Берлін Александерплац

Книга перша

Тут, на початку, Франц Біберкопф виходить з Теґельської в'язниці, куди завело його попереднє бездумне життя. Знову влаштуватися в Берліні йому важко, та врешті йому це вдається, з чого він радіє й дає обітницю відтепер бути порядним.

Від перекладача

Роман Альфреда Дебліна «Берлін Александерплац» називають романом-колажем. Автор умонтував у свій текст безліч прихованих цитат, віршів, пісень, назв, імен, прислів'їв, приказок, оригінальних берлінських зворотів. У пропонованих коментарях ми не ставили за мету подати всі елементи цього величезного колажу, примітки стосуються лише тих реалій, цитат та імен, які можуть бути незнайомі українському читачеві та розуміння яких допоможе кращому сприйняттю Деблінового тексту.

У роботі над примітками використано, зокрема, такі видання:

• Gabriele Sander, Alfred Döblin. Berlin Alexanderplatz, Reclam, 1998, серія Erläuterungen und Dokumente.

• Alfred Döblin, Berlin Alexanderplatz, kritische Ausgabe, Hrsg. Werner Stauffacher, Zürich-Düsseldorf, Walter Verlag, 1996.

• Alfred Döblin, Berlin Alexanderplatz, kritische Ausgabe, Hrsg. Helmuth Kiesel, Kommentar und Erläuterungen von Ute Bertram-Hohensee, München, Artemis & Winkler, 1993.

Він стояв перед дверима Теґельської в'язниці й був вільний. Ще вчора на задвірках тюрми він сапав разом з іншими картоплю, був у тюремній робі, а тепер на ньому жовтий літній плащ, вони собі далі сапали, а він був вільний. Притулившись до червоної стіни, він пропускав трамвай за трамваєм і нікуди не йшов. Наглядач біля брами кілька разів пройшовся попри нього, показав йому, на який сідати трамвай, але він стояв собі далі. Настала жахлива мить [жахлива, Францику, а чого це вона жахлива?], чотири роки добігли кінця. Чорна залізна ворітниця, на яку він протягом останнього року позирав із дедалі більшою відразою [відразою? чому відразою?], зачинилась за ним. Його знову виштовхали на вулицю. Інші сиділи там усередині, теслювали, лакували, сортували, клеїли, мали відсидіти ще хто два, а хто й п'ять років. А він стояв на зупинці. Починається покарання.

Він здригнувся, ковтнув слину. Наступив собі на ногу. Потім розбігся й ускочив у трамвай. Всередину, до людей. Уперед! Спершу здавалося, ніби ти в дантиста, який вхопив обценьками корінь зуба й тягне, біль наростає, голова ось-ось лусне. Він обернувся на червоний мур, але трамвай з ним усередині мчав по рейках геть, тож тільки голова ще була обернута до в'язниці. Вагон завернув за ріг, вид заступили дерева й будинки. З'явилися вулиці, на яких вирувало життя, Зеештрасе, люди входили й виходили. У нього всередині звучав німий крик відчаю: Бережись, бережись! Зараз почнеться! Кінчик його носа замерз, над вухом щось дзвеніло. «Дванадцята година. «Полуденна газета», «Бе Цет»[2], «Нова ілюстрована», новий випуск «Функштунде», кондуктор питає, чи ще хтось підсів на попередній зупинці». Поліцейські патрулі тепер у синіх одностроях. Він вийшов з трамвая, пірнув у натовп, та ніхто не звертав на нього уваги. Що таке? Та нічого! Ану стій рівно, голодний підсвинку, опануй себе, а то понюхаєш кулака! Товчія, яка товчія! Все в такому русі! Мій кумпол геть порожній, усі мізки висхли. Що то за веремія! Крамниці взуттєві, головних уборів, а тут електричні лампочки, алкогольні напої. Так, людям таки потрібне взуття, раз їм доводиться стільки бігати, а в нас також була шевська майстерня, ми просто нагадуємо! Сотні сяючих вітрин, хай собі виблискують, вони ж тобі не заважають, можеш порозбивати, якщо треба буде, що з ними такого, просто вимиті до блиску. На Розенталерплац[3] позривали бруківку, разом з іншими він ішов дерев'яним настилом. Коли змішатися з натовпом, тоді все минається, тоді вже, братику, нічого не помічаєш. У вітринах стояли манекени, вбрані у костюми, плащі, в спідниці, панчохи і туфлі. На вулиці все у русі, та зсередини — порожньо! Там не було життя! Веселі обличчя, сміх, чекають на переході навпроти Ашинґера[4], по двоє, по троє, курять сигарети, гортають газети. І все це ніби завмерло, як ліхтарні стовпи, й усе більше ціпеніло. Люди були одним цілим разом з будинками, все було білим, дерев'яним.

Його охопив переляк, коли він ішов по Розенталерштрасе й побачив у невеличкій кнайпі чоловіка й жінку, що сиділи близько до вікна: вони заливали собі в горлянки пиво з півлітрових кухлів, а що такого, просто пили собі, вони тримали по виделці й запихали ними до рота шматки м'яса, потім витягали виделки з рота, й крови не було. О, моє тіло зсудомилося, годі з цим упоратись, куди мені податися? А відповідь була: покарання!

Він не міг вернутись назад, він так далеко заїхав трамваєм, його випустили з тюрми, й він мусив бути тут, і навіть ще далі.

Я й сам знаю, зітхав він про себе, що мушу бути тут і що мене випустили з тюрми. Мусили мене випустити, покарання закінчилося, все має свій порядок, бюрократ виконує свої обов'язки. Та я вже йду, але дуже не хочеться, їй-богу, просто не можу.

Він простував Розенталерштрасе попри універсальний магазин Тіца[5], потім звернув праворуч на вузьку Софієнштрасе. Він гадав, що ця вулиця темніша, а де темніше, там краще. Ув'язнених утримують в ізоляторі[6], в одиночній камері та в загальній камері. У разі тримання в ізоляторі в ув'язненого денні й нічні прогулянки скасовуються, він утримується окремо від інших ув'язнених. У разі тримання в одиночній камері ув'язнений перебуває в окремій камері, проте під час прогулянок, занять та богослужінь перебуває разом з іншими ув'язненими. Трамвайні вагони далі гуркотіли й дзеленчали, безупинно мерехтіли фасад за фасадом. І дахи над будинками, вони ніби висіли над ними, його погляд блукав верхами: тільки б дахи не посповзали, та будинки стояли рівненько. Куди ж мені, бідолашному, податися, він брів уздовж суцільної стіни будинків, вона не кінчалась. Який же я телепень, хіба ж тут не можна якось пробитися, п'ять хвилин, потім десять хвилин, перехилити чарчину коньяку й трохи посидіти. За спеціальним сигналом дзвінка ув'язнені мають стати до роботи. Роботу можна перервати лише на час, визначений для прийому їжі, прогулянок і занять. Під час прогулянок ув'язнені повинні тримати руки витягнутими й вимахувати ними вперед і назад.

Перед ним був будинок, він відірвав погляд від бруківки, штовхнув двері, з його грудей вирвалося хрипке й сумовите: ох-ох! Він схрестив руки, так, мій любий, тут ти не замерзнеш. Прочинилися двері з двору, попри нього хтось прочовгав і став за спиною. Він закректав, кректати було приємно. Коли він уперше був у одиночній камері, то завжди так кректав й при цьому радів, що чує свій голос, адже коли щось чуєш, то це ще не кінець. У камерах багато хто кректав, одні на початку, інші згодом, коли почувалися самотньо. От і починали кректати, то було щось людське, це їх утішало. Отак стояв він у під'їзді будинку, де не було чути жахливого лементу з вулиці, не було тих навіжених будинків.

Випнувши губи й стиснувши кулаки в кишенях, він закректав, щоб підбадьорити себе. Його плечі під жовтим плащем зіщулилися, так ніби він шукав захисту.

Незнайомець зупинився поряд зі звільненим в'язнем, окинув його поглядом і запитав: «З вами щось негаразд, вам зле, може, щось болить?» Той нарешті помітив чужинця й припинив кректати. «Вам недобре? Ви мешкаєте в цьому будинку?» То був єврей з рудою борідкою, маленький чоловічок у плащі, в чорному оксамитовому капелюсі та з ціпком у руці. «Нє, я тут не живу». Йому треба забратися звідси, хоча у дворі було непогано. І знову тягнеться вулиця, фасади будинків, вітрини, поквапні постаті в штанях чи світлих панчохах, усі такі швидкі, меткі, щомиті вигулькує хтось новий. Та він таки був рішучий, тож ізнову зайшов у якийсь двір, але там якраз відчиняли ворота, щоб випустити вантажівку. Тоді скоріше до сусіднього будинку, у вузький прохід поряд зі сходами! Тут жодна вантажівка не проїде. Він міцно вчепився за стовпчик перил. Вчепився в нього й цієї миті збагнув, що хоче уникнути покарання [О, Франце, що тут поробиш? Нічого в тебе не вийде], він обов'язково це зробить, тепер він уже знав, де шукати вихід. І тихенько знову взявся за свою музику, закректав і забурчав: ніколи більше не вийду на вулицю. Рудий єврей знову за ним, але спершу не помітив його біля перил. Тільки почув, як хтось мугикає. «Послухайте, що ви тут робите? Вам недобре?» Він відірвався від перил, вийшов у двір. Коли взявся за ворітницю, то побачив, що це був той самий єврей із сусідського будинку. «Дайте мені спокій! Чого причепилися до людини?» — «Та, ні, нічого. Ви так крекчете й стогнете, хіба не можна спитати, що з вами таке?» А крізь прочинені ворота — навпроти знову нудні будинки, кудись біжать люди, сповзають дахи. Колишній в'язень прочинив двері у двір, а єврей йому навздогін: «Ну-ну, що такого? Нічого страшного немає. Не пропадете. Берлін великий. Там, де живуть тисячі, ще один якось проживе».

