Берлін Александерплац

Книга шоста

Тепер ви бачите Франца Біберкопфа, який не п'є й не ховається від людей. Тепер він усміхається: він має все перетерпіти. Він гнівається через те, що його примусили чинити всупереч власній волі, він нікому більше не дозволить себе примушувати, навіть наймогутнішому з усіх. Проти темної сили він здіймає кулак, він відчуває, що хтось перед ним стоїть, але він нічого не бачить і не знає, що молот уже падає йому на голову.

Немає чого впадати у відчай. Ці слова я ще часто повторюватиму, розповідаючи нашу історію, аж поки дійду до її жорстокого, страшного й гіркого кінця: немає чого впадати у відчай. Адже чоловік, про якого я вам розповідаю, хоч і не зовсім звичайний, але в певному сенсі таки звичайний, оскільки ми його розуміємо і часом можемо сказати: ми крок за кроком пройшли б той самий шлях, що і він, і навіть пережили б те саме. Я пообіцяв, хоча це й не прийнято, в цій історії нічогісінько не замовчувати.

Усе, що я розповів про Франца Біберкопфа, то жахлива правда: нічого не підозрюючи, він вийшов із дому, проти власної волі його втягли в крадіжку зі зламом, а потім викинули з машини. І ось він лежить під колесами — він, який, поза сумнівом, доклав значних зусиль, щоб жити пристойним життям за всіма правилами і законами. Як тут не впасти у відчай, якого сенсу можна дошукатися у всьому цьому безглузді, такому знущальному, огидному й підлому, і яку облудну мораль можна з цього вивести, невже така доля у Франца Біберкопфа?

Та кажу ж вам: немає чого впадати у відчай. Я дещо знаю, можливо, дехто з читачів також уже бачать, до чого все йде. Перед нами повільно підіймається завіса, ми побачимо все, що було приховано за нею, побачить це і Франц Біберкопф, і тоді все проясниться.

А Райнгольд тим часом так розійшовся, що годі його спинити. Додому він прийшов тільки в понеділок, обідньої пори. Любі брати й сестри, завісою любови до ближнього — завіса та буде десь метрів із десять квадратних — прикриємо той час, що проминув до понеділка. З наступним часом ми, на жаль, так зробити не можемо. Обмежимося тим, що констатуємо таке: після того, як у понеділок вранці сонце пунктуально зійшло над землею і Берлін наповнився звичним гамором, рівно о першій годині по полудні, тобто о 13:00, Райнгольд виштовхав зі своєї кімнати перетриману понад строк Труду, яка в нього прижилася і не хотіла нікуди йти. Трулі — трулі — трулюлí, будуть гарні вихідні, трулі-трулюлички, цап скаче до козички. Інший оповідач, напевне, придумав би для Райнгольда яку-небудь кару, але я нічого не можу вдіяти, кари не відбулося. Райнгольд був у доброму гуморі й, щоб іще більше звеселитися, він викинув із дому Труду, яка мала посидючу натуру, а отже, йти геть зовсім не бажала. Власне, сам він цього також не бажав і зробив це певною мірою автоматично, внаслідок впливу алкоголю на його середній мозок, оскільки алкоголем він добряче накачався. Таким чином, сама доля сприяла йому. Вживання алкоголю належить до тих подій минулої ночі, які ми обминули. Тож тепер, щоб вести далі оповідь, нам слід проходом заторкнути деякі неохоплені деталі.

Райнгольд, цей слабак, який здавався Францу таким смішним, який ніколи не був здатний сказати жінці різке чи гостре слово, в понеділок о першій дня жахливо віддубасив Труду, повидирав їй пасма волосся, розбив у неї на голові люстро й таке витворяв, що аж страшно, а насамкінець, коли та здійняла крик, розквасив їй фізіономію, кров так сильно цебеніла, що Труда того ж вечора подалася до лікаря: її губи жахливо розпухли. За кілька годин бідна дівчина втратила всю свою красу через таке енергійне втручання з боку Райнгольда, тож вона збиралася притягти його до відповідальности. Поки що вона була змушена змазувати розпухлі губи лікувальною маззю й тримати рота на замку. Райнгольд, як уже було сказано, так розійшовся через те, що його великий мозок зазнав наркотичного впливу кількох чарок шнапсу, внаслідок чого середній мозок, який в нього, загалом, був краще розвинутий, одержав повну свободу дій.

Він сам, коли трохи прийшов до тями, з подивом помітив у своїй квартирі деякі доволі приємні зміни. Скидалося на те, що Труда зникла. Зникла зовсім. Адже не було навіть її кошика. Потім він помітив, що люстро розбито на друзки, підлога огидно запльована, а деякі плювки були навіть із кров'ю. Райнгольд почав розглядати весь цей погром навколо себе. Його власний рот був неушкоджений, отже, це Труда понапльовувала, а він розбив їй писок. Це його так розвеселило й збадьорило, що він аж розреготався. Він підібрав з підлоги скалку дзеркала й поглянув на себе. Ну ти, Райнгольде, і втяв, я й не думав, що ти на таке здатний! Райнгольдхен, Райнгольдхен! Він був страшенно втішений. Навіть поплескав себе по щоці.

А потім задумався: а що, коли її хтось інший випхав, до прикладу Франц? Події вечора і ночі йому ще не зовсім прояснилися. З почуттям недовіри Райнгольд покликав господиню, цю стару звідницю, і взявся її обережно розпитувати: «У мене був сьогодні добрячий рейвах, еге ж?» А вона одразу все й виклала: так, мовляв, їй і треба, тій Труді, таке ледащо, що не приведи господь, навіть нижню спідницю не хотіла собі прасувати. Що? Вона носить нижні спідниці, такого вже несила терпіти! Райнгольд аж засяяв від щастя. Отже, це він сам її спровадив. І нараз він пригадав усе, що трапилося вчора ввечері й уночі. Ну й ну, добре діло вигоріло, спадок одержав, ще й цього товстого Франца Біберкопфа підставили, треба сподіватися, що машина його переїхала насмерть, а тут я ще й Труду потурив. Ого, скільки всього на рахунку!

То що ж тепер робитимемо? Спершу слід причепуритись на вечір. Хай тільки хтось що скаже проти шнапсу. Я його раніше і в рот не брав, бо дурний був, що тут ще скажеш! Ось яку він силу дає, стільки всього з ним можна встигнути зробити!

Щойно взявся переодягатись, як прийшов хлопець від Пумса, говорить пошепки, на вухо, переступає з ноги на ногу. Райнгольд має негайно зайти в шинок навпроти. Та збігла ще добра година, перш ніж Райнгольд нарешті вибрався з дому. У нас сьогодні в програмі дівки, а Пумс хай собі сам пумсає. У шинку навпроти всі аж трусяться зі страху, Райнгольд підсунув їм добру свиню з тим Біберкопфом. А що, як той живий, Господи, та він же всіх нас здасть! А якщо мертвий — то й поготів, тоді ми добряче влипли. Вони обережно порозпитували в будинку, де він жив. Що ж тепер буде?

А Райнгольд почувається цілком вдоволеним, аж світиться щастям. Все йому байдуже. Це його найщасливіший день відтоді, як себе пам'ятає. У нього є шнапс, і він може взяти собі яку завгодно дівку й послати її під три чорти, коли та набридне. І так — скільки завгодно разів. Він знову позбуватиметься їх, як це чудово! Він зразу хотів було пройтися по шинках, але Пумсова братва не відпускала його доти, доки він не пообіцяв, що два-три дні перечекає у Пумса у Вайсензее. Вони ж мають з’ясувати, що там сталося з Францом і чим це для них пахне. Ну, то хай буде так, Райнгольд погодився.

Та тої ж таки ночі про все забув і загуляв. Але нічого з ним не трапилось. А решта поховалися в будинку у Вайсензее й були ні живі ні мертві від страху. Наступного дня вони потай заїхали за ним, щоб забрати його до себе, але Райнгольд про це й чути не хотів, йому треба було терміново до якоїсь Карли, з якою він щойно вчора познайомився.

Виявилося, що Райнгольд мав рацію. Про Франца Біберкопфа не було ні слуху ні духу. Був на світі чоловік — і нема, як корова язиком злизала. Ну то й слава Богу! І всі знову повилазили на світ божий та розійшлися по. хатах.

А Карла вже у Райнгольда вдома, сидить собі й курить, білявка із солом'яними косами, вона прихопила із собою три пляшки шнапсу. Він собі цмулить потроху, а та жлуктить так, що годі спинити. А він собі думає: пий, пий, голубонько, свого часу я також добряче нап'юсь, і тоді буде тобі «адью!»

Очевидно, серед читачів є й такі, які вболівають за Циллі. Що ж буде з бідною дівчиною, коли Франц не повернеться, коли він уже не живий чи просто його нема? О, така не пропаде, можете не хвилюватися, про неї немає чого переживати, вона як та кішка, що завжди приземляється на лапи. У Циллі, наприклад, грошей залишалося ще днів на два, та у вівторок на вулиці вона зіткнулася з Райнгольдом, так, так, саме з Райнгольдом, який зібрався на гульки, виряджений у сорочку з натурального шовку, — найпоказніший джиґун центрального Берліна. Циллі була приголомшена й ніяк не могла в собі розібратися: чи то вона знову в нього закохалася, чи хоче звести з ним давні порахунки.

Вона, майже за Шіллером[136], ховає кинджал у своєму вбранні. Щоправда, це лише кухонний ніж, але все одно — за всі його підлі вчинки вона хотіла б штрикнути його тим ножем куди прийдеться! Постояла вона з ним біля дверей під'їзду, а він усе туркоче до неї, дві червоні троянди, холодний поцілунок. А вона тим часом думає: патякай собі хоч до ранку, а потім я тебе таки штрикну ножем. Але куди? Вона зовсім збентежилася. Хіба ж можна псувати таку гарну річ? Чоловік у такому файному костюмі, та й до лиця він йому нівроку. Вона дріботить з ним по вулиці й каже, що це, напевне, він зманив від неї Франца. Чого б це? Та Франц не повернувся додому, до сьогодні його нема, і що з ним могло трапитися? А тут ще й Труда пішла від Райнгольда. Отже, все ясно як божий день, і хай він нічого не каже, зрозуміло, що Франц злигався з Трудою, яку йому підсунув Райнгольд, а це вже вершина нахабства.

Райнгольд дивується, як то вона все так швидко зметикувала. А що ж тут дивного, вона заходила до нього, а господиня розказала їй про сварку з Трудою. Ах ти ж покидьку, лається Циллі, під'юджуючи саму себе, щоб мати відвагу штрикнути його кухонним ножем, уже нову завів, по тобі ж видно!

Але й Райнгольду навіть з десяти метрів видно, що вона, по-перше, не має грошей; по-друге, зла на Франца; по-третє, досі кохає його, красунчика Райнгольда. Ще б пак, у такому костюмі перед ним жодна не встоїть, особливо коли це повторно, так би мовити, реприза. І тут, відповідно до першого пункту, він видає їй десять марок, відповідно до другого пункту лає Франца Біберкопфа. І де той лазить, хотів би він знати? [Докори сумління? Які ще докори сумління, Орест і Клітемнестра[137], та Райнгольд таких імен навіть ніколи й не чув, він просто щиро бажає, щоб Франц виявився трупом і щоб його ніколи не знайшли.] Але й Циллі не знає, куди подівся Франц, а це свідчить про те, аргументує про себе схвильований Райнгольд, що тому хана. Тож щодо третього пункту, тобто кохання та його рецидиву, Райнгольд приязно каже: «Зараз у мене зайнято, але в травні ти можеш повернутися». «Та ти геть з глузду з'їхав», — лається вона, а сама рада-радісінька, боїться повірити власним вухам. Райнгольд з усмішечкою відказує: «А навіть якщо й так?» Потім прощається і йде собі далі. Райнгольде, о, Райнгольде, ти мій кавалер, Райнгольда, так, Райнгольда люблю я дотепер.

А той перед кожною кнайпою дякує Богу, що є на світі така річ, як шнапс. Що б я став робити, якби в Німеччині закрили всі кнайпи або запровадили сухий закон? Тоді мусив би вчасно зробити вдома запас. Ось зараз і купимо. Який я меткий хлопець, думає Райнгольд, стоячи в магазині й вибираючи різні сорти шнапсу. Тепер він знає, що у нього є не тільки великий мозок і що, коли в цьому буде потреба, то включиться і середній.

Тож ніч проти понеділка минула для Райногольда, принаймні поки що, без наслідків. І якщо хтось ще хоче знати, чи існує на світі справедливість, тому доведеться задовольнитися відповіддю: поки що немає, принаймні до цієї п'ятниці не було.

Велике приватне авто, в яке поклали Франца Біберкопфа, — він зараз без свідомости, одержав укол камфори й морфію — мчить уже дві години. Аж ось Маґдебурґ. Його вивантажили біля якоїсь церкви, двоє чоловіків підняли на ноги всю лікарню. Франца прооперували ще вночі. Праву руку відпиляли аж до плечевого суглоба, скалки від плечевих кісток видалили; забої грудної клітини та правого стегна виявилися, наскільки можна було судити, незначними. Щоправда, не виключалася можливість внутрішніх пошкоджень, наприклад, можливо, невеликого розриву печінки, але серйозного занепокоєння його стан загалом не викликав. Слід було зачекати. Чи багато крови він втратив? Де ви його знайшли? На N-ському шосе, там був і його мотоцикл. Напевне, на нього наїхали ззаду. А тієї машини не бачили? Ні, коли ми натрапили на нього, він уже лежав на дорозі, незадовго до цього ми попрощалися з ним в Z, він поїхав ліворуч. Так, то паскудне місце, там завжди страшна темінь. Саме там воно й трапилося. Панове ще затримаються тут? Та, пробудемо кілька днів; це мій шваґер, його дружина приїде навздогін сьогодні або завтра. Ми зупинилися навпроти, якщо раптом будемо вам потрібні. Перед дверима операційної один із двох панів ще раз звертається до лікарів: справа, звісно, кепська, але нам би не хотілося, щоб принаймні через вас ця історія набула розголосу. Почекаємо, поки він отямиться, і спитаємо, що він сам про все це думає. Він не любитель процесів. Свого часу він і сам був одного збив, нерви! Як вам буде завгодно. Нехай спершу одужує.

Об одинадцятій годині — перев'язка. Сьогодні ранок понеділка, винні в цій біді, зокрема і Райнгольд, веселі й п’яні в дупу, щось голосно варнякали, гуляючи у Вайсензее; тим часом Франц уже зовсім прийшов до тями, лежить у чистому ліжку, у гарній палаті, груди в нього так туго перебинтовані, що аж страшно, він запитує у сестри-жалібниці, де це він опинився. Вона розповідає те, що чула від сестри з нічної зміни та втямила з розмов. Франц при свідомості. Він усе розуміє, намагається намацати своє праве плече. Сестра кладе руку назад: треба тихенько лежати. Він пригадав, як лежав у грязюці посеред дороги, як з рукава текла кров, він це відчував. Потім поряд з'явились якісь люди, і тут з ним ніби щось сталося. Що ж цієї миті сталося з Францом? Він для себе прийняв рішення. Від залізних ударів Райнгольда по руці у дворі на площі Бюло Франца трясло, і земля тряслася під ним, Франц нічого не міг збагнути.

Коли потім він їхав у машині, земля досі тремтіла, хоча Франц і намагався не зважати на це.

А коли, через п'ять хвилин, він лежав у грязюці, в ньому щось ворухнулося. Щось обірвалося, зламалося й зазвучало… Франц ніби скам'янів, він збагнув, що потрапив під машину, але залишився спокійним і холоднокровним. Франц усвідомлює, що йому вже настав гаплик, але він дає вказівки. Може, мені й кінець, хай йому біс, але ні, це ще не кінець. Ану, вперед! Підтяжками йому перетягнули поранену руку. Хотіли відвезти його в лікарню у Панко[138]. Але він пильнує за кожним рухом, як мисливський пес: ні, не в лікарню, і називає адресу. Яку адресу? Ельзассерштрасе, Герберт Вішо, колега з давніх часів, ще до Теґеля! Вмить згадав цю адресу. Щось ворухнулося в ньому, коли він лежав у грязюці, щось прорвалося, пробилося, щось зазвучало в ньому. За мить його ніби перемкнуло, він уже знав, що робити.

Вони не повинні мене знайти. Так буде надійніше, Герберт там живе і досі й зараз має бути вдома. Люди, які підібрали Франца, бігають по шинку на Ельзассерштрасе й шукають Герберта Вішо. Аж ось підвівся стрункий молодик, який сидів поряд з гарною чорнявкою, в чому річ, там, у машині, він біжить разом з ними до авта, дівчина за ним, а за ними слідом — півшинку. Франц знає, хто зараз прийде. Він керує часом.

Франц і Герберт упізнали один одного, Франц прошептав йому з десяток слів, народ на вулиці розступився. Франца занесли до кнайпи, потім у задню кімнату й поклали там на ліжко, послали за лікарем; Єва, гарна чорнявка, збігала за грішми. Франца перевдягнули. Не минуло й години, як його вже везли приватною машиною з Берліна до Маґдебурґа.

Опівдні Герберт прийшов до лікарні, йому дозволили навідати Франца. Герберт сказав, що мусить їхати, але нехай Франц не переживає, він за тиждень повернеться й забере його звідси, на цей час Єва залишиться в Маґдебурзі.

Франц лежить незворушно. Він опанував себе. Не згадувати нічого того, що з ним трапилося! І тільки коли о другій після обходу йому повідомили, що до нього прийшла якась пані й до палати ввійшла Єва з букетом тюльпанів, він уже не мав сили стримуватися, він плакав і схлипував, а Єва мусила витирати йому обличчя рушником. Франц облизував губи, мружився, скреготнув зубами. Його нижня губа затремтіла, він знову почав плакати, так що навіть почула сестра й постукала у двері, вона сказала Єві, що на сьогодні вже досить і їй краще піти, побачення надто виснажує хворого.

Наступного дня він зовсім спокійний, усміхається Єві у відповідь. Через два тижні його забрали з лікарні. Він знову в Берліні. Знову дихає берлінським повітрям. Коли Франц знову побачив будинки на Ельзассерштрасе, відчув клубок у горлі, але не заплакав. Він пригадав останню неділю й післяобіддя з Циллі, згадав, як бамкали дзвони, так дзвони; тут я вдома, тут на мене чекає справа, тут ще мені треба дещо зробити. Тепер Франц Біберкопф твердо в цьому переконаний, він не ворушиться, його на ношах виносять з машини.

Я маю багато чого зробити, тепер усе буде по-інакшому, і я не відступлюся — не бути мені Францом Біберкопфом. Його переносять у дім, в помешкання його друга Герберта Вішо, який називає себе комісіонером. Франц відчуває в собі ту саму несхитну впевненість, яка раптом з'явилася в нього після падіння з машини.

Гуртовий скотний ринок, майданчик для пригону худоби: свиней — 11543, великої рогатої худоби — 2016, телят — 920, баранів — 14450. Удар — хрясь! — і ось вони вже лежать.

Свині, бики, телята — їх заб'ють. Немає причини цим перейматися. А де ж ми? Де ми?

Єва сидить біля Францового ліжка, Вішо раз у раз підходить до нього: як це сталося? Франц відмовчується. Він збудував навколо себе залізну камеру й нікого не пускає досередини.

Єва, Герберт та їхній друг Еміль сидять за столом. Відтоді як Франца переїхала машина і його привезли до них, вони так і не зрозуміли, що ж сталося. Адже не просто так його збила машина, тут щось не те, що він робив о десятій вечора в північній частині міста, не газетами ж торгував, коли на вулиці ні душі? Герберт стоїть на своєму: Франц, очевидно, хотів провернути якесь діло, але щось не склалося, а тепер йому соромно зізнатися, що з його газетками справа не пішла, а там ще й інші, мабуть, вплутані, і він не хоче їх зрадити. Єва також так думає, звичайно, він хотів провернути якесь діло, але як таке могло трапитися, адже тепер він назавжди залишиться калікою. З часом про все дізнаємось.

Аж тут усе й виплило, коли Франц дав Єві свою останню адресу й попросив забрати в господині його кошик, але не казати, де він зараз. За кошиком пішли Герберт і Еміль, та господиня спершу не хотіла його віддавати, але коли одержала п'ять марок, то зразу віддала, а потім стала нарікати, мовляв, ледь не щодня приходять тут до неї та все про Франца розпитують. А хто такі? Та хто — Пумс, Райнгольд та інші такі самі. Ага, то це Пумс! Тепер усе стало ясно. Банда Пумса. Єва як почула, аж сама не своя стала, та й Герберт розлютився: знову взявся за старе, але чому з Пумсом? А потім, коли все пішло шкереберть, то й ми йому любі стали. Та що з нього візьмеш, тепер він каліка, вважай, напівтруп, а то би він з ним інакше побалакав.

Єва наполягла на тому, що буде присутня, коли Герберт Вішо нарешті серйозно поговорить з Францом, Еміль також був там, що не кажи, а вся ця історія обійшлася їм у добру тисячу марок.

«Ну, Франце, — почав Герберт, — тепер ти вже трохи оклигав. Можеш уже сам вставати, а що далі? Що тепер робитимеш? Ти вже думав про це?» Франц повертає до нього неголене обличчя: «Дай мені на ноги стати». — «Та ми не підганяємо, не думай. У мене для тебе завжди двері відчинені. Але чому ти до нас не приходив? Ти ж уже більше року, як з Теґеля вийшов». — «Та ні, менше». — «Ну, нехай пів року. Ти що, не хтів з нами знатися?»

Будинки, дахи, що сповзають, двір такий темний і глибокий, неначе грім той клич звучить, ю-ві-ва-ле-ра-ле-ра, ось так усе й почалося.

Франц перевернувся на спину, втупився поглядом у стелю. «Та я ж газетами торгував. Нащо я був вам потрібен?»

Тут утрутився Еміль, закричав на нього: «Не торгував ти газетами, нічого брехати!» Єва заспокоює Еміля; Франц помічає: щось тут не так, вони щось знають, але що? «Я справді торгував газетами, спитай у Мека». А Вішо на це: «Знаю я, що твій Мек скаже. Ти торгуєш газетами, а люди Пумса торгують фруктами, так, трішки. А можуть і камбалою торгувати. Ти ж і сам це знаєш». — «Нічого такого не знаю. Я газетами торгував. Заробляв гроші. От спитай у Циллі, вона весь час зі мною була, бачила, що я роблю». — «І скільки ж ти заробляв? Дві марки за день чи, може, три?» — «Часом і більше. Послухай, Герберте, мені вистачало».

Ті троє не знають, що й гадати. Єва підсіла до Франца: «Слухай, Франце, скажи, ти ж знав Пумса?» — «Так». Франц уже не хоче нічого приховувати, хай собі випитують, він усе пам'ятає, головне, що живий лишився. Єва гладить його по руці: «Ну то розкажи, що там було з тим Пумсом?» Аж тут поперед неї вихопився Герберт: «Ну давай уже, розповідай! Я і так знаю, що там було з Пумсом і де ви були тої ночі. А ти думав, не знаю? Ти з ними разом на діло ходив. Це, звичайно, мене не обходить. Твоя справа. І з такими ти злигався, з такими ти знаєшся? З тим старим мерзотником, а до нас і не заглянеш». Тут Еміль крикнув: «Диви який! Ми для нього хороші стали, коли…» Герберт подав йому знак, і той замовк. Франц знову розплакався. Не так сильно, як у лікарні, та все одно не міг зупинитися. Схлипує, ридає і крутить головою. Йому врізали по голові, його зацідили в груди, а потім на ходу викинули з машини, просто під колеса. Інша автівка його переїхала. Тепер він каліка. Обоє чоловіків вийшли з кімнати. А Франц і далі схлипує. Єва все витирає йому обличчя рушником. Нарешті Франц затих, лежить, заплющив очі. Вона спостерігає за ним, подумала, що заснув. Аж тут він знову розплющив очі й каже: «Скажи Герберту й Емілю, нехай зайдуть до кімнати».

Ті ввіходять, понуривши голови. А Франц їх питає: «Що ви знаєте про Пумса? Ви знаєте щось про нього?» Ті перезирнулися, нічого не можуть второпати. Єва поплескала його по руці: «Послухай, Франце, та ти ж і сам його знаєш». — «Я хочу знати, що вам про нього відомо». Еміль: «Відомо, що він закінчений шахрай і що він відсидів п'ять років у Зонненбурзі[139], хоча заробив на п'ятнадцять, а то й пожиттєво. Знаємо його фруктові візочки». Франц: «Так він зовсім не торгує фруктами?» — «Та ні, він радше м'ясоїд, та ще й який!» Герберт: «Але, Франце, послухай, ти ж не з неба впав, ти й сам міг здогадатися, хіба по ньому не видно?» Франц: «Я й справді думав, що він торгує фруктами». — «А чого ж ти пішов з ним у неділю?» — «Та ж за фруктами для ринку». Франц лежить зовсім спокійно. Герберт схилився над ним, зазирає йому в обличчя. «І ти в це повірив?»

