Берлін Александерплац

Книга третя

Тут Франц Біберкопф, порядна, добромисна людина, зазнає першого удару. Його обдурили. Удар влучив у ціль.

Біберкопф дав слово, що хоче бути порядним, і ви самі бачили, як цілими тижнями він був порядним, але то була своєрідна відстрочка. Життя вирішило, що поводиться з ним надто вже делікатно, воно підступно зробило йому підніжку. А йому, Францу Біберкопфу, такий поворот видається не надто приємним, йому давно вже остогиділо це мерзенне, собаче життя, яке суперечить всім його добрим намірам. І чому життя так чинить із ним, він не може збагнути. Він ще мусить пройти довгий шлях, перш ніж усе зрозуміє.

Ось уже скоро Різдво, Франц узявся за іншу роботу, торгує як дрібноноша випадковим товаром, по кілька годин зранку чи по обіді взявся продавати шнурки, спершу працював сам, а потім разом з Отто Людерсом. Той уже два роки був безробітним, його жінка — праля. Їх звела товстушка Ліна, той Людерс є її дядьком. Улітку кілька тижнів він ходив з рекламою рюдерсдорфських м'ятних смоктунців, убраний в однострій, на голові шапка з помпоном. Тепер разом з Францом вони бігають вулицями, заходять у будинки, дзвонять по квартирах, а після роботи де-небудь зустрічаються.

Якось заходить Франц Біберкопф у кнайпу. А товстушка вже там. У нього чудовий настрій. За одним присідом він з'їв бутерброди товстушки і, ще не прожувавши як слід, замовляє для всіх трьох свинячі вуха з горошком. Товстушку так пообціловував, що вона вся зашарілася, а коли доїла свинячі вуха, швиденько забралася геть.

«Добре, що товстушка пішла, правда, Отто?» — «Та має куди йти. Що вона весь час за тобою волочиться?»

Франц обіперся ліктями на стіл і позирає з-під лоба на Людерса. «Ану вгадай, Отто, що сьогодні зі мною було?» — «А що?» — «А ти вгадай!» — «Ну, кажи вже!» Два кухлі світлого, один лимон. До шинку ввалився новий гість, витирає носа тильним боком долоні, кашляє: «Горнятко кави». — «З цукром?» Хазяйка миє склянки. «Без цукру, але швидше».

Поміж столиків проходить, ніби когось шукаючи, якийсь юнак у коричневій спортивній шапочці, гріється біля пічки, подивився на столик, за яким сидить Франц, потім на сусідній: «Ви не бачили тут чоловіка в чорному пальті з брунатним хутряним коміром?» — «А що, він тут часто буває?» — «Так». За столиком сидять двоє, старший обертається до свого блідого сусіда. «Брунатний хутряний комір?» А той буркнув: «Сюди багато хто заходить з брунатним хутряним коміром».

Сивочолий: «А ви звідкіля будете? Хто вас послав?» — «Та яка різниця! Не бачили, то так і скажіть». — «Та тут різні бувають з брунатним коміром. Я ж маю знати, хто вас послав». — «Я не збираюся розповідати вам про свої справи». Блідий обурюється: «Ну, раз ви його питаєте, чи він тут кого не бачив, то що, він не може вас запитати, хто вас послав?» Відвідувач уже стоїть біля наступного столика: «То й що, як питаю, а його все одно не обходить, хто я такий». — «Ну раз ви його питаєте, то й він може вас запитати. Бо інакше нема чого в нього запитувати». — «Чого це я мушу вам про свої справи розповідати?» — «Значить, і він не мусить вам казати, хто тут був, а кого не було».

Відвідувач іде до дверей, обертається: «Думаєш, сильно розумний? Ну й сиди собі зі своїм розумом». Розвертається, гримає дверима й зникає.

Ті двоє за столом: «Знаєш його? Бо я не знаю». — «Я його тут раніше не бачив. Біс його знає, що йому треба». — «Явно баварець». — «Та ні, райнландець, З Райнської области».

Франц шкіриться до змерзлого, жалюгідного Людерса. «І що, не здогадався? Спитай, чи є в мене гроші». — «А що, хіба є?»