То був глибокий, похмурий двір. Він зупинився біля сміттєвого бака. Раптом він голосно заспівав; спів залунав по стінах. Він зняв капелюха, ніби катеринник. Звук відбивався від стін. То було гарно! Його голос звучав у власних вухах. Він співав на все горло, у в'язниці так співати заборонялося. І що це він співав, що відлунювало від стін? «Неначе грім той клич звучить…»[7] По-військовому впевнено й чітко. А потім «Ювіваллераллера» — приспів з іншої. Ніхто не звертав на нього уваги. Біля воріт на нього чекав єврей: «Ви гарно співали. Ви справді гарно співали. З вашим голосом ви можете заробити купу золота». Єврей вийшов за ним на вулицю, взяв попід руку й потяг кудись, завівши безкінечну розмову, аж поки вони не завернули на Ґорманнштрасе — єврей та кремезний, здоровий хлоп у літньому плащі, який так міцно стис губи, ніби ледь стримувався, щоб не виблювати жовчю.

Той єврей завів його у якусь кімнату, де горіла чавунна пічка, й посадив на канапу: «Ось ми й прийшли. Сідайте собі спокійно. Капелюха можете зняти, а можете й не знімати, як бажаєте. Я зараз погукаю когось, хто вам сподобається. Взагалі я тут не живу. Я тут також гість, як і ви. Ну, і як то буває, один гість приводить іншого, коли в хаті тепло».

Колишній в'язень залишився сам. Неначе грім той клич звучить, як дзвін мечів, прибій шумить. Він їхав трамваєм, визирав у віконце, червоні стіни в'язниці проглядали крізь дерева, падало барвисте осіннє листя. Червоні стіни все ще стояли у нього перед очима, він розглядав їх сидячи на канапі, розглядав, не відриваючись. То велике щастя — жити в цих стінах, знаєш, як починається день і як він минає. [Франце, ти ж не збираєшся далі ховатись, ти вже ховався чотири роки, ану сміливіше, роззирнися довкола, колись треба покінчити з тим переховуванням.] Будь-який спів, свист, шум заборонений. За сигналом до підйому в'язні мусять негайно встати, заправити постіль, вмитися, причесатися, почистити вбрання і вдягнутися. Мило слід видавати у достатній кількості. Бом — б'є дзвін, підйом, бом — п'ять тридцять, бом — шість тридцять, відчиняють двері, бом, бом — на вихід, ранковий прийом їжі, робочий час, перерва, бом, бом, бом — полудень, гей, чого скривився, тут не пообжираєшся, заспівачі, вийти вперед, співанка о п'ятій сорок, дозвольте доповісти, я захрип, шоста година — камери зачиняються, добрий вечір, відбули ще один день. Жити в цих стінах — то велике щастя, мені добряче вліпили, майже як за справжнє вбивство, але ж то було незумисне, просто тілесні ушкодження зі смертельними наслідками, не так уже й страшно, а зробили з мене великого злочинця, зарізяку, ледь не покидька.

Високий довговолосий старий єврей у чорній ярмулці, зсунутій набакир, давно вже сидів навпроти нього. У місті Сузи жив колись чоловік на ім'я Мордихай, і виховував він у себе вдома Естер, дочку свого дядька. А ця дівчина була хорошої постави та вродливого вигляду[8]. Старий відвів свій погляд від незнайомця і знов обернувся до рудого: «Де він узявся?» — «Та він бігав по будинках. А в одному дворі зупинився й заспівав». — «Заспівав?» — «Солдатських пісень». — «Замерз?» — «Напевне». Старий розглядав незнайомця. У перший день Пасхи покійника мають ховати лише неєвреї, на другий день можуть ховати й сини Ізраїлю. Так само слід чинити в обидва святкові дні Нового року[9]. А кому належить вчення де-Рабанан: Коли хтось їстиме від падла чистої птиці, той не оскверниться. Але оскверниться той, хто їстиме її нутрощі та воло?[10]

Довгою жовтою рукою старий намацав руку колишнього в'язня, що лежала поверх плаща: «Гей, ви, може ви хочете зняти плаща? Тут жарко. Ми старі люди, ми мерзнемо цілий рік, а для вас тут буде надто спекотно».

Він сидів на канапі й скоса дивився на свою руку, він ходив вулицями, зазираючи по дворах, адже він мав роздивитися, що робиться на світі білому. Раптом він захотів підвестися й піти геть, його очі шукали в тьмяному приміщенні двері. Але старий змусив його знову сісти на канапу: «Та залишайтеся тут, чого вам треба?» А йому треба було на вулицю. Проте старий тримав його за зап'ястя й тиснув, тиснув: «Ану погляньмо, хто з нас сильніший, ви чи я. Хіба ви не можете посидіти, коли я вас прошу?»

Старий аж прикрикнув: «Ви таки посидите тут. Ви таки послухаєте, що я вам скажу, юний друже. Опануйте себе, шибенику!»

А потім промовив до рудого, який схопив недавнього в'язня за плечі: «Йдіть собі, геть звідсіля! Хіба я вас гукав? Сам із ним розберуся».

Чого їм треба від нього? Він хотів на вулицю, спробував підвестися, та старий змусив його знову сісти. Тоді він крикнув: «Що це ви робите зі мною!» — «Давайте, вилайтесь, лайтеся від душі». — «Відпустіть мене. Я хочу піти!» — «Що, знову на вулицю, знову по дворах?» Тут старий підвівся зі стільця й нервово закрокував кімнатою: «Хай собі кричить скільки хоче. Хай собі робить що завгодно. Тільки не в мене. Відчини йому двері». — «А що таке? Можна подумати, що у вас ніколи не кричать».

«Не приводь мені в дім людей, які влаштовують крик. У доньки діти хворіють, лежать у задній кімнаті, мені свого галасу вистачає». — «О, яка прикрість, я ж не знав, вибачайте!» Рудий узяв його попід руку: «Ходімо, у ребе народу повен дім. Внуки похворіли. Ходімо далі». Але той уже не хотів іти. «Ходімо ж бо!» Довелося встати. Тут він зашепотів: «Не тягніть! Дайте мені тут трохи посидіти». — «Ви ж чули, в нього повен дім хворих». — «Ну дайте ж тут трохи посидіти!» Із сяючими очима старий роздивлявся чоловіка, який просив залишити його. І промовив Єремія: Вавилон лікувати, та його ж годі вилікувати. Покиньте його, і підемо кожен до краю свого. Меч на халдеїв і на мешканців Вавилону[11]. «Якщо він спокійно сидітиме, може залишитись, і ви з ним. А буде неспокійний, то хай собі йде». — «Гаразд, гаразд, ми не галасуватимемо. Я посиджу з ним, звіртеся на мене». Старий почовгав з кімнати, не зронивши і слова.

І ось недавній в'язень у жовтому літньому плащі знову сидів на канапі. Зітхаючи й хитаючи головою, рудий пройшовся кімнатою: «Ви вже не ображайтеся, що старий був таким суворим. Ви щойно приїхали?» — «Так, я приїхав… був…» Червоні мури, гарні мури, камери, він і зараз із сумом бачить їх перед собою. Він ніби прилип спиною до червоного муру; розумна людина будувала його, від нього не втечеш. Нараз він як лялька зісковзнув з канапи на килимок, падаючи, посунув стіл. «Що таке?» — скрикнув рудий. А той скорчився на килимку, капелюх викотився з рук, намагався пробити головою підлогу й стогнав: «У землю провалитися, глибоко в землю, туди, де темрява». Рудий потяг його за рукав. «Заради бога. Ви в чужих людей. А як старий зайде? Ану вставайте!» Але того годі було підняти, він тримався за килим і знову застогнав. «Та тихо, ради бога! Старий почує! Ми вже з вами якось розберемося». — «Мене звідсіля ніхто не виведе». Скоцюрбився, ніби кріт якийсь. А рудий, коли переконався, що не подужає його підняти, покрутив пейси, зачинив двері й рішуче всівся поряд на підлогу. Обхопивши руками коліна й, уп'явшись поглядом у ніжки стола, сказав: «Ну, хай уже буде. Сидіть собі спокійно. І я собі сяду. Хоч і не дуже зручно, але нехай. Не кажете, що з вами таке, то я сам вам щось розкажу». Колишній в'язень кректав, припавши головою до килима. [Чого це він стогне й крекче? Треба наважитися, треба обрати свій шлях, а ти, Франце, жодного й не знаєш! Старої халепи ти не хочеш, і в камері ти тільки те й робив, що стогнав та пробував десь сховатись, і зовсім не думав, зовсім не думав, Франце!] Рудий похмуро вів далі: «Не треба так перейматися собою. Треба й інших послухати. Хто вам сказав, що вам аж так кепсько? Бог нікому не дасть пропасти, але ж окрім вас є ще багато людей. Ви хіба не читали, кого взяв Ной у свій ковчег, свій корабель, коли настав світовий потоп? Кожної тварі по парі. Бог нікого з них не забув. Навіть про вошей на голові не забув. Усі були йому любі й дорогі». А той скімлив [скімлити можна задурно, скімлити може й хвора миша].

