Берлін Александерплац

Книга друга

Отак ми щасливо доправили нашого хлопця до Берліна. Він дав слово чести, й постає питання, чи не закінчити нам на цьому. Кінцівка видається оптимістичною й без жодних підступів, та й уся оповідь ніби вже добігає кінця, ще й має велику перевагу лаконічности.

Проте цей Франц Біберкопф — то не якийсь перший-ліпший персонаж. Я викликав його до буття не заради забави, а для того, щоб пережити разом із ним його важке, правдиве й повчальне життя.

Франц Біберкопф переніс тяжке випробування, але тепер він почувається задоволений і стоїть, широко розставивши ноги, на берлінському ґрунті, й коли він каже, що хоче бути порядним, то можемо повірити йому, що він справді таким буде.

Ви ще побачите, як цілими тижнями він буде порядним, адже він дав слово. Але в певному сенсі то лише відстрочка.

Колись у раю жило двоє, Адам і Єва. Їх помістив туди Господь, який створив тварин і рослин, і небо, і землю. І раєм був чудовий сад Едемський. Росли в ньому квіти й дерева, бавилися звірі, ніхто не знущався з іншого. Сонце сходило й заходило, і місяць — так само, тож у раю цілісінький день панувала сама лише радість.

Так радісно хочемо почати й ми. Нумо співати й при цьому рухатися: ручками — заплескали, ніжками — затупотіли, раз туди, а раз сюди, і не буде в нас біди.

Торгівля й промисловість

Прибирання міста й гужові перевезення

Охорона здоров'я

Підземне будівництво

Мистецтво й освіта

Транспорт

Ощадна каса й міський банк

Газові служби

Пожежна охорона

Фінансові й податкові служби

Публікація плану земельної ділянки, що на вулиці Ан-дер-Шпандауер-Брюке, 10.

План оздоблення фасаду стінною розеткою на стіні будинку Ан-дер-Шпандауер-Брюке, 10, нанесення якої пов'язано з тривалим обмеженням права власности, засвідченого в громадському окрузі Берлін-Центр, виставлено з усіма доповненнями для загального ознайомлення. Протягом визначеного терміну кожна зацікавлена особа має можливість заявити претензії щодо згаданого плану. Так само право на претензії має правління окружного магістрату. Згадані претензії слід подати до окружної магістратури Берлін-Центр С2, Клостерштрасе 68, кімната 76, у письмовій формі або ж усно із занесенням у протокол.

Цим документом, узгодженим з начальником поліції, я надаю орендареві мисливських угідь панові Боттіху дозвіл, що може бути скасований в будь-який час, на відстріл диких кроликів та інших шкідників на території парку Гнилого озера в такі дні 1928 року: літній відстріл має проводитися з 1 квітня до 30 вересня до 7 години ранку, взимку — з 1 жовтня до 31 березня до 8 години ранку, про що тут доводиться до загального відома. Прохання не заходити на вищезазначену територію у визначений для відстрілу час. Обербургомістр, уповноважений за контролем мисливських ліцензій.

Майстер кушнірської справи Альберт Панґель, після тридцятирічної суспільно корисної діяльности як почесний службовець, склав із себе ці повноваження з огляду на похилий вік та переїзд в інший округ. Протягом цього тривалого часу він безперервно обіймав посади голови комісії з питань доброчинної діяльности та працівника соціальної служби. Окружна управа відзначила заслуги пана Панґеля, вручивши йому вітальний адрес[29].

Розенталерплац вирує.

Погода мінлива, переважно з проясненнями, один градус нижче нуля. Над Німеччиною шириться циклон, у зоні якого відбудеться різка зміна погоди. Незначні зміни тиску, що тривають, свідчать про повільне поширення циклону в південному напрямку, таким чином погода й надалі залишиться під його впливом. Протягом дня очікується зниження температури. Це був прогноз погоди для Берліна та околиці.

Трамвай № 68 іде через Розенталерплац — Віттенау, Північний вокзал, Клініка, Веддінґплац, Штеттинський вокзал, Розенталерплац, Александерплац, Штаусбурґерплац, Вокзал на Франкфуртській алеї, Ліхтенберґ, психлікарня Герцберґе. Три берлінські транспортні підприємства — трамвай, метро підземне й надземне, омнібус — запровадили єдиний тариф. Квиток для дорослого коштує 20 пфеніґів, для учнів — 10 пфеніґів. Пільговим тарифом користуються діти до чотирнадцяти років, учні, школярі, незаможні студенти, інваліди війни, інваліди, обмежені в пересуванні, з посвідками окружної комісії доброчинности. Ознайомтеся з мережею маршрутів. У зимовий період передні двері для посадки й висадки закриті, 39 місць, вагон № 5918, прохання наперед готуватися до виходу, водієві розмовляти з пасажирами заборонено, пасадка й висадка з вагону під час руху небезпечна для життя.

Посеред Розенталерплац якийсь чоловік з двома жовтими пакунками зістрибує з трамвая № 41, порожнє таксі в останній момент устигає проскочити повз нього, дорожній поліцейський проводжає його поглядом, звідкись з'являється трамвайний контролер, контролер і поліцейський тиснуть один одному руки, чоловік із жовтими пакунками — просто щасливчик.

Всілякі лікеро-горілчані вироби за гуртовими цінами; др. Берґель, адвокат і нотаріус, Лукутат — індійський засіб для омолодження слонів, презервативи Фромма, найкраща ґумова губка, для чого мати багато губок, якщо можна мати одну таку?

Від площі відгалужується велика Брунненштрасе, перед Гумбольдтгайном вона проходить з північного боку попри АЕҐ[30], залишаючи її з лівого боку. АЕҐ — то велетенське підприємство, згідно з телефонною книгою 1928 року до його складу входять: електрична станція, центральна адміністрація на набережній Фрідріха-Карла, 2–4, міська мережа, міжміська мережа, північний корпус 4488, дирекція, прохідна, акціонерне товариство Електрофабричний банк, відділ освітлювальних приладів, відділ зв'язків з Росією, металообробний завод Обершпрее, завод електроприладів у Трепто, завод на Брунненштрасе, заводи в Геннінґсдорфі, завод ізоляційних матеріалів, завод на Райнштрасе, кабельний завод в Обершпрее, трансформаторні заводи на Вільгельміненгофштрасе та на Руммельсбурґершосе, турбінна фабрика NW 87, Гуттенштрасе 12–16.

Інваліденштрасе звертає від площі ліворуч. Вона веде до Штеттинського вокзалу, куди прибувають потяги з Балтійського узбережжя. О, та ви весь у сажі! — Так тут пилюга добряча. — Добрий день, до побачення! — Пан має багаж для носильника? 50 пфеніґів. — О, видно, що ви добре відпочили! — На жаль, засмага скоро зійде! — І звідки це в людей стільки грошви на поїздки? — В маленькому готельчику, ось там, в одному з темних завулків, застрелилася в номері пара закоханих: кельнер з Дрездена та одна заміжня пані, яка записалася під іншим прізвищем.

З півдня на площу виходить Розенталерштрасе. Навпроти в Ашинґера можна поїсти ще й пива попити, за ним концертна зала, велика пекарня. Риба дуже поживна, є люди, що люблять рибу, а інші дивиться на неї не можуть, їжте рибу, будете завжди стрункими, здоровими й бадьорими. Дамські панчохи з відмінного штучного шовку, а ще в них є авторучки з чудовими золотими перами.

На Ельзассерштрасе перегородили всю проїжджу частину, залишили тільки вузенький прохід. За будівельним парканом пахкає локомобіль. Бекер і Фібіх, будівельна компанія, акціонерне товариство, Західний Берлін, 35. Гуркіт, вагонетки розтяглися вервечкою аж до рогу, де розташований приватний комерційний банк: каса депозитів, зберігання цінних паперів, поповнення накопичувальних рахунків. Перед банком уклякли п'ятеро чоловіків, робітники кладуть дрібну бруківку.

