Берлін Александерплац

Книга дев'ята

Земний шлях Франца Біберкопфа добігає кінця. Настав час, коли він остаточно зламається. Він потрапить до рук темної сили, що зветься Смерть і яка здаватиметься йому прихистком. Він довідається від неї все, що вона про нього думає, довідається таким чином, про який він і гадки не мав і який перевершить усе, що він дотепер пережив. Смерть з ним абсолютно відверта. Вона відкрила йому очі на його помилки, його самовпевненість та невігластво, і таким чином колишній Біберкопф зазнає краху, його життєвий шлях завершено. Йому кінець. Тут буде показано іншого Біберкопфа, колишній навіть нігтя його не вартий, і можна сподіватися, що цей новий Франц краще впорається зі своїм завданням.

«Одного ми спіймали, скоро запопадемо й другого». Як поліція передбачала, так воно і сталося. Хоча не зовсім так сталося, як гадалося. Вони гадали, що скоро його спіймають. А насправді він уже був у них у руках, він ще раніше пройшов через той самий червоний будинок поліцейського управління, тільки через інші кімнати й інші руки, і вже сидить у Моабіті.

Адже Райнгольд ніколи довго не бариться, от і з цією справою покінчив без жодних зволікань. Він не любить воловодити. Ви ж пам'ятаєте, як він тоді з Францом вчинив; за кілька днів зрозумів, що за гру той веде проти нього, й одразу ж вирішив проблему.

Одного вечора Райнгольд вирушив до Моцштрасе, аж бачить — на рекламних тумбах висять оголошення про грошову винагороду за допомогу в розшуку причетних до вбивства; от він і каже сам до себе: треба, щоб мене схопили з фальшивими документами за якийсь дрібний злочин, поцупити дамську сумочку чи щось таке. Буцегарня — найнадійніше місце, коли треба сховатись. І все проходить добре, лише елегантній пані він надто сильно вліпив по пиці. Але то таке, думає Райнгольд, головне — зникнути з поля зору. В управлінні в нього дістали з кишені фальшиві папери на ім'я Морошкевича, і швиденько в Моабіт, в управлінні так і не збагнули, хто саме потрапив їм до рук, адже хлопець ще ні разу не сидів, а який поліцейський може пам'ятати всіх тих, хто перебуває в розшуку? Тихо й мирно проходить судовий процес, поводився він так само тихо й скромно, як то було в управлінні поліції. Але оскільки той Морошкевич був у розшуку в Польщі як кишеньковий злодій, та ще й, негідник, насмілився промишляти в аристократичному районі міста, ні з того ні з сього накинувся на пані, побив її та вихопив у неї сумочку, такого не можна терпіти, тут вам не Росія і не Польща, таке вам не минеться, вирішили Райнгольда показово покарати і припаяли йому чотири роки тюрми з позбавленням прав на п'ять років, з перебуванням під поліційним наглядом після звільнення і таке інше. Кастет конфісковано і прилучено до справи. Засуджений має покрити судові витрати, оголошується перерва на десять хвилин, тут страшенно жарко, занадто натопили, будь ласка, під час перерви відчиніть вікна, засуджений, ви маєте що заявити?

Райнгольд, звичайно, не збирався нічого заявляти, право на перегляд справи за ним зберігається, він задоволений своїм вироком, боятися йому більше нічого. І через два дні все вже позаду, все, все, і він знову викрутився. Паскудна справа з цією Міцою та тим її ослом Біберкопфом, але поки що ми з усім упоралися, поки що все йде за нашим планом, алілуя, алілуя, алілуя!

Ось так повернулася справа, що в той момент, коли схопили Франца й повезли в поліцейське управління, справжній убивця, Райнгольд, уже сидів у Бранденбурзькій в'язниці, ніхто про нього не згадує, він зник, всі про нього забули, і його так і не знайшли б, навіть якби перевернули весь світ догори дриґом. Його не гризли жодні докори сумління, і якби все так пішло, як він собі намислив, то він би й донині сидів там або втік би під час пересилання в іншу в'язницю.

Але світ влаштовано таким чином, що справджуються найдурніші прислів'я, й коли хто думає, що все добре, то, насправді, все не так уже й добре. Чоловік собі думку гадає, а Бог його направляє, або катюзі — по заслузі.

А тепер я хотів би вам розказати, як Райнгольда все-таки вирахували і як йому невдовзі довелося пройти свій тяжкий і суворий шлях. Та кого це не цікавить, той може просто перегорнути кілька наступних сторінок. У цій книжці «Берлін Александерплац» ідеться про долю Франца Біберкопфа, й тут описано правдиві речі, а коли прочитати її двічі або тричі, щоб краще все затямити, ви зможете буквально доторкнутися до істини. Але Райнгольд уже зіграв тут свою роль. І тільки тому, що він є втіленням нещадної сили, яку ніщо в цьому світі не може змінити, я хотів би показати його в останньому запеклому бою. Ви побачите його брутальним і незламним до кінця, він стоїть незворушно там, де Франц Біберкопф хилиться, як билина, і зазнає перетворень, немов елемент, що зазнав дії певних променів. Ех, легко сказати: всі ми люди. І якщо існує Бог, то перед ним ми різнимося не лише тим злом чи добром, що є у нас, ми всі маємо інакшу натуру й інакше життя, ми різнимося за характером, за нашим минулим і за нашим майбутнім. А тепер послухайте, яким був кінець Райнгольда.

І треба ж такому трапитись, що Райнгольду в Бранденбурзькій тюрмі довелося працювати у ткацькій майстерні з виготовлення рогож разом з одним поляком, але тільки справжнім, а той справді був кишеньковим злодієм, до того ж досить бувалим, і він був знайомий із Морошкевичем. Аж раптом він чує, що тут є Морошкевич, о, та я ж його знаю, а де ж це він, а тоді бачить Райнгольда і каже собі: ти диви, а він таки сильно змінився, як таке може бути? Та спершу він удавав, що нічого не знає і з ним не знайомий, а потім підходить до Райнгольда у вбиральні, де було місце для перекуру, пригощає його половиною сигарети й заводить розмову, а той польською три слова докупи зв'язати не може. Райнгольду ця польська бесіда була зовсім не до шмиги, тож він поспішив забратися з ткацької майстерні, кілька разів прикидався, ніби йому стало зле, і майстер через слабке здоров'я доручив Райнгольду обходити камери й забирати готову роботу, тож тепер його колишні колеги з майстерні рідко його бачили. Але той поляк, Длуґа його прізвище, від нього не відчепився. Райнгольд іде від камери до камери й покрикує: «Здавай готову роботу!» А коли вони з майстром підійшли до камери Длуґи і майстер взявся перелічувати рогожі, Длуґа прошепотів на вухо Райнгольду, що знає одного Морошкевича з Варшави, також кишеньковий злодій, може, це твій родич? Райнгольд з переляку тицьнув Длузі пачку тютюну й пішов далі: «Здавай готову роботу!»

Поляк зрадів дармовому тютюну, отже, тут щось нечисто, і береться шантажувати Райнгольда, в якого чомусь завжди водилися грошенята.

Тож для Райнгольда справа стає дуже небезпечною, але й цього разу йому пощастило. Йому вдалося відбити удар. Райнгольд поширив чутку, що Длуґа, його земляк, хоче донести на нього, бо знає про деякі його справи. І ось під час перерви сталося жахливе побоїще, і Райнгольд добряче віддухопелив поляка. За це він мусив тиждень просидіти в карцері, гола камера, постіль і гаряча їжа лише на третій день. Та коли він вийшов, то застав скрізь мир і спокій.

Та невдовзі Райнгольд сам собі підклав свиню. Все життя жінки приносили йому то щастя, то нещастя, і цього разу через кохання він таки скрутив собі в'язи. Історія з Длуґою надзвичайно схвилювала й розлютила його, він мусить цілу вічність тут провести, ще й має зносити доскіпування різних типів, і нема тобі жодних радощів, сидиш сам як палець, з кожним тижнем ці думки діймали його дедалі більше. Й що довше він тут сидів, то більше хотів того Длуґу тихцем уколошкати, аж тут він зійшовся з одним хлопцем, нальотчиком, який також уперше сидів у Бранденбурзі, у березні в нього вже закінчувався строк. Спершу вони взялися разом прокручувати різні ґешефти з тютюном і обоє лаяли Длуґу, а потім стали щирими друзями, — такого з Райнгольдом ще ніколи не траплялося, — і хоча це не жінка, а хлопець, все одно з ним приємно бути, сидить собі Райнгольд у Бранденбурзькій в'язниці й тішиться, що ця клята історія з Длуґою вилилася в щось приємне. Тільки шкода, що хлопець уже скоро виходить.

«А мені доведеться ще так довго носити цю чорну арештантську шапку та коричневу куртку, я тут залишуся, а ти майнеш кудись світ за очі, мій любий Конраде!» Хлопця звати Конрадом, принаймні він так себе називає, він з Мекленбурґа і має всі задатки стати закінченим злочинцем. З тих двох, з якими він влаштовував нальоти в Померанії, один одержав десять років і відсиджує їх також тут, у Бранденбурзі. І ось настала для Райнгольда чорна середа, наступного дня Конрада звільняють, востаннє зійшлися вони в загальній камері, а Райнгольд аж знемагає від думки про те, що він знову залишиться сам і нікого більше не матиме — та знайдеться інший, каже Конрад, дивися, Райнгольде, може тебе відправлять на польові роботи у Вердер або ще куди, — та Райнгольд не може заспокоїтися, не вкладається в його голові, що все пішло у нього шкереберть, ця клята коза Міца, а ще той осел Франц, постійно трапляються мені такі йолопи, такі дурні верблюди, я міг би зараз жити на волі справжнім паном, а тепер сиди тут серед цих жалюгідних недоумків, з якими каші не звариш. Райнгольд почувається зовсім зле, він скиглить і канючить, щоб Конрад узяв його з собою. Той втішає його, як може, каже, що нічого тут не вдієш, звідси ніяк не втечеш, годі й пробувати.

У них ще була невелика плящина спирту, якою вони розжилися в одного полірувальника зі столярної майстерні, Конрад простягнув її Райнгольду, той випив, і Конрад також. Ні, втекти звідси неможливо, ось недавно тут двоє тікали, тобто спробували втекти, то один добрався до Нойсендорферштрасе й якраз хотів підсісти на воза, як його патруль схопив, він весь кров'ю стікав, порізався битим склом, уцементованим згори на мурі, будь воно неладне! Довелося його в лазарет покласти, і ще невідомо, чи загояться в нього руки. А інший виявився розумнішим, побачив скло на вершечку муру, зразу зіскочив назад у двір.

«Ні, Райнгольде, втекти звідси ніяк не вийде». Тут Райнгольд зовсім розкис, він мусить тут аж чотири роки сидіти, і все це через якусь дурепу на Моцштрасе, а ще через ту паскуду Міцу та йолопа Франца. Відпив він ще з тої пляшки, і стало йому трохи легше, а Конраду вже видали його речі, згори на клунку його ножик, перевірка вже пройшла, двері замкнені на два оберти ключа, постіль складена. Обоє сидять на койці Конрада й шепочуться, Райнгольд у зовсім кепському настрої. «Послухай, я скажу тобі, куди в Берліні податися. Коли вийдеш, відразу йди до моєї нареченої, правда, хто знає, чия вона зараз наречена, я дам тобі її адресу, а ти мені повідомиш, сам знаєш, про що. А ще поцікався, чим скінчилася моя справа, я думаю, що Длуґа щось таки рознюхав. У Берліні був у мене один знайомий, тупак несосвітенний, на прізвище Біберкопф, Франц Біберкопф…»

І він шепоче далі, обняв Конрада за плечі й розповідає йому, як там діло було, а той нашорошив вуха, слухає й тільки підтакує, невдовзі він уже все знає. Конраду довелося вкласти Райнгольда в ліжко, бо той плаче від злости, самотности та досади на свою долю, а ще через те, що нічого не може вдіяти й сидить тут, як у пастці. Конрад вмовляє його: та скільки там тих чотирьох років, але Райнгольд його не слухає, каже, що не може цього перенести і не може так жити, одне слово — класична тюремна істерика.