Рудий не заважав йому скімлити, він тер собі щоку: «На світі є багато чого, є про що розповісти, і в молоді роки, і на старість. Ось я розповім вам історію про Цанновича, Штефана Цанновича. Ви, напевне, такої ще не чули. А коли вас попустить, то можете сісти рівненько. Вам кров ударить у голову, а це недобре. Мій покійний батько багато чого нам розказував, він добряче наїздився по світу, як то часто в нас заведено, дожив до сімдесяти років, пережив нашу маму, багато про що він знав, розумний чоловік був. А нас було семеро голодних ротів, і коли не було що їсти, він оповідав нам різні історії. Ними не наситишся, але на якийсь час забуваєш про голод».

Глухий стогін на підлозі не вщухав. [Стогнати може й недужий верблюд.] «Отож, ми всі знаємо, що на світі не все лише золото, краса й купа харчів. Тож ким був той Цаннович, ким був його батько, ким були батьки? Злидні, як більшість із нас, крамарі, гендлярі, ті, що з усього роблять ґешефти. Старий Цаннович був родом з Албанії, а переїхав до Венеції. Він знав, чому слід їхати до Венеції. Одні переїздять з міста в село, а інші — з села до міста. У селі більше спокою, люди крутять у руках товар і не квапляться купувати, ви можете годинами розпинатись перед ними, і, якщо пощастить, то заробите кілька шелягів. У місті також важко, але люди тут більше купчаться, і всім бракує часу. Не купить один, продаси іншому. Волів тут не мають, їздять на прудких конях в екіпажах. У чомусь втрачаєш, а в чомусь виграєш. Старий Цаннович знав про це. Спершу він продав усе, що мав, а потім узявся за карти й почав з людьми грати. А чоловік він був не дуже чесний. Люди ж у місті не мають часу, їм кортить розважитись, а він зробив із того ґешефт. Розважав людей. А то коштувало їм добру копійку. То був такий аферист, шахрай, але голову мав на плечах. Із селянами йому було б сутужно, а тут жилось йому легше. Справи його пішли незлецько. Аж поки комусь здалося, що його обдурили. А старий Цаннович такого навіть не чекав. Почалася бійка, гукнули поліцію, і врешті старий Цаннович мусив разом з дітьми дати драла. Його шукали через суд Венеції, та старий вважав, що із судом йому нема про що говорити, вони мене все одно не зрозуміють, але зловити його вони теж не змогли. Він мав коней і гроші, тож знову облаштувався в Албанії, купив собі там маєтність, ціле село, а дітям дав добру освіту. А коли став зовсім старий, то мирно спочив у пошані. От таке було життя в старого Цанновича. Селяни оплакували його, а він їх терпіти не міг, увесь час згадував, як колись став перед ними зі своїм дріб'язком, перстениками, браслетами, кораловим намистом, а вони все крутили в руках, перебирали і врешті йшли геть, так нічого й не купивши.

Знаєте, коли батько — лише билинка, йому хочеться, щоб син став цілим деревом. Коли батько — камінь, то син має бути горою. Тож старий Цаннович сказав своїм синам: «Тут, в Албанії я був ніким, поки двадцять років носив крам по хатах, а чому? Бо моя голова була не там, де їй слід було бути. Я пошлю вас у високу школу, в Падую, беріть коней і екіпаж. А як закінчите навчання, згадайте мене, в кого разом з вашою матір'ю боліло за вас серце, хто ночував з вами в лісі, мовби якийсь вепр: то була моя власна вина. Селяни висушили мене, як неврожайний рік, і я занапастив би себе, якби не пішов у люди, а так я не пропав».

Рудий посміхався сам до себе, тряс головою й розгойдувався всім тілом. Вони так і сиділи на килимі: «Якщо хто сюди зайде, подумає, що ми якісь мишіґуваті, тут стоїть канапа, а ми повсідалися на підлозі. Та врешті, кому як подобається. Хай і на підлозі, якщо так забаглось. Отже, Цаннович-молодший, Штефан, прославився своїм красномовством, ще коли йому було двадцять років. Він умів крутитися, вмів подобатися, вмів бути ласкавим з жінками й поштивим з чоловіками. В Падуї аристократи вчилися в професорів, а він учився в аристократів. Усі його любили. А коли він повернувся додому, в Албанію, його тато ще був живий, він дуже зрадів синові, пишався ним і казав: «Ось погляньте на нього, це людина, створена для цілого світу, він не буде двадцять років торгувати з селюками, він випередив свого батька на двадцять років». А юнак загорнув свої шовкові рукави, труснув з чола свої гарні кучері, поцілував свого старого щасливого батька й відповів: «Але ж це ви, батьку, звільнили мене від цих двадцяти тяжких років». — «Хай ці роки будуть найкращими у твоєму житті!» — промовив батько, обійняв його й погладив по голові.

І справді, в молодого Цанновича все пішло як у казці, хоча ніякого чарівництва тут не було. Люди так і горнулися до нього. До кожного серця він знаходив свій ключик. Якось він подався в Чорногорію — як справжній кавалер, з кучером, кіньми й прислугою, батько не міг натішитися, дивлячись, який його син ставний: отак, батько — билинка, а син — гінке дерево, і в Чорногорії його приймали за графа або князя. Йому б ніхто й не повірив, якби він сказав: «Мого батька звати Цаннович, а живемо ми в селі Пастровичі, чим мій батько дуже пишається!» Ніхто б йому не повірив, адже він поводився та виглядав, як справжній аристократ з Падуї, та ще й був знайомий з усією тамтешньою знаттю. Штефан посміявся з цього й промовив: «Хай буде ваша воля!» І почав видавати себе за заможного поляка, за якого вони самі його й мали, назвався бароном Вартою, й усі від того тішилися, та і йому було приємно».

Колишній в'язень раптом різко сів навпочіпки й пильно поглянув на оповідача. Ще раз зиркнув і холодно кинув: «Мавпа!» На що рудий зневажливо відповів: «Що ж, буду мавпою. Отже, мавпи знають більше, ніж деякі люди». Колишнього в'язня ніби знову щось притисло до підлоги. [Маєш покаятися; зрозуміти, що з тобою відбулося і що тепер слід робити!]

«Тож я можу продовжити. В інших людей можна ще багато чого повчитися. Молодий Цаннович став на цей шлях, й ось що було далі. Я його вже не застав, та й мій батько його не застав, але не так і важко уявити, яким він був. Ось я вас хочу дещо поспитати, хоча ви щойно обізвали мене мавпою — а жодну божу твар на землі зневажати не годиться, вони годують нас і роблять нам багато приємного, лише згадайте про коней, собак, співочих птахів; а от мавп я знаю лише з ярмарок, вони сидять на ланцюгу і мають потішати людей, то зовсім не солодко, жодна людина не має такої долі. Так ось я вас, на жаль, на ім'я назвати не можу, бо ви мені свого імени не кажете, але все одно хочу запитати: от скажіть, як вдалося Цанновичам — що старому, що молодому — так високо піднятися? Думаєте, вони були якісь особливо тямуваті, сильно мудрі? Мудрих є доволі, та ті й у вісімдесят не досягли стільки, скільки Штефан у двадцять. Але головне для людини — її очі та ноги. Треба бачити світ і йти до нього.

Ось лишень послухайте, що зробив Штефан Цаннович, який бачив багато людей і знав, що їх не варто боятись. Адже вони самі прокладали йому шлях, навіть сліпий знайшов би дорогу. Ось що вони від нього хотіли: щоб він був бароном Вартою. Гаразд, отже, буду бароном Вартою, казав він. Згодом йому вже було цього замало, а може, і їм. Якщо вже барон, то чому б не більше? А в Албанії була колись одна знаменитість, той чоловік уже давно помер, але його шанують, народ завжди шанує своїх героїв. Звали того чоловіка Скандербеґ[12]. Якби міг, то Цаннович назвався б цим самим Скандербеґом. Але оскільки той Скандербеґ давно вже на тім світі, то Цаннович сказав, що він його нащадок, ходив із випнутими грудьми й назвався принцом Кастріоті Албанським, проголосив, що зробить Албанію знову великою та що його соратники тільки й чекають на нього. Йому дали грошей, щоб він міг жити так, як належить нащадку Скандербеґа. Адже для людей то була велика приємність. Вони ж ходять вечорами в театр і слухають там різні вигадки, приємні для слуху. За це вони й гроші платять. Тож чому не заплатити, щоб такі приємні речі траплялися зранку й пополудні, та ще й самим взяти участь у цьому спектаклі.

І знову чоловік у жовтому плащі підвівся з підлоги; його обличчя було похмуре й скривлене, він зиркнув згори на рудого, кахикнув і заговорив зміненим голосом:

«Гей ви, ви, добродію, ви що з дуба впали, га? Клепки бракує?» — «Клепки таки певно бракує. То я мавпа, то мишіґуватий». — «Ні, скажіть, якого біса ви тут сидите й верзете казна-що?» — «А хто вмостився на підлозі й вставати не хоче? Може, я? А канапа осьдечки! Ну нехай! Не подобається, я можу й помовчати».