На зупинці Лотрінґерштрасе в трамвай № 4 щойно сіли: дві панії похилого віку, чоловік зі стурбованим обличчям та хлопчик у шапці з вухами. Обидві жінки їдуть разом. Це пані Плюк і пані Гоппе. Вони збираються купити для пані Гоппе, яка є старшою за віком, бандаж, оскільки вона має схильність до грижі. Вони були в бандажиста на Брунненштрасе, а потім хочуть забрати своїх чоловіків та сходити до ресторації. А чоловік — це кучер Газебрук, у нього ціла халепа з електричною праскою, яку він задешево купив у лахмітника для свого господаря. Праску йому підсунули негодящу, нею кілька днів покористувалися, а потім вона вже не нагрівалася, тепер треба було праску замінити, та в магазині не хочуть, він уже втретє туди іде, сьогодні йому доведеться зробити доплату. Хлопчик на ім'я Макс Рюст у майбутньому стане бляхарем, батьком ще сімох Рюстів, буде компаньйоном у фірмі Галліс і Ко в Ґрюнау — сантехніка та покрівля; у віці 52-х років він виграє чверть головного виграшу Прусської класової лотереї, відійде від справ і помре у 55 років у розпал процесу з фірмою Галліс і Ко за відшкодування його частки. У повідомленні про його смерть буде сказано: «25 вересня, на 55-му році життя, від сердечного нападу раптово помер мій любий чоловік, наш дорогий батько, син, брат, шваґер та дядько Макс Рюст, про що з глибокою скорботою повідомляє від імени родини покійного вдова Марія Рюст». А оголошення з подякою після похорону матиме такий вигляд: «Оскільки ми не маємо змоги подякувати кожному окремо за висловлені співчуття й таке інше, виражаємо всім рідним, друзям, а також мешканцям будинку № 4 на вулиці Кляйстштрасе та всім знайомим нашу щиру вдячність. Особливо дякуємо панові Дайнену за його проникливі слова над могилою покійного». Але зараз Максові всього чотирнадцять, його раніше відпустили зі школи, щоб він міг відвідати консультацію для пацієнтів з вадами мови, слуху, зору, розумово відсталих і таких, що важко піддаються вихованню; він уже там частенько бував, оскільки сильно затинався, але тепер із цим уже краще.

Невеличка кнайпа на Розенталерплац.

У передній кімнаті грають в більярд; у далекому закутку двоє чоловіків у звоях тютюнового диму попивають чай. У одного з них доволі прив'яле обличчя й сиве волосся, він сидить у плащі: «Ну давайте, що там у вас? Але сидіть спокійно, не треба так смикатись».

«Сьогодні ви мене на більярд не затягнете. У мене сьогодні рука непевна».

Сивий жує суху булку, а до чаю ще й не доторкнувся.

«Та я й не збираюся. Нам і тут добре сидиться».

«Це все та сама історія. Тепер все вирішилося».

«У кого все вирішилося?»

Другий чоловік — молодий білявець, підтягнутий, з енергійним обличчям: «І в мене, звичайно, також. А ви думали, що тільки в них? Тепер у нас все з'ясовано».

«Іншими словами, вас послали під три чорти?»

«Я поговорив з шефом щирою німецькою мовою, а він розкричався на мене. Ввечері я одержав повідомлення про звільнення з першого числа».

«Ось бачите, щирою німецькою, як ви кажете, не слід говорити в будь-якій ситуації. Поговорили б з паном французькою, він би вас не зрозумів, і ви б залишилися на місці».

«Я й так на місці, щоб ви знали. Я ще покажу себе. Вони думають, що матимуть зі мною легке життя! Тепер кожен день рівно о другій я з'являтимусь і влаштовуватиму їм солодке життя, даю слово!»

«Хлопче, хлопче, а ви одружений?»

Інший підвів голову: «В тім то й біда, я жінці ще нічого не казав, не можу їй такого сказати».

«То, може, все ще якось владнається?»

«А вона ще й дитя носить».

«Уже друге?»

«Так».

Сивий щільніше загортається в плащ і насмішкувато усміхається до другого, а потім киває головою: «Це добре. Діти надають нам мужности. А цього всім якраз і бракує».

«Та для чого воно мені треба? На якого біса? У мене купа боргів. Постійно щось виплачую. Я просто не можу їй цього сказати. А тут ще й зовсім викинули з роботи. Я звик до порядку, а в нас не робота, а суцільний вертеп. У мого шефа є власна меблева фабрика, а те, чи принесу я йому замовлення для взуттєвого відділу, йому, за великим рахунком, по цимбалах. У цьому якраз і річ. Я йому потрібен, як зайцю п'ята нога. Отак тирлуєшся цілий день в конторі й чіпляєшся до всіх з питаннями: Чи відправили нарешті пропозиції? Які ще пропозиції? Та я ж вам уже шість разів казав, якого біса я бігаю по клієнтах? Просто посміховисько роблять з людини. Або вже ліквідуй відділення, або щось роби!»

«Ковтніть чайку, заспокойтеся. Поки що він ліквідував вас».

Від більярдного столу до них підійшов якийсь чоловік без піджака, плескає молодика по плечу: «Може, зіграємо одну партію?»

За молодого відповідає старий: «Та йому так під дих дали, що відійти не може».

«Більярд — найкращий засіб для тих, хто хоче трохи відійти». Чоловік іде геть. Той, що в плащі, сьорбає гарячий чай; як добре попивати чай з цукром і ромом та слухати, як інші нарікають на життя. Затишно в цій забігайлівці.

«Ви що, сьогодні додому не йдете, Ґеорґу?»

«Не маю духу, просто не маю духу. Що я їй скажу? Я не можу їй в очі поглянути!»

«Ідіть, ідіть спокійно й погляньте їй в очі».

«Та що ви в цьому тямите?»

Старий мне в руках полу плаща й навалюється грудьми на стіл: «Пийте, Ґреґору, або з'їжте що-небудь й нічого більше не кажіть. Я таки на цьому трохи розуміюся. Всі ці заведенції мені відомі. Ви ще дитиною були, а я вже все це пережив».

«Уявіть мою ситуацію: було хороше місце, а тобі взяли і все перепаскудили».

«Знаєте, до війни я був старшим учителем. Коли почалася війна, я вже був таким, як зараз. І ця кнайпа була точнісінько така сама. На військову службу мене не призвали. Такі люди, як я, їм були не потрібні, я маю на увазі, люди, що коляться. Точніше, вони таки мене призвали. Я вже думав, мені кінець. Шприц, звичайно, в мене відібрали, і морфій також. І гоп — я уже у строю. Дві доби я ще якось протримався, поки мав краплі в запасі, а там бувай, Пруссіє, вперед у психлікарню. Згодом вони мене все-таки відпустили. А потім мене й зі школи прогнали, що ви на це скажете? Знаєте, морфій — то така річ, часом людина десь ширяє в небесах, але це на початку, а зараз, на жаль, такого вже немає. Ну а дружина? Дитина? Прощай, рідна батьківщино! Ох, Ґеорґу, я міг би вам розповісти багато романтичних історій».

Сивий п'є, обхопивши склянку обома руками, п'є повільно, насолоджуючись, роздивляється свій чай: «Жінка, дитина — іноді здається, що більше в тебе й нема нічого. Та я не каявся й вини за собою не відчуваю; з фактами та із самим собою треба просто примиритися. Не варто надто хизуватися власною долею. Я проти фаталізму. Я не давній грек, я — берлінець. Що ж ви такий добрий чай не п'єте, захолоне! Додайте трохи рому».

