Берлін Александерплац

Книга п'ята

Швидке одужання, чоловік знову зіп'явся на ноги, але нічого не навчився й нічого не збагнув. Ось на нього впав перший тяжкий удар. Його втягли у злочин, він не хоче, він чинить опір, але він змушений скоритися.

Він відважно й люто відбивається, впирається ногами й руками, але ніщо не допомагає, воно сильніше за нього, він змушений скоритися.

Рум-рум, бухає перед Ашинґером на Алексі паровий копер. Він завбільшки з будинок і завиграшки забиває в землю палі.

Морозяне повітря. Лютий. Люди ходять у пальтах. Хто має хутряне манто — той у хутрі, а хто не має, йде без нього. Жінки повдягали тонкі панчохи й, напевне, добряче мерзнуть, зате гарно виглядають. Безхатьки поховалися від холоду по своїх норах. Коли потеплішає, знову повистромляють свої носи. А тим часом дудлять подвійні порції шнапсу, але що то за шнапс, у ньому навіть трупом плавати не захочеш.

Рум-рум — бухає парова машина на Александерплац. У багатьох є час стати й подивитись, як працює копер. Чоловік нагорі весь час смикає за якийсь ланцюг, і тоді згори щось пухкає, й шарах — паля одержує по голові. А ті, що стоять у натовпі — і чоловіки, і жінки, а особливо хлопчаки, — тішаться з того, як гарно все виходить: шарах — і паля одержала по голові. Після того вона стала така мала, з ніготь заввишки, але потім, хоч-не-хоч, одержує ще раз. І ось вже її не видно, хай йому біс, здорово вони її уколошкали, вдоволені люди розходяться.

Усе встелено дошками. Перед універмагом Тіца стояла статуя Бероліни[91], то була могутня бабега з простягнутою вперед рукою, її потягли кудись геть. Може, переплавлять і нароблять з неї медалей.

Ніби бджоли, рояться над землею робітники. Їх там сотні, щось майструють, вовтузяться цілими днями й ночами.

Рула-рула! — дощатим настилом Александерплац котяться трамваї, жовті, з причепами, зістрибувати на ходу небезпечно. Перед вокзалом розчистили широкий майданчик, односторонній рух по Кеніґштрасе попри універмаг Вертгайм[92]. Кому треба потрапити в східну частину міста, має об'їхати навколо управління поліції по Клостерштрасе. Потяги гримотять з вокзалу в напрямку Янновицького мосту, локомотив випускає пару, він зупинився якраз над «Прелатом», пиво «Шлосброй», вхід за рогом.

Через дорогу зносять усе підряд, цілі будинки вздовж колії міської залізниці, й звідки вони гроші беруть, але ж Берлін — місто багате, і ми справно платимо податки.

Знесли магазин тютюнових виробів «Лезер і Вольф» з мозаїчною вивіскою, а через двадцять метрів бовваніє знову такий самий магазин, а з того боку, біля вокзалу — ще один. Фірма Лезер і Вольф, Берлін — Ельбінґ[93], першокласна якість сигар на будь-який смак: Бразилія, Гавана, Мексика, марки «Мала втішниця», «Ліліпут», № 8 — 25 пфеніґів за штуку, «Зимова балада», в пачці 25 штук, 20 пфеніґів за штуку, сигарилос № 10, несортовані, обгортковий лист суматранського тютюну, особлива пропозиція в цьому ціновому сегменті, у скриньках по сто штук, за 10 пфеніґів. Я б'ю, ти б'єш, він б'є конкурентів скриньками по 50 штук і картонними коробками по 10 штук, надсилаємо в усі країни світу, «Боєро» — 25 пфеніґів, ця новинка принесла нам багато нових клієнтів, я б'ю, ти б'єш, розбиваємо всіх конкурентів.

Поряд з «Прелатом» — вільна площа, там стоять візки з бананами. Купуйте дітям банани! Банани найчистіший фрукт, оскільки шкірка захищає їх від комах, хробаків та бацил, окрім, звісно, тих комах, хробаків та бацил, які крізь неї проникають. Таємний радник Черні переконливо довів, що навіть для дітей у перші роки свого життя… Я б'ю, ти б'єш, він б' є — розбиваємо всіх конкурентів.

На Алексі завжди страшенно вітряно, а на розі, біля універмагу Тіца, просто збиває з ніг. Вітер дме поміж будинків, а потім вривається в котловани. Сховатися б десь у якійсь кнайпі! Але хіба можна собі це дозволити, коли вітер і в кишенях гуляє. Який тут жвавий рух, ловити ґав немає коли, така погода лише для бадьорих. Рано-вранці сюди поволі сходяться робітники — з Райнікендорфа, Нойкельна, Вайсензее. Чи холодно, чи тепло, чи вітряно, чи тихо, наливай собі кави, пакуй бутерброди, нам треба добре попрацювати, а згори сидять трутні, сплять собі на своїх пухових перинах та смокчуть із нас кров.

У Ашинґера тут велика кав'ярня і ресторан. Якщо не маєш черева, можеш швидко його нагуляти, а хто вже має, може й далі нарощувати його за власним бажанням. Природи не обдуриш! Хто гадає покращити якість хліба та булок з неякісного борошна за допомогою штучних добавок, той дурить себе й споживача. Природа має свої закони життя і мстить за будь-яке зловживання. Жахливий стан здоров'я майже всіх цивілізованих народів сучасности пов'язаний з уживанням неякісних та штучно покращених продуктів харчування. Чудові ковбасні вироби, продаж з яток, дешева ліверна ковбаса і кров'янка.

Надзвичайно цікавий «Журнал»[94], замість однієї марки — всього 20 пфеніґів, «Шлюб»[95] — надзвичайно цікаво й пікантно, всього 20 пфеніґів. Вуличний продавець пахкає сигаретою, на голові — картуз, розбиваю всіх конкурентів.

Зі східної частини Берліна, з Вайсензее, Ліхтенберґа, Фрідріхсгайна, Франкфуртської алеї до Алекса по Ландсберґерштрасе поспішають жовті трамваї. Номер 65 йде від Центрального скотного двору, через Велике кільце, Веддінґплац, Луїзенплац, номер 76 — з Гундекеле через Губертусалее. На розі Ландсберґерштрасе закривається універмаг Фрідріха Гана, все розпродали, все повивозили, а тепер і сам будинок збираються відправити до праотців. Там зараз зупинка трамваїв та автобуса № 19, що прямує до Турмштрасе. Там, де був «Юрґенс», крамниця канцелярського приладдя, будинок знесли, й на його місці встановили дощаний паркан. Там сидить якийсь старигань з медичними терезами: контролюйте власну вагу, 5 пфеніґів. О, любі брати й сестри, що юрмляться на Алексі, подаруйте собі цю мить, погляньте крізь щілину в паркані біля медичних терезів на закинутий терен, де колись процвітала крамниця Юрґенса, там ще стоїть універмаг Гана, безлюдний, порожній, вительбушений, тільки якісь червоні клаптики прилипли до скла вітрин. Перед нами лежить купа сміття. З праху ти прийшов, прахом ти станеш, тут колись збудували чудовий дім, та зараз вже порожньо в нім. Таким був кінець Риму, Вавилону, Ніневії, Ґанібала і Цезаря, всьому настає кінець, о, тільки подумайте!

По-перше, маю зауважити, що ці міста зараз знову розкопали, про що свідчать ілюстрації в останньому недільному випуску, а по-друге, ці міста вже виконали свою функцію, а тепер можна знову будувати нові міста. Ти ж не побиваєшся за своїми протертими й дірявими штаньми, а просто купуєш нові, так влаштовано світ.

На площі цілковито панує поліція. Вона представлена тут у багатьох екземплярах. Кожен такий екземпляр з виглядом знавця кидає погляди то в той, то в той бік, а ще він знає напам'ять правила вуличного руху. У нього на ногах краги, з правого боку висить ґумовий кийок, він розмахує руками, а потім тримає їх горизонтально в напрямку із заходу на схід: північ і південь мусять зачекати, а тим часом схід перетікає на захід, а захід — на схід. Потім екземпляр автоматично перемикається, і ось вже північ переливається на південь, а південь — на північ. У поліціянтів однострої приталені, сидять бездоганно. Ось він подав знак, й через площу біжать у напрямку до Кеніґштрасе десь чоловік із 30 цивільних осіб, частина з них зупиняється на острівці для перехожих поміж смугами руху, інша частина без пригод добирається до протилежного боку й далі крокує по дошках. Стільки само людей рушило на схід, попливло на зустріч тим іншим, й усе було так само, й з ними також нічого не трапилося.

То були чоловіки, жінки й діти, останніх, переважно, ведуть за руку жінки. Перелічити їх усіх та описати всі їхні долі було б надто складно, це можна зробити лише щодо деяких. Вітер рівномірно засипає всіх сніговою січкою. Обличчя перехожих зі сходу нічим не відрізняються від облич перехожих із заходу, півдня і півночі, окрім того вони часто міняються ролями, й тих, що зараз ідуть через площу до Ашинґера, за годину можна надибати біля порожнього універмагу Гана. Й так само ті, що йдуть від Брунненштрасе й хочуть потрапити до Яновицького мосту, змішуються з тими, що рухаються в протилежному напрямку. Звісно, багато хто також звертає вбік, з півдня на схід, з півдня на захід, з півночі на схід. Всі вони схожі один на одного — і ті, що крокують вулицями, і ті, що пересуваються в автобусах і трамваях. Вони сидять там у різних позах і збільшують вагу вагона, зазначену на ньому зовні. Що діється у їхніх душах, хто може зазирнути туди — неохопний розділ роману. І навіть якби хтось це таки зробив, кому була б з того користь? Нові книжки? Та вже й старі не продаються, 27-го року обсяг продажів книжок порівняно з 26-м роком знизився на стільки-то й стільки-то відсотків. Тож розглянемо цих людей просто як приватних осіб, які заплатили 20 пфеніґів, за винятком власників місячних проїздних квитків та учнів, які платять лише 10 пфеніґів, і ось їдуть вони зі своєю вагою від ста до двохсот фунтів[96], у вбранні, з ридикюлями, пакунками, ключами, капелюхами, вставними щелепами, бандажами від грижі, проїжджають Александерплац і зберігають під час поїздки таємничі довгі цидулки, на яких надруковано: Лінія № 12 Зіменсштрасе D А, Ґоцковскіштрасе С, В, Оранієнбурзька брама С, С, Коттбузька брама А — таємничі знаки, хто розгадає, хто їх назве, хто розповість[97], три слова важливі назву я тобі[98], а цидулки в певних місцях продірявлені чотири рази, й на них написано тією ж німецькою, якою написані Біблія та Цивільний кодекс: «Дійсний для поїздки в одному напрямку найкоротшим маршрутом, без права пересадки». Вони читають газети різного спрямування, зберігають рівновагу завдяки своєму вушному лабіринту, вдихають кисень, дрімають, відчувають біль, не відчувають болю, думають, не думають, вони щасливі, нещасні, не щасливі й не надто нещасні.

Рум-м, рум-м — копер забиває ще одну палю, я все б'ю і б'ю, ще одну палю заб'ю. Щось задеркотіло на площі біля управління поліції, там щось зварюють, цементовоз вивалив свій вантаж. Пан Адольф Краун, двірник, спостерігає за роботою бетономішалки, його неабияк захоплює автоматичне завантаження піску, ти б'єш, він б'є… З дедалі більшим захопленням він дивиться на те, як вагонетка з піском повільно підіймається з одного боку аж до самої гори, бух — і перекидається. Не хотілось би, щоб так викидали з ліжка: ноги догори, голова сторч, і лежиш, буває й таке, а ті працюють без упину.

Франц Біберкопф знову взяв наплічник і продає газети. Він змінив квартиру. Розентальську браму залишив, тепер стоїть на Александерплац. Він цілковито прийшов до норми, має 1,80 м зросту, трохи схуд, але почувається бадьоріше. На голові картуз газетяра.

Кризова ситуація в рейхстазі, чутки про вибори в березні, найімовірніше вибори — в квітні, куди Ви, Йозефе Вірте[99]? середньонімецький страйк триває, планується утворення арбітражної камери, розбійний напад на Темпельгерренштрасе. Його місце при виході з метро на Александерштрасе навпроти кінотеатру УФА[100], на цьому боці оптик Фромм побудував свій новий заклад. Франц Біберкопф уперше потрапив у цю товчію, він кидає погляд на Мюнцштрасе і думає: цікаво, як далеко звідси до тих євреїв, вони живуть десь неподалік, то було, коли зі мною та халепа трапилася, треба якось навідати їх, може, вони в мене одного «Народного спостерігача»[101] куплять. Чом би й ні? Подобається він їм чи ні — байдуже, головне, щоб купили. На цю думку він посміхається, ну й кумедний був отой старезний єврей у пантофлях. Він роззирається, пальці задубли, поряд стоїть якийсь малий горбань, у нього зовсім кривий ніс — напевне, був зламаний. Кризова ситуація у райхстазі, будинок № 17 на Геббельштрасе евакуйовано через небезпеку обвалу, кривавий злочин на рибальському пароплаві, бунтівник чи божевільний?

Франц Біберкопф та горбань обоє хукають собі на руки, щоб зігрітися. Дообідня торгівля йде мляво. Худющий старий чоловік, обшарпаний, заяложений, підходить до Франца. На голові в нього зелений повстяний капелюх, він запитує Франца, як воно — торгувати газетами. Колись і Франц про таке запитував. «Хто його зна, колего, чи підійде тобі ця справа». — «Ну, мені вже п'ятдесят два». — «Отож-бо й воно. З п'ятдесяти якраз і починаються проблеми з подагрою. Коли я служив у прусському війську, то був у нас капітан запасу, мав лише сорок, сам він із Саарбрюкена, аґент з розповсюдження лотерейних квитків — тобто він так казав, а може, він сигаретами торгував, — так от, у нього подагра вже у сорок була, ще й поперек прихопило. Але у нього через ті болячки така чудова постава була! Він ходив, як мітла на роликах. Постійно просив розтерти його маслом. А коли масла не стало, десь так у 1917-му, а був тільки пальмін, такий чудовий різновид маргарину, ще й згірклий на додачу, то він на кулю наразився — і по всьому». — «Що ж робити, на фабрику таких, як я, також не приймають. А минулого року мене ще й прооперували в Ліхтенберзі, у шпиталі святого Губерта. Вирізали яєчко, сказали, що там був туберкульоз, і досі болить. Та що там казати!» — «Ну то бережись, а то й друге виріжуть. Тобі вже краще напитувати якусь сидячу роботу — кучером, абощо». Середньонімецький страйк триває, перемовини завершилися безрезультатно, замах на закон про права квартиронаймачів, позбавляють даху над головою. «Ну що, колего, можна й газетами торгувати, але треба багато ходити, а ще треба мати гучний голос, як у тебе з горлом, тут треба виспівувати, як вільшанка, а ти співати вмієш? Бачиш-но, це в нас головне, у нас треба вміти співати і вміти бігати. Нам потрібні добрі горлодери. Найбільші крикуни найбільше й заробляють. Кажу тобі, у нас тут самі спритники. Ось глянь, скільки тут пфеніґів?» — «Здається, сорок». — «Отож, тобі здається, що сорок. А це важливо. Ти кажеш: сорок. Але коли хтось поспішає і знаходить у кишені лише монетку вартістю 5 пфеніґів і одну марку або десять марок, то питає нашого брата, чи ми можемо розміняти, а ми завжди можемо розміняти. Тут усі такі моторні, справжні тобі банкіри, і розміняють, і відсоток вирахують, а ти нічого й не помітиш, так хутко все робиться».