Зайшлий чоловік обвів поглядом кімнату, простяг ноги й притулився спиною до канапи, впершись руками в килим. «Ну, тепер ви вже зручніше вмостилися». — «Може, нарешті облишити своє базікання?» — «Як вам завгодно. Я цю історію часто розповідаю, мені байдуже. Не хочете, то й не треба». Та після невеликої паузи прибулець знову обернувся до рудого й попрохав: «Ну докажіть уже свою історію до кінця». — «Отож-бо. Коли щось розповідати чи розмовляти один з одним, час збігає швидше. Я хотів лише відкрити вам очі. Отже, Штефан Цаннович, про якого йшла мова, нагріб стільки грошей, що з тими грішми міг поїхати до Німеччини. В Чорногорії його так і не вивели на чисту воду. Штефан Цаннович знав людей, та й собі ціну знав, і цього в нього варто повчитися! Він почувався невинним, як співоча пташка. І бачте, не боявся він людей: всі великі люди, які мали владу, всі найнеприступніші були його друзями: курфюрст саксонський, кронпринц прусський, який потім уславився в битвах — перед яким навіть австріячка, імператриця Терезія тремтіла на своєму троні. Але Цаннович ніколи перед ним не тремтів. А коли Штефану довелося побувати у Відні й натрапити на людей, які почали про нього всіляке винюхувати, то сама імператриця підняла свій перст і промовила: «Дайте хлопцеві спокій!»

Той, що сидів поряд з канапою, засміявся, навіть зареготав: «Ну ви й штукар! Вам клоуном у цирку виступати!» Рудий і собі захихотів: «От бачите! Тільки тихше, внуки старого хворі. Може, таки сядемо на канапу? Як гадаєте?» Його співбесідник засміявся, перейшов на канапу й примостився в кутку, а рудий — в другому. «Так сидіти м'якше, і плащ не дуже помнеться». Чоловік у плащі пильним поглядом стежив за рудим: «Такого дивака, як ви, я давно не стрічав». На що рудий байдужим тоном відповів: «Може, ви просто не звертали уваги, що й такі бувають. А ви плаща замастили, тут же ніхто не витирає ніг». У звільненого з ув'язнення, якому було років тридцять, повеселіли очі, а обличчя ніби посвіжішало: «От скажіть лишень, чим ви, власне, торгуєте? Чи ви з Місяця впали?» — «Хай буде й так, давайте поговоримо про Місяць».

У дверях уже хвилин з п'ять стояв якийсь чоловік з кучерявою каштановою борідкою. Тепер він підійшов до столу й сів на стілець. То був молодик у такому самому чорному оксамитовому капелюсі, що й у рудого. Рукою він описав у повітрі дугу й заговорив на всю кімнату своїм пронизливим голосом. «А це що за один? Які в тебе з ним справи?» — «А тобі чого, Елізере? Я його не знаю, він не назвався». — «І ти розказував йому свої побрехеньки?» — «То й що? Тобі яке діло?» Тут шатен звернувся до колишнього в'язня: «Отже, він таки розказував вам побрехеньки?» — «Та він не розмовляє. Тиняється вулицями й співає по дворах». «То хай собі йде!» — «Яке тобі діло, що я тут роблю?» — «Та я ж стояв у дверях і все чув. Ти йому про Цанновича розповідав. Що тобі ще робити, самі лише історії розказувати?» Тут невідомий, що не зводив погляду з шатена, пробурмотів: «А ви хто такий? Звідки ви тут, власне, взялися? Чого ви лізете в його справи?» — «Так розповідав він вам про Цанновича чи ні? Розповідав! Мій шваґер Наум постійно скрізь вештається і розказує небилиці, а самому собі зарадити не може». — «А я тебе не гукав на підмогу. Хіба не бачиш, що людині кепсько, ти, поганцю?» — «Може й кепсько, то шо? Тобі шо, Бог доручив за ним наглядати? Ти подиви на нього, Бог тільки на тебе й чекав! Так наче він сам не розбереться». — «От поганець». — «Тримайтесь від нього подалі, чуєте! Напевне, він вам тут нарозказував, як поталанило в цьому світі Цанновичу й ще бозна-кому?» — «Може, підеш уже нарешті?» — «Ні, ви тільки послухайте цього дурисвіта! Який благодійник знайшовся. Ще й заговорює зі мною! Це що, твоя квартира? Що ти там ще наплів про свого Цанновича й про те, чому в нього можна повчитися? Чого це ти рабином у нас не став? Якось би вже прогодували тебе». — «Не треба мені вашої милости!» А шатен і собі: «А нам не треба дармоїдів, що чіпляються за фартух. А він вам розказав, як тому Цанновичу велося після всього, під кінець?» — «Заразо ти, поганцю!» — «То розказав він вам, га?» Недавній в'язень втомлено закліпав очима, позираючи на рудого, який, погрожуючи кулаком, рушив до дверей, і пробурчав йому услід: «Гей, ви, та не тікайте, чого ви так переймаєтеся, хай собі патякає».

Тоді вже шатен збуджено заговорив, звертаючись то до незнайомця, то до рудого, сильно жестикулюючи, соваючись на стільці, цмокаючи язиком, смикаючи головою й щомиті мінячись на лиці: «Та він людям голову морочить. Хай розкаже вам, чим усе скінчилося з тим Цанновичам Штефаном. Еге ж, він не розкаже. А чого? Чого, питається?» — «Бо ти поганець, Елізере!» — «Та вже кращий за тебе. А того не розказує [шатен з огидою здійняв руки й вирячив очі], бо його Цанновича вигнали з Флоренції, як злодія. Чого? А того, що його там нарешті розкусили!» Рудий став перед ним із загрозливим виглядом, але шатен лише махнув рукою. «Тепер я розказую! Він писав листи різним можновладним князям, такому князю надходить багато листів, з почерку не вгадаєш, що за один їх писав. Тож той Штефан надувся від пихи й подався у Брюссель як принц Албанський і вліз у високу політику. То йому таке злий янгол нашептав. Звернувся до уряду, цей шмаркач Штефан Цаннович, і пропонує для війни — не знаю вже з ким — сто тисяч війська чи навіть усі двісті, то не важливо, уряд пише йому чемного листа: красно дякуємо, в сумнівні ґешефти ми не вступаємо. І знову злий янгол шепнув тому Штефанові: «Візьми, каже, цей папір і спробуй отримати під нього грошей!» А той папір надійшов йому від міністра на таку адресу: «Його Високошляхетності, найсвітлішому принцу Албанському». Грошей йому таки дали, але тут шахраю і настав кінець. А скільки ж йому було років? Тридцять, і більше тому чоловікові не судилося прожити — така була кара за його постійне крутійство. Повернути гроші він не міг, тож на нього подали в суд у Брюсселі, а тоді все й випливло. Оце твій герой, Науме! А про його ганебну смерть у тюрмі ти розказав, коли він собі вени перерізав? А коли він помер, — отаке файне життя, й така сама файна смерть, що й казати, — то прийшов кат, шкуродер з візком для падла, для здохлих псів, коней і котів, завдав на нього того Штефана Цанновича, вивіз його за місто, на звалище, туди, де шибениці стоять, скинув там і присипав сміттям». Чоловік у літньому плащі аж рота роззявив: «Що, правда?» [Що ж, скімлити може й хвора миша.] Рудий немов рахував кожне слово, яке викрикував його шваґер. Він завмер перед шатеном з піднятим указівним пальцем просто біля його обличчя, так ніби чекав на свою репліку. Тепер він тицьнув його пальцем у груди й сплюнув перед ним на підлогу: «Тьху, тьху! Ось тобі! Так ось ти який! А ще мій шваґер!» Шатен відскочив до вікна: «А тепер скажи, що це не так!»

І червоний мур зник. Лишилася маленька кімната з висячою лампою, по якій шмигляли два євреї, шатен і рудий, в чорних оксамитових капелюхах, і сварилися між собою. Колишній в'язень кинувся до свого приятеля, до рудого: «Послухайте-но, це правда, що він розказував про того чоловіка, як він засипався і його потім убили?»

Шатен вигукнув: «Убили?! Хіба я казав «убили»? Він сам себе вбив». А рудий на це:

«Отже, сам себе і вбив». А колишній в'язень: «І що ж зробили ті, інші?» — «Хто це ті?» — «Ну, мали ж там бути ще такі, як Штефан? Не всі ж були міністрами, шкуродерами, банкірами». Рудий і шатен перезирнулися. Рудий сказав: «А що вони мали робити? Дивилися на все це».