Молодик прикриває долонею свою склянку, але старий відводить його руку вбік і з невеличкої фляги, яку дістав із кишені, підливає йому добру порцію. «Я вже мушу йти. Дякую. Мені треба трохи походити, розвіятися». — «Та заспокойтеся, Ґеорґу, випийте трохи, потім зіграємо в більярд. А то ви ще дров наламаєте. То вже був би початок кінця. Коли я не застав дома ні жінки, ні дитини, лише лист на столі, де було сказано, що вона подалася до матері у Західну Пруссію й таке інше, мовляв, зіпсував життя, такий-сякий, зганьбив її й тому подібне, я тоді себе ось тут подряпав, на лівій руці, виглядає як спроба самогубства. Отак, усе життя вчися, Ґеорґу, навіть провансальську вивчив, а от з анатомією не склалося. Ось і прийняв сухожилля за вену. Та я й досі не дуже на цьому розуміюся, але то мені вже ні до чого. Одне слово, біль і каяття — то все дурниці, я залишився живий, і дружина жива, і дитина, в Західній Пруссії у жінки ще й нові діти з'явилися, аж двоє, так ніби я на відстані попрацював; отак ми й живемо. Все мене тепер тішить: і Розенталерплац, і дорожня поліція на розі Ельзаської, і більярд. Ото хай ще хтось мені скаже, що живе краще й що я нічого не тямлю в жінках!»

Білявий дивиться на нього з відразою: «Та ви ж руїна, Краузе, й самі це гаразд знаєте. Який із вас приклад для інших? Ви просто розписуєте переді мною свою біду, Краузе. Ви ж самі розповідали мені, як вам доводиться голодувати з вашими приватними уроками. Я не хочу так скінчити».

Сивий допив свою склянку й відкинувся на спинку стільця, добру хвилину він дивиться на молодого, в його очах поблискує злість, потім він пирхає й сміється якимось судомним сміхом: «Який із мене приклад, маєте рацію! Я ніколи й не претендував на це. Для вас я не приклад. От дивіться, у кожного свій погляд на речі. Ось, приміром, сяде муха під мікроскоп і вважає себе конякою. А коли подивитися на неї в підзорну трубу, що тоді? Ну, от хто ви такий, пане, пане Ґеорґу? Відрекомендуйтеся мені: торговий представник фірми XY, відділ взуття. Та облиште ви ці жарти. Розповідати мені про свою біду — та яка це біда? Називаю по літерах: б — бовдур, і — ідіотизм, повний ідіотизм, це точно, д — дурниці, а — абзац. А взагалі ви не той номер набрали, добродію, зовсім не той номер!»

Молода дівчина виходить із трамвая № 99, Марієндорф, Ліхтенрадершосе, Темпельгоф, Галлеська брама, церква святої Гедвіґи, Розенталерплац, Бадштрасе, Зеештрасе — кут Тоґоштрасе, уночі з суботи на неділю — цілодобовий рух на ділянці між Уферштрасе і Темпельгофом через Фриріх-Карлштрасе, з інтервалом 15 хвилин. Зараз восьма вечора, дівчина тримає під пахвою теку з нотами, вона вткнулася обличчям у піднятий каракулевий комір і крокує вперед-назад на розі Брунненштрасе й Вайнберґсвеґ. Якийсь пан у хутряному пальті заговорює до неї, вона здригається й хутко переходить вулицю. Зупиняється біля високого ліхтаря й спостерігає звідти за перехожими на розі. Невдовзі там з'являється старшого віку пан у рогових окулярах, за мить вона вже поряд з ним. Вона хихоче й іде з ним поруч. Вони прямують вгору по Брунненштрасе.

«Я сьогодні мушу трохи раніше прийти додому, справді. Мені взагалі сьогодні не слід було приходити. Та до вас навіть зателефонувати не можна». — «Телефонувати можна, проте тільки у виняткових випадках. В конторі можуть підслухати. Це ж все заради тебе, моя дівчинко!» — «Ой, я так боюся, але ж про це ніхто не дізнається? Ви справді нікому не скажете?» — «Звісно, нікому». — «Якщо, крий боже, тато довідається або мама!» Старший пан задоволено бере її під руку. «Ніхто не взнає, я нікому й словом не прохоплюся. Ну, як там пройшов урок?» — «Сьогодні був Шопен. Я грала ноктюрни. А ви любите музику?» — «Ну, загалом так, часом». — «Я хотіла б вам щось зіграти, коли розучу як слід. Але я вас так боюся». — «Та годі!» — «Та я весь час вас боюся, але не дуже, тільки трохи. Але ж мені не слід вас боятися, правда?» — «Звичайно, не слід. З якого б то дива? Ми вже три місяці як знайомі». — «Направду, я боюся лише батька. А раптом він дізнається?» — «Моя дівчинко, але ти маєш право пройти ввечері кілька кроків сама! Ти ж уже не дитина!» — «Я мамі так і кажу. Що йду собі гуляти». — «Отож ми й гуляємо, Тунтхен, де нам заманеться». — «Ой, будь ласка, не називайте мене Тунтхен. Це я вам просто так сказала, між іншим. А куди ми сьогодні підемо? О дев'ятій мені треба бути вдома». — «Та ми вже й прийшли. Тут нагорі живе мій приятель. Його якраз немає. Ми можемо спокійно піднятися». — «Ой, я боюсь. Нас ніхто не побачить? Йдіть перші. А я за вами слідом».

Там, нагорі, вони усміхаються одне до одного. Вона стоїть у куточку. Він зняв капелюха й пальто, бере в неї з рук теку з нотами й шапочку. Потім дівчина підбігає до дверей і гасить світло. «Але сьогодні недовго, у мене обмаль часу, скоро маю бігти додому, я не буду роздягатися, ви мені не зробите боляче?»

Франц Біберкопф сів разом зі своїм приятелем Меком за стіл, де вже сидів цілий гурт галасливих чоловіків, і став чекати, коли почнеться захід. Мек узявся пояснювати: «Допомоги як безробітній ти не отримуєш, на фабриці не працюєш, для земляних робіт тепер захолодно. Найкраще — це торгівля. В Берліні або у провінції. Сам вибирай. З того можна жити». Кельнер вигукнув: «Попригинайте голови, обережно!» Вони взялися до свого пива. Та цієї миті згори над ними почулися кроки, управитель пан Вюншель з другого поверху побіг викликати швидку допомогу, його дружина зомліла. А Мек провадив далі: «Поглянь на цих людей! Як вони виглядають! Хіба вони голодні? Та це пристойні люди, не бути мені Ґотлібом». — «Ґотлібе, ти мене знаєш, щодо порядности не треба зі мною жартувати. Скажи, поклавши руку на серце, це чесна робота чи ні?» — «Ти просто подивися на людей, я й казати нічого не буду. Люди вищого ґатунку, тільки поглянь». — «Це має бути солідна справа, головне — щоб справа була солідна!» — «Та що може бути солідніше? Підтяжки, панчохи, шкарпети, фартушки чи, скажімо, хустки. Вигідно закупиш — і буде тоді прибуток!»

З трибуни якийсь горбань розповідав про Франкфуртський[31] ярмарок. Якнайрішуче слід застерегти інші міста брати в ньому участь. Ярмарок проводиться в кепському місці. Особливо ряди з гончарними виробами. «Пані й панове, шановні колеги! Той, хто минулої неділі відвідав гончарний ринок у Франкфурті, погодиться зі мною, що то було чистісіньке знущання з відвідувачів». Ґотліб підштовхнув Франца: «То він про Франкфуртський ярмарок, ти ж туди все одно не їдеш!» — «Не зашкодить послухати, то добрий хлоп, знає, чого хоче». — «Хто побував на Маґацинплац у Франкфурті, той більше туди не поткнеться. Це так само зрозуміло, як «амінь» у церкві. Один бруд, одне болото. Далі я хотів би наголосити, що франкфуртський магістрат затягнув час і опам'ятався за три дні до відкриття. А потім заявив, що виділяє для нас Маґацинплац, а не Ринкову площу, як то було завжди. А чому? Бо, бачте-но, шановні колеги, на Ринковій площі проводиться щотижневий базар, і коли ще й ми там розташуємося, то станеться транспортний колапс. Просто нечувано з боку франкфуртського магістрату, просто як ляпас. І таке видавати за причину? Чотири рази на тиждень базар, а женуть чомусь нас. А чому не зеленяра або молочницю? Чому Франкфурт не може побудувати критого ринку? Чому, я вас запитую? До речі, й з торговцями фруктами, овочами та іншими продуктами магістрат поводиться не краще, ніж із нами. Ми всі потерпаємо від нехлюйства магістрату. Та менше з тим. Виторг на Маґацинплац був малий, справжня мізерія, не варто було й братися. В сльоту і дощ ніхто туди не йшов. Наші колеги, які туди їздили, в більшості випадків не виручили навіть на зворотну дорогу. А ціни на залізничні квитки, а плата за торгове місце, за простій, за підвезення товару? Окрім того я хочу особливо привернути увагу всіх присутніх до ще однієї обставини: стан громадських вбиралень у Франкфурті годі описати. Хто там побував, той може такого розказати, що вам стане зле. Такі гігієнічні умови не гідні великого міста, громадськість мусить рішуче засудити цю ганьбу. Такі умови відлякують від Франкфурта гостей міста, ще й шкодять комерсантам. І, нарешті, самі торгові ряди стоять так тісно, ніби оселедці в діжці».

