Берлін Александерплац

Книга сьома

І тут просвистів молот, і молот падає на Франца Біберкопфа.

На Александерплац все копирсаються і копирсаються. На розі Кеніґштрасе та Нової Фрідріхштрасе хочуть знести будинок, той, де взуттєва крамниця «Саламандер»[181], сусідній будинок уже зносять. Під віадуком міської залізниці на вокзалі Алекс заледве можна проїхати: ставлять бики для нового залізничного мосту; згори можна зазирнути в старанно обмуровані заглибини, куди ляжуть основи биків. Той, кому треба потрапити на вокзал, спершу мусить піднятися, а потім спуститися вузькими дерев'яними сходами.

У Берліні стало прохолодніше, часто дощить, від чого потерпають авта й мотоцикли, вони постійно ковзають, і щодня відбуваються зіткнення, потім ідуть позови на відшкодування збитків, до того і люди ж часто ламають собі все, що завгодно, а все через погоду. А ви чули про трагічну долю пілота Безе-Арніма? Його сьогодні допитували в кримінальній поліції як головного обвинуваченого у справі про стрілянину у квартирі Пуссі Уль, старої потасканої повії, мир праху її. Безе, Едґар, влаштував у її квартирі шалену стрілянину, хоча, як кажуть криміналісти, в його поведінці й раніше простежувалися всілякі дивацтва. Якось під час війни його підбили на висоті 1700 метрів, з цього й почалася життєва трагедія пілота Безе-Арніма: спочатку його підбили на висоті 1700 метрів, потім обдурили зі спадком, врешті під чужим іменем він потрапив до в'язниці, але про останнє ми ще згадаємо. Після того, як його підбили, Безе приїхав додому, а там директор якогось страхового товариства видурив у нього всі гроші. Потім виявилося, що то був аферист; і таким найпростішим способом гроші перейшли від пілота до афериста, а пілот залишився з порожніми кишенями. Відтоді Безе прибрав собі ім'я Оклер. Йому було соромно перед власною родиною через те, що втрапив у таку халепу. В поліції все це сьогодні зранку з'ясували й занесли в протокол. У протоколі також було зазначено, що після цього Безе став на шлях злочину. Якось його вже засудили до двох з половиною років тюрми, а оскільки він тоді відрекомендувався Крахтовілем, то після відбування покарання його вислали до Польщі. Згодом він влип у якусь огидну й незрозумілу історію з Пуссі Уль. Ця Пуссі Уль з особливими церемоніями, про які краще не згадуватимемо, охрестила його фон Арнімом, і до всіх наступних витівок він вдавався під прізвищем Арнім. А у вівторок 14 серпня 1928 року фон Арнім всадив кулю в Пуссі Уль, а чому і яким чином, про це вся їхня банда вперто мовчить, такі люди вміють тримати язика за зубами, навіть коли стоять перед катом. І справді, чому вони мають розказувати щось поліції, коли вона є їхнім ворогом? Відомо тільки, що в цій історії якусь роль відіграє боксер на прізвище Гайн; і той, хто думає, ніби він великий знавець людських душ, одразу скаже — драма через ревнощі. Та я особисто ладен закластися, що ніяких ревнощів тут і близько не було. А якщо й були ревнощі, то в поєднанні з грішми, і саме в грошах уся річ. Безе, як стверджують у поліції, страшенно пригнічений; блажен, хто вірує. Та я вам кажу, той Безе, якщо він не симулює, то пригнічений лише через те, що тепер поліція дізнається про всі його темні справі, а ще він злий, що ледь не відправив на той світ стару Уль. З чого ж він тоді житиме? Не дай Боже те стерво і справді помре! Це все, що вам варто знати про життєву трагедію пілота Безе-Арніма: його збили на висоті 1700 метрів, через афериста він втратив спадщину і відсидів у в'язниці під чужим прізвищем.

Наплив американців у Берлін триває. Серед багатьох тисяч гостей німецької метрополії є чимало видатних особистостей, які відвідують Берлін у службових або приватних справах. Так, наразі тут [у готелі «Еспланада»] перебуває відповідальний секретар американської делегації при Міжнародній парламентській спілці доктор Колл із Вашингтона, за яким через тиждень прибудуть декілька американських сенаторів. Окрім того, ближчим часом в Берліні чекають на нью-йоркського брандмайора Кілона, який разом з колишнім міністром праці Девісом[182] зупиниться в отелі «Адлон».

З Лондона на з'їзд Світового об'єднання ліберально-релігійного єврейства, що відбуватиметься в Берліні з 18 до 21 серпня, прибув президент цього об'єднання Клод Монтефйоре[183]; разом зі своєю співробітницею, леді Лілі Г. Монтеґю, яка його супроводжує, він зупинився в готелі «Еспланада».

Оскільки погода просто мерзенна, ліпше зайти у приміщення, хоча б, приміром, потинятися Центральним критим ринком, але там страшенний галас і стільки візків, що треба пильнувати, аби з ніг не збили, і ніхто навіть не попередить, не гукне. То краще вже поїхати в суд з трудових спорів на Ціммерштрасе, там і поснідаємо. Той, хто часто мав справу з дрібним людом, — зрештою, Франц Біберкопф також не велике цабе, — той їде в західну частину міста, щоб подивитися, як там живуть люди.

У кімнаті № 60 суду з трудових спорів можна трохи підкріпитися; загалом це доволі маленьке приміщення з шинквасом та кавоваркою «Еспресо». На дошці висить меню: «Обід: заправлений рисовий суп, рисолі [забагато «р»], 1 марка». Огрядний молодик у рогових окулярах сидить за столом і наминає згаданий обід. Якщо поглянути на нього, то можна переконатися, що перед ним парує тарілка з рисолями, соусом та картоплею, і він якраз зайнятий тим, що все це, одне за одним, хоче стеребити. Його погляд бігає туди-сюди по тарілці, так наче в нього хтось збирається відібрати ту поживу, але ніхто не сидить поряд з ним, за столом він сам, та все одно чомусь хвилюється; він розрізає, підхоплює виделкою й запихає до рота шматок за шматком, і все так хутко, раз-раз-раз-раз, й поки він орудує виделкою, туди-сюди, туди-сюди, поки ріже, розминає картоплю, заковтує, сопе, плямкає, жує, сам тим часом не зводить очей з тарілки, спостерігаючи за тим, як їжі стає все менше; ті очі, як два сторожові пси, стережуть тарілку й оцінюють, скільки страви ще залишилося. Ще раз туди-сюди. Тепер з усім покінчено, молодик підводиться, такий млявий і огрядний, він усе гарненько підчистив, збирається розрахуватися. Сягнув рукою у внутрішню кишеню, дістав гаманець і питає: «Пані, скільки з мене?» Потім товстун виходить на вулицю, віддихується, розстібає ззаду на штанях хлястик, щоб животу було просторіше. Зараз у нього в шлунку добрі три фунти харчів. Тепер у животі закипіла робота, адже він має впоратися з усім тим, що напхав туди молодик. Кишки ворушаться, колихаються, скорочуються й звиваються, як дощові черв'яки, залози роблять те, що їм належиться — виділяють свої соки в оту масу їдла, впорскують, як пожежники з брандспойта, а згори навздогін котиться слина; хай би що ковтав молодик, усе воно потрапляє в кишківник, рідка їжа атакує нирки, ніби покупці універсальну крамницю в тиждень розпродажу, й повільно, крапля за краплею, просочується в сечовий міхур. Зачекай-но, хлопче, невдовзі ти повернешся тим самим коридором назад до дверей з написом «Чоловічий туалет». Так уже заведено на світі.

За дверима йде судове засідання. Хатня робітниця Вільма — як пишеться ваше ім'я, я думав, що через «V», ну тоді переправимо на «W» — стала дуже зухвало поводитися, навіть непристойно… Кажу їй, пакуйте свої речі й забирайтеся геть… я маю свідків… Я нічого такого не роблю, я порядна дівчина… До шостого числа, беручи до уваги різницю за три дні, я готовий заплатити десять марок… у мене дружина в лікарні лежить. Скільки ви вимагаєте, панянко? Позов подано на 22 марки 75 пфеніґів, проте я мушу зазначити… Не можу ж я дозволити, щоб зі мною так поводилися, коли постійно тільки й чуєш: «стерво», «підла тварюка»… Викличте мою дружину, коли вона одужає, позивачка сама стала поводитися нахабно… Сторони уклали таку угоду…

Справа шофера Папке проти кінопрокатника Вільгельма Тоцке. Що це за справа? Мені її щойно поклали на стіл. Отже, записуйте: особисто присутній відповідач кінопрокатник Вільгельм Тоцке, ні, я тільки за його дорученням, гаразд, ви працювали у нього шофером, ну працював, але недовго, машина постраждала в аварії, він звелів: принесіть мені ключі, тобто ви втрапили з машиною в халепу, що ви на це скажете? Двадцять восьмого числа, в п'ятницю, він мав забрати хазяйку з Адміральських лазень, що на Вікторіаштрасе; свідки можуть підтвердити, що той був п'яний як чіп. Та всі в окрузі знають, що він п'яниця… Поганого пива я в рот не беру… То була наша, німецька, машина, ремонт коштував 387 марок 20 пфеніґів. А як саме відбулося зіткнення? Машина почала ковзати, у мене немає гальма на всі чотири колеса, і я стукнув своїм переднім колесом у його багажник. Скільки ви випили того дня, адже за сніданком ви точно пили? Ні, я снідав у шефа, там мене годують, шеф дбає про свій персонал, він добра людина… Ми зовсім не хочемо від цього чоловіка відшкодування збитків, просто звільнили його без попереднього повідомлення; з ним і раніше через пиятику траплялися всілякі пригоди. Прийдіть за своїми речами, вони валяються на Вікторіаштрасе. А шеф ще сказав тоді по телефону: «Ця мавпа понівечила мою машину!» Як ви могли це почути?.. Та ви по своєму апарату так голосно говорите, думаєте, як ми неосвічені, то… а ще він сказав по телефону, що я запасне колесо вкрав, прошу допитати свідків… І не подумаю, ви обоє однаково винні… а ще він сказав чи то осел, чи то мавпа, і на ім'я його назвав… може, укладемо угоду й зійдемося на 35 марках? Зараз за чверть дванадцята, ще є час, можете йому зателефонувати, бажано, щоб він з'явився до першої години.

Біля дверей будинку на Ціммерштрасе зупинилася якась дівчина, вона просто тут проходила, підняла парасольку й кинула в поштову скриньку листа. У листі сказано: «Любий Фердинанде, обидва твої листи я з вдячністю отримала. Я дуже помилилася в тобі й не думала, що все так повернеться. Ти маєш сам розуміти: для того, щоб поєднати наші життя, ми ще занадто молоді. Гадаю, ти з цим урешті погодишся. Ти, може, думав, що я така, як усі дівчата? Але тут ти помилився, мій дорогенький. Чи, може, ти вважаєш, що я із заможної родини? Тоді й тут ти прорахувався. Я проста робітниця. Я кажу тобі це для того, щоб ти знав, як тобі вчинити. Якби я могла передбачити, що з того всього вийде, я б узагалі тобі не писала жодних листів. Отже, тепер тобі відома моя думка, тож маєш її врахувати, коли прийматимеш своє рішення. З привітом, Анна».

У тому самому будинку, у флігелі, на кухні сидить інша дівчина; мати пішла на закупи, й дівчина потай пише в своєму щоденнику, їй двадцять шість років, вона безробітна. Останній запис від 10 липня звучить так: «Учора після обіду мені стало краще; але погожих днів зараз так мало. Я ні з ким не можу поговорити так щиро, як би мені хотілося. Тому я й вирішила все записувати. Коли у мене місячні, я ні на що не здатна, найменші дрібниці створюють мені великі труднощі. Все, що я тоді бачу, викликає в мені тяжкі думки, і я не можу їх позбутися; я стаю страшенно нервовою, й мені досить важко змусити себе чимось зайнятися. Якийсь внутрішній неспокій змушує кидатися то до того, то до того, але я нічого не доводжу до кінця. Наприклад, рано-вранці, коли я прокидаюся, то зовсім не хочу вставати; але я таки змушую себе до цього і намагаюся всіляко себе підбадьорити. Проте одягатися для мене страшенно стомливо. Одягаюся я дуже довго, бо в мене знову голова йде обертом від різних думок. Мені завжди здається, що я роблю щось не так, і від того сама тільки шкода. Коли я кидаю в пічку вугілля й спалахують іскри, то часто буває так, що я лякаюсь, обдивляюся себе, чи не загорівся, бува, на мені одяг, чи не зіпсувала я чогось, й чи не спалахне пожежа непомітно для мене. І так цілісінький день; усе, що я роблю, здається мені не до снаги, й коли я таки змушу себе до цього, то, попри всі мої зусилля впоратися з усім якомога швидше, робота забирає у мене страшенно багато часу. Так минає день, а я знову нічого не встигла, бо повсякчас поринаю у різні думки. А як подумаю, що, всупереч усім моїм зусиллям, я не здатна налагодити своє життя, мене охоплює відчай, і я довго плачу. Такими мої місячні були завжди, вони почалися, коли мені було дванадцять. Мої батьки вважають все це дурницями, кажуть, що я прикидаюся. Коли мені було двадцять чотири, я намагалася накласти на себе руки, але мене врятували. Тоді я ще не мала статевих стосунків і покладала на них великі надії, на жаль, даремні. Я була дуже поміркованою в цьому сенсі, а останнім часом навіть чути про це не хочу, оскільки й фізично я дуже охляла.

14 серпня. Вже цілий тиждень я почуваюся дуже погано. Не знаю, що зі мною буде, якщо все так триватиме й далі. Думаю, що якби я не мала нікого на світі, то без вагань відкрутила б уночі газовий кран. Але я не можу завдати такого болю своїй мамі. Проте я дуже хотіла б підхопити якусь серйозну хворобу і померти від неї. Ось я й написала, як воно зі мною є, що у мене на душі».

Правда, з якої б то причини [цілую вашу руку, мадам, цілую вашу руку[184]], з якої б то причини, треба подумати, Герберт у повстяних пантофлях походжає по кімнаті й думає, а за вікном дощ, мрячить і мрячить, неможливо вийти на вулицю, ще й сигари закінчилися, в домі також ні в кого не позичиш, з якої б то причини в серпні мусить постійно дощити, так цілий місяць уже поплив за водою, стік великими краплями, наче й не було, з якої б то причини Франц ходить до Райнгольда і тільки про нього й балакає? [Цілую руку, мадам, своїм співом радувала сама Зіґрід Онеґін[185], аж поки він не махнув на все рукою, поставив життя на карту і таким чином здобув перемогу.] А Франц, мабуть, знає чому, з якої причини, він таки напевне має знати, а дощ усе не вщухає, міг би й до нас зазирнути.