Чоловік, що недавно вийшов з в'язниці, здоровань у жовтому літньому плащі, підвівся з канапи, підняв капелюха, струсив з нього порох і поклав на стіл, так і не промовивши ні слова, розгорнув поли плаща, розстебнув камізельку й тільки тоді сказав: «Бач, які штани? Отакий я був товстий, а тепер два кулаки влазять, а все з голодухи. Куди що й поділося! Був кендюх — і загув. Отак нищать людину, коли вона поводиться не так, як слід. Не думаю, що іншим було краще. Ні, не думаю. Просто з глузду хочуть людину звести». Шатен шепнув рудому: «От тобі й маєш!» — «Що маю?» — «З тюрми він, ясно?» — «Ну то й що?» — «А потім кажуть тобі: ти звільнений, давай назад, знову в багно, і це те саме багно, що й до цього. Тут уже не до сміху. — Він знову застебнув свою камізельку. — Самі ж розказували, що вони виробляють. Витягають мертвого з кутка, приходить якийсь гад із собачим візком і кидає на нього людину, яка наклала на себе руки, от така скотиняка, шкода, що не можна прибити його на місці за те, що так знущається над людиною, хай би якою вона була». — «Що вже тут скажеш?» — скрушно відповів рудий. «Хіба ми вже ніхто, коли один раз оступилися? Всі можуть знову стати на ноги, всі, хто сидів, байдуже, що вони зробили раніше». [Про що шкодувати? Треба вирватися на свіже повітря! Рубати з плеча! А тоді все залишиться позаду, все мине — і страх, і таке інше.] «Та я ж тільки хтів показати вам, що не треба слухати всього того, що каже мій шваґер. Часом не можна мати всього, чого хочеш, часом усе йде геть по-іншому». — «Нема ніякої справедливости, коли ото когось викидають на смітник, як здохлого пса, та ще й сміттям присипають, і таке робити з небіжчиком? Тьху! От чорт! Ну, тепер я піду від вас. Дай п'ять на прощання! Бачу, що ви мені добра бажаєте, і ви теж [він тисне рудому руку]. Звати мене Біберкопф, Франц! Дякую, що прихистили мене. А то у дворі в мене вже зовсім дах поїхав, та що було, те загуло».

Обоє євреїв тисли йому руку й усміхалися. Рудий аж сяяв і довго стискав його правицю: «Вам справді вже краще? Буду радий, коли знайдете час і якось заскочите на гостину». — «Красно дякую, та якось заскочу, час знайдеться, от тільки грошви нема. Моє вітання отому старому панові, що був тут. Ну в нього й сила в руках, скажіть, він що, раніше різником працював? От ще поправлю швиденько килимок, а то геть перекосився. Та нічого, я сам усе поправлю. А ще стіл… Ось так?» Поправляючи килимок, він сів навпочіпки й посміхався знизу до рудого: «Ось тут на підлозі ми з вами сиділи й ляси точили. Не знайшли кращого місця, ви вже вибачайте».

Гостя провели до дверей, а рудий усе ще непокоївся: «Ви справді сам дійдете?» Шатен штурхнув його в бік. «Та помовч уже, якось дасть собі раду». Недавній в'язень випростався, труснув головою, руками розгріб перед собою повітря [на свіже повітря треба, свіже повітря, чого ще потрібно] й промовив: «Не беріть собі в голову. Не переживайте, я можу йти. Ви ж розказували про ноги й про очі. У мене вони ще є. Ще ніхто не одібрав. Гарного вам ранку, панове».

І він пішов через вузький завалений мотлохом двір, а двоє дивилися йому вслід зі сходів. Капелюха він насунув на очі й, переступаючи через калюжу розлитого бензину, пробурмотів: «Що за трійло! От коньяку би! Хто підлізе під руку, так одразу й загребе. І де тут коньяк наливають?»

Ішов дощ. Ліворуч на Мюнцштрасе моргали вивіски, то були кінотеатри. На розі не протиснутися, люди юрмилися біля паркану, за яким починався хід попід землю, трамвайні колії ніби висіли в повітрі, якраз повільно пройшов один трамвай. Ти диви, будують метро, отже, в Берліні має бути робота. А ось іще одне кіно. Дітям до сімнадцяти вхід заборонений. На велетенському плакаті яскраво-червоний пан стоїть на сходах, а запаморочливої вроди дівчина обхопила його ноги, вона лежить на сходах, а він стоїть над нею із зухвалим виразом обличчя. Внизу написано: «Без батьків, доля сироти в 6 актах»[13]. О, так, охоче подивлюся. Оркестріон гримів литаврами. Вхід 60 пфеніґів.

Якийсь чоловік заговорив до касирки: «Фройляйн, чи не буде знижки для старого резервіста з порожнім шлунком?» — «Ні, тільки для дітей до п'яти місяців із соскою». — «Все ясно. Якраз наш вік. Немовлята в кредит». — «Ну гаразд, з вас п'ятдесят. Проходьте». За ним пробирається молодик, худенький, із хустинкою на шиї: «Фройляйн, а можна безплатно зайти?» — «Ще чого! Хай тебе мама на горщик посадить». — «Так що, можна пройти?» — «Куди?» — «В кіно». — «Тут тобі не кіно». — «Хіба це не тут кіно?» Касирка через віконечко гукає швейцара, що стоїть на дверях: «Максе, йди-но сюди. Тут один хоче знати, чи тут часом не кіно. Грошей в нього нема. Покажи йому, що тут таке». — «Хочете знати, що тут таке, юначе? А цього ви не помітили? Тут каса соціальних виплат для бідних, відділ на Мюнцштрасе». Він відтіснив худого від каси й показав йому кулака: «Дивись мені, можу просто зараз виплатити!»

Франц протиснувся досередини. Якраз була перерва. Довге приміщення забите народом, дев'яносто відсотків — чоловіки в шапках, і не збираються їх знімати. Під стелею три завішані червоним лампочки. На передньому плані — жовтий рояль з паками нот. Оркестріон гримить без упину. Потім стало темно, й почався фільм. Одній пастушці, що випасала гусей, вирішили дати освіту, а чого, неясно, напевно — середина фільму. Вона сякається в руку, при всіх на сходах чеше собі задницю, в залі всі регочуть. Коли навколо нього всі зареготали, Франца охопило дивне почуття. Всі тут вільні, сидять, розважаються, ніхто їм не указ, просто чудово, і я між ними! Фільм ішов далі. Красень-барон мав коханку, вона задирала високо ноги, коли лягала в гамак. Була в спідньому! Ну і ну! Чого тільки не виробляють з тим брудним дівчиськом, вона ще й тарілки язиком повилизувала. Знову забігала на екрані та, що зі стрункими ногами. Барон її кинув, а вона випала з гамака й полетіла у траву, довго лежала там. Франц уп'ялив баньки в екран; уже з'явився новий кадр, а в нього перед очима все ще була та, що випала з гамака. Він поворушив язиком у пересохлому роті — Боже, що то було! А коли якийсь парубок, коханий гусятниці, обійняв цю кралечку, Франца аж у жар кинуло, так ніби він сам її обіймав. Усе це ринуло з екрана на нього, і йому аж дух перехопило.

Дівка! [Бувають не тільки неприємності й страх. І що то за нісенітниці? А от свіже повітря, людина, дівка, о!] Як він про це раніше не подумав! Отак стоїш у камері перед заґратованим віконцем і виглядаєш у двір. Часом пройдуть жінки — на побачення або дітей привели, а може, начальнику квартиру прибрати. А в'язні як один кидаються до вікон і товпляться, дивляться, пожирають очима кожну. До одного наглядача на два тижні з Еберсвальде приїхала в гості дружина, вона даремно час не гаяла, на роботі її чоловік все клював носом від утоми й ледве волочив ноги.

Франц знову опинився на вулиці, стояв під дощем. Ну, і що нам тепер робити? Я вільний. Жінку мені треба, ось що! Яка це радість, яке гарне життя на волі! Аби тільки зіп'ястися на ноги та йти вперед. Він пружинить ногами, він просто землі не чує. На розі Кайзер-Вільгельмштрасе за базарними візками якраз була одна, біля якої він зупинився, байдуже, яка вона, головне — жінка. Хай йому грець, ноги просто крижані зробилися. Він пішов з нею, до крови покусав нижню губу, так було йому млосно, якщо живе далеко, то не піду. Але то було поряд, лише перейти через Бюлоплац, потім — попри паркани, через під'їзд, шість сходинок униз. Вона обернулася до нього, промовила зі сміхом: «Слухай, та не спіши, звалився мені на голову». Щойно вона зачинила двері, як він обхопив її. «Гей, дай хоч парасольку скласти». А він стискав, м'яв, щипав її, терся об її пальто, ще навіть капелюха не встиг зняти, жінка спересердя кинула парасольку. «Чоловіче, пусти!» А він кректав, натужно й криво посміхаючись. «Та що таке? Ти мені одяг порвеш. Може, новий хочеш купити? Отож-бо! А нам так само нічого даром не дають». А він усе одно не відпускав її. «Та задушиш, йолопе! Сказився, чи шо!» Вона була товста й неповоротка, маленька на зріст, він мусив спершу дати їй три марки, вона сховала гроші в комод, старанно крутнула ключ і сховала його до кишені. А він усе пас її очима: «Це тому, що я кілька рочків відмотав, товстушко. Там, у Теґелі, розумієш!» — «Де?» — «У Теґелі. Дійшло?» Пухка жіночка розреготалася. Почала згори розстібати блузку. Двоє дітей королівських одне одного міцно любили…[14] Коли пес із ковбасою через ринву скаче…[15] Вона обхопила його, притисла до себе. Ціпонька, ціп-ціп-ціп-ціп-ц-і-і-і-і-п, ціпонька, ціп-ціп-ціп-ціп-ц-і-і-і-і-п. Невдовзі на лобі в нього виступили великі краплини поту, він застогнав.