Старий лише зітхнув. «Еге ж, у твоєму віці, та ще й з подагрою… Знаєш, колего, якщо хочеш спробувати, то не бігай сам, візьми собі двох пацанів у помічники, їм, звісно, треба буде платити, можливо, половину віддаватимеш, але ти вестимеш усю справу, а ще побережеш ноги й горло. А ще треба мати зв'язки і знайти добре місце. Непогано можна заробити на спортивних змаганнях, на зміні уряду. Коли помер Еберт[102], то газети просто з рук виривали. Слухай, що ж це ти так скривився, то все лиш півбіди. Ось поглянь через дорогу на той копер, уяви собі, якби він тобі по голові бахнув, то вже не треба було би ні про що хвилюватися». Замах на закон про права квартиронаймачів. Начувайся, Церґібелю[103]. Виходжу з партії, яка зрадила свої принципи. Англія контролює Амануллу[104]. Індія нічого не знає.

Навпроти будиночка «Радіо-Веб» — один акумулятор заряджаємо безкоштовно — стоїть бліда панночка, насунула на самі очі свій капелюшок й про щось напружено думає. Поряд шофер таксі міркує: про що ж вона може думати, про те, що хоче взяти таксі й не має достатньо грошей, а може, просто чекає на когось. Але панночка в оксамитовому пальтечку лише трохи згинається, та ніби ногу підвернула, а потім знову рушає, напевно, трохи нездужає, постійно щось шпигає всередині. Вона готується до вчительських іспитів, сьогодні залишиться вдома, полежить з гарячими компресами, і над вечір, як завжди, біль вляжеться.

Увечері 9 лютого 1928 року, коли в Осло був повалений робітничий уряд, в Штутгарті проходив останній вечір шестиденних змагань на велотреку — переможцями стали Ван Кемпен і Франкенштайн, які набрали 726 очок і проїхали 2440 кілометрів, — а в Саарланді, очевидно, становище загострюється, увечері 9 лютого 1928 року, то був вівторок [одну хвилинку, зараз ви бачите таємниче обличчя невідомої красуні, її запитання стосується всіх, і вас також: ви вже курили «Каліф» фірми Ґарбаті[105]?], цього вечора Франц Біберкопф стояв на Александерплац біля тумби Літфаса[106] й вивчав оголошення городників Трепто, Нойкельна та Бріца, в якому вони закликали прийти на збори протесту, що відбудуться в святковому залі Ірмера, порядок денний: самочинні звільнення членів правління. Нижче висіли плакати: «Якщо діймає астма» та «Прокат масок. Широкий вибір для паній та кавалерів». І раптом перед ним, де не візьмись, з'явився малий Мек. Так, це Мек, авжеж, знаємо такого. Іде поважним кроком.

«Ну, Францекене, Францекене, — повторював Мек, дуже втішений такою зустріччю. — Слухай, Франце, я вже й не думав, що колись тебе побачу, аж ось зустрілися, ти наче з того світу повернувся. Я вже був ладен побитися об заклад…» — «Про що це ти? Ти подумав, що я знов щось утяв? Ні, хлопче зовсім ні!» Вони тиснули один одному руки, обіймалися так, що аж ребра тріщали, плескали один одного по плечах, похитуючись після кожного удару.

«Ось так виходить, Ґотлібе, що ми давно не бачились. А я тут торгую». — «Тут, на Алексі? Та що ти кажеш, Франце, як же ми з тобою жодного разу не зустрілися? Отак біжимо один попри одного, а очі не туди дивляться». — «Твоя правда, Ґотлібе».

Взялися попід руку та йдуть собі по Пренцлауерштрасе. «А ти ж колись хотів гіпсовими фігурками торгувати, Франце». — «Для торгівлі гіпсовими фігурками мені бракує клепки. Тут потрібна освіта, а в мене її нема. Я знову торгую газетами, можна й на цьому прогодуватися. А ти як, Ґотлібе?» — «А я стою по той бік, на Шенгаузерській алеї з чоловічим одягом: зимові куртки й штани». — «А звідки ти береш ті речі?» — «А ти все той самий Франц, як і раніше, все запитуєш «звідки?» Так лише дівки запитують, коли аліментів домагаються». Франц насупився й мовчки крокує поруч із Меком: «Ох, дурите ви людей, поки самі не влипните». — «Що значить «влипнете», що значить «дурите», Франце? Треба бути комерсантом, треба знати, де купувати».

Франц не хотів йти далі, не хотів — і все, він був добрим упертюхом. Але Мек не відставав, базікав не закриваючи рота, вмовляв: «Ходімо до кнайпи, Франце, може, побачимо там скототорговців — пам'ятаєш, тих, що в них був судовий процес, що сиділи з нами за одним столом під час зборів, на яких ти посвідку собі добув. Вони добряче влипли зі своїм процесом. Дали покази під присягою, а тепер мають шукати свідків, щоб підтвердили їхня слова. Буде їм непереливки, полетять з коня, та ще й головою вперед». — «Та ні, Ґотлібе, я краще не буду заходити».

Та Мек не здавався, і Франц поступився, адже це був його добрий давній друг, та ще й найкращий з усіх, звичайно, за винятком Герберта Вішо, але той був сутенером, і Франц його знати не бажає, ні, більше не бажає. Попід руку йдуть вони по Пренцлауерштрасе: лікерна фабрика, текстильні майстерні, конфітюри, шовки, шовки, рекомендую шовки, щось надзвичайно модерне для пані з вищого світу!

А коли вибило восьму, Франц сидів у шинку з Меком та ще якимось німим чоловічком, який спілкувався на миґах. Застілля було на славу. Мек і німий лише дивувалися, як Франц ожив, з охотою їв і пив, ум'яв дві заливні свинячі ноги, а потім квасолю, гарнір; і гальба за гальбою — пиво Енґельгардт, ще й їх пригощав. Утрьох вони порозсідалися на стільцях, розставивши руки, так щоб до їхнього невеличкого столика більше ніхто не міг підсісти й потурбувати їх; лише худенька господиня постійно підходила, подавала, забирала брудний посуд, доливала. За сусіднім столиком сиділи три літні пани, які час від часу гладили одне одного по лисині. Франц з набитим ротом посміхнувся й кивнув у їхній бік: «А що то вони там роблять?» Господиня підсунула йому гірчицю, вже другий слоїчок. «Напевне, люблять одне одного». — «Скидається на те». І всі троє загиготіли, плямкаючи й давлячись. А Франц усе примовляв: «Треба добре набити кендюха. Здорова людина має добре їсти. Якщо черево порожнє, забракне сил працювати».

Худоба прибуває до Берліна з провінції, зі Східної Пруссії, Померанії, Західної Пруссії, Бранденбурга. Тварини спускаються рампою, чути мукання, бекання. Свині рохкають, щось винюхують на землі. Йдеш у тумані. Блідий молодик береться за сокиру — хрясь! — одна мить, і по всьому.

О дев'ятій вони порозвалювалися на стільцях, позапихали до жирних ротів сигари й, раз по раз відригуючи, взялися випускати теплий дим із припахом їжі.

Тут усе й почалося.

Спершу до кнайпи зайшов якийсь зелений юнак, повісив на гачок капелюха й пальто, сів до піаніно й узявся молотити по клавішах. Кнайпу заповнювали відвідувачі. Дехто стояв біля шинквасу, про щось дискутуючи. За сусідній з їхнім столик всілися двоє старших чоловіків у картузах і один молодший у капелюсі, Мек обізвався до них, зав'язалася розмова. Той, молодший з чорними блискотливими очима, спритний хлопчина з Гопперґартена, розповідав таке: «І що ж вони зразу побачили, коли прибули до Австралії? Пісок, степ, поле, і жодного деревця, жодної бадилини — взагалі нічого. Піщана пустеля та й годі. А потім мільйони й мільйони жовтих овець. Вони там дикі. Тими вівцями спершу англійці годувалися. А потім їх також почали експортувати. В Америку». — «Сильно там потрібні вівці з Австралії». — «В Південну Америку. Точно кажу». — «Та в них же там повно биків. Вони самі не знають, куди дівати стільки биків». — «Але ж вівці — це вовна. Та ще й у країні, де так багато негрів, а ті ж мерзнуть. Та хіба англійці не знатимуть, куди їм продавати своїх овець? Про англійців можеш не переживати. А ти знаєш, що потім з тими вівцями сталося? Тут ось один розказував, що тепер в Австралії, хоч куди поглянь, жодної вівці. Все голо. А чому?» — «Хижаки, чи що?» Мек похитав головою: «Які там хижаки! Пошесть. То завжди найбільша біда для країни. Скот виздихав, і роби що хочеш».

Хлопець у капелюсі не погоджувався з тим, що пошесть була головною причиною зникнення овець: «Звичайно, пошесті також бувають. Коли так багато худоби, деякі тварини дохнуть, а потім те падло розкладається, а від того бувають хвороби. Але не це головне. Як англійці прийшли та взялися їх виловлювати, то ті вівці в море кинулися всі гуртом. Через англійців у овець паніка зчинилася по всій країні, англійці почали їх відловлювати й у вагони заштовхувать, то тварини тікали тисячами й кидалися просто в море». А Мек: «Та ну? Але ж для англійців це якраз добре. Хай би собі бігли. Поставити кораблі біля берега. Так можна й на перевезенні залізницею зекономити». — «На перевезенні зекономити», таке скажеш. Та воно ж багато часу минуло, поки англійці взагалі помітили, що коїться. Вони ж усе в глибині країни орудували: ловили овець та заганяли їх у вагони, така здоровецька країна — і ніякої тобі організації, принаймні спочатку. А потім було запізно, так, вже було запізно. Вівці, певна річ, кинулися в море й пообпивалися солоною водою». — «І що далі?» — «А що? От тебе мучить спрага, й ти на голодний шлунок п'єш оту солону гидоту». — «То що, пообпивалися й повиздихали?» — «Певно що так! Кажуть, там на березі моря валялося їх тисячами, а сморід стояв просто жахливий, на цьому все й закінчилося». Франц підтвердив: «Скотина — вона дуже чутлива. То справа геть непроста. Біля скотини треба вміти поратися. А хто на тому не розуміється, то краще й не братися».

Усі були вражені почутим, випили, побідкалися через змарновані гроші, так, чого тільки не буває на світі, а в Америці дійшло до того, що навіть пшеницю погноїли, весь урожай — чого тільки не буває. «Це ще що, — заявив чорноокий з Гоппенґартена, — про ту Австралію я вам можу ще й не таке розказати. Про те ніхто й не відає, і в газетах про те не пишуть, а чого не пишуть — біс його знає, напевне, через іммігрантів, бояться, що до них ніхто не поїде. У них там є такі ящірки, справжній допотопний вид, кілька метрів завдовжки, їх навіть у зоологічних садах не показують, бо англійці не дозволяють. Якось матроси з одного нашого корабля спіймали одну таку і почали у Гамбурзі показувати. Але скоро їм це заборонили. Нічого не вдієш. А ті ящірки живуть у трясовині, на болотах, ніхто не знає, чим вони там харчуються. Якось ціла колона автомобілів потонула в болотах; то їх навіть витягати звідти не стали. З кінцями. Ніхто до того місця навіть підійти не наважився. Ось так». — «Отакої! — вигукнув Мек, — а якби їх газом?» Гоппенґартенський замислився: «Можна було б спробувати. Так, спробувати не завадило б». І всі з цим погодилися.

Ззаду до Мека підсів старший чоловік, поклав лікоть на його стілець, такий собі опецькуватий коротун з червоним, як у рака, лицем та великими очима, вибалушеними й верткими. Всі трохи посунулися, щоб дати йому місце. Й почали вони з Меком перешіптуватися. Цей чолов'яга був у високих начищених чоботях, через руку перекинутий сукняний плащ — він чимось скидався на скототорговця. Франц, схилившись над столом, далі провадив бесіду з молодиком із Гоппенґартена, який йому сподобався. Аж тут Мек торкнув його за плече, кивнув до нього, вони підвелися, а коротун-скототорговець, який приязно посміхався, встав і собі. Утрьох вони відійшли до чавунної пічки і стали трохи збоку. Франц подумав, що йдеться про тих двох скототорговців та їхній процес. Тож він хотів одразу махнути на це рукою. Але то була зовсім дріб'язкова розмова. Коротун хотів лише потиснути йому руку й поцікавитися, якими справами займається Франц. Франц поплескав по своїй сумці з газетами. А може, принагідно він би взявся торгувати й фруктами? Коротуна звали Пумс, він займається продажем фруктів, й іноді йому буває потрібен продавець, який би розвозив фрукти на візку. На це Франц здвигнув плечима: «Залежно який заробіток». Після цього вони знову сіли за стіл. Франц подумав, що цей коротун надто вже швидкий на язик — користуватися обережно, перед вживанням збовтати.

Розмова точилася далі, й гоппенґартенський парубок знову заволодів загальною увагою; балакали про Америку. Гоппенґартенський зняв капелюха і затис його між колінами: «Так от, він одружується в Америці з однією жінкою й нічим особливо не переймається. Аж виявилось, що його жінка негритянка. «Що, — каже він, — ти негритянка?» Гоп — і викинув її з дому. Потім їй довелося роздягнутися перед судом. Була в самих купальних трусиках. Спершу, звичайно, не хотіла того робити, але довелося. А шкіра у неї зовсім біла. Тому що вона була метиска. А чоловік своєї гне — негритянка, мовляв, і квит. А чому? Тому що лунки нігтів у неї не білі, а коричневі. Значить, метиска». — «І чого ж вона хотіла? Розлучення?» — «Ні, відшкодування збитків. Адже він одружився з нею, і через це вона мала вже геть інший статус. Розведена жінка нікому не потрібна. А була вона біла-білісінька, та ще й красуня — як намальована. Ну, може й були у неї в роду колись негри, столітті десь у сімнадцятому. От і відшкодовуй тепер збитки».

Біля шинквасу здійнялася буча. Господиня кричала на якогось шофера, що надміру розходився. А той огризається: «Та я б ніколи не дозволив собі псувати їжу!» Тут обізвався торговець фруктами: «Ану тихо там!» На цей окрик шофер зі злою гримасою на обличчі обернувся, побачив коротуна й убивчо посміхнувся до нього, і за шинквасом запанувала зловісна тиша.

Мек шепнув Францові: «Скототорговці сьогодні не прийдуть. У них все в ажурі. Наступне засідання гарантовано буде на їхню користь. А ти ліпше поглянь на того жовтолицього, він тут за головного».