«Послухай, Герберте, і ти сушиш собі цим голову, та облиш, тішся, що він кинув бавитися в ту кляту політику, може, вони справді друзі?» — «Та що ти кажеш, Єво! Які друзі? Крапка на цьому, більше не хочу тебе слухати, дорогенька. Я краще за тебе знаю. Щось він хоче від нього, щось йому треба». [Але з якої причини? Угоду затвердило центральне управління, а отже, ціна цілком прийнятна.] «Він таки чогось хоче, але що йому потрібно, чому він туди постійно ходить і постійно про це говорить? Порішити когось з тієї банди хоче — ось чому! Прикинеться смирненьким, а коли втреться в довіру, то зробить «бах, бах» — ніхто й опам'ятатись не встигне». — «Ти так думаєш?» — «А хіба ж не так?» Зрозуміла річ. Цілую вашу руку, мадам, цілую вашу руку… Ну й дощ! — «Ти справді так думаєш, Герберте? Правду кажучи, мені все це також здалося підозрілим: через них людина руку втратила, а потім до них у гості ходить». — «Отож-бо! А я що кажу?» Цілую вашу руку… «То ти думаєш, Герберте, що не треба йому нічого казати; будемо вдавати, що нічого не помічаємо, що зовсім сліпі?» — «Ніби ми якісь верблюди, й з нами можна робити що заманеться». — «Так, Герберте, то буде найкраще, мусимо промовчати, а як з ним інакше, він же такий дивак». Акт продажу затверджено центральним правлінням, тож запропонована ціна… Але з якої б то причини, з якої причини? Треба подумати, подумати як слід… А тут цей дощ…

«Я тобі так скажу, Єво, мовчати — то одна справа, але нам треба бути насторожі. А що як у Плумса збагнуть, що справа нечиста? Що тоді?» — «Отож я й кажу, я зразу подумала, о Господи, і чого він туди преться з однією рукою?» — «Правильно робить. Тільки нам треба дуже добре пильнувати, і Міці також». — «Гаразд, я їй скажу, але що вона може зробити?» — «Очей не спускати з Франца, ось що!» — «Якщо тільки її покровитель дасть їй бодай одну вільну хвилинку». — «То нехай спровадить його». — «Та той уже про весілля говорить». — «Ха-ха-ха! Ой, не сміши мене! Він хоче одружитися? А Франц?» — «То все дурні балачки, хай собі старий патякає. Чом би й ні?» — «Їй би краще за Францом наглядати. Він вишукує з банди того, хто йому потрібен, і одного чудового дня з'явиться покійничок». — «Заради Бога, Герберте, припини». — «Ой, Єво, я ж не про Франца говорю. Одне слово, Міца має пильнувати». — «Я також простежу. Знаєш, це ще гірше, ніж політика». — «Ти цього не розумієш, Єво, такого взагалі жінки не розуміють, кажу тобі, Франц іще задасть жару. Він ще покаже!»

Цілую вашу руку, мадам, він, як то кажуть, добився свого у житті, поставив усе на карту й переміг, ну й серпень цього року, тільки поглянь, який дощ періщить.

«Та що йому треба в нас? Кажу тобі, він прибацаний, якийсь дурнуватий, я так йому й сказав: куди тобі з однією рукою на діло з нами йти. А він…» — «А що він? — питає Пумс. — Що він каже?» — «Що каже? Та шкіриться, придурок, що з нього візьмеш — йому, напевне, після того випадку в голові якоїсь клепки бракує. Спершу я подумав, що не розчув. Що, кажу, з однією рукою? А він сміється, каже, чом би й ні, мовляв, має досить сили і в одній руці, може піднімати гирі, стріляти, навіть лазити, якщо треба». — «І що, це правда?» — «Та мені байдуже. Не подобається він мені. Навіщо він нам здався? Хіба такі, Пумсе, тобі для роботи потрібні? І взагалі, коли я бачу його бичачу пику, мені гидко стає». — «Ну раз так, то мені, загалом кажучи, байдуже. Маю йти, Райнгольде, треба ще драбину дістати». — «Дивися тільки, щоб міцна була, зі сталі, чи щось таке. Щоб висувна або складана була. Але тільки не в Берліні». — «Та сам знаю». — «А ще газовий балон. З Гамбурга або Ляйпцига». — «Я все розвідаю». — «А як ми все сюди доправимо?» — «Це мій клопіт». — «А цього Франца я не візьму». — «Райнгольде, мені здається, що Франц буде для нас лише тягарем, а в нас і без того проблем вистачає, ти вже сам якось із ним розберися». — «Зачекай-но, а тобі подобається його фізія? Ти тільки подумай: я викинув його з машини, а він спокійненько приходить до мене, я, було, подумав, що вже у мене самого не всі дома, стоїть на порозі й тремтить, тільки уяви собі, хіба не осел, стоїть і тремтить, і чого він взагалі до мене приперся? А потім приходить ще раз, шкіриться й просить, щоб його із собою взяли». — «Одне слово, розбирайся з ним сам. А я пішов». — «Може, він нас закласти хоче?» — «І таке може бути. Знаєш, тримайся від нього подалі, так буде найкраще. Ну, бувай». — «Їй-бо закласти нас хоче. Або в темному закапелку прикатрупить когось із нас». — «Бувай, Райнгольде, мушу йти. Треба дістати драбину».

Ну і йолоп цей Біберкопф, але він таки чогось хоче від мене. Вдає з себе янгола. В друзі набивається. Не на того нарвався, я на таке не піддамся. Ти ще спіткнешся об мій каблук. Шнапсу, шнапсу, шнапсу, зігріває руки шнапсик, добре так зігріває. А тітка Паула томати наминала, Одна знайома їй дієту підказала[186]. Ти думаєш, я буду про тебе піклуватися, я що — страхова каса для інвалідів? Раз у тебе тільки одна рука, то пошукай собі підходящу роботу, марки на конверти клеїти чи щось таке. [Райнгольд пройшовся кімнатою, човгаючи ногами. Подивився на вазони з квітами.] Ось поставив собі вазони з квітами, ще й плачу дві марки на місяць, щоб та баба квіти поливала, і що, тільки подивися, земля в горщиках геть пересохла, один пісок. От же стара дурепа, лінива курка, тільки гроші дзьобає. Я виб'ю з тебе ту лінь! Ще чарочку. А це я в нього навчився. Може, таки візьму йолопа з собою, раз він так хоче, ну зачекай, ти ще в мене засмієшся на кутні. Напевне, думає, що я його боюся. Ну-ну, це ми ще побачимо, братику. А грошей йому точно не треба, хай мені не розказує, в нього Міца є, а потім ще той її покровитель, і ще нахаба Герберт, старий цап, сидить у своєму свинюшнику. Де це черевики поділися, от же ж комусь ноги повідбиваю. До грудей припади, моє миле серденько! Сюди, сюди підходьте, юначе, ось лава для покаяння, можете покаятися, тут є вільне місце.

Він знову прочовгав кімнатою, постукав пальцем по вазонах, дві марки, а вона не поливає. Сідай на лавку, хлопче, та покайся, чудово, що ти прийшов! Після Армії Спасіння справлюсь і з цим, йому треба на Дрезденерштрасе, сядеш там на лаві й почнеш каятися, кнур ти витрішкуватий, звідник, скотиняка ти така, справжня скотиняка, а я на тебе подивлюся. Ото сміхота!

А чому, власне, Францу Біберкопфу не піти та не покаятися? Хіба на лаві немає місця для нього? Хто це сказав?

А що можна сказати поганого про Армію Спасіння, чого це Райнгольд з неї посмішкується, адже він сам одного разу, та де там одного, разів із п'ять бігав на Дрезденерштрасе, та й ще в якому стані, а вони йому допомогли. Та він туди з висолопленим язиком прибігав, а вони його таки підрихтували, звичайно, не для того, щоб потім він став таким негідником.

Алілуя, алілуя, Франц уже знає цей спів, цей клич. Ніж приставлено до твого горла, Франце, алілуя. Він підставляє своє горло, він хоче віднайти своє життя, свою кров. Ось ринула кров моя, від самого серця. Довгим був мій шлях, але ось я тут, Боже, як мені було важко, і ринула кров моя, нарешті все позаду, чого ж я раніше не покаявся, чого раніше не прийшов сюди? Та тепер я тут, таки добрався сюди.

То чому Францу Біберкопфу не піти до покаяння, коли для нього настане благословенна мить, коли він кинеться додолу перед своєю жахливою смертю, розтулить рота й заспіває разом з багатьма іншими, що сидітимуть за ним:

«О, грішнику[187], йди до Ісуса скоріш, ти всі свої сумніви краще облиш, прокинься зі сну і на світло іди, і скоро врятуєшся ти від біди, і світло засяє, і радість прийде, і Божа тебе благодать віднайде». Хор: «Спаситель прийде, і кайдани впадуть, перстом він до щастя укаже нам путь! Музика, сурми гудуть, чинґдарадада: Спаситель прийде і кайдани впадуть! Трара, тратрі, трара! Бум! Чинґдарадада!»

Та Франц не піддається, не має він спокою, байдуже йому до Бога й до всього світу, так, ніби він п'яний. Разом з іншими Пумсовими хлопцями прослизнув він до Райнгольдової кімнати, але ті не хочуть, щоб він залишався з ними. Та Франц погрожує, розмахує єдиним своїм кулаком і кричить: «Що, не вірите мені? Думаєте, я хочу вас обдурити й здати поліції? Ну й дідько з вами! Я і без вас упораюся, якщо захочу якусь справу провернути. Я й до Герберта можу піти або куди завгодно». — «Ну, то і йди своєю дорогою!» — «Своєю дорогою! Не годиться тобі, дурна мавпо, так зі мною розмовляти! Подивися — де моя рука? Це мене отой ваш Райнгольд висадив з машини, правда, на повному ходу. Та я це стерпів, нікого не виказав, і тепер ось прийшов сюди, а ти мені кажеш «іди своєю дорогою»! Я прийшов до вас і хочу піти з вами на діло. Ви ще не знаєте, хто такий Франц Біберкопф. А Біберкопф ще нікого не зрадив, спитай у кого хочеш! Плював я на минуле — руки все одно не повернеш, а вас я знаю, тому і прийшов. Може, тепер нарешті до вас дійшло?» Та малий бляхар із Пумсових дружків так нічого й не второпав: «А все ж таки мені цікаво, чого це ти саме зараз прийшов? Коли ти бігав з газетами по Алексу, тоді до тебе не можна було навіть підступитися, приятелювати з нами ти не хотів».

Франц усівся на стілець і довго мовчав, ті також сиділи мовчки. Так, він заприсягся бути порядним, усі ж бачили, як він і справді намагався ним бути, тримався не один тиждень, але то була тільки відстрочка. Його знову затягло на злочинний шлях, він не хотів, пручався, та це було понад його сили, тож він піддався. Довго сидять вони і мовчать.

Нарешті Франц каже: «Якщо хочеш дізнатися, хто такий Франц Біберкопф, то сходи на Ландсберґерську алею на цвинтар, що за церковним двором, там лежить одна дівчина… За те я чотири роки відсидів. Тоді мені стала в пригоді права рука. А потім я торгував газетами. Думав стати порядним».

Франц тихо застогнав, глитнув слину: «Бачиш, яку я науку пройшов. Після такого швидко закинеш і газети, і багато чого іншого. Ось чому я до вас прийшов». — «То що, нам тобі руку назад пришити, раз через нас ти її втратив?» — «Цього ви зробити не зможете, Максе, мені вже досить того, що я тут сиджу, а не бігаю по Алексу з газетами. Райнгольду я нічого не закидаю, спитай в нього сам, чи я бодай слово йому про це прохопився. Якби я сидів у машині, а поряд зі мною був хтось підозрілий, я зробив би так само. Годі говорити про те, яким я був телепнем. І якщо ти, Максе, колись утнеш якусь дурницю, бажаю тобі, щоб ти також із того мав науку». Тут бере Франц свого капелюха й виходить з кімнати. Ось такі справи!

А Райнгольд налив собі з карафки шнапсу й каже: «Для мене це питання вирішене. Якщо я з ним тоді упорався, то впораюсь і тепер. Ви можете сказати, що зв'язатися з ним — то зайвий ризик. Але, по-перше, Франц уже й так добряче вгруз у різні темні справи — він же тепер сутенер, сам у цьому зізнався, тож з порядним життям давно покінчив. Тут тільки одне незрозуміло: чого він іде до нас, а не до свого друга Герберта. Цього я й сам не знаю. Маю лише деякі припущення. Однак ми були б справжніми нездарами, якби не могли справитися з паном Францом Біберкопфом. Нехай попрацює з нами. А буде хитрувати, отримає по голові. Отож я й кажу, хай іде з нами». От Франц і пішов.

На початку серпня панове нальотчики сидять тихо, зачаїлися, відпочивають та зайняті всілякими дрібними справами. Коли надворі більш-менш хороша погода, то, принаймні, спеціалісти й професіонали на справу не йдуть і не надто напружуються. У них робота починається взимку, тоді вони вилазять зі свого барлога. Ось, приміром, відомий фахівець зі зламування сейфів, Франц Кірш, два місяці тому, на початку червня, разом з товаришем утік із Зонненбурської в'язниці. Зонненбурґ[188] — красивна назва, та для відпочинку це місце не дуже годиться, а в Берліні він добре відпочив, провів тут вісім доволі спокійних тижнів, напевне, вже подумує про якусь роботу. Але, як це завжди в житті буває, трапилася з ним одна пригода. Треба було йому кудись на трамваї поїхати. Аж тут на зупинці Райнікедорф-Вест заходять поліцаї, знімають його з трамвая — і це на початку серпня! — і кінець відпочинку. Й нічого тут уже не вдієш. Та на волі залишилося багато інших, і незабаром вони візьмуться за роботу.

Але спершу я швиденько передам прогноз погоди від Берлінського метеорологічного центру. Загальний прогноз: антициклон, що рухається із заходу, поширить свій вплив аж до Середньої Німеччини, що зумовить повсюдне покращання погоди. В південній частині антициклон уже йде на спад. Тож треба чекати скорого погіршення погодних умов. У суботу погода в нас все ще визначатиметься антициклоном, буде доволі погідно. Тим часом циклон, який утворюється над Іспанією, у неділю досягне наших широт і чинитиме вплив на нашу погоду.

Сьогодні в Берліні й околицях: хмарно з проясненнями, вітер слабкий, поступове підвищення температури; в Німеччині: на заході та півдні — хмарно, на решті території — хмарно з проясненнями, на північному заході слабкий вітер, поступове потепління.

За такої дуже непевної погоди банда Пумса, до якої тепер пристав Франц, поступово взялася до справи; навіть панії, що входять до її складу, виступають за те, щоб кавалери трохи розім'ялися, а то паніям доведеться вийти на вулицю, а ніхто з доброї волі, коли нема доконечної потреби, цього робити не бажає. Але кавалери кажуть, що спершу треба вивчити ринок, знайти клієнтів для збуту, якщо готовий одяг не користується попитом, доведеться переключитися на хутряні вироби, панії гадають, що такі речі можна зробити за одну мить, самі вони постійно займаються тим самим, їхньому ремеслу довго вчитися не треба, а ось хай би спробували зреагувати на зміну кон'юнктури — на таке їхніх мізків не вистачить, тож говорити з ними про це марно.

Пумс познайомився з одним бляхарем, який тямить на різці автогеном, отже, мають тепер ще одного, а згодом до них прибився якийсь прогорілий крамар, з виду елегантний, працювати, ледар, не бажає, тож матір вигнала його з дому, але темні діла облагоджувати він навчився, до того ж він знає всі крамниці, його скрізь можна послати, він усе може роздивитися й підготувати чергову справу. Пумс каже ветеранам своєї банди: «Загалом, конкурентів нам боятися нічого, звичайно, конкуренція тут є, як і скрізь, але ми одне одному не заважаємо. Та якщо в нас не буде тямущих людей, які знають свою справу й обізнані з усім необхідним обладнанням, то можна добряче погоріти. Тоді вже краще красти поодинці, коли кожен сам за себе, а не працювати компаніями по шестеро чи восьмеро чоловік».

Банда спеціалізувалася на готовому одязі та хутрах, тож усі мали бігати містом, щоб знайти такі крамниці, де можна легко збути товар, щоб було без зайвих запитань і щоб кримінальна поліція туди не часто навідувалася. Все можна переробити, перешити, врешті просто спершу приховати. Але такі місця ще треба знайти.