«Та чого ти стогнеш?» — «А що там за чоловік бігає за стіною?» — «Та це не чоловік. То моя хазяйка». — «А шо вона там робе?» — «Ну шо робе? Кухня там у неї». — «А, ось воно шо! Але якого біса вона там бігає взад-уперед? Якого біса бігати? Терпіти не можу такого». — «Ну добре, добре, за'аз піду до неї й скажу». Ну й пітний трапився чоловік, ну й тип, скоріше б спровадити його. Вона постукала в сусідні двері. «Пані Прізе, можна, шоб кілька хвилин було тихо? Мені тут треба з 'дним паном поговорити, важлива справа».

Ось так, тепер усе гаразд. Вітчизно, спокій зберігай[16]. Ходи сюди, серденько, але скоро я випхну тебе за двері.

Вона думала, поклавши голову на подушку: на жовті напівчеревики можна нові підметки набити, новий наречений Кітті зробить це за дві марки, якщо вона не матиме нічого проти, я його в неї не вкраду, а ще він міг би перефарбувати їх у брунатний колір, щоб пасували до коричневої блузки, вона вже, звичайно, добряче приношена, більше годиться як накривка для кавника, щоб кава не вистигала, треба на ній стрічки підпрасувати, піду до пані Прізе, грубка в неї ще не загасла, цікаво, що там вона готує. Вона принюхалася. Смажені оселедці. А в нього у голові крутилися якісь віршики, годі зрозуміти: суп готуєш, панно Штайн, і мені дай ложку, макарони, панно Штайн, дай-но макаронів. Цей униз, а цей угору, порахуємо всіх скоро. Він голосно застогнав: «Напевне, я тобі гидкий?» — «Та чого це раптом, ану ходи сюди, я завжди повна кохання». Він відкинувся в ліжку, закректав, застогнав. Вона потерла собі шию: «Ну й сміхота! Полежи собі тихенько. Ти мені не заважаєш». Вона засміялася, випростала руки, потягуючись, потім спустила на підлогу ноги в панчохах: «Вибач, я тут ні при чому!»

Бігом на вулицю! На свіже повітря! А дощ і досі йде. Що за біда? Та просто треба іншу взяти. А спершу виспатися. Франце, що з тобою таке?

Сексуальна потенція виникає завдяки взаємодії, по-перше, системи залоз внутрішньої секреції, по-друге, нервової системи, по-третє, статевих органів. Відповідальними за потенцію є такі залози: гіпофіз, щитовидна залоза, наднирковиці, простата, сім'яні пухирці та придатки яєчника. Проте вирішальне значення для всієї системи має статева залоза. Речовина, яку вона виробляє, запускає в дію весь статевий апарат — від кори головного мозку до статевих органів. Еротичне враження призводить до напруження в корі головного мозку, еротичне збудження передається до регулюючого центру проміжного мозку, а звідти — до вегетативної нервової системи. Проте, виходячи за межі головного мозку, це збудження мусить пройти через гальмівні механізми переважно психічного характеру, такі як моральні застереження, брак певности в самому собі, острах зганьбитися, заразитися венеричними хворобами, небажання мати дітей тощо. Всі ці чинники відіграють велику роль.

А ввечері непогано було б повештатися Ельзасерштграсе. Та нема тут чого вагатися, хлопче, не треба прикидатися втомленим. «Скільки за задоволення, фройляйн?» Чорненька, гарна, стегна, як хрумкий бублик. Коли дівка хлопця має, його любить і кохає…[17] «Який ти веселий, любчику! Одержав спадок?» — «А ти що думала! Можеш заробити понад те ще талер». — «Чом би й ні!» Та все одно йому якось боязко.

А потім у її кімнаті, квіти за шторою, чиста така кімнатка, затишна, у дівчини був навіть грамофон, вона щось наспівує, в панчохах зі синтетичного волокна від Бамберґа, блузку зняла, очі чорні, як ніч: «А взагалі я співачка. І знаєш, де я співаю? Та де завгодно. Тільки зараз я без ангажементу. Ходжу по кнайпах, які пристойніше виглядають, й напитую роботу. А потім, у мене є свій коник, власний номер — справжній. Ой, не лоскочись!» — «Та давай уже». — «Ні. Забери руки, ти мені все зіпсуєш. Мій номер полягає в тому, що у кнайпі я влаштовую аукціон, чекаю, поки хтось кине монету в тарілочку. Хто має гроші, може мене поцілувати. Еге ж спритно? Просто в кнайпі. Не менше п'ятдесяти пфеніґів. І платять, а що? Ти також можеш. Ось тут, у плече». Вона одягає чоловічий циліндр і — руки в боки — крякає просто в обличчя, погойдуючи стегнами: «Теодоре, про що ти думáв, коли вчора мене обіймав? Теодоре, що мав на меті, як вечерять зі мною хотів?[18]»

А коли сіла до нього на коліна й взяла до свого дзьобика сигарету, яку вправно дістала з кишені його камізельки, то віддано подивилася йому в очі, ласкаво потерлася вушком об його вухо й протуркотіла: «А журба за рідним домом, як вона сердечко крає… Все довкруг таке холодне, в чужині тепла немає[19]». Вона наспівує і лягає на канапу. Пахкає димом, гладить його волосся, наспівує і сміється.

Краплі поту в нього на чолі! Знову страх! Нараз голова наче кудись провалюється. Бом — удар дзвону, вставати, п’ята тридцять — підйом, бом, бом — швиденько почистити куртку, сам начальник переклик проводить, та ні, не сьогодні. Мене скоро випустять. Тс! Сьогодні вночі один дав драла, мотузка ще досі перекинута через зовнішній мур, там ходять з поліцейськими вівчарками. Він стогне, підводить голову — перед ним дівчина, її підборіддя, шия. Як би вибратися з цієї тюрми? Вони не випустять. Я ще досі не вийшов. Вона пускає йому збоку сині колечка диму, хихоче: «Який ти милий, давай наллю тобі чарчину «Мампе»[20], лише тридцять пфеніґів». Але він і далі лежав і не ворушився: «Нащо мені те «Мампе»? Через них згаяв стільки часу. От сидів я в Теґелі, а за що, питається? Спершу в пруському війську в окопах, а потім — Теґель. Яка тепер з мене людина!» — «Та ну! Ти ж не будеш у мене рюмсати? Ану розтули дзьобика, великий дядечко хоче питоньки. У нас тут жарти, тут розважаються, сміються, від вечора й до ночі». — «І за все це — така гидота! Та вже краще зразу горлянку перерізали б, паскуди! Могли б і мене кинути на смітник». — «Ану, великий дядечку, ще «Мампе». Щось не так? Краще ти до «Мампе» йди, там врятують від біди!»

«Це ж треба, раніше дівки бігали за мною, як вівці, а мені на них тоді й плювати не хотілося. А ось тепер лежиш, як колода». Вона піднімає ще одну цигарку, яка викотилася в нього з кишені на долівку: «Лишилось хіба до поліцая тобі піти й поскаржитися». — «Та я вже йду». Він шукає підтяжки. Не промовляє ні слова й навіть не дивиться на дівчину. А та шалапутка курить і посмішкується, зиркає на нього й потай ногою заштовхує цигарки під канапу. А він — за свій капелюх і до сходів, і на номері 68-му до Александерплац, там сів у шинку й уп'явся поглядом у склянку зі світлим пивом.

Тестифортан, патент № 365695, засіб від статевого безсилля, розроблений санітарним радником доктором Маґнусом Гіршфельдом та доктором Бернгардом Шапіро, Інститут сексуальних досліджень, Берлін. Головними причинами імпотенції є такі: а) недостатнє напруження через дисфункцію залоз внутрішньої секреції; б) надто сильний опір через надмірні гальмівні чинники психічного характеру або виснаження ерекційного центру. Час, коли імпотент буде здатний зробити нову спробу, може бути визначений індивідуально, відповідно до перебігу розладу. Пауза в статевих стосунках часто може бути дуже корисною.

Наївся від пуза, виспався, й наступного дня на вулиці думає собі: «Оцю я хотів би, і цю також». Але не підходить до жодної. І та, у вітрині, яка пухкенька лялечка, нам би така підійшла, але ні до кого не буду підходити. І знову зависає в кнайпі й нікому не дивиться в очі, знову дудлить і наїдається від пуза. От тепер буду цілими днями тільки жерти, заливатися й спати, моєму життю вже кінець! Кінець — та й усе!

А в середу, на третій день, він одягає сурдут. Хто у всьому винний? Звісно, їда! А хто ж іще? Тій падлюці він тоді всі ребра поламав, тому й потрапив за ґрати. Хоч і померла, сволота, а таки добилася свого, а я знову тут. Плаче й біжить холодною вулицею. Куди? Туди, де вона з ним жила, у її сестри. Через Інваліденштрасе, повернути на Акерштрасе, і в будинок, другий двір. Так наче не було тюрми, не було бесіди з євреєм на Драґонерштрасе. Де ця курва, вона в усьому винна. Отак ішов, куди ноги несуть, а прийшов, куди треба. Смикнулося обличчя, затремтіли пальці, ось зайдемо сюди, румер ді бумер ді кікер ді нель, румер ді бумер ді кікер ді нель, румер ді бумер[21].