Над столом Франц щось тримає в кулаку, розкриває його і всміхається: «Ну що, скільки тут?» Бідний Людерс нахилився вперед, посмоктуючи дірявого зуба: «Дві десятки, хай йому біс!» Франц кидає папірці на стіл: «Ось такі справи. І всього за п'ятнадцять-двадцять хвилин. Не більше, їй-бо». — «Ну ти даєш!» — «Ні, нічого такого, що ти думаєш, чиста справа. Даю слово, Отто, все по-чесному, без обману, розумієш?»

Перейшли на шепіт, Отто Людерс підсунувся ближче до Франца. Той розповів, що подзвонив у двері до однієї пані, шнурки до черевиків, може, вам потрібно, для вас, для вашого чоловіка, для діточок, вона подивилася на них, а потім на мене, вона — вдова, ще нічогенька із себе, ми балакали в коридорі, тож я й запитав, чи не пригостить вона мене горнятком кави, бо надворі сьогодні дуже холодно. Попили з нею кави. А потім ще дечим зайнялися. Франц дмухнув собі в кулак, пирхнув, почесав щоку й штовхнув Отто коліном: «Я весь свій мотлох у неї забув. Ну, а ця щось помітила?» — «Хто?» — «Ну хто ж іще, товстушка! У мене ж із собою товару не було». — «А хоч би й помітила, скажеш, що все продав, і по всьому».

Франц присвиснув: «Я ще навідаюся туди, трохи згодом, ця вдовичка живе за Ельзассерштрасе. Уявляєш, двадцять марок — ото ґешефт!» Вони їли й пили до третьої, Отто одержав п'ятірку, але веселішим не став.

Хто це наступного ранку крадеться зі своїми шнурками попри Розентальську браму? Отто Людерс! Зупинився на розі біля крамниці Файбіша, зачекав, поки Франц звернув на Брунненштрасе. А сам побіг по Ельзасерштрасе. Все правильно, ось цей будинок. А може, Франц уже нагорі? А люди так спокійно сновигають собі вулицею. Зачекаю трішки в під'їзді. Якщо Франц з'явиться, скажу йому… а що я, власне, йому скажу? А серце так і калатає. Всі діймають цілими днями, й жодного заробітку, лікар дивився й нічого не знайшов, а щось таки не гаразд. Отак можна й задубіти у своїх лахах, й досі ношу стару шинель, ще з війни. А тепер сходами нагору.

Дзвонить у двері: «Шнурки для черевиків, мадам! Та ні, я лише хотів поспитати. Та ні, послухайте». Вона хоче захряснути двері, та він просунув у щілину ногу.

«Річ у тім, що я не сам, ну, мій друг, ви знаєте, він тут був учора, він забув свій товар». — «О Боже!» Вона прочинила двері. Людерс увійшов і швидко захряснув за собою двері. «О Боже, в чому річ?» — «Нічого, нічого, мадам! Чого ви так тремтите?»

Він і сам весь тремтить, не сподівався, що так легко потрапить досередини, тепер не зупинятися, що буде, те й буде. Треба трохи ласкавіше, та голос пропав, у нього на обличчі наче якась дротяна сітка, стискає від вилиць аж до чола, коли ще й щелепи судома зведе, буде мені гаплик. «Мене тільки товар попросили забрати». Тендітна жіночка кинулася до кімнати за пакунком, а він за нею і вже стоїть на порозі. Вона глипнула на нього й каже, затинаючись: «Ось ваш пакунок, о Боже!»

«Дуже, дуже дякую. Та що це ви так тремтите, жіночко? Тут же так тепло. Може, ви й мене почастуєте кавою?» Тільки не відступати, говорити не зупиняючись й нізащо не йти геть, стояти як укопаний.

Перед ним стоїть жіночка, худа, витончена, схрестила руки перед собою: «Може, він вам іще щось казав? Що ж він вам сказав?» — «Хто? Мій товариш?» Треба весь час говорити, багато говорити, що більше говориш, то тепліше буде, тепер і та сітка на обличчі вже тільки лоскоче. «Та більше нічого, а що він мав казати? Про каву, чи що? А товар я вже забрав». — «Я зараз загляну на кухню». Вона боїться, навіщо мені її кава, я собі сам кращу зварю, а в кнайпі готову подадуть, хоче здихатися мене, постривай, ми так швидко не здаємося. Добре, що всередину втрапив, хутко вийшло. Але Людерс також боїться, наслухає біля дверей, чи не йде хто сходами. Повертається в кімнату. Зовсім не виспався сьогодні, малий кашляв цілісіньку ніч, посиджу трішки. Сідає на червону плюшеву канапу.