Зі своїм перекупником у Вайсензее Плумс ніяк не домовиться. Той так працює, що з ним у жодній справі не можна дійти згоди. Живи й давай жити іншим. Добре. Але він каже, що буцімто минулої зими зазнав великих збитків, бо довелось йому із власної кишені доплачувати, і тепер він має борги, а Пумсові хлопці влітку байдикували й розважалися, тому він вимагає заплатити йому наперед і постійно нарікає, що прогорів, а якщо він прогорів, то сам винний. Раз прогорів, то він просто осел, комерсант з нього нікудишній, він нічого не тямить у ґешефті, тож із таким краще не мати діла. Треба знайти іншого. Але це легше сказати, ніж зробити, до того ж такими справами займається в банді лише старий Пумс. Дивна річ, але хоч кого спитаєш, усі переймаються тим, щоб збути товар, адже від самої крадіжки ситим не будеш. Але тільки в Пумсовій банді хлопці полюбляють розслабитися й кажуть: «Ну а Пумс для чого, він цим і займеться». Він, звичайно, цим займеться і справді все робить. А от коли Пумс більше не зможе? Пумс не вічний. З ним також може щось статися, він теж тільки людина. Тоді побачите, як то є, зрозумієте, що тільки від того, що вкрав, ще жодної користи немає. Сьогодні одним зубилом та автогеном не обійдешся, сьогодні ще й комерсантом треба бути.

Тож Пумсові доводиться думати не лише про автоген, і хоча надворі тільки початок вересня, але вже зараз треба зміркувати, куди прилаштувати товар, кому його збути. Свої пошуки він розпочав іще наприкінці серпня. І якщо хочете знати, хто такий Пумс, то скажу вам, що він має пай у п'ятьох хутряних крамницях та кушнірських майстернях. В яких саме? То байдуже. А ще він вклав гроші у кілька «американських прасувалень», це такі заклади з прасувальними дошками перед вітринами, біля яких стоїть кравець, він бере рукав сорочки, кладе на його дошку, притискає іншою — пара кужелем, а в задній кімнатчині висять костюми — власне, у цьому вся суть: як хто запитає, звідки вони, завжди можна сказати, що від клієнтів, якраз учора принесли, попросили випрасувати й перешити, а на той випадок, коли зазирне якийсь поліцай, — будь ласка, ось квитанції з адресами, все чисто. Так наш старий добрий Пумс підготувався до зими, тож, маємо сказати, що тепер уже можна й за діло братися. А коли що й трапиться, то даруйте, всього ніхто передбачити не може, у будь-якій справі потрібен ще й талан. Але не варто наперед перейматися такими речами.

Отже, далі за текстом. Зараз уже початок вересня, і ось наш елегантний аферист — він ще й голоси тварин уміє імітувати, та послухати його нагоди в нас не буде, а зветься цей пройдисвіт Вальдемар Геллер, він і справді геллер[189] — порознюхував у великих крамницях готового одягу на Кроненштрасе та на Новій Вальштрасе, де й чим можна поживитися. Він розвідав усі входи й виходи, дізнався, де передні й задні двері, хто живе згори, а хто знизу, хто зачиняє двері й де висить контрольний годинник. Усі затрати відшкодовує Пумс. Якось Геллеру довелося вдавати із себе представника щойно заснованої познанської фірми; працівники крамниці хотіли спершу навести довідки про цю фірму; ну й чудово, наводьте собі, а він лише хотів подивитися, якої висоти в них стелі, якщо доведеться залазити згори.

У цьому ділі, в ніч проти неділі, вперше бере участь і Франц. Він таки домігся свого. Франц Біберкопф сидить у машині, всі знають, що кому робити, у нього теж є своя роль, як і в кожного. Все йде по-діловому, цього разу на атасі має стояти хтось інший, тобто, власне, на атасі ніхто по-справжньому не стоїть, просто ще учора ввечері троє хлопців пробралися в друкарню, що була поверхом вище, драбину й автоген вони затягли туди в ящиках через чорний хід й заховали за рулонами паперу, ще один підігнав машину, об одинадцятій їм відчинили двері; в будинку ніякий біс їх не помітив, до того ж там майже одні конторські приміщення й крамниці. Потім всі спокійно взялися до роботи, один став біля вікна й дивиться то на вулицю, другий позирає у двір, бляхар нацупив захисні окуляри, увімкнув автоген й пропалив у підлозі квадратну дірку на півметра. А коли пройшов крізь стелю наскрізь, внизу загуркотіло, але то нічого, просто повідвалювалися великі шматки тиньку — від жару тріснула стеля, в маленький отвір вони пропхали тонку шовкову парасольку, куди безшумно посипалися шматки тиньку, тобто більшість шматків, всіх не зловиш. Але все обійшлося, внизу темінь і цілковита тиша.

О десятій починають пробиратися вниз, спершу елегантний Вальдемар, бо він уже знає це приміщення. Спускається мотузяною драбиною як кішка, він робить це вперше, але не має й краплі страху, таким вітрогонам завжди найбільше щастить, звичайно, поки не погорять. Потім спускається ще один, сталева драбина лише 2,5 м завдовжки, до стелі не дістає, внизу вони позсовували столи, поставили один на один, потім повільно спускають драбину, встановили на верхньому столі, от тепер у нас усе готово. Франц залишився нагорі, лежить на животі над діркою, хапає однією рукою, як рибалка гаком, зараз цілі паки тканини, які йому подають знизу, кладе позаду себе, їх забирає вже інший. Франц має добрячу силу. Райнгольд, який працює внизу з бляхарем, дивується з того, що витворяє Франц. Кумедна річ — піти на діло з одноруким. Францова рука працює як кран, це просто бомба, такий собі потужний гак. Потім почали перетягати кошики до виходу. І хоч унизу, в підворітті, пильнує один зі своїх, Райнгольд про всяк випадок сам обходить двір. Зачекали дві години, тепер усе чисто, сторож іде через будинок, чіпати його не треба, він і так нічого не помітить він же не цілковитий дурень, щоб за ті жалюгідні пфеніґи, які йому платять, ризикувати своїм життям, ось бачиш, він уже здимів, нормальний хлопець, залишимо йому синенького папірця біля контрольного годинника. Ось уже друга, о пів на третю під'їде машина. Тим часом вони нагорі гарненько попоїли, головне — не перебрати шнапсу, щоб ніхто не почав галасувати, ось уже нарешті й пів на третю. Сьогодні двоє з банди вперше пішли на діло, Франц і елегантний Вальдемар. Швиденько кинули монетку, Вальдемар виграв, отже, йому й ставити печатку на сьогоднішнє діло, він ще раз спустився драбиною в темний, сплюндрований склад, стягає штани, присідає, тужиться й залишає на підлозі «печатку».

А коли о пів на четверту вони вивантажилися, хутенько провернули ще одне дільце, бо молодість скоро мине, й хтозна, чи ще колись побачимося на зеленому березі Шпрее[190]. Все пройшло чисто й гладко. От тільки по дорозі назад переїхали собаку, це ж треба, щоб саме з ними таке трапилося, Пумс страшенно засмутився, він любить собак, і накинувся з лайкою на бляхаря, який вів машину, він же міг посигналити, бідного собаку вигнали на вулицю, щоб податку не платити, аж тут з'явився ти й задавив його на смерть. Райнгольд і Франц страшенно реготали з того, що старий так розійшовся через якусь шавку, в нього, мабуть, клепки в голові геть розсохлися. Та то просто собака глухий був, я ж сигналив, точно, один раз, та відколи це бувають глухі собаки, то, може, розвернемося й завеземо пса в лікарню, та не патякай багато, краще на дорогу дивись, терпіти цього не можу, буде з того якесь нещастя. Це він з котами переплутав, каже Франц, штовхаючи бляхаря під бік. Усі регочуть.

Два дні Франц нічого не казав удома про те, де він був. А коли Пумс передав йому дві сотки й записку, що коли йому вони не потрібні, то нехай поверне, Франц лише розсміявся — гроші завжди потрібні! Гербертові, до речі, треба віддати борг за Маґдебурґ. До кого ж він піде, кому він подивиться в очі, кому? Для кого, для кого зберіг я чистим серце своє? Для кого, для кого? Для тебе, для тебе одної. Нехай ця ніч нам щастя подарує, коли мене ти ніжно поцілуєш. У ніч сьогоднішню гарячу клятву дам тобі, що нерозлучні станем ми навік. Міцекен, серденько Міцекен, ти просто як фігурка з марципану, моя принцеса в туфельках золочених, ото стоїш ти й дивишся, як там Франц копирсається у своєму портмоне. Він затис його коліньми й витягає звідти гроші, дві купюри, кладе перед нею на стіл, усміхається, ластиться до неї, ніби велика дитина, гладить її пальчики, які в неї милі, тоненькі пальчики.

«Ну, Міцо, Міцекен!» — «Що, Францику?» — «Та нічого, просто милуюся тобою». — «Франце!» Як же вона дивиться, як ніжно промовляє його ім'я! «Просто милуюся, тішуся, й більше нічого. От бачиш, Міцо, якось воно все дивно влаштовано в цьому світі. У мене все не так, як у людей. Їм добре ведеться, вони собі бігають туди-сюди, заробляють, чепуряться. А що я? Я не можу так, як вони. Я мушу дивитися на свій цурпалок, на свою куртку, на порожній рукав, бракує мені руки». — «Францекене, хороший мій, любий Францекене!» — «Нічого не вдієш, Міцекен, так воно і є, й тут годі щось змінити, ніхто не може змінити, тож мусиш із цим ходити, як з тавром». — «Ну, Францику, чого це ти раптом знову згадав? Я ж тут, поряд, і все вже давно загоїлося. Що це з тобою?» — «Та нічого. У тім-то й річ, що нічого. Я нічого не роблю. Тобто якраз через те, що я нічого не роблю». Дивиться на неї й усміхається. А в неї таке гладеньке личко, таке ніжне, й такі гарні, жваві оченята: «Ану, поглянь, що то на столі лежить, бачиш купюри, я сам заробив, Міцо, то для тебе». О, що таке? Чого це ти так насупилася, чого раптом так дивишся на гроші, ніби вони кусаються, це добрі гроші. «Ти справді сам заробив?» — «Так, бачиш, таки зміг. Мушу працювати, а то не буде діла. Зовсім пропаду. Ти тільки нікому не розказуй, це я з Пумсом і Райнгольдом, у суботу вночі. І гляди не пробалакайся Герберту чи Єві. Вони як про це дізнаються, то для них я буду все одно що покійник». — «То звідки ти їх узяв?» — «Та кажу ж, одну справу провернули, моя мишко, кажу ж, із Пумсом, ну що таке, Міцо? І ці гроші тобі дарую. Ну, даси мені поцілуночок, ну, що скажеш?»

Вона опустила голову на груди, а потім притулилася щокою до його щоки, поцілувала, обхопила міцно й мовчить. Не дивиться на нього: «Це ти мені даруєш?» — «Ну так, а то кому ж?» Що це з нею, чого вона трагедію з цього робить? «Чому, чому ти хочеш мені гроші подарувати?» — «А що, тобі не треба?» Вона ворушить губами, відпустила його, тепер Франц бачить: зараз вона виглядає так само, як тоді, на Алексі, коли вийшла з Ашинґера, бліда як віск, так ніби зараз знепритомніє. Ось вона пересіла на стілець і втупилась у синю скатертину. Та що ж з нею таке, цих жінок ніколи не зрозумієш. «То що, ти справді не хочеш їх брати? А я так радів, ну поглянь на мене, на ці гроші ми можемо кудись поїхати, куди захочеш!» — «Справді, Францику».

Схилила голову на край столу і розплакалася, та що ж це з нею таке? Франц гладить її по голівці, такий ласкавий до неї, такий щиросердий, для кого, для кого беріг я серце своє, для кого, для тебе одної. «Міцо, люба, давай справді кудись поїдемо, ти хочеш зі мною поїхати?» — «Так», — вона підвела голову — миле гладеньке личко заплакане, пудра змішалася зі слізьми в якийсь соус, обхопила Франца за шию, притислася обличчям до його обличчя, а потім різко відсахнулася, ніби її хтось вкусив, і знову розплакалась, уткнувшись у скатертину, але цього разу зовсім тихо, з боку й не видно. Що це я знову зробив не так? Вона не хоче, щоб я працював. «Ходи-но сюди, підніми голівку, люба. Чого ти знову плачеш?» — «Ти хочеш… — вона раптом випросталася, — ти хочеш позбутися мене, Франце?» — «Та що ти, Бог з тобою!» — «То чому тоді стараєшся? Хіба я не досить заробляю? Я ж заробляю достатньо!» — «Міцо, я просто хотів зробити тобі подарунок». — «А я не хочу таких подарунків».

І знову схилила голову на твердий край столу. «То що, Міцо, я взагалі нічого не маю робити? Не можу я так жити». «Та я ж не кажу, щоб ти нічим не займався, просто не треба щось робити заради грошей. Я їх не хочу».

Міца випросталася на стільці, обійняла Франца, блаженно дивиться на нього, сокотить різні милі дурниці та все приказує: «Не хочу тих грошей, не хочу». Все питає, чого той нічого не каже, коли йому щось потрібно, але ж послухай, Міцо, я все маю, мені нічого не треба. «То що, мені взагалі нічого не робити?» — «Та я ж сама все роблю, для чого я тоді тут потрібна, Францику?» — «Але ж я… я…» Вона знову обіймає його. «Тільки не залишай мене». Вона лепече, обціловує, лащиться до нього: «Передаруй їх комусь, віддай Герберту, Франце». Францу так добре з цією дівчинкою, яка в неї шкіра, тут нічого не скажеш, а про Пумса — то було дурне, не варто було їй розповідати, все одно в таких речах вона нічого не тямить. «Пообіцяй мені, Франце, що ти більше ніколи так не робитимеш». — «Але ж послухай, Міцо, я це роблю не заради грошей».

Аж тут Міці пригадалося, що Єва казала наглядати за Францом.

Тут їй трохи прояснилось, отже, він справді робить це не заради грошей, а перед цим він про руку говорив, постійно про руку думає. І це правда — те, що він про гроші говорить, гроші для нього не важливі, він достатньо від неї має. Вона все думає і думає, не випускаючи його з обіймів.

А вона, коли Франц її всю обцілував, — у двері й побігла до Єви. «Франц приніс мені двісті марок. Зна'ш звідки? Від тих, ну, як там їх…» — «Від Пумса?» — «Так, він сам мені сказав; і що мені тепер робити?»

Єва покликала Герберта, розказує йому, що Франц у суботу з Пумсом на діло ходив. «А він сказав, куди?» — «Ні, але що ж мені робити?» Герберт дивується: «Це ж треба, просто взяв і пішов з ними!» А Єва: «Ти щось розумієш, Герберте?» — «Ні. От дає!» — «То що робитимемо?» — «Дамо йому спокій. Думаєш, він на таке пішов заради грошей? Дідька лисого! От бачиш, я ж казав. Він за справу всерйоз узявся, незабаром почуємо про нього». Єва стоїть перед Міцою, якою вона була бліденькою проституточкою, коли вони підібрали її на Інваліденштрасе; вони обоє згадують про те, як тоді зустрілися: у кнайпі перед готелем «Балтикум». Єва сиділа так з якимось провінціалом, власне, їй то було ні до чого, але вона полюбляла такі додаткові походи, ще там було багато дівчат і троє-четверо хлопців. А о десятій з'явився поліцейський патруль, і всіх потягли до відділка на Штеттинському вокзалі, рушили один за одним, народ попався бувалий у бувальцях, ідуть собі, сигаретами димлять. Попереду і позаду крокують поліцаї, а на чолі процесії, як зазвичай, — стара Ванда Губріх, п'яна як чіп, ну а потім, як завжди, був скандал у відділку, і Міца, тобто Соня, ридала в Єви на грудях, адже тепер у Бернау про все дізнаються, а потім один із поліцаїв вибив у п'яної Ванди з руки сигарету, а та сама пішла в камеру, ляснула дверима, лаючись останніми словами.