Після дискусії, в ході якої дісталося також правлінню за його бездіяльність, було одноголосно прийнято таку резолюцію:

«Учасники ярмарку вважають перенесення ярмарку на Маґацинплац публічною образою. Виторг внаслідок цього порівняно з ярмарками минулих років значно знизився. Маґацинплац цілковито непридатна для проведення на ній ярмарків, оскільки не може вмістити всіх відвідувачів; із санітарного погляду ця площа є справжнісінькою ганьбою для міста Франкфурт-на-Одері; крім того, у разі пожежі продавці загинули б разом зі своїм товаром. Присутні вимагають від магістрату перенесення ярмарку назад на Ринкову площу й вважають, що в цьому єдина гарантія подальшого існування ярмарку. Водночас присутні звертаються з нагальною вимогою знизити орендну плату за торгові приміщення, оскільки за умов, що склалися, вони жодним чином не спроможні виконувати взяті на себе зобов'язання й будуть змушені звертатися до соціальних служб міста, що стане додатковим тягарем для міста».

Біберкопфа нестримно тягло до оратора. «Слухай, Меку, оце так промовець! Він ніби створений для широкого світу!» — «Піди побалакай з ним, може й тобі щось перепаде». — «Хтозна, Ґотлібе! Пам'ятаєш, як мене євреї витягли з халепи? Я ж тоді ходив по дворах і співав «Варту на Райні», так у мене тоді в голові помакітрилося. А євреї мене витягли на світ божий, нарозказували мені всіляких історій. Слова часом добре діють, Ґотлібе, головне — що то за слова». — «А, ти маєш на увазі ту історію про поляка, про Штефана? Франце, та в тебе, здається, ще й досі не всі дома». Той здвигнув плечима: «Всі дома чи не всі — то таке. А от що б ти робив на моєму місці? А отой тип на трибуні, той горбань справді хоч куди, їй-бо, просто клас!» — «Ну, клас, то й клас! Ти краще про діло не забувай, Франце!» — «Не хвилюйся, не забуду, все у свій час. Я ж не відмовляюся від діла!»

Він проштовхався крізь натовп до горбаня й поштиво звернувся до нього. «Чого вам?» — «Та хочу вас про дещо поспитати». — «Перепрошую, дискусію вже завершено. Годі вже, набалакалися під саму зав'язку. — Горбань був людиною жовчною. — А чого вам, власне, треба?» — «Та я… Тут багато говорили про Франкфуртський ярмарок, і ви розкритикували їх упень, пречудово… Просто я хотів висловити вам своє захоплення. Повністю поділяю вашу позицію». — «Дуже приємно, колего! З ким маю честь?» — «Франц Біберкопф! Любо було поглянути, як ви розібралися з тими франкфуртцями й дали їм доброго чосу». — «Ви маєте на увазі магістрат?» — «Чудово! Добряче дісталося їм на горіхи! Вони тепер і пискнути не посміють. Більше вони не наважаться на таке». Коротун згріб свої папери й спустився з трибуни в накурену залу: «Як мило, шановний колего, як мило з вашого боку!» А Франц сяяв і продовжував розшаркуватися. «То про що ви хотіли запитати? Ви член нашої спілки?» — «На жаль, я ще не вступив». — «Ну, це можна відразу влаштувати. Ходімо до нашого столу». І ось Франц уже за столом серед розпашілих і захмелілих членів правління, перехилив чарчину, знайомиться, а ось йому вже й посвідку дали. Членські внески він пообіцявся заплатити першого числа й розпрощався з усіма за руку.

Ще здалеку він почав вимахувати перед Меком отим папірцем: «Я став членом, ось так! Членом берлінського відділення спілки. Ось диви, читай: «Берлінське відділення загальнонімецької спілки торговців-яточників Німеччини. Клас, правда?!» — «Так ти тепер торговець-яточник текстильних товарів? Відколи це, Франце? І які це в тебе такі текстильні товари?» — «Та хіба я щось казав про текстильні товари? Я говорив про панчохи й фартушки. А він мені все торочив про текстильні товари. Та хай уже буде. Мені байдуже. А платити внески тільки першого». — «Ну ти даєш! А якщо ти ходитимеш з порцеляновими тарілками або кухонними відрами, або, приміром, торгуватимеш худобою, як оці панове? От скажіть, прошу пана, що воно за дурниця, чоловік бере членський квиток на текстильні товари, а сам, можливо, займеться худобою?» — «Великою рогатою худобою — я б не радив. Дурне діло. Краще візьміться за дрібну». — «Та він ще взагалі ні за що не взявся. Це факт. Він просто тут сидить й тільки думає. Скажіть йому: давай, Франце, йди торгуй мишоловками або гіпсовими фігурками, він і піде». — «І піду, якщо треба буде. Ґотлібе, якщо з цього можна жити, чому ні? Правда, з мишоловками не буде діла, з магазинами господарських товарів не позмагаєшся, вони ж отруту на пацюків продають. А ось гіпсові фігурки — чом би не торгувати нами по різних містечках?» — «Погляньте на нього, бере посвідку на фартушки, а сам торгує фігурками». — «Та ні, Ґотлібе, все не так, панове, і чого ти постійно перекручуєш? До кожної справи треба знайти належний підхід і подати у правильному світлі, як отой коротун говорив про Франкфурт, а ти, насправді, не слухав». — «А на дідька мені той Франкфурт? І ось цим панам він також ні до чого». — «Ну гаразд, Ґотлібе, гаразд, панове, хіба я щось комусь кажу? А я що, я людина маленька, але я уважно слухав і маю сказати: то було дуже цікаво, як він усе це висвітлював, які яскраві факти наводив, а йому ж говорити нелегко, голос має тихий, певно, має проблеми з легенями. Все виклав до ладу, а потім і резолюцію, кожен пункт — чітко і ясно, просто краса, й навіть про брудні вбиральні не забув. От голова! А от я був якось зустрівся з двома євреями, ти знаєш, Ґотлібе! Треба сказати, панове, тоді мені кепсько було, ну а ці два євреї взялися розповідати мені історію, й мене попустило. Ось так заговорили до мене, порядні були люди, навіть не знали мене зовсім, а взяли, привели до себе й розповіли мені про одного поляка чи як там його, ну так, просто історія, а таки дуже добра, дуже повчальна, дуже мені допомогла в тодішньому моєму становищі. Думаю, правда, що й коньяк допоміг би. Але хто його зна? Після того я знову став на ноги». Один із торговців худобою все пускав сигаретний дим та шкірився: «То вас, напевне, перед тим добрячою каменюкою огріли?» — «Що за жарти, панове? Хоча ви праві. Ще й як огріли. Таке і з вами може трапитись, і вас можуть так огріти, що ви рідну маму забудете. З кожним може статись. А що тоді робити, коли аж коліна трясуться? Ви, напевне, також би по вулицях бігали — Бруненнштрасе, Розентальська брама, Алекс… Таке буває, а ще буває, що навіть назви вулиць розібрати не можете. Мені тоді помогли розумні люди, поговорили, розповіли мені дещо, люди, що мають лій у голові, тож знайте: нема чого сподіватися на коньяк, чи на гроші, чи на якісь там копійчані членські внески. Головне — щоб голова була на плечах і до голови прислухатися, щоб людина знала, що навколо неї діється, щоб її відразу не збили з ніг. Ось такі справи, панове. Так я це сприймаю».