Вона тут робила оте з Францом, а тепер мені каву варить, зніму-но я капелюха, пальці як лід! «Ось ваша кава!» Таки боїться, яка гарненька, мила особа, з такою можуть всілякі бажання з'явитися, треба спробувати. «А ви не вип'єте зі мною за компанію?» — «Ні, ні, скоро квартирант прийде, той, що кімнату винаймає». Хоче мене випхати, звідки в неї квартирант, та тут навіть ліжка нема. «Ну то й що? Облиште! Квартирант раніше обіду не повернеться, в нього також робота. Так, а більше мій друг мені нічого не розповідав. Попросив лише товар забрати».

Згорбившись, він із насолодою сьорбає свою каву.

«Гаряченька, а на вулиці собачий холод. Ну, що він ще казав? Казав, що ви вдова, ви справді вдова?» — «Так». — «А що трапилося з вашим чоловіком? Помер чи на війні загинув?» — «Даруйте, в мене справи, треба обід готувати». — «Може, ще горнятко наллєте? Чого так поспішати? Все одно молодість не вернеш. А діточки у вас є?» — «Та йдіть уже, отримали речі, які мали забрати, а в мене нема часу». — «Ну навіщо так нервувати, може, ще заявите, що на вас напали, я таким не займаюся, зараз сам піду, ось тільки каву доп'ю. Як це у вас раптом часу немає? А недавно був час, самі знаєте на що. Ну, хай щастить, я не такий, я піду».

Насунув капелюха, підвівся, узяв під пахву пакунок, посунув до дверей, пройшов попри неї, а на порозі раптом обернувся: «Ану, гони пару монет!»

Витяг ліву руку, манить її пальцем. Та прикрила рукою рот, а малий Людерс підійшов до неї впритул: «Тільки спробуй закричати! Що, гроші даєш лише тому, кого вподобала? Бачиш, ми все знаємо. Між друзями секретів не буває». Що за свинство, от стерво, ще й жалобну сукню носить, так і хочеться відвісити їй добрячого ляпаса, нічим не краща за мою стару. У жіночки обличчя аж пашить, але тільки з правого боку, а лівий бік білий як сніг. В руках вона тримає портмоне, длубається в ньому пальцями, а сама широко розплющеними очима витріщилася на малого Людерса. Правою рукою простягає йому кілька монет. У неї якийсь дивний вираз обличчя. Його вказівний палець й далі манить її. Вона висипала йому в руку все, що було в портмоне. Він повертається в кімнату, йде до столу, стягує з нього червону вишиту скатертину й ховає за пазуху, а вона лише стогне, не може вимовити ні слова, завмерла біля дверей. Він хапає дві диванні подушки, потім забігає на кухню, витягає шухляду, риється в ній. Усілякий мотлох, треба тікати, а то вона ще закричить. Тут жінка зомліла й гепнулася на підлогу. Тепер тікати.

Пробіг коридором, обережно причинив двері, скотився сходами — й до сусіднього будинку.

Так чудово було у раю. Води кишіли рибою, тяглися вгору дерева, пустували звірі, тварини земні, морські та небесні.

Нараз щось зашурхотіло на одному з дерев. Змій, змій, змій висунув голову, змій жив у раю, і він був найхитріший за всіх звірів польових, і заговорив він, і заговорив з Адамом і Євою.

Через тиждень Франц Біберкопф з букетом, загорнутим у шовковий папір, неквапно підіймається сходами, зупинився, думає про свою товстушку, трохи присоромив самого себе, але не всерйоз, вона така вірна, просто золотце, для чого мені всі ці походеньки, але ж це для справи, для справи. Дзвонить у двері й усміхається, згадавши теплу каву й маленьку лялечку. Хтось іде до дверей, вона. Франц випнув груди, наготував перед дверима букет, бряцає ланцюжок, двері прочиняються. Серце калатає, чи рівно пов'язана краватка, її голос запитує: «Хто там?» Він жартує: «Поштар».