Франц знову плаче, тепер зовсім тихо, зі стуленим ротом. Він спускався по сходах, якийсь чоловік вишукував у записнику різні адреси, потім він пішов на квартиру до Пумса, а жінка Пумса мала передати записку для Циллі. «Звичайно, я спершу повірив. Уже потім здогадався, що мене на шухері поставили, а потім…»

Трійця перезирнулася. В таке годі повірити, але Франц каже правду! Єва торкнулася його руки: «А що ж було далі?» Франц вирішив нічого не приховувати — тепер усе скажу, хай усі знають — і каже: «Але я цього не хотів, а потім вони викинули мене з машини, бо за нами гналася інша машина».

І замовк, більше не промовив ні слова, мене переїхала машина, я міг би й загинути, вони хотіли мене вбити. Він уже не схлипує, опанував себе, стис зуби, лежить випроставшись.

Тепер вони знають. Нарешті він усе сказав. Чистісіньку правду. Всі троє одразу це зрозуміли. Ось той жнець, що зветься Смерть. Від Бога має сили вщерть.

Герберт іще запитав: «Скажи мені ще таке, Франце, і ми зараз же вийдемо. Ти до нас не приходив, бо хотів газетами торгувати?»

Але Францові більше несила говорити, він тільки подумав: «Так, хотів бути порядним. Я був порядним до останнього. Ви не маєте ображатися, що я до вас не заходив. Ви залишилися моїми друзями, нікого з вас я не зрадив». Він мовчки лежить, троє виходять з кімнати.

Франц знову випив своє снодійне, а ті сиділи в кнайпі й довго не могли слова сказати. Навіть не дивилися одне на одного. Єва все тремтить. Вона колись уподобала Франца, ще коли він з Ідою жив, але він Іди не кинув, хоча та вже волочилася за бреславцем. Зараз їй добре зі своїм Гербертом, він для неї все зробить, чого лиш вона побажає, але до Франца вона й досі відчуває прихильність.

Вішо для початку замовив кожному по склянці грогу, усі троє вмить вицмулили все до дна, тож він замовив ще й по другій. Усі мовчать. У Єви крижані руки й ноги, на мить холодний дрож пронизав її від потилиці аж до стегон, вона зіщулилася, закинула ногу на ногу. Еміль обхопив голову руками, жує губами, прицмокнув язиком, ковтнув слину, потім сплюнув просто на долівку. Герберт Вішо, молодий, статечний, сидить на стільці, ніби у сідлі, викапаний лейтенант перед своєю ротою, обличчя незворушне. Ось так сидять собі, ніби вони й не в шинку, ніби вони не у своєму тілі, ніби Єва — то не Єва, Вішо — не Вішо, а Еміль — не Еміль. Так ніби довкола них упали стіни, увірвалася холодна пітьма й огорнула їх. Думками вони все ще біля ліжка Франца. І дрож пробігає від них до ліжка Франца. Ось той жнець, що зветься Смерть, від Бога має сили вщерть. Нині він ніж свій нагострить — стинатиме краще колосся.

Герберт обернувся до інших за столом, говорить хрипким голосом: «Хто ж це зробив?» Еміль: «Ти про що?» Герберт: «Хто викинув його з машини?» Єва: «Герберте, пообіцяй, що коли ти до нього дістанешся…» — «Про це не хвилюйся. І як таких земля носить? Що ж це діється!» Еміль: «Ти тільки подумай, Герберте, тільки уяви собі!»

Краще не думати й не говорити про це. У Єви тремтять коліна, вона благає: «Герберте, зроби щось! І ти, Емілю!» Геть із цієї задухи! Ось той жнець, що зветься Смерть… Герберт підсумовує: «А що робити, коли до пуття не знаєш, що й до чого? Спершу треба у всьому розібратися. У крайньому разі, засиплемо всю Пумсову банду». Єва: «Але ж тоді й Франц погорить?» — «Кажу ж, у крайньому разі. Франц був там п'ятим колесом до воза, його використали всліпу, будь-який суд цьому повірить. І це можна легко довести: вони ж його з машини викинули. Якби він був з ними заодно, вони б цього не зробили». Він здригнувся, от сучі виродки. Подумати тільки. Єва: «Мені він, можливо, й скаже, хто це був».

Але Франц лежить, ніби якийсь бовван, слова з нього не витягнеш. Спокійно-спокійнісінько. Руки нема, нова вже не виросте. Вони викинули мене з авта, але голова ще тримається на в'язах, треба рухатися вперед, треба якось це перебути, вибратися з цієї халепи, зіп'ятися на ноги.

Цими теплими весняними днями він раптом дуже швидко ожив. Вставати йому ще не дозволяли, але він усе одно вже підводиться — і нічого. Герберт і Еміль завжди при грошах, завжди можуть дістати все, що йому потрібно і що радить лікар. А Франц хоче швидше одужати, тож він п'є і їсть все, що йому дають, і не цікавиться, звідкіля у них гроші.

Часом вони балакають між собою про те, про се, але про Пумса при Францові не мовлять і слова. Часто згадують Теґель та Іду. Про неї говорять шанобливо і з жалем, мовляв, така вже доля їй судилася, а ще ж зовсім молоденька була. Та якось Єва сказала, що Іда все одно погано скінчила б. Між ними все так само, як було і до Тегеля, ніби звідтоді нічого й не трапилося — не сповзали дахи, Франц не співав у чужому дворі й не присягався, що не бути йому Францом Біберкопфом, якщо він не стане порядним, а з минулим покінчено раз і назавжди.

Франц спокійно лежить або сидить з ними. До них навідуються давні знайомі, приходять зі своїми дівчатами та дружинами. Дражливих тем не заторкують, балакають собі з ним про всяку всячину, ніби нічого й не сталося, — ну, випустили його з Теґеля, а тут із ним нещасний випадок трапився. А про сам випадок нічого не питають. Знають, що, напевне, на роботі трапилося, що ж, таке буває. Влізеш у якусь халепу, тут тебе вже й почастували свинцем, та й ногу зламати можна Все одно краще так жити, ніж у Зонненбурзькій тюрмі помиї ложкою черпати або померти від сухот. Авжеж!

А тим часом уже і в Пумса рознюхали, де Франц. Адже хтось приходив за Францовим кошиком. Про це вони швидко дізналися, та й у кого він, також знають. Вішо ще ні слухом ні духом, а ті вже вивідали, що Франц у нього, нічого дивного, це ж його давній друг, а Франц, виявляється, вижив, лише руку втратив після тієї історії, а так більше нічого, йому ще добряче пощастило, тепер він уже на ногах і, хтозна, одного чудового дня може їх усіх здати. Вони ледь не накинулися на Райнгольда, бо той був настільки дурний, що привів до них у банду такого типа, як Франц Біберкопф. Але Райнгольда краще не зачіпати, так було й раніше, а тепер і поготів, навіть старий Пумс пасує перед ним. Він тільки на когось гляне, то вже й страху нажене, обличчя жовте, а ще ті жахливі зморшки на чолі. Видно, що він хворий, навряд чи й до п'ятдесяти дотягне, але саме такі ось здихлі — найнебезпечніші. Такий може, посміхаючись, засунути руку до кишені, витягти пістолета й пальнути в тебе без жодних роздумів.

Але вся ця справа з Францом і те, що він вижив, виглядає зовсім кепсько. А Райнгольд лише головою хитає й каже: «Нема чого дурно хвилюватися! Він нізащо не піде на нас доносити. Йому що, мало позбутися одної руки? Навряд чи він захоче ще й голову втратити».

І справді, їм не було чого боятися Франца. Якось Єва з Емілем ще раз спробували розпитати його, хто ж то був і як усе сталося, довго вмовляли, казали, щоб він не боявся того чоловіка, що його не кинуть напризволяще, що у Берліні знайдуться люди, які можуть стати на його захист. Але Франц уперто мовчав і лише махав рукою, мовляв, дайте мені спокій. Потім блід, починав важко дихати, а то й знову міг розплакатися: ні, говорити про це не має жодного сенсу, ну навіщо, рука в мене вже не відросте, якби я міг, то поїхав би геть з Берліна, але що робити каліці? Єва: «Та що ти, Франце, ніякий ти не каліка, проте не можна ж їм цього подарувати після того, що вони з тобою зробили. Взяти й викинути людину з машини!» — «Але ж від того рука все одно не відросте». — «Ну, то хай тобі заплатять». — «Як це?»

Тут утрутився Еміль: «Отже, так, або ми проломимо голову тому, хто це зробив, або його банда — адже не сам він працює — має виплатити тобі відшкодування. Ми з ними домовимося. Тут має або Пумс з бандою мають відповідати, або нехай вони виженуть геть того, хто це зробив, а тоді подивимося, куди він приткнеться і чи його хто не здасть. За руку вони таки мусять заплатити. Тим паче за праву. Тепер нехай виплачують тобі за це пенсію». Франц похитав головою. «Та чого ти головою хитаєш? Ми провалимо череп тому, хто це зробив, це ж злочин, і якщо ми не можемо на них заявити, тоді маємо самі з ними розібратися». Єва: «Послухай, Емілю, але ж Франц не був членом банди. Ти ж чув, він не хотів мати з ними справи, ось тому вони це й зробили». — «Те, що Франц не хотів, — його повне право, він не мусить того робити. Відколи це дозволяється примушувати до такого? Ми ж не якісь дикуни. Ото хай собі йдуть до індіанців».

Франц далі хитає головою: «Все, що ви на мене витратили, я віддав вам до останнього шеляга». — «Та не про це ж мова! Ти нам нічого не винен. Цю справу ми маємо вирішити по справедливості, ось що! Таке не можна залишати безкарним».

І Єва рішуче додала: «Ні, Франце, ми цього так не залишимо, вони тобі нерви геть попсували, ось чому ти не можеш з нами погодиться. Але на нас ти можеш покластися, нам Пумс нервів не зіпсує. Послухай краще, що Герберт каже, він обіцяє влаштувати їм таке побоїще, якого в Берліні ще не бувало». Еміль киває: «Це точно».

Франц Біберкопф дивиться поперед себе й думає: «Їхня балаканина мене не обходить. І хай би що вони робили, це також мене не обходить. Рука у мене хоч так, хоч сяк не виросте, і все було правильно, ту розбиту руку треба було відтяти, тут уже нічого не вдієш. Але й без руки — це ще не кінець світу».

І почав згадувати, як то все було: Райнгольд його зненавидів, бо він не забрав у нього тієї дівки, ось чому він викинув його з машини, а потім, у лікарні в Маґдебурзі, йому відтяли руку. Хотів бути порядним — то будь ласка, ось чим усе закінчилося. Франц лежить у ліжку, стиснув свій єдиний кулак зверху на ковдрі: ось як воно було, саме так. Що ж, побачимо, що з того вийде. Побачимо.

Франц так і не сказав, хто саме викинув його з машини під колеса. Друзі його не діймали. Вирішили, що якось принагідно він усе одно їм скаже.

Банда Пумса, що купалася в грошах, зникла з Берліна. Двоє подалися в Оранієнбурґ[140], до себе на село, а Плумс поїхав на води в Альтгайде[141], полікувати астму і свій організм «свіжим мастилом змастити». Райнгольд потроху пиячив, щодня причащався кількома чарчинами шнапсу, ввійшов у смак, втягнувся, треба мати з життя деякі радощі, яким же він був телепнем, що так довго спиртного в рот не брав, усе каву та лимонад потягував — не життя, а животіння. Райнгольд устиг відкласти кілька тисяч, про те нікому не було відомо. Тепер він збирався пустити їх у хід, але ще не знав, як саме. На село, як інші, він не поїде. Райнгольд підчепив одну пишну пані, яка, очевидно, знала й кращі дні, для неї він винайняв розкішне помешкання на Нюрнберґерштрасе, там він також зможе пожити, коли йому заманеться покорчити з себе пана або доведеться перечекати лихі часи. Ось так чудово він влаштувався: має королівські хороми і, звичайно, залишив за собою стару буду з черговою дівкою, він і далі міняє їх що кілька тижнів, ніяк не позбудеться кепської звички.

Якось наприкінці травня кілька хлопців з Пумсової банди зустрілися в Берліні, завели мову й про Франца Біберкопфа. Через нього, як вони чули, ледь усю банду не накрили. Герберт Вішо налаштовує проти нас народ, мовляв, ми такі-сякі, а Біберкопф з нами взагалі не бажав мати жодних справ, буцімто ми його силою змусили до того, а потім ще й з машини викинули. А ми на це сказали, що він нас хотів виказати, а про те, щоб його хтось силував брати участь в тому ділі, про це не могло бути й мови, його ніхто б і пальцем не зачепив, але потім у нас не було іншого виходу. Отак сиділи й головами хитали, ніхто не хотів, щоб їхня банда накрилася. Опинитися самому на вулиці — в тому мало радости, особливо не пожируєш. Тож вони й надумали: слід виявити добру волю, зібрати для Франца грошей, адже він, зрештою, повівся порядно, тож треба подбати про його оздоровлення, а також відшкодувати витрати на лікування у шпиталі. Скупитися не випадає.

Але Райнгольд уперся. Цього типа треба порішити і квит. Інші, власне, не проти, але ніхто не хотів за таке братися, та хай собі живе, бідака, кому він заважає з однією рукою? А зв'яжешся з ним, то хто його зна, як усе повернеться, адже він щасливчик. Одне слово, скинулися всі гуртом, зібрали кілька сотень, лише Райнгольд нічого не дав, а ще треба, щоб хтось зголосився піти до Біберкопфа, але так, аби Герберта Вішо не було вдома.

Якось сидить собі Франц, читає «Морґенпост»[142], така собі дешева газетка, а потім взявся за «Ґрюне пост»[143], ця вже краще, вона йому найбільше до вподоби, бо там ніякої тобі політики. Він проглядає випуск за 27 листопада, о, 27 листопада — то давно діло було, ще до Різдва, тоді в нього полячка Ліна жила, цікаво, що вона зараз поробляє? У газеті писали про вінчання нового шваґра екс-кайзера, принцесі — 61 рік, а пацану — 27[144], то їй обійдеться в купу грошей, адже принцом він все одно не стане. Куленепробивні броньовані жилети для поліціянтів — що це за казки?

Раптом він почув, як Єва почала з кимось сваритися, з ким це вона свариться? О, та цей голос я знаю! Франц відчиняє двері з газетою в руці. А там Шрайбер, той, що був тоді з Пумсом.

Та що тут трапилося? Єва гукає до нього в кімнату: «Він прийшов, бо знає, що Герберта нема вдома». — «Чого тобі треба, Шрайбере, чого тобі від мене треба?» — «Та я ось кажу Єві, а вона не пускає. Ти що тут, під арештом?» — «Та ні!» Єва: «Та ви просто боїтесь, що він вас здасть! Франце, не впускай його». Франц: «То чого тобі треба, Шрайбере? Єво, хай він зайде, і ти також заходь».

Вони сідають у Францовій кімнаті. «Ґрюне Пост» лежить на столі, вінчається новий шваґер екс-кайзера, двоє чоловіків тримають йому ззаду над його головою корону. Полювання на левів, полювання на зайців, шануймо правду! «Чого це ви хочете дати мені грошей? Я ж вам ні в чому не допомагав». — «Та що ти кажеш, ти ж на атасі стояв». — «Ні, Шрайбере, на атасі я не стояв, я нічого не знав про ваші справи й навіть гадки не мав, навіщо ви мене біля воріт поставили». Який я радий, що відкараскався від вас і мені вже не треба стояти у темному дворі, я і сам заплатив би за те, щоб більше там не опинятися. «Та дурниці все це. А боятися вам мене нічого, я ще нікого в житті не заклав». Єва пригрозила Шрайберу кулаком: хай знає, що й інші за ним стежать. Як це ти наважився сюди припертися? Був би тут Герберт, то одержав би ти на горіхи!

Аж тут відбувається щось лячне. Єва побачила, як Шребер засунув руку до кишені. Він хотів дістати гроші й спокусити Франца асигнаціями. А Єва подумала, що тут щось нечисто. Вона вирішила, що він хоче дістати револьвер і прикінчити Франца, щоб той не розбовкав про них. Єва тут же підхопилася зі стільця і як заверещить, сама біла як крейда, обличчя спотворила гримаса страху, перечепилася, знову схопилася. Франц і собі зірвався на ноги, за ним Шрайбер, що сталося, що з нею таке, хай йому біс! Єва рвонула навколо столу до Франца, Боже, що його робити, він зараз стрельне, це смерть, кінець, усьому кінець, ах ти ж убивця, бодай земля під тобою запалася, не хочу помирати, не хочу зі світом прощатися, щоб усьому кінець!

Вона на мить завмерла, знову кинулась уперед, впала, підбігла до Франца, геть сполотніла, тремтить усім тілом, кричить: «Ховайся за шафу, це вбивця, рятуйте, рятуйте!» Вона репетує, вирячивши очі, що від жаху стали завбільшки з блюдця: «Рятуйте!»

В обох чоловіків аж кров у жилах похолола. Франц не розуміє, в чому річ, бачить тільки якийсь рух, що ж буде тепер? Аж тут він збагнув: Шрайбер сягнув правою рукою в кишеню. Францом аж захитало. Те саме відчуття, як і тоді, коли він стояв на атасі, все починається знову. Але він цього не хоче, чуєте, він не хоче, щоб його викидали з машини під колеса. Франц аж застогнав. Відсунув Єву вбік, ступнув уперед. Газета впала на підлогу, молодий болгарин вінчається з якоюсь принцесою. Зараз побачимо, спершу треба стільця вхопити. Він голосно стогне. Не відриває погляду від Шрайбера й не бачить, де той стілець, аж ось він спіткнувся об нього. Треба добратися до стільця й кинутись на нього. Треба добратися — аж ось він у авті, що мчить до Маґдебурґа, ті двоє біжать до лікарні, Єва все кричить, та що там, порятуємося, вперед, небезпека висить в повітрі, прорвемося. Він нахиляється за стільцем. Аж тут нажаханий Шрайбер притьмом вискочив за двері: подуріли вони всі тут, чи що?! На коридорі відчиняються кілька дверей.

У шинку внизу також почули крики й біганину. Двоє чоловіків одразу схопилися й кинулися нагору. На сходах вони зіткнулися з Шрайбером, що біг як очманілий. Але той не розгубився, замахав руками й заволав: «Лікаря! Швидше лікаря! Серцевий напад». І тільки його й бачили. Спритний, сучий син.

Нагорі Франц зомлів і лежить біля поваленого стільця. Єва зіщулилася й сидить навпочіпки між вікном і шафою, сидить і верещить, ніби мару яку побачила. Чоловіки обережно переносять Франца на ліжко. А хазяйці такі Євині напади вже відомі. Бризнула на неї холодною водою. Аж тут Єва зашепотіла: «Булочку хочеться». Чоловіки засміялися: «Диви на неї, булочки їй захотілося!» Хазяйка підняла Єву за плечі, посадила на стілець і говорить: «Вона завжди це каже, коли з нею таке трапляється. Але це не серцевий напад. Просто нерви, та наморочилася з тим хворим. Не втримала його, ось він і впав. І навіщо він тільки підводиться? Лежав би собі спокійно, а йому, бачте, піднятися кортить, от вона й хвилюється». — «А якийсь чоловік про серцевий напад кричав». — «Який чоловік?» — «Та той, з яким ми зіткнулися на сходах». «Певне, якийсь йолоп. Я знаю свою Єву вже п'ять років. Точнісінько як її мама. Як почне кричати, то тільки водою й можна зупинити».

Коли увечері Герберт повернувся додому, то дав Єві про всяк випадок револьвер: нема чого чекати, поки інший першим вистрілить, тоді вже запізно буде. А він сам одразу ж вирушив на пошуки Шрайбера, але про нього ні слуху ні духу. Всі Пумсові люди влаштували собі відпустку, ніхто не хотів устрявати в цю справу. За Шрайбером, звичайно, вже й слід прохолов. Привласнив гроші, зібрані для Франца, а сам подався до себе додому в Оранієнбурґ. Ще й устиг набрехати Райнгольду, що, мовляв, Біберкопф гроші не взяв, але він поговорив з Євою і віддав гроші їй, а вона вже все влаштує. От і добре.

Хай там як, а в Берліні вже червень. Погода стояла тепла й дощова. Тим часом у світі відбувалося чимало подій. Зазнав аварії дирижабль «Італія» з генералом Нобіле[145] на облавку і передає радіограми про своє місцеперебування — на північному сході від Шпіцберґена, а дістатися туди нелегко. Зате літак мав більше щастя, він здійснив безпосадковий переліт із Сан-Франциско до Австралії за 77 годин і благополучно приземлився. Що іще? Іспанський король свариться зі своїм диктатором Примо[146], що ж, сподіваємось, що якось-то вони порозуміються. Приємно й зворушливо, кохання з першого погляду, баденсько-шведські заручини: принцеса з батьківщини сірників спалахнула пристрастю до принца Баденського. Якщо згадати, як далеко Баден від Швеції, то просто дивом дивуєшся, як воно на такій відстані — пах! — і спалахує кохання. Жінки, від них я завжди просто млію, таке вразливе місце є в мені, цілую першу й вже про другу мрію, й на третю погляд кидаю в вогні. Жінки, від них я завжди просто млію, що ж тут поробиш, годі це змінить. Й коли від них я серцем збанкрутію, то напишу «До мене не дзвонить!»[147]

А Чарлз Амберґ[148] і собі: «Повіку вирву я із ока й тебе заколю ненароком, а потім ще візьму помаду, й червоним розмалюю ззаду, ну, а коли ти й далі — злюка, остання є у мене штука: замовлю я собі яєчню, і хоч воно не дуже ґречно, тебе шпинатом обкидаю, бо щиро я тебе кохаю! Ду-ду-ру! ду-ду-ру-ду! Тебе шпинатом обкидаю, бо щиро я тебе кохаю!»[149]

Отже, погода залишається теплою й дощовою, ополудні до 22 градусів за Цельсієм. За такої погоди незабаром у Берліні перед судом присяжних постане такий собі Рутовскі за вбивство своєї нареченої. Аж тут постає питання: чи не є вбита Ельза Арндт зниклою дружиною одного гімназіального вчителя? Адже той листовно висловив таку можливість, ба навіть сподівання, що вбита Ельза Арндт є його дружиною. Якщо це підтвердиться, тоді він хотів би виступити перед судом з деякими важливими заявами. У повітрі щось таке витає, у повітрі щось таке витає, витає у повітрі, витає у повітрі. У повітрі витає щось таке ідіотичне, витає у повітрі щось гіпнотичне, у повітрі витає, у повітрі витає, і щось воно ніяк не зникає.

А наступного понеділка відбудеться відкриття лінії міської залізниці. У зв'язку з чим директор управління залізниць вкотре наголошує на тому, що на залізниці слід бути дуже пильним, увага, обережно, двері зачиняються, не сідати у вагон під час руху, залишайтеся на пероні, за порушення правил стягується штраф.

Іноді втратити свідомість — то наче померти при живому тілі. Франц Біберкопф знепритомнів, тим часом його перенесли в ліжко, тепер він знову лежить, лежить собі, теплі дні збігають, аж якось він зрозумів: та я помираю, ще трохи так полежу — і вріжу дуба. Гей, Франце, якщо ти зараз же не розворушишся, якщо не опануєш себе і не зберешся на силі, якщо не візьмеш до рук батога чи шаблюки й не почнеш вимахувати навсібіч, якщо не кинешся бігти куди очі світять, слухай, Франце, Францику, Біберкопчику, старий шкарбунчику, тоді тобі буде капець! Тоді залишиться лише трунаря викликати, щоб мірку з тебе зняв.

Стогне Франц: не хочу, не хочу і не буду помирати. Обдивляється кімнату, в якій лежить, годинник на стіні «цок-цок», я ще тут, я не здався, щось таке до мене підбирається, Шрайбер мене ледь не застрелив, але дзуськи, не бути цьому. Франц підняв свою єдину руку, яка в нього залишилася: дзуськи, не бути цьому!

Справжнісінький страх жене його! Він не може більше лежати, він має встати з ліжка, йому треба на вулицю. Герберт Вішо з чорнявкою Євою поїхали в Цоппот[151]. У неї там є платоспроможний покровитель, уже добре відстояний, біржовий маклер, з якого вона тягне грошики. Герберт Вішо поїхав інкогніто, Єва працює вправно, вони бачаться щодня, разом гуляють, але порізно сплять. Чудової літньої днини крокує Франц Біберкопф по вулиці, він знову сам-один, самотній Франц Біберкопф, хоча й хитається, але не спиняється. Ця кобра-змія плазує, ледь суне, поранена. Це все ще та сама кобра, хоч і з темними колами під очима, великий звір схуд, живіт запався.