Такою була чорна середа. А в п'ятницю Конрад уже в Райнгольдової нареченої в Берліні, та його люб'язно прийняла, цілий день слухала його оповіді ще й грошей дала. Це було в п'ятницю, а вже в понеділок Райнгольду настав кінець. На Зеештграсе Конрад зустрів одного приятеля, з яким раніше він був з ним у притулку, той тепер сидить без роботи. Тут Конрад взявся перед ним нахвалятись, як йому добре ведеться, заплатив за нього у кнайпі, а потім разом із якимись дівчатами вони подалися в кіно. Конрад розповідає неймовірні історії про Бранденбурзьку в'язницю. А коли спекалися дівчат, то ще до півночі сиділи на квартирі того приятеля, то було в ніч проти вівторка, тут Конрад і розляпав про те, хто такий Райнгольд, і що він себе Морошкевичем називає, і що він хлопець хоч куди, такого на волі нечасто зустрінеш, а ще його розшукують за серйозною статтею, і, певне, за його голову призначено добрячу винагороду. Тільки сказав це Конрад, як одразу збагнув, що бовкнув зайвого, але його друг божиться, що нікому нічого не скаже, що ти, у нас рот на замку, а Конрад йому ще й десять марок дав.

Ось уже й вівторок, Конрадів приятель стоїть перед поліцейським управлінням і вивчає оголошення: чи справді все так і є, як розказував Конрад, чи справді цей, як пак його, Райнгольд, перебуває у розшуку, а головне, чи призначено за нього винагороду, бо, може, Конрад усе це вигадав.

Аж тут він читає ім'я і аж закляк, спершу очам своїм не вірить, о Боже, вбивство проститутки Парсунке у Фраєнвальде, ім'я сходиться, чи справді це він, о Господи, винагорода 1000 марок, люди добрі, 1000 марок! Він вражений до глибини душі, 1000 марок, він одразу біжить до своєї подружки й після обіду разом з нею повертається до поліції, а та каже, що заходив Конрад і питав про нього, ага, той щось відчув, що ж робити, що робити, та послухай, про що тут думати, це ж убивця, та й хто він тобі, а Конрад, що Конрад, хто зна, коли ти його знову побачиш, і звідки він знатиме, що це ти заявив, а гроші, сам подумай, 1000 марок, ти ж без роботи сидиш, що тут довго думати. «Але чи то справді він?» — «Та що тут думати, давай, ходімо».

І ось він чітко і ясно розказав черговому комісарові все, що йому було відомо. А коли в суботу Конрад поїхав до Бранденбурзької в'язниці провідати Райнгольда і передати йому всякої всячини від нареченої і від Пумса, він побачив залишену кимось у купе стару вечірню газету, за четвер, а на першій сторінці заголовок: Морошкевич, Райнгольд, Бранденбург, а звідки все це знає, не сказав. Оскільки він не мав із собою паперів, то йому разом з подружкою довелося посидіти, поки з'ясують його особу. Та невдовзі все було гаразд.

А коли в суботу Конрад поїхав до Бранденбурзької в'язниці провідати Райнгольда і передати йому всякої всячини від нареченої і від Пумса, він побачив у купе стару вечірню газету, за четвер, а на першій сторінці заголовок: «Убивство у Фраєнвальде розкрито. Убивця — у в'язниці під чужим прізвищем». Поїзд гуркотить під Конрадом, колеса грякають на стиках рейок, поїзд гуркотить далі. Що це взагалі за газета, за яке число, ага, «Локальанцайґер», четвер, вечірній випуск.

Він таки попався. Перевели в Берлін. І це все я наробив!

Жінки і кохання усе життя приносили Райнгольду щастя й нещастя, а насамкінець таки занапастили його. Перевели Райнгольда до Берліна, він поводився мов несамовитий. Ще трохи, і його направили б у той самий заклад, куди потрапив його колишній друг Біберкопф. Тепер, опинившись у Моабіті й трохи заспокоївшись, він чекає, як повернеться його справа, бо не знає, чого можна сподіватися від Франца Біберкопфа, а той був чи то співучасником злочину, чи підбурювачем, і поки що важко зрозуміти, чим узагалі все це скінчиться.

У слідчому ізоляторі управління поліції, в тій паноптичній споруді, спершу думали, що Франц Біберкопф симулює, вдає із себе божевільного, бо знає, що через цю справу може накласти головою, потім його оглянув лікар, і Франца перевели до шпиталю в Моабіт, але й там з нього не вдалося витиснути ні слова, очевидно, чоловік і справді таки божевільний, лежить зовсім нерухомо, лише іноді очима кліпає. Після того, як він два дні не торкався їжі, до психіатричної лікарні в Бух, у закрите відділення. У будь-якому разі таке рішення було правильним, адже чоловіка все одно треба обстежити.

Спершу Франца помістили у палату постійного спостереження, оскільки він увесь час лежав абсолютно голий і не вкривався ковдрою, навіть нічну сорочку постійно зривав із себе — то було єдиною ознакою життя, яку Франц Біберкопф подавав протягом тижнів. Очі в нього весь час були міцно заплющені, він лежав цілком нерухомо й відмовлявся від будь-якої їжі, тож його доводилося годувати через зонд, тижнями у такий спосіб він одержував лише молоко, яйця і трохи коньяку. Від такого харчування кремезний чолов'яга помітно схуд, і тепер санітар сам, без сторонньої допомоги, міг переносити його до ванни, а ванни Франц приймав охоче. Сидячи у воді, він зазвичай щось бурмотів, розплющував очі, зітхав, стогнав, але що він говорив, розібрати було неможливо.

Лікарня Бух розташована дещо віддалік села з такою самою назвою, а будинок закритого відділення стоїть окремо від інших корпусів, де лежать звичайні хворі, які не порушували закону. Цей будинок примостився на пустирищі, серед зовсім пласкої місцевости, вдень і вночі відкритий вітрові, дощу, снігу, холоду, які зусібіч навалюються на нього. Ніщо не перепиняє стихії, для неї відкриті всі шляхи, тут ростуть лише поодинокі дерева і кущі, а ще стримить кілька телеграфних стовпів, і повсякчас негода — дощ, сніг і вітер, удень і вночі.

Вумм, вумм, вітер надимає груди, вдихає повітря, а потім зі свистом видихає його, ніби з діжки, кожен подих такий важкий, як гора, гора підступає, гатить у стіни, накочується на будинок; бас гуде. Вумм, вумм, дерева гойдаються, ніяк не потраплять у ритм, гнуться ліворуч, замість того щоб хилитися праворуч, і тріщать, ламаються під натиском вітру. Ніби зриваються важкі гирі, повітряні молоти, щось гуркоче, тріщить, падає, вумм, вумм, я твоя, ходімо, скоро будемо вдома, вумм, ніч, ніч.

Франц чує, як хтось його гукає. Вумм, вумм — тріск, гуркіт не вщухають, коли ж нарешті все це скінчиться? Санітар сидить за столом і читає, я бачу його, він не звертає уваги на ревіння вітру за вікном. Я лежу тут дуже давно. Ось таке полювання, кляте полювання, вони мене гоп-гоп і зловили, адже вони скрізь полювали за мною, у мене перебиті руки й ноги, хребет мій — йому кінець, він також зламаний. Вумм, вумм, хай собі виє, я лежу тут дуже давно і більше не підведуся, Франц Біберкопф більше не встане. Навіть коли засурмлять сурми Судного дня, Франц Біберкопф все одно не встане. Кричіть скільки завгодно, приходьте зі своїм зондом, тепер вони впихають його вже через ніс, бо я не хочу розтуляти рота, зрештою я таки помру з голоду, і ніяка медицина тут не зарадить, нехай собі роблять, що хочуть. Вся ця гидота для мене вже позаду. А тепер санітар п'є з кухля пиво. І це вже для мене позаду.

Вумм, удар, вумм, удар, вумм, таран, вумм — удар у ворота. Зіштовхуючись, набігаючи, гуркочучи, розгойдуючись, збираються повелителі бурі та радяться всю ніч, як так зробити, щоби Франца пробудити, вони не збираються ламати йому руки й ноги, але будинок має такі товсті стіни, й Франц не чує, що ті йому гукають, а якби він вийшов до них на вулицю, то побачив би їх і почув, як голосить Міца. Тоді його серце ожило б, свідомість прокинулась би, він підвівся б на повен зріст, і це було б добре, а зараз хто його знає, що й робити. Якщо маєш сокиру і вженеш її у тверду деревину, тоді й найстаріше дерево закричить. Але оце нерухоме лежання, відмова від усього, закам'яніння у своєму горі — то є найгірше, що тільки буває на світі. Ми не поступимося, розіб'ємо тараном стіни цього міцного будинку, виб'ємо вікна, зірвемо дах; коли він відчує нас, коли почує голосіння, Міцине голосіння, що його ми несемо із собою, тоді він оживе і знатиме, як йому тепер бути. Мусимо налякати його, нажахати, він не матиме спокою у своєму ліжку, ось я зараз зірву над ним дах, здую його самого на підлогу, змету зі столу санітара його книжку і пиво, вумм, вумм, скину на підлогу його лампу, жарівка розіб'ється, коротке замикання, спалахне пожежа, вумм, вумм, пожежа у божевільні, пожежа в закритому відділенні.

Франц затиснув собі вуха, завмер. Довкола міцного будинку змінюються день і ніч, ясна погода і дощ.

Біля паркану стоїть молода панночка із села та гомонить із санітаром: «А видно, що я плакала?» — «Ні, лише одна щока підпухла». — «Та де там, вся голова розпухла, потилиця болить і все, все». Панночка плаче, дістала із сумочки носову хустинку, обличчя скривилося, ніби вона вкусила щось кисле. «І я ж нічого такого не робила. Пішла до пекарні по хліб, а там у мене продавчиня знайома, тож я й питаю її, що вона сьогодні робить. А вона каже, що йде на пекарський бал. Погода, звісно, погана, але ж не годиться постійно дома сидіти. У неї був зайвий квиток, і вона хоче взяти мене із собою. Мені це нічого не коштуватиме. Як це мило з її боку, еге ж?» — «Та звісно». — «А послухали б ви моїх батьків, мою маму. Каже, не смій туди йти. А чого ні, це ж пристойний бал, мені хочеться бодай трохи розважитися, в житті буває не так багато радощів. Ні, нікуди не підеш. Погода погана, та ще й батько прихворів. А я кажу, що таки піду. А тоді я таких стусанів одержала, хіба ж так можна?» Тут вона ще більше розплакалася. «Вся потилиця болить. А мати ще й каже: «А тепер, будь ласкава, сиди дома». Ну, це вже занадто. Чого ж це я не можу туди піти, мені вже двадцять років, а мати каже, що я і так кожну суботу й неділю ходжу на гульки, ну то й що, коли це в четвер, просто подружка має зайвий квиток». — «Якщо бажаєте, я можу вам позичити свого носовичка». — «Дякую, а то я вже шість носових хустинок використала, ще й нежить у мене від того, що цілий день плачу, і що мені тепер моїй знайомій казати, як мені в пекарню йти з такою щокою? Я ж просто хотіла трохи розважитися, щоб не думати постійно про того Зеппа, того вашого друга. Я йому написала, що між нами все скінчено, а він не відповідає. Таки й справді все скінчено». — «Та забудьте ви його. Він щосереди з іншою по місту гуляє». — «Але Зепп мені дуже подобається. Отож я й хотіла трохи розвіятися».

До Франца на ліжко підсів якийсь старигань із носом п'янички. «Гей, хлопче, розплющ-но очі, послухай мене. Я також колись такий цирк був влаштував. Home, sweet home[227], знаєш, рідний дім тепер для мене — то могила. Якщо не пускають мене додому, то піду я краще у землю. Ці мікроцефали[228] хочуть зробити з мене троглодита[229], такого печерного чоловіка, і в цій печері я мушу жити. Ти ж знаєш, хто такі троглодити, це ми, повстаньте, гнані і голодні, яким не дають їсти, або таке: ви жертвою впали в пекельній борні, в любові святій до народу, за нього віддали ви все, що могли, за щастя, за честь і свободу. Це ж про нас, розумієш? А деспот раює в палаці бучнім, тривогу вином заливає, і грізні знамення йому на стіні таємна рука відкриває. Я, хлопче, самоук, і до всього, що знаю, дійшов власним розумом, сидячи по тюрмах та фортецях, а тепер мене сюди запроторили, вони позбавили народ прав, для них я — соціально небезпечний. Авжеж, так воно і є. Я вільнодумець, я тобі прямо скажу, коли подивишся на мене, то може здатися, що я найспокійніша людина у світі, але якщо мене розізлити… Настане час, і пробудиться народ, величний, могутній, вільний, тож спочивайте, брати мої, ваша жертва велика й шляхетна, ви полягли за нас.