До жовтолицього, як того назвав Мек, Франц придивлявся цілий вечір. Він одразу привернув Францову увагу. Чоловік був стрункий, вбраний у вигорілу солдатську шинель — часом не комуніст? — мав довге, жовтувате обличчя, в око впадали глибокі повздовжні зморшки на високому чолі. Чоловікові точно було трохи більше тридцяти, проте від носа до рота з обох боків у нього пролягли надзвичайно виразні складки. Ніс — Франц довго й детально його розглядав — був куций, сплющений, ніби причеплений. Голову він низько опустив на груди до лівої руки, в якій тримав розпалену люльку. Чорне волосся стояло сторчма. Коли він потім підійшов до шинкваса — він волочив за собою ноги, ніби ті прилипали до долівки, — Франц запримітив, що взутий він у жовті поношені черевики на шнурівці, а сірі товсті шкарпетки гармошкою спадали донизу. Може, в нього сухоти? Йому б до лікарні потрібно — в Беліц чи ще кудись, — а він по забігайлівках тиняється. Що йому тут робити? А чоловік тим часом приплентався до свого місця з люлькою в роті, горнятком кави в одній руці та склянкою лимонаду з високою олов'яною ложкою в іншій. Він знову сів до свого столика й довго сидів, замислено попиваючи то каву, то лимонад. Франц пас його очима. Які ж у нього сумні очі! Він точно встиг відсидіти; позирає сюди і, напевно, так само думає про мене. Це правда, хлопче, відсидів, у Теґелі, чотири роки, тепер знаєш, ну й то що тепер?

Більше того вечора нічого не трапилось. Але відтоді Франц почав учащати на Пренцлауерштрасе й запізнався з тим чоловіком у солдатській шинелі. То був славний хлопець, лише затинався добряче, і часом доводилося довго чекати, поки він щось із себе вичавить, — тоді очі в нього ставали такі великі й благальні. Виявилося, що він ніде не сидів, лише одного разу його арештували за політику: вони мали підірвати газовню, на них хтось насвистів, проте йому вдалося вчасно зникнути.

«А зараз чим займаєшся?» — «Торгую фруктами, то те, то се. Допомагаю іншим. А як нема роботи, ходжу на біржу, щоб печатку поставили». В темну компанію втрапив Франц Біберкопф, більшість нових знайомців торгували фруктами й дивним чином мали з того добрий зиск, а червоний як рак коротун забезпечував їх товаром, був ніби гуртовиком. Франц тримався від них подалі, але й вони також. Він ніяк не міг второпати, в чому там річ. І казав сам до себе: ні, краще вже газетами торгувати.

Якось увечері той, що в солдатській шинелі, а звали його Райнгольд, завів несподівано довгу розмову, точніше, він просто менше затинався, коли мова йшла про жінок, яких він лаяв на всі заставки. Франц реготав до знемоги: той справді жіноцтво сприймає всерйоз! Ніколи такого про нього не подумав би; то от що було його пунктиком, тут кожен має свій пунктик, один — той, а інший — той, цілком нормальних нема. Райнгольд закохався в жінку кучера, одного з візників броварні, вона втекла від нього заради Райнгольда, але біда в тому, що Райнгольдові та жінка вже набридла. Франц аж рохкав від захвату: який кумедний хлопак: «То хай іде собі під три чорти». А той став затинатися ще більше й вирячив очі: «То все не так просто. Жінки таких речей не розуміють, хоч листовно їм повідомляй». — «То ти їй все так і написав, Райнгольде?» Затинаючись та бризкаючи слиною, він відповів: «Та казав уже сто разів. А вона каже, що цього не розуміє. Я, мовляв, збожеволів. Не може такого второпати. Тож доведеться тримати її при собі, аж поки сам сконаю». — «Та напевне доведеться!» — «Вона так само каже». Франц зайшовся могутнім реготом, а Райнгольд набурмосився: «Послухай, та годі тобі дурня клеїти». Ні, у Франца не вкладалося в голові, такий відчайдух, з динамітом у газовню, а тепер сидить і виводить тут похоронні марші. «Візьми її собі», — затинається Райнгольд. Франц від сміху аж ляснув рукою по столу: «Та що ж мені з нею робити?» — «Ну, ти ж можеш її кинути». Франц був у захваті: «Гаразд уже, зроблю тобі послугу, можеш на мене покластися, Райнгольде, а то ці жінки ще тебе в пелюшки загортатимуть». — «Та ти спершу на неї подивися, а потім кажи». Обоє залишилися задоволені.

Ота Френца, про яку була мова, наступного дня по обіді власною персоною прийшла до Франца Біберкопфа. Як він почув, що вона зветься Френца, то втішився; отже, вони добре пасують одне одному, адже він зветься Франц. Вона принесла йому від Райнгольда пару жабодавів на грубій підошві, Юдина платня, посміявся про себе Франц, його тридцять срібників. Вона ще й сама мені їх принесла. Цей Райнгольд — таки паскудник. А загалом ціна відповідна, подумав він й увечері пішов з нею до Райнгольда, але той, як і слід було очікувати, десь запропастився, від чого у Френци стався напад гніву, а потім було втішливе туркотіння удвох у Францовій кімнаті. Наступного ранку кучерова дружина побігла до Райнгольда, і не встиг він навіть позатинатися, як вона перебила його, сказала, щоб він не турбувався, що він їй зовсім не потрібен, що вона має іншого. А що то за один, його не обходить. І щойно вона забралася, як до Райнгольда прийшов Франц у нових чоботах, які він одягнув на дві пари вовняних шкарпеток, щоб завелика взувачка не спадала; вони обнялися й поплескали один одного по спині. «Я ж казав, що зроблю тобі послугу», — мовив Франц, відмахуючись від Райнгольдових подячних слів.

Ця кучерова дружина як стій закохалась у Франца, її серце виявилося доволі еластичним, про що вона до цього дня навіть не здогадувалася. А Франц радів з того, що вона опинилася в полоні цієї нової сили, адже він любив людей і вважав себе знавцем їхніх душ. З насолодою спостерігав він за тим, як вона почала в нього облаштовуватися. В якому напрямі все йтиме, він уже знав; спочатку жінки завжди беруться до кальсонів і подертих шкарпеток. А те, що вона кожного ранку начищала йому чоботи, ті самі, що принесла від Райнгольда, щоразу викликало в нього новий напад сміху. А коли вона запитувала, чого він сміється, він відповідав: «Бо ті чоботи такі здоровенні, бозна на кого й зроблені, що ми в них обоє вліземо».

Але то вже було перебільшення.

Тим часом заїка Райнгольд, любий друг Франца, замав нову подружку, звалася вона Циллі, принаймні, вона стверджувала, що це її ім'я. Францу Біберкопфу було до того цілком байдуже, він уже бачив її кілька разів на Пренцлауерштрасе. Та коли заїка десь через місяць поцікавився в нього, чи він уже спровадив Френцу, в душу Франца закралася підозра. Він відповів, що вона кумедна веселушка, й спершу було не второпав, куди той хилить. Тоді Райнгольд став твердити, що Франц буцімто обіцяв невдовзі її вигнати. На що Франц заперечив: ще зарано. Нову наречену він збирався заводити лише на весні. Літнього одягу, як він зауважив, у Френци немає, а купити його він також не може, тож влітку вони й розпрощаються. Тоді Райнгольд невдоволено зауважив, що одяг Френци вже зараз виглядає дуже пошарпаним, до того ж речі, які вона носить, зовсім не для зими, то переважно демісезонні речі, що аж ніяк не годиться для таких температур, як тепер. З цього зав'язалася довга розмова про термометри і барометри та про прогнози погоди, які вони бачили в газетах. Франц залишився при думці, що ніколи точно не можна знати, яка буде погода, а Райнгольд передбачав настання сильних морозів. І лише тоді Франц нарешті зрозумів, що Райнгольд хоче позбутися й Циллі, яка носила манто з фарбованого кролика. На біса мені та кроляча печеня, думав собі Франц, от причепився. «Послухай, ти що здурів, хочеш, щоб у мене на шиї вже двоє сиділи, мені однієї досить. Та й справи йдуть не вельми. Де мені взяти грошей? Не красти ж іти!» — «Та тобі зовсім не треба двох. Коли я про двох казав? Та я не став би примушувати тебе мати справу з двома жінками одразу. Ти ж не турок якийсь». — «Я про те й кажу». — «Так і я про те саме. Коли це я казав, що ти маєш обох до себе забрати. Тоді вже й з трьома можна. Ти ж першу можеш комусь сплавити, чи ти не маєш кому?» — «Як то «сплавити»?» Що це він знову вигадує? Їй-богу, в хлопця гусінь у голові. «Хтось інший може в тебе цю Френцу перехопити». А наш Францик у захваті, ляскає того по плечу. «Та ти хлопець бувалий, видно, що у високі школи ходив, хай йому біс, я й у твій слід не ступлю. Отже, влаштуємо торгівлю з рук в руки, як під час інфляції?» — «Чом би й ні, все одно жінок забагато». — «Навіть дуже забагато. Хай йому грець, Райнгольде, ну ти й мастак, мені аж дух у грудях сперло». — «Ну то як?» — «Гаразд, домовилися, по руках. Пошукаю кого-небудь. Сподіваюся, що знайду. А то перед тобою мені незручно! Аж дух у грудях сперло».

Райнгольд скоса позирає на Франца. Може, йому якоїсь клепки в голові бракує? Цей Франц Біберкопф — таки несусвітній дурень. Невже він справді подумав посадити собі на шию двох дівок одразу?

А Франц був такий захоплений цим ґешефтом, що одразу підхопився й подався до горбатого Еде в його нору: чи не хоче той, бува, перейняти від нього одну кралю, бо у Франца вже є інша, а цієї треба позбутися.

А тому Еде це було саме до речі, він якраз хотів удати із себе хворого і трохи відпочити від роботи — отримає виплату у зв'язку з хворобою, а дівка ходитиме на закупи і в касу за грішми. Але якщо вона захоче в мене осісти, сказав він одразу, то я такого не допущу.

Наступного дня під обід, перш ніж вийти з дому, Франц улаштував кучеровій дружині — ні за що ні про що — жахливий скандал. А та й собі розійшлася. Та Францові цього тільки й треба було, і він ще більше розкричався. За годину все влаштувалося: горбань помагав жінці пакувати речі, розлючений Франц побіг геть, кучерова дружина переїхала до горбаня, бо не мала більше куди подітися. А горбань пішов до лікаря, удав із себе хворого, й увечері вони вже удвох лаяли Франца Біберкопфа на всі заставки.

А до Франца прийшла Циллі. Чого тобі, дитино? У тебе щось болить, може, десь шпигає, бідолашко? «Та я маю вам лише оцей хутряний комір віддати». Франц узяв хутро й схвально кивнув. Вишукана річ. Де це хлоп такі гарні речі дістає? Минулого разу були лише чоботи. Циллі, нічого не підозрюючи, невинно зауважила: «Ви, напевне, великі друзі з моїм Райнгольдом?» — «Так і є, — засміявся Франц. — Він час від часу посилає мені продукти та дещо з одягу, коли має зайвий. Ось недавно прислав чоботи. Просто взяв і прислав. Зачекайте, я зараз вам покажу». Якщо тільки та дурна стерва Френца їх не прихопила. Де ж вони поділися? А, ось вони. «Погляньте, фройляйн Циллі, він прислав мені їх минулого разу. Що скажете, справжні ботфорти, халява як дуло гармати. В них одразу троє помістяться. Ану, всуньте сюди вашу ніжку». І ось вона вже взула ті «дула», хихоче, так чепурно вбрана, миле створіннячко, що й казати, яка солоденька, як вона мило виглядає в чорному манто з хутряним комірцем, той Райнгольд — справжній телепень, виганяти таку кралечку, і де він постійно таких чемних знаходить. Циллі стоїть перед ним у здоровенних чоботах. А Франц пригадує, як то було минулого разу, я ніби маю абонемент — передплатив на кожен місяць новий гардероб із дівкою, — скинув черевика та й собі засовує ногу в чобіт. Циллі пищить, але його нога таки входить, вона хоче втекти, та де там, тепер вони скачуть удвох, він позад неї. Дострибали до столу, а тут Франц другою ногою — в другий чобіт. Хитаються обоє, крик, гей, фройляйн, стримайте свою уяву, дайте обом удосталь повеселитися, у них зараз приватний прийом, а для касових пацієнтів[107] прийом пізніше, з п'ятої до сьомої. «Франце, послухай, на мене чекає Райнгольд, ти ж йому нічого не скажеш? Ну будь ласочка». — «Та чого б це я мав казати, кицюню?» А ввечері він уже одержав її, малу плаксуху, з усім добром. Увесь вечір вони лаяли Райнгольда, адже Циллі така мила, в неї такий чудовий гардероб, манто майже нове, бальні туфельки, все це вона одразу прихопила із собою, ого, невже це все тобі Райнгольд подарував, напевне, купував на виплат.

Відтоді Франц дивився на Райнгольда із почуттям захоплення і вдячности. Але робота тепер у Франца не з легких, він з тривогою думав про кінець місяця, коли Райнгольд, цей вічний мовчун, знову заговорить. І ось одного вечора на зупинці метро Александерплац навпроти Ландеберґерштрасе перед Францом раптом з'явився Райнгольд та й питає, чи той щось планував на вечір. Ти диви, ще ж і місяця не минуло, до того ж на Франца вдома чекає Циллі, але піти з Райнгольдом — то завжди дуже приємна справа. Тож вони й покрокували неквапно — як гадаєте куди? — вниз по Александерштрасе на Принценштрасе. Франц усе допитується, куди вони йдуть. До Вальтерхена? На чарочку? І нарешті випитав. Райнгольд хоче сходити до Армії Спасіння[108] на Дрезденерштрасе! Хоче послухати, що там проповідують. Що ж, це в стилі Райнгольда. Завжди в нього якісь химерні ідеї. Тоді Франц Біберкопф уперше провів вечір у солдатів Армії Спасіння. Було дуже кумедно, Франц страшенно з усього дивувався.

А о пів на десяту, коли залунали заклики покаятися в гріхах, Райнгольд почав якось дивно поводитися, раптом підхопився, ніби його ґедзь вкусив, вискочив із зали і побіг геть. Та що це з ним таке? Франц наздогнав його біля сходів, а той лається: «Тих хлопців треба стерегтися. Вони тебе так оброблять, що ти й вдихнути не встигнеш, як на все погодишся». — «Та ну, облиш! Зі мною таке не пройде, довго старатися будуть». Райнгольд і далі лаявся, а коли вони зайшли до Гакепетера на Принценштрасе, він продовжував у тому ж дусі, а потім таки проговорився. «Хочу покінчити з усіма тими дівками, Франце, не можу більше». — «О Господи, а я вже тішився, що скоро чергову одержу». — «Ти думаєш, мені з того велика радість — наступного тижня збути тобі Труду, ту білявку? Ні, так далі тривати не може…» — «За мною, Райнгольде, діло не стане, не сумнівайся. На мене можеш покластися. Як на мене, то нехай хоч із десяток дівчат прийде, всіх прилаштуємо, Райнгольде». — «Дай мені спокій з тими дівками. Розумієш, Франце, я просто більше не хочу». Отакої! сам усе придумав, а потім ще й дратується. «Якщо не хочеш тої дівки, то візьми й покинь її, тут усе просто. Відшити їх завжди можна. Оту, що ти зараз маєш, я ще в тебе візьму, а потім зав'яжи з цим». Все просто, як двічі два — чотири, і навіщо очі витріщати, чого це він так вилупився? Якщо хоче, то останню може залишити собі. Ну, і що таке? От дивний хлоп, тепер пішов узяти собі кави й лимонаду, шнапсу не переносить, від нього ноги стають як ватяні, і постійно він з дівками. Якийсь час Райнгольд мовчав, а коли видув три чашки свого пійла, в нього розв'язався язик.