Вузька чорна шпарина у дверях, її очі, він манірно кланяється, всміхається, махає букетом. Бабах! Двері з гуркотом зачинилися. Р-р-р-р-р-р! Загуркотів засув. Хай йому біс! Двері перед ним захряснула. Ну й шельма! От тобі й маєш! Здуріла, чи що? Може, не впізнала? Коричневі двері, та сама оббивка, я стою на сходах, краватка — все як годиться. Ну і ну! Ще раз подзвонити чи, може, не варто? Поглянув на свої руки, на букет, щойно купив на розі, за марку, в шовковому папері. Дзвонить ще раз, вдруге, дуже довго. Вона точно ще під дверима стоїть, взяла й зачинила двері, й ні з місця, затамувала подих і тримає мене на сходах. А в неї ж мої шнурки, весь товар, марки на три либонь, хіба я не можу його забрати? Почулися кроки, вона пішла геть, певно, на кухню. Що це за…

Спустився сходами. Потім знову піднявся: подзвоню ще раз, може, вона мене не розгледіла, не впізнала; напевне, прийняла за когось іншого, за жебрака, тут багато таких вештається. Підійшов знову до дверей, але не дзвонить. Зникло бажання. Просто чекає, стоїть собі. Отже, вона не відчиняє, хотів би я знати чому. В цьому домі більше не буду нічого продавати, а що з букетом робити, цілу марку заплатив, та кину його в канаву. Тут він знову подзвонив, ніби за командою, трохи почекав, так і є, навіть не підходить, знає, що це я. Доведеться записку в сусідів залишити, принаймні, треба забрати товар.

Дзвонить до сусідів, нікого немає вдома. Ну гаразд, напишемо записку. Франц іде до підвіконня, відірвав кутик газети, виводить огризком олівця: «Раз Ви не хочете відчиняти, то поверніть мені мій товар, віддати можна Клауссену в шинку, що на розі Ельзассерштрасе».

Ну й курва, знала би ти, що я за один, як я з однією вже розібрався, ти б так не поводилася. Ну, ще розберемося. Ото взяти б сокиру та двері порубати. Обережно підсовує записку під двері.

Цілий день Франц ходить насуплений. Наступного ранку, перед тим, як зустрітися з Людерсом, зайшов до кнайпи, а господар простягає йому листа. Це від неї. «А більше нічого не було?» — «Ні, а що мало бути?» — «Пакунка з товаром не приносили?» — «Ні, якийсь хлопчик тільки листа приніс, ще вчора увечері». — «Ось воно що. Напевне, ще й за товаром доведеться сходити».

Через дві хвилини Франц підійшов до вікна поряд з шинквасом, упав на табурет, ліва рука з листом безвольно повисла, губи міцно стиснуті, погляд блукає десь понад столами. Людерс, жалюгідний чоловічок, цієї миті якраз з'явився на порозі, побачив Франца, як той сидить, збагнув, що з ним щось негаразд, і хутенько накивав п'ятами.

Господар підійшов до столика. «А чого це Людерс так чкурнув, що навіть товар свій не забрав?» Франц сидить, не рухається. Що ж це робиться на білім світі? Мені наче ноги відібрало. Хіба таке буває? Де ж таке бачено, де таке чувано! Ніяк підвестися не можу. А Людерс хай собі біжить, має ноги — то хай біжить. Що за мерзосвітний виродок! І вродиться ж таке!

«Може, чарчину коньяку, Біберкопфе? У вас помер хтось, чи що?» — «Нє, нє!» Що він каже, нічого не второпаю. Вуха ніби ватою заклало. А господар все не йде: «А чого це Людерс так дременув? Ніхто ж йому нічого поганого не робить. А він побіг, ніби за ним сто чортів женуться». — «Людерс? Напевне, має роботу. Прошу, принесіть один коньяк». П'є залпом, думки просто розбігаються. Хай йому грець, що ж це вона пише таке? «У вас конверт упав. Може, візьмете ранкову газету?» — «Дякую!» А він усе сушить собі голову: хотів би я знати, в чому тут річ, чого це вона мені таке пише. Все-таки Людерс розсудлива людина, має дітей. Франц намагається збагнути, як таке могло статися, в нього від тих думок аж голова обважніла й падає на груди, мов уві сні, господар гадає, що він натомився, але то якась сіра, бездонна порожнеча, в яку сповзають його ноги, і ось він уже весь зісковзнув туди, лише встиг обернутися ліворуч, і падає вниз, на саме дно.