Знаєш, колего, розплющив би очі, щоб я розумів, слухаєш ти мене чи ні, — ось так добре, більше й не треба, я тебе не видам, — що ж це ти зробив, одного з тиранів уколошкав, смерть їм, катам, деспотам, давай заспіваємо. Знаєш, ти оце лежиш і лежиш, а я цілу ніч не можу заснути, бо на вулиці постійно вумм, вумм — чуєш? Здійнявся такий вітрюган, що може й будинок завалитися. І біс із ним. От я сьогодні цілу ніч рахував, скільки обертів робить Земля навколо Сонця за одну секунду, рахував я, рахував, і в мене вийшло 28 обертів, а потім мені стало здаватися, що поряд зі мною спить моя стара, я прокидаюся, а вона й каже: «Старий, та не переймайся ти так», — але то був лише сон. Мене сюди запроторили, бо я п’ю, але коли я п'ю — стаю злим, але злюся на самого себе, в такі дні мене краще не зачіпати, я ламаю все, що під руку потрапить, просто сам не свій стаю. Якось пішов я в одну установу добиватися пенсії, а там у кімнаті одні дармоїди сидять, смокчуть свої пера і вдають із себе великих панів. Я розчахнув двері і виклав їм усе, а вони до мене: чого вам треба, і взагалі, хто ви такий? Тут я грюкнув кулаком об стіл: з вами я й не збирався розмовляти, а вони: з ким маємо честь? Моє прізвище Шеґель, прошу дати мені телефонну книгу, мені потрібен телефон директора. Після цього влаштував там такий погром, аж тріски летіли, ще й двом із тих дармоїдів добряче дісталося.

Вумм, удар, вумм, удар, вумм, таран, вумм — удар у ворота. Поштовхи, удари, гуркіт, все здригається. Хто ж він такий, цей оманливий тип, цей пан Біберкопф, пан Гіп-та-гоп, пан Руко-глод, чого він чекає, поки випаде сніг, а тоді, гадає собі, ми підемо й більше не повернемося. Та що він там думає, такі типи не здатні думати, у нього кебета не варить, оце лиш уперся рогом і лежить. Зачекай-но, ми тобі всиплемо перцю по саму ріпицю, у нас сталеві кістки, ворота — крак, ворота — трісь, ось уже й затріщали ворота, а ось уже й упали, зяє порожнеча, вумм, вумм, начувайся, вумм, вумм.

І ось серед бурі чути якийсь брязкіт, що відлунює у поривах і завиваннях вітру, жінка на червоній звірині обернулася. У неї сім голів та десять рогів. Вона ґелґоче, тримає в руці чашу, не зводить з Франца насмішкуватих очей, підносить чашу догори, віншуючи повелителів бурі: крак-крак, погамуйтеся, шановне панство, не варто так перейматися тим чоловіком, з нього вже багато не візьмеш, у нього всього одна рука, й лишилися на ньому тільки шкіра й кістки, він уже холоне, йому грілки у постіль кладуть, і кров його я майже всю випила, крови у нього ледь-ледь залишилося, тож нею він тепер не надто похвалиться. Агов, кажу вам, вгамуйтеся, шановне панство!

Усе це відбувається на Францових очах. Блудниця ворухнула своїми сімома головами, ґелґоче й киває ними. Звірина під нею переступає з ноги на ногу й також хитає головою.

Франц Біберкопф бореться з лікарями. Він не може вирвати у них ґумовий шланг, він не може витягти його зі свого носа, вони змащують ґуму олією, і шланг прослизає йому в горло і в стравохід, а молоко і яйця течуть у його шлунок. Та щойно годування закінчено, до Францового горла підкочується нудота, і він блює. Це марудно й боляче, але йому вдається, навіть коли йому зв'язують руки й він не може запхати собі до рота пальці. Невдовзі він може виблювати все, що йому влили, ми ще побачимо, хто протисне свою волю, вони чи я, хто має право силувати мене залишатися на цьому клятому світі? Я тут не для того, щоб лікарі ставили на мені свої досліди, а що зі мною насправді, того вони все одно не знають.

І Франц таки домігся свого, він стає все слабшим і слабшим. Вони вдаються до того й до сього, вмовляють його, промацують пульс, кладуть його у ліжку вище, кладуть нижче, роблять йому ін'єкції з кофеїном та камфорою, вприскують йому у вени глюкозу й фізіологічний розчин, обговорюють біля його ліжка доречність живильних клізм, а що як дати йому додатково кисень, адже маски він не зможе зняти. А він собі думає: чого це панове лікарі так за нього хвилюються? Адже в Берліні щодня помирає до ста чоловік, і як хтось захворіє, то ніхто з лікарів не хоче їхати до недужого, хіба що ти маєш купу грошей. А тут збіглися всі гуртом, але ж вони прийшли не для того, щоб мені допомогти. Їм до мене так само байдуже, як було байдуже й учора, їх просто діймає те, що вони нічого не можуть зі мною вдіяти. Вони ніяк не хочуть з цим змиритися, нізащо не хочуть, помирати тут нікому не дозволено, це суперечить розпорядку і правилам цього закладу. Коли я сконаю, їм, мабуть що, дадуть добрячого прочухана, а крім того вони хочуть влаштувати наді мною судовий процес через Міцу, а для цього треба, щоб я стояв на ногах, підручні у ката, ось хто вони такі, навіть не самі кати, а лише підручні, загоничі худоби, а ще ходять у білих лікарських халатах, і їм навіть не соромно.

Арештанти в закритому відділі єхидно перешіптуються після чергового обходу, вони з ним уже так намучилися, а він лежить собі хоч би що, чого вже йому тільки не кололи, наступного разу ще поставлять його догори дриґом, тепер ще придумали зробити йому переливання крови, але звідкіля вони кров візьмуть, тут нема таких дурних, щоб свою кров віддавали, дали б вже бідолашному хлопцю спокій, вільному — воля, спасенному — рай! Раз він хоче померти, то хай собі помирає. У всій лікарні тільки й розмов, як про те, які нові уколи одержить наш Франц, позаочі всі сміються з лікарів, ніякі їхні приписи не допомагають, не можуть вони дати з ним ради, міцний трапився їм горішок, цей хлопець з найміцніших, він їм усім покаже, він свого доб'ється.

Панове лікарі вдягають в ординаторській білі халати, тут зібралися всі — головний лікар, асистент, стажер і практикант, і всі в один голос заявляють: хворий у стані ступору. Молоді лікарі мають щодо нього особливу думку, вони схильні розглядати його хворобу як психогенну, тобто вважають, що ступор спричинений душевною травмою і є хворобливим станом внутрішнього гальмування та скутости. Психоаналіз, можливо, міг би прояснити цей стан як повернення до найдавніших форм свідомости, але — це велике «але», це дуже прикре «але», як шкода, це «але» псує всю справу, — якби ж то Франц Біберкопф заговорив і сів би з ними за стіл, щоб разом ліквідувати конфлікт. Молоді пани хотіли б укласти з Францом Біберкопфом щось на кшталт Локарнського пакту[230]. З цих трьох молодих панів — двох асистентів та практиканта — після ранкового і вечірнього обходу хтось один приходить у маленьку заґратовану палату спостереження до Франца і з усіх сил намагається зав'язати з ним розмову. Наприклад, вони вдаються до методу ігнорування: лікарі говорять з Францом так, ніби він усе чує і розуміє, а саме так воно і є, вони ніби хочуть його виманити, вивести зі стану ізоляції, пробити блокаду.

Коли все це не дуже вдається, ординатор добився, щоб у палату з фізіотерапевтичного кабінету принесли спеціальний електричний апарат, і став лікувати Франца за допомогою фарадизації — він піддавав дії змінного струму верхню частину тіла, насамперед щелепи, шию та ротову порожнину, яку слід було піддавати особливо сильному подразненню.

Старші лікарі, люди енергійні, допитливі, охоче навідувалися в закрите відділення, щоб трохи розім'яти ноги, і приставали на будь-які нові ідеї. Пан головний лікар сидить в ординаторській за столом, на якому навалено купу паперів, головний санітар підкладає їх з лівого боку йому на підпис, а молоді панове, молода гвардія, асистент та практикант, стоять біля заґратованого вікна і перемовляються про те, про се. Список снодійних засобів переглянуто, новий санітар відрекомендувався перед начальством і вийшов разом зі старшим санітаром, панове лікарі залишилися у своїй компанії, балакають, гортають протоколи останнього з'їзду психіатрів у Баден-Бадені. Аж тут головний лікар: «Незабаром ви будете твердити, що й прогресивний параліч зумовлений душевною травмою, а спірохети — то таке, випадкові воші у мозку. Душа, душа, о, ці сучасні почуття! Медицина на крилах пісень!» Обидва молоді лікарі помовкують і про себе всміхаються. Літні люди стають надто балакучими, з певного віку в мозку відкладається вапно, і людина вже нічому не може навчитися. Головний лікар, пустивши клуб диму, підписує папери й веде далі: «Ось бачите, струм щось дає, більше, ніж уся та балаканина. Але візьмете слабкий струм — не матимете з того жодної користи, візьмете сильний — отримаєте купу проблем. Оте лікування сильним струмом відоме ще з часів війни — не приведи Господи! Тепер воно заборонене як сучасний вид катування». Тут молоді лікарі набралися сміливости й питають, що ж тоді робити у випадку Біберкопфа? «Насамперед поставити діагноз, по змозі правильний. Окрім душі, якої ми не заперечуємо, адже ми знаємо Ґете і Шамісо, хоча відтоді збігло немало часу, так от, крім душі, існують і носові кровотечі, і мозолі, і переломи ніг. Тож, приміром, зламану ногу чи мозолі треба лікувати так, як їх зазвичай і лікують. Зі зламаною ногою, як не крути, а вмовляння, навіть під акомпанемент рояля, не допоможуть. Треба як слід вправити кістку та накласти шину, і тоді все буде гаразд. Так само і з мозолями. Їх треба змащувати, а ще краще, якщо пацієнт придбає собі зручніше взуття. Останнє хоч і дорожче, зате доречніше». Мудрість пенсіонера, інтелектуальний рівень на нулі. «То що ж робити у випадку з Біберкопфом, як ви думаєте, пане головний лікарю?» — «Поставити правильний діагноз. У цьому випадку, за моєю давно перевіреною діагностикою, це кататонічний ступор. До речі, не виключено, що причиною захворювання є серйозні органічні зміни мозкової тканини, наприклад, пухлина у середньому мозку; знаєте, нам, старшому поколінню, багато з чим доводилося стикатися, коли ми займалися так званим «грипом голови». Можливо, під час розтину на нас чекає справжня сенсація, таке часто трапляється». — «Кататонічний ступор?» Ось кому треба купити зручніше взуття. «Так, усі ці симптоми: оніміння, підвищена пітливість, а потім він постійно моргає і чудово спостерігає за ними, але нічого не каже і не їсть, для мене це виглядає, як кататонія. Кожен симулянт або психогенний пацієнт рано чи пізно зривається. І ніхто не доводить себе до повного виснаження від голоду». — «І чим допоможе в лікуванні хворого такий діагноз, пане головний лікарю, від того йому ні холодно, ні жарко». Тепер ми таки загнали його в кут. Головний лікар голосно розреготався, встав, підійшов до вікна, поплескав асистента по плечу: «Ну, по-перше, він позбудеться вас обох і зможе, принаймні, спокійно поспати. Для нього це очевидний плюс. Невже ви думаєте, що йому не набридли всі ваші процедури? До речі, знаєте, які неспростовні докази я можу навести на підтвердження правильности свого діагнозу? Ось дивіться! Цей хворий вже давним-давно скористався б ситуацією, якби річ була у так званій «душевні травмі». Якби затятий злочинець, що вже не раз сидів, побачив, що до нього прийшли молоді лікарі, які, звичайно, ні біса про нього не знають, — перепрошую, але ж ми тут всі свої, — і хочуть його вилікувати вмовляннями, то для такого типа ви були б справжнім подарунком. Саме такі йому й потрібні. І знаєте, що він тоді робить, тобто давно вже зробив би? Бачте-но, колеги, якби у хлопця була тяма і розрахунок…» О, сліпий півень думає, що зерно знайшов, поглянь лиш, як розкукурікався. «Так він же загальмований, пане головний лікарю, ми також вважаємо, що він перебуває у стані ступору, який в цьому випадку зумовлений психічними моментами — втратою контакту з дійсністю внаслідок розчарувань і невдач, а ще невтамовані статеві бажання дитячого періоду й марні спроби відновити втрачений контакт». — «Психічні моменти? Дурниці! Тоді він мав би психічні моменти зовсім іншого роду. Він би одразу покінчив зі скутістю та гальмуванням. Вручив би їх вам як різдвяний дарунок. З вашою «допомогою» він через тиждень устав би з ліжка, Боже, якими великими цілителями ви тоді стали б, і все завдяки новій терапії, ви послали б у Відень вітальну телеграму самому Фройдові; а через тиждень хлопець із вашою допомогою вже ходив би коридором, яке чудо, яке чудо, алілуя; ще через тиждень він би вже сам гуляв у дворі, а ще через тиждень він би з вашою люб'язною допомогою за вашою спиною накивав би п'ятами, алілуя, і тільки його й бачили!» — «Зачекайте, пане головний лікарю, я не думаю, що все так просто, спершу треба було б спробувати». [Я все знаю, а ти не знаєш нічого, куд-ку-дак, куд-ку-дак, ми все знаємо.] «А я думаю. З часом ви зрозумієте. Тут треба мати досвід. Тож не катуйте його зайве, повірте мені, це не має сенсу». [Треба зайти у дев'ятий корпус, от жовтороті, на Бога здавайся, а сам робить не цурайся, цікаво, котра вже година?]