Ніхто не стане всерйоз заперечувати, що молоко є надзвичайно поживним продуктом харчування. Його рекомендовано вживати дітям, особливо немовлятам, а також хворим для зміцнення організму, бажано у поєднанні з іншими калорійними продуктами. Ще одним продуктом, визнаним усіма медичними авторитетами, якому, на жаль, не віддали належного, є баранина. Нічого не маю проти молока. Але все-таки пропаганда не повинна набувати незграбних, безглуздих рис. У всякому разі, думає Франц, я за пиво, якщо його правильно зберігати, то нічого не може бути кращим за нього.

Райнгольд прикипів очима до Франца — вигляд у хлопця зовсім пригнічений, ось-ось сльозу пустить: «Та я вже двічі був у Армії Спасіння, Франце. Навіть побалакав там з одним. Пообіцяв йому, що «так», буду триматися, а потім знову пустився берега». — «Так, а в чому, власне, річ?» — «Ти ж сам добре знаєш, як швидко мені жінки набридають. Якихось чотири тижні — і вже кінець. А раніше я просто глузд через неї втрачав, бачив би ти мене — цілком божевільним ставав, хоч у ґумову камеру[109] саджай. А потім — усе, кінець, очі мої б її не бачили, я готовий навіть приплатити, тільки б здихатися її». Франц аж зачудовується: «Може, ти й справді ненормальний? Чекай-но…» — «Тож я й пішов до Армії Спасіння, все їм розповів, а потім молився там з одним…» Франц не перестає дивуватися: «Ти? І молився?» — «А що мені ще залишалося, коли на душі так паскудно, й не знаєш, де шукати поради». Хай йому біс, ну й ну, що це він таке верзе? «Воно й помогло, десь тижнів із шість чи вісім думав про щось інше, опанував себе, таки справді трохи попустило». — «Гей, Райнгольде, а може тобі в Шаріте[110] сходити на прийом? Мабуть, не слід було тікати із зали. Міг би спокійно спереду сісти на лавку. Переді мною тобі нема чого соромитися». — «Ні, більше туди не піду, та воно вже й не помагає, і взагалі все це дурниці. Якого біса я маю там спереду повзати на колінах і молитися, якщо я невіруючий». — «Ну, я розумію. Якщо не віриш, то користи з того не буде». Франц поглянув на друга, що похмуро витріщився на свою порожню чашку. «Послухай, Райнгольде, я навіть не знаю, чим я би міг тобі допомогти. Треба все добре обмізкувати. Напевне, треба зробити так, щоб жінки тобі надовго спротивилися». — «Та мене вже зараз просто нудить від тої білявої Труди. Але якби ти побачив мене завтра чи післязавтра, коли з'явиться Неллі, або Густа, або як там їх усіх зватимуть, — тоді подивишся на Райнгольда. І на його червоні вуха. Ні про що не думаю, а лише про те, щоб запопасти саме її, навіть якщо всі свої гроші доведеться викинути, все одно хочу її мати». — «Що ж тобі в них так подобається?» — «Хочеш знати, чим вони мене приваблюють? Та нічим особливим. У тім-то й річ. Скажімо, одна має зачіску «бубікопф», під хлопчика, або постійно жартує. Чому вони мені подобаються, Франце, я й сам до пуття не знаю. А жінки, ти їх поспитай, то вони й самі дивуються, коли я раптом розпалюся як бик і не рухаюся з місця. От спитай хоч у Циллі. Нічого не можу з собою вдіяти, нічого не можу зробити». Франц вражено витріщається на Райнгольда.

Ось той жнець, що зветься Смерть, від Бога має сили вщерть. Нині він ніж свій нагострить — стинатиме краще колосся, вже скоро його косовиця, а нам страждать доведеться[111].

Дивний хлопак. Франц усміхнувся. А Райнгольду геть не до смішок.

Ось той жнець, що зветься Смерть, від Бога має сили вщерть, вже скоро його косовиця.

А Франц собі думає: треба тебе трохи розтермосити, хлопче. Ми тобі капелюха на десять сантиметрів глибше насунемо. «Гаразд, Райнгольде, щось придумаємо. Спершу з Циллі побалакаю».

«Циллі, не сідай одразу на коліна. І не кидайся отак відразу. Ти ж моя кицюня. Ану вгадай, з ким я зустрічався». — «І знати не хочу». — «Ціпонько, ціп-ціп-ціп. Так із ким же? З Райнгольдом». Тут мала насупилася. З якого б то доброго дива? «З Райнгольдом? І що він каже?» — «Багато чого». — «А ти сидиш, вуха розвісив, ще й, напевно, віриш усьому?» — «Та що ти, Циллікен». — «Ну, тоді я піду. Спершу чекай на тебе цілісінькі три години, а потім вислуховуй від тебе усілякі дурниці». — «Та ні, що ти [явно здуріла!], це ти маєш мені дещо розповісти, а не він». — «Та в чому річ? Нічого не розумію».

І тут понеслося! Ця чорнявка Циллі так увійшла в раж, що часом їй аж дух перехоплювало, а Франц її ще більше розгарячив, обціловує всю, поки та говорить, бо вона така гарненька, коли гнівається, як пташечка з блискучим червоним пір'ячком, а тут вона ще й розплакалася, коли пригадала, як то все було. «Так ось, оцей Райнгольд, він для жінки не коханець і навіть не сутенер, він взагалі навіть не чоловік, а просто нездара. Скаче по вулиці, як горобець, ту дзьобне, ту дзьобне, аж хапне собі одну. Про це тобі десятки дівчат розкажуть. Ти думаєш, я була в нього перша чи восьма? Та де там — може, сота. Якщо його запитати, то він і сам не знає, скільки в нього їх було. Тобто яке вже там «було». Слухай, Франце, якщо ти цього розбійника здаси, матимеш від мене дяку. Та що я, в мене й не залишилося більше нічого, а тобі за нього у комісаріаті винагороду дадуть. Коли подивишся на нього збоку, як він за столом сидить та свою бурду попиває склянку за склянкою, то й не здогадаєшся, що то за один. А потім він раптом як учепиться в якусь дівку». — «Він це всім розповідає». — «Спершу думаєш собі, чого він хоче, той хлопець, пішов би краще в «Пальму» та виспався. А він знову тут як тут, спритник, але добрий кавалер, що там казати, Франце, аж лоба треш і гадаєш, що з ним таке, може, він з учорашнього дня курс омолодження за Штайнахом[112] пройшов. Заводить розмови, кличе танцювати». — «Хто, Райнгольд танцює?» — «А ти що думав? Де ж я з ним познайомилася? На танцмайданчику, Шосештрасе». — «Диви, як він усе швидко прокручує».

«Він обкрутить будь-яку, Франце, хай би хто вона була, навіть заміжню, і не відстане, поки свого не доможеться». — «Ну й кавалер!» Франц реготав, аж за живіт хапався. Не клянись на вірність, я не хочу клятв, кожен хоче з часом уже нових дівчат, бо серця гарячі спокою не ймуть, все нового хочуть, поки не знайдуть, краще не клянися, краще припини, бо і в мене серце прагне новизни.

«А тобі смішно? Може, й ти такий самий?» — «Та що ти, Циллікен, просто він такий чудний, а зараз він мені скімлить, що не може відчепитися від жінок. «Не можу, ой не можу, лишить тебе саму». Франц зняв куртку. «А зараз у нього Труда, білявка, як ти думаєш, чи не забрати її в нього?» Циллі як заверещить! Ну жінки й лементують! Гарчить, як дика тигриця! Вирвала у Франца з рук куртку, пошпурила на підлогу, що ти робиш, я ж куртку не для того купив, щоб на клоччя подерти, наступного разу ти її точно порвеш, сили вистачить». — «Ти що, Франце, з дуба впав? Що це ти сказав, що ти сказав про Труду, ану повтори». І далі гарчить, як тигриця. Якщо й так далі лементуватиме, то сусіди поліцію викличуть, подумають, я хочу її порішити. Спокійно, Франце, спокійно. «Циллі, та годі одягом кидатися. Зараз він дорого коштує, та й купити його геть не просто. Давай сюди куртку. Та не бійся, не вкушу». — «Ні, ну ти й простак, Франце». — «Гаразд, нехай буде простак. Але він мій друг, той Райнгольд, і зараз він опинився у складній ситуації. Він навіть поперся на Дрезденерштрасе, до Армії Спасіння, уявляєш, хоче там молитися, я ж маю якось його підтримати, раз він мені друг. То що, не забирати в нього Труди?» — «А як же я?» — З тобою вдвох підемо на рибалку[113]. «Ну, про це треба нам поговорити, маємо все обдумати, як нам це краще зробити. До речі, а де оті високі чоботи? От подивися на них». — «Дай мені спокій, людино добра!» — «Та я тобі лише чоботи показати хочу, Циллі. Вони мені, бачиш-но, дісталися від Райнгарда. Пам'ятаєш, ти принесла мені хутряний комір? А раніше інша принесла мені чоботи». Так все і скажемо, а чому ні, не будемо з цим критися, краще відверто.

Циллі сіла на ослінчик і втупилась у Франца. А потім розплакалася, не каже й слова. «Ось такі справи. Така вже він людина. То я йому й допоміг. Адже він мій друг. Я не хочу тебе дурити». А вона як зиркне на нього! З такою злістю. «Ах ти ж собаче лайно, ах ти ж сучий син. Знаєш, якщо Райнгольд — пройдисвіт, то ти ще гірший, гірший за найгіршого сутенера». — «Та ні, я не такий». — «Якби я була чоловіком…» «То й добре, що ти не чоловік. Але тобі не варто так себе накручувати, Циллікен. Я тобі сказав, як діло було. А тим часом я дивився на тебе і все вже придумав. Не буду я в нього Труди забирати, а ти тут залишишся». Франц підводиться, бере чоботи й кидає їх на шафу. Так далі діло не піде, більше не хочу цього, тільки людей дурно занапащати, так не годиться. Треба покласти цьому край. «Циллі, сьогодні ти залишишся тут, а завтра вранці, коли Райнгольда не буде вдома, підеш до його Труди й поговориш із нею. Я її підтримаю, вона може на мене покластися. Знаєш що, скажи їй, нехай приходить сюди, поговоримо тут утрьох».

Наступного дня по обіді білява Труда сидить у Франца та Циллі, вона бліда й виглядає засмученою, тут Циллі навпростець і каже, що, напевне, Райнгольд її ображає і не піклується про неї. Так і є. Труда — в сльози, але не може збагнути, чого від неї хочуть, тож Франц узявся пояснити: «Райнгольд не такий уже й поганий. Він мій друг, і я не дозволю його ганити. Хоча все це скидається на знущання над тваринами. Шкуродерство якесь!» Вона не має його лякатися, окрім того, Франц, зі свого боку… Ну, там буде видно».

Увечері Райнгольд прийшов до Францової газетної ятки, щоб разом із ним кудись піти. Надворі стояв лютий холод, тож Франц пристав на пропозицію Райнгольда випити по склянці гарячого грогу. Спершу Франц не надто зважав на те, що там Райнгольд почав розбазікувати, аж ось той перейшов до справи з Трудою: вона, мовляв, йому остогиділа, і він сьогодні ж має її позбутися. «Райнгольде, ти знову нагледів якусь новеньку?» Він і справді мав одну на прикметі, так і сказав. Тоді Франц сказав, що Циллі не виганятиме, вона так добре в нього прижилася, до того ж вона хороша дівчина, й він, Райнгольд, має трохи пригальмувати, як то й належить порядним людям, не може ж усе це вічно тривати. Райнгольд спочатку не зрозумів і хотів знати, чи це, бува, не через хутряний комір. Тоді Труда принесе йому, ну, скажімо, годинник, срібний кишеньковий годинник або хутряну шапку-вушанку, вона Францу стала б у пригоді. Ні, нічого не вийде, годі вже з цим марудитись. Я й сам годен купити собі все, що треба. Франц уже давно хотів по-товариському з ним поговорити, щиро, як з другом. І виклав Райнгольду все, що надумав за вчора й сьогодні. Хай він як знає, а Труду має залишити собі. Звикнеться, й усе буде добре. Жінка — також людина, тож і поводитися з нею слід по-людському, а ні, то хай собі візьме повію за три марки, то та буде рада, що після всього може йти своєю дорогою. Але задурювати дівкам голову з коханням і почуттями, а потім кидати їх одна за одною — це вже ні! Райнгольд своїм звичаєм слухає все це мовчки. Попиває каву й ніби дрімає. А потім так спокійно каже, що коли Франц не хоче брати Труди, то й не треба. Раніше він також без нього обходився. А потім іде собі, каже, що не має часу.

Серед ночі Франц прокинувся й не може заснути до ранку. В його барлозі страшенний холод. Поряд спить, похропуючи Циллі. Чого це я не можу заснути? Чути, як вози з городиною котяться до ринку. Не позаздриш коням — бігати ночами в такий холод. У конюшні — то інша справа, там тепло. А Циллі спить собі. Міцно спить. А я не можу заснути. Пальці на ногах, які він колись відморозив, нестерпно сверблять. А що це за важкість у нього всередині? Щось тисне чи то на серце, чи то на легені. А може, то передчуття? Щось тисне і тисне, не дає спати, і що воно за напасть? Він не знає, що то за тягар. Він тільки знає, що йому не спиться.

Сидить на гілці пташка й дрімає, аж тут змій проповз, від того шурхоту прокинулася пташка, й сидить, настовбурчивши пір'я, а змія вона так і не відчула. Гух, спокійно дихати, глибший вдих. Франц перекидається в ліжку. Ненависть Райнгольда лежить на ньому й тисне на нього. Проникає крізь дерев'яні двері й будить його. Райнгольд також зараз лежить. Лежить поруч із Трудою. Спить міцно, уві сні когось убиває, уві сні він відводить душу.

Усе це відбувалося в Берліні другого тижня квітня, коли погода часом була вже зовсім весняною, і, як одноголосно констатувала преса, чудова великодня погода манить на природу. Тоді в Берліні російський студент Александр Френкель застрелив свою наречену, 22-річну студентку інституту декоративно-вжиткового мистецтва Віру Камінську, в її пансіоні. Вихователька Тетяна Занфтлебен, того самого віку, яка приєдналася до плану спільно накласти на себе руки, останньої миті злякалася й вибігла з дому, коли її подруга бездиханною лежала на підлозі. Вона зустріла поліцейський патруль, розповіла про жахливі події останніх місяців та привела поліцію на те місце, де лежали смертельно поранені Александр та Віра. Було негайно повідомлено кримінальну поліцію, комісія з убивств направила на місце пригоди свого працівника. Алекс і Віра хотіли одружитися, але матеріальна скрута не давала можливість укласти шлюб.