Та дещо для цього хлопа, який волочиться зараз вулицею, дещо для цього хлопа, який втікає від смерти, таки стало зрозумілішим, ніж раніше. Життя таки чомусь його навчило. Тепер він глибоко вдихає повітря, принюхується до вулиць, хоче знати, чи вони ще належать йому, чи вони приймуть його. Ловить витрішки біля рекламної тумби, можна подумати, вгледів щось сенсаційне. Так, хлопче, тепер ти більше не крокуєш сягнистим кроком, тепер повзеш, чіпляєшся за все, що трапиться, чіпляєшся зубами, єдиною своєю рукою — тільки б утриматися, тільки б не впасти.

Пекельна то штука — життя, еге ж? Ти вже відчув це, коли тебе хотіли викинути з шинку з твоєю пов'язкою, коли той довготелесий поліз з тобою у бійку, хоча ти нічого йому не завинив. А ти гадав, що світ заспокоївся, що скрізь запанував порядок, а насправді щось у цьому світі негаразд: пам'ятаєш, як грізно стояли вони перед тобою — то була мить прозріння.

А тепер ходи сюди, ну ходи, я щось тобі покажу. Велика блудниця, Вавилонська блудниця, що сидить над водою. Ти бачиш ту жінку, що сидить на червоній звірині. Жінка переповнена іменами богозневаженими, яка мала сім голів та десять рогів. Вона була вбрана в порфиру та кармазин, і приоздоблена золотом і коштовним камінням та перлами і мала в руці своїй золоту чашу. А на чолі її було написане ім'я, таємниця: великий Вавилон — мати розпусти й гидоти землі. Жінка пила кров усіх святих. Жінка п'яна від крови святих[152].

А Франц Біберкопф плуганиться вулицями; йде собі та йде, він не здається, нічого іншого не бажає, як тільки набратися сил, зміцнити м'язи. Надворі тепле літо, Франц водить козу по шинках. Ховається від спеки. У шинку до нього сунуться два великі кухлі з пивом. Ось перший кухоль і каже:

— Моє пиво щойно з погреба, зроблене з хмелю та солоду, прохолодне. Чи смакує воно тобі?

Франц відповідає:

— Приємно гіркувате, добре пиво, прохолодне.

— Отож-бо. Я освіжу тебе, а потім на серці потепліє, зайві думки з голови вивітряться.

— Зайві думки?

— Так, більшість думок — зайві. Хіба ні?

— Ще б пак! Твоя правда!

Перед Францом стоїть сіро-жовтава скляночка із шнапсом.

— А ти звідкіля взялася?

— Мене з пшениці вигнали, хлопче!

— Ну ти й клятий, аж у горлі дере! В тебе що, кігті є?

— Авжеж, того мене й звуть шнапсом. Ти що, давно не пив такого?

— Ой давно, шнапсику, я ж був напівживий, ледь на той світ не вирушив без зворотного квитка.

— Воно і видно.

— Та що тобі там видно! Ось зараз перехилю тебе — і по всьому. Ану ходи сюди! Який же ти добрячий, хлопче, просто вогонь.

Шнапс тече горлом: ну й вогонь! Дим від того вогню шугнув Францу в голову, в горлі пересохло, треба випити ще кухоль пива.

— Де тут другий, з одним я вже поговорив, а що скажеш ти?

— Спершу, товстуне, покуштуй, а потім побалакаємо.

— Гаразд.

Відсьорбнув, аж тут кухоль каже:

— Послухай, випий-но ще дві гальби пива, та один кюммель, та склянку грогу, тоді й розбухнеш, як намочений горох. —

— Правду кажеш? —

— Щиру правду, ти знову роздобрієш! Поглянь лиш на себе, на кого ти став схожий. Хіба ж можна в такому вигляді поміж люди йти? Ану, давай, відсьорбни ще.

І Франц узявся за третього кухля:

— Та сьорбаю, сьорбаю. Тільки станьте у чергу, не порушуйте порядку.

Тоді питається в четвертого:

— Ну, що скажеш, любий друже?

А той лише щось муркоче вдоволено. Франц вихилив і його: вірю, вірю, вірю всьому, що ти кажеш, мій любий. Ти мій вірний дружок, підем разом на лужок.

Так Франц Біберкопф утретє з'явився в Берліні. Першого разу дахи сповзали, євреї прийшли і його врятували. Другого разу його надурив Людерс, і він запив. А третього разу відтяли йому руку, та він сміливо рушив містом. Відважний чолов'яга, хоробрости у нього на двох чи й на трьох вистачить.

Герберт і Єва залишили йому нічогеньку суму в господаря кнайпи. Та Франц узяв лише якийсь дріб'язок, не хотів нічого брати з тих грошей, я мушу сам заробляти. Він іде до соціальної каси й просить оформити йому допомогу. «Спершу ми маємо навести довідки». — «А мені що робити тим часом?» — «Зайдіть за кілька днів». — «За кілька днів можна з голоду вмерти». — «Так швидко в Берліні з голоду не вмирають, ніколи про таке не чули. До того ж ми грошей не видаємо, тільки талони, а ще оплачуємо квартиру, якщо правильно адресу вказано».

Вийшов Франц на вулицю і лише тоді спохопився: вони сказали, що наводитимуть довідки, так вони, чого доброго, і моєю рукою зацікавляться — що та як трапилося, та хто платив за лікування, та де я лежав. Авжеж, зацікавляться. А ще запитають про те, з чого я жив останні два місяці. Е, ні!

Він крокує далі та все думає: що ж його робити? З ким би порадитися, як мені тепер вчинити, а за ті гроші я все одно жити не хочу.

І ось два дні нишпорить Франц між Алексом та Розенталерплац у пошуках Мека, ось із ким він міг би побалакати; й на другий день увечері таки надибав його на Розенталерплац. Подивилися вони один на одного. Франц хоче потиснути йому руку — як тоді, коли вони стрілися після тої пригоди з Людерсом, така радість була, — а тепер Мек якось неохоче простягає йому руку, але на потиск не відповідає. Франц хоче ще раз потиснути йому руку своєю лівою, та малий Мек скривив таку серйозну фізію; що це з ним трапилося, я його чимось образив, чи що? Вони йдуть уздовж Мюнцштрасе, знову назад до Розенталерштрасе, а Франц усе чекає, чи запитає Мек про його руку. Але той і не думає питати, а все кудись убік позирає. Може, я виглядаю занадто брудним для нього? Тут Франц вирішив трохи розважити Мека й запитує його про Циллі, мовляв, як там вона поживає.

Ну, в неї все гаразд, а що з нею могло трапитися, і Мек довго й детально розповідає про Циллі. Франц усе намагається посміхатися. А той так і не питає про руку, аж тут Франца нарешті сяйнуло, і він питає: «Ти, певно, ще досі ходиш у ту кнайпу на Пренцлауерштрасе?» На що Мек знехотя: «Та часом буває».

Тут Франц усе збагнув, стишив крок і трохи відстав від Мека: Пумс наплів йому щось про мене або Райнгольд з Шрайбером, тож він і вважає мене грабіжником. У такому разі я мав би йому все розказати, ні, не розкажу, довго чекатиме. Франц набрався духу й зупинився навпроти Мека: «Ну що ж, Ґотлібе, тоді тут попрощаємося, мені час додому, каліці треба рано лягати».

Тут Мек уперше за весь вечір подивився йому в очі, витяг з рота люльку, хоче щось запитати, та Франц лишень відмахнувся, мовляв, то все пусте, потис йому руку та й пішов. А Мек чухає потилицю й думає, треба ж було його розпитати, злиться сам на себе.

А Франц Біберкопф крокує через Розенталерплац, посміхається й каже сам до себе: «До чого всі ці балачки, я мушу якось хліб заробляти, Мек мені нічого не винен, я сам маю гроші заробляти».

Бачили б ви того Франца Біберкопфа, як він кинувся полювати за заробком. У його погляді з'явилося щось нове, несамовите. Єва й Герберт пропонували йому залишитися в тій кімнаті, де він жив, але Франц хотів мати власну буду, а то він так ніколи й не вичухається. Аж тут дійшло до того неприємного моменту, коли Франц знайшов собі кімнатчину, а хазяйка поклала йому на стіл бланк реєстрації. Тож сів собі наш Франц і знову задумався: напишу, що звати мене Біберкопф, а вони тут-таки перевірять у своїй картотеці й зателефонують до управління поліції, а звідти прийдуть і скажуть: «Ану, ходімо з нами. А чого це ви не показувалися? А що це у вас трапилося з рукою? В якій лікарні ви лежали? Хто платив?» І кінці з кінцями не сходитимуться. Франц люто грюкнув по столу: до біса ту соціальну допомогу! Не хочу нічого цього, не личить таке вільній людині; та й взявся писати, а сам усе думає й злиться, написав у формулярі своє ім'я — Франц, а в нього знову перед очима поліцейський відділок, соціальна каса на Ґрунерштрасе і авто, з якого його викинули. Крізь куртку він намацує свою куксу, про руку точно спитають, ну то хай питають, грець із ним, напишу все, як воно насправді було.

Й він став виводити на папері жирні літери; боягузом я ніколи не був, і моє ім'я ніхто в мене не відбере, ось так мене звати, таким я народився й таким залишуся: Франц Біберкопф. Одна товста літера за іншою, Теґельська в'язниця, алея, чорні дерева, в'язні сидять собі, щось клеять, займаються теслярством, ремонтують. Ще раз умочив перо в каламар і поставив крапку. Не боюся я ні поліцаїв, ні агентів з жетонами. Я або вільна людина, або взагалі не людина. Ось той жнець, що зветься Смерть.

Реєстраційний формуляр Франц віддає господині, так, цю справу зробили, готово. Готово. А тепер підтягнемо штани, напружимо ноги — й уперед, на Берлін.

На Бруннерштрасе, там, де прокладають тунель для підземки, в шахту провалився кінь. Навколо вже з півгодини товчеться юрба, прибула пожежна машина з командою. Пожежники підсунули попід черево тварини спеціальний пас. Кінь стоїть просто на водогінних та газових трубах, хтозна, може він ногу зламав, увесь тремтить і час від часу перелякано ірже; згори видно лише, як стирчить його голова. Коня лебідкою тягнуть догори, а той нестямно хвицає ногами.

Франц Біберкопф і Мек також там. Франц зіскочив у шахту до пожежників, підштовхує коня. Мек та інші витріщилися, ото дивовижа, як це Франц так спритно орудує однією рукою? Плескають по крупу змилену тварину, їй нічого не сталося. «Франце, ну ти даєш, і звідки в тебе стільки сили в одній руці?» — «Маю добрі м'язи, як захочу, ще й не таке можу». Йдуть разом по Брунненштрасе, оце відтоді вони вперше зустрілися. Мек перший підійшов до нього. «От так, Ґотлібе, то все від доброї їжі та питва. А знаєш, чим я теперечки займаюся?» Зараз я його добре розіграю, нехай більше не заговорює до мене цей Мек. Теж мені друг називається! «Так ось, слухай, у мене гарна робота. Я стою біля цирку на ярмарковій площі, що на Ельбінгштрасе, й закликаю людей на карусель: «Гоп, гоп, гоп, конику, галоп!», «Пані й панове, одне коло всього 50 пфеніґів», а трохи далі, на Ромінтенерштрасе, є атракціон «Найсильніший чоловік з однією рукою», тобто я, але це тільки з учорашнього дня, можеш там зі мною побоксувати». — «Що це за бокс з однією рукою?» — «А от приходь — і побачиш. Брак руки я компенсую рухливістю ніг». Франц сміється з нього, а Мек лише дивується.

Вони йдуть своїм давнім маршрутом до Алекса по Ґіпсштрасе, Франц підводить його до старої танцзали: «Бачиш, тут усе відремонтували. Тепер я тут частенько буваю — потанцюю, в барі посиджу». Мек не знає, що й сказати: «Та що ж це таке з тобою, скажи-но, будь ласка». — «А що, взявся за старе, як то раніше було. А чом би й ні? Ти хіба маєш щось проти? Давай зайдемо, подивишся, як я з однією рукою танцюю». — «Та ні, вже краще ходімо до Мюнцгофа». — «Також годиться. Але в такому вигляді нас туди не пустять, зайди краще в четвер або суботу. Чи ти думаєш, що я євнухом став через те, що мені руку відстрелили?» — «А хто відстрелив?» — «Та втрапив у стрілянину з поліцаями. Власне, все сталося через дрібницю, це було ось там, на Бюлоплац. В одному дворі кілька хлопів хотіли щось поцупити, загалом нормальні хлопці, але за душею ні гроша, та й звідки б вони мали? Так ось, іду собі вулицею, глянув, що там вони цуплять, і бачу на розі двох підозрілих типів у капелюхах із китичками, які ховалися в затінку. Що тут казати — ясно, що то поліцаї. Я тоді у двір, шепочу тому хлопцю, що на атасі стояв, мовляв, так і так, а ті й не збираються змиватись, кажуть, що через двох лягавих не будуть усе кидати. Оце-то хлопці! Кажуть, що спершу товар треба забрати. Аж тут і поліцаї наскочили й уже нишпорять по двору. Може, хтось із сусідів щось запримітив, хтозна… А товар — самі хутра, панночок зігрівати. Ми засіли на складі, поліцаї хочуть зайти досередини, але двері відчинити їм ніяк не вдається. Хлопці, звичайно, вже через задні двері гайнули. Аж тут поліцаї привели слюсаря, той почав ламати замок, ну я й пальнув крізь замкову шпару. Що скажеш на це, Меку?» — «А де це було?» В того аж у роті пересохло. «Та тут, у Берліні, ось за рогом, на Кайзералее». — «Та що ти таке кажеш?» — «Я холостими стріляв. А ті справжніми, всі двері побили на решето. Але мене вони так і не схопили. Поки ламали ті двері, за нами вже й слід захолов. От тільки рука… Сам бачиш». Мек пробелькотів: «Що-о-о?» Франц великодушно подав йому руку: «Ну, то до побачення, Меку! Як щось буде потрібно, звертайся, я живу… а втім, адресу я тобі потім повідомлю. Щасти!»

Та й звернув на Вайнмайстерштрасе. А Мек стояв цілком приголомшений: або він мене розігрує, або… треба буде Пумса розпитати. Я від його хлопців чув зовсім іншу історію.

А Франц побрів вулицями назад до Алекса. Як виглядав щит Ахілла, з якою зброєю й обладунками вирушав він у бій, я точно описати не зможу, лише неясно пригадую, що він мав якісь поножі та поручі.

Зате я можу розповісти, як виглядає Франц, який хоче вступити у свій новий бій. Отже, Франц Біберкопф вбраний у свої старі речі, які він до того ж замастив багнюкою, коли допомагав витягати з шахти коня: потріпана куртка, благенькі бавовняні коричневі штани, на голові — кашкет з погнутим якорем.

Зайшов до Мюнцгофа, вихилив кухоль пива, хвилин за десять підчепив ще доволі нічогеньку панночку, яку покинув її кавалер, і ось уже він гуляє з нею по Вайнмайстерштрасе та Розенталерштрасе, бо всередині було надто парко, а надворі гарна погода, хоч і дощик.

А у Франца аж серце стискається: куди не поглянь, скрізь хитрощі й обман. Став іншою людиною й на світ іншими очима дивиться. Вони з дівчиною аж заходяться від сміху, роздивляючись все довкола! Уже шоста, навіть звернуло на сьому, накрапає дощ, на щастя, дівуля має парасольку.

Диви, кнайпа, вони зазирають досередини.

«Он господар відпускає пиво. Але дивися, як він недоливає. Ти бачила, Еммі, бачила? Сама піна». — «Що ж тут такого?» — «Кажу ж тобі: сама піна. Обман! Обман! Але він правий. Я радий з того». — «Та ти ж сам казав, що він шахрай». — «Та він молодець, не пропаде!»

Крамниця іграшок.

«Хай йому біс, Еммі, ось дивлюся на весь цей мотлох, тут уже не скажеш: «Я радий з того». Весь цей непотріб, ці фарбовані яєчка я в дитинстві мусив клеїти разом з мамою. Навіть не хочу тобі казати, що за це платили». — «Ось бачиш!» — «От наволоч! Так би й розбив вітрину! Такий непотріб! Яка лише підлість — так визискувати бідних людей».

Жіночі пальта. Франц хотів пройти повз, та цього разу Еммі сама його зупинила. «Якщо хочеш, то тепер я можу тобі багато чого розказати. «Пошив дамських пальт. Для гарних паній». Як ти думаєш, скільки за це платять?» — «Та ходімо вже, не знаю і знати не бажаю. Сама винна, якщо за таку платню працюєш». — «Зачекай, а що б ти робив на моєму місці?» — «Та я був би віслюком, якби погодився на ту роботу за якихось кілька пфеніґів. Сказав би, що сам хочу носити таке пальто з шовковою підбійкою». — «Чи ти ба який!» — «Та я б уже подбав, щоб мати таке пальто. Бо інакше я віслюк, і тоді господар правий, що платить мені 80 пфеніґів». — «Та, годі тобі дурниці молоти!» — «А чого це? Бо я в брудних штанях? Знаєш, Еммі, то через коня, який упав у шахту метро. Ні, я за 80 пфеніґів ні за що не погодився б, за тисячу марок — то ще можна». — «Де ж ти їх візьмеш?»

Еммі допитливо дивиться на нього. «Та я їх не маю, я просто кажу, але такі гроші я ще одержу, а не якісь жалюгідні мідяки». Вона горнеться до нього, дивується, їй добре.

Американська прасувальня, відчинене навстіж вікно, дві прасувальні дошки в клубах пари, в глибині сидять і курять чоловіки не надто американського вигляду, спереду молодий, чорнявий кравець із закасаними рукавами. Франц зазирнув досередини. Він аж скрикнув на радощах: «Еммі, моя маленька, як чудово, що я тебе сьогодні зустрів, просто чудово!» Вона ще не розуміє, куди він хилить, але їй дуже приємно; побачив би її зараз той хлопець, що її кинув, напевне, добряче б розізлився. «Еммі, любонько, ану поглянь на цей заклад!» — «Одним прасуванням він тут багато не заробить». — «Хто?» — «Та той чорнявий». — «Ні, той не заробить, зате інші зароблять». — «Які це? Оті? Звідки ти взяв? Я їх не знаю». — «Та я їх також уперше бачу, але таких людей знаю. Поглянь на господаря, тут він прасує, а в задній кімнаті робиться щось геть інше». — «Кубло розпусти?» — «Може й так, але ти тільки подивися на них, то ж усе шпана сидить. Думаєш, чиї то костюми тут висять? От був би я поліцаєм з жетоном і просто зайшов би сюди щось поспитати, то вони б уже всі як миші порозбігалися». — «Та ти що?» — «Це ж усе крадений товар! Американська прасувальня, авжеж! Спритні хлопці! Тільки подивися, скільки диму напустили. Живуть і у вус не дують».

Франц і Еммі пішли собі далі. «Ось так, Еммі, треба робити, як ті. Ото справжнє життя! Тільки не гарувати. Про це можеш забути. Від роботи матимеш самі мозолі на руках, а грошей катма. Хіба ще одну дірку в голові заробити можна. Кажу тобі, від самої роботи ще ніхто не розбагатів. Багатіють лише через обман. Сама бачиш».

«А чим же ти займаєшся?» Вона сповнилася надії. «Та ходімо, Еммі, якось тобі розкажу». І ось вони знову в товкотнечі Розенталерштрасе, пройшлися по Софієнштрасе, вийшли на Мюнцштрасе. Франц крокує швидко, немов під звуки сурм, що виграють марш. У чистім полі бій гримів, ми билися затято, ре-те-те-те, ре-те-те-те, дісталось ціле місто нам та ще й грошей багато, ре-те-те-те, ре-те-те-те, те-те!

Вони удвох сміються, так, дівку підчепив що треба. Вона зветься просто Еммі, але вже спізнала, що таке соціальна каса й розлучення. Вони обоє почуваються пречудово. Еммі питає: «А де це твоя друга рука?» — «Та лежить удома в моєї нареченої, не хотіла мене пускати, то я їй руку залишив у заставу». — «Сподіваюся, та рука така сама кумедна, як і ти сам». — «Ще б пак! А ти хіба не чула, що я зі своєю рукою нову кнайпу відкрив, рука стоїть на столі й цілий день торочить: «Хто не працює, той не їсть. Хто не працює, той голодує». Вхід — десять пфеніґів, а роботяги валом валять і тішаться з того». Еммі сміється, повисає на його руці, Франц теж сміється: «Та легше, легше, а то ти мені ще й другу руку висмикнеш».

Містом їздить дивний маленький візок: на ньому сидить паралітик, штовхає руками важіль і так котиться вперед. Візок, прикрашений купою пістрявих прапорців, їде вздовж Шенгаузераллее, зупиняється на кожному розі, довкола нього збираються люди, а помічник інваліда пропонує всім охочим придбати поштівки по десять пфеніґів за штуку з таким написом:

«Мандрівник по світу! Я, Йоганн Кірбах, народився 20 лютого 1874 року в Мюнхен-Ґладбасі, до світової війни був здоровий і працьовитий, моїй трудовій діяльності перешкодив правосторонній параліч. Але з часом я настільки одужав, що зміг знову ходити і працювати. Мою родину було врятовано від скрути й злигоднів. У листопаді 1924 року все населення Райнської области раділо звільненню державної залізниці від ненависної бельгійської окупації. Багато німецьких братів на радощах впали у запій, що й стало причиною мого лиха. Того вечора я повертався додому, й за 300 метрів від моєї квартири мене збила машина з компанією, що поверталася з шинка. Падіння було таким невдалим, що я на все життя став калікою й більше ніколи не зможу ходити. У мене немає жодної пенсії чи іншої допомоги. Йоганн Кірбах».

Цієї погожої днини Франц Біберкопф тирлується у кнайпі, до всього прислуховується й приглядається, сподіваючись на якусь нагоду, вигідну й надійну, аж тут один безвусий хлопчина каже, що бачив той візок із паралітиком біля вокзалу на Данціґерштрасе. Тут він став голосно розказувати про те, який той паралітик бідолашний і що сталося з його батьком, якому прострелили груди й тепер він так важко дихає, а лікарі сказали, що в того дихавиця на нервовому ґрунті, зменшили йому пенсію, ще й пригрозили, що не плататимуть жодної.

Ці балачки чує інший молодик у великому жокейському картузі, він сидить на тій самій лаві, але пива перед ним немає. У нього квадратна нижня щелепа, як у боксера. Він каже: «Тьху! Подумаєш — каліка! Такому й гроша давати не варто». — «Та що ти таке кажеш! Спершу женуть тебе на війну, а потім — ні гроша!» — «Звісно, саме так і має бути. Якщо ти деінде встругнеш дурницю, тобі також ніхто не заплатить. Коли якийсь пацан причепиться до трамвая, а потім зірветься й зламає собі ногу, йому також ні пфеніґа не дадуть. Та й чого б це, раз він сам такий телепень». — «Та послухай, коли була війна, ти ще в пелюшках лежав». — «До чого тут це? В Німеччині вся біда в тому, що тут платять пенсії. Тисячі людей нічогісінько не роблять, а їм за це ще й гроші дають».

Тут до розмови долучилися ще й інші: «Гей, Віллі, ну та загнув. А сам же де працюєш?» — «Ніде. Я також сиджу без робота. І якщо вони мені й надалі плататимуть, так нічого й не робитиму. Це ж просто ідіотизм, що вони мені платять». Ті сміються: «Ну та й базікало!»

Франц Біберкопф також тут, сидить за столом. Молодик у жокейському картузі зухвало засунув руки в кишені, виклично лупить очі на нього та на його порожній рукав. Якась дівка тулиться до Франца: «У тебе ж також тільки одна рука. То яку тобі пенсію платять?» — «А кого це цікавить?» Дівка киває на хлопця, що сидить навпроти: «Ось той цікавиться». — «Нічого подібного, мене це зовсім не обходить. Я тільки кажу: якщо хтось був таким телепнем, що поперся на війну, то… Ну, та менше з тим». А дівка до Франца: «Диви, злякався». — «Де там злякався. Чого йому мене лякатися? Я ж те саме кажу, нічого іншого. Знаєш, де тепер моя рука, та, яку відрізали? Я її заспиртував, і тепер вона у мене вдома у слоїку стоїть на комоді й цілий день примовляє: «Привіт, Франце. Ну ти ж і телепень!»