Франц Біберкопф лежить без свідомости з цілком відсутнім виглядом, дуже блідий, якийсь жовтуватий, з набряками на ногах, опухлий від голоду, він пахне голодом, солодкуватим ацетоном, всі, хто входять у палату, одразу помічають, що тут відбувається щось незвичайне.

Душа Франца вже досягла найнижчого ступеня, його свідомість прокидається лише час від часу, зате тепер його розуміють сірі миші, що живуть на складі, а також білочки й польові зайці, що вистрибують перед вікнами. Миші сидять у своїх нірках між закритим відділенням та головним корпусом Буха. Туди струмує якась часточка Францової душі, вона никає, шукає, шепоче, запитує, сліпа, й повертається у свою оболонку, яка ще лежить за кам'яною стіною на ліжку і дихає.

Миші запрошують Франца на спільну трапезу і просять не журитися. Що його так печалить? Аж тут виявляється, що йому зовсім не легко говорити. Вони переконують його покласти нарешті цьому край. Людина — то огидний звір, ворог над ворогами, найжахливіше створіння, яке тільки є на землі, гірше за кішку.

Він каже: Недобре жити в людському тілі, я б краще сидів під землею, бігав би полями та їв, що трапиться, а вітер дме, дощ іде, холод настає і відсупає, то краще, ніж жити в людському тілі.

Миші побігли, і Франц — також польова миша — риється у землі разом з іншими.

У закритому відділенні він лежить на ліжку, до нього приходять лікарі, намагаючись підтримувати життя в його тілі, а він тим часом дедалі більше згасає. Вони й самі визнають, що йому вже не допоможеш. Те, що було в ньому звіром, бігає тепер полями.

Щось намагається вирватися назовні, намацує шлях, шукає і знаходить вихід на волю, щось таке, що він зрідка й неясно відчував у собі. Воно пропливає над мишачими норами, шукає чогось між травинок, мацає на землі, де рослини ховають свої корені й де проростає їхнє насіння. Оте щось говорить із ними, і вони розуміють його, загойдалася трава, немов від подуву вітру, й почувся тихий шерех, так ніби насіння падає у ґрунт, то Францова душа повертає землі свої паростки. Але зараз не та пора, холод, мороз, хтозна, скільки насінин проросте, та на полях доволі місця, а в душі Франца багато насінин, вона щодня покидає лікарняний будинок й висіває все нові й нові насінини.

Повелителі бурі зараз затихли, зазвучала інша пісня, всі знають ту пісню, і всі знають того, хто її співає. Коли той співак підвищує свій голос, усі враз змовкають, навіть найневгамовніші на Землі.

Смерть затягла свою повільну, повільну пісню. Вона співає, ніби затинаючись, повторює кожне слово; проспіває один рядок, повторює його, а потім знову співає спочатку. Співає, ніби пилка. Дуже повільно суне вперед, потім глибоко впивається в плоть, вищить усе голосніше, дзвінкіше, вище, і раптом звук різко обривається, настає тиша. А потім повільно-повільно тягне назад, скрегоче, звук стає дедалі вищим, гучнішим і впивається у плоть.

Повільно співає Смерть[231].

«Настав час постати мені перед тобою, бо вже насіння летить крізь вікно, й ти витріпуєш простирадла, ніби більше не збираєшся на них лягати. Я не просто косар, я не просто сіяч, я мушу тут бути, бо моє завдання — оберігати. О так! О так! О так!»

«О так!» — після кожної строфи повторює Смерть. І коли вона робить різкий рух, то також примовляє «О так!», бо це приносить їй радість. А ті, хто це чують, заплющують очі, бо таке годі витримати.

Повільно, повільно співає Смерть, лиха блудниця Вавилон слухає її, повелителі бурі слухають її.

«Я стою тут і мушу взяти до уваги: ось лежить Франц Біберкопф, який більше не дорожить ні своїм життям, ні своїм тілом. Хоч би де він зараз був, тепер він знає, куди йде і чого хоче».

Безперечно, це гарний спів, та чи чує його Франц, і що означає ця пісня Смерти? Якщо таке надрукувати у книжці або прочитати вголос, то це звучить, як поезія, подібні пісні компонував Шуберт, «Смерть і дівчина», але до чого тут це?

Я хочу сказати лише щиру правду, лише щиру правду, і ця правда полягає в тому, що Франц Біберкопф чує Смерть, цю Смерть, що співає затинаючись, весь час повторюючи слова, як та пилка, що вгризається в дерево.

«Я мушу взяти до уваги, Франце Біберкопф, що ти лежиш тут і просишся до мене. Ти правильно зробив, Франце, що прийшов до мене. Як може жити людина, якщо не звернеться до Смерти? До істинної Смерти, до справжньої Смерти. Все своє життя ти беріг себе. Берегти, берегти себе — така боязка потреба людей, тому вони тупцюють на місці й далі не рухаються.

Коли Людерс обдурив тебе, я вперше заговорила до тебе, але ти запив і таким чином зберіг себе! Ти втратив руку, твоє життя було в небезпеці, Франце, але маєш зізнатися, що й тоді ти жодної миті не думав про смерть, все це я насилала на тебе, але ти не хотів мене пізнавати, й коли ти здогадувався, що я поряд, то жахався і щораз тікав геть. Тобі ніколи не спало на думку зректися себе і своїх справ. Ти судомно чіплявся за свою силу та й досі ще чіпляєшся, хоча вже переконався, що жодна сила тобі не допоможе. Завжди настає така мить, коли жодна сила людині не допоможе, Смерть не співатиме тобі ласкавих пісень і не накине на шию зашморгу. Я є життям та істинною силою, нарешті ти це збагнув, нарешті більше не хочеш берегти себе».

«Що? Що ти думаєш про мене, що збираєшся зі мною робити?»

«Я є життям та істинною силою, моя сила могутніша за найтовщі гармати, ти не житимеш у мирі, не заховаєшся від мене у жодному місці. Ти хочеш випробувати себе, хочеш наважитись, життя без мене нічого не варте. Ходи-но сюди, підійди ближче, щоб ти міг побачити мене, Франце, поглянь, ти лежиш там, унизу, на дні провалля, я покажу тобі драбину, ти зможеш на все подивитися по-новому. Зараз ти піднімешся до мене, я підставлю тобі драбину, хоч ти і маєш усього одну руку, то нічого, хапайся міцніше, твої ноги сильні, хапайся міцніше, піднімайся, ходи до мене!»

«У темряві я не бачу драбини, де там вона у тебе, та й з однією рукою я не зможу вилізти».

«Ти лізтимеш не рукою, ти лізтимеш ногами».

«Я не зможу втриматися, і з того, що ти вимагаєш, нічого не вийде».

«Ти просто не хочеш до мене наближатися. Тоді я запалю світло, і ти знайдеш мене».

Тут Смерть замахнулася правою рукою, і зрозумів Франц, чому вона весь час ховала її за спиною.

«Коли бракує тобі сміливости прийти до мене в темноті, я запалю світло, повзи сюди».

І в повітрі зблиснула сокира, зблиснула й зникла.

«Повзи сюди, повзи сюди!»

Розмахнулася Смерть, занесла сокиру над головою, зараз вона опише дугу, ціле коло опише її рука так, ніби сокира вислизає у неї. Аж ось знову здіймається її рука над головою, знову свистить сокира. Зблиск — і сокира летить униз, півколом розтинає повітря, рубає, рубає, знову свист, знову свист, знову свист.

Злітає вгору, шугає додолу, рубає, злітає вгору, шугає додолу, рубає, злітає, падає, хрясь, злітає, падає і хрясь, злітає і хрясь, злітає і хрясь.

Спалахує світло, і поки злітає сокира, зблискує і рубає, Франц повзе, намацуючи драбину, і кричить, кричить, кричить Франц. Та він не відповзає назад. Кричить Франц. Смерть — ось вона!

Франц кричить.

Кричить Франц, повзе уперед і кричить.

Кричить цілу ніч. Вирушив у дорогу Франц.

Кричить аж до ранку.

Кричить цілий ранок.

Злітає, падає, хрясь.

Кричить до полудня.

Кричить по обіді.

Злітає, падає, хрясь.

Злітає, хрясь, хрясь, злітає, злітає, хрясь, хрясь, хрясь.

Злітає, хрясь.

Кричить до вечора, аж до вечора. Надходить ніч.

Кричить серед ночі Франц, серед ночі.

Його тіло і далі повзе вперед. Сокира, як на пласі, відрубує від тіла все нові й нові шматки. А тіло машинально далі просувається вперед, мусить просуватися, не може інакше. Сокира розтинає повітря. Зблискує й шугає додолу. Сантиметр за сантиметром відрубує шматки від його тіла. Але по той бік, по той бік цих відрубаних сантиметрів, його тіло живе, воно повільно повзе вперед, повільно вперед, воно не падає додолу, живе далі.

А там, по той бік, лікарі підходять до його ліжка, стоять в узголів'ї, піднімають повіки, чи ще збереглися рефлекси, промацують пульс, тонкий, як нитка, вони не чують жодного крику. Вони тільки бачать його роззявлений рот і думають, що його мучить спрага, обережно вливають йому кілька крапель, головне, щоб його не знудило, вже й те добре, що він хоч зуби розціпив. Це ж треба, якою живучою буває людина.

«Яка мука, яка мука!»

«Добре, що ти мучишся. Це найкраще, що може бути».

«Але я не хочу більше мучитися. Кінчай уже з цим».

«Що тут кінчати, воно й так уже йде до кінця».

«Кінчай вже нарешті. Це ж у твоїх руках».

«У моїх руках лише сокира, все інше — у твоїх руках».

«Що в моїх руках? Давай уже, кінчай!»

Аж тут голос заревів, він зовсім змінився. Безмежна лють, нестримна лють, скажена й нестримна, цілковито безмежна, безкрая лють насувається.

«То ось до чого вже дійшло, я стою тут і говорю з тобою. Стою тут, мов шкуродер і кат, і мушу придушити тебе, як хижу, отруйну гадину. Я гукала тебе знов і знов, а ти, певно, вважав мене грамофоном, який накручують, щоб одержати насолоду, заведеш мене — я покличу, а як набридне, знімаєш платівку Ось за що ти мене мав, ось за що ти мав мене раніше. Так було раніше, але тепер усе інакше».