Досі не з'ясовано, хто був винуватцем трамвайної катастрофи на Геерштрасе. Свідчення учасників аварії та водія трамвая Редліха буде перевірено. Ще досі немає висновку технічних експертів. Лише після такого висновку буде можливо перейти до з'ясування питання про те, чи винен в аварії вагоновод, який не встиг вчасно натиснути на гальма, чи катастрофа була спричинена збігом випадковостей, які неможливо передбачити.

На біржі панує спокійна активність; курси акцій зміцніли у зв'язку з майбутньою публікацією балансу державного банку, цей баланс, як нам повідомили, відображає доволі сприятливу картину фінансового становища в країні при скороченні обігу кредитних білетів на 400 мільйонів марок та вексельного портфеля на 350 мільйонів марок. 18 квітня на 11 годину ранку курс акцій «І.Ґ. Фарбен» — 260 з половиною до 267; «Зіменс і Гальске» — 297 з половиною до 299; «Дессауер Ґаз» — 202 до 203, «Цельштоф-Вальдгоф» — 295. Спостерігався деякий попит на акції німецької нафтової компанії з курсом 134 з половиною.

Уже 11 квітня редакторові Брауну допомогли втекти з Моабітської[114] тюрми його озброєні спільники. Втеча нагадувала сцену із вестерну, було організовано погоню, заступник голови кримінального суду того ж дня подав у міністерство юстиції відповідний рапорт. Наразі тривають допити свідків та причетних до цього інциденту службових осіб.

Берлінська громадськість дещо втратила інтерес до пропозиції однієї з найбільших американських автомобільних компаній надати декільком солідним німецьким фірмам виключне право збуту в Північній Німеччині шести- та восьмициліндрових автомобілів, які не мають аналогів у світі.

Наступне повідомлення наводиться до загального відома, але насамперед воно стосується тих, хто проживає в районі телефонної підстанції Штайнплац: У театрі «Ренесанс» на Гарденберґштрасе відбулася сота вистава п'єси «Чирвовий валет», чудової комедії, в якій тонкий гумор поєднується з глибоким сенсом, публіка бурхливо вітала виконавців ювілейного спектаклю. Розклеєні по місту афіші «Чирвового валета» закликають берлінців посприяти тому, щоби ця п'єса невдовзі могла відзначити свій наступний ювілей. Проте слід взяти до уваги, що берлінців, звичайно, можна запрошувати до театру, але внаслідок цілої низки причин вони можуть не відгукнутися на це запрошення. Вони можуть, наприклад, бути у від'їзді й не мати жодного уявлення про існування такої п'єси. Інші, хоч і не виїздили з Берліна, однак не мали нагоди прочитати афіші театру «Ренесанс», розклеєні на рекламних тумбах, оскільки лежать хворі вдома. А в чотиримільйонному місті таких людей набереться чимало. Хоча з рекламних повідомлень по радіо о шостій вечора вони могли довідатися, що «Чирвовий валет», ця чудова паризька комедія, в якій тонкий гумор поєднується з глибоким сенсом, уже всоте ставиться в театрі «Ренесанс». Та це повідомлення могло б викликати в них у кращому разі лише почуття жалю з приводу того, що вони наразі неспроможні поїхати на Гарденберґштрасе, адже якщо вони справді лежать хворі в ліжку, то їхати в такому стані їм у жодному разі не рекомендується. За інформацією з надійних джерел, в театрі «Ренесанс» не передбачено жодних можливостей для розміщення в залі хворих з ліжками, яких туди, взагалі-то, можна було б доправити каретами швидкої допомоги.

Не варто залишати поза увагою й таке міркування: в Берліні можуть виявитися й такі люди [зрештою, вони таки існують], які хоч і прочитають афішу театру «Ренесанс», але матимуть сумніви щодо її правдивости, тобто вони сумніватимуться не в тому, що ця афіша справді існує, а в достовірності та у значимості відтвореного типографським способом змісту. З почуттям невдоволення, досади, спротиву, можливо, навіть подратування прочитають вони твердження про те, що комедія «Чирвовий валет» є захопливою комедією, кого захоплює, що захоплює, чим захоплює, як вам узагалі спало на думку мене захоплювати, мені непотрібно, щоб мене захоплювали. Можливо, ви строго стиснете губи, коли прочитаєте, що в цій комедії тонкий гумор поєднується з глибоким сенсом. Вам не потрібно тонкого гумору, ваше ставлення до життя цілком серйозне, ваш настрій похмурий, але врочистий, адже останнім часом ви поховали декілька своїх родичів. Вас не зіб'є з пантелику вказівка на те, що цей так званий тонкий гумор поєднується з якимось там глибоким сенсом. Бо, на вашу думку, знешкодження, нейтралізація тонкого гумору взагалі неможлива. Глибокий сенс має завжди стояти окремішньо. А тонкого гумору слід позбутися так, як римляни позбулися Карфагену чи таким самим способом також інших міст, про які вони тепер і не згадають. Деякі люди взагалі не вірять у глибокий сенс, який нібито криється в п'єсі «Чирвовий валет» і вихваляється на афішах. Глибокий сенс, а на стільки він глибокий? Як визначити глибину глибокого сенсу? Ось так паплюжать ту п'єсу.

Цілком очевидно, що в такому великому місті, як Берлін, є безліч людей, які готові багато чого поставити під сумнів, критикувати й гудити, зокрема й кожне слово з афіш театру «Ренесанс», за які директор театру заплатив чималі гроші. Й навіть якщо ви не будете зайве нарікати й давно любите театр, а особливо театр «Ренесанс» на Гаренберґерштрасе, й навіть якщо ви визнаєте, що в цій п’єсі справді тонкий гумор поєднується з глибоким сенсом, ви все одно не підете туди з тієї простої причини, що сьогодні у вас інші плани. Таким чином, кількість людей, які кинуться на Герденберґерштрасе й вимагатимуть проведення паралельних вистав «Чирвового валета» в сусідніх залах, скоротиться до мінімуму.

Після цього повчального екскурсу про події суспільного та приватного характеру, що відбулися в червні 1928 року в місті Берліні, знову повернемося до Франца Біберкопфа, Райнгольда та його клопотів з жінками. Слід припустити, що й це повідомлення привабить лише дуже вузьке коло зацікавлених осіб. Про причини такого явища ми розводитися не станемо. Проте це аж ніяк не стане мені на заваді слідом за моїм скромним персонажем продовжити свій шлях по Берліну, центральними і східними кварталами міста, адже кожен робить те, що вважає за потрібне.

Після розмови з Францом Біберкопфом справи в Райнгольда пішли кепсько. Райнгольду було не до душі, принаймні дотепер, поводитися з жінками грубо, як Франц. Завжди хтось приходив йому на допомогу, а тепер він сів на мілину. Всі дівчата мали на нього зуб: Труда, яка ще була в нього, Циллі, остання, яку він передав далі, й передостання, чиє ім'я він уже забув. Всі вони шпигували за ним, почасти через те, що побоювалися його втратити [останній номер], почасти через помсту [передостанній номер], а почасти через новий спалах пристрасти [третій номер у списку]. Найновіша, яка щойно з'явилася на горизонті, така собі Неллі з Центрального ринку, вдовиця, яка полюбила Райнгольда й тут-таки його розлюбила, коли до неї навідалися, щоб її застерегти, по черзі Труда, Циллі й на довершення ще й головний свідок, чоловік на ім'я Франц Біберкопф, який відрекомендувався близьким другом Райнгольда. Так, Франц Біберкопф також її застерігав. «Пані Лабшинскі, — таким було, ясна річ, прізвище тієї Неллі, — я роблю це не для того, щоб звести наклеп на свого друга чи ким він там мені доводиться. В жодному разі! Я ніколи не порпаюся в брудній білизні інших людей. Але що правда, то правда. Викидати жінок одна за одною на вулицю заради щораз нової — ні, такого я не схвалюю. Та й ніяке це не справжнє кохання».

Пані Лабшинскі зневажливо гойднула своїм бюстом: Райнгольд? Нехай Франц особливо не переживає через неї. Вона, зрештою, не вперше має справу з чоловіками. А Франц вів далі: «Приємно чути таке, цього мені достатньо. Отже, тепер ви в курсі справи. Ви зробите добре діло, й це для мене важливо. Жінок мені шкода, вони ж також люди, як і ми з вами, та й самого Райнгольда шкода. Він точно вріже дуба, якщо так поводитиметься й далі. Через це він і не п'є вже ні пива, ні шнапсу, лише ріденьку каву, він тепер і краплі спиртного не здатний випити. Краще опанував би себе. Душа в нього добра». — «Добра, добра», — схлипнула пані Лабшинскі.

Франц кивнув із серйозним обличчям: «У цьому ж і річ, він багато чого спізнав у житті, але далі так тривати не може, ми маємо його зупинити».

На прощання пані Лабшинскі простягнула панові Біберкопфу свою сильну лапу: «Я дуже покладаюся на вас, пане Біберкопфе». Вона може на нього покластися. А Райнгольд тим часом зачаївся у себе вдома. Він був добрим сиднем, але що саме він задумав, про те годі було дізнатися. Він жив із Трудою вже три тижні понад звичний строк; вона щодня звітувала Францові про ситуацію. Франц тішився: вже скоро й наступний строк підходить. Треба бути напоготові. І справді: одного чудового дня Труда тремтячим голосом повідомила йому, що Райнгольд уже два вечори йде кудись у святешному костюмі. Наступного дня вона вже знала, хто це: така собі Роза, петельниця, років тридцять із невеликим гаком, прізвища вона ще не взнала, зате розвідала адресу. «Ну, тоді все гаразд», — засміявся Франц.

І фортуна любить нас тільки на короткий час. Насувається вже фатум…[115]

Якщо маєте проблеми з ходінням, носіть взуття Лайзера. «Лайзер» — найбільша взуттєва крамниця на Александерплац. А якщо взагалі не бажаєте ходити пішки, то можете проїхатися: автофірма NSU запрошує вас на пробну поїздку на шестициліндровому лімузині. Якраз цього четверга Франц Біберкопф знову йшов по Пренцлауерштрасе, бо йому спало на думку, що було б добре зустрітися з Меком, якого він уже давненько не бачив, та побалакати про се про те, а ще Франц хотів розповісти про Райнгольда та його жінок, нехай Мек подивується, як він, Франц, зміг приструнити та настановити на путь праведну такого хлопця, тепер той має звикати до порядку, і, поза сумнівом, звикне.

І справді, ось Франц зі своєю газетною скринькою пропихається у двері кнайпи, і кого там бачать мої очі? Та це ж Мек! Сидить собі з двома дружками й щось наминає.

Франц одразу підсів до них, підзаправився й собі, а коли ті двоє пішли, Франц виставляє два кухлі пива й береться, плямкаючи та сьорбаючи, розповідати, а Мек, також плямкаючи та сьорбаючи, задоволено слухає й дивується, які ж то бувають люди. Мек нікому не збирається про те розповідати, але ж і придебенція! Франц аж сяє, розказуючи про те, яких успіхів досяг у цій справі; як він віднадив від Райнгольда оту Неллі, прізвище якої Лабшинскі, та як Райнгольд був змушений залишитися з Трудою на три тижні довше заведеного строку, і що тепер у нього з'явилася якась Роза, петельниця, але цю петлю ми йому також зашиємо. Франц розсівся за своїм кухлем, такий огрядний і розпашілий. Застольнії співи за нашим столом, веселі горлянки, міцні голоси, застольнії співи за нашим столом. Три на три то дев'ять буде, ніби свині, п'ють тут люди, три на три і по одній, пий десяту й не хмелій.

Хто стоїть там за шинквасом, п'є та ще й співа заразом? Хто це там всміхається в прокуренім шинку? Найбільший із усіх свинтус, зветься він барон фон Пумс. Він усміхається. І це в нього називається усмішкою! А тим часом свинячі очки нишпорять довкруж. Але в шинку висить такий густий дим, хоч діру в ньому прорубуй, щоб бодай щось розгледіти. Тут до нього підгрібають троє типів. Ті самі хлопці, у яких постійно з ним якісь справи, одного поля ягода. Для таких краще молодим на шибеницю потрапити, ніж на старість недопалки підбирати. Стоять учотирьох чухають потилиці, щось там розпатякують, когось виглядають у кнайпі. Та дим такий, хоч сокирою рубай, але може, й вентилятора вистачить. Мек штовхає Франца під бік: «Вони не мають повного комплекту. Їм потрібні продавці для їхнього товару, товстуну постійно нові люди потрібні». — «Він уже й до мене якось підкочувався. Та щось неохота з ним зв'язуватися. На біса мені ті фрукти! І де він стільки того товару набрав?» — «Та хто його знає, що то за товар. То він так каже, що фрукти. Тут головне — зайвого не питати, Франце. Але його варто триматися, від нього завжди щось перепаде. Той старий чорт бував у бувальцях, та й інші такі самі».

О 8 годині 23 хвилини 17 секунд до шинквасу, де так любо пити, підходить іще один, — раз, два, три, іду шукати, варить ріпу моя мати[116]… хто ж то за один? Кажете, англійський король. Е ні, то не англійський король, той з великим почтом їде на відкриття парламенту, символу незалежности англійської нації. Ні, це не король. То хто ж це? Може, то делегати, що підписали в Парижі пакт Келлоґа[117] в оточенні 50 фотографів, каламар відповідних розмірів не знайшли, та й занести такий до зали було б важкувато; довелося вдовольнитися письмовим приладдям із севрської порцеляни. Та де там, це не вони. Це всього лише… він волочить ноги, сірі вовняні шкарпетки звисають, непримітна фігура, сіра постать, вбрана у сіре. Та це ж Райнгольд! І ось вони вже вп'ятьох чешуть потилиці, когось виглядають у шинку. Треба таки взятися за сокиру та й дим прорубати, щоб бодай щось розгледіти, але може, й вентилятора вистачить. Франц і Мек напружено спостерігають за цими п'ятьма — їм цікаво, що ж ті задумали, а тим часом усе товариство всілося за столик.

За чверть години Райнгольд пішов за кавою та лимонадом і пильно оглядає приміщення. А хто це сидить біля стіни, усміхається до нього й махає рукою Це, звісно, не доктор Луппе, обербурмістр міста Нюрнберга, який цього ранку має виголосити у своєму рідному місті вітальну промову з нагоди ювілею Дюрера, після нього ще виступлять райхсміністр внутрішніх справ доктор Кейдель та баварський міністр освіти доктор Ґольденберґер, тож і ці двоє з означеної причини відсутні сьогодні у кнайпі на Пренцлауерштрасе. До речі, жувальні смоктунці Райлі — це здорові зуби, свіжий подих та краще травлення!