Ги-ги-ги! Ну дає! Ото вже встругнув! Старший чолов'яга дістав з кишені кілька здоровенних бутербродів, загорнутих у газетний папір, розрізає їх складаним ножиком, доправляє по шматку до рота: «Ось я на війні не був, мене весь час протримали в Сибіру. Ну, а тепер я вдома, у своїй буді, й заробив собі костогриз. А коли й справді прийдуть до влади оті й заберуть підсобні гроші, що мені робити? Здуріти можна!»

А молодий хлопець: «А звідки в тебе ревматизм? Торгував на вулиці, еге ж? Як маєш хворі кості, нічого на вулиці торгувати». — «То що, мені сутенером стати?» Молодик гепнув кулаком по столу, так що аж пакет з бутербродами підскочив. «Звісно! Все правильно. І нема чого тут сміятися. От взяти мою братову, жили вони пристойним життям, були не гірші за інших, повірте, вони соромились, але одержували ті кілька брудних пфеніґів, що їх як підсобні виплачують. Брат оббігав усе місто, роботу шукав, а жінка не знала, як із тими пфеніґами кінці з кінцями звести, а ще ж двоє пуцьвірінків удома. Так що сама вона працювати не могла. І от якось запізналася вона з одним, а згодом з іще одним. Аж тут мій брат нарешті таки помітив. Покликав мене й сказав, я маю бути при тому, як він говоритиме з жінкою. Але не на ту нарвався. Вона йому такий спектакль влаштувала! І він підібгав хвоста, як мокрий пудель. Моєму братові з його жалюгідними пфеніґами вона дала доброї прочуханки. Він лише очима кліпав, цей голова родини. Каже йому: «Ти мені й на очі на потрапляй!» — «І що, таки вигнала?» — «Та він би й радий вернутися. А вона — ні, каже, з таким телепнем не хоче мати жодної справи; уяви собі, хлоп ходить за підсобними, а тут розкриває рота, коли хтось грошей заробив».

За столом усі з цим загалом погодилися. Франц Біберкопф сидить поряд з молодиком, якого всі кличуть Віллі, почаркувався з ним та й каже: «А знаєте, ви лише на десять-дванадцять років молодші за нас, але на сто років попереду. От, хлопці, коли мені було двадцять, я й рота розтулити боявся, хай йому біс! Як то кажуть пруссаки: руки по швах». — «І ми так само робимо, тільки не свої штани обмацуємо». Регіт.

Зала переповнена; кельнер відчиняє двері, задня кімнатка ще вільна. Туди, під газовий ріжок, перейшла з-за столу вся компанія. В кімнатці жарко, повно мух, на підлозі лежить сінник, його підняли, поклали на підвіконня провітрити. Балачка йде далі. А Віллі стоїть на своєму.

Тут отой парубійко, який зовсім був знітився, помітив на руці у Віллі годинника, дивується: «Золотий? Дешево купив?» — «Три марки». — «Та то, певно, крадений». — «А мені яке діло? Хочеш також такого?» — «Нє, дякую. Шоб мене зловили і потім випитували: звідки у вас цей годинник?» Віллі засміявся, позираючи на інших: «Шо, боїшся краденого?» — «Гей, та припини!» Віллі кладе руку на стіл: «Він щось має проти мого годинника? Годинник як годинник, іде добре, ще й золотий». — «І це — за три марки?» — «Ну тоді я тобі по-іншому поясню. Ану, дай мені свого кухля. А тепер скажи, що це таке?» — «Ну, кухоль». — «Правильно, кухоль для пива». — «Та хіба я заперечую?» — «А оце?» — «Годинник, що ж іще. Годі вже дурня клеїти». — «Так, це годинник. Не чоботи й не канарка, але коли тобі закортить, можеш сказати, що то чоботи, це вже як тобі захочеться, залежить тільки від тебе». — «Не розумію. До чого ти ведеш?» Але Віллі знає, до чого він веде. Прибрав зі стола руку, притягнув до себе одну з дівок і каже: «Ану, пройдися». — «Що? Чого це раптом?» — «Ну, просто візьми і пройдися попри стіну». Вона не хоче. Інші гукають до неї: «Та пройдися, чого викаблучуєшся?»

Тоді вона підводиться й, не зводячи з Віллі очей, іде вздовж стіни. «Вйо, стара кобилко! Вперед!» — кричить Віллі. А та показує йому язика й крокує, погойдуючи стегнами. Народ сміється. «А тепер іди назад. Отже, шо вона зараз робила?» — «Показувала язика». — «А ще шо?» — «Та пройшлася». — «Гаразд, пройшлася». Тут встрягла й сама дівка: «А от і ні. То був танець». А старший чолов'яга на це: «Ніякий то не танець. Відколи крутити задом означає танцювати?» А дівка: «Коли ти своїм крутитимеш, то ні». Двоє вигукують: «Та пройшлася вона». Віллі переможно посміхається і слухає, що хто каже, а потім і собі: «Ну от, а я кажу, що вона крокувала». Молодик подратовано: «І що ж з цього виходить?» — «Та нічого не виходить. Ти ж чув: проходжалася, танцювала, крокувала — як кому. То ти й досі не второпав? Спробую тобі розжувати. Допіру був кухоль з пивом, але ти можеш сказати, що там помиї, і хай там як, але пити його все одно будуть. А коли вона крокує, то крокує, або походжає, або танцює; а що то було, ти й сам бачив. На власні очі. Було те, що ти бачив. І коли хтось відбере в іншого годинника, то це не обов'язково крадіжка. Бачу, тепер ти почав розуміти. Просто хтось забрав того годинника — чи з кишені, чи з вітрини, чи з магазину, але чи була це крадіжка? Хто зможе це довести?» Віллі відкинувся на стільці й знову засунув руки до кишень: «Я, наприклад, не зможу». — «А як же ти це назвеш?» — «Ти ж чув, я кажу: «Хтось забрав», годинник змінив свого власника». Німа сцена. Віллі задер своє боксерське підборіддя і більше не каже ні слова. Інші задумалися. І тут чимось лячним війнуло над столом.

Аж тут Віллі зі своїм різким голосом напустився на однорукого Франца. «То тобі довелося до пруссаків у військо йти, був на війні? Я називаю це позбавленням свободи. Але вони мають суди і поліцію, і раз вони їх мають, то й заткнули тобі писок, і тепер це називається не позбавлення свободи, як ти, телепню, міг би подумати, а обов'язок служби. А його слід виконувати так само, як і платити податки, навіть якщо ти й не знаєш, куди ті гроші йдуть».

Дівка пхинькає: «Та не розводь тут політики. Нема чого вечір псувати». Парубійко теж невдоволений, хоче завершити цю балачку: «Досить уже цих дурниць! Шкода час на таке витрачати, коли на вулиці така гарна погода». Віллі піддрочує його: «Ну, то йди на вулицю! Думаєш, що політика тільки в шинку, а я тобі тут байки розказую? Та мені не треба нічого розказувати. Ця політика сама на тебе плює, прямо тобі на голову, хоч би де ти був. І ти сам дозволяєш, щоб з тобою так поводилися». Тут хтось вигукує: «Та годі вже, заткни пельку!»

Заходять двоє нових відвідувачів. Дівчина грайливо посміхається, звивається вздовж стіни, крутить задом, заграє з Віллі. Той зривається на ноги й кидається з нею у зухвалий танок, вони цілуються, як вмурована у землю форма, спечена вогнем[154]. Та ніхто не звертає на них уваги. Однорукий Франц цмулить пиво вже з третього кухля, погладжуючи свій цурпалок. А той пече, пече, пече. Хай би йому трясця, тому Віллі, клятий хлоп, клятий хлоп. Тим часом стіл винесли на двір, сінник викинули за вікно, звідкілясь узявся якийсь тип з гармонією, сів собі на дзиґлику при дверях та як ушкварить! Ой, Йогане, мій Йогане, серце в тебе полум'яне!

Усі весело пританцьовують, поскидали піджаки, п'ють, базікають, обливаються потом. Коли інший вже не може, мій Йоганчик допоможе! Франц підвівся, розрахувався за пиво та й думає собі: «Не такий я вже молодий, щоб отак витанцьовувати, та й охоти не маю до цього, мені краще б до грошей добутися. А як їх заробляти — то мені байдуже». Насунув шапку на голову та й пішов.

У шинку на Розенталерштрасе сидять двоє, черпають ложками гороховий суп, один розгорнув перед собою «Берлінську газету», зазирає в неї й сміється: «Ось диви: Жахлива родинна трагедія у Західній Німеччині». — «То й що? Що тут такого смішного?» — «Та слухай далі. Батько втопив своїх трьох дітей. Трьох одразу. Серйозний чоловік». — «А де це?» — «Гамм, Вестфалія. Ото здійняв бучу! Напевне, вже зовсім до ручки дійшов. Такий не схибить. Ану, зачекай, подивимося, що ж він зі своєю жінкою втяв. Її він, напевне, також… Але ні, вона сама себе вже порішила ще до цього. Ну що сказати? Весела сімейка. Вчися жити, Максе. А ось лист його жінки: «Зрадник!» Заголовок зі знаком оклику, щоб до нього дійшло. «Оскільки мені більше несила терпіти таке життя, я вирішила втопитися в каналі. А тобі раджу взяти зашморг і повіситися. Юлія». Крапка. Він аж скорчився від сміху: «Ніякого порозуміння в сім'ї: вона — в канал, а він — у зашморг. Жінка каже: бери зашморг і вішайся, а він топить дітей. От чоловік, не слухає, що йому кажуть. Від такого шлюбу годі чогось доброго чекати».

Ті двоє відвідувачів — старші чоловіки, робітники з будівництва на Розенталерштрасе. Другий слухає те, що йому каже колега, й несхвально хитає головою. «Сумна історія, якби побачив таку в театрі чи вичитав у книжці, то, напевне, розплакався б». — «Ну, ти, може, й розплакався б. Але ж, Максе, сам подумай, за чим тут плакати?» — «Та припини вже, все-таки жінка, троє дітей…» — «А мені це здається кумедним, і той чоловік мені подобається, дітей можна було б і пожаліти, але щоб ось так, одним махом, перебити всю родину, на таке не кожен спроможний, а ще… — Тут він знову зайшовся сміхом. — Хоч убий мене, але ж це так кумедно, що вони до кінця не перестали сперечатися. Жінка каже йому, щоб узяв зашморг, а той каже: нічого подібного, Юліє, і топить дітей».

Його товариш нацупив окуляри в сталевій оправі й сам ще раз перечитав увесь допис. «Так чоловік живий. Його схопили. Ну, не хотілось би опинитися в його шкурі». — «Та як сказати. Ти ж нічого не знаєш про нього». — «Таки знаю». — «А я можу собі уявити. Сидить собі в камері, курить свій тютюн, якщо має, та й каже: «Та пішли ви всі…» — «Дуже багато ти знаєш! А сумління, хлопче? Та він ридма ридає там у камері або мовчить і слова не промовить. І заснути не може. Даремно ти так кажеш, гріх на душу береш»». — «Ні, я абсолютно з тобою не згодний. Він спить собі чудовим сном. Якщо він такий відчайдух, то й спить він добре, а їсть і п'є, може, навіть краще, ніж на волі. Ладен побитись об заклад». А другий дивиться серйозно на свого товариша: «Ну, тоді він останній сучий син. Якби такому голову відрубали, я б тільки зрадів». — «Тут ти маєш рацію. Думаю, він би й сам з тобою погодився». — «Та годі вже верзти дурниці. Замовлю-но я собі краще огірочків». — «Що не кажи, а газетка цікава. Отому шаленцю може й самому шкода, що таке встругнув, буває ж таке, що людина за щось візьметься, а подужати забракло сил». — «Я замовлю огірків та холодцю зі свинячої голови». — «Я також».

Якщо ви помітили першу дірку на лікті, знайте — настав час подбати про новий костюм. Не гайте часу — завітайте до нашої крамниці. У наших світлих просторих залах за широкими прилавками вам запропонують чоловічі костюми на будь-який смак.

«Нічого не вдієш, пані Ваґнер, що не кажіть, але чоловік лише з одною рукою, та ще й без правої, геть пропащий». — «Тут годі щось заперечити, все це дуже складно, пане Біберкопф. Але не треба через це надто побиватися й робити таке обличчя. Послухайте, та на вас дивитися страшно». — «А що мені робити з однією рукою?» — «Оформіть підсобні гроші або ж зробіть собі розкладку й торгуйте з неї». — «Яку ще розкладку?» — «Ну, можна газетами торгувати чи квітами, або підв'язками, краватками перед Тіцом чи деінде». — «Газетну розкладку?» — «А ще можна фруктами чи фруктовими консервами торгувати». — «Я вже застарий для такого, то хтось молодший має таким займатися».

Уже раз спробував, більше на таке не погоджуся, годі з мене, не хочу, з цим покінчено назавжди.

«Та вам наречена[155] потрібна, пане Біберкопф, вона б завжди могла вас розрадити і підтримати, коли потрібно. Вона б і візочок з вами возила або на розкладці торгувала, якби вам треба було кудись відійти».

Шапку на голову — і гайда, все це дурниці, залишилося хіба катеринку взяти й ходити вулицями та ручку крутити. Де ж це Віллі?

«Привіт, Віллі!» Згодом Віллі й каже: «Ні, з однією рукою багато не зробиш. Але якщо головою пошурупати, то можна таки дещо зробити. От, приміром, якщо я тобі щодня деякі речі даватиму, на продаж або щоб з-під поли збути, а ти маєш добрих друзів, і язик за зубами тримати ви вмієте, то зможеш на цьому гарно заробляти».

Саме цього Франц і хотів. Це якраз для нього. Він хоче нарешті зіп'ятися, на ноги. Швидко грошей заробити, ось те, що треба. А працювати — дзуськи! Газети? Та хай вони вогнем горять. Аж зло бере, як побачить цих газетярів, цих телепнів з курячими мізками, часом він аж дивується, що є ж на світі такі йолопи, які надриваються з останніх сил, а інші поряд у власних автомобілях катаються. І я таким був. Було, було, хлопче. В'язниця в Теґелі. Алея, чорні стовбури дерев, гойдливі будинки, дахи сповзають на голову, а я хотів стати порядним! Франц Біберкопф має стати порядним, що на це скажеш, сміх та й годі. От кумедно, напевне, в буцегарні у мене в голові щось перемкнуло, годинникові стрілки не в той бік пішли. А тепер лише одне на думці — гроші, заробляти гроші, людині потрібні гроші.

Тож тепер перед вами Франц Біберкопф, який перепродує крадене, злочинець; він став іншою людиною і тепер має іншу професію, все це погано, але буде ще гірше.

Жінка[156] сидить, вбрана в порфиру та кармазин, і приоздоблена коштовним камінням і перлами, і мала в руці своїй золоту чашу. Вона сміється. А на чолі її написане ім'я, таємниця, великий Вавилон, мати розпусти й гидоти землі. Вона пила кров святих, від крови святих скуштувала вона. Вавилонська блудниця сидить там, кров святих пила вона.

Що за вбрання мав Франц Біберкопф, коли мешкав у Герберта Вішо?

А що він носить тепер? Бездоганний літній костюм, який придбав на одній розкладці всього за 20 марок. У святкові дні він чіпляє з лівого боку залізний хрест, щоб було ясно, де він втратив руку, Франц насолоджується увагою перехожих та подратуванням роботяг.

Він виглядає, як якийсь поважний шинкар чи власник м'ясарні: відпрасовані штани зі стрілками, рука в рукавичці, капелюх. Про всяк випадок має із собою документи, фальшиві, певна річ, на ім'я такого собі Франца Рекера, який загинув 1922 року під час заворушень і папери якого вже багатьом стали в пригоді. Що в тих паперах написано, Франц знає напам’ять: де живуть його батьки, коли вони народилися, скільки в нього братів, сестер, де він працює й де працював останнім часом, а також усе те, що поліцай зазвичай може спитати, а все інше — то таке, якось викрутиться.

Це сталося в червні. Славного місяця червня з лялечки розвинувся гарний метелик. Франц буквально процвітає, аж тут з Цопота, з курорту, повернулися Герберт Вішо та Єва. На курорті сталося чимало подій, про це можна довго розповідати, і Франц із задоволенням слухає. Біржовик Єви спіймав облизня. Він виграв у рулетку нічогеньку суму, та саме того дня, коли він зняв з банківського рахунку 10 000 марок, його номер у готелі, поки він вечеряв з Євою, обікрали. Як тільки таке могло статися? Двері до номера акуратно відчинили підробленим ключем, пропав золотий годинник, а ще 5 000 марок, що вільно лежали в скриньці на нічному столику. З його боку це було, звичайно, дуже легковажно, але хто міг подумати, що таке може трапитися? Як у такий першокласний готель могли залізти злодії, куди дивився портьє, я на вас у суд подам, хіба тут ні за чим не дивляться, ми не несемо відповідальности за цінні речі, залишені в номерах. Біржовик лютує, злиться на Єву, що потягла його на ту вечерю, і для чого, власне, тільки для того, щоб на барона подивитися, наступного разу ти ще йому ручки цілуватимеш, пошли йому бонбоньєрку за мої гроші. Ернстхен, ти нечемний. А 5 000 марок? А я тут до чого? Ой, давай уже додому повернемось. А банкір на це з люттю в голосі: непогана ідея, лиш би геть звідси.

Отже, Герберт знову живе на Ельзасерштрасе, а Єва винайняла розкішну квартиру в Західному Берліні, це для неї не вперше, вона гадає, що поживе там якийсь час, доки не набридне біржовикові, а тоді знову перебереться на Ельзасерштрасе.

Ще в потязі, в купе першого класу, де вона терпіла нудне товариство біржовика та вдавала пристрасть, вона розмірковувала про Франца: цікаво, що він зараз робить? Її банкір зійшов на якійсь станції ще на під'їзді до Берліна, й коли вона залишилася в купе сама, раптом згадала, що Франц знову пропав.

Якою ж радісною була несподіванка для неї, Герберта та Еміля, коли 4 липня (середа), відчиняються двері, й хто це заходить? Ну хто, звісно хто, ви вгадали. Чепурний, прилизаний, із залізним хрестом на геройських грудях, карі очі та погляд, як завжди, такий вірний, тепла долоня та міцний потиск руки: Франц Біберкопф. Тримає фасон! А ті як побачили його, то ледь зі стільців не попадали. Еміль уже знає про всі зміни, він тішиться й позирає на Герберта з Євою. А Франц — просто дженджик! «Хлопче, та ти, напевне, в шампанському ноги миєш?» — радіє Герберт. Єва нічого не може збагнути. Правий рукав Франца заправлений у кишеню, тож рука у нього не відросла. Вона обійняла його й розцілувала. «Боже, Францику, а ми оце сидимо й сушимо собі голову, що ж тепер Франц поробляє, так хвилювалися за тебе, ти й не уявляєш». Франц обійшов стіл, поцілував Єву, поцілував також Герберта й Еміля: «Та що за дурниці, чого про мене переживати?» Він хитро примружив очі. «Ну, як я вам? Герой війни у пілотській шкірянці?» Єва в захопленні: «То що, що ж таке з тобою сталося, я так радію, дивлячись на тебе». — «Я також». — «І з ким ти тепер гуляєш, Францику?» — «Гуляю? А, ось ти про що! Та ні з ким. Нікого в мене нема». І розказує їм усе, й обіцяє, що віддасть Герберту всі гроші, до останнього пфеніґа, за кілька місяців зможе все виплатити. Тут Герберт і Єва розсміялися. Герберт помахав у Франца перед носом коричневим білетом на 1000 марок: «Хочеш, Франце?» Єва просить: «Франце, будь ласка, візьми». — «Виключається. Ми цього не потребуємо. Може, хіба що в шинку разом обмиємо, тоді годиться».

Герберт, Єва та Еміль благословили Франца на все, чим він займається. Єва, яка ще й досі його кохає, хоче прилаштувати до Франца одну дівчину. Він упирається, каже: та знаю я ту дівку, ні, ти не знаєш її, і Герберт її не знає, а звідки ж ти її знаєш, вона зовсім недавно в Беріні, приїхала з Бернау, вона, зазвичай, тільки ввечері приїздила на Штеттинський вокзал, якось я її там зустріла й сказала їй: дивися, ще під колеса втрапиш, якщо не полишиш цього й постійно їздитимеш сюди, тут, у Берліні, ніхто довго не протримається. А вона на це розсміялася й сказала, що приїздить просто розважитися. Знаєш, Франце, Герберту я вже цю історію розказала, й Емілю також. Якось сидить вона там біля дванадцятої в кафе. Я підходжу й питаю її: а чого ти так набурмосилася, голубко, що це ти розкисла, аж тут вона розплакалася, каже, що її забрали у відділок, паперів вона не мала, а ще вона неповнолітня, і тепер їй нікуди дітися. Мала вона роботу, та її вигнали, бо поліція послала туди запит, а мати також її з дому витурила. Каже: «І все тільки тому, що я хотіла трохи розважитись. А що мені ввечері у Бернау робити?»

Еміль слухає, підперши, як завжди, голову руками, та й каже: «Тут вона цілком права. Я також знаю Бернау. Ввечері там мертва тиша».

Єва: «От я й вирішила трохи поопікуватися дівчинкою. На Штеттинський вокзал я їй заборонила ходити». Герберт розкурив імпортну сигару: «Якщо ти справжній чоловік, Франце, то міг би кого завгодно з тої дівчини зробити. Я її бачив. Дівчисько — клас!» Еміль докидає: «Трохи замолода, але справді класна. Дівка не промах».

І вони перехилили ще по одній.

Наступного дня, десь ополудні, та дівчина вже стукає у двері, Франц із першого погляду був зачарований. Єва її ще й «підсолодила», до того ж він сам хотів би зробити Єві приємність. Але дівчина справді просто чудова, клас, вищий ґатунок, такої в його списку ще не було. Маленька, в легкій білій сукенці, виглядає школяркою, рухається скрадливо, м'яко, нараз вона опинилася біля нього. Минуло всього півгодини, а Франц уже не може уявити, як він тут жив без цієї маленької кралечки. Власне, її звати Емілія Парсунке, але вона хоче, щоб її кликали Сонею, Єва так завжди її називає, бо в неї вилиці, як у росіянки. «А Єву також насправді звуть Емілією, як і мене. Вона сама мені сказала». Сидить у Франца на колінах, а він гойдає її, не може надивитися на це таке витончене, пружне диво-дівчисько й зачудовується, що за щастя привалило йому в дім. Отак воно у житті буває — то вгору, то вниз. Того чоловіка, який Єву так охрестив, сам він добре знає, адже це він і був, він з нею гуляв ще до Іди, шкода, що він тоді з Євою не залишився. Та що вже тепер казати, зате тепер ось яку має.

Але Сонею звалася вона в нього лише один день, Франц благає її, нехай нове ім'я придумає, не терпить він іноземних імен, вона ж не іноземка, а з Бернау. Було в нього чимало дівчат, їй це і так зрозуміло, але ще жодної, яка б звалася Марією. Оте б ім'я йому сподобалося: Марі, Міца. Так він і назвав її ласкаво — «моя Міцекен».

Минуло не так і багато часу — десь, напевне, був початок червня, — аж раптом сталась у Франца з нею одна пригода. Ні, вона не завагітніла й не захворіла. То було щось геть інше, Франц узяв те близько до серця, хоча нічого страшного, власне, й не трапилося. Тоді якраз Штреземан[157] збирався до Парижа, а може й ні, а у Ваймарі в приміщенні телеграфу завалилася стеля, а ще якийсь безробітний хлоп поїхав слідом за своєю нареченою, а вона поїхала з іншим до Гарца, то він застрелив їх обох і наостанок пустив собі кулю в лоба. Але такі речі стаються за будь-якої погоди, а ще оте велике вимирання риби у річці Біла Ельстер. Коли почитаєш таке — здивуєшся, а як сам побачиш — ніби нічого такого особливого; скрізь таке трапляється.

Франц частенько бував у ломбарді на Альте-Шенгаузерштрасе: побалакає там у буфеті, де його вже знають, з ким треба, прогляне в газетах оголошення «куплю/продам», а в обід зустрічається з Міцою. Аж ось одного разу він звернув увагу, що Міца прибігла до Ашинґера, де вони обідають на Алексі, захекана. Каже, що проспала, але Франц відчуває: щось із нею не так. Та ось він уже все забув, вона така ласкава до нього, просто аж не віриться, і в помешканні у них так чисто, зі смаком облаштовано, скрізь квіточки, серветочки, стрічечки, як у дівочій кімнаті. Завжди добре провітрено, ще й лавандою пахне, тож Франц тішиться, коли вони ввечері повернулися разом додому. Та й у ліжку вона така ніжна, як пір'їнка, така спокійна й лагідна, щаслива, як їхнього першого дня. Але часом вона якось так серйозно дивиться, і Франц ніяк не збагне, в чому там річ: напевне, про щось думає, коли ось так сидить біля вікна, і про що ж це вона може думати? А коли спитає її, вона завжди сміється й каже, що ні про що не думає. Хіба можна цілісінький день про щось думати? І Франц із цим погоджується.