Франц головою й грудьми наліг на стіл, дивиться навскіс попід руку на стільницю, дихає на дерев'яну поверхню. «А товстушка, Ліна, вже тут?» — «Та ні, вона ж на дванадцяту приходить». Справді, зараз тільки дев'ята, я ще й нічого сьогодні не заробив, Людерс кудись утік. Що ж тепер робити? Нараз його пронизала думка, й він прикушує губу: то все кара мені, вони мене випустили з тюрми, а інші досі там картоплю копають за будинком, біля сміттєзвалища, а я на трамваях катаюся, хай йому біс, а там же було досить-таки непогано. Він підводиться, треба вийти на вулицю, струсити із себе все це, тільки щоб той страх не повернувся, я твердо стою на ногах, мене так просто не проймеш, так просто не проймеш! «Коли прийде товстушка, скажіть, що в мене родич помер. Одержав звістку. Дядько, чи щось таке. А на обід я сюди не прийду, на мене хай не чекає. Скільки з мене?» — «За одну гальбу, як завше». — «Ага». — «А пакунок тут залишите?» — «Який ще пакунок?» — «О, а вас таки добряче прихопило, Біберкопфе! Давайте без дурниць, вже якось опануйте себе. А пакунок я збережу». — «Який ще пакунок?» — «Та йдіть уже, подихайте свіжим повітрям».

Біберкопф вийшов на вулицю. Господар позирає на нього крізь шибку: «Щоб тільки не принесло його назад. Ну й ну! Такий міцний чоловік. Ото товстушка баньки вилупить».

Перед будинком стоїть блідий чоловічок, права рука в нього на перев'язі, а кисть у чорній шкіряній рукавичці. Він уже добру годину стоїть тут, на осонні, й не йде нагору. Він повернувся з лікарні. У нього дві доньки, вже великі, а потім ще й хлопчик народився, мав чотири роки, і ось помер у лікарні. Спершу була просто ангіна. Лікар сказав, що невдовзі ще раз зайде, але прийшов тільки ввечері й зразу сказав: негайно в лікарню, підозра на дифтерію. Малий пролежав там місяць, уже був майже одужав, аж тут підхопив скарлатину. І за два дні, вчора, амінь, головний лікар сказав: серцева недостатність.

Чоловік стоїть перед вхідними дверима, жінка нагорі кричатиме й ридатиме, як учора, всю ніч, і дорікатиме, що не забрав малого з лікарні три дні тому, коли той був майже здоровий. Але ж сестра-жалібниця казала, що в нього ще бацили у горлі й що додому не можна, бо вдома ще є інші діти. Жінка не хотіла цьому вірити, але ж діти справді могли заразитися. Він так і стоїть. Перед сусіднім будинком галасують діти. Раптом йому спало на думку, що коли він привів малого, в лікарні спитали, чи тому зробили укол із сироваткою проти дифтерії. Ні, сказав він, не зробили. Чекали лікаря цілий день, а він з'явився ввечері й одразу сказав їхати до лікарні.

Й чоловік з покаліченою на війні рукою кинувся бігцем вулицею, перетнув її, добіг до наріжного будинку, заскочив досередини, але йому сказали, що лікаря немає дома. Як то немає? Але ж зараз ранок, кричав він, лікар мусить вести прийом. Двері кабінету прочинилися. На порозі з'явився лисий гладкий пан, упізнав інваліда й завів того до кабінету. Чоловік не сідає, розказує про лікарню, про те, що дитина померла, лікар тисне йому руку.

«Ми ж на вас чекали, всю середу, з ранку до шостої вечора. Двічі посилали за вами. А ви не йшли». — «Але ж я таки прийшов». А чоловік знову переходить на крик: «Я каліка, ми проливали кров на фронті, а тепер мусимо чекати, з нами можна робити, що заманеться!» — «Будь ласка, сядьте, заспокойтеся, прошу вас. Адже дитина померла зовсім не від дифтерії. У лікарні часто можна заразитися». — «Нещасливий випадок тут, нещасливий випадок там. А ми мусимо чекати, як прислужники, а наші діти хай собі дохнуть, як здихали й ми».