«У такому разі, пане, чи пак, колего, вип'ємо за нашу спілку». — «За спілку! Будьмо, панове, твоє здоров'я, Ґотлібе!» А той аж заходився від сміху: «Ну ти даєш, послухай, а з яких коштів ти сплатиш оті внески першого числа?» — «Ну, молодий колего, раз у вашій кишені є членський квиток і ви тепер член нашої спілки, то нехай спілка подбає про те, щоб ви могли достатньо заробляти». Скототорговці реготали заодно з Ґотлібом. «То поїдьте зі своїм папірцем до Майнінґена, — сказав один з них, — там якраз наступного тижня буде ярмарок. Я стану в правому ряду, а ви навпроти — в лівому, подивимося, як у вас підуть справи. Альберте, ти лише уяви собі, цей член спілки стоїть за прилавком! У мене під вухом горланять: віденські сосиски, справжні майнінґенські пряники, а він кричить навпроти: сюди, сюди! Вперше у нас член спілки, велика сенсація Майнінґенського ярмарку! Люди валитимуть юрбами, еге? Якове, Якове, віслюча голово!» Вони у захваті загрюкали по столу, Біберкопф і собі. Потім він обережно запхав свого папірця у нагрудну кишеню: «Що ж, зібрався в дорогу — купуй черевики. Я ж зовсім не казав, що зразу візьмуся за великі ґешефти. Але голову на плечах я таки маю!» Всі підвелися.

На вулиці Мек устряг з обома скототорговцями в гарячу дискусію. Обоє торговців відстоювали свій погляд у судовій справі, в якій один із них був відповідачем. Він торгував худобою у Бранденбурзі, тоді як патент на торгівлю мав лише для Берліна. В якомусь-то селі його зустрів конкурент і доніс жандармові. Але тут обидва торговці, які їздили разом, придумали один виверт: відповідач мав заявити в суді, що просто супроводжував іншого і все робив за його дорученням.

Скототорговці гарячкували: «Та де там, ми платити не будемо, їй-богу. Він під присягою скаже, що просто мене супроводжував, і що так уже бувало часто, й що ми обоє можемо присягнути, й на тому кінець».

Тут Мекові урвався терпець, і він міцно схопив обох скототорговців за вилоги пальта: «Та ви що, вже геть із глузду з'їхали, може ви звідти, де самі йолопи живуть? І ви ще будете присягатися в такій дурнуватій справі, отому бевзю на втіху, щоб він вас таки підставив на повну котушку? Та тут у газету треба написати про те, що суд розглядає такі справи, це цілковите неподобство, всі ці пани з моноклями. Але тепер ми самі собі судді».

А другий скототорговець гнув своєї: «Ну й присягну, а чому ні? А що, нам платити видатки в трьох інстанціях, а той бевзь тільки посміюється? Заздрісний дурень! У мене він вилетить через комин, і бувай!»

Мек аж ляснув себе по лобі: «Ех ти, німецький Міхелю[32], сидіти тобі в багні, саме там тобі й місце».

Вони розпрощалися зі скототорговцями, Франц узяв Мека попід руку, й вони довго вешталися по Брунненштрасе. Мек обурювався скототорговцями: «Ну й субчики! Від таких і нам халепа. Всьому народу, всім від того халепа». — «Та що ти таке кажеш, Ґотлібе?» — «Та вони просто тюхтії, замість того щоб суду кулаком пригрозити, тюхтії, та всі вони такі, торговці, робітники, всі одним миром мазані».

Раптом Мек зупинився й загородив Францові дорогу: «Франце, послухай, нам треба з тобою поговорити. Бо інакше нам з тобою не по дорозі. У жодному разі!» — «Ну, кажи!» — «Франце, я маю знати, що ти за один. Подивися мені в очі. Скажи мені щиро, по правді, адже ти скуштував життя там, у Теґелі, ти знаєш, що таке право й справедливість. Тож право має залишатися правом». — «Саме так, Ґотлібе!» — «Тоді, Франце, поклавши руку на серце, скажи мені: що вони там з тобою зробили?» — «Можеш не турбуватися. Повір мені: усім норовливим там швидко роги обламують. У нас усі читали книжки й вивчали стенографію, а ще у шахи грали, і я також». — «То ти ще й у шахи граєш?» — «Не хвилюйся, Ґотлібе, ми ще зіграємо з тобою у скат[33]. Ну от, сидиш собі там, багато звивин для думання в тебе немає, у нас, вантажників, усе більше у м'язи йде та в кістки, та одного чудового дня кажеш сам до себе: хай воно сказиться, подалі від людей, не варто на них сподіватися, краще йти своєю дорогою! Геть від людей! Ну скажи, Ґотлібе, що нам від тих судів, поліції, політики? Був там у нас один комуніст, грубший за мене, він 1919 року брав участь у повстанні[34] в Берліні. Тоді його, на щастя, не схопили, а згодом він став розумнішим, познайомився з однією вдовицею й узявся до торгівлі. Такий от спритник!» — «А як же він до вас потрапив?» — «Та вплутався у темні справи. Ми там завжди трималися разом, і той, хто доносив, одержував добрячу прочуханку. Але все-таки краще з іншими не мати справ. То ж самогубство. Постійно їм попускати. Треба залишатися порядним і бути сам по собі. Ось що я думаю». — «Он воно що, — промовив Мек і холодно поглянув на нього. — То хай усі котяться під три чорти? Це тюхтійство. Від того ми всі пропадемо». — «Та хай собі забираються, то не мій клопіт». — «Франце, ти просто тюхтій, скажу тобі прямо. Дивися, а то в халепу вскочиш, Франце».

Франц Біберкопф простує по Інваліденштрасе, а з ним його нова подружка, полячка Ліна. На розі Шосештрасе є газетний кіоск у підворітні, там увесь час товпляться люди, перемовляються між собою. «Так, тут не затримуватися». — «То що, вже й картинки не можна подивитися?» — «Ви купіть, а потім дивіться. Не закривайте проходу!» — «Що за йолоп!»

Рекламний додаток про подорожі. Коли в наших північних краях настає неприємна холодна пора, що триває від зимових днів з іскристим снігом і до перших травневих квітів, нас — як і наших предків тисячі років тому — охоплює непереборний потяг вирушити до сонячного півдня, на той бік Альп, до Італії. Щасливий той, хто може віддатися цьому потягу до мандрів. «Не варто дратуватися через людей, ви лише погляньте, як вони озвіріли: у вагоні міської залізниці якийсь хлоп кидається на молоду пані та б'є її ледь не до смерти за якісь нещасні п'ятдесят марок». — «За п'ятдесят марок і я побив би!» — «Що?!» — «А ви знаєте, що таке для нас п'ятдесят марок, це купа грошей, велика купа! От коли зрозумієте, що таке п'ятдесят марок, тоді й поговоримо».

Фаталістична промова райхсканцлера Маркса[35]: Будучина, на моє переконання, визначена Господом, який для кожного народу накреслив його долю. Тож порівняно з цим усі людські справи залишаться лише дрібною часткою. Ми можемо тільки працювати відповідно до своїх переконань, щосили й без упину; тож я буду вірою й правдою служити нашій справі на посаді, яку займаю. Вельмишановні панове, на закінчення дозвольте побажати вам великих успіхів у вашій нелегкій та самовідданій праці на благо чудової Баварії. Хай щастить вам у всіх ваших починаннях! А як вже доведеться помирати, то про обід ти не забудь подбати. «Ну що, пане, вже все прочитали?» — «А що?» — «Може, вам газетку відчепити й поближче присунути? У мене тут був один добродій, то він стільця попросив, щоб читати зручніше було». — «Ви ж самі свої картинки розвішуєте, хіба не для того, щоб…» — «Для чого я картинки розвішую, то моя справа. Ви мені за кіоск не платите. А тих, хто на дурняк читає, мені тут не треба, ви тільки клієнтів відлякуєте».