Єва і Міца дивляться одна на одну, Єва знову намовляє: «Тепер тобі пильнувати треба, Міцо». А Міца благально: «Що ж мені робити?» — «Він твій, тож сама маєш знати, що слід робити». — «Але я не знаю!» — «Тільки, прошу тебе, не реви». А Герберт сяє: «Кажу ж вам, з хлопцем усе гаразд, і я радий, що він нарешті всерйоз узявся за справу. Напевне, вже все як слід обміркував, добра пройда!»— «О Боже, Єво!» — «Та годі вже плакати, годі, кажу тобі! Я також за ним наглядатиму». Ні, ти таки справді не варта Франца. Куди тобі! Не можеш себе опанувати. Чого ти, дурепко, рюмсаєш? От же ж курка! Так би й дала їй кілька ляпасів!

Сурми сурмлять! Бій гримить, полки марширують, трара, трарі, трара, артилерія і кавалерія, піхота, а ще авіація, трарі, трара, вперед на ворога! Наполеон у таких випадках казав: «Уперед, вперед, не зупинятись, хоч сніг, хоч дощ — не озиратись, а як розвіється сірий туман, ми завоюємо місто Мілан, на вас чекають ордени, солдата доля хоч куди, трара, трарі, трара, йдемо вперед, уже нам близько. То добре діло — буть у війську».

Міці недовго довелося плакати й роздумувати над тим, що їй робити. Все вирішилося саме собою. А Райнгольд сидить то у своїй буді, то у своєї розкішної подруги, ходить по крамницях, які Плумс організував для збуту, та має час поміркувати про те, про се. Все його нудьга бере, а то йому на шкоду. Те, що він гроші має, його не тішить, уже й спиртне йому не дуже йде, вже краще в шинку стирчати, слухати, хто що говорить, попивати каву та справи вирішувати. А тепер хай куди прийдеш — до Пумса чи деінде, — скрізь стовбичить той йолоп Франц, сидить у нього перед носом зі своєю одною рукою, вдає із себе великого пана, так ніби йому ще не досить було, прикидається святенником, наче цей осел ніколи й мухи не зобидив. І цей клятий телепень точно щось хоче від мене. Це ясно, як двічі два чотири. Постійно він задоволений, і хоч куди зазирну — а він уже там. Треба трохи розрядити атмосферу.

А що ж тим часом робить Франц? Хто, Франц? А що йому робити? Ходить білим світом, поглянеш на нього — мир та спокій на душі. Можете робити з ним що завгодно, а він усе одно на плаву тримається. Бувають же такі люди, не часто, але бувають.

Ось у Потсдамі, тобто під Потсдамом, був один такий, його потім живим трупом назвали. Такий собі Борнеман. Ну й утнув чоловік! Здавалося, що він уже зовсім на пси зійшов, відсиджував свої п'ятнадцять років у тюрмі, аж раптом утік, отак узяв чоловік і втік. Перепрошую, він був не з-під Потсдама, а з-під Анклама, є там таке містечко Ґорке. Отже, йде наш Борнеман дорогою до Нойґарда, де він раніше жив, аж бачить потопельника, той пливе собі по річці Шпрее, тоді Нойґард, тобто Борнеман з Нойґарда, й каже собі: «Я вже, правду кажучи, все одно що мертвий для світу», витяг потопельника, забрав його папери, а йому підсунув свої; ось так і став покійником. А його дружина, коли дізналася про це, каже: «Що вже тут вдієш? Померла людина — та й по всьому, і слава Богу, що це мій чоловік, а не хтось інший, втратити такого чоловіка — невелика біда. Яка була з нього користь? Він півжиття просидів у тюрмі, так що нема його — то й добре». Ой, божечки, та наш любий Отто насправді не помер. Прийшов він у Анклам, а оскільки він помітив, що вода — то щось хороше, до того ж вода йому завжди подобалася, то вирішив стати торговцем рибою. От і торгує він рибою в Анкламі та зветься Фінке. А Борнемана більше немає. Але його все одно запопали. А як і чому, зараз розповім, тільки тримайтеся міцніше, щоб зі стільця не впасти.

Треба ж було такому статися, щоб його пасербиця приїхала найматись у прислужниці до Анклама. Подумати тільки — світ такий великий, а вона опинилася саме в Анкламі й зустріла там воскреслого торговця рибою, а той чоловік уже сто років тут живе, він про Нойґард і думати забув. А дівчина тим часом виросла і випурхнула з родинного гніздечка. Звичайно, він її не впізнав, а от вона його одразу впізнала й каже: «Скажіть, будь-ласка, ви часом не наш батько?» А він: «Тобі що, клепки бракує?» Але вона не вірить, тоді він погукав свою нову дружину й аж п'ятьох дітей, і всі вони в один голос засвідчили: «Він — Фінке, торговець рибою». Так, Отто Фінке, його кожен у селі знає. Його звати Фінке, а Борнеман уже давно як на тім світі.

І хоч він нічого поганого тій дівчині не зробив, вона не заспокоїлась і жодні свідчення її не переконали. Пішла вона собі, а що насправді в дівочій душі коїлося — того ніхто не знає, проте думка про вітчима міцно засіла у неї в голові. Взяла вона і написала листа до кримінальної поліції Берліна, відділ 4 а: «Я часто купувала рибу в пана Фінке, але хоч я його падчерка, він не вважає себе моїм батьком і обманює мою матір, бо в нього п'ятеро дітей від іншої». Все скінчилося тим, що свої імена діти ще змогли зберегти, а от із прізвищем справа вийшла кепська. Тепер вони звуться Гундт[191], та ще й із «дт» у кінці — таке було дівоче прізвище матері, до того ж вони враз стали позашлюбними дітьми; про таких сказано в Громадянському кодексі: «Позашлюбна дитина та її батько не вважаються родичами».

І так само, як той Фінке, живе собі наш Франц Біберкопф — у мирі та спокої. Напав був на нього хижий звір і руку йому відгриз, а потім він того звіра приструнив, тож звір тепер і сичить, і гарчить, і за ним плазує. Ніхто з тих, що товаришує із Францом, не бачить, як він того звіра приструнив, лише один чоловік знає. Франц ходить твердим кроком і свою вперту голову не схиляє. Він усе по-своєму робить й очі щирі має. А один чоловік, якому він нічого лихого не зробив, той усе загадується над питанням: «Чого йому треба? Чого ж йому треба від мене?» Він бачить усе те, чого інші не бачать, і все розуміє. Яке йому діло до м'язистої потилиці Франца, до його міцних ніг, до доброго сну? Але все це його чогось дратує, він не знаходить собі спокою. Цього він Францові не попустить. Але як же то буде?

А так, як порив вітру ворота відчиняє, як виривається з обори схарапуджене стадо. Як ото муха дратує лева, а той хоче дістати її своєю лапою і страшенно реве.

Так, як ото наглядач бере маленький ключик, трошки смикне засув, і ціла зграя злочинців виривається на волю, і бродить світом убивство, смертельний удар, зло, крадіжка, розбій.

Цілими днями походжає Райнгольд своєю будою туди й сюди або сидить у кнайпі на Пренцлауер-Тор та все щось мізкує, розмірковує, обдумує, метикує. І одного дня, коли він знає, що Франц разом із бляхарем пішли готувати нове діло, подався до Міци.

І ось вона вперше його побачить. А там немає на що особливо дивитися, Міцо, але загалом він хлопак нічогенький, щоправда, трохи похмурий, млявий, жовтуватий якийсь, мабуть хворий. А так — непоганий із себе.

Та ти придивися до нього краще, дай йому ручку і, будь ласкава, спробуй уважно розгледіти його обличчя. Це обличчя, Міцекен, для тебе важливіше за всі інші обличчя, які тільки є на світі, важливіше за Євине, навіть важливіше за обличчя твого коханого Францика. І ось цей чоловік підіймається до тебе сходами, сьогоднішній день — найзвичайнісінький, 3 вересня, четвер, ану ж бо зосередься, невже ти нічого не відчуваєш, нічого не підозрюєш, не передчуваєш своєї долі?

І що ж то таке, маленька Міцо з Бернау, — твоя доля? Ти здорова, заробляєш гроші, кохаєш свого Франца, і саме тому до тебе піднімається сходами, постає перед тобою й тисне тобі ручку Францова доля, а відтепер — і твоя також. Зрештою, уважно розглядати його обличчя не варто, достатньо поглянути на руки, на обидві його руки, дві непримітні руки в сірих шкіряних рукавичках.

Райнгольд вдягнув свій найкращий костюм, і спершу Міца не знає, як себе з ним тримати, може, то Франц його підіслав, хоче налаштувати якусь пастку, та ні, не може бути. Аж тут він і сам каже: Франц не повинен знати, що він тут був, він такий помисливий. Річ у тому, що він хотів би з нею поговорити, з Францом доволі тяжко працювати, адже в нього лише одна рука, і всіх нас цікавить, чи йому так уже потрібна та робота. Аж тут Міца доп'яла, куди той хилить, вона пам'ятала, що їй Герберт казав про те, чого Францу насправді треба, то вона й каже: «Та ні, заробляти гроші, якщо вже про це мова, йому конче не треба, є люди, які йому допоможуть. Але може, йому того замало, чоловік таки хоче якусь справу робити». А Райнгольд на це: «Цілком правильно, працювати треба. Просто наша робота доволі складна, навіть для хлопців з двома руками, не кожен впорається». Ось так балакають про те, про се, Міца ніяк не може второпати, чого йому треба, аж тут Райнгольд просить налити йому чарку коньяку, він, мовляв, хотів лише про фінансове становище розпитати, тож раз воно так, як каже Міца, то, звичайно, він сам та його колеги підуть Францу назустріч. А потім випив він і другу чарчину та й питає: «А ви, фройляйн, мене, мабуть, вже знаєте, еге ж? Франц же розповідав про мене?» — «Та ні», — каже вона, і чого йому треба, якби ж тут була Єва, вона краще розуміється на таких речах, ніж я. «Ми, власне, з Францом уже давно знайомі, ще відтоді, як він вас не мав, а була в нього інша, звалася Циллі». То ось куди він хилить, хоче обмовити Франца, от же ж гад потаєнний! «А хоч би й мав іншу? Я також раніше іншого мала, але тепер Франц мій».

Отак сидять вони собі одне навпроти одного, Міца на стільці, а Райнгольд на канапі, обоє зручно вмостилися. «Та певно, що ваш, але, фройляйн, ви ж не думаєте, що я збираюся відбити вас у нього, у мене такого й на гадці не було. Але у нас з ним усілякі кумедні історії траплялися, він вам нічого не розказував?» — «Кумедні? Це ж які?» — «Дуже кумедні, фройляйн. Скажу вам щиру правду: Франца взяли в нашу компанію тільки завдяки мені, через оці от історії; адже ми завжди тримали язик за зубами. Ну так, я міг би вам розказати кілька цікавих історій». — «Он як? А у вас що, ніякої іншої роботи немає, крім як сидіти тут та всілякі байки розказувати?» — «Фройляйн, навіть Господь Бог часом влаштовує собі вихідний; тож нам, людям, можна мати й два». — «Мені здається, ви маєте аж три». Обоє розсміялися. «Ви не дуже й помилилися; я економлю сили, лінощі подовжують життя, а часом буває, що витрачаєш забагато сил». Вона посміхається до нього: «Тож треба бути економнішим». — «О, ви розумієтеся на цьому, фройляйн. Одному це вдається краще, іншому — гірше. Знаєте, фройляйн, я з Францом постійно жінками мінявся, ну, що ви на це скажете?» І схилив голову набік, пригубив чарчину й чекає, що на це відповість мала. Мила особа, скоро ми її запопадемо, як би оце підкотитися до неї?

«Про те, як ви жінками мінялися, розкажіть своїй бабусі. Хтось мені розповідав, що так у Росії роблять, може, ви звідти прибули, а от у нас так не заведено». — «Та кажу ж вам, що саме так і було». — «Що це за дурниці ви городите?» — «А ви у Франца запитайте». — «То, певно, знамениті жіночки були, по п'ятдесят пфеніґів за одну, де ви їх знайшли, в нічліжці?» — «Легше, фройляйн, хіба ж ми з такими водимося?» — «Скажіть-но мені, будь ласка, а навіщо ви все це розказуєте? Чого ви хочете цим добитись?» Ти ба, яка штучка! Але ж яка мила, і так кохає Франца, просто дивовижно! «Та нічого я не добиваюся. Просто хотів вас трохи розпитати [Мила жабко, Панко, Панко, кіле-кіле, гопсаса![192]], Пумс мені прямо доручив, ну, гаразд, тоді буду прощатися; може, ви до нас якось зазирнете?» — «Щоб ви і там мені такі історії розказували?» — «Та тут же нічого такого, фройляйн, я думав, ви й самі все знаєте. Тут ще одне делікатне питання: Пумс мені сказав, що коли оце я до вас прийду й почну розпитувати про гроші й таке інше, а ви ж знаєте, Франц такий чутливий, коли заходить мова про його руку, тож краще буде, якщо ви йому нічого не розповідатимете про нашу розмову. Не треба йому про це знати. Я міг би й сусідів про це розпитати, але подумав, навіщо всі ці секрети? Ви якраз удома, то краще зразу до вас піти й відверто запитати». — «Тобто йому нічого не казати?» — «Так буде ліпше. Але якщо ви все-таки захочете розказати, ми вам заборонити не можемо. Зрештою, це ваша справа. Ну, до побачення». — «Не туди, вихід праворуч». Гарненька дамочка, я цю справу проверну, тільки б не зурочити!

А мала Міцекен сидить за столом у кімнаті й нічого не помітила, нічого не зауважила, тільки думає, поглянувши на порожню чарку, а що ж це вона думає, прибрала чарку, ні, сама не знає. Я така схвильована, той тип так мене рознервував, мною аж тіпає. До чого це він мені ці історії розказував? Чого йому треба, чого ж він урешті хотів? Поглядає на чарку, що стоїть у шафі, остання праворуч. А сама вся тремтить, треба сісти, ні, не на канапу, там він був розлігся, краще на стілець. Сідає на стілець і дивиться на канапу, на якій він сидів. Така знервована, що це з нею таке, руки тремтять і серце бухає в грудях. Але ж Франц не така свиня, щоб жінками мінятися. Що той тип Райнгольд таке робив, у це я повірю, але Франц, навіть якщо це правда, то певно його, як завжди, в дурні пошили.

Вона гризе нігті. А якщо це правда… Адже Франц такий простак, його може будь-хто використати. Тому його і з машини викинули. Ось такі у нього друзі. І з такою компанією він злигався.

Вона все гризе і гризе нігті. Сказати Єві? Навіть не знаю. Францу сказати? Не знаю. Краще нікому не скажу. Так ніби ніхто й не приходив.

Їй стало соромно, вона поклала руки на стіл, прикусила вказівний палець. Нічого не допомагає, в горлі пече. А потім вони і зі мною так само вчинять — візьмуть і продадуть.

Надворі заграла катеринка: «Я серце в Гайдельберзі загубив[193]». Я також, я також серце заіубила, було і нема, та й заридала, схилившись на стільці, немає серця, загубила його, що ж мені тепер робити, втопчуть мене в багно, а мені й подітися нема куди. Але мій Франц не робив такого, він же не росіянин, щоб жінками мінятися, ні, то все вигадки.

Вона стоїть перед відчиненим вікном, на ній синій картатий халатик, підспівує катериннику: «Я серце в Гайдельберзі загубив [То погане товариство, він правильно робить, що винюхує в них], то було в теплий вечір літом [коли ж він прийде додому, піду йому назустріч по сходах]. Там дівчину до смерти полюбив, [не скажу йому ні слова, такі гидкі речі не буду переказувати, жодного слова, жодного слова. Я так люблю його. Ось що, одягну свою нову блузку]. Трояндовим її уста пашіли квітом. З останнім поцілунком зрозумів, коли біля воріт ми попрощались [Це правда, що Герберт і Єва кажуть: вони щось помітили й хочуть у мене вивідати, чи це справді так, можуть довго старатися, не на ту напали], що серце в Гайдельберзі загубив, на річці Некар, там, де ми розстались».