А зовні на дверях у них висить поштова скринька з прізвищем Франца, зазначеним у фальшивих документах: Рекер, він завжди підписується так у газетних оголошеннях і в листах. Аж якось розказує йому Міца таке: вона чітко чула, як уранці поштар щось кинув до їхньої скриньки, а коли вона вийшла подивитися, то в скриньці нічого не було. Франц дивується й думає, що б то могло означати. Тут Міца й каже, що, напевне, хтось того листа зі скриньки витяг; оті сусіди навпроти постійно у вічко дивляться, от вони й побачили, що поштар щось укинув, а тоді дістали те зі скриньки. Франц аж почервонів від люті та й думає собі: може, це хтось мене вистежує, й увечері він вирішив зайти до тих сусідів. Постукав, а на порозі жінка, каже, що зараз гукне свого чоловіка. Чоловік уже старшого віку, а жінка ще молода, старому десь під шістдесят, а їй близько тридцяти. Питає Франц того сусіда, чи не залишали в них часом листа для нього, помилково. Чоловік поглянув на дружину: «Залишали тут сьогодні листа? Я щойно додому прийшов». — «Ні, мені ніхто нічого не залишав». — «А о котрій годині це було, Міцо?» — «Десь близько одинадцятої, поштар завжди о цій порі приходить». А жінка й каже: «Так, він близько одинадцятої приходить. Але ж пані завжди сама бере в нього пошту, коли щось надходить, і він завжди дзвонить». — «Звідки ви все так добре знаєте? Я тільки один раз зустріла його на сходах, він тоді дав мені листа, і я його також у скриньку кинула». — «Цього вже я не знаю, кидали ви його у скриньку чи ні. От що він листа вам давав, це я бачила. Але до чого тут ми?» — «Отже, для мене листа тут не залишали? Моє прізвище Рекер, тобто листа не було?» — «Та бог з вами, ми ж не будемо чужих листів брати. Поштової скриньки ми не маємо, самі бачите, та й поштар до нас нечасто заходить». Франц з похмурим обличчям розвернувся й пішов до своїх дверей, Міца за ним. На порозі підняв картуза. «Ну, то звиняйте. На все добре!» — «На все добре! Бувайте здорові!»

Франц і Міца ще довго балакали про цю справу. Франц усе думав, що сусіди за ним стежать. Треба Герберту і Єві про це розказати. А Міці велів сказати поштареві, нехай завжди дзвонить, коли є листи. «Та я вже казала, Францекене, але буває, що приходить якийсь новий».

А за кілька днів Франц випадково зайшов у обідній час додому, Міца вже пішла до Ашинґера, аж тут він знайшов розгадку: щось зовсім несподіване, таке, що аж до кісток пробрало, проте боліло йому не дуже. Заходить він до кімнати, вона, звісно, порожня, скрізь чисто, а на столі стоїть скринька з дорогими сигарами для нього, Міца написала записочку «Для Францекена», та ще й дві пляшки кминового лікеру. Франц такий радий, думає собі, оце вона добре гроші рахує, ще й на таке залишається, з такою варто було б і одружитися, він аж мліє від утіхи, ти диви, та вона ще й канарку купила, так ніби сьогодні в мене день народження, ах ти ж моє мишеня, знайдеться і в мене щось для тебе. Шукає по кишенях гроші, аж тут дзвінок, ага, то поштар прийшов, щось він сьогодні дуже пізно, вже дванадцята, я йому зараз сам скажу.

Виходить Франц у коридор, відчиняє двері, прислухається, ніякого поштаря немає. Ще трохи почекав, але так він і не з'явився, може, до когось зайшов. У скриньці був лист, Франц дістав його і вернувся до себе в кімнату. А там у відкритому конверті лежить запечатаний лист, а з ним записка, нашкрябана зміненим почерком: «Доставлений помилково», і ще нерозбірливий підпис. Отже, лист таки побував у сусідів, за ким це вони шпигують? Запечатаний лист адресовано Францу Рекеру для Соні Парсунке. Що за дивина, від кого це вона листи одержує? Лист із Берліна, почерк чоловічий. Франц розгорнув листа, почав читати і аж похолов: «Моє солоденьке коханнячко, чому ти так довго змушуєш чекати на відповідь…» Франц, неспроможний читати далі, сів на стілець, невидющими очима дивиться на скриньку із сигарами, на клітку з маленькою канаркою.

Франц вийшов з дому, але пішов не до Ашинґера, а до Герберта, приходить і показує йому листа, а сам аж пополотнів. Герберт зайшов до сусідньої кімнати, про щось там пошептався з Євою. Аж тут і Єва вийшла, а Герберт тим часом став прощатися, Єва похапцем поцілувала його, провела до дверей, швиденько повернулася й одразу кинулася Францові на шию: «Францекене, поцілуй мене!» А той аж очі вибалушив: «Та облиш ти це!» — «Францику, ну один поцілуночок. Ми ж давні друзі». — «Та що це з тобою? Поводься пристойно, що Герберт подумає?» — «Герберта немає, я його відпровадила; можеш сам обійти помешкання, якщо не віриш». Вона веде Франца через кімнату, Герберт справді пішов, ну то й добре. Єва зачинила двері. «Тепер можеш мене поцілувати». Обвила його руками, нараз її охопила бурхлива пристрасть. «Єво, Єво, — хрипить, задихаючись, Франц, — та ти зовсім здуріла, чого тобі треба від мене?» Але вона вже не тямить себе, Франц не може її вгамувати, чудасія та й годі, відштовхує її. І раптом щось у ньому перемкнуло! Він не має поняття, що то з Євою сталося, дика нестримна жага здолала їх обох. Незабаром вони опам'яталися: Франц лежить на спині, Єва — у нього на грудях, на руках і шиї — сліди від укусів.

Франц хрипить: «Послухай, Герберта справді немає вдома?» — «А ти не віриш?» — «Усе-таки це свинство з мого боку, він же друг». — «Ти такий милий, Франце, я так тебе кохаю!» — «Тепер у тебе вся шия в синцях буде». — «Просто з’їла б тебе, такий ти солоденький. А як ти оце сьогодні з листом прийшов, Боже, я ледь не кинулася тобі на шию при Гербертові». — «Єво, а що він скаже, коли синці побачить, у тебе ж на шиї сині плями повиступають». — «Та він нічого помітить. Я піду до свого банкіра, а потім скажу, що то від нього». — «Ну, тоді все добре, Єво, ох ти ж моя гарнюня. Взагалі-то я такого свинства не переношу. А що банкір скаже, коли все це побачить?» — «А що скаже тітонька, а що скаже бабуся, Господи, ну ти й боягуз!»

Єва вмостилася зручніше, обхопила Франца за голову та й узялася його обціловувати, гарячою щокою до його кукси припала. Потім нарешті підвелася, причепурилася, одягла капелюшок і взяла того листа.

«А тепер я піду, і знаєш куди? Піду зараз до Ашинґера й поговорю з Міцою». — «Та ні, Єво, навіщо?» — «От захотілося — і все. А ти тут побудь. Незабаром я повернуся. Дозволь мені зробити так, як я намислила. Я маю потурбуватися про неї — таке молоденьке дівча, ще й тут, у Берліні, без жодного досвіду. Скоро побачимося, Франце…» Й знову цілує його, аж ледве знову не спалахнула, але стрималася, підвелась і пішла собі. Франц нічого не може второпати.

На годиннику було пів на другу, о пів на третю вона вже й повернулася, така серйозна, спокійна, але задоволена, помогла Францу вдягнутися, — він тим часом був задрімав, — обтерла своїм одеколоном його спітніле обличчя. Сіла на комод, закурила сигарету й розказує: «Знаєш, Франце, Міца аж розсміялася. Я не дозволю про неї нічого поганого казати!» Франц вражений. «А той лист, Франце, то пусте, не бери в голову. Коли я прийшла, вона ще в Ашинґера сиділа й чекала на тебе. Ну, тут я показала їй листа. А вона й питає, чи зрадів ти, коли побачив ті пляшки й канарку». — «Ну, сподобалися». — «От слухай! Вона так спокійно спитала, навіть бровою не повела. Просто молодець, нічого не скажеш. Справді хороша дівчинка. Я тобі абищо не підсуну». Франц сидить похмурий, йому нетерпеливиться дізнатися, в чому ж там, врешті, річ. Єва зіскочила з комода й дружньо ляснула його по коліну: «Любий мій Францекене! Невже ти не розумієш? Кожна жінка хоче для свого чоловіка щось приємне зробити. Що їй з того, що ти цілий день бігаєш туди-сюди, усілякі свої справи залагоджуєш, а вона тобі кави зварить, прибере в квартирі — та й усе. Їй хочеться щось тобі подарувати, потішити тебе чимось. Ось чому вона це робить».

«Це робить? А ти й вуха розвісила. Ось чому вона мене обманює?» Тут Єва заговорила серйозно: «Немає тут жодного обману. Вона одразу так і сказала: про це, мовляв, зовсім не йдеться. А якщо їй і пише там якийсь один, то це нічого не означає, Франце. Буває, що хтось прив'яжеться до дівчини, от і пише. Хіба для тебе це щось нове, га?»

Поволі, дуже поволі у Францовій голові стало прояснюватись. Ось воно що, ось у чому річ! Єва помітила, що він почав розуміти. «Звичайно. А що ж іще? Вона також хоче заробляти. Хіба вона не права? Я ж також гроші заробляю. Може, її не влаштовує жити за твій рахунок, все ж таки тобі важко з однією рукою». — «Гм-гм!» — «Вона так і сказала. І бровою не повела. Знаєш, вона гарна дівчинка, і тебе не підведе. Вона каже, що ти маєш берегти себе після всього, що ти цього року пережив. Та й раніше тобі не надто солодко велося, Теґель, і таке інше, та ти й сам знаєш. Їй соромно сидіти без діла, коли ти так гаруєш. Вона хоче тобі допомогти. Просто боїться сказати про це». — «Еге ж!» — кивнув Франц, понуривши голову. «Ти й не повіриш, — Єва підійшла й гладить його по спині, — як вона за тебе тримається. Мене ж ти більше не хочеш, Франце? Чи таки хочеш?»

Він обхопив її за стан, вона обережно сіла до нього на коліна, він може притримувати її лише однією рукою, прихилився головою до її грудей і тихо так каже: «Хороша ти жінка, Єво, залишайся з Гербертом, ти йому потрібна, а він добрий хлопець». До Іди вона була його подругою, але не варто про те згадувати, починати все спочатку; Єва його зрозуміла. «А тепер іди до Міци, Францекене. Вона досі сидить у Ашинґера або чекає на тебе біля входу. Вона сама не піде додому, якщо ти її більше не хочеш».

Зовсім тихо, зовсім ніжно попрощався Франц із Євою. На Алексі він бачить: поряд з Ашинґером, перед вітриною фотографа стоїть маленька Міца. Франц перейшов на другий бік, став біля будівельного паркана й довго дивився їй у спину. Вона йде до рогу, Франц стежить за нею поглядом. Тепер треба вирішити, тепер перед ним життєвий поворот. Сам незчувся, як рушив уперед. Він дивиться на неї, вона стоїть до нього у профіль. Яка ж вона зграбненька! На ній коричневі гаферльські черевики[158]. Дивись, зараз до неї точно хтось заговорить. Маленький кирпатий носик. Шукає. А я прийшов з іншого боку, від Тіца, вона мене не помітила. Її загородила машина з хлібом від Ашинґера. Франц іде попри будівельний паркан аж до рогу, там навалені купи піску; будівельники замішують цемент. Тепер Міца могла б його побачити, але вона не дивиться в той бік. Якийсь старший пан усе до неї приглядається, вона не помічає його, а йде собі далі до «Лезера і Вольфа». Франц переходить дорогу. Тримається кроків за десять від неї. Сонячний липневий день, квіткарка пропонує йому букет, він дає їй 20 пфеніґів і тримає квіти в руці, але ще не підходить. Поки що не підходить. А квіти так гарно пахнуть, вона йому сьогодні також квіти в кімнаті поставила, а ще канарка, пляшки…

Аж тут вона обертається. Зразу побачила його: він таки прийшов, та ще й з квітами! Кинулася до нього, обличчя розпашілося, але тільки на одну мить спалахнула, коли побачила його з квітами в лівій руці. Потім вона блідне, обличчя береться червоними плямами.

У Франца калатає серце. Вона бере його попід руку, вони йдуть тротуаром до Ландсберґерштрасе, мовчки переходять на другий бік. Вона крадькома поглядає на букетик польових квітів, який він тримає в руці, та Франц крокує вперед. Попри них прогуркотів автобус № 19, двоповерховий, вщерть забитий людьми, на будівельному паркані праворуч висить старий плакат: «Загальнонімецька партія ремісників і торговців», через вулицю не перейти, якраз рушив потік машин з боку поліцейського управління. На тому боці, біля тумби з рекламою «Персилу», Франц згадав про букет і хоче їй віддати. Франц подивився на свою руку, він усе думає й зітхає, ніяк не може вирішити, давати їй квіти чи не давати. Іда, до чого тут Іда, Теґель, я так кохаю цю дівчинку.

І ось на острівці для пішоходів біля тумби з рекламою «Персилу» він нарешті тицьнув їй у руки квіти. Вона вже давно кидала на нього благальні погляди, та він усе мовчав, а тепер вона схопила його ліву руку, підняла долоню й припала до неї розпашілим личком. Жар від її обличчя розтікається по його тілу. Аж раптом вона зупинилася, безсило опустила руку, її голівка почала хилитися на ліве плече. Франц злякано обхопив її за стан, а вона ледь чутно шепоче йому: «То нічого, Франце. Минеться». Вони переходять навскоси вулицю, постояли на розі, де зносять універмаг Гана, і рушили далі. Міца крокує вже зовсім бадьоро. «Ну як ти, Міцо?» А вона стискає його руку: «Оце щойно, я так боялася». Вона відвернулася, на очі накотилися сльози, але ось вона знову посміхається, він і помітити нічого не встиг, ті кілька годин були жахливими.

Ось вони вже нагорі, у себе в квартирці, Міца у своїй білій сукні сидить на ослінчику, вікно вони розчахнули навстіж, надворі страшенна спека, дуже парко, Франц сидить без піджака на канапі, сидить і не зводить з Міци очей. Який же він закоханий; я такий щасливий, що вона тут, які в тебе милі рученята, Міцо, я куплю тобі лайкові рукавички, а ще блузку, що не кажи, а це так гарно, що ти тут, я такий радий, що ти знову тут. Він припав головою до її колін. Потім тягне до себе, не може натішитися нею, надивитися на неї, все притискає її до себе, щоб відчувати її. Я знову став людиною, ні, я тебе не залишу, хай би що там сталося. Він шепоче: «Мила моя дівчинко, Міцекен, ти як знаєш, але я тебе не залишу».

Які ж вони щасливі! Обійнявшись, дивляться на канарку. Міца порпається у своїй сумочці, показує Францові того листа, що в обід принесли: «Хтось наґрамузляв якісь дурниці, а ти так розхвилювався». Вона зіжмакала листа й кинула на підлогу. «Дурненький, я тобі такого добра можу цілу паку показати».

І в наступні дні Франц Біберкопф ходить такий тихомирний. Він більше не кидається з азартом на кожне сумнівне діло, набридла йому біганина від перекупника до перекупника або до покупця. Як щось і не вигорить, плював він на це. Франц має час, терпіння і спокій. Якби погода була кращою, він би пристав на пораду Міци та Єви, поїхав би у Свінемюнде[159], трохи відпочив би; та з такою погодою годі щось планувати, дощ і мряка кожен божий день, а ще холод, от у Гоппенґартені дерева повиривало з корінням, то який же вітрюган на морі мусить бути? Франц і Міца просто нерозлучні, часто навідуються до Герберта з Євою. У Міци з'явився постійний шанувальник, доволі заможний пан, з Францом вони знайомі, Франц відрекомендувався йому як чоловік Міци, часом вони з іще одним обожнювачем Єви ходять у шинок, де утрьох можуть по-приятельському перехилити чарчину-другу.

Як високо піднявся наш Франц Біберкопф! Як добре йому ведеться, як усе змінилося! Він же був на волосину від смерти, а як піднявся! Який він тепер задоволений, нічого йому не бракує, вдосталь і їжі, і питва, і вбрання. А ще в нього є дівчина, з якою він щасливий, грошей він має більше, ніж може витратити, усі свої борги перед Гербертом він уже виплатив, Герберт, Еміль, Єва — то його друзі, які йому тільки добра бажають. Цілими днями він просиджує в Герберта та Єви — чекає на Міцу, часом їде на озеро Мюґельзее, де він з двома приятелями займається веслуванням: з дня у день його ліва рука стає сильнішою та спритнішою. Часом він навідується на Мюнцштрасе, в ломбард, подивитися, що там і як.

Ти ж заприсягся, Франце Біберкопф, що хочеш залишитися «порядним». Ти вів непутящий спосіб життя, потрапив під колеса, а ще раніше порішив Іду й відсидів за це, то було жахливо. А зараз? Знову на тому ж місці, Іда зветься Міцою, однієї руки нема, дивися, щоб ти знову не запив, а то все повернеться на круги своя, але цього разу все буде значно гірше, а потім настане кінець!

— Дурниці! Хіба я винний? У сутенери я не напрошувався. Кажу ж, дурниці. Я зробив, що було в моїх силах, зробив, що є в людських силах, мені ось руку машиною відчавило, попробуй проживи після такого. Просто все інше мені вже остогиділо. Хіба ж я не торгував, хіба не бігав з ранку до вечора? Годі з мене. Ні, я вже не порядний, тепер я став сутенером. І мені від цього анітрохи не соромно. А ти сам що за один, з чого живеш, хіба не за рахунок інших? Хіба я з когось шкуру деру?

— Дивися, Франце, закінчиш у тюрмі, або тебе хтось ножем у живіт штрикне.

— Нехай лиш спробує. Спершу я його своїм ножем почастую.

Німецький Райх[160] — республіка, а хто не вірить, той одержить по шиї. На Кепенікштрасе, в будинку поряд з Міхаелькірхштрасе, проходять збори, зала довга і вузька, на стільцях рядами сидять робітники, молодики нерідко в зелених сорочках з широкими, відкладними комірами, поміж рядів походжають дівчата й жінки, продавці брошур. На сцені за столом президії підвівся якийсь товстун з великою лисиною, що сидів між двома іншими, і взявся щось там промовляти — обурювався, обіцяв, сміявся і дратувався.

«Врешті, ми тут не для того, щоб промови з вікон виголошувати. Хай у райхстазі з промовами виступають. Якось одного з наших товаришів спитали, чи не хоче він до райхстаґу. До райхстаґу, туди, де згори золочений купол, а всередині м'які клубні крісла. А той сказав: знаєш що, товаришу, якщо я справді так зроблю й піду до райхстаґу, то там просто на одного неробу більше буде. Говорити на вітер — для цього в нас немає часу, а то так можна все на світі проговорити. От комуністи, ті, що без списків, кажуть: ми будемо проводити викривальну політику. Що з того виходить, ми вже бачили; комуністи самі стали корумпованими, тож не варто нам розводитися про викривальну політику. Все це ошуканство, а те, що вони збираються викривати, в Німеччині кожен сліпий бачить, для цього не треба до райхстаґу, а той, хто цього не бачить, тому вже ніхто не допоможе, з райхстаґом чи без. Оте безглузде збіговисько тільки на те й годиться, щоб народ задурювати, вже всі партії це зрозуміли, окрім так званих представників робочого люду.

А наші славні соціалісти! О, серед них уже є й релігійні соціалісти, тепер розставлено всі крапки над «і»: вони мають стати релігійними, їх слід до попів відправити. Адже байдуже, хто ними верховодить, до кого вони бігають, — священник чи якийсь бонза, то все одно; головне — їх слухатися [вигук з місця: «І вірити їм!»] Ну, це само собою. Соціалісти нічого не хочуть, нічого не знають, нічого не вміють. У райхстазі вони завжди мають найбільше голосів, але що з тими голосами робити, вони не знають, ба ні, таки знають: сидіти в клубних кріслах, курити сигари й чекати на пост міністра. І для цього робітники віддали їм свої голоси, для цього платили свої копійки в партійну касу, ну що ж, іще п'ятдесят чи сто чоловік розжиріють за їхній рахунок. Не соціалісти завойовують політичну владу в державі, а політична влада завойовує соціалістів. Вік живи — вік учись, хай би якою дурною була корова, проте її завжди можна чогось навчити. Але таких телят, як наші робітники, ще світ не бачив. Знову й знов німецькі робітники беруть до рук бюлетень для голосування, йдуть на виборчу дільницю, кидають його у скриньку і при цьому думають, що справу зроблено. Вони кажуть: ми хочемо, щоб у райхстазі почули наш голос; ну, тоді їм краще зразу хор створити.

Товариші! Ми не братимемо виборчого бюлетеня, ми не будемо голосувати. Такої погожої недільної днини було б корисніше поїхати за місто. Чому? Тому що виборець не переступатиме через законність. А що таке законність? Законність — це груба сила, брутальне насильство пануючих класів. Ці соціалістичні попи хочуть заманити нас на свій бік, щоб ми робили веселу міну в поганій грі, вони хочуть приховати, хочуть збити нас з пантелику, щоб ми не зрозуміли, чим насправді є законність і що таке насправді держава. Для нас у цій державі всі двері зачинені, й жодної шпаринки. Для держави ми в кращому разі — державні осли, тяглова худоба. Й саме на це націлилися соціалістичні попи, вони хочуть заманити нас і перетворити на «державних ослів». Більшість робітництва їм уже давно вдалося обробити. У Німеччині нас виховують у дусі законности. Але, товариші, послухайте, неможливо поєднати вогонь і воду, про це робітник мусить знати.

Буржуазні партії, комуністи й соціалісти галасують хором і тішаться: благодать сходить згори[161]. Тобто від держави, від закону, від вищого порядку. Воно й видно! Для всіх громадян, що живуть у державі, свободи закріплені в конституції. Там вони надійно зафіксовані. А ту свободу, яка нам потрібна, ніхто нам не дасть, її треба взяти самому. Ця конституція хоче збити розумних людей з пантелику, але, товариші, а що ви робите зі свободами, які лише на папері, з писаними свободами? Коли тобі потрібна якась свобода, то зразу приходить поліцай і лупить тебе кийком по голові; ти кричиш: у чому річ, в конституції сказано так і так, а він тобі на це: дурниці, нічого подібного, і він має рацію; він узагалі не знає конституції, зате знає свій статут, а ще він має кийок, щоб усі стулили свої писки.

Скоро не буде жодної можливості організувати страйк у важливих галузях промисловости. Ви одержали гільйотину у вигляді арбітражних комісій, а тепер спробуйте поворухнутися!

Товариші, проходять вибори за виборами, і нам кажуть, що цього разу вже буде краще, ви тільки постарайтесь, напружте сили, агітуйте вдома й на роботі, ще п'ять голосів, ще десять голосів, ще дванадцять голосів, а тоді самі побачите, самі відчуєте. Ви таки відчуєте, ще б пак! Вас вічно водять по колу, як сліпих, адже все залишається по-старому. Парламентаризм подовжує злиденне життя робітництва. Ось ведуть мову про кризу правосуддя, мовляв, правосуддя слід реформувати, реформувати згори й донизу, склад суддів слід оновити, судді мають бути республіканськими, справедливими, мають бути опорою для держави. Але нам нових суддів не треба. Ми взагалі не хочемо жодної юстиції — ні нинішньої, ні нової. Ми повалимо всі державні інститути шляхом прямої дії мас. У нас є для цього засоби: відмова від роботи. Як то в пісні співається: хай зупиняться всі колеса. Але ми не збираємося співати. Ми не дамо приспати себе за допомогою парламентаризму, соціальних кас та всього того соціально-політичного обману. Ми виступаємо проти держави, ми за беззаконня і за взаємодопомогу!»

Франц походжає з хитруном Віллі залою, слухає промови, купує брошурки, запихає їх собі до кишень. Загалом він не любить політики, але Віллі його обробляє, Франц із цікавістю слухає, йому здається, що він ухопив, про що йдеться, слова заторкують його, та потім він знову до них байдужий. Проте Віллі від нього не відстає.