Відвалив нарешті, краще пішов би та черевики почистив, напевне, ночує у «Пальмі»[36] на Фребельштрасе, диви, ще й на трамваї їздить. Точно без квитка, або може десь підібрав уже використаний. Чом би йому не спробувати? А як спіймають, скаже, що дійсний квиток загубив. Постійно ця наволоч тут товчеться, а он ще двоє сунуть. Наступного разу поставлю ґрати. Уже час снідати.

Тут підходить Франц Біберкопф, на голові капелюх, попід руку пухкенька полячка Ліна. «Ліно, рівняйсь, праворуч! У під'їзд кроком руш! Погода не для безробітних. Давай картинки подивимося. Гарні картинки, але тут надто вже продуває. Скажи, колего, як ідуть справи? Тут задубіти можна». — «А це вам не пункт обігріву!» — «Ліно, ти хотіла б стовбичити в такому кіоску?» — «Ой, ходімо, цей тип так неприємно вишкіряється». — «А що, фройляйн, багатьом би сподобалося, якби ви ось так тут стояли й продавали газети. Обслуговування ніжною ручкою».

Пориви вітру, газети на затискачах підлітають угору. «Колего, тобі треба тут іззовні парасольку прилаштувати». — «Це щоб ніхто нічого не бачив?» — «Ну, тоді зроби скляну вітрину». — «Та ходімо, Франце!» — «Зачекай секундочку. Ось тут чоловік годинами стоїть на вітрі, а його й досі не здуло. Не будь такою недоторкою, Ліно». — «Та я не тому, просто він так шкіриться». — «То в мене такий вираз обличчя, таки риси, фройляйн. Нічого тут не вдієш». — «Чуєш, Ліно, він постійно так вишкіряється, от бідака!»

Франц зсунув капелюха на потилицю, подивився газетяреві у вічі, пирхнув і розсміявся, не випускаючи Ліниної руки зі своєї. «Він тут ні до чого, Ліно. То в нього вроджене. Знаєш, колего, яка в тебе фізія, коли ти шкіришся? Ні, не так, як зараз, а як щойно. Знаєш, яке, Ліно? Так ніби він ссе материнську грудь, а молоко раптом скисло». — «Про мене такого не скажеш. Мене з пляшечки годували». — «Дурні жарти». — «Ні, колего, ти скажи, скільки на такій справі можна заробити?» — «Вам «Червоного прапора»? Дякую! Пропусти людину, колего! Обережно, прихиліть голову, ящик». — «Та тут цілий натовп».

Ліна потягла його за собою, вони покрокували Шосештрасе до Оранієнбурзької брами. — «Знаєш, таке мені підійде. Я швидко не мерзну. Але це нудне стояння в під'їзді…»

Через два дні потеплішало. Франц продав своє пальто, надяг теплу білизну, яка не знати звідки взялася в Ліни. Ось він стоїть на Розенталерплац перед магазином «Готовий одяг Фабіша, Фабіш і Ко», вишукана кравецька майстерня, пошив на замовлення, добротна робота, низькі ціни — то ознаки наших товарів. Франц закликає купувати затискачі для краваток: «І чого це на заході Берліна пани носять метелика, а пролетарій не носить? Панове, прошу ближче, фройляйн, ви також, разом із вашим чоловіком, підліткам вхід не заборонено, для підлітків ті самі ціни, не дорожче. Чому ж пролетарій не носить краватку? Бо він її пов'язати не вміє. Тож він змушений купувати затискач для краваток, коли ж він його купив, то бачить, що той поганий, і краватку з ним не зав'яжеш. Це шахрайство, від цього народ стає озлобленіший, це вкидає Німеччину в ще більшу нужду, а воно й так невесело ведеться. Чому ж, наприклад, не беруть великі затискачі для краваток? Бо нікому не має охоти прив'язувати до шиї совок для сміття! Такого не захоче ні чоловік, ні жінка, такого не захоче й немовля, хоч воно не здатне відповісти. З цього не слід сміятися, панове, не смійтеся, адже ми не знаємо, що там діється в милій, маленькій дитячій голівці. О божечки, мила голівонька, його мила голівка й волоссячко, немає нічого милішого, але платити аліменти — то вже не смішно, то може довести до біди. Купіть собі такі краватки у Тіца або у Вертгайма, а не хочете в євреїв купувати, то можна й деінде. От я — арієць».

Він піднімає капелюха — руде волосся, червоні відстовбурчені вуха, веселі бичачі очі. «Великі універмаги не потребують моєї реклами, вони й без мене проживуть. Купіть собі таку краватку, як оце в мене, але подумайте, як будете її зав'язувати.

Панове, хто має сьогодні достатньо часу зранку зав'язувати краватку? Хіба не краще дозволити собі кілька додаткових хвилин сну, адже нам доводиться багато працювати, а заробляємо ми небагато. А ось такий затискач для краватки покращить ваш сон. Він — конкуренція для аптек, адже хто його купить, той не потребуватиме снодійних пігулок чи сиропів, зовсім нічого. Засинаєш одразу, як немовля на материнській груді, адже знаєш: завтра не треба квапитися; те, що тобі потрібно, вже готове й лежить на комоді, треба лише заправити за комір. Ви ж витрачаєте гроші на всілякі дурниці. Ось минулого року ходили дивитися на тих дурисвітів у «Крокодилі»[37], пригадуєте, перед дверима продавали гарячі сосиски, а всередині лежав Жоллі[38] у скляній труні, в нього на обличчі була щетина, як капуста квашена. Це всі бачили, — та підійдіть ближче, щоб мені не надривати горло, мій голос не застрахований, я ще й першого внеску не зробив, — отож ви бачили, як Жоллі лежав у скляній домовині. А як йому потайки шоколад підсовували, цього ви не бачили. А в мене ви одержите правдивий товар, це не целулоїд, це вальцьована ґума, двадцять пфеніґів за штуку, за три — п'ятдесят.

Зійдіть з дороги, молодий чоловіче, а то вас ще авто задавить, а хто прибиратиме всю ту бридоту? Зараз я вам поясню, як зав'язувати краватку, вам не треба нічого вбивати в голову дерев'яним молотком. Ви людина кмітлива, і так зрозумієте. Отже, з одного боку ви забираєте десь сантиметрів із тридцять-тридцять п'ять, потім складаєте краватку, але тільки не ось так, а то у вас буде не вузол, а роздушена на стіні блощиця, так би мовити, здобич на шпалерах, поважні пани так не носять. Отже, склали, а потім берете мій апарат. Треба економити час. Час — то гроші. Романтики тепер немає, і вона ніколи не повернеться, нічого вже не вдієш. Ви ж не будете щодня навколо шиї намотувати зашморг, вам потрібен готовий вишуканий вузол. Ось подивіться, це буде для вас різдвяним подарунком, якраз на ваш смак, пане, вам на радість. Якщо за планом Доуса[39] вам ще щось залишили, то хіба вашу голову під капелюхом, а хто має голову на плечах, той зрозуміє: це саме для мене, купую й понесу додому собі на втіху.

Панове, всім нам потрібна розрада, всім до одного, й коли ми дурні, то шукаємо її у кнайпі, але розумний так не вчинить, він побереже свого гаманця, бо сьогодні корчмарі поять такою гидкою горілкою, що аж з душі верне, а добра — дорога. Тож беріть оцей апарат, пропустіть ось тут краватку вузьким кінцем, ви можете взяти й ширший кінець, але не ширший, ніж шнурки на черевиках у голубих, коли вони виходять на прогулянку. Ось тут пропускаєте кінець, а тут витягаєте. Справжній німець купує лише справжні товари, такі, як у мене!»

Але Франца Біберкопфа таке не задовольняє. Він крутить головою на всі боки. З добродушною нетіпахою Ліною він поспостерігав за вуличним життям між Алексом та Розенталерплац і вирішив торгувати газетами. Чому? Йому сказали, що ця справа для нього, і Ліна може допомогти. Раз туди і раз сюди, навкруги, і без біди.