А Франц ходить собі білим світом і ходить, поглянеш на нього — тихомирний, безтурботний. Можете робити з ним що завгодно, а він усе одно на плаву тримається. Бувають же такі люди! Ось і в Потсдамі був такий, тобто в Ґорке біля Анклама, був такий чоловік, Борнеман звався, так ось, він втік із тюрми, добрався до річки Шпрее. Аж бачить: у воді потопельник.

«Гей, Франце, ану сідай біля мене і скажи, як твою наречену звати?» — «Міца, та я ж тобі вже казав, Райнгольде, а раніше Сонею звалася». — «Он як, а що ж ти її нам не показуєш? Надто гарна для нас?» — «Та в мене ж не зоопарк якийсь, щоб когось там показувати. Вона вільно по місту ходить. Має покровителя, заробляє добрі гроші». — «А показати ти її все-таки не хочеш». — «Ну, що значить показати, Райнгольде. Дівчина вся у справах». — «Міг би принагідно із собою взяти, напевне ж, гарна із себе». — «А таки справді гарна». — «Хотілось би її побачити, ти не проти?» — «Знаєш, Райнгольде, то раніше ми з тобою такі ґешефти робили, з чоботами та хутряним коміром». — «Та ні, такого вже не буде». — «Ні, не буде. На таке свинство я більше не пристану». — «Добре, добре, то я тільки так спитав». [От сучий син, «свинство» каже, постійно про «свинство» згадує. Ну зажди, хлопче!]

А Борнеман наш до води підступає, а там потопельник якраз пропливає. Аж тут йому враз щось на думку спадає. Папери він в того усі забирає й свої до кишені йому запихає. Про це ми раніше уже розказали, але може, не все ви запам'ятали. І ось потопельника він прив'язав, щоб він за водою кудись не злиняв, а сам він на потязі їде в Штеттин, а звідти прямує собі на Берлін. Послав він за жінкою, й стрілись вони, та гроші принесла і нові штани, на вушко він щось їй тихенько сказав, а сам попрощався і знов на вокзал. А та обіцяла той труп упізнати, а він їй за це — грошенят надіслати, та їх довелось дуже довго чекати.

«А ось що мені хотілось би знати, Франце, ти її дуже кохаєш?» — «Та дай мені спокій, облишмо ці балачки про дівчат». — «Та я просто так запитав. Що тобі з того?» — «Та мені нічого, Райнгольде, а ось ти відомий бабій». Франц сміється, інші також.

«Ну то як з твоєю малою, покажеш мені її? [Ну ти й жартівник, Райнгольде, спершу мене з машини викинув, а тепер клинці підбиваєш.] «Та що тобі від неї треба, Райнгольде?» — «Та нічого! Просто подивитися на неї». — «Хочеш знати, чи вона мене любить? Кажу тобі, вона віддана мені від голови до п'ят, віддана всім серцем. Вона вся тільки любов’ю та коханням живе, а більше нічим. Ти собі навіть уявити не можеш, як вона дуріє від мене. Адже ти знаєш Єву?» — «Певна річ». — «Так ось, Міца хоче, щоб вона… та ні, краще не буду тобі казати». — «Та в чому річ? Давай уже, кажи!» — «Ні, ти не повіриш, але така вона вже є! Ти такого й не чув ніколи, Райнгольде, мені теж такого з жінками ще ніколи не траплялося». — «Про що, власне, йдеться? І до чого тут Єва?» — «Гляди ж, не розпатякай! Так ось, ця дівчина, Міца, хоче, щоб у Єви була від мене дитина».

Бумм! Сидять обоє й дивляться один на одного. Франц ляснув себе по нозі й зайшовся сміхом. А Райнгольд ледь посміхнувся, хотів розсміятись, однак стримався.

Отже, тепер той тип зветься Фінке, він оселився в містечку Ґорке і став торгувати рибою. Та якось одного чудового дня з'явилася там його падчерка, вона напитувала місце прислужниці в Анкламі, й захотілося їй купити риби, ось іде з кошиком у руці, заходить до крамнички Фінке й каже…

А Райнгольд ледь посміхнувся, хотів розсміятись, однак стримався: «То, може, вона лесбійка?» Франц усе ляскає себе по ногах і хихоче: «Ні, вона мене кохає». — «Неймовірно!» [Це ж треба, буває ж таке, просто важко повірити, той бевзь має таке щастя й сидить собі, гигоче.] «А що ж Єва на це?» — «Та що, вони ж подруги, вона її добре знає, та й з Міцою мене саме Єва познайомила». — «Ну, Франце, ти мене розохотив! Послухай, а хіба не можна на неї бодай оддалік подивитися, десь метрів з двадцяти або через огорожу, чи що, коли ти вже так боїшся!» — «Та зовсім я не боюся! Це таке золотко вірне мені до смерти, ще й така мила, ти навіть уявити не можеш. Пам'ятаєш, я колись казав тобі, щоб ти припинив стільки дівчат заводити, цим ти тільки здоров'я собі гробиш, такого жодні нерви не витримають. Від такого може й шляк трафити. Маєш зупинитися, то було б найкраще для тебе. Ти мав би її справді побачити, щоб переконатися, що я правду кажу. Якось покажу тобі Міцу». — «Але не треба, щоб вона мене бачила». — «А то чому?» — «Просто не хочу. Покажеш мені — і все». — «Що ж, нехай буде по-твоєму, воно тобі на користь піде».

Аж ось уже третя пополудні, Франц і Райнгольд ідуть вулицею, емальовані вивіски на будь-який смак, емальовані товари, німецькі та справжні перські килими, в кредит на 12 місяців, килимкові доріжки, скатертини, накидки для диванів, перини, портьєри, штори «Лайснер і Ко», читайте журнал «Мода для всіх», не хочете забирати товар, вимагайте безкоштовної доставки поштою, обережно, не вилазь — уб'є, висока напруга. Вони йдуть до Франца додому. Ось тепер ідеш до мене додому, мені добре ведеться, мене так просто не візьмеш, зараз побачиш, що я міцно стою на ногах, ось який я — Франц Біберкопф. «А тепер тихіше ступай, я зараз відчиню, подивимося, чи вона вдома. Нема. Ну ось, тут я й живу, а Міца зараз прийде. А тепер слухай, як ми це зробимо, то буде справжній театр, але щоб сидів тихо, як миша». — «Не бійся, я буду обережний». — «Найкраще — щоб ти ліг на ліжко, Райнгольде, ми тим ліжком удень все одно не користуємося, а я вже зроблю так, щоб вона до нього не підходила; ти все бачитимеш крізь тюлеве запинало. Ану ляж, тобі добре видно?» — «Та видно. Але треба чоботи зняти». — «Таки справді, зніми, я виставлю їх за двері в коридор, а ти, як будеш іти, просто там їх і взуєш». — «Слухай, Франце, боюся, щоб з цього не вийшло якихось неприємностей». — «Ти що, злякався? А от я ніскілечки не боюсь, навіть коли вона щось помітить, знав би ти її!» — «Але я не хочу, щоб вона мене помітила». — «Та давай, лягай уже. Вона в будь-який момент може зайти». Емальовані вивіски, емальовані товари на будь-який смак, німецькі та справжні перські килими, вимагайте безкоштовної доставки.

А в Штеттині комісар поліції Блум запитує у дівчини: «Звідки ви знаєте цього чоловіка? Як ви його впізнали, за якими прикметами?» — «Та це ж мій вітчим». — «Ну, тоді давайте з'їздимо в Ґорке. І якщо це правда, то одразу й затримаємо його».

Клацнув замок вхідних дверей. Франц вискочив у коридор: «Що, Міцо, налякалася? Маленька, та це я. Заходь. На ліжко нічого не клади. Там у мене сюрприз для тебе». — «То я зразу піду погляну». — «Ні, спершу маєш дати клятву, Міцо. Підніми руку, зараз будеш присягатися, всім встати, а тепер повторюй за мною: Клянуся…» — «Клянуся…» — «Що не підійду до ліжка…» — «Що не підійду до ліжка…» — «Поки я не скажу». — «Поки я не підбіжу». — «Та ні, стій. Ще раз: клянуся…» — «Клянуся, що не підійду до ліжка…» — «Поки я сам тебе туди не покладу».

Тут Міца раптом притихла, а потім кинулася йому на шию і так застигла. Він відчуває: щось із нею не те, хоче спровадити її в коридор, сьогодні нічого не вийде. Але вона стоїть як укопана: «Та не підійду я до ліжка, не бійся». — «Що це з тобою, Міцекен, що трапилося з моєю Міцою-кицею, з моєю Муллекен?»

Вона тягне його до канапи, сіли собі разом, обнялися, а вона нічого не каже. Потім пробурмотіла щось незрозуміле, смикнула Франца за краватку та й каже: «Францику, я тобі хочу щось сказати». — «Ну то кажи, Міцекен». — «Маю неприємності зі старим». — «Та що ти, Муллекен!» — «Так і є». — «То в чому ж річ, Муллекен?» А вона далі тягне за краватку, що з дівчиною сталося, а ще той на ліжку лежить!

А комісар поліції й питає: «А чого це у вас прізвище Фінке, ви маєте якісь документи?» — «Сходіть до відділу реєстрації, там усе записано». — «Те, що у відділі реєстрації записано, нас не обходить». — «У мене є документи». — «Чудово, ми їх у вас тимчасово заберемо. До речі, на вулиці стоїть один чоловік, який працює наглядачем у Нойґардській тюрмі. Так ось, у його відділенні, в одній із камер, свого часу сидів такий собі Борнеман з Нойґарда. Зараз ми запросимо того чоловіка зайти сюди…

«Останнім часом до старого постійно навідувався його небіж, якого той зовсім не запрошував, він сам весь час приходив». «Зрозуміло», — пробурмотів Франц, а сам аж похолов. А вона притислася до його щоки. «Ти його знаєш, Франце?» — «Та звідки?» — «Я подумала… Одне слово, він постійно там товкся, а одного разу пішов мене проводжати». Франц увесь тремтить, в очах у нього потемніло: «Чого ж ти мені нічого не сказала?» — «Я думала, що й сама позбудуся його. Та й що тут такого, якщо він просто поряд іде». — «Ну, і що далі?» Її губи затремтіли ще сильніше, щось потекло йому на шию, вона щосили притислася до Франца, ач як вчепилася в мене, і що це в неї за звичка — затнутися й мовчати, спробуй зрозумій її, чого вона ридає, а тут ще той лежить на ліжку, взяти б зараз якогось кия та огріти його добряче, щоб і не підвівся більше, от бісова дівка, так мене зганьбила! А сам тремтить. «Ну, і що ж далі було?» — «Нічого, Францику, не хвилюйся, тільки не бий, нічого ж не було. Він потім ще раз прийшов, весь ранок прочекав на мене під будинком, аж поки я не пішла від старого, і раптом стоїть переді мною, хоче, щоб я з ним кудись поїхала, і просить, і просить». — «А ти одразу й погодилася?» — «Я? Та я мусила погодитись, що ж мені залишалося робити, Франце, коли він так благав? Такий молоденькиий. А потім…» — «І де ж це ви були?» — «Спершу просто каталися по Берліну, потім поїхали до Ґрюневальда, потім іще кудись, я вже й не пригадаю, а я все прошу його, щоб він дав мені спокій. А він плаче й канючить, як дитина, падає на коліна, такий молоденький, слюсар». — «А чого ж він не працює, лінтюх, а тільки шастає сюди-туди». — «Сама не знаю. Ти тільки не сердься, Францику». — «Та я й досі ще не знаю, що трапилося. Чого це ти плачеш, га?»

А вона знову мовчить, тільки припала до нього й смикає за краватку. «Не сердься, Франце». — «Закохалася в того хлопця, чи що?» Вона мовчить. А йому страшно стало, аж морозом сипнуло поза спиною, холод до кісток пробирає. І забувши про Райнгольда, він шепоче їй у волосся: «Закохалася в нього?» Тут вона обвилася навколо нього, притислася всім тілом, він відчуває її усю, а з її уст чутно: «Так». О, о! Вона це сказала! Намагається відштовхнути її, хотів ударити, аж тут перед очима Іда, бреславець, от зараз станеться, але його рука стала млявою, він ніби весь закляк, а вона вхопилася за нього, як звірятко, чого вона хоче, мовчить, тільки притискається до нього міцно, сховала обличчя у нього на грудях, а він немов закам'янів, застиглим поглядом дивиться у вікно.

Нарешті Франц опам'ятався, почав термосити її за плечі, закричав: «Чого ти хочеш? Відпусти мене нарешті!» Для чого мені ця сучка? «Але я ж з тобою, Францику, я ж не пішла від тебе, я тут». — «То йди собі геть, не хочу тебе знати». — «Та не кричи так, о Боже, що я такого зробила?» — «Біжи до нього, раз ти його любиш, паскудо!» — «Я не паскуда, ну заспокойся, Францику, я йому сказала, що це неможливо, що я не піду від тебе». — «Та не потрібна ти мені, така». — «Я ж тільки тобі належу, я йому так і сказала, а потім втекла від нього, думала, ти мене втішиш». — «Слухай, та ти при своєму розумі? Пусти! Геть здуріла! За те, що ти в нього закохалася, я тебе маю втішати?» — «Так, Францику, я ж твоя Міцекен, і ти мене любиш, значить, маєш втішити, а той тепер ходить туди-сюди, такий молоденький і…» — «Знаєш що, Міцо, давай із цим покінчимо. Хочеш до нього, то йди собі!» Тут Міца як заверещить і ще міцніше вп'ялась у нього. «Іди до нього і дай мені спокій!» — «Ні, не піду. Ти що, мене не любиш, не хочеш мене, що ж я такого зробила?»

Нарешті Францу вдалося вивільнити свою руку й вирватися з її обіймів, вона кинулася за ним, але тої ж миті Франц обертається і б'є її в обличчя, так сильно, що вона аж відлетіла назад, потім штовхає її у плече, вона падає, а він накидається на неї й лупить її куди прийдеться однією рукою. Вона скімлить, корчиться від болю — ой, ой! — а той б'є, а той б'є, вона перевертається на живіт, прикриває обличчя руками. Франц зупиняється, щоб перевести подих, кімната вся ходором ходить, а вона лепече: «Тільки не палицею, Францику, досить уже, тільки не палицею».

Сидить вона на підлозі в розірваній блузці, одне око запливло, з носа юшить кров, стікає по лівій щоці та підборіддю. А Франц Біберкопф — Біберкопф, Ліберкопф, Циберкопф, нема вже в нього імени — кімната крутиться в нього перед очима, тільки ліжко стоїть на місці, він учепився в нього. А там же Райнгольд, лежить собі в чоботах і бруднить ліжко. Що він тут забув? У нього що, немає своєї кімнати? Зараз я його дістану, зараз я його викину звідси, зараз зробимо, і тільки «з-з-з» промовив. І ось уже Біберкопф, Циберкопф, Ніберкопф, Відеркопф підскакує до ліжка, хапає Райнгольда за голову, тягне разом із ковдрою, а той відбивається, ковдра сповзла — і ось він уже сидить на ліжку. «Ану, геть звідси, Райнгольде, подивися на неї — і вшивайся».

Міца роззявила рота, землетрус, блискавка й грім, підірвана залізнична колія, рейки погнуті, вокзал, будка стрілочника перекинулася, щось гуркотить, котиться, навколо дим, сморід, нічого не видно, все пощезло, ніби його вітром здуло, все стало сторч і впоперек.

«Що, що сталося?»

І тільки крик, крик виривається з її рота, невгамовний, болісний крик, відгородитися криком від того, що ніби в диму підіймається з ліжка, стіна з крику, списи з крику, щоб захиститися від того, що там, каміння крику.

«Заткни пельку, ну що таке, що сталося? Припини репетувати, а то зараз увесь дім збіжиться».

Болісний крик, цілі гори крику, проти того, що там, зник час, немає ні години, ні року.