«Нинішній соціальний лад ґрунтується на економічному, політичному та соціальному закріпаченні робочого люду. Він утверджується правом власности, монополією володіння засобами виробництва, а також державою, що є монополією влади, її виразником. Не задоволення природних людських потреб, а розрахунок на отримання прибутку — ось що сьогодні є основою виробництва. Кожен поступ техніки призводить до неконтрольованого зростання багатства класу власників та подальшого зубожіння широких мас. Держава служить для захисту привілеїв класу власників та придушенню широких мас, усіма засобами підступу й насильства вона намагається втримати свою монополію та класові розбіжності. З виникненням держави починається доба організованого насилля меншости над більшістю. Особа стає маріонеткою, дрібним гвинтиком величезного механізму. Прокиньтеся, люди! Ми прагнемо не захоплення політичної влади, як усі інші партії, а її повного усунення. Ми відкидаємо співпрацю в так званих законодавчих органах, оскільки вони тільки примушують рабів ставити печать закону на своє власне рабство. Ми відкидаємо всі свавільно накреслені політичні й національні кордони. Націоналізм є релігією сучасної держави. Ми відкидаємо будь-яку національну єдність: за нею криється владарювання класу власників. Прокиньтеся, люди!»

Франц Біберкопф ковтав усе, чим його частував Віллі. Якось після зборів вони сиділи в шинку й устрягли в сварку з одним робітником старшого віку. Віллі його вже знав, а робітник думає, що Віллі його колега з того самого підприємства, він хоче заохотити того займатися агітацією. А зухвалий Віллі все з нього сміється: «Послухай, відколи це я став тобі колегою, я ж не працюю на фабрикантів». — «Ну, то роби це там, де ти працюєш». — «А там мені робити нічого. Там, де я працюю, всі вже давно знають, що їм робити».

Віллі аж згинається від реготу. Ну дає! Щипає Франца за ногу — ще тільки бракувало бігати з горщиком клейстеру по вулицях і розклеювати для них їхні плакати. Віллі зі сміхом поглядає на робітника, а в того вже сивина у волоссі, сорочка на грудях розстебнута. «От скажи, ти ж продаєш газети, «Пфаффеншпіґель»[162], «Чорний прапор»[163], «Атеїст»[164]; а ти хоч раз зазирав, що там у них написано? — «Послухай, товаришу, обережніше, щось тебе заносить. Хочеш, покажу тобі, що я сам написав?» — «Гаразд, гаразд. Отже, ти в нас поважна людина. То, може, принагідно перечитаєш, що ти там понаписував, і дотримуватимешся цих своїх приписів. Ось тут стаття «Культура і техніка». Ану послухай: «Єгипетські раби, без машин, десятиліттями будували гробниці своїх царів, а європейські робітники з машинами гарують заради чийогось приватного капіталу. Поступ? Можливо. Але для кого той поступ?» То що, мені також іти працювати для того, щоб Круп в Ессені або Борзіг в Берліні мали за місяць на тисячу марок більше? Послухай, дивлюсь я на тебе і ніяк не можу второпати, що ти за людина. І ти ще кажеш, що ти прихильний «прямої дії»? Де ж це вона в тебе? Я нічого не бачу. Може ти, Франце, щось бачиш?» — «Та годі тобі, Віллі». — «Ні, ти все-таки скажи мені, в чому різниця між оцим товаришем та якимось членом СДПН?»

Робітник міцніше вмостився на стільці. Віллі: «Для мене нема жодної різниці, прямо тобі кажу. Різниця лише на папері, в газеті. Ну добре, хай ви доб'єтеся того, чого прагнете! І що ви з тим робитимете? Не знаєш? Отож! І якщо мене хтось спитає про тебе, що ти робиш, то я скажу: те саме, що й типи з СДПН. Точнісінько те саме; ти так само стоїш біля верстата, приносиш додому якийсь дріб'язок, а акціонерне товариство за твій рахунок роздає дивіденди. Ось так європейські робітники десятиріччями гарують біля машин на благо приватного капіталу. І це ти сам написав?»

Сивий робітник поглядяє то на Франца, то на Віллі, озирається, там, за шинквасом, стоять такі самі, як він, робітник присовується впритул до столика й пошепки питає: «Ну, а ви що робите?» Віллі кивнув до Франца: «Скажи йому». Але Франц спершу відмовляється, каже, що політичні балачки його не цікавлять. А сивий анархіст не відстає: «Ми ж не про політику, а про себе. Ну, то де ти працюєш?»

Франц відкинувся на спинку стільця, взяв свого пивного кухля й пильно поглянув анархістові в очі. Ось той жнець, що зветься Смерть, я плач та ридання здійму над оцими горами, і спів жалобний — понад степовими лугами, вони бо попалені так, що ними не ходить ніхто, від птаства небесного й аж до худоби розбіглося все.[165]

«Де я працюю? Це я можу сказати тобі, колего, бо я тобі не товариш, у партії не числюся. Я оце ходжу туди-сюди, роблю те-се, але ніде не працюю, за мене інші працюють».

Що це він несе, комедію ламає, чи що? Отже, ти підприємець, маєш своїх працівників, і скільки ж їх у тебе? І чого тобі треба тут, раз ти капіталіст?» Я Єрусалим на руїни віддам, на мешкання шакалів, а юдські міста на спустошення дам, — і не буде мешканця в них![166]

«Людино добра, чи ти не бачиш, що в мене тільки одна рука? А іншу відтяли. Оце так я заплатив за те, що працював. Ось чому тепер я й чути не хочу про жодну порядну роботу, зрозумів?» Зрозумів? У тебе що, очей немає? То, може, тобі окуляри купити, а то ач витріщився. «Ні, я досі не розумію, колего, то що це в тебе за робота? Якщо це не є порядна робота, отже, вона непорядна».

Тут Франц гримнув кулаком по столу, тицяє пальцем в анархіста, дивиться на нього вовком: «Ти диви, нарешті зрозумів. Саме так і є. Непорядна робота. Твоя порядна робота — то рабство, ти ж сам це сказав, отака вона і є, та порядна робота. Я це добре засвоїв». Я це й без тебе зрозумів, сильно ти мені потрібен, тюхтію ти такий, газетний писако, базікало!

В анархіста тонкі білі руки; він механік точних приладів, він дивиться на кінчики своїх пальців і думає: добре було б вивести цього пройдисвіта на чисту воду, а то компрометує тут інших, треба когось зі своїх гукнути, щоб він також послухав. Він підводиться, та Віллі його притримує: «Куди це, колего? Хіба ми вже закінчили? Давай, спершу договори до кінця ось із цим колегою, чи ти вже пасуєш?» — «Та я йду, щоб привести ще когось зі своїх, хай теж послухає. А то вас двоє проти одного». — «Ти хочеш привести іще одного? Мені більше нікого тут не треба. То що ти скажеш ось цьому колезі, Францу?» Анархіст знову опустився на стілець. Ну гаразд, і сам розберуся: «Значить, він не товариш, бо не є членом партії, але й не колега. Бо він не працює. Підсобні гроші, скидається на те, він також не одержує».

Францове обличчя спохмурніло, очі на мить зблиснули: «Ні, не одержую». — «Ну, тоді він не мій товариш, не мій колега і до того ж безробітний. В такому разі я запитаю лише про одне, бо все інше мене не обходить: що, власне, йому тут потрібно?»

Обличчя Франца набуло рішучого вигляду: «А я тільки й чекав, коли ж ти спитаєш, чого мені треба. Ось ти тут всім листівочки, газетки й брошурки підсовуєш, а як спитати тебе, що в них написано, то ти обурюєшся: «Хто ти, мовляв, такий, щоб мене запитувати? Чого тобі тут треба?» Хіба ж не ти писав і розпатякував тут про прокляте рабство трудового люду і про те, що нас викинули з суспільства, що ми й пальцем поворухнути не сміємо?» Вставайте, гнані і голодні…[167] «Ну, значить, ти не слухав далі. Я говорив про відмову від роботи. Але для цього треба спершу роботу мати». — «А я й відмовився». — «Нам з того жодної користи. Так ти можеш і в ліжку лежати. Я говорив про страйк, масовий страйк, загальний страйк».

Франц підняв руку й сміється від люті. «І все це ти називаєш прямою дією: вештатися туди-сюди, розклеювати плакати, виголошувати промови? А поміж тим ставати до роботи й зміцнювати силу капіталістів? Товариш знайшовся, та ти просто скотиняка! Виточуєш снаряди, якими тебе ж і обстріляють, і ти ще хочеш мені тут якісь проповіді читати? Що ти на це скажеш, Віллі? Я зараз лусну зі сміху». — «А я тебе ще раз питаю, яка в тебе робота?» — «А я тобі ще раз кажу: ніяка. Хай йому біс! Я зовсім не працюю. Та я ж і не повинен працювати. За твоєю власною теорією! Я не збираюся робити капіталістів сильнішими. Плював я на всі ці теревені, на всі твої страйки і на людців, які мають прийти. Я сам собі пан. Роблю те, що мені самому треба. Я сам себе забезпечую! Зрозумів?»

Робітник відсьорбнув свого лимонаду, кивнув: «Ну, то спробуй сам». Франц усе сміється. А робітник: «Та я тобі вже тридцять разів казав: сам ти нічого не зробиш. Нам потрібна бойова організація. Ми маємо нести в маси знання про те, що держава і економічні монополії — це влада насильства». А Франц усе сміється. Не ждіть рятунку не від кого: ні від богів, ні від царів! Позбудеться ярма тяжкого сама сім'я пролетарів[168].

Сидять мовчки один навпроти одного. Старий робітник у зеленій сорочці вп'явся поглядом у Франца, а той також дивиться йому в очі. Ну що дивишся, хлопче, не можеш мене розкусити, еге ж? Робітник знову почав: «Ось що я тобі скажу! Видно, що хоч як пояснюй тобі, товаришу, а всі слова на вітер. Сильно ти впертий. Дивися, а то ще голову розіб'єш. Ти не розумієш, що головне в пролетаріаті — це солідарність. От чого ти не знаєш». — «Послухай, колего, ми краще візьмемо свої капелюхи й підемо собі, так, Віллі? Досить уже, набалакалися. Ти постійно те саме торочиш». — «Так і є. Ідіть собі, забийтеся в якусь нору й не вилазьте. А на збори більше не приходьте». — «Вибачайте, пане майстре, просто в нас було пів години вільного часу, ось ми й зазирнули до вас, дуже дякуємо за спілкування, гей, господарю, будь ласка, розрахуйте нас. Ось дивися, я плачу: три гальби пива, дві чарки шнапсу — всього марка десять, ось я плачу, це і є пряма дія»!

«Хто ж ти врешті такий, колего?» — напосідає робітник. Франц бере решту. «Я? Сутенер! Хіба по мені не видно?» — «Та взагалі-то видно». — «Я сутенер, зрозумів? Є ще питання? Ану, Віллі, скажи йому, хто ти такий». — «Його це не обходить». Хай йому біс, та це ж аферисти, точно! Тепер усе сходиться. Я так і думав. Взялися зуби мені заговорювати, хотіли втертися в довіру. «Ви — покидьки капіталістичного болота. Ану, забирайтеся геть! Ви ж навіть не пролетарії. Таких люмпенами називають, волоцюгами». Франц уже підвівся. «Нічого подібного, по нічліжках ми не ходимо. Бувайте здорові, пане Пряма дія. Відгодовуйте й надалі капіталістів. Не забудьте, на сьому ранку вам слід прибути на костоломку, одержите п'ять монеток для своєї старої». — «Щоб я вас тут більше ніколи не бачив!» — «Не переживай, пане Пряма дія, базікало, з прислужниками капіталізму ми не знаємося».

І спокійно вийшли на вулицю та йдуть собі попід руку запиленим тротуаром. Віллі перевів подих: «Ну й добрячого прочухана ти йому дав, Франце!» Він дивується, що Франц відповідає коротко, уривчасто. Франц похмурий, сам не свій, із зали він вискочив, сповнений ненависти й люті, все це ще клекоче в ньому, він і сам не знає чому.

Міцу вони зістріли в «Мока-фікс» на Мюнцштрасе, де був страшенний шарварок. Франц подався з Міцою додому, йому треба з нею посидіти, побалакати. Він переповів їй розмову із сивим робітником. Міца все горнеться до нього, але він хоче почути від неї, чи він усе правильно казав. А вона лиш усміхається, гладить його руку, тут прокинулася канарка, Франц зітхає, ні, не може вона його заспокоїти.

А політика все не дає Францу спокою. [Чому? Що тебе гризе? Перед ким ти виправдовуєшся?] Він відчуває: щось тут не те, хотів би зацідити їм у пику, так вони його дратують, взявся читати «Червоний прапор» та «Безробітного»[169]. У Герберта і Єви він усе частіше з'являється з Віллі. Але ті Віллі недолюблюють. Франц також не в захопленні від нього, але з ним хоч поговорити можна, а в політиці він таки краще за них усіх розбирається. Коли Єва благає його кинути спілкуватися з тим типом, адже Віллі тільки гроші з нього тягне, а сам просто кишеньковий злодій, Франц із нею цілком погоджується; Франц справді не має до політики жодного стосунку, все життя вона була йому огидною. Але сьогодні пообіцяє Єві відшити Віллі, а назавтра знову гуляє з тим пройдисвітом ще й бере з собою на веслування.

Єва каже Гербертові: «Якби це був не Франц і він не мав такої халепи зі своєю рукою, то я б його швидко від того Віллі віднадила». — «Хіба?» — «Запевняю тебе, він би й два тижні з тим типом не ходив, який його тільки використовує. Найшов собі товариша! По-перше, я на місці Міци зробила б так, щоб його схопили». — «Кого, Віллі?» — «Та Віллі або й Франца — байдуже. Тоді вони б запам'ятали. Як сидітиме в буцегарні, то матиме час подумати, хто був правий». — «Щось ти надто сувора до Франца, га, Єво?» — «Хіба ж для того я звела з ним Міцу, щоб та катувалась тепер з ними обома, а Франц узявся за оті штуки? Ні, таки мусив би Франц бодай один раз мене послухатись. І так уже без руки, чим усе це скінчиться? Оце вчепився в ту політику й замучив уже нею бідну дівчину». — «Так, вона справді добряче злиться. Вона мені вчора також призналася. Сидить і чекає на нього, коли той прийде. Що ж це, врешті, за життя для неї?» Єва цілує Герберта: «Ось і я так думаю. Оце якби ти, Герберте, спробував так само постійно пропадати з дому й тинятися по всіляких дурних зборах!» — «То що би ти зробила, моя кицюню?» — «Спершу видряпала б тобі очі, а потім — можеш приходити після дощику в четвер». — «Та я до тебе, кицюню, і в четвер, і після дощу прийшов би!» Вона легенько ляснула його долонею по губах, а потім обхопила за плечі й струсила: «Кажу тобі, я не дозволю таку дівчину, як Соня, занапастити, шкода мені її. Так ніби він уже не досить обпікся, а зараз і п'яти пфеніґів не заробляє». — «Ну то зроби щось із нашим Франциком. Я його добре знаю, він милий і славний, але марна справа щось йому втокмачувати — як горохом об стіну. Нічого не слухає». Тут і Єва згадала, скільки разів вона вмовляла його не ходити до Іди, а потім стільки застерігала, ох уже вона від нього натерпілася, та й зараз не рада, що все так обернулося.

«Одного ніяк не збагну, — каже вона, стоячи посеред кімнати, — ось була в нього ця історія з Пумсом, це ж справжні негідники, а він і палець об палець не вдарить, щоби поквитатися з ними. Зараз йому добре ведеться, але ж втратити руку — це не жарти». — «Та я і сам не розумію». — «По всьому видно, що говорити про це він не бажає. А знаєш, Герберте, я тобі так скажу, він же розповідав Міці, як руку втратив. Але де це було і хто це зробив, вона не знає. Я вже її про це питала. Вона каже, що не знає і не хоче з ним про це мову заводити. Така вже вона м'якосерда, ця Міца. А тепер, може, вона й замислюється над усім цим, коли сама сидить удома. Думає, мабуть, де це зараз Франц і чи не вскочив він знову в якусь халепу. Ой накличе Франц біди на свою голову. Краще б про себе потурбувався. От якби Міца нацькувала його на Пумсову банду». — «Оце так!» — «Кажу тобі, Франц має це зробити, і це буде правильним. І хіба він не буде правий, коли візьметься за ніж чи за револьвер?» — «Як на мене, то давно вже пора. Звичайно, я порозпитував у декого про ту історію. Але Пумсові пацани міцно тримають язик за зубами: не знаємо, мовляв, і все тут є». — «Та завжди хтось знайдеться, який усе розбовкає». — «І чого ж ти хочеш?» — «Щоб Франц зайнявся цією справою і кинув, нарешті, того Віллі й анархістів разом з комуністами, і всю цю потолоч, з такими жодного пфеніґа не заробиш». — «Дивись, Єво, щоб сама не обпеклася».

Євин покровитель поїхав до Брюсселя, тож вона запросила до себе Міцу, щоб показати їй, як то живеться заможнім людям. Адже такого Міца ще не бачила. А той біржовик настільки втратив голову, що навіть обладнав маленьку дитячу кімнату, де жили дві мавпочки. «Думаєш, Соню, що це для мавпочок? Якби не так! Тих мавпочок я сама завела, адже така гарна кімнатка порожня стоїть, а Герберт обожнює мавпочок, він так ними тішиться, коли приходить сюди». — «Що, ти сюди й Герберта водиш?» — «А що тут такого? Мій старий його знає, він страшенно ревнує до Герберта. Але це якраз дуже добре. Та він би мене давним-давно спровадив, якби не був такий ревнивий. Він хоче від мене дитину, уяви собі, саме для цього облаштував цю дитячу кімнату». Вони розсміялися. Кімнатка затишна, оздоблена строкатими малюнками, обвішана стрічечками, з низьким дитячим ліжечком. По ґратках ліжечка вгору і вниз лазять дві мавпочки; Єва взяла одну на руки й задивилася кудись удалечінь. «Я б хотіла зробити йому приємність і народити дитину, але не від нього. Ні, тільки не від нього». — «А Герберт що, не хоче?» — «Ні, не хоче. А я хотіла б мати дитину від Герберта або від Франца. Ой, Соню, ти не сердишся, що я таке сказала?»

Та Соня робить щось зовсім несподіване для Єви. Соня скрикнула, обличчя її стало збудженим, вона забрала у Єви мавпочку й відкинула її геть, а сама міцно обняла й цілує Єву, така щаслива, втішена, блаженна, Єва нічого не розуміє й відвертає обличчя, бо Соня ніяк не може зупиниться й далі обціловує її. «Ну, що ти, Єво, що ти! Я зовсім не серджусь на тебе, я така рада, що ти його любиш. Ти дуже кохаєш його? Хочеш від нього дитину? Ну, так скажи йому про це». Єві нарешті вдалося відсторонити Соню. «Ти що, зовсім глузду позбулася? Соню, заради Бога, та що це з тобою таке? Зізнайся, ти хочеш мені його сплавити?» — «Та що ти! Я хочу, щоб він лишався зі мною, я ж люблю мого Франца. Але і тебе я також люблю. Ти — моя Єва!» — «Хто я?» — «Моя Єва, моя Єва!»

Єва ніяк не може вирватися із Сониних обіймів — та знову обхопила її, цілує в губи, ніс, вуха, шию; Єва затихла, але коли Соня сховала своє обличчя в неї на грудях, вона різко підняла її голову й поглянула в очі: «Слухай, та ти ж лесбійка». — «Нічого подібного, — лепече вона, вивільнивши голову з Євиних рук й притискаючись до її щоки, — просто я тебе дуже люблю, я й сама не знала як. А коли ти сказала, що хочеш від нього дитину…» — «То що? Ти таки розгнівалася?» — «Та ні, Єво, я й сама не знаю, що зі мною». Соня зашарілася й дивиться на Єву з-під лоба: «То ти справді хочеш від нього дитину?» — «Та що це таке з тобою?» — «Справді хочеш?» — «Та я просто так сказала». — «Ні, таки хочеш, просто не зізнаєшся, хочеш, хочеш!» І знову Соня припала до Євиних грудей, стискає її в обіймах і блаженно шепоче: «Це чудово, що ти хочеш від нього дитину, ой, як це гарно, я така рада, така рада!»

Єва веде Соню в сусідню кімнату, садовить у шезлонг: «Ти все-таки лесбійка». — «Ні, я не лесбійка, я ще жодної жінки не торкалася». — «А мене таки хочеш торкатися?» — «Так, тому що я так люблю тебе й тому, що ти хочеш від нього дитину. І в тебе від нього таки має бути дитина». — «Та ти здуріла, голубонько». Соня така збуджена, міцно тримає Єву за руки і не дає підвестися: «Тільки не кажи «ні», ти ж хочеш від нього дитинку, обіцяй мені, що народиш від нього дитинку. Пообіцяй мені це». Єва насилу вивільнитися від Соні, а та відкинулася на спинку шезлонга, заплющила очі й тільки цмакає губами.

Нарешті Соня встає й підсідає до Єви за стіл, на якому покоївка подала їм сніданок з вином. Для Соні вона принесла каву й сигарети, а та все ще замріяно усміхається сама до себе. На ній, як завжди, проста біла сукенка; Єва вбрана в чорне шовкове кімоно. «Ну що, Соню, можна з тобою нарешті серйозно поговорити?» — «Завжди можна». — «Ну, як тобі, подобається в мене?» — «Ще б пак!» — «Ну ось бачиш, і Франца ти також любиш, еге ж?» — «Так». — «Я ось до чого веду: якщо ти любиш Франца, то наглядай за ним. Він вештається там, де не слід. І весь час з отим шмаркачем, з тим Віллі». — «Так, Віллі йому подобається». — «А тобі теж подобається?» — «Мені? Мені теж! Якщо він Францу подобається, то й мені також». — «Соню, хіба ти своїх очей не маєш? Та де тобі, ти ще зовсім дівчисько! Кажу тобі, таке товариство не для Франца, і Герберт думає так само. То поганий хлопець. Він ще втягне Франца в якусь історію. А хіба Францу не досить халепи з рукою?» Соня нараз блідне, сигарета в куточку рота опустилася донизу, вона відклала її й тихо запитала: «Що сталося? Ради Бога!» — «Хто знає, що може статися. Я ж не ходжу слідом за Францом, і ти також ні. Знаю, ти й часу на це не маєш. От хай він сам тобі розкаже, куди він ходить. Що він тобі розказує?» — «О, та все про політику, я в тому нічого не тямлю». — «От бачиш, ото він таким займається, політика, сама політика з комуністами, анархістами та іншою наволоччю, в яких крізь драні штани голе тіло світить. І з такими водиться Франц. Невже таке тобі подобається, невже заради цього ти працюєш?» — «Але ж я не можу сказати Францу: туди ходи, а туди не ходи. Єво, хіба ж так можна?» — «Якби ти не була такою малою, не маючи й двадцяти років, дала б я тобі доброго ляпаса. Чого це ти не можеш? То ти хочеш, щоб він знову під колеса потрапив?» — «Єво, він більше не потрапить під колеса. Я за цим простежу». Дивна річ, у Соні сльози на очах, вона сидить, підперши голову рукою. Єва дивиться на неї і ніяк не добере, що тут і до чого: невже вона так сильно його кохає? «Ось ковтни червоного вина, Соню, мій старий завжди цмулить його, ну ж бо!»

Вона влила Соні до рота пів склянки вина, в тої щокою збігла сльоза, а обличчя в неї таке сумне. «Давай, Соню, ще ковточок». Єва поставила склянку на стіл, гладить Сонину щоку й думає собі, що та, напевне, знову розпалиться. Але Соня тільки дивиться перед себе, встає, підходить до вікна й виглядає на вулицю. Єва стає поряд з нею. І що це з дівчиськом коїться? «Соню, не треба все так близько до серця брати. Ти мене не так зрозуміла. Просто наглядай за Францом, щоб він з тим дурним Віллі не водився, Франц такий добряк, та краще він би Пумсом переймався й тим, через кого він руку втратив, ось чим йому слід зайнятися». — «Я наглядатиму за ним», — каже мала Соня і, не піднімаючи голови, пригортає до себе Єву, так і стоять вони хвилин з п'ять. Єва думає: їй я поступлюся Францом, тільки їй одній.

Потім вони звеселилися й ну бігати з кімнати в кімнату разом з мавпочками, Єва все показує Соні, а та всім захоплюється: Євиними туалетами, меблями, ліжками, килимами. Чи мрієте ви про ту радісну годину, коли вас коронуватимуть на королеву Піксафону[170]? Курити тут можна? Звичайно. Маю з приємністю визнати, що дивуюся, як вам удається викидати на ринок такі якісні сигарети за такою низькою ціною. О, як вони пахнуть! Дивовижний запах білої троянди, такий ніжний, але достатньо стійкий, щоб розкрити всю повноту аромату, саме таких парфумів потребує інтелігентна німецька жінка. Ах, життя американської діви насправді не таке, як може здаватися, воно досить відрізняється від тих легенд, які його огортають. Подали каву, Соня співає пісеньку:

Соня і Єва знають, що то звичайна собі ярмаркова пісенька, яку катеринники співають під картинки, вивішені на шворці; але коли Соня доспівала до кінця, обоє розплакалися й довго не можуть заспокоїтись, забувши про свої цигарки.