Та то ж Франц Біберкопф усміхається аж до вух. Райнгольд підходить до нього, а Франц радіє. Це ж об'єкт його виховання, його годованець, зараз він відрекомендує його своєму другові Меку. Ти лише поглянь, як він іде. Він у нас на повідку ходить. Разом із своєю кавою та лимонадом Райнгольд перейшов на їхній столик, втягнув голову в плечі й щось там пробурмотів, затинаючись. А Францу не терпиться його порозпитувати, самому цікаво, та й Мек нехай послухає. «То як там справи вдома, Райнгольде, все гаразд?» — «Ну так, Труда ще в мене, я вже трохи звикся». Райнгольд говорить страшно повільно, слова капають з нього, як із забитої труби. А Франц тішиться. На сьомому небі від радости. То все він добився. Він, і ніхто інший. Усміхаючись, Франц дивиться на свого друга Мека, який не приховує захоплення. «Ось так, Меку, наводимо лад у світі, нам тільки скажи — з усім упораємося». Франц поплескав Райнгольда по плечу, а той аж здригнувся. «Ось бачиш, хлопче, треба лише опанувати себе й потерпіти, і тоді вже ніхто тобі не страшний». Франц просто не нарадується за Райнгольда. Грішник, що покаявся, кращий за 999 праведників.

«А що ж Труда каже, вона не дивується, що все так мирно йде? І ти сам хіба не радий, що нарешті позбувся всіх цих клопотів із жінками? Послухай, Райнгольде, жінки — то чудове діло, від них можна мати багато радости. Знаєш, я тобі так скажу щодо жінок: тут треба, щоб їх було не замало, але й не забагато. Коли їх забагато, це може погано скінчитися, тоді — ріж поли та тікай. Я це знаю з власного досвіду». Він міг би розказати і про Іду, про «Райський садочок», про Трепто, парусинові туфлі, а потім і про Теґель. Яке щастя, що все проминуло, забулося, наливай. «Та я тобі допоможу, Райнгольде, і з тими дівками все піде на лад. До Армії Спасіння більше ходить не доведеться, ми й самі все влаштуємо. Ну, будьмо, Райнгольде, ще один кухоль, думаю, ти подужаєш. А той тихо цокнувся своїм кавовим горнятком: «І що ж ти можеш влаштувати, Франце, яким чином?»

Хай йому біс, ледь не проговорився. «Та я просто маю на увазі, що ти можеш на мене покластися. Та й до шнапсу маєш привчитися, хоча б до легкого кюмелю[118]». А той до нього тихим голосом: «То ти зі мною в лікаря й хворого гратися хочеш?» — «Чом би й ні? Я на таких речах розуміюся. Ти ж пам'ятаєш, Райнгольде, як я тобі з Циллі допоміг, та й раніше. То чому ти маєш сумнів, що я і зараз прийду тобі на допомогу? Франц завжди був другом до людей. Він уже розбереться що й до чого».

Райнгольд підвів голову, його сумні очі дивляться на Франца: «То ти знаєш, що й до чого?» Франц спокійно витримав цей погляд, його радість ніхто й ніщо не затьмарить, нехай собі дивиться, напевне, здогадується, в чому річ, то й добре, а я не відступлюся. «Так ось — і Мек може тобі підтвердити, — ми маємо певний досвід у таких справах. Якраз на досвід і треба спиратися. А щодо шнапсу, Райнгольде, то коли ти навчишся його пити, ми тут влаштуємо бучне святкування, моїм коштом, я заплачу за всю музику». Райнгольд досі не відводить погляду від Франца, який випнув груди, та від малого Мека, який з цікавістю за ним спостерігає. Нарешті Райнгольд опустив очі й уп'явся поглядом у своє горнятко: «Ти, напевне, хочеш зробити з мене якогось пошлюбленого каліку?» — «Будьмо, Райнгольде, хай живе пошлюблений каліка, три на три — то дев'ять буде, ніби свині, п’ють тут люди. Давай, Райнгольде, підспівуй, добрий початок — половина діла, та без початку не буде й кінця».

Рота, стій! Ряди подвоїти! Право-о-руч! Кроком руш! Райнгольд виринув поглядом зі свого горнятка чашки. Пумс, отой, з червоним обличчям, стоїть біля нього, щось нашіптує, Райнгольд здвигає плечима. Тут Пумс дмухнув поперед себе, ніби розганяючи пелену тютюнового диму, й весело прокаркав: «Я вже якось запитував вас, Біберкопфе, то як воно, ще досі хочете бігати зі своїм паперовим товаром? Чи ж багато так можна заробити? Напевне, два пфеніґи за штуку, п'ять пфеніґів за годину, еге ж?»

І пішло-поїхало, почав умовляти Франца, щоб той взяв один з фруктових чи овочевих візків, Пумпс постачає товар, а заробок розкішний. Франц із того радий і не радий, щось не подобається йому Пумсова компанія, так і дивись, щоб не надурили. А заїка Райнгольд сидить у куточку й відмовчується. Обернувся до нього Франц, щоб поспитати, що той про це думає, і помітив, що той з нього очей не зводив, а зараз опустив голову й знову зирить у своє горнятко. «Ну, як гадаєш, Райнгольде?» А той затинаючись: «Так я також з ним працюю». А коли Мек промовив: чом би й ні, тоді Франц відповів Пумсу, що подумає, мовляв, зараз він не хоче ні відмовлятися, ні погоджуватися, він хотів би прийти сюди завтра чи позавтра й обговорити цю справу з Пумсом: який товар, коли його забирати, як розраховуватися та в якому районі найкраще ним торгувати.

Ось і розійшлися вже всі, шинок майже спорожнів: Пумс пішов, пішли Мек із Біберкопфом, тільки біля шинкваса якийсь кондуктор веде теревені з господарем про відрахування з платні, мовляв, дуже багато вираховують. А заїка Райнгольд ще й досі сидить на своєму місці. Перед ним три порожні пляшки з-під лимонаду, недопита склянка та кавове горнятко. Додому він не йде. Дома спить білявка Труда. Він про щось думає, розмірковує. Нарешті підводиться, волочиться через увесь шинок до шинкваса, вовняні шкарпетки звисають, він виглядає просто жахливо: весь якийсь жовтаво-блідий, біля рота залягли глибокі зморшки, чоло прорізали поздовжні складки. Він бере ще одне горнятко кави і ще одну пляшку лимонаду.

Проклятий той муж[119], каже Єремія, що надію кладе на людину, і робить раменом своїм слабу плоть, а від Господа серце його відступає! І він буде, як голий той кущ у степу, і не побачить, щоб добре прийшло, і він пробуватиме в краї сухому в пустині, у краї солоному та незамешканому. Благословенний той муж, що покладається на Господа, що Господь — то надія його! І він буде, як дерево те, над водою посаджене, що над потоком пускає коріння своє, і не боїться, як прийде спекота, — і його листя зелене, і в році посухи не буде журитись, і не перестане приносити плоду! Людське серце найлукавіше над все та невигойне, хто пізнає його?

Темні води в густому чорному лісі, страшенно темні води, ви такі тихі. Страшенно тихі. Коли буревій бушує серед лісу, коли вгинаються сосни, і рветься павутиння поміж гілок, і сипляться скалки, ваша поверхня ані зворухнеться. Темні води, ви криєтесь там, унизу, в глибокій ковбані, темні води, а гілляччя все сиплеться.

Вітер шматує ліс, та до вас буревій не добереться. Там, на дні, немає жодних драконів, часи мамонтів давно проминули, нічого немає там, що могло б налякати, рослини гниють на дні, риби снують, ворушаться равлики. А більше нічого. І нехай ви є тільки водою, все одно стає лячно, темні води, страшенно тихі води.

«Здається, зараз сніг піде, невже у квітні знову все побіліє?» Франц Біберкопф сидить коло вікна своєї кімнатчини, схилившись на підвіконня й підперши голову лівою рукою. Був пообідній час, неділя, в кімнаті тепло, затишно. Циллі натопила ще до полудня, тепер вона спить у ліжку зі своїм кошеням. «Небо таке сіре. Так і дивись — сипне снігом. Ну й нехай».

Франц заплющив очі і почув, як дзвонять дзвони. Якусь хвилину він сидів непорушно і чув голосне бамкання: бум, бім, бім, бум, бім, бам, бум, бум, бім. Він аж голову підвів і прислухався: то були два глухі дзвони і один маленький, дзвінкий. Нараз усе стихло.

Чого це вони зараз дзвонять, запитав він сам себе. Аж тут знову залунав дзвін, дуже голосний, настирний, нестримний. Страшенний галас. І знову все вщухло. Раптом запанувала тиша. Франц прибрав руку з підвіконня й пішов углиб кімнати; коли він підійшов до Циллі, вона сиділа в ліжку з маленьким люстерком в руці, губами стискала кілька шпильок, щось собі весело мугикаючи. «Циллі, а що сьогодні за день? Якесь свято?» — «Та ж неділя». Вона далі чепурилася. «А що за свято?» — «Може, якесь католицьке, не знаю». — «Ти ж чула, як дзвони голосно дзвонили?» — «Коли?» — «Та щойно». — «Та нічого я не чула. А ти справді чув, Франце?» — «Ще б пак! Та ж калатали добряче. Такий був гук!» — «То тобі, напевне, наснилося». Франц ужахнувся. «Та ні, я не спав. Ось там сидів». — «Мабуть, закуняв». — «Та ні». Він хилив на своє, весь ніби заціпенів, повільно пройшовся кімнатою, сів на своє місце за столом. «Хіба таке може наснитися? Я ж чув дзвін на власні вуха». Відсьорбнув пива, але відчуття страху не минало. Поглянув на Циллі, яка вже ладна була розплакатися: «Хто його зна, Циллікен, може, якась халепа з кимось трапилася». Спитав, де свіжа газета. Циллі засміялася: «Яка ж газета? Сьогодні ж неділя. В неділю по обіді газет не буває».

Узяв ранкову газету[121], перечитав усі заголовки. «Одні дрібниці. Ні, це все не те. Нічого не сталося». — «Якщо в тебе у голові дзвенить, Франце, то сходи до церкви». — «Дай мені спокій з тими попами. Здалися вони мені! Просто дивно якось: щось чуєш, а подивишся — нічого нема». Він задумався, Циллі стояла поруч, ластилася до нього. «Знаєш, Циллі, я вийду-но на вулицю, подихаю трохи свіжим повітрям. На годинку, дізнаюся, може, десь щось сталося. Увечері виходять «Вельт»[122] та «Монтаґ морґен»[123], треба переглянути». — «Та годі тобі, Франце, так перейматися. Ну, напишуть там: біля Пренцлауерської брами перекинулася вантажівка зі сміттям, і непотріб порозсипався по всій вулиці. Або ще таке: якийсь газетяр, розмінюючи гроші покупцеві, помилково дав йому правильно решту».

Франц розсміявся: «Ну гаразд, піду вийду. Бувай, Циллікен».

«Адью, Францекене».

Франц повільно спустився сходами, здолавши чотири марші, після цього Циллі його більше не бачила.

Вона прочекала в квартирі до п'ятої. А його все нема, тоді вона пішла шукати по кнайпах, обійшла всі шинки аж до Пренцлауерштрасе. Ніде його не було. Але ж він хотів переглянути газети після тієї дурнуватої історії зі дзвонами, яка йому наснилася. Кудись-то він мав зайти! На розі до Пренцлауерштрасе шинкарка сказала їй: «Ні, тут його не було. Пан Пумс запитував про нього. То я йому сказала, де пан Біберкопф живе, і він збирався до нього зайти». — «Ні, до нас ніхто не заходив». — «То, може, не знайшов?» — «Напевне». — «Або зустрілися біля дверей».

Циллі просиділа там до пізнього вечора. Кнайпа заповнювалася відвідувачами. А вона все позирала на двері. Один раз збігала додому й повернулася назад. Прийшов тільки Мек, став утішати її та побазікав з нею десь із чверть години. Він їй сказав: «Та повернеться він; хлоп звик до хліба з маслом. Не переймайся, Циллі». Та коли він це говорив, пригадалося йому, як він так само сидів з Ліною, та шукала Франца, тоді, коли трапилася та історія з Людерсом і зі шнурками. І він ледве сам не пішов разом із Циллі, коли та знову вискочила на брудну темну вулицю; але йому не хотілося лякати її своїми підозрами, може, то все пусте.

Раптом Циллі згадала про Райнгольда, розлютилася й вирішила його знайти; напевно, він знову всучив Францу якусь дівку, і Франц її покинув. Помешкання Райнгольда було на замку, нікого не було вдома, навіть Труди.

Вона знову побрела до кнайпи на розі Пренцлауерштрасе. Пішов сніг, але він одразу танув. На Алексі газетярі вигукували «Монтаґ морґен» та «Вельт ам монтаґ». У якогось незнайомого газетяра вона купила газету й продивилася її. Може, Франц таки мав рацію і сьогодні справді щось трапилося. Та начебто ні, залізнична аварія в Сполучених Штатах, в Огайо; зіткнення комуністів зі свастиконосцями — ні, Франц у таке не влазить. Велика пожежа у Вільмерсдорфі. Це все не те. Вона повільно пройшла повз сяючий вогнями універмаг Тіца, перейшла через дорогу й завернула в темну Пренцлауерштрасе. Вона не мала із собою парасольки і добре змокла. На Пренцлауерштрасе поряд з невеликою кондитерською, загородивши прохід, стояла група повій з розкритими парасольками. Не встигла Циллі пройти попри них, як до неї заговорив якийсь товстун без капелюха, який вийшов з під'їзду сусіднього будинку. Вона прискорила крок. Наступного я вже не пропущу, і що собі думає цей Франц? Такої прикрости зі мною ще ніколи не траплялося.

Була за чверть десята. Яка жахлива неділя! О цій порі, в іншій частині міста, Франц уже лежав на землі, голова — у стічній канаві, ноги — на тротуарі.

Франц повільно спускається сходами. Одна сходинка, ще одна, ще одна, ще, ще, ще одна, чотири прогони, вниз, униз, униз і вниз. У нього перед очима все як у тумані, в голову лізуть всілякі дурниці. Вариш зупу, фройляйн Штайн, дай-но ложку, фройляйн Штайн, дай-но ложку, фройляйн Штайн, вариш зупу, фройляйн Штайн… Ні, щось це не дуже допомагає. Ну й спітнів я тоді, в тої курви. Оце як зараз. Треба вийти на свіже повітря. Що за перила на сходах, і світла нормального немає, так можна й на цвях напоротися.

На третьому поверсі прочинилися двері, на сходи важко й повільно вийшов якийсь чолов'яга і рушив услід за ним. Напевне, має добре черево, раз так тяжко сапає, і це спускаючись! Франц Біберкопф стоїть унизу біля дверей, повітря сіре й вологе, ось-ось піде сніг. Чолов'яга вже спустився й став поряд із ним віддихатися, маленький, з одутлим обличчям; на голові зелений повстяний капелюх. «Що, в грудях тисне, пане сусіде?» — «Так, ожиріння, а ще постійно ці сходи».

Вони разом ідуть вулицею. Товстун відхекується: «Сьогодні вже вп'яте по сходах іду. От тільки порахуйте: двадцять прогонів за день, кожен прогін має тридцять сходинок, гвинтові сходи мають коротші прогони, але ними ходити ще важче, отже, п’ять по тридцять, це буде сто п'ятдесят сходинок. Отак вгору, а потім униз». — «Власне триста. Адже спускатися, я бачу, вам також важко». — «І то правда, ще й спускатися». — «То я би тоді іншу роботу собі підшукав».