За півгодини він повільно спускається сходами, постояв на сонечку і піднявся до себе нагору. Жінка порається на кухні. «Ну що, Паулю?» — «Ну що, стара?» Вони взялися за руки й похилили голови. «Ти ще не їв, Паулю. Зараз подам». — «Я був у доктора, сказав йому, що він у середу не прийшов. Дав йому жару». — «Але ж наш Паульхен зовсім не від дифтерії помер». — «То байдуже. Я так йому і сказав. Якби дитині зразу зробили укол, то хлопчику не довелося б лягати в лікарню. Взагалі не довелося б. Але доктор не прийшов. Тож я йому й дав жару. Треба ж і про інших думати, щоб такого не повторилося. Хоча таке, напевне, ледь не щодня трапляється, хто його зна». — «Ну, бери їж. А що ж тобі дохтор сказав?» — «Та він, взагалі, непоганий чоловік. Уже в літах, а має купу роботи, всенький день на ногах. Я це розумію. Видно, справді-таки, судженого і конем не об'їдеш. Він мені чарку коньяку налив, щоб я заспокоївся. І пані дохторова також вийшла». — «Ти, напевне, там добряче розкричався, Паулю?» — «Та ні, тільки спочатку, а потім усе мирно було. Він сам визнав: хтось мав йому про це сказати. Він непоганий чоловік, але таки треба було сказати».

Він увесь тремтить, поки їсть. Жінка плаче в сусідній кімнаті, потім вони разом п'ють каву біля плити. «Кава в зернах, Паулю». Принюхався до чашки: «Таки справді».

Франц Біберкопф зник. Того дня, як він одержав листа, Ліна по обіді пішла до нього додому. Вона хотіла зробити йому сюрприз — покласти на ліжко камізельку, яку сама сплела. І ось сидить чоловік удома, тоді як йому треба йти торгувати, особливо зараз, у передріздвяну пору, сидить собі на ліжку, присунув до нього стіл і колупається у будильнику, розібрав на дрібні деталі. Вона спершу лякається, що він удома й може дочасно побачити камізельку, але він на неї й не гляне, витріщається тільки на стіл та на свій будильник. Їй це до речі, вона може хутенько сховати камізельку біля дверей. А він так словом і не прохопився, що це з ним таке, з похмілля він, чи що, й що це за дивний вираз обличчя, таким вона його ще не бачила, й колупається у своєму старому будильнику, як сновида. «Будильник же був справний, Франце». — «Ні, ні, він був несправний, постійно дзижчить і невчасно дзвонить, я вже розберуся, в чім тут річ». Поколупався ще трохи в будильнику й облишив, натомість взявся у зубах длубатися; а на неї навіть не гляне. Стривожена його незрозумілою поведінкою, вона пішла собі додому, нехай, думає, виспиться. І от навідалася ввечері, а його немає. Розрахувався за помешкання, спакував речі, все прихопив із собою — і гайда. Хазяйка нічого не знає, він віддав їй плату за квартиру і сказав, щоб вона записала в його картці, що він у від'їзді. Напевне, довелося вшиватися від когось, га?

Після цього минуло двадцять чотири жахливі години, поки Ліна нарешті розшукала Ґотліба Мека в надії, що він допоможе. Той також переїхав на іншу квартиру, тож Ліна все післяобіддя бігала від кнайпи до кнайпи, аж поки знайшла його. Але він нічого не знає, та що може трапитися з тим Францом, він же міцний хлоп і не дурний, куди він подінеться. Може, втрапив у якусь халепу? Цього бути не може, Франц не такий. Може, Ліно, ви з ним посварилися? Та де там, нічого такого, я йому ось камізельку сплела. Наступного дня по обіді Мек таки йде до хазяйки, Ліна напосідала, тож довелося піти. Так, Біберкоп стрімголов вибрався з квартири, такий завжди був привітний, і того ранку також, отже, що не кажи, а тут щось негаразд; всі свої речі позабирав, і нитки не залишив, ось зайдіть подивіться. Мек сказав Ліні, щоб та не хвилювалася, він сам розбереться. Він задумався і, як досвідчений гендляр, одразу збагнув, звідки вітер віє, тож пішов до Людерса. А той сидить у своєму барлозі й бавить мале дівча. А де Франц? Та десь переховується, кинув його, навіть ще винний залишився, Франц, мовляв, забув з ним розрахуватися. У це Мек аж ніяк не може повірити, вони розмовляють добру годину, з Людерса годі щось витягти. А ввечері вони — Мек і Ліна — заскочили його у кнайпі навпроти його будинку. І тут справа трохи прояснилася.