«Що ж я такого зробив? Хіба недостатньо я настраждався? Я не знаю нікого, кому б прийшлося так гірко, як мені, хто був би таким нікчемним, таким жалюгідним».

«Тебе ніколи не було на місці, поганцю. Скільки живу, ще не бачила такого, як Франц Біберкопф. Коли я підіслала до тебе Людерса, то ти очей не продер, склався, як складаний ножик, а потім запив — шнапс, шнапс і нічого більше, суцільна пиятика».

«Я хотів бути порядним, а він мене зрадив».

«Кажу ж тобі, що ти навіть очей не пролупив, сучий ти син! Лаєш торбохватів, шахрайство, а на людей і не дивишся, не запитаєш, чому вони такі. Що ж ти за суддя, коли не маєш очей? Був ти сліпим, а на додачу ще й нахабним, чванькуватим, такий собі пан Біберкопф із фешенебельного кварталу, і світ має бути таким, як йому до вподоби. Ні, мій дорогенький, світ зовсім не такий, тепер ти нарешті це помітив. Він не дбатиме про тебе. Коли тебе схопив Райнгольд, штовхнув під машину і тобі віддавило руку, наш Франц Біберкопф і не думав здаватися. Ще лежачи під колесами, він присягається собі: я буду сильним. І не хотів розуміти того, що то я з тобою говорила. Але бодай зараз ти мене таки вислухаєш».

«Не хотів розуміти, чому саме не хотів розуміти?»

«І нарешті Міца, Франце, сором, сором, так і скажи собі: сором, сором, можеш навіть крикнути».

«Як я можу таке кричати? Я ж навіть не знаю, чого мені соромитися».

«Кричи «Сором!» Вона прийшла до тебе, була мила з тобою, оберігала тебе, тішилася тобою, а ти? Вона була як квіточка, а ти не вигадав нічого кращого, як піти до Райнгольда й перед ним нахвалятися нею. Хвалитися — то для тебе вершина всіх почуттів. Ти, бачите-но, сильним хочеш бути. Раденький, що можеш позмагатися з Райнгольдом, вирішив, що ти сильніший за нього, йдеш до нього й зумисне його піддрочуєш. Тож подумай, хіба не ти сам винний у тому, що її більше немає на світі? Жодної сльози ти не пролив за нею, за тою, яка загинула заради тебе, а заради кого ж іще?

Тільки те й робив, що скиглив: «я», та «я», та «несправедливість, якої я зазнав», а ще «який я шляхетний, який хороший, мені просто не дають показати, який я насправді».

«Я не знаю…»

«Війну ти тепер програв, хлопче. Тобі кінець, мій сину. Давай, збирайся. Нехай тебе нафталіном притрусять. З тобою я вже закінчила. Можеш ридати й цвірінькати все, що тобі заманеться. Ну й поганець! І серце ти маєш, і очі, і вуха, а він собі думає, то й добре, хочу бути порядним, тобто порядним, як він собі це уявляє, він не бачить нічого, не чує нічого, живе собі й нічого розуміти не хоче, хоч говори йому, хоч стріляй».

«А що, що я мав робити?»

А Смерть аж реве: «Нічого тобі не скажу, набридло мені твоє базікання. Все одно у тебе немає ні голови, ні вух. Ти наче й не народжувався, хлопче, не з'являвся на світ. Ти просто виродок з нав'язливими ідеями. Із зухвалими ідеями, теж мені знайшовся папа римський Біберкопф, думав, що він народився, аби іншим пояснити, як влаштовано світ. Та світові потрібні не такі, як ти, а світліші за тебе й не такі зухвалі, такі, які бачать, що не з цукру тут усе, а з цукру й бруду, все впереміш. Гей, хлопче, давай-но сюди своє серце, щоб нарешті з тобою було покінчено. Щоб я кинула його у багно, де йому і місце. А свою дурну мармизу залиш собі».

«Зачекай, дай мені опам'ятатися. Бодай трішки. Трішечки».

«Давай сюди серце!»

«Ще трішки».

«Зараз сама заберу».

«Ще трішки».

Спалах блискавки, ще спалах і ще, раптом усе припинилося. Падає сокира, хрясь, падає, хрясь, та раптом і це припинилося. Франц кричав уже другу ніч. Удари сокири припинилися. Він більше не кричить. Спалахи припинилися. Його очі закліпали. Він лежить нерухомо. Якесь приміщення, палата, ходять люди. Не треба так стискати губи. Вони вливають йому в рот щось тепле. Жодних спалахів. Жодних сокир. Стіни. Трішки, ще трішки — що то було? Він знову заплющує очі.

Щойно заплющив він очі, як одразу взявся до роботи. Ви не бачите, що він робить, ви думаєте, що він просто лежить й чекає свого кінця, адже йому навіть пальцем ворухнути несила. А він когось кличе, щось шукає, кудись мандрує. Збирає докупи все, що належить йому. Крізь вікно він виходить в поля, перетрушує кожну травинку, залазить до кожної мишачої нірки: давай, давай, що тут є мого? Ворушить траву: давай сюди, що за дурниці, нічого ховати, все це мені самому потрібно, не можу нічого залишити, у мене купа роботи, ану хутчіш, мені потрібно геть усе!

Йому до рота вливають бульйон, він ковтає, не блює. Він не хоче, не бажає, щоб його знудило.

Слово Смерти у Франца на устах, і його ніхто в нього не вихопить, воно перекочується у роті, наче камінець, камінець із каменю, і жодної поживи не сочиться з нього. У такому стані померло безліч людей. Для них просто вже не було нічого попереду. Вони не знали, що варто їм ще один-єдиний раз завдати собі болю, і вони житимуть, залишилося зробити лише один-єдиний крок, щоб іти далі, та цього кроку вони якраз і не могли зробити. Вони цього не знали, не встигали здогадатися про це, охопить слабість, спазм стисне серце, і за кілька секунд чи хвилин люди вже по той бік, де вони більше не звуться Карлом, Вільгельмом, Мінною чи Францискою, ситі, ситі по саму зав'язку горем, розжарені до червоного люттю та спаралізовані безнадією, вони переносилися вві сні на той бік. Вони не знали того, що якби розжарилися до білого, їхня плоть розм'якла б, параліч минувся, і в них розпочалося б нове життя.

Нехай насувається ніч, що з того, що вона така чорна, як небуття. Нехай підступає чорна ніч, поля, скуті морозом, замерзлі шосе. Нехай підступають самотні цегляні будинки, з яких ллється червонясте світло, нехай підступають замерзлі подорожні, селяни, що везуть до міста городину, вози, запряжені парою коників. Великі, пласкі, німі рівнини, ними мчать приміські та швидкі поїзди, кидаючи в темряву біле світло обабіч колії. Нехай підступають люди на вокзалі, маленька дівчинка прощається зі своїми батьками, вона з двома їхніми давніми знайомими вирушає за океан, у нас вже є квитки, Боже мій, ще така маленька, ну що ж, вона там звикне, буде чемною дівчинкою, і все піде добре. Нехай підступають і беруть до себе міста, розташовані вздовж залізничної колії: Бреслау, Ліґніц, Зоммерфельд, Ґубен, Франкфурт-на-Одері, Берлін, поїзд мчить від станції до станції, міста виринають із-за вокзалів, з великими й маленькими вулицями. Берлін зі Швайдніцерштрасе, з великим кільцем, з Кайзер-Вільгельмштрасе, Курфюрстенштрасе, і скрізь помешкання, в яких гріються люди, ласкаво позирають одне на одного, сидять холодно поруч, закинуті квартири й забігайлівки, в яких деренчить піаніно, «Пупсик»[232], старий шляґер, так ніби 1928 року немає нічого нового, приміром, «Мадонно, ти гарніша за всіх…»[233] або «Рамона»[234].

Нехай підступають — автомобілі, екіпажі, хтозна, у скількох із них ти вже їздив, підстрибуючи на вибоїнах, ти був сам, або ж навпроти сидів ще хтось, а часом і двоє, авто номер 20 147.

У піч саджають хліб.

Піч стоїть просто неба, поряд із селянською хатою, за нею — поле, піч схожа на невелику купу цегли. Жінки напиляли цілу гору дров, натягали хмизу, все це поскидали поряд з піччю і тепер все підкидають у вогонь. Ось через двір іде одна жінка, тримаючи в руках велику форму, у формі — тісто. Хлопчик відкриває заслінку, всередині жар, жар, жар, нестерпний жар, аж пече, жінка рогачем посадила форму в ніч, і ось тісто почало підійматися, зайва волога випарується, хліб укриється рум'яною шкоринкою.

Франц сів у ліжку. Сковтнув слину, чекає, майже все, що покинуло його, знову повернулося. Він тремтить: що це казала Смерть? Він мусить згадати, що казала йому Смерть. Прочинилися двері. Зараз хтось увійде. Вистава починається. О, я знаю його, це ж Людерс, саме на нього я й чекав.

Зараз вони ввійдуть, на них із дрожем. Яким він став, Людерс? Франц подав якийсь знак, і санітар подумав, що тому від довгого лежання в ліжку стало важко дихати, але Франц просто хоче сісти вище, рівніше. Адже зараз вони увійдуть. Тепер він сидить, спершись на подушку. Ну, починайте.

Вони входять поодинці. Ось Людерс, бідолашний миршавий чоловічок. Ану ж бо, подивимося, який він тепер. Він піднімається сходами зі шнурками для черевиків у руках. Так, ми цим займалися. Отак і ходиш в лахмітті, ще досі доношуєш старий однострій з війни, шнурки «Мако» для черевиків, мадам, перепрошую, я лише хотів запитати, ви не могли б мені налити горнятко кави, а що з вашим чоловіком, напевне, загинув на фронті; насовує капелюха: «Ану, гони пару монет!» Так, це Людерс, мій колишній компаньйон. У жінки лице аж пашить, тільки одна її щока біла мов сніг, вона порпається в портмоне, крекче, ось-ось зімліє. А Людерс нишпорить по шухлядах: один непотріб, треба тікати, а то ще закричить. Пробіг через коридор, захряснув за собою двері, помчав униз сходами. То ось що він зробив! Украв, геть усе вкрав. А мені потім передали від неї цидулку, що це раптом зі мною, ніг не відчуваю, не можу підвестися. Може, вам коньяку налити, Біберкопф, у вас, що, хтось помер, а чому, а тому, чому я ніг не відчуваю, ніяк не збагну. Запитаю-но я Людерса. Доброго ранку, Людерсе, як ся маєш, поганенько, мені також недобре ведеться, та куди ж ти йдеш, що я тобі такого зробив?

Нехай підступають. Нехай підступають — глупа ніч, автомобілі, замерзлі шосе, ось маленька дівчинка прощається зі своїми батьками, вона з двома їхніми давніми знайомими вирушає за океан, з часом вона звикне, шануватиметься, і все буде добре. Нехай підступають.

Райнгольд! Ага! Райнгольд, диявольське ти поріддя! Негіднику, чого тобі тут треба, хочеш похизуватися переді мною, та тебе вже ніякий дощ не відмиє, сволото, вбивце, кінчений злочинцю, ану витягни люльку з рота, коли зі мною розмовляєш! Це добре, що ти прийшов, мені тебе не вистачало, ходи сюди, поганцю, тебе ще досі не спіймали, о, ти й досі ходиш у своєму синьому пальті! Дивися, по ньому тебе і засічуть. «А сам ти як, Франце?» Я? Гей, негіднику, я не вбивця, а знаєш, кого ти вбив? «А хто мені ту дівку показав, а хто зовсім не цінував її, хто мене у своє ліжко вклав, га, базікало, хіба не ти?» То хіба через це треба було вбивати? «А що такого? Хіба ти сам ледь не прибив її до смерти? А потім, кажуть, була ще одна, яка тепер лежить на цвинтарі на Ландсберзькій алеї, їй також хтось допоміг на той світ потрапити. Ну, і хто ж то був? Чого мовчиш? Що нам на це скаже пан Франц Біберкопф, професійний базікало?» Ти мене під машину кинув, через тебе мені руку відрізали. «Хе-хе! Можеш тепер собі картонну причепити. Якщо ти такий осел, що вирішив зі мною зв'язатися. Тепер ти потрапив у Бух, до шпиталю, і вдаєш із себе божевільного, а мені добре ведеться, то хто ж ти, якщо не осел?»