Аж ось хвиля крику захлеснула Франца. Невтримний потяг бити, бити, бити. Він заніс над ліжком стільця, той випадає з руки, розбивається на друзки. Потім кинувся до Міци, а та верещить і верещить на одній ноті, голосить і голосить, він ззаду затуляє їй рота, перекидає на спину, схиляється над нею, налягає грудьми на її обличчя. У-у-у-б'ю її!

Крик припинився, вона дриґає ногами. Райнгольд намагається відтягти Франца: «Що ти робиш, вона ж задихнеться». — «Все через тебе!» — «Ану вставай, вставай».

Відтяг Франца вбік, Міца лежить долілиць, відкинула голову, стогне й хрипить, відбивається руками. Франц затинається: «Подивися на цю наволоч, кого це ти бити збираєшся, га?» — «Давай, Франце, піди трохи пройдись, одягни куртку, прийдеш, коли трохи заспокоїшся». Міца стогне знизу, розплющила очі, права повіка почервоніла, розпухла. «Іди собі, Франце, іди, а то до смерти заб'єш її. Одягни куртку і йди. Ось». Франц сопе, відхекується, дав одягти на себе куртку. Тут Міца сперлася на лікоть, відхаркує кров, намагається щось сказати, потім випросталася, сіла на підлозі й прохрипіла: «Франце». А той уже в куртці. «Ось ще капелюха візьми».

«Франце… зачекай! — Міца вже не кричить, у неї вже й голосу немає, вона лише хрипить. — Я… я… я… з тобою». — «Ні, ні, краще залишайтеся, фройляйн, я вам допоможу». — «Францику, я з тобою!» А той стоїть, поправляє на голові капелюха, плямкає губами, відкашлюється, спльовує, йде до виходу. Бах! Захряснув за собою двері.

Міца стогне, спинається на ноги, відштовхує Райнгольда, майже навпомацки шкандибає до дверей. У коридорі знесилено зупиняється, Франц пішов, уже спустився сходами. Райнгольд переніс її до кімнати, вкладає у ліжко, вона кашляє, підводиться, спльовує кров, вказує на двері й хрипить: «Геть звідси! — повторює раз за разом. — Геть, геть!»

Одним оком уп'ялася в нього. Спустила ноги. З рота — кривава слина. Райнгольду гидко на це дивитися, так, треба мені звідси вшиватися, а то зараз люди набіжать, подумають, що це я так її віддухопелив. Навіщо мені цей клопіт? Прощавайте, фройляйн, залишайтеся здорові! Капелюха на голову — й за двері.

Унизу зупинився, стер кров з лівої руки — як усе обслинила! — і розсміявся: «І для цього він затяг мене нагору, ну й комедія, от же телепень! Та ще й вклав мене в чоботах на своє ліжко. Тепер він їй-бо від злости лусне. Добрячий хук у щелепу пропустив! І де це його нечиста сила носить?»

І йде собі. Емальовані вивіски, емальовані товари на будь-який смак. Гарно було там нагорі, гарно. Ні, але який бевзь, ти все добре зробив, синку, красно дякую, давай і надалі так. Луснути зі сміху можна.

А Борнеман у Штеттині знову опинився в буцегарні. Покликали його дружину, справжню. Пане комісар, дайте спокій бідній жінці, вона свідчила під присягою, бо думала, що все так і є. Ну що ж, накинуть мені ще два роки, ото великий клопіт…

Аж ось уже й вечір, Францова кімната. Обоє сміються. Лежать, обнялися, цілуються, відірватися не можуть. «Міцо, я ж тебе ледве не вбив. Боже, як я тебе відлупцював!» — «То нічого. Головне, що ти повернувся». — «А той Райнгольд зразу пішов?» — «Так». — «А ти не хочеш запитати мене, як він тут опинився?» — «Не хочу». — «Що, не хочеш знати?» — «Ні, не хочу». — «Ой, Міцо…» — «То ж усе неправда…» — «Що неправда?» — «Ніби ти хочеш мене йому продати». — «Що?» — «Це ж неправда?» — «Та що ти, Міцекен!» — «Ну то й добре, я знала, що то все дурниці». — «Хоча він і мій друг, Міцо, але з дівчатами поводиться як справжня свиня. Я лиш хотів йому показати, як виглядає порядна дівчина. Хай, думаю, побачить». — «Ну, то добре». — «А ти ще любиш мене? Чи тільки того молодого?» — «Я твоя, Франце!»

І ось уже два дні Міцин покровитель чекає на неї, а вона весь час присвячує своєму коханому Францу, догоджає йому в усьому, з'їздила з ним у Еркнер[195] і Потсдам. Але й досі вона має від Франца одну таємницю, це мале бісеня зараз приховує навіть більше, ніж раніше, і вже не переймається тим, що Франц прокручує справи з Пумсовими дружками: вона теж хоче діяти. Їй самій кортить познайомитися з ними, щоб знати, хто вони такі, десь на танцях чи в кегельбані. Чомусь Франц ніколи не бере її туди, хоча Герберт часто буває з Євою в таких місцях, а Франц каже: «То компанія не для тебе, я не хочу, щоб ти зналася з такими негідниками».

Але наша Сонечка, наша Міцочка, хоче допомогти Францу, наша маленька кицюня хоче для нього щось зробити, це приємніше, ніж заробляти гроші. Вона все вивідає і зуміє його захистити.

І ось на черговій танцювальній вечірці, в Рансдорфі[196], куди Пумсова банда приїхала з друзями, — а сторонніх туди не пускали, — з'явилася новенька, якої ніхто не знав, її привів бляхар, каже, то його дівчина, а вона весь час була в масці, одного разу вона навіть з Францом танцювала, але тільки раз — боялася, щоб він не впізнав її за запахом парфумів. То було в парку Мюґґельгорт, увечері в саду засвітили лампіони, відчалив останній напхом напханий відпочивальниками річковий пароплав компанії «Штерн», у цей момент оркестр грає прощальний туш, але весела компанія танцює й пиячить аж до третьої ночі.

А Міцекен пропливає в танку з бляхарем то туди, то сюди, а той пишається, що має таку гарну наречену; вона бачить Пумса з його благовірною і Райнгольда, що з похмурим виглядом сидів у кутку, — постійно в нього кепський настрій, — а також елегантного крамаря. О другій вона з бляхарем від'їхала на таксі; він іще встиг в автівці з нею націлуватися, а що такого, зате вона багато про що дізналася, а від поцілунків шкоди нема. А що ж Міцекен розвідала? А те, які всі ці Пумси з вигляду, тож хай той бляхар обціловує її, вона все одно залишиться вірною Францу, моєму золотку, ось вони мчать серед ночі, такої самої ночі вони викинули її Франца з машини, а тепер Франц хоче з ними поквитатися, він точно знає, хто то був, а вони всі його бояться, недаремно ж Райнгольда підсилали, цього нахабу, мій Францику, золотко, я б цього бляхаря до смерти зацілувала, так сильно я кохаю Франца, цілуй, цілуй, язика тобі відкушу, ну дає шофер, жене, як божевільний, чого доброго перекине нас у канаву, який чудовий був вечір, а тепер куди, праворуч чи ліворуч, та їдьте куди хочете, яка ж ти мила, Міцо, якщо, Карле, я тобі до вподоби, тоді бери мене з собою частіше, гоп-ля, той дурний водій точно п'яний, він ще втопить нас у Шпрее!

Ні-ні, так діло не піде, мені не можна тонути, я маю ще стільки справ, я хочу допомогти своєму любому Францу, я не знаю, що він зібрався робити, а він не знає, що я намислила, але нам треба поки що мовчати — про те, що він хоче зробити, а чого хоче він, того хочу і я, так хочу, що аж знемагаю, ох, я вся паленію, цілуй, цілуй мене, Карле, я тану, тану, о Боже!

О, Карлхен, Карлхен, ти мій найгарніший, уздовж алеї чорні дуби миготять попри нас, я дарую тобі 128 днів у році, й кожен з ранком, полуднем і вечором.

Якось на цвинтар прийшли двоє поліцаїв. Розсілися на могильному камені й питають усіх, хто проходив повз них, чи не бачив хто такого собі Казимира Бродовича. Той тридцять років тому порушив закон, що вже він там утяв, точно невідомо, але знову може щось утяти, хтозна, на що він здатен, а ми хочемо зняти в нього відбитки пальців, виміряти його зріст, а найкраще одразу затримати, ви лишень скажіть нам, де його шукати, а ми вже тра-рі, тра-ра!

Райнгольд сновигає по своїй норі, раз по раз підтягуючи штани, і нема йому радости ні від відпочинку, ні від грошей. Свою останню кралю він уже спровадив, а тієї, розкішної, також більше не хоче.

Треба чимось іншим зайнятися. Він хотів би щось із Францом затіяти. А то той дурний верблюд ходить скрізь із задоволено пикою і вихваляється своєю нареченою, ніби вона щось особливе. Може, таки справді відібрати її у Франца? Минулого разу була така заслинена, що аж гидко було дивитися.

Бляхар на ім'я Маттер, відомий поліції під іменем Оскар Фішер, витріщив від здивування очі, коли Райнгольд запитав його про Соню. Ось так прямо й спитав, ну раз ти знаєш, то так уже й буде, і Маттер розповів йому про все. Райнгольд обняв Маттера за талію і питає, чи той не міг би йому поступитися нею для невеличкої прогулянки. Аж тут з'ясувалося, що Соня подружка Франца, а не Маттера. Та менше з тим, Маттер міг би вмовити її проїхатися з ним, Райнгольдом, на машині до Фраєнвальде[197]?

«Про це ти у Франца питай, а не в мене». — «Франца я не можу спитати, у мене з ним давні порахунки, а вона мене недолюблює, я це помітив». — «Ну, тут я тобі нічим не допоможу. Може, я сам би хотів мати таку подружку». — «Хочеш — то будь ласка. Мені лише на одну поїздку». — «Про мене, Райнгольде, то можеш мати хоч усіх дівок. Але як до неї підступитися?» — «Так вона ж із тобою гуляє. Слухай, Карле, а якщо я тобі коричневого папірчика[198] за це відвалю?» — «Що ж! Давай сюди свого папірчика».

Двоє поліцаїв сіли собі на камінь й запитують кожного, хто проходить повз них, ще й усі автомобілі зупиняли: чи не бачив хто, бува, чоловіка з жовтим обличчям і чорним волоссям. Саме його вони і розшукують. Що він зробив чи збирається зробити, поліцаї не знають, а як комусь кортить дізнатися, то хай прочитають у газеті, в рубриці кримінальної хроніки. Але того чоловіка ніхто не бачив, а якщо й бачив, то не зізнається в тому. Тож довелося тим поліцаям піти по алеї далі, в глиб цвинтаря, а за ними пішли двоє агентів у цивільному.

У середу 29 серпня 1928 року, після того як рік уже втратив 242 дні й лишалося в нього тих днів небагато, — всі ті дні незворотно проминули, за цей час була поїздка до Маґдебурґа, були операція та одужання, Райнгольд пристрастився до шнапсу, з'явилася Міца, Пумсова банда вперше у цьому році виходила на діло, а Франц знову випромінює мир і безтурботний спокій, і ось тепер бляхар поїхав з крихіткою Міцою на природу. Вона сказала йому, тобто Францу, що їде зі своїм покровителем. Чому вона погодилася на цю поїздку, й сама не збагне. Вона хоче лише одного — допомогти Францу, але як це робити, не знає. Вночі їй наснився сон: її та Францове ліжка стоять у вітальні господині просто під лампою, аж раптом портьєра на дверях заворушилася і щось сіре, якесь привиддя, повільно виповзло звідти й посунуло до кімнати. Ох, зойкнула вона, прокинулася й сіла в ліжку, а Франц спокійно собі спав біля неї. Я йому допоможу, з ним нічого не трапиться, вона знову лягла, дивно, наші ліжка — і раптом опинились у господині.

Шух! І ось вони вже у Фраєнвальде, гарно тут, у Фраєнвальде, це такий курорт, тут є чудовий парк, доріжки посипано жовтою рінню, там гуляє багато людей. Кого ж це вони зараз зустрінуть після того, як пообідали на терасі поряд з парком?

Землетрус, блискавка, блискавка й грім, підірвана залізнична колія, вокзал у друзки, гуркіт, їдкий дим, дим, усьому кінець, курява, нічого не видно, курява, розпачливі крики… Я твоя, я ж твоя.

Хай собі підходить, хай сідає поряд, я його не боюся, чого мені його боятися, я спокійно дивитимусь йому в обличчя. «Це фройляйн Міца; ви вже знайомі, Райнгольде?» — «Трохи знайомі, дуже приємно, фройляйн».

І ось вони вже у кнайпі, що в парку Фраєнвальде, хтось гарно грає на фортепіано. Сиджу я тут, у Фраєнвальде, а той сидить навпроти мене.

Землетрус, блискавка, курява, всьому кінець, але добре, що ми ще його зустріли, я його про все порозпитую, що там було у Плумса і що Франц поробляє, від нього можна всього домогтися, лише треба трохи роздрочити; тоді він почне смикатися й опиниться у мене в руках. Міца замріялась, як же їй щастить! А піаніст співає: «Мені ти «oui» скажи, так буде по-французьки, мені ти «так» скажи хоч по-китайськи, скажи, як хочеш, то мені байдуже, любов інтернаціональна, любий друже. Хоч квіткою скажи, хоч ароматом, скажи тихесенько або в екстазі, скажи ти «так», скажи ти «yes», скажи ти «oui», і все, що хочеш матимеш тоді!»

Аж тут пішло чаркування, кожен хильнув по келишку шнапсу. Міца зізналася, що була на тій танцювальній вечірці, з цього зав'язалася захоплива бесіда. Маестро за фортепіано на замовлення публіки зіграв «У горах Швейцарії, в горах Тиролю», текст Фріца Роллера та Отто Штранскі, музика Антона Професа. «У Швейцарії й Тиролі почуваєшся на волі, бо в Тиролі, бо в Тиролі, від корови молоко є, а в Швейцарії є Діва, то така гора красива, а у нас, як не крути, годі щось таке знайти. Ой дозволь, ой дозволь, ми поїдемо в Тироль! Го-ло-ро-ї-ді!» Продається в кожній нотній крамниці. Го-ло-ро-ї-ді! Міцекен сміється, Франц думає, що зараз я у свого старого, а я — разом із ним, просто він мене не бачить.

А чи не проїхатися нам на автівці по тутешніх місцях? Усі «за» — Карл, Райнгольд і Міца, або навпаки — Міца, Райнгольд і Карл, а ще можна так: Райнгольд, Карл і Міца, загалом — усі згодні. Аж тут дзвонить телефон, підходить кельнер і каже пану Маттеру, що того просять до телефону; то ось чого, Райнгольде, ти все підморгував, ну гаразд, я тебе не викажу. Міца й собі усміхається, можна буде провести чудове післяобіддя. Карлхен повернувся від телефону, о, Карлхене, Карлхене, ти мій найгарніший, що, хтось захворів, та ні, мені треба терміново до Берліна, ти, Міцо, залишайся, а я мушу їхати, ніколи не знаєш, як складеться, поцілував на прощання Міцу, дивись, не пробовкайся, Карле, та що ти, моє мишенятко, як підвернеться путяща справа, проґавити її не маєш права, до побачення, Райнгольде, гарно посвяткувати — Паску, Трійцю чи що там у нас! Зняв капелюха з вішалки — і як не було його.

І ось тепер сидимо вдвох. «І що ви на це скажете?» — «А що, фройляйн, хіба варто було вам так кричати того разу?» — «Та я просто злякалася». — «Мене злякалися?» — «Та з часом звикаєш до будь-якої людини». — «Дуже люб'язно з вашого боку». Ач як вона бісики очима пускає, чортеня таке, гарна, яка мила сучка, б’юся об заклад, ти ще сьогодні моєю будеш; не так швидко, хлопче, я хочу, щоб ти трохи посмикався, а потім розкажеш мені, все, що задумав. А як той баньки витріщає. Ніби селери об'ївся.