Дзінь-дзінь! «Хто там?» — «Я». — «Хто?» — «Та відчиняй!» — «Боже, це ти, Франце?» — «Та відчиняй уже!» Румер ді бумер ді кікер ді нель. Румер. Якась нитка на язиці, треба сплюнути. Він стоїть у коридорі, вона зачиняє за ним вхідні двері. «Чого тобі треба у нас? А що, як хтось бачив тебе на сходах?» — «І що з того! Та ну їх. Добриранок!» Й, не питаючись, іде ліворуч у кімнату. Румер ді бумер. Клята нитка ніяк від язика не відчепиться. Торкнув пальцем кінчик язика — нічого там нема, просто якесь дурнувате відчуття в роті. Отже, ось ця кімната: канапа зі спинкою, на стіні висить старий кайзер, французик у червоних штанях подає йому шпагу, мовляв, здаюся[22]. «Чого тобі тут треба, Франце? Ти, часом, не здурів?» — «Сяду-но я ліпше». Здаюся, здаюся, але кайзер вертає йому шпагу, так уже заведено. «Послухай, якщо ти зараз же не підеш звідси, я покличу на допомогу, погукаю поліцію!» — «Чого це?» Румер ді бумер, така довга дорога, раз прийшов, то посиджу. «Так тебе що, випустили?» — «Відсидів своє». Вирячився на неї, підводиться: «Вони мене випустили, я й прийшов». Ну, випустити, то випустили, але яким! Яким, він хоче розказати, натомість жує свою нитку, сурма розбита, все скінчилось, він тремтить і не може навіть розплакатись, тільки дивиться на її руку. «Та що з тобою, Франце! Що сталося?»

О, там є гори, що стоять справіку, не одне військо проходило через них з гарматами, там є острови, де сила-силенна людей, все процвітає, добротні магазини, солідні банки, надійні підприємства, танцклуби, борделі, імпорт, експорт, соціальне питання, і ось одного чудового дня: р-р-р-р-р-р, р-р-р-р-р-р, то не канонерка, воно вибухає зсередини! Земля дає тріщину.

Соловейку, соловейку, як же гарно ти співаєш[23]… Кораблі злетять у небо, а птахи впадуть додолу. «Франце, я закричу, ану відпусти. Зараз Карл прийде, він має з'явитися з хвилини на хвилину. З Ідою ти також так почав».

Скільки вартує жінка між друзями? Лондонський суд виніс у справі капітана Бейкона рішення про розірвання шлюбу через адюльтер дружини позивача з його товаришем по службі капітаном Фарбером й присудив відшкодувати збитки позивачеві в сумі 750 фунтів стерлінгів. Очевидно, капітан не надто високо цінував свою дружину, яка незабаром збирається вийти заміж за свого коханця.

О, там є гори, що незворушно стоять тисячоліттями, не одне військо проходило через них з гарматами й слонами, і що робити, коли вони раптом починають підстрибувати, гоп-гоп, бо під ними починається: р-р-р-р-р-р-румм. І тоді вже нема що казати, тоді вже нічого не вдієш. Мінна не може вивільнити своєї руки, і його очі просто перед її очима. Його чоловічим обличчям ніби пролягла колія, зараз по ній мчить кур'єрський потяг, Берлін — Гамбург-Альтона[24], відправлення о 18:05, прибуття — о 21:40, весь шлях — три години 35 хвилин; тут уже нічого не вдієш, чоловічі руки — як із заліза, зі справжнього заліза. Я волатиму про допомогу. Вона кричить. І вже лежить на килимку. Його щетинисті щоки торкнулися її щік, його губи шукають її губи, вона намагається вивернутись. «Боже, Франце, зглянься, Франце!» І раптом вона все збагнула.

Тепер вона знає, вона ж сестра Іди, ось так часом він дивився на Іду. У нього в руках Іда, це вона, тому він так міцно заплющив очі й аж світиться від щастя. Так ніби й не він вчиняв жахливі бійки, влаштовував нічні гульбища, так ніби й не було в'язниці. А був Трепто[25]^, [26], «Райський садочок» з діамантовими феєрверками, де він і зустрівся з нею, маленькою швачкою, а потім провів її додому, вона виграла порцелянову вазу в грі в кості, перед вхідними дверима з її ключем у руках він тоді вперше її поцілував, а вона стала навшпиньки, на ній були парусинові туфельки, а в нього ключі випали з рук, і після того він уже не міг від неї відірватися. Ото був колишній, славний Франц Біберкопф.

А тепер він знову вдихає запах її шиї, ця шкіра, цей аромат, голова йде обертом, до чого це все приведе? А вона, сестра, як дивно вона почувається. Це від його обличчя, від того, як він на ній лежить, притиснувши її, а вона поступається, ще чинить опір, але з нею ніби відбувається якась метаморфоза, її обличчя розслабилося, її руки вже не відштовхують його, безвільними стали її вуста. Чоловік не каже ні слова, а її губи піддаються, піддаються, піддаються йому, вона розм'якла, ніби у ванні, роби зі мною, що хочеш, вона розтікається, як вода, нехай вже буде, давай, я все розумію, я для тебе також люба.

Зачарування, дрож. Золоті рибки ряхтять в акваріумі. Вся кімната виблискує, це вже не Акерштрасе, не дім, жодної сили тяжіння, жодної відцентрової сили. Зникло, пропало, розтануло відхилення червоних променів в силовому полі Сонця, немає ні кінетичної теорії газів, ні теорії перетворення теплоти в роботу, ні електричних коливань, ні електромагнітної індукції, ні щільности металів, рідин та неметалічних твердих тіл.

Вона лежала на долівці, кидалася з боку в бік. Він сміявся й, випроставшись, промовив: «То задуши мене, якщо сили вистачить, я не ворушитимусь». — «А ти таки заслужив на це». Він повільно підвівся, засміявся й закружляв кімнатою від щастя, захоплення й блаженства. Сурми гудуть, гусари, вперед, алілуя![27] Франц Біберкопф повернувся! Франца звільнили! Франц Біберкопф вільний! Підтягнувши штани, він переступав з ноги на ногу. Вона сіла на стілець й почала пхикати: «Я все розкажу чоловікові, розкажу Карлу, їм треба було тебе ще потримати років з чотири». — «Скажи йому, Мінно, скажи, не соромся!» — «От і скажу, а зараз піду за поліцаями!» — «Мінно, Міннакен, та шо ти ка'еш, я такий радий, я знову став людиною, розумі'ш, Міннакен?» — «Боже, та ти здурів, тобі там у Теґелі добре мізки вправили». — «А попити є в тебе? Кавички чи мо' чогось іншого?» — «А хто заплатить мені за фартушок, диви, весь подертий». — «Певно, що Франц, Франц знову ожив. Франц знову тут!» — «Ану бери капелюха й вимітайся звідси! Якщо він тебе заскочить, а в мене ще й синець під оком! І гляди мені, щоб я тебе більше тут не бачила!» — «Адью, Мінно».

Та наступного ранку він уже знову тут, ще й з невеликим пакунком. Вона не хотіла його впускати, та він уставив ногу в шпарину: «Іди своєю дорогою, Франце, я ж тобі вже казала!» — «Мінно, та це ж тільки фартушки». — «Які ще фартушки?» — «Можеш собі вибрати». — «Та крадені ж, напевне, залиш краще собі». — «Та не крадені. Відчини-но двері!» — «Слухай, сусіди побачать, іди собі геть!» — «Мінно, відчиняй!»

Вона таки відчинила, він кинув пакунок на стіл, та оскільки в кімнату жінка заходити не хотіла, а стояла при вході з мітлою в руці, він сам ускочив досередини. «Яка радість, Мінно! Я цілий день так тішуся. А вночі ти мені наснилася». Він розгорнув на столі пакунок, вона підійшла ближче, вибрала три фартушки, але залишалася непохитною. Він ухопив її за руку й міцно тримав, та вона вирвалася, знову стала з мітлою й стала його підганяти: «Хутко вимітайся звідси». З порога він помахав їй рукою: «До побачення, Міннакен!» Держаком мітли вона захряснула двері.

Через тиждень він знову стояв перед її дверима. «Я хотів оце лише взнати, як там із твоїм оком». — «Усе гаразд, а тобі нíчого тут робити!» Він став здоровішим, мав на собі синє зимове пальто, на голові — коричневий високий капелюх.

«Оце хотів тобі показатися, ну, як я тепер виглядаю?» — «А мені хіба не однаково?» — «Ну пусти, почастуй хоч горнятком кави». Тут на сходах почулися кроки, спускався хтось із сусідів, приступками пострибав дитячий м'ячик, Мінна з переляку прочинила двері й затягла Франца досередини. «Постій тут… Це Лумке, сусіди згори, так, а тепер можеш собі йти». — «Ну бодай одне горнятко! Хіба тобі шкода для мене ковточка кави?» — «Та хіба ти за цим прийшов? Напевне, вже найшов собі іншу, раз так вирядився». — «Хоч горняточко?» — «Просто біда з тобою!» Отак стояла вона біля вішалки в передпокої, а він благально дивився на неї; вона похитала головою, піднесла до обличчя гарний новий фартушок, сховала в ньому обличчя й розплакалася. «Слухай, ти вже замучив мене!» — «Та що ж таке?» — «Карл не повірив мені про синець під оком. Питав, як я могла так вдаритися об шафу. Казав, щоб показала йому, як то було. Але ж через шафу таки можна набити синця, коли дверцята відчинені. Хай би сам спробував. Не знаю чому, але він мені не повірив». — «Щось мені невтямки, Мінно, чому ж це?» — «Може тому, що в мене ще й подряпини тут, на шиї. Я їх спершу не помітила. І що тут сказати, коли тобі на них показують, а ти дивишся у дзеркало й не знаєш, звідки вони взялися». — «Хе, то що, хіба людина не може щось роздряпати, коли свербить, приміром? Чого це твій Карл так присікується до тебе? Я б його швидко привів до тями». — «А тут ще ти постійно приходиш. Оті Лумке тебе, напевне, помітили». — «Та хай вони не дуже заносяться!» — «Ой, іди вже, Франце, й більше не приходь, а то буде мені халепа». — «А що, він і про фартушки питався?» — «Та я вже давно хотіла собі купити кілька штук». — «Ну, то я піду, Мінно!»