І тут Райнгольд посунув на Франца — пекельний вогонь зблискує в очах, на голові стирчать роги, він кричить: «Давай поб'ємося навкулачки, ану ж покажи, на що ти здатен, Францекен, Францекен Біберкопф, Біберкопфчик, хо-хо!»

Франц стуляє повіки. Не треба було мені з ним зв’язуватися, не треба було мірятися з ним силами. І на біса я до нього причепився?

«Давай, Францекене, покажи, на що ти здатен, то як, ще маєш силу?»

Не треба було мені з ним мірятися силами. Він і зараз мене піддрочує, проклятущий, не треба було з ним зв'язуватися. Проти нього я не встою, не варт було й починати.

«Хіба тобі бракує сили, Францекене?»

Проти нього я не маю сили, ні, проти нього не маю. Тепер я бачу, що то була моя помилка. Що ж я накоїв! Геть, іди геть!

А той не йде.

Геть, іди геть…

Франц волає, заламує руки: невже більше ніхто не прийде? А де ж інші? Чого це він стоїть і не забирається?

«Знаю, що ти мене не любиш, я тобі не до смаку. Зараз прийде інший».

Нехай підступають. Нехай підступають. Велика, пласка, німа рівнина, самотні цегляні будиночки, з яких ллється червонясте світло. Міста, розташовані вздовж залізничної колії: Франкфурт-на-Одері, Ґубен, Зоммерфельд, Ліґніц, Бреслау, міста виринають із-за вокзалів, з великими й маленькими вулицями. Нехай підступають неспішні екіпажі та автомобілі, що мчать, як стріла.

Нарешті Райнгольд іде геть, ще раз обертається, зблиснув очима і каже Францу:

«Ну, то хто ж із нас дужчий, хто переміг, Францекене?»

Франц тремтить: знаю, переміг не я.

Нехай підступають.

Зараз прийде хтось інший.

Франц сідає вище, стис кулака.

Хліб саджають у піч, у величезну піч. Жар нестерпний, піч аж тріщить.

Ідо! Він уже забрався геть. Слава Богу, Ідо, що ти прийшла. То був найбільший поганець, якого тільки носив світ. Як добре, Ідо, що ти прийшла, він мене весь час піддрочував, ну, що скажеш, Ідо, кепські мої справи, тепер ось сиджу тут, а ти знаєш, що таке Бух, це психіатрична лікарня, за мною тут спостерігають, а може, я вже й збожеволів. Ідо, підійди-но до мене, чого ти відвернулася? Що це вона робить? Стоїть на кухні. Так, вона стоїть на кухні. Вовтузиться там, напевне, тарілки миє. Але чого це вона перехиляється на бік, ніби у неї ревматизм? Ніби хтось б'є її в бік. Гей, чоловіче, чого ти її товчеш, хіба це по-людському, так не можна, послухай, ану припини, дай дівчині спокій, а той усе б'є і б'є, хто ж це її так, вона вже й на ногах не тримається, та стій же рівно, повернися сюди, поглянь на мене, хто це тебе так немилосердно б'є?

«Це ти Франце, ти забив мене до смерти».

Ні, ні, не робив я такого, на суді було доведено, що я завдав тобі лише тілесних ушкоджень, я не хотів, щоб так сталося. Не кажи так, Ідо.

«Ти таки забив мене до смерти. Стережися, Франце».

А Франц кричить: ні, ні, затулив рукою очі, але все одно бачить її.

Нехай підступають. Нехай підступають незнайомі подорожні, вони тягнуть на спинах клунки з картоплею, за ними хлопчик штовхає тачку, у нього відмерзають вуха, десять градусів морозу. Бреслау зі Швайдніцерштрасе, з Кайзер-Вільшельмштрасе, Курфюрстенштрасе.

А Франц стогне: та краще вже померти, хто ж таке витримає, нехай вже хтось прийде та заб'є мене до смерти, а я такого не робив, я не знав, що так вийде. Він скімлить, щось лепече, вже не може говорити. Санітар дає йому ковтнути підігрітого червоного вина; інші двоє хворих в палаті наполягають на тому, щоб він підігрів вино.

Іда далі хилиться на бік. Ідо, годі вже, Ідо, я ж у Теґелі відсидів за це, відбув своє покарання. Раптом вона випросталася, сіла, опустила голову, вся якось зіщулилася, змаліла, почорніла. Аж ось вона вже лежить у домовині й не ворушиться.

А Франц стогне, стогне. Його очі! Санітар підсів до нього, взяв його за руку. Нехай це хтось забере, нехай заберуть ту домовину, я ж не можу встати, не можу!

Він поворухнув рукою. Але труну не зрушити. Він не може до неї дотягтися. У відчаї Франц розплакався. І все намагається дотягтися до труни. Аж тут від його сліз та відчаю домовина розтанула. Та Франц плаче далі.

За чим же він плаче, мої пані й панове, що читають цю книжку, за чим же плаче Франц Біберкопф? Франц Біберкопф оплакує самого себе.

Ясний полудень, у відділенні розносять обід, наглядач та двоє легкохворих штовхають візочок назад на кухню.

А після полудня до Франца прийшла Міца. У неї таке спокійне, лагідне обличчя. На ній вулична сукня та знайомий капелюшок-клош, який закриває вуха та чоло. Сповнена ніжности, спокійно й ласкаво дивиться вона на Франца, він пам'ятає її саме такою, коли вони зустрічалися на вулиці чи в ресторані. Він просить її підійти ближче, і вона підходить. Він хоче, щоб вона простягнула до нього свої руки, вона так і робить. На руках шкіряні рукавички. Зніми рукавички. Вона їх знімає і протягує до нього свої руки. Ходи-но сюди, Міцо, не будь, як чужа, поцілуй мене. Вона спокійно підходить до нього впритул, дивиться йому просто у вічі й цілує його. Будь зі мною, каже він, ти мені потрібна, ти мусиш мені допомогти. «Не можу, Францекене, Я ж там, сам знаєш». Будь зі мною. «Я б і рада, та не можу». І вона знову його цілує. «Ти ж знаєш, Франце, про Фраєнвальде. Ти не сердишся на мене за це, правда?»

Вона пішла геть. Франц кидається на своєму ліжку. Широко розплющує очі. Але не бачить її. Що ж я наробив! Чому я не вберіг її? Навіщо показав її Райнгольду, для чого я з ним злигався? Що ж я накоїв! І що ж тепер?

Його обличчя спотворила жахлива гримаса, ледь чутно він прошепотів: нехай вона знову прийде.

Санітар розчув лише одне слово «знову» і ллє йому ще трохи теплого вина в розтулений, пересохлий рот. Франц мусить пити, що ж йому ще залишається?

Тісто стоїть у розпеченій печі, тісто підходить на дріжджах, береться бульбашками, хліб підіймається, рум'яніє.

Голос Смерти, голос Смерти, голос Смерти:

Яка користь із сили, яка користь з того, щоб бути пристойним, о так, о так, поглянь на неї. Збагни і покайся.

Франц позбувається всього, що мав. Собі не залишає нічого.

Тут слід описати, що таке біль і страждання. Біль пече й роз'їдає. Адже це біль, який прийшов до нього. Часто біль змальовують у віршах. Цвинтарі щодня бачать біль.

Тут слід описати те, що з Францом Біберкопфом робить біль. Франц не витримує його, він здається, він приносить себе в жертву болю. Він кидається в палаюче полум'я, щоб загинути, щоб бути знищеним, щоб розвіяли попіл його. Тут буде віддано належне тому, що з Францом Біберкопфом робить біль. Тут ідеться про біль, що знищує, про біль, що скручує в баранячий ріг, рубає під корінь, валить додолу, розчиняє — ось що робить біль.

Для всього свій час, час душити і час лікувати, час руйнувати і час будувати, час плакати і час сміятися, час нарікати і час танцювати, час шукати і час втрачати, час дерти і час зашивати. А тепер час душити, час нарікати, час шукати і час дерти[235].

Франц доходить краю і чекає на Смерть, на милосердну Смерть.

Він собі думає: наближається Смерть, Смерть милосердна, вона покінчить з усім. Франц тремтить, коли над вечір знову сидить у ліжку, щоб зустріти її.

І вдруге прийшли до нього ті, які ополудні звалили його на землю. Франц каже: нехай все станеться так, як і має бути, я, Франц Біберкопф, піду з вами, візьміть мене із собою.

Дрож охоплює його, коли він дивиться на жалюгідного Людерса. За ним волочить ноги лиходій Райнгольд. Дрож охоплює його, коли він чує Ідині слова, коли він бачить Міцине обличчя, так, це вона, тепер уже все завершено. Франц плаче і плаче, я винний, я — нелюд, я — тварюка, чудовисько.

Цієї вечірньої години помер Франц Біберкопф, колишній вантажник, грабіжник, сутенер і вбивця. В ліжку тепер лежить хтось геть інший. Той інший має ті самі документи, що й Франц, і виглядає він, як Франц, та в новому житті він має нове ім'я.

Таким був шлях Франца Біберкопфа до погибелі, який я хотів описати, починаючи з того, як він вийшов з Теґельської тюрми, й до того часу, як він сконав у психіатричній лікарні Бух узимку 1928–1929 року.

Тепер я ще хочу подати звіт про перші години і дні нової людини, яка має ті самі документи, що й він.

На пустирищі, попід червоними стінами психіатричної лікарні та на полях лежить брудний сніг. І ніяк не змовкає барабанний бій. Програла блудниця Вавилон, переможниця Смерть жене її геть під барабанний бій.

Блудниця влаштувала страшенний галас, кляне її, бризкає слиною, кричить: «Для чого він тобі потрібний, що ти з нього матимеш, із того Франца Біберкопфа, ну й клопочися тепер з ним, з цим Ґотлібом Шульце[236]».

Смерть вибиває барабанний дріб: «Мені не видно, що там у тебе в чаші, ти, гієно. Але чоловік на ім'я Франц Біберкопф ось тут, і я його повністю знищила. Та оскільки він сильний і добрий, нехай візьме собі нове життя, геть з дороги, нам обом тут уже нічого робити.

А та все впирається і далі кляне її, а Смерть тим часом вирушила в дорогу, її величезний чорний плащ тріпоче за спиною, виринають і зникають картини й пейзажі, пропливаючи повз неї, огортають її від ніг до грудей. А довкола Смерти — крики, постріли, гуркіт, тріумф і торжество. Тріумф і торжество Смерти. Звір під Блудницею пручається, здиблюється.

Річка Березіна[237], легіони на марші.

Легіони переходять через замерзлу Березіну, крижаний холод, крижаний вітер. Вони прибули з Франції, їх веде великий Наполеон. Завиває вітер, мете завірюха, дзижчать кулі. Вони прориваються по кризі, атакують, падають. І постійно звучать вигуки: «Слава імператору, слава імператору!» Жертва, ще жертва, ось вона — Смерть!

А ось уже котяться ешелони, гримлять гармати, рвуться ручні гранати, ураганний вогонь, Шемен-де-Дам[238], Ланґемарк[239]. Вітчизно, спокій зберігай, Вітчизно, спокій зберігай[240]. Засипані бліндажі, скошені кулями солдати. Смерть розгортає свій плащ і співає: «О так, о так!»

Марш, марш вперед, Ми на війну йдемо, карбуєм крок, сто музикантів з нами, гримлять барабани, зорі вечірні і світанкові, ми вже до ранньої смерти готові, сто музикантів в барабани б'ють, ві-де-бум, ві-де-бум, а як не дійдемо прямо до мети, то можемо і криво ми піти, ві-де-бум, ві-де-бум.

Смерть розгортає свій плащ і приспівує: «О так, о так!»

У печі вогонь, у печі вогонь, перед піччю стоїть матір та семеро її синів, стогне народ за ними, свого бога мусять вони зректися. Спокійно й усміхнено стоять вони там. Чи бажаєте ви зректися й скоритися нам? Перший каже «ні» і приймає мученицьку смерть, другий каже «ні» і приймає мученицьку смерть, третій каже «ні» і приймає мученицьку смерть, четвертий каже «ні» і приймає мученицьку смерть, п'ятий каже «ні» і приймає мученицьку смерть, шостий каже «ні» і приймає мученицьку смерть, сьомий каже «ні» і приймає мученицьку смерть. А мати стоїть поряд і підбадьорює своїх синів. Насамкінець вона каже «ні» і також приймає мученицьку смерть. Смерть розгортає свій плащ і приспівує: «О так, о так!»