Йде важкий лапатий сніг, кружляють великі клапті снігу, любо глянути. «Так, оце ходжу за оголошеннями, доводиться, а що робити? Для мене що будень, що неділя — однаково. Навіть у неділю більше роботи. У неділю більше оголошень, люди більше розраховують на вихідний». — «Так, бо тоді люди мають більше часу газети почитати. Воно і коню ясно. Це вже за моїм фахом». — «А ви також оголошення даєте?» — «Та ні, я продаю газети. А зараз якраз хотів піти почитати яку-небудь». — «А я вже всі перечитав. Ну й погода, ви таке колись бачили?» — «Це ж квітень, а вчора ще було погідно. От побачите, завтра знову буде ясно. Б'юсь об заклад». Чоловік ще й досі важко дихає, на вулицях уже засвітили ліхтарі, біля одного з них він дістає записника без палітурки, і, тримаючи його у витягнутій руці подалі від очей, щось там читає. Франц каже: «Та змокне він у вас». Але той наче не чує, ховає записника назад до кишені; Франц думає, що розмову завершено. Та раптом коротун глянув на нього з-під свого зеленого капелюха й запитує: «Скажіть-но, пане сусіде, а ви з чого, власне, живете?» — «А чого це ви запитуєте? Я газетяр, вільний торговець газетами». — «Ага, і так ви заробляєте на життя?» — «Ну так, якось кручуся». Чого йому треба, цьому диваку? «Я також завжди мріяв заробляти гроші як вільний підприємець. Це ж, напевне, так добре — робити те, що сам захочеш, а якщо бути працьовитим, то й заробок непоганий». — «Та іноді й не дуже. Але ж ви, пане сусіде, і так уже достатньо бігаєте. У такий день, як сьогодні, в неділю, та ще й у таку погоду мало хто на вулицю виходить». — «І то правда, я сьогодні вже пів дня пробігав. І так нічогісінько й не заробив. У людей зараз сутужно з грішми». — «А можна поцікавитися, пане сусіде, чим же ви промишляєте?» — «Ну, я одержую невеличку пенсію. Розумієте, мені хотілося б бути вільною людиною, працювати, заробляти гроші. Ось уже три роки я одержую пенсію, а до того я весь час працював на пошті, а тепер ось одна біганина. Отже, так: я читаю в газетах оголошення, а потім іду за адресою й дивлюся, що люди пропонують». — «Меблі, чи що?» — «Та що трапиться: конторські меблі, що були у вжитку, роялі Бехштайна[124], старі перські килими, піаніно, колекції поштових марок, монет, гардероб померлих родичів». — «Так, багато люду помирає». — «Та ціла купа, а я приходжу й купую дещо». — «А потім перепродуєте, ну так, розумію».

Аж тут астматик знову замовк, зіщулився в своєму пальті, вони простували далі по м'якому снігу. Біля наступного вуличного ліхтаря товстий астматик дістав із кишені пачку поштових листівок і, сумно глянувши на Франца, простягнув йому одну з них зі словами: «Ось прочитайте, пане сусіде». На поштівці було написано: «Р. Р.[125] Дата за поштовим штемпелем. Шановні панове! Через збіг несприятливих обставин я, на превеликий жаль, змушений відмовитися від укладеної вчора угоди. Моє пошанування, Бернгард Кауер». — «Кауер — це ваше прізвище?» — «Так, поштівки я розмножив на копіювальному пресі. Якось купив собі. То єдина річ, яку я купив для самого себе. Ось тепер сам роблю копії. Можна п'ятдесят штук за годину розмножити». — «Та що ви кажете! А для чого це потрібно?» У чоловіка, напевне, не всі дома, бо інакше чого це він так баньки витріщає? «Та ви ж дочитайте: «через збіг несприятливих обставин… відмовитися…» Річ у тому, що я погоджуюся купити, але заплатити не можу. А без оплати люди нічого не віддають. Тут їм нічого й не закинеш. Отож я й бігаю, домовляюся про купівлю, тішуся, та й люди радіють, що так швидко продали, а я про себе думаю, як же мені пощастило, і які бувають на світі чудові речі, такі дивовижні колекції монет. Ви лишень подумайте: сидять люди без грошей, дали оголошення і чекають на покупця, аж тут я, огляну все як слід, а люди мені зразу починають розповідати, що там у них трапилося, в яку халепу вони вскочили, тож їм хоча б кілька пфеніґів уторгувати, у вашому домі я також уже дещо нагледів, машинку для віджимання білизни й холодильну шафку, людям так потрібні гроші, то вони й радіють, що позбулися зайвих речей. А потім я спускаюся сходами, і так мені хочеться все те купити, а коли вже спустився, то маю лише один клопіт: грошей катма». — «То ви вже маєте клієнта, який потім у вас все оте може відкупити?» — «Яке там… Ось я й придбав копіювальну машинку, тепер розмножую листівки. Одна листівка коштує мені п'ять пфеніґів, ось такі витрати. Але на тому й кінець».

Франц витріщився на нього: «Та я зараз від сміху лусну. Ви що, серйозно?» — «А часом я зменшую витрати на п'ять пфеніґів й кидаю свою листівку зразу людям у поштову скриньку». — «Бігаєте, збиваєте ноги, задихаєтесь, і заради чого?»

Вони вийшли на Александерплац.

Там зібрався натовп, вони підійшли ближче. Коротун зі злістю зиркнув на Франца.

«А ви спробуйте прожити на вісімдесят п'ять марок на місяць!» — «Та ж послухайте, вам треба подбати про збут. Якщо хочете, я можу у своїх знайомих попитати». — «Що за дурниці! Хіба я вас просив про це? Свої справи я роблю сам і з компаньйонами не працюю».

Вони стояли посеред натовпу, то була звичайна вулична бійка. Франц озирнувся за коротуном, але той уже десь запропастився. «І довго він так бігатиме? — дивувався про себе Франц. — Такого мені ще не траплялося бачити, луснути зі сміху можна. Але де ж та біда сталася, через яку били в дзвони?» Він зайшов у невеличкий шиночок, замовив чарку кюмелю, погортав «Форвертс»[126], «Локальанцайґер»[127]. У них також не було нічого особливого, як і в ранковій газеті: великі перегони в Англії, а ще у Парижі; напевне, довелося їм купу грошей виплатити. Може, коли так у вухах бамкає, то ознака того, що й мені пощастить.

Він уже збирався було розвернутися й піти додому. Але потім вирішив перейти дорогу й поглянути, що там робиться в натовпі. «Великі ковбаски із салатом! Великі ковбаски із салатом! Сюди, хлопче, тут великі ковбаски! «Монтаґ морґен», «Ді Вельт», «Ді Вельт ам Монтаґ»!»

Чи ти ба! Ці двоє б'ються вже півгодини, а чого — невідомо! Так тут до ранку можна простояти. У вас тут що, абонемент на стоячі місця, як у кіно, чого це ви стільки місця займаєте? Ні, це ж треба, куди такому шмаркачеві стільки місця. О, зараз він його незлецьки віддухопелить!

Франц проштовхався наперед — хто ж це там б'ється? Та він же знає цих двох хлопців, вони з Пумсом тирлуються. Це ж треба! Диви, як той високий затис іншому голову, а той — гоп! і в калюжу його повалив. Хлопче, і ти дозволяєш, щоб отакий вишкварок збивав тебе з ніг, ну ти й слабак. Гей, чого це ви так штовхаєтесь? Фараони, лягаві, лягаві, шухер, шухер! Крізь натовп пробираються двоє поліцаїв у дощовиках з каптурами. Шмиг — малий узяв ноги на плечі й зник у юрбі. А другий, високий, ніяк не може на ноги звестися, таки добряче одержав по ребрах. Тут Франц проштовхався аж до нього. Не залишати ж його лежати на землі, ну й народ, ніхто навіть не підійде. І Франц підхопив високого попід руки — й ходу. А поліцаї вже випитують: «Що тут відбувається?» — «Та побилися якісь двоє». — «Ану, розійдіться, проходьте, проходьте». Ото розгавкалися на людей, коли треба, так їх немає, завтра б іще припхалися. Та вже розходимося, пане вахмістре, розходимось, не треба хвилюватися.

Франц затяг високого в якийсь темний під'їзд на Пренцлауерштрасе; всього за два будинки звідси стоїть той дім, з якого через чотири години вийде товстун без капелюха, той самий, який заговорить до Циллі. А вона пройде повз, але наступного вже не пропустить, от же мерзотник цей Франц, це ж треба, яка підлота.

А Франц тим часом цяцькається у під'їзді з отим гнилим Емілем. «Давай, Емілю, вставай, зайдемо в яку-небудь кнайпу. Нічого ж страшного не трапилося, подумаєш, одержав під ребра. Лише треба трохи одяг почистити, а то позбирав увесь бруд з асфальту». Вони переходять через дорогу. «Тепер я здам тебе в перший-ліпший шинок, Емілю, а сам — додому, мене наречена чекає». Франц потис йому руку і зібрався було йти, як той гукає до нього: «Франце, можеш зробити одну послугу? Мені сьогодні треба товар у Пумса забрати. Ти не заскочиш до нього? Тут усього три кроки, вхід з вулиці. Будь другом, сходи!» — «До чого тут я? У мене нема часу». — «Та ти тільки передай, що я сьогодні ніяк не зможу прийти, адже він чекає на мене. Бо інакше все зірветься».

Лається про себе Франц, але йде до Пумса; ну й погодка, а тут ще цей клопіт, мені треба додому, Циллі, напевне, вже дочекатися не може. От бевзь цей Еміль, невже він гадає, що в мене вільного часу — хоч лопаю греби? І рушив швидким кроком. Біля ліхтаря стоїть якийсь чоловічок, щось вичитує із записника. Що за один, о, та ми ж знайомі. «А, це ви, пане сусіде. Ви ж із того будинку, де продавалася машинка для віджимання білизни й холодильна шафка. Так ось, як будете вертатися додому, то вкиньте, будь ласка, їм цю листівку, а я на одній поштовій марці зекономлю». І тицяє у Францову руку листівку про збіг несприятливих обставин. Узяв Франц листівку та й пішов собі далі. Він ту листівку спершу Циллі покаже, бо справа не надто спішна. Франц підсмішковується над божевільним коротуном з його поштою, який бігає без упину і до всього прицінюється, а грошей катма, йому точно однієї клепки в голові бракує, та й, мабуть, не однієї.

«Добридень, пане Пумс, тобто добривечір! Не дивуйтесь, що я до вас зайшов. Я маю вам щось на словах передати. Одне слово, йду я через Алекс, а на Ландсберґерштрасе бійка. Думаю, піду подивлюся. І кого ж я там бачу? Ваш Еміль, отой довготелесий, побився з малим, що зветься, як і я, Франц, ну, ви знаєте». На це пан Пумс відповів, що він і так уже нині думав про Франца Біберкопфа, він, мовляв, помітив сьогодні, що між тими двома якась сварка. «Отже, високий не прийде. То, може, ви заміните його, пане Біберкопф?» — «А що треба робити?» — «Зараз уже близько шостої. О дев'ятій треба забрати товар. Біберкопфе, сьогодні ж неділя, вам все одно робити нічого, а я компенсую всі витрати, ще й зиск матимете, десь так марок п’ять за годину». Франц завагався: «П'ять марок?» — «Так, я опинився в прикрій ситуації, ті двоє мене підвели». — «Та малий ще прийде». — «Ну то як, домовилися? П'ять марок і компенсація всіх витрат, ну гаразд, хай буде п'ять п'ятдесят, зайве не торгуватимуся». Франц спускається сходами за Пумсом та подумки страшенно тішиться. Оце так щаслива неділя, такої нагоди втрачати не можна, отже, таки правда, дзвони — то був знак, тепер у неділю я загребу марок п'ятнадцять, а то і всі двадцять, цікаво, про які це він витрати казав? Франц собі тішиться, намацав у кишені хрустку листівку товстуна і уже хотів було перед дверима попрощатися з Пумсом. А той здивувався: «Як же так? Я думав, що ми домовилися, Біберкопфе». — «Ну так, звичайно, можете на мене покластися. Мені треба лише додому заскочити, знаєте, хе-хе, я маю наречену, Циллі, ви, напевне, знаєте її через Райнгольда, він раніше з нею ходив. Не можу ж я на цілісіньку неділю її саму вдома залишити». — «Ні, Біберкопфе, я вас не можу відпустити, ви підете і зникнете, а я не знатиму, що його робити… Не годиться, щоб дівчина всю справу зіпсувала. Вона ж нікуди не втече». — «Не втече, я і сам це знаю, ваша правда, я цілком їй довіряю. Саме тому я не хочу, щоб вона сиділа вдома, не знаючи, куди я подівся і що зі мною сталося». — «Та годі вам, зараз усе влаштуємо».

«Що тут вдієш?» — подумав Франц. І вони пішли. Знову на розі Пренцлауерштрасе. То там, то там групками стояли «нічні метелики», ті самі, яких за кілька годин побачить і Циллі, коли бігатиме по вулицях, шукаючи Франца. Час минав, над головою в нього збиралися хмари; скоро він сидітиме в машині, його схоплять. Але зараз він ще думав про те, як би відправити листівку того пришелепуватого чоловіка та бодай на хвильку заскочити до Циллі, адже дівчина чекає.

Разом із Пумсом ідуть вони по Шенгаузерштрасе до якогось бокового флігеля, піднялися по сходах, тут його контора, каже Плумс. Горить світло, кімната справді виглядає, як справжня контора, з телефоном, друкарськими машинками. До кімнати, в якій Франц сидить з Плумсом, час від часу заходить старша жінка із суворим обличчям: «Це моя дружина, пан Біберкопф погодився нам сьогодні допомогти». Жінка вийшла, ніби нічого й не почула. А поки Пумс шарудить паперами за своїм письмовим столом і має ще щось перевірити, Франц читає «Берлінер цайтунґ»[128], яку взяв зі стільця: 3000 морських миль в горіховій шкаралущі, репортаж Ґюнтера Плюшо, вакації та круїзні лінії, п'єса Ланіа[129] «Коньюнктура» у виконанні трупи Піскатора[130] в театрі імени Лессінґа. Режисура самого Піскатора. Хто такий Піскатор, хто такий Ланіа? Що таке форма, а що таке зміст, тобто драма? В Індії відтепер заборонені дитячі шлюби, цвинтар для корів, що були відзначені призами. Коротка хроніка: останній концерт диригента Бруно Вальтера[131] відбудеться у неділю, 15 квітня, в міській Опері. В програмі симфонія «Es dur» Моцарта, прибуток від концерту піде у фонд для спорудження пам'ятника Ґуставу Малеру у Відні. Водій вантажівки, одружений, 32 роки, водійські права категорії 2а і ЗЬ, шукає роботу з легковою або вантажною машиною.