Ліна хоч і ридала, але дещо таки згадала. Людерс таки має знати, де Франц, адже вони бачилися вранці, Франц точно щось сказав йому, хоча б одне слово. «Нє, він нічо не сказав». — «Значить, з ним щось сталося». — «Та шо з ним могло статися? Кудись уліз, а потім здимів, та й по всьому». Нікуди він не влазив, Ліна Людерса й слухати не хоче, нічого поганого він не зробив, можу дати голову стяти, що нічого він не зробив, доведеться заявити в поліцію. «Ти думаєш, він заблукав, як у лісі, а вони його гукати стануть!» — регоче Людерс. А мала товстушка лементує: «Що ж нам тепер робити? Що ж нам робити?» Аж доки Меку, який зазвичай відсиджується й щось собі міркує, все це остобісіло й він кивнув Людерсу, мовляв, давай вийдемо, є справа. Він вирішив побалакати з Людерсом наодинці, бо інакше не буде з того пуття. Людерс вийшов за ним на вулицю. Ідуть вони по Рамлерштрасе в напрямку до Ґренцштрасе, мирно собі розмовляють.

І там, у темному закутку, Мек несподівано накинувся на хирлявого Людерса. Добряче його відгамселив. Коли Людерс уже лежав на землі й спробував закричати, Мек дістав з кишені носову хустинку й заткнув тому рота. Потім звелів йому підвестися, відкрив свого складаного ножа й пригрозив коротуну, щоб нагнати на нього страху. Обоє стояли захекані. Потім Мек, ще й досі лютий, порадив Людерсові взяти ноги на плечі, а завтра зранку йти на пошуки Франца: «Як ти його знайдеш, голубе, мені байдуже. А не знайдеш, підемо втрьох на пошуки. І не раджу тобі переховуватися, хлопче, знайду, будь певен, навіть у твоєї старої під подолком».

Коли наступного вечора Мек подав Людерсу знак, коротун підвівся з-за столу, блідий і тихий, і вони зайшли до задньої кімнати. Довелося трохи почекати, поки господар кнайпи запалив газовий ріжок. Постояли трохи, потім Мек запитав: «Ну що, був?» Той кивнув. «Ага, ну і що ж?» — «Що-що!» — «Що він сказав? І як ти взагалі доведеш, що був у нього?» — «А ти, Меку, гадаєш, він мав мене потовкти так само, як ти вчора? Ні, цього разу я був насторожі». — «То що там таке?»

Людерс помовчав, а потім підступив ближче: «Послухай, Меку, якщо хочеш доброї поради, то я тобі так скажу: хоча Франц і твій друг, але через нього не варто було вчора зі мною так розмовляти. То ж було майже душогубство. Між нами ж раніше ворожнечі не було! А через нього тим паче не варто було так».

Мек уп'явся в нього поглядом, ще трохи — й знову одержить на горіхи, дарма, що всі збіжаться. «Та він же несповна розуму. Хіба ти не помітив, Меку? У нього ж не всі дома там, під дашком!» — «Ану заткнися, чуєш? Це мій друг! Боже, що ти таке верзеш? У мене аж ноги підломилися». Мек сів на стілець, а Людерс узявся розказувати.

Франца він зустрів між п'ятою і шостою; той оселився зовсім недалечко від своєї старої квартири, за три будинки, люди бачили, як він зайшов туди з картонною коробкою та парою черевиків у руках, він справді винайняв там кімнатку, нагорі у флігелі. Людерс стукає і заходить, Франц лежить на ліжку, звісив на підлогу ноги в чоботах. Людерса він одразу впізнав, під стелею горить лампочка, ось і він, Людерс, припхався негідник, але що це в нього? Людерс тримає ліву руку в кишені, а там розкритий ніж. У другій руці — гроші, кілька марок, він кладе їх на стіл, безперестанку базікає, голос хрипкий, показує ґулі на голові, які набив йому Мек, розпухле вухо, він ледь не ридає від досади й люті.