Блудниця, що має сім голів, шарпає звіра, але не рушає з місця.

Марш, марш вперед, Ми на війну йдемо, карбуєм крок, сто музикантів з нами йдуть, а сурми кличуть, барабани б'ють, ві-де-бум, ві-де-бум, ти прямо ідеш, а той — у долину, ти тут ще стоїш, а той впав на спину, біжиш уперед, а той вже загинув, ві-де-бум, ві-де-бум.

Крики і торжество, марш, марш, крокують по шестеро, по двоє та по троє, крокує французька революція, російська революція, крокують селянські війни, крокують анабаптисти, крокують слідом за Смертю, за ними вигуки торжества, вперед, вперед, всі до свободи, а світ старий упасти має, здіймися, вітре світанковий, ві-де-бум, ві-де-бум, по шестеро, по двоє та по троє, до сонця, браття, до свободи, вперед до світла, з похмурої минувшини до нас засяє промінь майбуття ясного, кроком руш, правою, лівою, правою, лівою, ві-де-бум, ві-де-бум.

Смерть розгортає свого плаща і сміється, і сяє, і приспівує: «О так, о так!»

Велика блудниця Вавилон нарешті змогла приборкати свого звіра, і той помчав полями, грузнучи в снігу. А вона озирається, кляне сяючу Смерть. Від того волання звір гепнувся на коліна, блудниця повисла у нього на шиї. Смерть запнула свого плаща. Вона сяє й приспівує: «О так, о так!» І поле шумить: «О так, о так!»

У лікарні Бух смертельно блідого чоловіка, що досі лежав у ліжку й колись був Францом Біберкопфом, коли він розплющив очі й почав говорити, довго допитували слідчі, щоб дізнатися, що там за тягар у нього на душі, а лікарі діймали його, щоб уточнити діагноз. Від слідчих цей чоловік почув, що вони затримали такого собі Райнгольда, який раніше відігравав значну роль у його житті, в його колишньому житті. Вони розповіли про Бранденбурзьку в'язницю та хотіли знати, чи він знайомий з якимось паном Морошкевичем і де той перебуває. Все це йому повторили декілька разів, а він мовчки слухав і не озивався. На один день йому дали спокій. Ось той жнець, що зветься Смерть, від Бога має сили вщерть. Нині він ніж свій нагострить — стинатиме краще колосся. Стережися, квіточко синенька.

Наступного дня він дав комісару поліції показання, що до тієї справи у Фраєнвальде не має жодного стосунку. Якщо Райнгольд каже щось інше, він помиляється. Зсохлий, блідий чоловік має довести своє алібі. Минув не один день, перш ніж це сталося. Франц щосили опирається, не хоче повертатися до тієї давньої історії. Його ніби заклинило. Врешті, через силу, він викладає перед слідчим деякі дані. Він стогне, просить дати йому спокій. Роззирається, як зляканий пес. Колишньому Біберкопфу настав кінець, а новий ще досі не прокинувся. Жодним словом не обмовляє він того Райнгольда. Всі ми ходимо під занесеною над нами сокирою.

Усі його показання підтвердилися, вони повністю збігаються з тим, що розповіли Міцин покровитель та його небіж. Для лікарів також дещо прояснилося. Діагноз «кататонія» відійшов на задній план. Це була психічна травма, що викликала певне затьмарення свідомости, у хворого погана спадковість, а те, що він надто полюбляє алкоголь, видно неозброєним оком. Зрештою всі суперечки щодо діагнозу виявилися зайвими, цей чоловік точно не симулянт, у нього справді було тимчасове затьмарення, та ще й яке, а це головне. Отже, на цьому й кінець, за стрілянину в Александерквеле він відповідальности не несе, підпадаючи під параграф 51 «Неосудність». Цікаво, чи ми його взагалі поставимо на ноги?

Знеможений чоловік, якого далі називають ім'ям померлого Франца Біберкопфа, сам не знає, як йому вдається переставляти ноги, часом він навіть часом допомагає розносити обід; його більше не допитують, і він навіть не підозрює, що досі залишається в центрі уваги. Агенти карного розшуку все ще хочуть докопатися, що то за пригода була в нього з рукою, за яких обставин він її втратив і де лікувався. Звернулись із запитом до Маґдебурзької клініки, все це, звичайно, справи давно минулих днів, але поліція цікавиться таким справами, навіть якщо звідтоді минуло вже двадцять років. Та нічого дізнатися не змогли, з'ясували тільки, що Герберт також сутенер, такі чоловіки мають шикарних дівчат і все звалюють на них, мовляв, усі гроші заробляють дівчата. Та ніхто з поліцаїв у це не вірить, може, вони часом і беруть якісь гроші в дівчат, але й самі не б'ють байдиків. Та про це всі ці типи мовчать як риби.

Цього разу гроза оминула нашого Франца Біберкопфа, цього разу йому все пробачили. Цього разу ти одержав зворотний квиток, сину мій.

І ось настав той день, коли його відпускають з лікарні. Поліція недвозначно натякнула йому, що за ним наглядатимуть. З комірчини приносять те, що належало колишньому Францу, він одержує все на руки, одягає своє цивільне вбрання, на куртці залишилася пляма від крови, коли патрульний поліцай огрів його по голові ґумовим кийком, штучну руку я брати не буду, перуку також залишу, нехай буде вам, може, знадобиться для аматорського театру, та в нас тут театр щодня, але ми обходимося без перук, так, довідку про звільнення ви одержали, отже, адью, пане старший санітар, може, коли розпогодиться, ви завітаєте до нас у Бух, добре, добре, красно дякую, зараз я вам відчиню.

Ну ось вже і це залишилося позаду.

Уже вдруге залишив Біберкопф дім, в якому його утримували під арештом, наша довга подорож добігає кінця, ми зробимо разом із Францом ще один маленький крок.

Перший дім, який він залишив, була в'язниця у Теґелі. Тоді він розгублено стояв біля червоного муру, й коли він рушив з місця, з'явився 41-й трамвай, на якому він поїхав до Берліна, будинки хиталися, дахи силкувалися з'їхати просто на Франца, йому довелося довго йти і довго сидіти, аж поки все довкола нього втихомирилося, а він набрався досить сил, щоб залишитися в Берліні й почати все спочатку.

Тепер він зовсім знесилений. На той будинок закритого відділення він уже не міг дивитись. А коли він вийшов у Берліні на Штеттинському вокзалі й перед ним постав величезний готель «Балтикум», він бачить, що все-стоїть-і-не-хитається. Будинки стоять нерухомо, дахи лежать міцно, він може спокійно ходити попід ними, йому не треба ховатися в темних дворах. І ось цей чоловік, — ми хотіли б назвати його Франц Карл Біберкопф, аби відрізнити від того першого, адже під час христин Франц одержав і друге ім'я, на честь діда по материній лінії, — цей чоловік іде тепер повільно по Інваліденштрасе, проминає Акерштрасе, прямує до Брунненштрасе, проходить повз жовту будівлю критого ринку, неквапно розглядає крамниці, будинки та людей, які постійно кудись поспішають, давно я всього цього не бачив, і ось я нарешті знову тут. Біберкопф був довго відсутній. А тепер Біберкопф повернувся. Ваш Біберкопф повернувся.

Нехай підступають, нехай підступають широкі рівнини, червоні цегляні будинки, в яких горить світло. Нехай підступають замерзлі подорожні, що несуть на спинах клунки. Це — повернення, цього разу більше, ніж просто повернення.

Він заходить в якусь кнайпу на Брунненштрасе, гортає газету. Може, десь там згадують про нього, про Міцу, про Герберта чи про Райнгольда? Нічогісінько. Куди ж мені тепер піти, куди я маю піти? Єва, хочу бачити Єву.

Вона вже не живе з Гербертом. Двері відчинила господиня: Герберт засипався, лягаві обшукали всі його речі, назад він не повернувся, речі стоять на горищі, продати їх чи що, треба буде поцікавитися. Франц Карл зустрівся з Євою в західному Берліні, у помешканні її покровителя. Вона одразу його прийняла. Єва дуже радо зустріла Франца Карла Біберкопфа.

«Так, Герберт засипався, одержав два роки тюрми, я роблю для нього все, що можу, про тебе вони також багато питали, зараз він у Теґелі, а ти що поробляєш, Франце?» — «Зі мною все гаразд, мене випустили з Буха, визнали неосудним». — «Так, я читала в газеті». — «Не знаю, що вони там писали. Але я ще дуже слабкий, Єво. Казенний харч, що тут вдієш».

Єва зауважує його погляд, спокійний, глибокий, допитливий, такого погляду вона ніколи раніше у Франца не бачила. Про себе вона нічого не каже, хоча з нею також дещо сталося, що стосується і його, але він ще такий слабкий, вона найняла для нього кімнату, допомогла обладнуватися, він не мусив ні про що клопотатися. Та він і сам сказав їй, коли Єва навідала його у новому помешканні й уже збиралася йти: «Ні, зараз я ні до чого не здатен».

А що ж він робив пізніше? Поступово став виходити на вулицю, ходить собі по Берліну.

Берлін, 52 градуси 31 мінута північної широти та 13 градусів 25 мінут східної довготи, тут є 20 вокзалів для потягів далекого сполучення, 121 приміська станція, 27 станцій кільцевої залізниці, 14 — міської залізниці, 7 сортувальних станцій; трамвай, наземна залізниця, автобуси, та кайзера місто є тільки одне, і зветься Відень воно[241]. Мрія жінки із трьох слів, три слова включають у себе всі жіночі бажання. Уявіть собі, що одна нью-йоркська фірма оголосила про появу нового косметичного засобу, який надає жорсткуватій сітківці ока чистий блакитний відтінок, який буває лише в молодості. Ви матимете найгарніші зіниці від темно-синьої до шовковисто-брунатної барви можна, скориставшись тюбиками нашого засобу. Навіщо витрачати стільки грошей на чистку хутряних виробів…

Він іде собі містом. Тут скрізь є багато речей, з якими можна швидше одужати, головне, щоб серце було здорове.

Спершу на Алекс. Він ще й досі існує. Бачити тут особливо нічого, всю зиму був лютий холод, тож роботи не велися, і все стоїть, як і було, великий копер тепер встановлено біля Ґеорґенкірхплац, там розгрібають будівельне сміття від знесеного універмагу Гана, поскладали цілу купу рейок, може, тут буде вокзал. А загалом на Алексі кипить життя, та головне, що Алекс на своєму місці. А люди все перебігають через дорогу, скрізь страшенна грязюка, адже Берлінський магістрат такий шляхетний і гуманний, він не чіпає снігу, нехай він сам розтане помаленьку, щоб ніхто його не турбував. Коли проїздить машина, хутчіш заскакуй у найближчий під'їзд, а то одержиш задурно порцію багна в мордяку, а потім тебе ще й притягнуть до відповідальности за розкрадання міського майна. Наше старе «Мокка-фікс» зачинено. На розі відкрився новий заклад «Мексика», то світова сенсація: крізь вікно можна подивитися на шеф-повара, що орудує біля мангала, а залу оформлено в стилі індіанського блокгауза; довкола Александрівських казарм поставили будівельний паркан, хтозна, що там робиться, вже побили всі вікна. Трамваї переповнені, аж тріщать, всі їдуть у якихось своїх справах, проїзд досі коштує 20 пфеніґів, та коли не шкода — платіть тридцять, або ще можете купити собі автомобіль «форд». Наземна залізниця також працює, там немає першого і другого класів, а є лише третій, де всі сидять поряд, але частіше доводиться стояти. Зістрибувати на ходу суворо забороняється — штраф 150 марок; та навряд чи хто буде вистрибувати, бо можна одержати удар струмом. Цей крем «Еґю» такий чудовий, твій чобіт буде як новий! Не затримуйтеся під час висадки та посадки, будь ласка, проходьте далі у вагон.