І ось уже піаніст відспівав, фортепіано стомилося, також хоче поспати, а Райнгольд і Міца піднялися на пагорб, їм ще кортить трохи лісом прогулятися. Балакають собі про те, про се, йдуть попід руку, а він незлецький хлопець. А коли о шостій вони повернулися до кнайпи в міському саду, там на них чекає уже Карл, він машиною повернувся з Берліна. Не додому ж повертатися в такий чудовий вечір, сьогодні місяць уповні, то, може, сходимо до лісу, там має бути чудово, ну що, згода? І ось о восьмій вони утрьох ідуть гуляти до лісу, але Карл ще має заскочити до готелю, щоб замовить кімнати й перевірити, що там з машиною. Давай пізніше зустрінемось у міському саду.

У лісі багато дерев, багато пар ходять попід руку, тут є й досить глухі стежки. Замріяно йдуть вони поряд. Міца все поривається щось запитати, але не знає, що саме, так гарно йти з кимось попід руку, спитаю його іншим разом, сьогодні такий гарний вечір! О Боже, що подумав би про мене Франц, тут так гарно, але треба швидше вертатися. Райнгольд тримає її попід руку, він іде ліворуч, адже має обидві руки, а у Франца тільки ліва, тож він і йде завжди з правого боку, незвично так іти, така міцна, сильна рука, оце чоловік! Вони йдуть поміж дерев, земля м'яка, у Франца гарний смак, відіб'ю її в нього, поживу з нею місяць, а він хай як хоче. Почне комизитися, то за першої ж нагоди так одержить по довбешці, що більш не підведеться. А дівка таки гарна, славна дівка, ще й вірна йому!

Йдуть собі та балакають про се, про те. Вже й стемніло. Краще балакати, ніж іти мовчки; Міца зітхає, небезпечно йти мовчки, відчуваючи близькість іншого. Вона весь час позирає навсібіч, намагаючись запам'ятати дорогу. Ніяк не пригадаю, чого мені від нього треба; зрештою, що ж мені було потрібно від нього? Вони майже весь час ходять колами. Але ось Міца непомітно повернула в бік шосе. Розплющ очі, приїхали.

На годиннику восьма. Райнгольд дістав кишенькового ліхтарика, прямують до готелю, ліс залишився позаду, а пташечки, пташечки, як же гарно вони цвірінькали, як гарно! У нього ясні очі. Йде собі мирно поряд з нею. Бляхар самотньо чекає їх на терасі.

«Ну що, замовив кімнати?» Райнгольд роззирається, де це Міца? Її немає. «А де наша пані?» — «Пішла до себе». Стукає до неї. «Пані просила передати, що вже лягла».

У ньому аж затремтіло щось. Як же було гарно! Темний ліс, пташечки… Чого мені, власне, треба від неї? Яка ж у Франца славна подружка; хочу її собі. Райнгольд сидить на терасі разом із Карлом; курять товсті сигари. Посміхаються один до одного: «Що ми, власне, тут робимо? З таким самим успіхом можна й дома поспати». Райнгольд досі ще дихав глибоко й повільно, раз по раз пихкав своєю сигарою, темний ліс, ми ходимо колами, вона веде мене назад. «Як хочеш, Карле, я на ніч тут залишуся».

Потім крокують обоє до узлісся, сіли собі й дивляться на машини, що шугають попри них. У цьому лісі стільки дерев, земля така м'яка, стільки людей гуляють тут, взявшись за руки, який я все-таки скурвий син!

То була середа, 29 серпня 1928 року.

А через три дні все повторилося. Бляхар під'їхав на машині; та й до Міци, а Міца одразу погодилася, коли він запитав її, чи не хоче знову поїхати до Фраєнвальде, Райнгольд також буде з ними. Цього разу я не піддамся, думає вона, сідаючи до авта, не піду з ним до лісу. А погодилася вона так швидко, бо Франц увесь вчорашній день був такий похмурий і не каже, в чому річ, а я мушу дізнатися, мушу вивідати, в чому річ. Вона ж дає йому гроші, він має все, йому нічого не бракує, то що ж його так гризе?

Райнгольд сидить у машині поряд з нею, зразу обійняв за стан. Усе вже вирішено: сьогодні ти назавжди покидаєш свого любого Франца, сьогодні ти лишишся в мене і зоставатимешся так довго, як я того захочу. Ти в мене п'ятисота чи тисячна, й дотепер усе йшло добре і без проблем, то й цього разу обійдеться без проблем. Вона собі сидить і не знає, що буде далі, а я знаю, і це добре.

Машину вони залишили у Фраєнвальде перед готелем, Карл Маттер іде з Міцою погуляти по Фраєнвальде, сьогодні субота, 1 вересня, четверта по обіді. Райнгольд залишився в готелі, щоб з годинку поспати. Після шостої Райнгольд виповз зі своєї кімнати, поколупався в машині, потім перехилив чарчину й пішов.

У лісі Міца така весела! Карл такий милий, і стільки їй всього понарозказував, він мав патент, а фірма, в якій він працював, привласнила той патент, ось так там дурять працівників, вони мали б зразу про це письмово повідомляти, а фірма заробила на цьому мільйони, а в Пумса він так, між іншим, підробляє, зараз Карл конструює нову модель своєї машини, тож попередня буде застарілою, і фірма з того патенту більше нічого не матиме. Така штука коштує купу грошей, він не може Міці сказати, це великий секрет, адже якщо ця модель йому вдасться, то все на світі зміниться — трамваї, пожежні машини, сміттєвози — буквально все, його винахід скрізь стане у пригоді, будь-де. Потім вони почали згадувати свою поїздку на автівці після тієї танцювальної вечірки, коли Міца була в масці, коли обабіч дороги миготіли дуби… Дарую тобі 128 днів, і кожен з ранком, полуднем і вечором.

«Агов, агов!» — гукає Райнгольд у лісі. Це, звичайно, він. А вони відповідають: «Агов, агов!» Карл одразу кудись здимів, а коли з'явився Райнгольд, Міці вже було не так весело.

Тут обидва поліцаї підвелися з каменя й пішли собі геть. Кажуть, що спостереження не дало жодних результатів; нічого не вдієш, тут трапляються лише дрібні пригоди, про що ми й напишемо у рапорті для начальства. А коли трапиться щось серйозніше, то всі й так про те дізнаються, прочитавши оголошення на рекламній тумбі.

А лісом ідуть Міца з Райнгольдом, ніде ані лялечки, лише пташки стиха цвірінькають та дерева у верховітті затягли свою пісню.

Заспівало одне дерево, потім друге, ось уже співають усі гуртом, а потім знову все вщухло, й нарешті пісня зазвучала просто над їхніми головами.

Ось той жнець, що зветься Смерть, від Бога має сили вщерть. Нині він ніж свій нагострить — стинатиме краще колосся. «О, я така рада, Райнгольде, що знову приїхала до Фраєнвальде. Минулого разу було так гарно, еге ж?» — «Лише дуже швидко все закінчилося, фройляйн. Ви, напевне, втомилися, я до вас постукав, але ви не відчинили». — «Та то все свіже повітря, а ще поїздка в машині, загалом — усе докупи». — «Хіба це не мило?» — «Звичайно, а що ви маєте на увазі?» — «Я маю на увазі, що мило ось так гуляти. Та ще й з такою милою фройляйн». — «З милою фройляйн? Що це ви вигадали? Я ж не кажу: з милим кавалером». — «Мило, що зі мною гуляєте». — «А це до чого?» — «Та ось я думаю, що на мене й дивитися особливо не варто. А ви зі мною гуляєте, фройляйн, повірте мені, я дуже тішуся з того». Який хлопець, просто золотко! «А у вас що, подружки немає?» — «Подружки, та які сьогодні подружки?» — «Ого!» — «Та що там казати, різні траплялися. Ви про таке навіть не знаєте, фройляйн. У вас є друг, надійний чоловік, який все для вас робить. А дівчина що? Вона лише розважитися хоче, а серця в неї нема». — «То вам не щастить». — «Бачте, фройляйн, ото відтоді так воно й повелося, від часу обміну жінками. Але ви ж про це й чути не хочете». — «О, та розкажіть вже. Як же воно було?» — «Я зараз вам усе, як є, розкажу, і ви все зрозумієте. Чи змогли б ви, бувши чоловіком, жити кілька місяців чи хоча б кілька тижнів з жінкою, яка путнього слова не варта? Га? З жінкою, яка з усіма волочиться, або ні до чого не здатна, нічого не тямить, скрізь пхає свого носа, а то ще й пиячить?» — «Як це гидко!» — «Ось бачите, Міцо, так було зі мною. Таке буває з людьми. Самі лише покидьки, негідь, шушваль. Наче зі смітника підібрав. Хіба можна з такою одружуватися? Я не міг би й години витримати. Ну ось, потерпиш її трохи, може, кілька тижнів, бачиш, що нічого доброго з того не буде, то ж краще, якщо вона піде собі геть, і ось знову я сам. Це не дуже приємно. Але тут вельми приємно». — «Але ж, певно, трохи й новенького кортить?» Райнгольд сміється: «Що ви маєте на увазі, Міцо?» — «Ну, як захочеться вам ще й з іншою побути». — «А чому ні, всі ми люди».

Міца сміється, вони йдуть попід руку, надворі перше вересня. А дерева співають і співають. Ніби довгу молитву.

Для всього свій час, і година своя кожній справі під небом, час родитися і час помирати, час садити і час виривати посаджене, для всього, для всього свій час, час душити і час лікувати, час руйнувати і час будувати, час шукати і час розгубити, час збирати і час розкидати, час дерти і час зашивати, час мовчати і час говорити. Для всього свій час. Тож бачу я, що нічого немає кращого, як тільки радіти. Радіти, нумо радіти. Немає нічого кращого під сонцем, як тільки радіти[199].

Райнгольд іде ліворуч, веде Міцу попід руку. Така сильна рука! «Знаєте, Міцо, власне, я ніяк не наважувався вас запросити через те, що було, ну, ви знаєте».

Потім ідемо ми отак з півгодини, майже не говоримо. Небезпечно так довго йти мовчки, ще й відчуваючи його праву руку.

Де б це мені примоститися з цією кралею, бач яка, особливого ґатунку, може, приберегти її на потім, щоб не псувати собі насолоди, чи все-таки затягти її до готелю, а вночі, а вночі, коли місяць засвітить…

«У вас стільки шрамів на руці, а ще й татуювання, і на грудях також?» — «Так, хочете подивитись?» — «А для чого вам татуювання?» — «Ну, це дивлячись на якому місці, фройляйн». Міца хихоче й розгойдує його руку: «Можу собі уявити, у мене колись був один, ще до Франца, і чого він тільки не понамальовував на собі, всього й не розкажеш». — «Воно, звісно, боляче, зате гарно виглядає. Хочете подивитися, фройляйн?» Він вивільнив руку, розстебнув сорочку на грудях, показує. Там витатуюване ковадло в лавровому вінку.

«Та застебніться, Райнгольде». — «Поглянь, не бійся». В ньому спалахнув вогонь, сліпа пристрасть, він хапає її голову, міцно притискає до своїх грудей. «Цілуй, давай, цілуй, чуєш?» Вона не цілує, а він затис її голову руками. «Та відпустіть мене!» Він відпускає: «Та я ж нічого». — «Я йду геть». От стерво таке, я ще візьму тебе за горло, як це гівно зі мною розмовляє! Він застібає сорочку. Чи ти ба яка! Тільки спокійно, хлопче, спокійно, ніжненько. «Я ж тобі нічого не зробив. Дивися, уже й застебнувся. Ось. Ти що, чоловіка ніколи не бачила?»

Господи, і навіщо я зв'язалася з цим типом, усю зачіску мені зіпсував, хуліган, треба швидше забиратися звідси. Для всього свій час. Для всього свій час…

«Та що це ви, фройляйн? Усього одна мить. Моменти, знаєте, в людському житті завжди бувають такі моменти». — «Але для чого було мене за голову хапати?» — «Не будем сваритися, Міцо». Зачекай, я тебе ще не так схоплю! Дикий вогонь знову підступив. Я ще до тебе доберуся! «Міцо, ну давайте помиримося». — «А ви поводьтесь пристойно». — «Домовились». Ідуть попід руку. Він усміхається до неї, вона опустила голову й усміхається до трави. «Нічого ж страшного не сталося, правда, Міцо? Ми тільки гавкаємо, але не кусаємося». — «Я все думаю, чого це у вас на грудях ковадло? У інших на грудях жінка, чи серце, чи щось такого типу, але не ковадло». — «А як ви думаєте, Міцо?» — «Не знаю, я ж кажу, що не знаю». — «Це мій герб». — «Ковадло?» — «Так, на нього завжди можна щось покласти». Сміється до неї. «Яке свинство. В такому разі ви б уже краще ліжко накололи». — «Ні, ковадло краще. Ковадло краще». — «Ви що, коваль?» — «Трохи є. Ми все можемо. Тільки ви, Міцо, мене не так зрозуміли, про ковадло. До мене нікому не вільно надто близько підходити, фройляйн, а то можна обпектися. Але не думайте, що я зразу кусатися буду, а вас — так взагалі ніколи. Ми ж тут так мило гуляємо, я ще хотів би десь сісти й трохи відпочити». — «А у Пумса всі такі, як ви?» — «Як сказати, Міцо, нам пальця до рота не клади». — «І чим же ви займаєтеся?»

Як би затягти тебе в якийсь видолинок? Тут же взагалі ні душі. «Ой, Міцо, ти краще свого Франца спитай, той усе знає не згірш за мене». — «Але він нічого не каже». — «То й добре. Правильно робить. Краще про це мовчати». — «А ти мені скажеш?» — «А що ж ти хочеш знати?» — «Що ви робите?» — «А поцілуєш мене?» — «Ну, якщо скажеш».

І ось він уже тримає її в обіймах. У хлопця дві руки. Як сильно він стискає! Для всього свій час, час садити і час виривати посаджене, час шукати і час розгубити. Ой, немає чим дихати. Не відпускає. Як жарко. Та пусти. Ще кілька разів так притисне, і мені кінець. О Боже, він же мусить мені спершу сказати, що там з Францом, що, власне, Франц хоче, і як усе було, і що вони про це думають. «Годі, Райнгольде, пусти». — «Отож-бо». І відпускає, стоїть перед нею, падає на коліна, цілує туфельки, вже зовсім здурів, цілує панчохи, піднімається вище, її сукню, руки, для всього свій час, аж до шиї. Вона сміється, відбивається руками: «Відчепися, йди геть, ти зовсім здурів!» Бач, як розпалився, тобі холодний душ не зашкодив би. Він тяжко дихає, сопе, притис обличчя до її шиї, щось лепече, годі розібрати, нарешті підняв голову — справжнісінький тобі бик! Узяв за руку, йдуть далі, а дерева співають. «Поглянь, Міцо, який гарний видолинок, наче спеціально для нас. О, та тут на вихідних уже хтось побував, вогонь розводив. Зараз це все ми приберемо. А то ще штани забруднити можна». Чи й справді тут сісти та перепочити? Може, він тоді швидше розговориться. «Ну, гаразд, якщо тобі так хочеться. Тільки якби щось підстелити». — «Зачекай, Міцо, я зараз піджак скину». — «Так значно краще, дякую».

І ось лежать вони в неглибокому видолинку, на схилі, порослому травою, Міца відкинула ногою якусь консервну бляшанку, перевернулася на живіт і поклала руку Райнгольду на груди. Так би й одразу! Усміхається до нього. А коли він розстебнув сорочку і з-під неї визирнуло ковадло, вона вже не відвертається. «А тепер розказуй, Райнгольде». Він притискає її до грудей. Так би й одразу! Ось вона тут, таке гарненьке дівча, все йде як годиться, розкішне дівча, просто дивовижне, потримаю її подовше, і нехай там Франц здіймає бучу хоч до небес, раніше, ніж я захочу, назад він їх не отримає. Райнгольд сповз трохи нижче, притягнув Міцу до себе, стис в обіймах, упився в її уста, в голові жодної думки, лише пристрасть, сліпа й дика жага, тепер кожен рух відомий наперед, нехай тільки спробує хтось завадити! Розтрощить усе, розіб'є на друзки, жоден буревій, жоден каменепад його не зупинять! Немов снаряд, випущений з гармати, все, що трапиться йому на шляху, проб'є, проламає, відкине вбік, і полетить далі — вперед.