А Францик Біберкопф ще якийсь час побрьохався в політиці. Хвацький Віллі грошей має небагато, він хлопець кмітливий, але серед кишенькових злодіїв ще початківець, отож він і вчепився у Франца. Він виховувався в дитбудинку, а там йому хтось розповів про комунізм, мовляв, то все дурниці, що розумна людина вірить тільки Ніцше і Штирнеру[171] й робить те, що подобається. Тож цього крутія й природженого жартуна медом не годуй, а дай походити на різні збори, де він постійно вигукував із зали ущипливі репліки. На цих зборах він виловлював людей, з якими потім робив різні ґешефти, а з іншими влаштовував різні витівки.

Франц ще трохи походив з ним, а потім назавжди розпрощався. Та й з політикою було покінчено, навіть без втручання Міци і Єви.

Якось увечері сидить він за столиком із одним столяром, чоловіком уже старшого віку, з яким познайомився на зборах; Віллі тим часом стоїть біля шинквасу й балакає з іншим відвідувачем. Франц схилився над столом, підпер лівицею голову та слухає, що йому оповідає столяр, а той каже: «Знаєш, колего, я оце на збори ходжу лише тому, що у мене жінка хвора, моя присутність їй увечері не потрібна, їй треба спокій, а рівно о восьмій вона приймає свою піґулку снодійного, п'є чай, а я маю вимкнути світло, то що тоді мені вдома робити? Так і спитися можна по шинках, коли жінка хвора.

«Послухай, поклади її в лікарню. Залишатися вдома — то, певно, не для її недуги».

«Та була вже вона в лікарні. Я її звідти забрав. Їжа там погана, а краще їй також не стало».

«Значить, твоя жінка таки сильно хвора?»

«Матка у неї приросла до прямої кишки, щось таке. Її вже оперували, але з того не було користи. Живіт різали. Аж тут лікар каже, що все це на нервовому ґрунті, а так більше нічого немає. Але ж у неї такі болі, цілий день криком кричить».

«Треба ж таке!»

«А той лікар, чого доброго, її невдовзі взагалі в здорові запише. Вже двічі вона мала приходити на медогляд до лікаря при касі, але вона ж не може туди піти. Бо той точно її здоровою запише. Якщо в когось хворі самі лише нерви, такий вважається здоровим».

Франц слухає й думає собі: адже він також був хворий, руку йому відчавило автом, він лежав у лікарні в Маґдебурзі. Тепер про це йому не хочеться навіть згадувати, то зовсім інший світ. «Може, ще пива?» — «Та можна». — «Прошу, одне». Столяр поглянув на Франца. «А ти не в партії, колего?» — «Раніше був, а зараз ні. Немає жодного сенсу».

До їхнього столика підсідає господар кнайпи, привітався зі столяром: «…бривечір, Еде». Розпитує про дітей, а потім шепоче на вухо: «Слухай, ти часом не взявся знову за політику?» — «Та ми якраз про це й говоримо. Але за політику я й не думаю братися». — «І правильно робиш. Послухай, Еде, я завжди кажу, і син мій те саме каже: на політиці ні пфеніґа не заробиш, може, на ній хтось і підніметься, але точно не ми».

А столяр дивиться на нього примруженими очима: «Ось воно що! Значить, уже й твій малий Авґуст також так вважає».

«Та в мене хлопець хоч куди, кажу тобі, його так просто не проведеш, нехай тільки хто спробує. Ми маємо заробляти гроші. І наші справи йдуть нівроку. Головне — не скиглити».

«Ну, будьмо, Фріце! Щасти тобі!»

«Плював я на весь той марксизм, на Леніна, на Сталіна і на всю ту шушваль. От чи дадуть мені кредит, грошенят, на який строк і на яку суму — ось що важливо, ось на чому світ стоїть».

«Ну ти таки дечого вже досяг». Франц зі столяром сидять й мовчки слухають, а господар усе розводиться, аж тут столяр наче з цепу зірвався:

«Я в марксизмі нічого не тямлю. Але знай, Фріце, не все так просто, як то ти зметикував у своїй макітрі. На біса мені марксизм або те, що інші кажуть — чи росіяни, чи Віллі зі своїм Штирнером. Усе це може бути хибним. Те, чого я справді потребую, я можу хоч щодня на пальцях полічити. Адже я зразу зрозумію, що то означає, коли мені хтось по шиї дасть. Або коли я сьогодні працюю, а завтра мене виженуть, скажуть, що нема замовлень, майстер залишиться, шеф, звичайно, також, тільки мене одного викинуть на вулицю, ходи тоді за допомогою. А дома у мене троє дівчат сидять, ходять до початкової школи, а в старшенької ніжки криві через англійську хворобу[172], послати її на лікування я не маю можливости, ото хіба що у школі до неї черга дійде. Моя жінка могла б пооббивати пороги у відомстві у справах дітей чи куди там ще можна піти, та вона зайнята, а зараз ще й хвора, взагалі-то вона роботяща, торгує на ятці копченими оселедцями, а дівчатка вчаться, вчаться, а яка школа, сам можеш уявити, і врешті вони знатимуть не більше нас. Отож-бо й воно. Я, звичайно, розумію, що інші намагаються своїх дітей чужих мов навчити, а влітку їдуть з ними на води, а в нас нема грошей навіть до Теґеля з ними поїхати. І кривих ніжок у дітей багатих ніколи не буває. А коли мені до дохтора треба, бо в мене ревматизм, то в тісній почекальні сидить чоловік з тридцять, а потім він ще й питає: так у вас же ревматизм, напевне, й раніше був, а як довго ви працюєте, а маєте папери? Він мені не вірить, а потім іди до лікаря від каси страхування, а там те саме, а якщо я хочу, щоб страхова каса, яка з мене щомісяця внесок здирає, мене на лікування послала, то я вже й не знаю, хіба що ти власну голову під пахвою принесеш, тоді, може, й пошлють. Фріце, я все це й без окулярів бачу. То вже треба верблюдом із зоопарку бути, щоб того не розуміти. І сьогодні це кожному й без Карла Маркса ясно. Адже, Фріце, все так і є, хіба ні?»

Столяр піднімає свою сиву голову і впритул дивиться на господаря. Потім знову встромив до рота люльку і пахкає, чекає, що той відповість. Господареві, здається, все це не дуже до вподоби, він склав губи трубочкою і бурчить: «Таки твоя правда. Моя молодша також має криві ніжки, і в мене так само нема грошей, щоб її у село відправити. Хоча, зрештою, бідні й багаті завжди були. Тут нам годі щось змінити».

Столяр незворушно попихкує люлькою: «Ось тільки кому хочеться бідним бути? Ото хай собі інші будуть бідні. А в мене ніякої охоти. З часом це добряче допікає».

Стиха балакають, повільно посьорбуючи пиво. Франц усе прислухається. Тут від шинквасу підходить Віллі. А Франц підводиться, бере свого капелюха і йде геть: «Ні, Віллі, сьогодні я хочу раніше лягти спати. Після вчорашнього голова як не лусне».

Франц крокує розпеченою, запиленою вулицею, румм ді бум ді думмель ді дай. Румм ді бум ді думмель ді дай. Ой хвилинку почекай-но, Гаарман[173] в гості вже іде, В нього є сокирка файна, Не сховаєшся ніде. Ой хвилинку почекай-но, Гаарман в гості вже іде… Хай йому біс, куди це я бреду? Куди мене занесло? Франц зупинився, хотів було через дорогу перейти, але вирішив розвернутися й пішов назад запилюженою вулицею, попри шинок, де ще й досі сиділи господар зі столяром. Ні, заходити не буду. А столяр таки правду казав. Для чого мені політика і всі ці дурниці? Користи мені з того жодної. Користи жодної. Жодної.

І Франц іде собі далі розпеченою, запилюженою, неспокійною вулицею. Серпень. На Розенталерплац купа людей, продавець газет тримає «Берлінську робітничу газету»[174]: «Марксистське таємне судилище», «Чеський єврей збиткується над хлопчиками», зґвалтував 20 хлопчиків, але його й досі не арештовують. Я також колись так торгував. Жахлива спека сьогодні. Франц зупинився: купив у чоловіка газету, на шапці свастика зеленого кольору, одноокий інвалід, знаю його з «Нового світу»[175], пий, пий, братику, пий, вдома залиш усі думи сумні, пий, братику, пий, вдома залиш усі думи сумні, біль і печаль хай ідуть в небуття, знову настане веселе життя.

Перейшов через площу і рушив по Ельзассерштрасе, згадав шнурки для черевиків, Людерса, біль і печаль хай ідуть в небуття, знову настане веселе життя, біль і печаль хай ідуть в небуття, знову настане веселе життя. Давно це було, минулого Різдва, страшенно давно, ось тут я стояв біля Фабіша, вигукував, торгував усіляким мотлохом, чимось для краваток, либонь затискачами, і Ліна, Ліна, полячка, товстушка, приходила сюди за мною.

І Франц, сам не знаючи чому, вертається на Розенталерплац і стоїть на зупинці біля Фабіша, якраз навпроти Ашинґера. І чекає. Так: він хоче саме туди. Він стоїть і чекає, і в ньому ніби тремтить якась магнітна стрілка, що вказує на північ! До Теґеля, там тюрма, тюремний мур! Саме туди йому закортіло. Саме туди йому треба.

І ось якраз їде 41-й трамвай, зупиняється, Франц заходить. Відчуває, що робить усе правильно. Трамвай рушив і їде, їде в Теґель. Він заплатив 20 пфеніґів, узяв квиток, він їде в Теґель, все йде як по маслу, ну й діла. На душі стало так легко! Справді, він їде в Теґель. Брунненштрасе, Уферштрасе, алеї, Райнікендорф, це справжнє, все це справді існує, саме туди він їде, воно там. І все цілком правильно. І поки він так сидить, усе стає ще більше справжнім, ще міцнішим, ще потужнішим. Франц відчуває таке глибоке задоволення, його охопило таке сильне умиротворення, що він заплющив очі й поринув у міцний сон.

Трамвай у сутінках проїхав ратушу. Берлінерштрасе, Райнікендорф-Вест, Теґель, кінцева. Кондуктор будить Франца, допомагає підвестися: «Далі трамвай не йде. А куди вам узагалі треба?» Франц, похитуючись, іде до виходу: «Теґель». — «Ну то ви вже приїхали». От набрався, так інваліди й пропивають свою пенсію.

А Франца зморив такий непереборний сон, що він насилу перейшов через площу й одразу попрямував до найближчої лавки під ліхтарем. Патрульний поліцай будить його, вже третя година ночі, він не чіпляється, бачить, що чоловік пристойно вдягнений, напевне, добряче набрався, але ж тут його можуть обчистити. «Тут не можна спати! Де ви мешкаєте?»

Франц трохи прочунявся. Позіхає. Так хочеться спатоньки! Ба, та це ж Теґель! А що я тут роблю? Для чого я сюди приїхав? Думки напливають одна на одну, мені треба в ліжко, а більше нічого. Сумно і сонно роззирається він навсібіч: так, так, це Теґель, тут я колись сидів, і що з того? Таксі! То навіщо я приїхав у Теґель? Гей, водію, розбуди мене, якщо я засну!

І могутній сон знову огорнув його, зірвав пелену з очей, і Франц усе зрозумів.

Ось там гори[176], і старий чоловік підводиться й каже до свого сина: ходімо. Ходімо, — каже старий чоловік до свого сина і йде, і син іде з ним, іде за ним горами й долами, вгору і вниз, вгору і вниз. — Скільки ще йти, батьку? — Я не знаю, маємо йти горами й долами, довго йти, іди за мною. Ти втомився, сину мій, не хочеш іти? — Та ні, я не втомився; коли ти хочеш, щоб я йшов з тобою, то я піду. І знову горами й долами, вгору і вниз — довгий шлях, уже полудень, і прийшли вони. — Поглянь, сину мій, там стоїть вівтар. — Мені страшно, батьку. — Чому тобі страшно, сину мій? — Ти рано розбудив мене, ми вийшли й забули ягня для цілопалення. — Так, ми його забули. Йшли горами й долами, вгору і вниз, так, ми його забули, ми не привели ягня. Поглянь, ось там вівтар. — Мені страшно, батьку. — Я маю скинути плаща; тобі страшно, сину мій? — Так, мені страшно, батьку. — Мені також страшно, мій сину, підійди ближче до мене, я вже скинув плаща, щоб не замастити рукави кров'ю. — Мені страшно, батьку, бо ти маєш ніж. — Так, я маю ножа, бо мушу вбити тебе, мушу принести тебе в жертву, так наказав Господь, покорися його волі, сину мій. — Ні, ні, я не можу, я закричу, не торкайся мене, я не хочу, щоб мене вбили. — Ти стоїш на колінах, сину мій, не кричи. — Я кричатиму. — Не кричи; якщо ти не захочеш, я не зроблю цього, але ти маєш захотіти. — Ми йшли горами й долами, вгору і вниз, чому я не можу повернутися додому? — Що тобі дім, коли Господь кличе тебе? — Я не можу, ні, але хочу, ні, не можу. — Підійди ближче, сину мій, поглянь, у мене в руці ніж, поглянь на нього, він дуже гострий, він має увіткнутися тобі в шию. — Має перетяти моє горло? — Так. — І тоді заструмує кров? — Так. Бо так наказав Господь. Чи хочеш ти сповнити його волю? — Я ще не можу, батьку. — Підійди швидше, мені не вільно бути твоїм убивцею; я можу принести тебе у жертву, тільки якщо ти сам цього побажаєш, сам віддаси своє життя. — Сам віддам своє життя? — Так, і віддаси його без страху. О, горе мені! Ти маєш померти, віддати своє життя Господу. Підійди ближче. — Наш Господь хоче цього? Ми йшли горами й долами, вгору і вниз, я так рано сьогодні встав. — Ти ж не хочеш бути боягузом? — Так, я все зрозумів, усе зрозумів! — І що ж ти зрозумів, сину мій? — Піднеси ножа до мого горла, зачекай, я лиш відгорну комір, щоб оголити шию. — Я бачу, ти таки справді все зрозумів, сину мій. Ти мусиш тільки захотіти, і я мушу захотіти, і якщо ми обоє охоче скоримося його волі, тоді озветься Господь, ми почуємо його поклик: «Зупинися!» Тож ходи сюди, підстав свою шию. — Так. Мені зовсім не страшно, я радо сповню його волю. Ми йшли горами й долами, вгору і вниз, і ось ми тут. Піднеси сюди ножа, батьку ріж, я не кричатиму.

І син відкинув голову, батько зайшов ззаду, ліву руку поклав йому чоло, правицею заніс жертовний ніж. Син хоче цього. І тут почули вони поклик Господа і впали ниць.

Що промовив голос Господній? — Алілуя. Горами й долами лунав той голос. Ви покірні волі моїй, алілуя. І ви житимете. Алілуя. Зупинися, викинь ножа у провалля. Алілуя. Я Господь, якому ви маєте скорятися нині й на віки вічні. Алілуя. Алілуя. Алілуя. Алілуя. Алілуя. Алілуя. Алілуя. Алілуя, луя, луя, луйя, алілуя, луя, алілуя.

«Міцо, Муллекен, маленька Муллекен, ну висвари мене добряче». Франц хоче посадити Міцу собі на коліна. «Ну скажи бодай слово, що я такого зробив, хіба що спізнився вчора ввечері?» — «Послухай, Франце, ти можеш втрапити у халепу, вештаючись зі всякими». — «Ти про що?» — «Водію довелося тягти тебе нагору. Я до тебе говорю, а ти — анітелень, лежиш і хропеш». — «Та я ж кажу тобі: був у Теґелі, саме так, їздив до Теґеля, зовсім один». — «І це правда?» — «Так, зовсім один. Мені там колись довелося кілька років відсидіти». — «То ще не все відсидів?» — «Ні, відсидів усе до останнього дня. Просто хотілося ще раз на все те поглянути. То хіба через це варто злитися, Муллекен?»

Вона сидить поряд, як завжди, і не зводить з нього лагідного погляду. «Послухай, кинув би ти ту політику, га?» — «Та я вже кинув». — «І що, на збори більше не ходитимеш?» — «Та, мабуть, не ходитиму». — «А якщо підеш, то скажеш мені?» — «Скажу».

Тут Міца поклала свою руку Францові на плече, притулилася до нього, обоє замовкли.

І знову не знайдеться нікого, хто був би щасливіший за нашого Франца Біберкопфа, який послав політику під три чорти. Сильно йому треба через неї собі голову сушити! Сидить тепер по шинках, співає, грає в карти, а Міца тим часом познайомилася з одним паном, що майже такий самий заможний, як і Євин, але одружений, що тільки на краще, він найняв для неї непогану квартирку з двома кімнатами.

А того, що надумала Міца, Францові також не вдалося уникнути. Якось до нього несподівано прийшла Єва. А чом би й ні, коли Міца сама цього хоче? Але, Єво, послухай, а що як в тебе справді буде дитина? Ну, якщо у мене народиться дитина, то мій старий на радощах мені десять замків набудує.

Про Франца Біберкопфа нема що багато розказувати, цього хлопця ми вже знаємо. Можна легко уявити, що робитиме свиня, коли повернеться у свій хлів. Щоправда, свині ведеться краще, ніж людині, адже свиня — то просто купа м'яса й жиру, і що з нею може трапитися, варіантів небагато, головне, щоб корму було вдосталь: у кращому разі вона може ще раз привести потомство, але в кінці життя на неї все одно чекає ніж, що, зрештою, не так уже й жахливо: перш ніж вона щось збагне, — а що може збагнути така тварина? — її вже й порішили. Тоді як людина має очі, в ній приховано багато чого, й усе на купі; людина може думати про всіляку чортівню, а передовсім про те [от жахлива голова], що з нею трапиться в майбутньому.

Ось так живе собі наш товстун, наш любий однорукий Франц Біберкопф, Біберкопфчик, а вже й серпень, коли погода ще така приємна. І Францик уже дуже незлецько навчився веслувати самою лише лівою рукою, поліція його не турбує, хоча він давно вже не з'являвся на реєстрацію, мабуть, у них у відділку також усі на літніх акаціях, врешті, поліцаї також мають усього дві ноги, й за ті пфеніґи, які вони заробляють, їм неохота збивати ноги через такі дрібниці, і навіщо його шукати; кому цікавий той Франц Біберкопф, що то за Біберкопф, чому саме Біберкопф, і чому в нього одна рука, раніше було дві; та хай собі та справа припадає пилом, у людей достатньо інших клопотів.

Але ще є вулиці, де чути й видно всяку всячину, буває, спаде комусь на думку щось із минулого, може й мимохідь, а життя тягнеться собі далі, день за днем, щось трапляється і сьогодні, а ти його проґавив, а назавтра знову щось, а ти про нього вже й забув, з людиною постійно щось відбувається. Та життя візьме своє, думає крізь сон Франц. От, приміром, якщо літнього дня зловити з вікна муху, посадити її у квітковий горщик та присипати піском: коли це справді здорова муха, то вона знову вилізе, й від того насипаного піску нічогісінько з нею не буде. Так собі Франц часом думає, коли дивиться довкола й бачить щось інше, ніж завжди, але мене все те не обходить, мені живеться добре, і політика мене також не обходить, а коли люди настільки дурні, що дозволяють себе експлуатувати, то що я тут вдію? Чого мені сушити голову через усіх тих людей?

А Міца має лише одну турботу: утримувати Франца від пиятик, бо то в нього слабке місце. Він має природжену потребу до алкоголю, в ньому щось таке дрімає й щораз виходить назовні. Він каже: коли п'єш, то жирком обростаєш і всяка дурниця в голову не лізе. Герберт якось сказав Францові: «Послухай, навіщо ти так багато п'єш? Ти ж щасливчик. Поглянь, ким ти був раніше: газетярем. А тепер? У тебе, звичайно, немає руки, зате ти маєш Міцу, маєш прибуток, ти ж не почнеш знову пиячити, як тоді, коли був з Ідою?» — «Та про це й мови не може бути, Герберте. Коли я п'ю, то просто так проводжу вільний час. От сидиш і маєш заняття: п'єш собі, а потім ще вип'єш, і ще. Крім того, подивися на мене, спиртне мені не шкодить». — «Так, ти знову став досить огрядним, але поглянь у дзеркало, які в тебе очі!» — «І які ж у мене очі?» — «Та сам уважно подивися: капшуки під очима, як у діда старого. І це у твої роки! Отямся, а то на справжнього діда перетворишся, від пиятики люди старіють».

«Облишмо цю розмову. Розкажи краще, як вам ведеться. Що сам поробляєш, Герберте?» — «Скоро знову візьмемося за діло, у нас двоє новеньких, добре себе показали. Знаєш Кноппа, того, який може вогонь ковтати? Так це він тих хлопців десь відкопав. Каже до них: «Якщо хочете зі мною справу мати, тоді спершу покажіть, на що ви здатні». Їм по вісімнадцять-дев'ятнадцять років. Отже, Кнопп став на розі Данціґерштрасе й дивиться, що вони робитимуть. А ті запримітили якусь стару й підгледілися, як вона гроші в банку зняла. Йдуть слідом за нею, ні на крок не відстають. Кнопп думає, що зараз вони легенько підштовхнуть її, вихоплять сумку й накивають п'ятами. Аж ні, ті терпляче йдуть слідом до будинку, де вона живе, й поки та дріботить повільним кроком, вони вже вскочили у під'їзд і чекають там на неї. Щойно стара відчинила двері, як вони кинулися до неї: «Це ви пані Мюллер?» А вона й справді пані Мюллер, потім забалакували їй зуби, аж поки побачили, що до зупинки під’їжджає трамвай, а тоді сипонули їй перцю в обличчя, вихопили сумку, захряснули двері й кинулися бігти через дорогу до зупинки. Кнопп потім лаявся й сказав, що сідати у трамвай — то вже було зайве; поки вона відчинила б вхідні двері й збагнула б, що воно й до чого, вони могли спокійнісінько в кнайпі навпроти по кухлику пива випити. До того ж біганина по вулиці підозріло виглядає». — «А вони хоча б здогадалися швидко зіскочити?» — «Так. І оскільки Кнопп був не зовсім ними задоволений, вони ще дещо встругнули: взяли із собою Кноппа й о дев'ятій вечора подалися на Ромінтенерштрасе, де цеглиною розбили вітрину годинникової крамниці, вигребли звідти все — і гайда. І ніхто їх не спіймав. Ті нахабні чортяки просто затесалися в натовп людей, які збіглися на ґвалт, і стоять собі любісінько. Такі нам згодяться». Франц хитнув головою: «Так, спритні хлопці». — «Але тобі те все ні до чого». — «Справді, ні до чого». — «Тільки кинь пити, Франце».

У Франца сіпнулося обличчя: «А чому ж не пити, Герберте? Що вам усім від мене треба? Я ж нічого не можу, нічого не можу, цілковитий інвалід». Дивиться Гербертові в очі, кутики рота опустилися: «Знаєш, до мене всі прискіпуються: один каже, щоб не пив, інший каже, щоб не водився з Віллі, а ще інший каже: облиш ту політику». — «Політику? Я проти цього нічого не маю, сам знаєш».

Відкинувся Франц на спинку стільця й все дивиться на свого друга Герберта, а той собі думає: «От пику наїв, хоч і добрий він, наш Францик, але може бути й небезпечним». А Франц простяг до нього руку й шепоче: «Зробили з мене каліку, Герберте, хіба не бачиш? Тепер я ні до чого не годжуся». — «Ну ти й загнув, піди скажи це Єві або Міці». — «Так, у ліжку — то правда, я знаю. Але от ти кимось є, щось робиш, та й хлопці теж». — «А ти? Якби сильно захотів, то міг би й одною рукою справами займатися». — «Не взяли мене. Та й Міца не хотіла. Наполягла на своєму». — «Менше з тим — давай, берися до справи». — «Ось так увесь час: то давай, то кидай. Так ніби я песик дресирований: на стіл, зі столу, а потім знову на стіл».