Усе це гарні речі, за допомогою яких чоловіка можна поставити на ноги, навіть якщо він трохи слабий, головне, щоб серце було здорове. Не стійте біля дверей! Ну що ж, Франц Карл Біберкопф цілком здоровий, якби всі були такі здорові, як він. Не варто було б розказувати таку довгу історію про чоловіка, який навіть на ногах не тримається. Одного разу, коли якийсь букініст-яточник стояв на вулиці під проливним дощем, до його візка підійшов Цезар Флайшлен. Спокійно вислухав він, як той кляне все на світі, поплескав чоловіка по мокрому плечу й сказав: «Облиш прокльони, ти сонце в серці запали»[242], так він його втішив, а потім пішов собі. Згодом це стало для Флайшлена приводом до написання його відомого вірша про сонце. Таке сонце, щоправда, дещо іншого роду, горить і в серці Біберкопфа, а якщо додати до цього чарчину шнапсу та присмачити суп добрячою порцією мальц-екстракту, то незабаром знову будеш у формі. Пропоную частку в діжці білого вина марки Трабенер Вюрцґартен урожаю 1925 року за спеціальною ціною 90 марок за п'ятдесят пляшок разом з упаковкою або 1 марка 60 пфеніґів за пляшку без посуду та ящика, тара прийматиметься за ціною застави. Дійоділ — засіб від артеріосклерозу, та Біберкопф не має артеріосклерозу, він просто ще слабий, добряче попостував у Буху, аж із голоду ледь не помер, тож тепер потрібен час, щоб відновити форму. Не потрібно йому жодного магнітопата, до якого хотіла зводити його Єва, бо, мовляв, той колись допоміг їй самій.

Коли через тиждень Єва пішла з ним на могилу Міци, то мала з чого дивуватись, як швидко він поправляється. Жодних сліз, лише поклав букет тюльпанів на могилу, погладив хрест, потім взяв Єву під руку, і вони пішли геть.

А ось він уже сидить з нею в кондитерській, що навпроти цвинтаря, їсть тістечко «Укус бджоли»[243] на згадку про Міцу, бо вона їх дуже полюбляла, справді гарно смакує, а втім, нічого особливого. Ось ми й навідалися до нашої маленької Міци, але надто часто на цвинтарі ходити не варто, можна легко застудитися, мабуть, підемо вже наступного року, на її день народження. Знаєш, Єво, у мене немає потреби ходити до Міци на могилу, вона й так постійно зі мною, і Райнгольд також, так, цього Райнгольда я ніколи не забуду, і навіть якби у мене відросла нова рука, я все одно його не забуду. То вже треба бути купою ганчір'я, щоб таке забути. Так балакає Біберкопф з Євою та їсть тістечко «Укус бджоли».

Раніше Єва мріяла стати його подругою, але зараз — зараз вона цього вже не хоче. Ця історія з Міцою, а потім божевільня, то вже занадто, хай би яким добрим він був до неї. А дитина, яку вона чекала від нього, так і не з'явилася на світ, у неї був викидень, шкода, що так сталося, але, може, воно і на краще, особливо зараз, коли Герберта немає поряд, і для її благодійника в десять разів краще, що у неї немає дитини, адже врешті до нього дійшло, що дитина могла бути й від когось іншого, але за це на нього не варто ображатися.

Так сидять вони собі поряд, згадують минуле, думають про майбутнє, їдять мигдалеві тістечка та шоколадні суфле «Голова мавра».

Ще раз ми бачимо Біберкопфа під час процесу над Райнгольдом та бляхарем Маттером, він же Оскар Фішер, за звинуваченням одного у вбивстві, а другого — у сприянні вбивству Емілії Парсунке з Бернау 1 вересня 1928 року в Фраєнвальде під Берліном. Біберкопфу звинувачень не висували. Але однорукий чоловік викликає велику цікавість, привертає до себе загальну увагу, адже вбита була його коханкою, любовна драма на «дні суспільства», після її смерти він захворів на психічну хворобу, його підозрювали у співучасті, яка трагічна доля!

Під час слухань однорукий чоловік, який, на думку експертів, тепер цілковито одужав і може давати свідчення, заявив, що вбита, — він називає її Міцою, — не перебувала в любовному зв'язку з Райнгольдом; він з Райнгольдом був у дружніх стосунках, але Райнгольд мав жахливий, неприродний потяг до жінок, через це все і сталося. Чи був Райнгольд садистом, він не знає. Він припускає, що Міца у Фраєнвальде намагалася чинити опір Райнгольду, а той у нападі люті її вбив. Чи знаєте ви щось про його молодість? Ні, тоді я ще не був із ним знайомий. А він вам нічого не розповідав? Він пив? Раніше він взагалі не пив, але останнім часом почав випивати, чи часто, того я не знаю, спочатку він не міг і ковтка пива подужати, все лимонад та кава.

І окрім того Біберкопф не сказав більше жодного слова про Райнгольда. Нічого не сказав ні про свою руку, ні про їхню сварку та боротьбу, сам винний, навіщо я з ним злигався. У судовій залі сидить Єва та чимало Пумсових людей. Райнгольд і Біберкопф дивляться один одному просто у вічі. Ні, не жаль відчуває однорукий до того, хто сидить на лаві підсудних поміж двох охоронців і тремтить за свою шкуру, а якусь дивну прихильність. У мене був товариш, він був мені як брат. Я мушу дивитися на нього, так би й дивився весь час, немає нічого важливішого, ніж дивитися на тебе. Світ зроблено із цукру та багна, я можу спокійно дивитися на тебе й бровою не поведу, я знаю, що ти за один, ось ми й зустрілися, хлопче, і ти сидиш на лаві підсудних, в житті ми ще тисячу разів зустрінемося з тобою, але від того моє серце аж ніяк не закам'яніє.

Райнгольд мав намір, у разі якщо справа для нього кепсько повернеться, здати поліції всю цю індустрію Пумса, він хоче їх усіх продати, якщо вони почнуть свідчити проти нього, він має цей варіант про запас, на той випадок, якщо Біберкопф, цей сучий син, через якого і заварилася вся ця каша, почне перед суддею надувати щоки. А потім він побачив, що в залі сидять люди Пумса, Єва, а ще кілька агентів поліції, їх ми вже знаємо. Тут Райнгольд трохи заспокоївся, опанував себе й прикинув, як йому краще повестися. Все-таки він залежний від своїх товаришів, він же вийде колись на волю, та й у тюрмі вони можуть бути потрібними, а тішити лягавих зізнаннями — який у цьому сенс? Врешті Біберкопф поводиться несподівано пристойно. Кажуть, його були запроторили до Буху. Цей телепень дуже змінився, і погляд у нього якийсь дивний, очі застигли, ніби заіржавіли там, у Бусі, й говорить він дуже повільно. Напевне, з головою ще не все гаразд. Райнгольд нічого не розповів про Біберкопфа та їхні колишні справи, але за це нема чого йому дякувати.

Райнгольду дали десять років тюрми: убивство в стані афекту, алкоголізм, неврівноважений характер, безпритульна юність. Райнгольд визнає свою вину.

Під час оголошення вироку в залі раптом хтось скрикнув і голосно розплакався. То була Єва, від спогадів про Міцу в неї не витримали нерви. Біберкопф, який сидів на лаві свідків, озирнувся, коли почув її плач, піднявся, а потім знову важко опустився на лаву, затуливши обличчя рукою. Ось той жнець, що зветься Смерть. Я твоя. Вона прийшла до тебе, була мила з тобою, оберігала тебе, а ти — сором, кричи «Сором!»

Одразу після процесу Біберкопфу запропонували місце вахтера на невеликій фабриці. Цю пропозицію він прийняв. А далі про його життя більше нема чого розповісти.

Ми дійшли до кінця цієї історії. Вона виявилася довгою, але вона мусила тягтися далі й далі, аж поки не досягла найвищої точки, своєрідної вершини, з якої тільки й можна побачити все разом.

Ми немов ішли темною вулицею, спершу не світився жоден ліхтар, ми тільки знали, що треба йти вперед, з часом ставало все світліше й світліше, потім уже й ліхтар з'явився, і під ним ми нарешті прочитали назву вулиці. Це був процес своєрідного пізнання. Франц Біберкопф ішов цією вулицею інакше, ніж ми. Він мчав уперед цією темною вулицею, натикався на дерева, і що швидше він біг, то частіше натикався на дерева. Навколо і так була непроникна темрява, а коли він натикався на дерево, то від жаху міцно заплющував очі. І з кожним разом він усе більше жахався та все міцніше заплющував очі. З розбитою головою, заледве притомний, він врешті таки добіг до кінця. А коли упав, то розплющив очі. Над ним яскраво світив ліхтар, і можна було прочитати назву вулиці.

Тепер він працює вахтером на невеликій фабриці. Він більше не стоїть самотою на Александерплац. Довкола нього люди, і праворуч, і ліворуч, і перед ним, і за ним.

Якщо ти йдеш сам, на тебе звідусіль чигає біда. А коли довкола багато людей, тоді все зовсім інакше. Слід навчитися слухати, що кажуть інші, адже все це стосується і тебе також. Тоді ти збагнеш, хто ти такий і що можеш зробити. Навколо тебе йде битва, це твоя битва, ти мусиш пильнувати — не встигнеш озирнутися, а вже і сам вступив у бій.

Біберкопф працює вахтером на фабриці. Що ж таке доля? Вона сильніша за мене. Коли нас двоє, їй важче бути сильнішим за мене. А коли нас десятеро — то ще важче. А коли нас тисяча або мільйон, тоді вже дуже важко.

Бути поряд з іншими — то приємніше й краще. Тоді ти все відчуваєш і розумієш удвічі краще. Корабель не втримається без великого якоря, і людині важко втриматися без інших людей. Тепер я розберуся, де правда, а де фальш. Одного разу я вже повірив на слово й дорого за це поплатився, вдруге такого з Біберкопфом уже не трапиться. Слова зусібіч котяться на людину, тож треба пильнувати, щоб тебе не розчавило, це так само, як з автобусом, не будеш пильнувати, він зробить із тебе яблучне пюре. Та більше я на таке не поведуся. Вітчизно, спокій зберігай, я не піддамся, так і знай.

Попри його вікно часто проходять люди з прапорами, музикою і співом, але Біберкопф на них лиш подивиться й спокійно собі залишається вдома. Не треба зайвих слів казати, гуртом ідем марширувати. Як піду я марширувати, то потім доведеться мені накласти головою за те, що інші понавигадували. Ось чому я спершу все обмізкую, і якщо справа варта заходу, тоді й піду. Бо в чоловіка розум є, а у вола — ярмо своє.

Біберкопф виконує свої обов'язки вахтера, збирає номерки, пропускає машини, дивиться, хто входить і виходить.

Пильнувати, треба пильнувати, у світі щось назріває. Світ зроблений не з цукру. От почнуть газові бомби скидати, я задихнуся і вже не запитаю, чому їх скидали, та про це й мови не буде, мовляв, раніше слід було думати.

А прийде війна, і мене призовуть до війська, а я не знатиму, що й чого, але війна і без мене прийде, а я ще й буду винний — так мені й треба. Пильнувати, треба пильнувати, ми не одні на світі. З неба може йти дощ або град, і з цим не поборешся, але проти багатьох речей у світі можна боротись. Я вже не кричатиму, як раніше: така доля, така доля. Не варто все називати долею й співати їй осанну, роззирнутися навколо, доторкнутися, відкинути таку долю.

Пильнуй, розплющ очі, стережися, в одному гурті з тобою тисячі інших, хто не прокинеться, того висміють або й знищать.

За Францовою спиною барабанний дріб. Марш, марш уперед. Ми на війну йдемо, карбуєм крок, сто музикантів з нами і б'ють барабани, зорі вечірні і світанкові, а ми вже до ранньої смерти готові.

Біберкопф — маленький трудівник. Ми знаємо те, що знаємо, ми все зрозуміли, і за знання ми дорого заплатили.

Вперед, вперед, всі до свободи, а світ старий упасти має, здіймися, вітре світанковий.

І крок тримай, правою, лівою, правою, лівою, крокуй, крокуй вперед, ідемо на війну, сто музикантів з нами йдуть, і сурми кличуть, барабани б'ють, ві-де-бум, ві-де-бум, ти прямо ідеш, а той — у долину, ти тут ще стоїш, а той упав на спину, біжиш уперед, а той вже загинув, ві-де-бум, ві-де-бум.

Кінець