Він обійняв її за шию, вона не стала пручатися. Потім, коли він усе ще не відпускав її, хоча й не притискав до себе, вона відчула, що він пестить її рукою, й здивовано зиркнула на нього: «Ну йди вже, Франце». Він ніжно потяг її в кімнату, вона не опиралася, а крок за кроком ішла за ним: «Франце, знову все спочатку?» — «Чому ж це, я просто хочу посидіти з тобою в кімнаті».

Так вони мирно сиділи якийсь час на канапі й балакали. Потім він пішов. Вона провела його до дверей. «Більше не приходь, Франце», — заплакала вона й притулилася головою до його плеча. «А хай йому біс, Мінно, що ти робиш з чоловіком! Чого ж це я не маю більше приходити? Але якщо не хочеш, то більше не прийду!» Вона тримала його за руку: «Ні, Франце, більше не приходь». Він прочинив двері, а вона й досі тримала його руку, міцно її стискаючи. Він уже переступив поріг, а вона все ще тримала його за руку. Потім таки пустила, нечутно й швидко зачинила двері. На вулиці неподалік він купив два шматки телячого філе й відіслав їй нагору.

У Берліні він уже досить твердо стояв на ногах — продав свої меблі зі старої квартири, трохи грошей мав з Теґеля, його господиня та друг Мек трохи йому позичили, — й тут він зазнав добрячого удару. Та згодом виявилося, що то були дрібниці. Одного доволі погідного ранку він побачив на столі якогось жовтого папірця — то був офіційний лист, віддрукований на друкарській машинці:

Голова міського управління поліції, 5-й відділ, дата, вихідний номер.

Нагально просимо при будь-яких заявах у зв’язку з даною справою посилатися на вищезазначений реєстраційний номер. Згідно з наданими мені документами Ви відбували покарання за погрози, образу дією та завдання тілесних ушкоджень з летальними наслідками й, відповідно, є особою, що несе загрозу громадській безпеці та суспільній моралі. З огляду на вищесказане й на підставі повноважень, наданих мені § 2 закону від 31 грудня 1842 року та § 3 закону про свободу пересування від 1 листопада 1867 року, а також законами від 12 червня 1889 року та 13 червня 1900 року, постановляю заборонити Вам в адміністративному порядку проживання в Берліні, а також у Шарлотенбурзі, Нойкельні, Берліні-Шенеберзі, Вільмерсдорфі, Ліхтенберзі та Штралау, а також в адміністративних районах Берлін-Фріденау, Штарґендорф, Темпельгоф, Бриц, Трепто, Райнікендорф, Вайсензее, Панко та Берлін-Теґель, у зв'язку з чим пропоную протягом 14 днів покинути район, в якому проживання Вам заборонене, і попереджаю, що в разі, якщо буде виявлено, що після зазначеного терміну Ви й надалі проживаєте в районі, проживання в якому Вам заборонено, або ж повернетеся в такий район, то на підставі § 132 розділу 2 закону про загальні повноваження земельної адміністрації від 30 липня Q II Е 1883 року на Вас буде накладено грошовий штраф у розмірі 100 марок (перше правопорушення) або ж у випадку неплатоспроможности — взяття під варту на термін 10 діб. Водночас звертаю Вашу увагу на те, що у випадку, коли ви оберете своїм місцем проживання один з названих нижче населених пунктів біля Берліна, а саме Потсдам, Шпандау, Фрідріхсфельде, Карлсгорст, Фрідріхсгаґен, Обершеневайде, а також Вульгайде, Фіхтенау, Рансдорф, Каро, Бух, Фронау, Кепенік, Ланквіц, Штеґліц, Целендорф, Тельто, Далем, Ваннзее, Кляйн-Ґлініке, Новавес, Нойєндорф, Айхе, Борнім та Борниггедт, то Вас буде вислано зі зазначених населених пунктів в адміністративному порядку. Підпис. Печатка. Форма № 968 а.

Він несамохіть здригнувся. Та, на щастя, був один гарний заклад біля міської залізниці, на Ґрунерштрасе, 1, біля Алекса[28], Управління з догляду за колишніми ув'язненими. Там подивилися на Франца, розпитали про те й про се, підписали папірець, мовляв, пан Франц Біберкопф перебуває під нашим наглядом. Сказали, що поцікавляться, чи він десь працює, й що йому слід щомісяця з'являтися до них. І готово. Все, на цьому крапка й кінець.

Забуто страх, забуто Теґель і червоний мур, і стогони, й все інше, а тепер хай усе йде до біса, починаймо нове життя, Франц Біберкопф повернувся, прусси щасливі й вигукують ура!

Після цього випадку він ще цілий місяць набивав собі кендюха м'ясом, картоплею та пивом, якось зайшов До євреїв на Драґонерштрасе, щоб подякувати. Наум та Елізер знову сперечалися. Вони його одразу не впізнали, коли він увійшов, весь такий виряджений, ситий та пропахлий коньяком, і, поштиво прикриваючи капелюхом уста, пошепки запитав, чи ще й досі хворіють внуки старого пана. У шинку на розі, куди він їх потяг, вони поцікавилися в нього, якими він займається ґешефтами. «Які ґешефти? Та не займаюся я жодними ґешефтами. У нас усе йде саме по собі». — «А звідки тоді у вас гроші?» — «Так, дещо залишилося. Раніше наскладав потроху». Він з хитрим виглядом штовхнув Наума під бік і, роздувши ніздрі, промовив з таємничим виглядом: «А пам'ятаєте, як ви мені про Цанновича розповідали? Ото був хлоп! Файний! Потім вони його, щоправда, прикандичили. Чого ви тільки не знаєте. Хотілось би й мені ось так, ходити собі як принц, ще й вчитися в університеті. Та ні, вчитися ми не будемо. Може, краще одружимося». — «Щасти!» — «Так тоді приходьте, буде що їсти-пити».

Рудий Наум роздивлявся його й чесав підборіддя: «От послухайте, розкажу вам ще одну історію. В одного чоловіка був м'яч, знаєте, такий маленький, дитячий, але не ґумовий, а з целулоїду, прозорий, а всередині свинцеві дробинки. Діти можуть таким м'ячиком торохтіти, а також кидати його. Взяв цей чоловік м'яч, кинув і подумав: «У ньому дробинки, я можу кинути, і м'яч далі не покотиться, а залишиться якраз на тому самому місці, в яке я цілив. Та коли він кинув м'яча, той полетів не так, як він гадав, а підскочив ще раз і відкотився трохи вбік, десь на дві долоні. «Та облиш ти його, Науме, зі своїми історіями. Вони йому треба?» А товстун Франц: «І що сталося з м'ячем, чого це ви знову зчепилися? Помилуйтеся на цю парочку, пане господарю, відколи їх знаю, вони тільки те й роблять, що сваряться». — «Людей треба сприймати такими, які вони є. А сваритися — корисно для печінки». А рудий: «Ось що я вам хочу сказати, я вас бачив на вулиці, бачив у дворі й чув, як ви співали. Співаєте ви дуже гарно. Гарна ви людина. Та тільки не варто нариватися. Живіть собі спокійно. Будьте терплячі до цього світу. Хіба я знаю, що ви маєте в собі й що приготував вам Бог? Бачите-но, м'яч летить не так, як ви його кидаєте і як вам хочеться, наче й так, але не зовсім — він летить трішки далі, й, може, навіть не трішки, хтозна, а ще ледь убік».

Наш товстунець відкинув голову, сміючись, розпростер обійми й обійняв рудого: «Ви мастак до розповідей, справжній мастак. Франц має певний досвід. Франц знає життя. Франц знає собі ціну». — «Я лише хочу вам сказати, що ви так печально співали». — «Таки співав. Що було, то було. А тепер наша камізелька знову туго налазить. Мій м'яч летить як слід, розумієте? У мене ніхто не стоїть на шляху. Ну, бувайте, як дійде до весілля, то чекаю вас обох!»

Ось так цементник, а згодом вантажник меблів Франц Біберкопф, кремезний, неотесаний хлоп з відразливою зовнішністю, повернувся до Берліна і знову ходить цими вулицями, чоловік, за яким упадала гарненька дівчина з родини бляхаря, він зробив з неї повію і врешті під час бійки смертельно поранив. Тепер він заприсягся перед усім світом і перед собою, що буде порядним. І поки він мав гроші, залишався порядним. А потім гроші в нього скінчилися, і цього моменту він начебто тільки й чекав, щоб показати всім, що хлопець він хоч куди.