«Та не так сильно, Райнгольде!» Аж розімліла від нього, якщо не зберуся на силі, він опанує мною. «Міцо!» Він дивиться на неї, не відпускає. «Ну, Міцекен!» — «Що, Райнгольде?» — «Чого ти мене так розглядаєш?» — «Слухай, ти недобре зі мною чиниш. А Франца ти давно знаєш?» — «Твого Франца?» — «Так». — «Твого Франца? А хіба він ще твій?» — «А чий же він іще?» — «Ну а я тоді чий?» — «Ти?» Вона хоче сховати обличчя в нього на грудях, але він із силою підняв її голову. «То чий же я?» Вона притислася до нього, долонею затуляє йому рота. О, він знову розпалився, я таки справді йому подобаюся, бач, як припадає до мене, як горнеться, а сам так і горить, так і горить… Не допоможуть жодні брандспойти й забракне води, щоб загасити полум'я, яким охоплений весь будинок, яке вже виривається назовні.

«Та пусти вже мене!» — «Чого ж ти хочеш, крихітко?» — «Нічого, бути з тобою». — «Ось бачиш. Я також твій, еге ж? А ти що, посварилась із Францом?» — «Ні». — «Та зізнайся, що посварилася». — «Та кажу тобі, що ні. Краще розкажи мені щось про нього, ти ж його вже давно знаєш». — «Та про нього й розказати особливо нічого»». — «О!» — «Нічого не розкажу, Міцо!» Хапає її, перекидає на спину, вона пручається: «Ні, не хочу». — «Чого ти комизишся, дорогенька?» — «Відпусти, дай мені підвестися, а то ще забруднюся тут». — «А якщо я тобі розкажу дещо?» — «О, це вже інша розмова». — «А що я за це одержу, Міцо?» — «А що ти хочеш?» — «Усе!» — «Ну, побачимо». — «То все чи ні?» Їхні обличчя так близько одне до одного, аж пашать; вона мовчить, сам не знаю, що мені робити, якась думка промайнула й одразу щезла, і знову в голові порожньо, немов згасла свідомість.

Він підвівся із землі — фе, помити б обличчя, що це за ліс, і справді добряче забруднився. «Гаразд, розкажу тобі дещо про Франца. Я давно його знаю. Це насправді рідкісний тип. Ми з ним познайомилися у кнайпі на Пренцлавській алеї. Минулої зими. Він торгував газетами і знався тоді з одним чолов'ягою… як же пак його звали? О, згадав, Мек, саме так. Там я з ним і познайомився. Потім ми з ним часто сиділи разом у кнайпі, а про дівчат я тобі вже розповідав. «То це правда?» — «Звісно! Тільки телепень цей Біберкопф, справжнісінький телепень, хвалитися йому тут нічим, усе йшло від мене. А ти думала, що то він мені своїх дівок збував? Господи, та які там у нього дівки! Куди йому! Як його послухати, то мені пряма дорога до Армії Спасіння, щоб я зміг виправитися». — «Та ти ніколи не виправишся, Райнгольде». — «Ні, як бачиш. Зі мною годі щось зробити. Який є, таким уже й залишуся. Це так само зрозуміло, як «амінь» у церкві, й нічого тут не зміниш. Але у твого, Міцо, у твого Франца варто було б дещо змінити. Він же твій сутенер, а ти ласий шматочок. Крихітко, і де ти тільки відкопала такого, з одною рукою? Ти ж така гарненька, тільки помани, і до тебе по десять хлопців на кожен палець прибіжить». — «Не мели дурниць!» — «Звісно, як відомо, любов сліпа на обидва ока, але щоб такого покохати… А знаєш, чого твій Франц постійно у нас товчеться? Корчить із себе кайзера Вільгельма. І перед ким? Перед нами! Спершу хотів послати мене каятися до Армії Спасіння, та це йому не вдалося. А тепер…» — «Навіщо ти паплюжиш його? Я не хочу цього чути». — «Що, не подобається? Знаю, твій Францекен любий, твій Францекен милий. Не набрид він ще тобі? Га?» — «Та що він тобі зробив, Райнгольде?»

Для всього свій час, і година своя. Це страшний чоловік, тільки б відпустив мене, нічого не хочу від нього знати й слухати його більше не хочу.

«Та ні, нічого він нам не зробив, хай би тільки спробував, Міцо. Він розказував тобі, наприклад, про свою руку? Що, не розказував? Та ти ж його наречена чи, принаймні, була нею! Ану, ходи сюди, Міцекен, моя солоденька, золотко моє, я ж тобі нічого поганого не зроблю». Що мені робити, не хочу його. Час садити і час виривати посаджене, час зашивати і час дерти, час плакати і час танцювати, час оплакувати і час сміятись. «Та йди вже до мене, Міцо, навіщо він тобі здався, такий телепень. Будь моєю, солоденька. Чого ти вперлася? Ти що, графинею стала від того, що з ним разом живеш? Радій, що позбулася його». Радій? Чого це я маю радіти? «А тепер нехай собі скавулить, що була в нього Міца, та загула». — «Ну годі вже, не стискай мене так, я ж не залізна». — «Та ні, не залізна, а з плоті, з м'якенької плоті, Міцо, дай-но мені свій писочок». — «Та що ж це таке, врешті-решт? Припини мене стискати. Ще й дурниць усіляких понавигадував. Відколи це я твоєю Міцою стала?»

Геть із цього видолинка! Капелюшок лишився лежати на землі. Він ще й побити може, швидше звідси. І кричить — він ще навіть не встиг підвестися — кричить: «Франце! Франце!», і бігом. Аж ось і він схопився на ноги, кинув піджака, побіг за нею й за мить наздогнав, обоє попадали біля дерева, лежать. Вона пручається, а він наліг на неї й затуляє їй рота: «То тобі кричати заманулося? Кричати, сволото ти така?! Чого ти кричиш, що я тобі зробив? Ану, замовкни, чуєш? Думаєш, як він тобі кістки не переламав, то і я залишу тебе цілою? Але у мене все по-іншому!»

Відняв руку від її рота. «Я не буду кричати». — «Ото інша річ. А зараз підводься і йди забери свого капелюшка. Я жінок не ґвалтую. Скільки живу, такого ще не було. Але краще мене не доводь. Ну, хутко підводься!»

Він іде слідом.

«Що ти із себе корчиш разом зі своїм Францом, ти ж просто його хвойда». — «Краще я піду». — «Що значить «піду», ти що, з глузду з’їхала, не знаєш, з ким говориш? Ти так зі своїм телепнем розмовляй». — «Чого ти хочеш від мене?» — «Іди назад і будь чемною».

Коли забивають телятко, спочатку накидають на шию зашморг і ведуть до лави. Потім телятко піднімають, кладуть на лаву і міцно прив'язують.

Обоє повертаються до видолинка. Він наказує: «Лягай». — «Що?» — «Тільки спробуй закричати. Дорогенька, ти мені подобаєшся, інакше я не приїхав би сюди. Скажу тобі ще раз: ти просто його хвойда, тож нема чого із себе графиню корчити. Чого це ти рейвах здіймаєш? Я цього нікому не попущу. Мені байдуже, чоловік то, чи жінка, чи дитина — нікому не попущу. Можеш при нагоді свого Франца поспитати. Він тобі дещо розкаже. Якщо не посоромиться, звичайно. Але я й сам тобі розкажу, щоб ти знала, що то за один. І де ти опинишся, коли почнеш мені перечити. Він також якось спробував, не знаю, що там було у нього в голові. Може, хотів здати нас. Якось, коли ми пішли на діло, то поставили його на атасі. Аж тут каже, що він людина порядна й такого не робитиме. Можна подумати, ніби ніколи не бруднився. А я кажу: ні, таки поїдеш. Тож довелося йому в авто залізти, я вже й не знав, що з цим типом робити, він і раніше носа задирав, аж бачу, за нами женеться якась машина, ну, думаю, зараз, хлопче, ти дізнаєшся, почім ківш лиха, боком тобі вилізе твоя дурна порядність. І на повному ходу виштовхнув його з машини. Тепер ти знаєш, як він позбувся своєї руки». У Міци враз похололи руки й ноги — то ось хто це був! «А тепер лягай і будь чемна, як і належить хорошій дівчинці». Так це ж убивця! «Ах ти ж сучий син, покидьок!» А той сяє: «Ага, нарешті дійшло! А тепер спробуй покричи». Будеш тепер слухняна. Вона кричить, плаче: «Сучий сину, ти хотів його вбити, ти зробив його нещасним, а тепер ще й мене хочеш, мерзотнику». — «Так, хочу». — «Ах ти ж паскудо, я тобі в пику плюну». Він затис їй рота: «Ану ж, спробуй!» Вона вся посиніла, виривається з його рук: «Убивають, рятуйте! Франце, Францику, де ти?»

Для всього свій час, для всього свій час, час душити і час лікувати, час руйнувати і час будувати, час дерти і час зашивати, для всього свій час. Вона кинулася на землю, щоб вивернутись, вони борються у видолинку. Франце, порятуй!

Зачекай, ми влаштуємо твоєму Францу гарну розвагу, вистачить йому на цілий тиждень. «Відпусти мене, я хочу піти геть! Мені потрібно додому!» — «Ти диви, вона хоче піти геть, уже один хотів».

Він уперся коліном їй у спину, стиснув руками горло, схрестивши великі пальці в неї на потилиці, її тіло судомно забилося, судомно забилося, її тіло судомно забилося… Час родитися і час помирати, для всього свій час…

То, кажеш, убивця, ти ж сама мене сюди заманила, ще й, певно, хочеш за носа водити, от сука, погано ти Райнгольда знаєш.

Насильство, насильство, ось той жнець, що зветься Смерть, від Бога має сили вщерть. «Відпусти мене!» Вона ще борсається, ще смикається, ще дриґає ногами. Зараз ми заколишимо дитинку, а потім хай приходять собаки і жеруть те, що від тебе залишиться.

Її тіло знову судомно забилося, тіло судомно забилося, тіло крихітки Міци. То, кажеш, убивця? Гаразд, нехай буде вбивця, тепер ти спізнаєш усе на собі. Це тебе, напевне, твій милий Франц намовив…

Потім тварині завдають удару довбнею по потилиці й ножем з обох боків шиї відкривають артерії. Кров цебенить у металевий цебер.

Восьма година, у лісі вже посутеніло. Дерева погойдуються, шумлять. Тяжка була робота. Ну що, чого мовчиш? І не пікне, падло. Ось чим кінчаються прогулянки за місто, якщо береш із собою таке стерво.

Прикидав її гіллям, на сучку найближчого дерева повісив носову хустинку, щоб одразу знайти місце, так, з нею я розібрався, а де ж це Карл, треба його сюди притягти. Шукав того добру годину, а коли повернувся разом з ним, той слабак геть розкис, весь тремтить, на ногах не встоїть, і з такими жовторотими доводиться працювати! Вже зовсім смеркло, вони присвічують собі з ліхтариками, ага, ось і хустинка. Лопати, які були в машині, вони прихопили із собою. Труп закопали, засипали яму піском, закидали хмизом, тепер ще треба все зарівняти, щоб не було видно ніяких слідів, усе, годі, та опануй же нарешті себе, Карле, а то здається, ніби ти сам зібрався помирати.

«На, тримай мій паспорт, Карле, він цілком надійний, ось тобі гроші, змивайся звідси й сиди тихо, поки все вляжеться. Гроші ще одержиш, не хвилюйся. Пиши завжди на адресу Пумса. Назад я сам поїду. Мене тут ніхто не бачив, а до тебе ніхто не стане прискіпуватися, бо ти маєш алібі. Ну, домовились? Тоді гайда!»

Дерева погойдуються, шумлять. Для всього свій час, для всього свій час.

Непроникна темрява. Її обличчя вбито, її зуби вбито, її очі вбито, її рот, її губи, її язик, її шию, її тіло, її ноги, її лоно, я твоя, ти маєш мене втішити, поліцейський відділок Штеттинського вокзалу, біля Ашинґера, мені погано, ходімо, зараз будемо вдома, я твоя.

Дерева гойдаються, здійнявся вітер. Гу-гуа-гу-у-у-у-у! Ніч пливе своїм звичаєм. Її тіло вбито, її очі, її язик, її рот, ходімо, зараз будемо вдома, я твоя. Одне дерево затріщало, воно стоїть на краю. Гу-гуа-гу-у-у-у-у! Це буря, вона налетіла з тріском барабанів і завиванням флейт, шугнула згори на дерева, кинулася донизу — стогін розлігся лісом. Кущі гнуться і жалібно квилять. Здається, ніби хтось шкребеться у двері, виє, як замкнений собака, скімлить і скавчить, ніби хтось копнув його носаком, ось уже затихає.

Гу-гуа-гу-у-у-у-у, знову налетіла буря, глупа ніч, ліс стоїть незворушно, дерево попри дерево. Вони зростали в тиші й, ніби стадо, збилися докупи, бурі нелегко до них дістатися, скрутно тільки тим, що скраю, а також слабким. Ми тримаємося всі гуртом, струнко стояти, глупа ніч, сонце сховалося. Гу-гуа-гу-у-у-у-у! Знову заревіла буря, вона внизу, вона вгорі — вона скрізь. На небі жовто-червоний спалах і знову ніч, жовто-червоний спалах, ніч, виття і свист наростають. Дерева, що стоять скраю, знають, що чекає на них, тому й стогнуть. Добре траві — бадилинки гнуться, стеляться за вітром, а що буде з ними, віковими деревами? Аж раптом вітер ущух, а дерева все ще стогнуть і скриплять — хтозна, що в того вітру на думці.

Якщо потрібно знести будинок, голіруч це зробити не вдасться, треба взяти копер або динаміт закласти. А вітру нічого такого робити не доводиться — варто лише груди випростати. Дивися, ось він вдихнув, а тепер видихає: гу-гуа-у-у-у-у-гу-у, потім знову вдихає і знову видихає: гу-у-гуа-у-у-у-у-гу-у! Кожен видих важкою горою котиться на ліс: гу-у-гуа-у-у-у-у-гу-у, а вдихнув вітер — і та гора покотилася назад: гу-у-гуа-у-у-гу-у. Так і ходять ходором ті повітряні гори. Подих вітру важким тараном б'є по деревах, величезною кулею котиться через ліс. І навіть якщо дерева на пагорбі збилися докупи, як стадо, вітер порозкидає їх і проб'є собі шлях уперед.

Ось знову: вумм-вумм, барабани більше не гримлять, флейти не завивають. Дерева хитаються вправо і вліво. Вумм-вумм! Але вони ніяк не можуть втримати такту. Нахилилися вони ліворуч, а вітер, вумм, хилить їх уліво ще дужче, дерева згинаються, скриплять, тріщать, стогнуть, гудуть. «Вумм!» — гукає буря, наліво хились! Гу-у-гу-а-а-у-у-гу-у! Вітер відкотився назад, затих, але треба пильнувати. І знову вумм-вумм, знову налетів вітер. Стережіться! Вумм, вумм, вумм — немов бомби кидає на ліс, хоче його знищити, повиривати з корінням дерева, рознести на тріски.

Дерева гнуться, скриплять, тріщать, стогнуть, гудуть — вумм, боротьба йде не на життя, а на смерть — вумм, вумм, глупа ніч, сонця немає, важенні гирі падають вниз — вумм, вумм.

Я твоя, ходімо, скоро будемо вдома, я твоя.

Вумм вумм.