Пан Пумс шукає на столі сірники для своєї сигари. Тут його жінка відчинила обклеєні шпалерами двері, й до кімнати неспішно ввійшли троє чоловіків. Пумс і не глянув на них. То все Пумсові хлопці. Франц із кожним привітався за руку. Дружина Пумса вже хотіла було вийти, як раптом Пумс звернувся до Франца: «Послухайте, Біберкопфе, ви, здається, хотіли якогось листа надіслати? Клара все влаштує». — «Дуже люб'язно з вашого боку, пані Пумс, ви справді зробите мені таку ласку? Це навіть не лист, а тільки листівка, до моєї нареченої». Потім він точно пояснив, де живе, написав адресу на фірмовому конверті Пумса, на словах попросив передати Циллі, щоб та не хвилювалася, він прийде десь близько десятої, і передає їй листівку.

Тепер, коли цю справу було залагоджено, йому аж на душі легше стало. А тим часом та худа стара, стерво таке, перечитала на кухні адресу на конверті й викинула у вогонь, а записку зім'яла й пожбурила у сміття. Потім всілася біля пічки й далі попиває з горнятка свою каву, нічим не переймаючись, їй тепло, затишно. А Франц не може стримати своєї радости, коли у картузі та зеленій солдатській шинелі входить… хто б ви подумали? У кого ще є такі глибокі зморшки на обличчі? Хто так волочить ноги, ніби витягає їх одна за одною з грузької глини? Ну звісно хто — Райнгольд! Тут уже Франц відчув себе як удома. От чудово! З Райнгольдом він готовий іти куди завгодно! Хоч до чорта в зуби! «Як, і ти з нами? — прогугнявив Райнгольд, походжаючи кімнатою. — Як це ти наважився?» Тут Франц узявся розповідати про бійку на Алексі і про те, як він допоміг довготелесому Емілеві. Всі четверо жадібно ловлять кожне його слово, Пумс досі щось пише, а ті четверо підштовхують одне одного ліктями, розсілися по двоє і щось там шепочуться. Але хтось один із них весь час залишався біля Франца.

О восьмій вечора виїхали. Всі добряче закуталися, видали пальто і Францу. Він аж засяяв, каже, таке пальто охоче собі залишив би, та й каракулеву шапку теж. «Чом би й ні? — кажуть вони. — Тільки спершу маєш їх заслужити».

Ну, вперед, вийшли, а на вулиці темінь, хоч в око стрель, і жахлива каша зі снігу. «То що робитимемо?» — запитав Франц уже за дверима. А ті йому: «Спочатку знайдемо машину, а краще дві. А потім заберемо товар, яблука чи що там буде». Вони пропустили багато машин, аж на Менцерштрасе побачили дві такі, як треба, взяли їх, сіли й поїхали.

Обидві машини їдуть одна за одною добрих пів години. У темряві годі зрозуміти, де вони опинилися — у Вайсензее або Фрідріхсфельде. Хлопці кажуть, що старий, мов, спершу хоче щось забрати. Потім вони зупиняються біля одного будинку на широкій алеї, може, то Темпельгоф, але хлопці кажуть, що й самі не знають, взялися смалити й напустили диму.

Райнгольд сидить в авто поряд з Біберкопфом. Але як змінився в нього голос! Він уже не затинається, говорить голосно, сидить рівно, справжнісінький тобі гауптман, навіть сміється, а всі інші в машині слухають його. Франц узяв його під руку й прошепотів кудись у потилицю, під кашкет: «Ну як, Райнгольде, все гаразд?» Райнгольд ляснув його по коліні, ну й рука ж у цього хлопця, ну й кулачисько! Франц аж захихотів. «Та щоб ми з тобою, Райнгольде, через якусь дівку сварилися? Та такої ще на світі не народилося, еге ж?»

Життя в пустелі часом буває дуже важким[132]. Зіб'ються верблюди зі шляху, не зможуть знайти дороги, занесеної піском, й одного чудового дня якийсь подорожній знайде побілілі кості.

Пумс з'явився з валізою в руках, щойно він сів, обидва авто відразу рушили й знову поїхали містом. Уже майже дев'ята, машини зупинилися на Бюлоплац. Далі пішли пішки по двоє. Під віадуком міської залізниці Франц каже: «То ми вже майже до ринку дійшли. Нам туди?» — «Зайдемо й туди, але спершу треба товар прийняти, а потім уже туди перенесемо».

Раптом перші двоє пропали з виду, це було на Кайзер-Вільгельмштрасе, поряд із залізничною колією, а потім і Франц разом зі своїм напарником пірнули у відчинену браму й опинилися в якомусь темному дворі. «Це тут, — каже його супутник, — загаси сигару». — «Чого це раптом?» А той стис його руку і вирвав з рота сигару: «Бо я так сказав!» І не встиг Франц і слова вимовити, як той уже подався через темний двір. І як це розуміти? Кинули людину в темряві, а самі десь запропастилися! Франц навпомацки пробирається через двір, і раптом перед ним спалахує кишеньковий ліхтарик, його аж засліпило, це був Пумс. «Гей ви, що таке? Вам нема чого тут робити, Біберкопфе! Вам треба стояти біля воріт, вартувати. Йдіть назад». — «Отакої, а я думав, я маю щось носити». — «Дурниці, йдіть назад, вам що, ніхто не сказав, що робити?»

Світло згасло, Франц поплентався назад. Його пройняв дрож, приголомшений, він глитнув слину: «Та що це тут таке коїться? Куди це всі пощезли?» Він уже дійшов до самих воріт, коли ззаду виходять двоє — то це ж грабіжники, бандюги, вони крадуть, це крадіжка зі зламом, мені треба тікати, геть звідсіля, по льоду, ковзанкою з'їхати і бігти аж до Александерплац, та вони схопили його, один із тих двох — Райнгольд, в нього руки, як залізні лещата. «То тобі нічого не сказали? Ти маєш тут стояти і вартувати». — «Хто, коли казав?» — «Ану, не базікай, у нас обмаль часу. Тобі що, тями бракує? Не клей дурня. Стій тут і свисти, коли що». — «Та я ж…» — «Заткни пельку!» І хтось так урізав Франца по правій руці, що він аж зігнувся.

Франц стоїть сам у темному підворітті. Його б'є дрож. Чого я тут стою? Вони мене добряче підставили. А той сучий син ще й по руці зацідив. Вони щось крадуть у дворі, хто його зна, що саме, які там торговці фруктами — справжні грабіжники. Довга алея, чорні дерева, залізна брама, після вечірньої переклички всі ув'язнені негайно лягають спати, влітку дозволяється не лягати до настання темноти. Та це ж банда, і Пумс тут за головного. Тікати чи не тікати, що ж робити, що я маю робити? Вони мене заманили, от покидьки. А тепер ось стій на шухері.

Франц стоїть і тремтить, обмацав свою спухлу руку… Ув'язнені зобов'язані не приховувати захворювань, але й не симулювати їх під страхом покарання. В усьому будинку — мертва тиша. З площі Бюло долинають сигнали автомобілів. А в глибині двору щось тріщить, якась метушня, раз по раз спалахує кишеньковий ліхтарик, хтось із прикритим ліхтарем шмигнув у підвал. Загнали мене в кут, та вже краще на хлібі й воді сидіти, ніж стояти тут на шухері для таких бандюг. Раптом у дворі спалахнуло водночас багато ліхтариків, Франц чомусь пригадав того типа з листівками, і що за дивак! Він стояв, застиглий, ніби прикипів до місця; після того, як Райнгольд його вдарив, він наче в землю вріс. Він хотів, він міг піти, але не йшов, щось його не відпускало. Весь світ немов із заліза, тут годі щось вдіяти, він рухається, як коток, насувається на людину, тут нічого не зробиш, наближається, котиться, вони там, усередині, це танк, чорт рогатий з палаючими очима, вони розривають тебе на шматки, так, вони сидять там, усередині, своїми гусеницями й зубами вони розривають тебе на шматки. Танк суне, й ніхто не може порятуватися від нього. У темряві хтось б'ється в судомах; якби було світло, можна було б побачити, як це все виглядає і що тут сталося.

Я хочу забратися геть звідси, геть, покидьки, сучі діти, не треба мені нічого цього. Він намагається зрушити з місця, просто сміх і гріх, невже я не можу забратися звідси? Поворухнувся. Ніби мене у тісто вкинули, і я ніяк не можу виборсатися з нього. Ступив крок уперед, хай собі крадуть, а я вшиваюся. Він зняв пальто, повернувся у двір повільно, боязко; хай там як, але пальто він кине їм у обличчя, кинув пальто в темряву, під будинок, що стояв у дворі. Аж тут знову з'явилися вогні, попри нього пробігли двоє, навантажені цілими паками пальт, біля воріт зупинилися дві машини; пробігаючи, один з чоловіків знову вдарив Франца по руці, залізний удар: «Усе гаразд?» Це був Райнгольд. Тепер пробігли ще двоє з кошиками, а потім ще двоє, туди й назад, вже потемки, попри Франца, а той ніби закляк, лише зціпив зуби й стис кулаки. Вони метушилися у дворі, бігали як ошпарені до підворіття й назад, у темряві вони не бачили його, а то б, напевне, злякалися. Адже він не був схожий на самого себе. Без пальта, без шапки, з виряченими очима, руки в кишенях, вдивляється, чи не впізнає, бува, когось, хто це такий, а це хто, шкода, що немає ножа, а може, в куртці, ну заждіть, лебедики, ви ще не знаєте Франца Біберкопфа, тільки спробуйте зачепити! Тут вибігли один за одним усі четверо, навантажені, а малий приземкуватий товстун схопив Франца за руку: «Гайда, Біберкопфе, поїхали, все гаразд!»

І Франца заштовхнули поміж інших у машину. Райнгольд сидить поряд із ним, брутально наліг на Франца, це вже якийсь інший Райнгольд. Вони їдуть, не вмикаючи світла. «Чого ти так навалився на мене?» — шепоче Франц, от шкода, немає ножа.

«Заткнися, писок стули, щоб і не пискнув мені». Передня машина жене на повній швидкості; водій другої машини обернувся праворуч, додав газу, кричить назад крізь відчинене вікно: «За нами погоня!» Райнгольд висунув голову з вікна: «Давай, давай, завертай за ріг!» Але машина переслідувачів усе ближче. Й тут у світлі вуличного ліхтаря Райнгольд на мить побачив обличчя Франца: той сяє, на обличчі щасливий усміх. «Чого ти шкіришся, мавпо, вже геть глузду позбувся?» — «Хочу — то й сміюся, тебе це не обходить». — «Це ж треба, він ще й сміється!» Нероба, нікчема. І раптом у голові в Райнгольда блискавкою промайнуло те, про що він не згадував за всю цю поїздку: адже цей Біберкопф підвів його, він віднаджує від нього дівок, сам зізнався, нахабний, товстий кнур, а я йому ще й про себе все розповів. І Райнгольд забув про перегони.

Темні води в чорному лісі, ви такі тихі. Страшенно тихі. Коли буревій бушує серед лісу, коли вгинаються сосни, і рветься павутиння серед гілок, і сипляться друзки, ваша поверхня ані зворухнеться. До вас буревію не дістатися.

Ач яку пику наїв, думає Райнгольд, тішиться, сподівається, що нас схоплять, а я сиджу тут, склавши руки, і він ще розпатякує, скотиняка така, про жінок, про те, що я маю стримуватися.

Франц далі беззвучно сміється, позирає крізь маленьке віконечко на вулицю: так, за ними женеться машина, їх викрили; ото буде їм кара, і навіть й мене запопадуть, нехай знають, як з мене збиткуватися, покидьки, негідники, бандити.

Проклятий той муж, каже Єремія[133], що надію кладе на людину. Він буде, як голий той кущ у степу, і він пробуватиме в краї сухому в пустині, у краї солоному та незамешканому. Людське серце найлукавіше над все та невигойне, хто пізнає його?

Тут Райнгольд подав таємний знак хлопцеві, що сидів навпроти, в машині світло змінюється пітьмою, то справжня погоня. Потай Райнгольд просунув свою руку до ручки дверцят, що поряд із Францом. Машина на повному ходу звернула в якусь широку алею. Франц знову озирнувся. Та цієї миті його схопили за груди, потягли вперед. Він спробував підвестися, зацідив Райнгольду в обличчя. Але той збіса сильний. У машину ввірвався вітер, залетів сніг. Франца навскіс штовхали через якісь паки до прочинених дверцят машини, Франц кричить і намагається схопити Райнгольда за шию. Але тут Франц одержав удар палицею по руці. А другий хлопець, що сидів навпроти, із силою штовхнув його чимось у ліве стегно. Франц упав на паки з товаром, з яких його, лежачого, почали випихати у відчинені дверцята; він чіплявся руками й ногами за що тільки прийдеться, потім міцно вхопився за приступку машини.

Аж тут Франц дістав іще один удар по потилиці. Схилившись, Райнгольд викинув тіло на дорогу. Хтось захряснув дверцята. Авто переслідувачів промчало по людині. Гонитва триває в сніговій заметілі.

Як ми радіємо, коли сходить сонце й до нас зазирають веселі промінчики. Адже газове світло й навіть електричне можуть погаснути. Люди прокидаються, щойно замуркотять їхні будильники, починається новий день. Якщо вчора було 11 квітня, то сьогодні 12 квітня[134], якщо вчора була неділя, то сьогодні понеділок. Рік той самий, місяць також, але зміна таки відбулася. Земля крутиться далі. Сонце зійшло. Ще не до кінця з'ясовано, яке воно, це Сонце. Астрономи багато часу присвячують цьому небесному тілу. Воно, за їхніми словами, є центральним тілом нашої планетної системи, а наша Земля — лише маленька планета, то хто ж тоді ми самі? Коли Сонце сходить, люди радіють, натомість вони мали б журитися, адже хто вони такі, коли Сонце більше за Землю в 300 000 разів, і скільки ще є різних чисел з нулями, які доводять, що людина — це нуль, або просто ніщо, зовсім ніщо. Власне смішно з цього радіти.

Але люди таки радіють, коли яскраве сонячне світло заллє вулиці, а в кімнатах оживають усі барви, і з'являються обличчя, їхні риси. Як приємно торкатися руками різних форм, але справжнє щастя — це бачити, бачити кольори, обриси. Людина радіє, бо може показати, хто вона, що вона робить, що переживає. У квітні ми радіємо дещиці тепла, ми радіємо квітам, які ростуть. Це якась похибка, якась помилка — всі ці жахливі числа з багатьма нулями.

Сходь, Сонце, ти нас не лякаєш! Нам байдуже до всіх тих незліченних кілометрів, які відділяють тебе від нас, байдуже до твого діаметру та об'єму. Тепле сонечко, зійди-но над нами, хай буде твоє ясне світло. Ти не велика зірка й не мала, просто ти — наша радість!

Маленька, непримітна постать у хутряному манто з двома пекінесами на руках, Блеком і Чайном, рада, що може висісти з вагона паризького Північного експреса. Скрізь фотографи й кінооператори. Ракіль тихо всміхається й покірно зносить всю цю колотнечу навколо себе, найбільше її тішить букет жовтих троянд від іспанської колонії, адже колір слонової кістки — її улюблений. Промовивши: «Мені страшенно цікаво побувати в Берліні», — знаменита жінка сідає в машину й розчиняється на очах натовпу, який махає їй на прощання, в мареві ранкового міста.