«Ліно, я не вмію виступати, я не народний трибун. Коли я згукую покупців, мене розуміють, але це все не те. Знаєш, що таке розум?» — «Ні», — Ліна витріщила на нього очі, чекаючи відповіді. «Ось подивися на хлопців на Алексі або тут, всі вони не мають розуму. Навіть ті, в кіосках, і ті, що тягнуть візочки, то все не те. Вони, звісно, спритні хлопці, міцні парубки, хіба я не знаю! А от уяви собі промовця в райхстазі, Бісмарка чи Бебеля, ці, що зараз — то пусте, а ті мали розум. Розум — то голова, а не просто макітра. А за цих усіх гуртом я й шеляга не дам, порожні кебети. Має бути добрий промовець». — «Ось як ти, Франце». — «Я — і промовець, ну ти даєш! Знаєш, хто був промовцем? Ти не повіриш — твоя господиня». — «Ота Швенк?» — «Та ні, колишня, на Карлштрасе, звідки я речі твої забрав». — «Та, що біля цирку? Про ту краще не згадуй».

Франц із таємничим виглядом схилився до Ліни. «Ось та була промовиця, Ліно, про таких тільки в книжках можна прочитати». — «Та де там! Приперлася до мене в кімнату, а я ще в ліжку лежала, схопила мою валізу й потягла до дверей, й тільки через те, що я за один місяць не заплатила». — «Гаразд, Ліно, послухай, то було негарно з її боку. Але коли я прийшов до неї й запитав, що там було з валізою, вона так розійшлася». — «Та знаю я, то все дурниці. Я навіть слухати її не хотіла. А ти, Франце, й вуха розвісив». — «Вона так розійшлася, їй-бо! Послухай, Ліно, вона торочила і про параграфи цивільного кодексу, і про те, як вона добилася пенсії за свого померлого стариганя, хоча того старого цапа шляк трафив, а війна там ні до чого. Відколи це стало так, що коли шляк трафив, то це пов'язано з війною? Вона сама казала. Але вона таки домоглася свого, маючи голову на в'язах. У неї є розум, пампушечко. Чого захоче, того й доб'ється, це тобі не кілька монет заробити. Одразу видно, що вона за одна. Оце так розмах! Я ще й досі не прийшов до тями». — «Ти ще зайдеш до неї?» Франц замахав руками: «Ліно, сходи сама! А то хочеш валізу забрати, з'являєшся рівно об одинадцятій, бо о дванадцятій маєш бути деінде, й до без чверті перша застрягнеш там. Вона все говорить, говорить, а валізи так і не віддає, можливо, так і підеш без валізи. Вміє забалакати».

Він задумався, схилившись над столом, водить пальцем по розлитому пиву. «От піду запишуся, де треба, й торгуватиму газетами. Це ж діло!» Ліна ні пари з уст. Здається, трохи образилась. А Франц зробив, що задумав. І якось близько полудня він уже стоїть на Розенталерплац, Ліна якраз принесла йому бутерброди, рівно о дванадцятій він зривається, тицяє їй до рук шабатуру на підставці й картонну скриньку під пахву та йде дізнатися про газети.

Надибав біля Гакеського ринку перед Оранієнбурґерштрасе якогось стариганя, який порадив йому зайнятися сексуальною просвітою. Її зараз проводять у широкому масштабі, й справа ця, мовляв, прибуткова. «А що воно таке: сексуальна просвіта?» — запитав Франц з неохотою. Сивоголовий показує на свою розкладку: «Подивись і питати не будеш». — «Ну, голі дівчата намальовані». — «В іншому вигляді не тримаю». Мовчки курять, стоячи поряд. Франц витріщається на картинки, оглядає згори донизу, пускає клуби диму, старигань не звертає уваги. Франц перехопив його погляд: «Скажи-но, колего, тобі справді подобається оце з дівчатами й такі картинки? Усміхнене життя. Ось намалювали голу дівчину з кошеням. А до чого вона тут на сходах, гола, з кошеням? Підозріла особа! Я тобі не заважаю, колего?» Той скрушно зітхає, покірно скорчившись на своєму складаному стільці, й подумки нарікає: бувають же такі віслюки, височенні, як справжні верблюди, швендяють усенький день по Гакеському ринку і, коли не пощастить, зупиняються перед тобою й починають сотати нерви. Сивоголовий мовчав, тож Франц узяв з розкладки кілька журналів: «Можна подивитися, колего? Як це називається? «Фіґаро»[40]. А оце «Шлюб»! А ось «Ідеальний шлюб». А це, значить, щось інше, ніж просто шлюб? «Жіноча любов». Все окремо. Можна багато чого дізнатися. Якщо, звичайно, є гроші, бо щось дорогувато. Та й, напевне, не все так чисто». — «Хотілося б знати, що ж там нечисто? Все це дозволено. Нема нічого забороненого. На все, що я продаю, в мене є дозвіл, і немає тут нічого нечистого. Від нечистого я тримаюсь подалі». — «Я тобі ось що хочу сказати! Просто хочу сказати, що всі ці картинки — то пусте. Я сам знаю з досвіду. Це тільки псує чоловіка, їй-богу, тільки силу розтратити можна. Все починається з розглядання картинок, а потім захочеться, а ти ні туди ні сюди, природним способом уже не виходит». — «Щось я не збагну, що ти маєш на увазі? І не бризкай слиною на мої журнали, вони дорогі, й не треба постійно обкладинку шарпати. Ось почитай: «Для тих, хто не в шлюбі». Уяви собі, й для таких є спеціальний журнал». «Не в шлюбі? Ясно, що такі є, я ось сам зі своєю полячкою Ліною не розписаний». — «Ну ось. Подивися, що тут написано, хіба не правильним, є, наприклад, таке: «Бажання регулювати статеве життя обох партнерів у шлюбі й декретувати відповідні шлюбні обов'язки, як того вимагає закон, означає найогидніше й найпринизливіше рабство, яке тільки можна уявити». Ну, що скажеш?» — «Як то що?» — «Ну, правильно це чи ні?» — «Такого зі мною не траплялося. Щоб жінка вимагала цього від чоловіка — це вже ні, хіба таке можливо? Таке буває?» — «А ти почитай». — «Ну, це вже взагалі. Попалась би мені така!»

Франц вражено перечитує фразу, а потім перескакує нижче й показує сивоголовому одне місце: «Осьо, далі: Наведу тут приклад з твору д'Аннунціо «Насолода», ти диви, цю свиню звати д'Аннунціо; якийсь іспанець чи італієць, а може, й американець. Тут думки чоловіка настільки спрямовані до далекої коханої, що в ніч любощів з випадковою жінкою, яка править йому за заміну, у нього мимоволі виривається ім'я справжньої коханої. Ну дає! Ні, колего, з таким я не хочу мати справи». — «По-перше, де це написано? Покажи!» — «Осьдечки. Служить заміною. Каучук замість ґуми. Ріпа замість нормальної страви. Ти чув таке, щоб жінка чи дівчина служила заміною? Він бере собі іншу, бо своєї наразі не має, а нова помічає, і все гаразд, вона й пискнути не сміє? І цей іспанець таке друкує. Якби я був складачем, не став би набирати такого». — «Ну-ну, легше! Не думай, що тут, у товчії Гакеського ринку, ти своїм куцим розумом можеш зрозуміти те, що пише справжній письменник, до того ж іще іспанець чи італієць».