Біберкопф сів у ліжку, його обличчя то кам'яніє, то ледь тремтить. Він показує на двері й тихо каже: «Геть!» Людерс поклав своїх кілька марок і згадав, що його будуть розпитувати, тож просить написати записку про те, що він приходив, або може нехай Мек сам зайде, чи Ліна? Тут Біберкопф підводиться з ліжка, тієї ж миті Людерс кинувся до дверей, його рука вже схопилася за дверну ручку. Але Біберкопф іде навскоси в глибину кімнати до умивальника, схопив цебро й — що би думали? — з розмаху вихлюпнув усю воду через кімнату Людерсові під ноги. З праху ти вийшов і прахом станеш[68]. Людерс витріщає очі, відскакує вбік, натискає на дверну ручку. А Біберкопф схопив глечик, там ще було багато води, у нас води багато, все відмиємо, з праху ти постав. І ллє воду на чоловіка біля дверей; крижана вода потекла тому за комір, потрапила до рота. Людерс притьмом вискочив у двері, захряснув їх за собою і кинувся навтьоки.

У задній кімнаті він ущипливо шепоче: «Він звихнувся, сам бачиш, що тут іще скажеш?» Мек допитується: «А який номер будинку? У кого він живе?»

Після того як Людерс утік, Біберкопф усе поливав і поливав водою свою кімнату. Бризкав рукою навсібіч: все треба відмити, увесь бруд; тепер ще вікно навстіж — хай усе видує; ми й духу його чути не хочемо. [Щоправда, будинки більше не падають, дахи не сповзають, ми це вже пройшли, раз і назавжди пройшли.] Коли стало холодно, Франц спантеличено втупився в залиту водою підлогу. Треба повитирати, а то ще почне сусідам на голову капати, на стелі з'являться плями. Зачинив вікно й простягнувся на ліжку. [Все, помер. З праху вийшов і прахом станеш.] Ручкою лясь-лясь-лясь, ніжкою туп-туп-туп.

Увечері Біберкопф уже вибрався з тої квартири. А куди він переселився, Мек дізнатися не зміг. Він повів коротуна Людерса, лютого й налаштованого рішуче, у свою кнайпу до скототорговців. Ті мали розпитати Людерса, що трапилося й що то за справа з листом, який передав Францу господар кнайпи. Людерс мовчав як риба, а коли й говорив, то так лукаво, що їм довелося того чортяку відпустити. Навіть Мек сказав: «Своє він уже одержав».

Мек врешті наметикував собі таке: або Франца зрадила Ліна, або він розлютився через Людерса, або ще щось інше. Скототорговці сказали: «Людерс — пройдисвіт, і в тому, що він розповідає, немає жодного слова правди. Можливо, той Біберкопф і справді позбувся глузду. Він і раніше був дивакуватим — ось, приміром, коли посвідку торговця одержав, а сам ще навіть товару не мав. А якщо з ним сталася якась біда, то воно могло й виявитися». Та Мек усе правив своєї: «На печінці це могло виявитися, але ж не на голові. Голова тут зовсім ні до чого. Він же справжній атлет, працював на важкій роботі, був першокласним вантажником, меблі, роялі й таке інше, в такого з головою нічого не станеться». — «Якраз у таких і стається з головою. Такі на голову чутливіші. Просто голова в них замало працює, і коли що, то їх зразу б'є саме по тому місцю». — «Ну, а як там у вас із тими судовими позовами? Вас же нічим не діймеш!» — «Торговець худобою міцний на голову. А як же інакше! Якщо ми почнемо нервувати з кожного приводу, то нас можна одразу в жовтий дім відправляти. Ми ніколи не нервуємо. У нас ледь не щодня трапляється, що хтось замовив товар, а потім не бере або не хоче платити. Що ж поробиш, в людей немає грошей». — «Або саме того дня немає». — «Буває й таке».

Один із торговців худобою глянув на свою брудну камізельку: «Знаєте, вдома я п'ю каву з блюдечка, так мені краще смакує, ось тільки заляпатися можна». — «А ти собі слинявчик підв'яжи». — «Та моя стара візьме мене на глум. Ще й руки стали у мене тремтіти, ось гляньте лише».

А Франца Біберкопфа ні Мек, ні Ліна так і не знайшли. Оббігали пів Берліна, але чоловік мов крізь землю провалився.