Герберт налив дві чарки коньяку; треба буде з Міцою перемовитися, з хлопцем не все гаразд, треба, щоб була обережна, а то знову розлютиться, і буде те, що з Ідою. Франц залпом влив у себе чарку: «Герберте, я — каліка; поглянь на порожній рукав. Якби ти знав, як вночі болить у мене те плече, спати не можу». — «То сходи до лікаря». — «Не хочу, не хочу, знати не хочу жодного лікаря, досить з мене Маґдебурґа». — «Знаєш що, я скажу Міці, щоб вона з тобою кудись поїхала. Вирвешся з Берліна, подихаєш іншим повітрям». — «Дай мені спокій, Герберте, я краще вип'ю». Герберт зашепотів йому на вухо: «А потім з Міцою буде те саме, що колись з Ідою сталося?» Франц здригнувся: «Що?!» — «Те, що чув! Чого витріщаєшся на мене, ну повитріщайся, хіба тобі мало було тих чотирьох років?» Франц стис кулак просто перед Гербертовим носом: «Слухай, ти що?» — «Я нічого, а ось ти…»

Єва, яка стояла під дверима, все чула. Вона хотіла було піти геть, але після цих слів зайшла до них у кімнату в розкішному ясно-брунатному костюмі, штовхнула Герберта під бік: «Та хай собі п'є. Не дурій». — «Невже ти не бачиш, що з ним коїться? Чи ти хочеш, щоб він знову в таку історію влип?» — «Ну ти й загнув, краще помовч».

Франц, як теля, витріщився на Єву.

А вже за півгодини у себе в кімнаті він питає Міцу: «Що скажеш, можна мені пити чи ні?» — «Можна, але знаючи міру. Не занадто». — «А ти не хотіла б напитися?» — «З тобою? Залюбки». Франц аж розцвів: «Боже, Міцо, ти справді хочеш напитися? Ти ще ніколи не була п'яна?» — «Та чого ж, була. Гаразд, давай нап'ємося, просто зараз».

Щойно Франц був сумний, а тепер він бачить, як Міца засяяла, так само, як ото було нещодавно, коли вона в Єви гостювала й коли про дитину мова зайшла. Дивиться Франц на неї, на свою милу, славну дівчинку: яка ж вона маленька, здається, він міг би її собі в куртку сховати, вона обвила його руками за шию, він притримує її лівою рукою за стан, і тут, і тут…

На мить Франц ніби кудись провалився. Його рука, яка лежить на її стегні, раптом напружилася. Але подумки Франц робить тією рукою якийсь рух. Його обличчя немов скам'яніло. Йому здалося, що в руці у нього збивачка, якою він згори вниз завдає Міці удару в груди — раз, ще раз… тріщать ребра… Лікарня, цвинтар, бреславець.

Франц відштовхнув Міцу, вона не знає, що з ним таке, лягає поруч з ним на долівку, а він щось бурмоче, щось лепече, і ридає, і обціловує її, і знову плаче, сам не знає чому. А потім вона приносить дві пляшки шнапсу, а він усе каже «ні, ні», але ж воно звеселяє, так радісно на душі, Боже, обоє розважаються, заходяться сміхом. Міці вже давно треба було йти до свого покровителя, та що має робити: залишилася з Францом, вона на ногах не може встояти, вже не кажучи про те, щоб кудись іти. Вона тягне шнапс просто з Францового рота, а той хоче висмоктати його назад, а в неї той шнапс уже з носа ллється. І регочуть обоє, та раптом Франц тяжко захропів і проспав аж до пізнього ранку.

Чого це в мене так болить плече, та мені ж відтяли руку.

Чого це в мене так болить плече, так болить плече?

Куди це Міца поділася? Залишила мене тут самого.

Вони відтяли мені руку, геть відтяли, плече болить, плече. Тварюки, відрізали мою руку, вони це зробили, оті тварюки, це вони були, покидьки, руки нема, та ще й кинули мене на землі. Плече, плече так болить, вони мене там порішили б, якби змогли, хай би вже й плече відрізали. Хай би вже й плече відрізали. Хай би вже й плече відрізали, то хоч би воно так не боліло, а бодай їм… Вони не вбили мене, тварюки, це їм не вдалося, не пощастило їм зі мною, тим покидькам, але й так біда, ось я лежу, і нікого немає, і ніхто не чує мого стогону: так болить рука, плече, тварюки, хай би вже тоді зовсім задавили. А тепер я півчоловік. Моє плече, моє плече, більше несила терпіти. Кляті покидьки, покидьки, занапастили мене, що мені тепер робити, і де це Міца, кинула мене. Ой болить, ой-ой-ой.

Муха все дереться й дереться нагору, вона сидить у квітковому горщику, пісок обсипається з неї, він їй байдужий, вона його струшує, вистромляє чорну голівку, вилізла.

Сидить над водою великий Вавилон, мати розпусти й гидоти землі. А сидить вона на червоній звірині, й має сім голів і десять рогів, це видно, і ти мусиш це бачити. Кожен твій крок тішить її. Напилася вона крови святих, яких шматує. Ось роги, якими вона б'є, вона вийшла з безодні й веде до прокляття, поглянь на неї, перли, кармазин, порфиру, і зуби, як скрегоче вона ними, тлусті, налиті губи, по яких текла кров, якої вона скуштувала. Вавилонська блуднице! Золоті ядучі очі, товста шия! Як же вона сміється до тебе!

Пильнуй, коли летять снаряди, багнюка летить навсібіч, кроком руш, вище ногу, тримати стрій, мені треба вийти, вперед, та що може статися, хіба що всі кістки перетовчуть, а більше нічого, думм-друмм-думм, чіткіше крок, раз-два, раз-два, лівою, лівою!

Франц Біберкопф марширує по вулицях твердим кроком, лівою-правою, лівою-правою, не здаватися втомі, жодних шинків, не пити, підемо подивимося. Аж тут летіла куля, твоя то, чи моя, як я її впіймаю, одразу ж і сконаю, лівою-правою, лівою-правою. Гуркіт барабанів, побатальйонно!.. Нарешті він дихає на повні груди.

Шлях лежить через увесь Берлін. Коли солдати містом марширують[177], а чому, а тому, а все це через чінґ-дарада, бумдара, все це через чінґдарада, дада. Стоять німі будинки проти ночі, А вітер віє, віє, де захоче[178], а чому, а тому, а все це через чінґдарадада.

У своїй глухій, брудній норі — брудній норі, а чому, а тому, глухій норі, а чому, а тому, а все це через чінґдарада, бумдарада, бум — сидить Райнгольд, той, що з Пумсової банди, коли солдати містом марширують, то їм дівчата усмішки дарують, сидить, читає газету, лівою, лівою, аж тут летіла куля, твоя то, чи моя, читає про Олімпійські ігри, раз-два, а ще про те, що гарбузове насіння — чудовий засіб проти глистів. Він читає дуже повільно, вголос, дарма що затинається. Втім, коли він сам, то майже не затинається. Замітку про гарбузове насіння вирізав ножицями, коли солдати містом марширують, бо в нього колись був солітер, можливо, він досі має одного, можливо, це той самий, а може й новий, у старого завелося потомство, треба таки спробувати з гарбузовим насінням, отже, зелену шкірочку також треба їсти, а не зчищати її. Стоять німі будинки проти ночі, А вітер віє, віє, де захоче. Конгрес гравців у скат в Альтенбурзі, я в таке не граю. Навколосвітня подорож, усі витрати становлять 30 пфеніґів за тиждень, знову якесь шахрайство.

Коли солдати містом марширують, то їм дівчата усмішки дарують, а чому, а тому, а все це через чінґдарада, бумдара, бум. Хтось стукає у двері, заходьте!

Підйом! Марш уперед! Райнгольд миттєво потягся за револьвером. Аж тут летіла куля, твоя то, чи моя, товариша скосило, і він лежить безсило, неначе лежу я, неначе лежу я. Перед ним стоїть Франц Біберкопф, без однієї руки, достоту інвалід війни. Та він п'яний! Чи ні? Нехай тільки поворухнеться, одразу ж його пристрелю.

«Хто тебе впустив?» — «Твоя господарка». В атаку, в атаку! «От стерво, геть здуріла». Райнгольд уже біля дверей: «Пані Тітч! Пані Тітч! Що це таке? Я ж вам сказав: мене нема вдома, ні для кого». — «Вибачте, пане Райнгольд, мені ніхто нічого не казав». — «Якщо я нічого не сказав, значить, мене немає, хай йому біс! Ви ще тут мені хтозна-кого в дім пустите!» — «То ви, напевне, моїй доньці сказали; а вона пішла й нічого мені не передала».

Він зачинив двері, все ще стискає револьвер. Солдати. «Чого тобі тут треба? Ти тут щось забув?» Він затинається. Чи це той самий Франц стоїть перед ним, зараз він дізнається. Йому не так давно машина руку відчавила, він був порядною людиною, це кожен під присягою підтвердить, а тепер сутенером став, не будемо згадувати, з чиєї вини. Гуркіт барабанів, побатальйонно… і ось він стоїть тут. «Гей, Райнгольде, то в тебе револьвер?» — «А що?» — «Для чого він тобі? Що ти хотів робити?» — «Я? Нічого». — «Ну тоді, може, відкладеш його вбік?» Райнгольд кладе револьвер перед собою на стіл. «Навіщо ти прийшов до мене?» Ось він сидить, це він вдарив мене в підворітті, це він викинув мене з машини, а я ж нічим йому не завинив, була ще Циллі, а я спускався сходами. Все це піднялося з пам'яті. Місяць над водою, такий яскравий увечері, дзвони. А зараз у Райнгольда револьвер.

«То сідай, Франце, ти напився, чи що?» Ач як втупився у нього, наче той бик, він точно п'яний, ніяк не покине пиятику. П’яний, звісно, ну та нічого, у мене револьвер А все це через чінґдарада, бумдарада бум. Франц сідає. Сидить. Яскравий місяць світить над водою. Він сидить у Райнгольда. У того, кому він допоміг з дівчатами, одну за одною переймав від нього, а потім той захотів, щоб Франц стояв на атасі, але ні про що не попередив, а тепер я став сутенером і не знаю, як то воно з Міцою повернеться, ось яка ситуація. Але все це лише думки. А відбувається лише одне: Райнгольд, Райнгольд сидить перед ним.

«Просто хотів побачитися з тобою, Райнгольде». Саме цього я й хотів, побачити, просто побачити — то вже вистачить, от ми й сидимо. «Що ти задумав, хочеш притиснути мене, шантажувати тим, що тоді трапилося? Чого мовчиш?» Нічого не кажи, не смикайся. Хлопче, вперед кроком руш, подумаєш, просвистіло кілька снарядів. «То це шантаж, еге ж? Скільки ж ти хочеш? Ми знали, що ти можеш прийти. І те, що ти сутенер, також знаємо». — «Ну, сутенер. А що мені робити, з однією рукою?» — «Ну, то чого тобі треба?» — «Та, власне, нічого». Рівно сидіти, триматися, це ж Райнгольд, завжди він ось так тихцем-нихцем підкрадається, треба пильнувати.

Але Франца вже взяли дрижаки. Три мудреці прибули зі сходу[179], і мали вони ладан, і курили вони ладаном, курили… І все димом огорнулося. А Райнгольд міркує собі: або він п'яний, тоді невдовзі забереться й не буде жодних проблем, або він таки чогось хоче. Ні, він таки чогось домагається, але чого саме, шантажувати ніби не збирається, а що ж тоді? Райнгольд дістав пляшку зі шнапсом і думає, що ось вип'є трохи Францик, і я все у нього вивідаю. Часом не Герберт його послав, аби винюхати, що й до чого, а потім здати? Та коли Райнгольд ставить на стіл два сині келишки, то помічає, що Франц тремтить. Місяць, ясний місяць яскраво світить над водою, аж дивитися боляче, в очах потемніло, що це зі мною таке? Тут Райнгольд втішився, повільно прибрав револьвер зі столу й засунув до кишені, потім наповнив келишки й знову поглянув на Франца: ти диви, та у нього лапа труситься, ним просто тіпає, от боягуз, тільки балакати мастак, боїться револьвера чи мене, та я ж йому нічого не зроблю. І Райнгольд одразу заспокоївся, став навіть люб'язним. Йому приємно бачити, як Франц тремтить, ні, він не п'яний, йому просто страшно, зараз ще знепритомніє чи в штани напудить, а сам, напевне, збирався мене налякати.

Тут Райнгольд взявся розповідати про Циллі, так ніби він з Францом учора бачився, каже, Циллі знову до нього прийшла, на кілька тижнів, таке буває: як не бачу якусь жінку місяць-другий, то вона знову починає його вабити — реприза, так би мовити, кумедно, правда? Потім дістав сигарети й пачку порнографічних листівок, а ще світлини, а на деяких Циллі разом із Райнгольдом. Франц і слова вимовити не може, тільки дивиться на Райнгольдові руки, той має дві долоні, дві руки, а він лише одну, Райнгольд кинув його під машину з двома руками, а чому, а тому, хіба я не повинен убити цього типа, а все це через чінґдарада. Герберт так вважає, але я так не думаю, а чого ж мені хочеться? Нічого я не можу, зовсім нічого. Але ж я мушу, я ж хотів щось зробити, а все через чінґдарада, бумдарада, бум — і що я за чоловік такий, тьху, мокра курка! Франц зіщулився й знову почав тремтіти, випив залпом келишок шнапсу, потім ще один — не допомагає, аж тут Райнгольд і каже так тихесенько: «Франце, я хотів би… я хотів би на рану подивитися». А все через чінґдарада, бумдарада, бум. Франц розстебнув куртку — ось так узяв і розстебнув, ще й рукав підсмикнув і показує куксу, Райнгольд скривився: «Гидко виглядає». Франц застебнув куртку: «Спочатку було ще гірше». Дивиться Райнгольд на Франца, а той мов води у рота набрав, сидить і навіть пальцем не поворухне, а сам товстий, як кнур, і рота розтулити не може, Райнгольду кортить ще трохи познущатися над ним, стриматися не може.

«А ти завжди рукав отак у кишені носиш? Ти його щоразу туди засовуєш, чи він пришитий?» — «Ні, я його щоразу засовую». — «Іншою рукою дістаєш? Чи раніше, коли ще не вдягнувся?» — «І так, і так. Коли одягнешся, тоді не так зручно». Райнгольд стоїть поряд з Францом, смикає за рукав. «Гляди, не клади нічого в праву кишеню. А то звідти можуть легко поцупити». — «У мене не поцуплять». А Райнгольд усе розмірковує: «Слухай, а якщо ти одягаєш, скажімо, пальто? Певно, це дуже незручно, коли два порожні рукави». — «Зараз же літо. А взимку якось воно буде». — «Побачиш, буде не дуже добре. А чого б тобі не замовити штучної руки? От коли людині ногу відріжуть, то їй роблять штучну». — «Бо інакше ходити не зможе». — «Можна ж і штучну руку причепити, краще виглядатиме». — «Та ні, тільки тиснути буде». — «Я б собі все-таки штучну замовив або, може, в рукав чогось напхав. Ану йди-но сюди, зараз спробуємо». — «Та для чого, послухай, я не хочу». — «Чого ти маєш ходити з одвислим рукавом, ось побачиш, гарно виглядатиме, ніхто й не помітить, що руки нема». — «Та для чого це мені, я не хочу». — «Та йди сюди, цурпалок тут не годиться. А ми запхнемо туди кілька пар шкарпеток або сорочок — й усе буде чудово».

Райнгольд запалився ідеєю, витяг порожній рукав Франца з кишені, кинувся до комода й став засовувати у рукав все підряд: носовички, шкарпети. Франц відмагається: «До чого воно, все одно триматися не буде, вийде якась ковбаса, дай мені спокій». — «Ні, ні, маю тобі сказати, що то робота для доброго кравця, той підтягне де треба, й все чудово виглядатиме, не ходитимеш більше, як каліка, а так ніби просто тримаєш руку в кишені». Шкарпетки повипадали: «Так, тут таки треба кравця. А знаєш, я не переношу калік, для мене каліка — це людина, яка ні на що не годиться. Коли бачу каліку, то думаю собі: і навіщо такому на світі жити?»

А Франц слухає і слухає, та все головою киває. Мимоволі його знову проймає дрож. Нараз йому здається, що він знову на Алексі, йде на діло, потім усе кудись пропало, напевно, це все через той нещасний випадок, нерви розгулялися, треба опанувати себе. Але його далі трясе й морозить. Усе, геть звідси, спускається сходами вниз, бувай, Райнгольде, мушу йти, тримати крок, правою-лівою, правою-лівою, чінґдарада.

І ось огрядний Франц Біберкопф уже повернувся від Райнгольда додому, а рука й досі труситься, а ще морозить постійно, аж з рота сигарета випала. А вдома у нього Міца сидить зі своїм покровителем, вона чекала на Франца, бо збирається з тим паном на два дні кудись поїхати.

Франц відвів її вбік: «А я що від тебе матиму?» — «А що ж мені робити, Франце? О, Боже, Франце, що це з тобою?» — «Нічого, давай, збирайся». — «Я приїду сьогодні ввечері». — «Та й ти вже». Він ледь не зірвався на крик. Вона зиркнула на свого покровителя, хутко поцілувала Франца в потилицю — і гайда. А внизу подзвонила до Єви: «Слухай, як матимеш час, зайди до Франца. З ним щось негаразд. А що, я й сама не знаю. Просто зайди». Але Єва не змогла зайти, бо цілий день лаялася з Гербертом та за тією сваркою так і не вибралася з дому.

Тим часом сидить наш Франц Біберкопф, наша кобра-змія, наш залізний борець, сам-самісінький, сидить на своєму підвіконні, вчепився в нього своєю єдиною рукою й думає про те, яку він упоров дурницю, не інакше як лихий його поплутав, що він поперся до того Райнгольда. От ідіотизм, коли солдати містом марширують, повний ідіотизм, от телепень, щось треба робити, тільки не сидіти ось так. А потім думає собі: ні, я таки маю це зробити, маю знов туди піти, так цього не можна залишати, він мене зганьбив, напхав ганчір'я в рукав, про таке комусь навіть розказати соромно.

І Франц припав головою до підвіконня, зіщулився, соромно йому, до болю соромно: як я міг таке допустити, як дозволив, телепень такий, ще й тремтів перед тим негідником. Сором, який сором! Франц аж зубами скрегоче, ладен сам себе розірвати, я ж цього не хотів, і ніякий я не боягуз, навіть з однією рукою.

Мушу ще раз піти до нього. Та й заснув. Ось уже вечір, Франц нарешті прокинувся й підвівся зі стільця. Роззирнувся кімнатою, на столі стоїть пляшка шнапсу, Міца залишила, але пити не буду. Не хочу ганьбитися. Не буду очей ховати. Піду ще раз до нього. Рум ді бум, гармати гримлять, сурми сурмлять. Уперед, на вулицю, лише куртку накину, хотів мені в рукав ганчір'я напхати, от піду й сяду перед ним, і жилка в мене не здригнеться.

Берлін! Берлін! Берлін! Трагедія на морському дні, затонув підводний човен. Весь екіпаж задихнувся. Задихнулися й тепер усі мертві, сльозами горю не зарадиш, бо то вже кінець, то вже по всьому, забудь. Марш, марш! Зіткнулися два військові літаки. Зіткнулися і впали, пілоти загинули, ніхто про них і не згадає, мертві та й годі.

«Добривечір, Райнгольде. Ось бачиш, я знову прийшов». А той витріщився на Франца: «Хто тебе впустив?» — «Мене? Ніхто. Двері були відчинені, от я і ввійшов». — «Ага, а подзвонити в двері ти не міг?» — «Чого мені до тебе дзвонити, хіба я п'яний?»

Сіли один навпроти одного, курять, Франц Біберкопф уже не тремтить, сидить випроставшись і тішиться, що живий, це найкращий день відтоді, як він потрапив під колеса, і найкраще, що він відтоді зробив: прийшов сюди і сидить, хай йому біс! Це краще, ніж на зборах і навіть краще, ніж із Міцою. Так, це найкраще з усього: він мене не звалить з ніг.

Просиділи до восьмої вечора, Райнгольд зазирає Францові в обличчя й каже: «Франце, ти ж знаєш, що у нас із тобою давні порахунки? Скажи мені відверто, чого ти від мене хочеш». — «Які там у нас порахунки?» — «Ця справа з машиною». — «І що воно дасть? Рука в мене від того не виросте. А потім… — Франц гепнув кулаком по столу, — а потім, це, може, й на краще. Далі так не могло тривати. Щось таки мало статися». Го-го, ось так я думаю. Ось таким я тепер став. Райнгольд обережно запитує: «Це ти про вуличну торгівлю?» — «Так, і про неї також. Тоді у мене в голові немов щось зсунулося. Але тепер усе минуло». — «І руки нема». — «У мене ще одна є, я ще маю голову на плечах і дві ноги». — «А що ти поробляєш? Сам крутишся чи з Гербертом?» — «З одною рукою? Та я нічого не можу робити». — «Але ж послухай, сутенером бути — то страшенна нудьга».

Райнгольд поглядає на Франца й думає: «Який же він здоровий і товстий! Хочеться мені з ним іще трішки погратися. Такий на задніх лапках переді мною сидітиме. Тільки треба йому ще ребра перерахувати. Того, що він втратив одну руку, йому, мабуть, замало».

Тут вони заговорили про жінок, і Франц розповів про Міцу, яка раніше звалася Сонею, вона добре заробляє, а сама дуже чемна дівчинка. А Райнгольд думає собі: «Чудово! Я в нього її заберу і втопчу його у багно».

Хробаки жеруть землю й вивергають її, знову жеруть і знову вивергають. Ці тварючки жеруть, не знаючи втоми: щойно набили собі черево — і вже знову голодні, і знову напихаються, ковтаючи все підряд. А людина — як той вогонь: поки жере — горить, а коли їжі немає, тоді згасає.

А Франц Біберкопф тішиться із самого себе, що він ось тут сидить і зовсім не тремтить, радіє, ніби знову на світ народився. І коли він з Райнгольдом спускався сходами, також тішився. Коли солдати містом марширують, правою, лівою, яке гарне життя, всі, хто тут іде, то мої друзі, і ніхто мене нізвідки не викине, хай тільки спробує. А чому, а тому, їм дівчата усмішки дарують.

«Піду на танці», — каже він до Райнгольда. Той питає: «А твоя Міца з тобою піде?» — «Ні, вона зі своїм покровителем поїхала на два дні». — «Коли вона повернеться, я піду з вами». — «От і чудово, вона зрадіє». — «Невже?» — «Та кажу ж тобі. Не бійся, вона не кусається».

Франц страшенно розвеселився, щасливий протанцював цілу ніч, а сам ніби заново на світ народився, спершу був у Старій танцзалі[180], а потім у шинку в Герберта, і всі веселилися разом з ним, а він почувався найкраще. Коли танцював з Євою, думав про тих двох, яких любив найдужче: одна — це його Міца, як би було гарно, коли б вона зараз тут була, а другий — Райнгольд. Та він не наважується в цьому зізнатися. Всю чудову нічку, танцюючи то з тою, то з тою, він думає лише про цих двох, яких зараз немає і яких він любить понад усе, і був щасливий від того.

Тепер кожен, хто дочитав аж сюди, бачить, який стався поворот: поворот навспак, і Франц його вже зробив. Франц Біберкопф, сильний як кобра-змія, знову з'явився на сцені. Нелегко йому довелося, але ось він знову тут.

Здавалося, він уже повернувся, коли став Міциним сутенером і походжав із золоченим портсигаром і в кашкеті веслярського клубу. Але тепер він таки повністю повернувся: ойкає на радощах і не знає ні страху, ні сумнівів. Дахи вже не сповзають донизу, а рука — то таке, нема, то й нема. Йому з голови повилітали всі химери. Зараз він сутенер і знову хоче стати злочинцем, але тепер це його зовсім не хвилює, якраз навпаки.

І все — як на початку. Але тут також цілком ясно, що перед нами вже не та, колишня, кобра-змія. Нашого давнього Франца Біберкопфа годі впізнати. Першого разу Франца обдурив його друг Людерс, і Франц втратив рівновагу та гепнув навзнак. Другого разу мав він стояти на атасі, та він не захотів, і тоді Райнгольд викинув його з машини просто під колеса іншого автомобіля. Тепер уже з Франца досить, та було б досить і для будь-якої іншої людини. Він не пішов у монастир, не звів порахунків з життям, він ступив на стежку війни, він хоче не просто бути сутенером і злочинцем, тепер він хоче бути таким усупереч всьому. Подивіться на Франца, він уже не просто танцює, наїдається й тішиться своїм життям, тепер він закружляв у шаленому танку, коли все навколо миготить, закружляв з чимось невідомим, і ми побачимо, настільки він сильний і хто кого здолає, хто вийде переможцем — Франц чи те, невідоме.

Коли Франц Біберкопф вийшов з Теґельської тюрми, то голосно заприсягнувся: буду порядним. Своєї клятви він не дотримав. Тепер він хоче дізнатися, чи він узагалі має право щось заявляти. Він хоче дізнатися, чому й за віщо йому відтяли руку. І хто зна, що там у Францовій голові робиться, можливо, він хоче одержати від Райнгольда свою руку назад.