Франц читає далі: «Велика пустка й мовчання переповнило після того її душу». Сказитися можна! Якого біса цей письменник морочить людям голову? Байдуже, звідки він. Відколи це «пустка й мовчання»? Тут я й сам маю що сказати, не гірше за нього, та й дівчата там мають бути такі самі, як і скрізь. Була в мене одна й знайшла в моєму записнику адресу, і ти думаєш, що знайшовши таке, вона промовчала? Погано ти жінок знаєш, добродію! Ти б її тоді послухав! Увесь дім аж ходором ходив від її лементу. Я навіть не міг їй пояснити, в чому там була річ. Репетувала, ніби її на палю посадили. Посходилися люди. Ото я вже був радий, коли звідти вирвався». — «Послухай, ти двох речей не враховуєш!» — «Це ж яких?» — «Коли хтось хоче мати мій журнал, то купує його й має. Якщо там дурниці написані, те нікого не обходить, усі цікавляться лише картинками». Франц Біберкопф з осудом примружив ліве око. «А ще в нас є «Жіноче кохання» і «Дружба», і там дурниць не пишуть, а ведуть боротьбу. Саме так, за права людини». — «А чого їм бракує?» — «Параграф 175[41], знаєш такий?»

І саме сьогодні в Александерпаласі на Ландсберґерштрасе відбудеться лекція, де Франц може почути про несправедливості, яких щоденно зазнають у Німеччині сотні тисяч людей. Послухаєш — волосся дибки стане. Сивоголовий засунув йому під пахву паку старих журналів. Франц зітхнув, зиркнувши на журнали під пахвою; так, він прийде. І що мені там робити, я справді маю туди йти? Хто його знає, чи то справді добрий ґешефт з цими журналами? Всі ці голубі, от упхав мені під пахву, і що мені тепер робити, тягти їх додому й там читати? Звичайно, шкода таких хлопців, але мене вони, власне, не обходять.

Ну і втрапив він у халепу; вся ця справа здавалася йому геть некошерною, тож Ліні він не сказав ані слова, а ввечері потай від неї вийшов з дому. Старий торговець газетами вштовхнув його у невелику залу, де сиділи майже самі чоловіки, переважно молоді хлопці, й лише декілька жінок, але також парочками. Цілу годину Франц не промовив ні слова, лише часто пирхав зі сміху, затуляючись капелюхом. Після десятої він уже не міг витримувати, треба було змиватися, ця тема й народ, що зібрався, були аж надто кумедні, стільки голубих вкупі, ще й він разом з ними, він вискочив на вулицю й реготав аж до Александерплац. Виходячи, він ще почув, що якийсь доповідач говорив про ситуацію в місті Кемніц, де діє розпорядження поліції від 27 листопада. Згідно з цим розпорядженням гомосексуалістам забороняється парами ходити по вулиці, а також користуватися громадськими вбиральнями; якщо їх заскочать на гарячому, доведеться заплатити 30 марок штрафу. Франц шукав Ліну, але та пішла кудись разом зі своєю хазяйкою. Тоді він ліг спати. Уві сні він багато сміявся й сварився, бився з якимось навіженим шофером, який безперестанку їздив колами навколо фонтана Роланда на алеї Перемоги. Транспортна поліція вже майже догнала його. Врешті Франц вистрибнув із машини, вона шалено заревла і далі кружляла довкола фонтана, кружляла й кружляла, не зупиняючись, а Франц стояв і обговорював з поліцаєм, що робити з тим шофером, який вочевидь втратив глузд.

Наступного дня він, прихопивши журнали, в обідню пору чекає у кнайпі на Ліну. Франц хотів розповісти їй, як страждають оті хлопці в Кемніці, а ще про той параграф і тридцять марок штрафу, хоча його це зовсім не обходить, і нехай вони самі розбираються зі своїми параграфами, от зараз ще Мек прийде, який збирався допомогти скототорговцям. Ні, Францу потрібен спокій, вони йому до одного місця.

Ліна зразу бачить, що він погано спав. Тут Франц сором'язливо підсовує до неї журнальчик із картинками на обкладинці. Ліна з переляку прикрила рукою рота. Тут він знову взявся просторікувати про розум. Шукає вчорашню калюжку пива на столі, але її нема. Ліна відсунулася від нього подалі: невже він також схибнувся, як ті, про яких у журналі написано. Вона нічого не розуміє, дотепер він таким не був. Франц мимрить собі щось під ніс, сухим пальцем виводить лінії на білому дереві столу, тут вона хапає всю паку журналів й кидає на лавку, стоїть люта, як менада[42], вони пильно дивляться один на одного, він знизу догори, як маленький хлопчик, аж тут вона розвернулася й пішла геть. А він сидить зі своїми журналами й розмірковує про тих голубих.

Одного вечора якийсь-то лисий пан пішов на прогулянку, в Тирґартені він надибав вродливого хлопця, який зразу взяв його попід руку; погуляли вони разом собі в задоволення, нараз у лисого виникло бажання, чи радше потяг, чи пристрасть, могутня й несподівана, приголубити цього хлопця. Він одружений, він уже часом помічав щось таке за собою, але зараз це має відбутися, і це так чудово! «Ти моє сонечко, ти моє золотко».

А той такий ніжний. І готовий зайти так далеко. «Давай підемо в який-небудь готельчик. Ти подаруєш мені п'ять марок або десять, а то я геть прогорів». — «Усе, чого побажаєш, сонечко». Він дарує йому все, що має в портмоне. І трапляється ж таке! Краще годі уявити.

Але в номері у дверях є вічко. Хазяїн щось побачив і гукає хазяйку, і та також побачила. Й потім вони кажуть, що такого у своєму готелі не потерплять, вони все бачили, й не варто заперечувати. Ніколи такого не потерплять, а йому мусить бути соромно — розбещувати хлопчиків, вони заявлять на нього. А тут ще з'являються портьє і покоївка та й собі шкіряться. Наступного дня лисий пан купує дві пляшки «Асбах Уральт»[43], їде ніби у відрядження на Гельґоланд, щоб там п'яному втопитися. Він і справді напився, й плив на кораблі, та через два дні повернувся до своєї старої, ніби нічого й не сталося.

Усе спокійно, проминув уже місяць, а потім і цілий рік. Та раптом щось таки сталося: від американського дядечка він успадкував 3000 доларів і тепер може собі дещо дозволити. І ось він поїхав на води, а його дружині одного дня треба було розписатися за нього на повістці до суду. Вона прочитала її, а там усе написано: і про вічко у дверях, і про портмоне, і про милого хлопчика. Лисий пан повернувся після відпочинку, а вдома всі ридають, мати й обидві доньки. Він читає повістку, це просто неможливо, все запліснявіло в тих судах ще з часів Карла Великого. Ось уже й до нього добралися, прізвище, адреса — все правильно. «Пане суддя, що ж я такого зробив? Я ж нікому не завдав жодних прикрощів. Я просто винайняв номер й там зачинився. То хіба я винний, що у дверях було вічко? Нічого протизаконного я не робив». Хлопець усе це підтверджує. «Отже, чим я завинив? — скиглить лисий пан у шубі. — Хіба я що вкрав? Чи вдерся до чужої квартири? Я лише увійшов у серце любої мені людини. Я сказав йому: «Сонечко!» І так воно й було».

Його виправдали. Але вдома далі всі плачуть.

«Чарівна флейта», танцювальний палац, з американським дансинг-холом у партері. Казино у східному стилі здається для святкових нагод. Що мені подарувати своїй подружці на Різдво? Шановні трансвестити! Після багаторічних експериментів мною було розроблено радикальний засіб, що перешкоджає росту щетини. Тепер ви можете видалити волосся з будь-якої частини тіла. Водночас я винайшов спосіб, як за дивовижно короткий час відростити справжні жіночі груди. Жодних хімікатів, абсолютно надійний, нешкідливий засіб. Доказом є я сам. Свободу любові по всьому фронту!

Ясне зоряне небо дивилося на темні людські помешкання[44]. У глибокій нічній тиші лежав замок Керкауен. Тільки одна білявка занурила голову в подушки й ніяк не могла заснути. Завтра, вже завтра полишить її та, яку вона кохає всім серцем. Крізь похмуру, непроникну [темну] ніч йшов [линув] шепіт: «Ґізо, залишся зі мною, залишся зі мною [не йди геть, не їдь нікуди, не впади, прошу, сядь]. Не залишай мене. Але безрадісна тиша не мала ні слуху, ні серця [не було й ніг, і носа]. А в кімнаті неподалік, відділена лише кількома стінами, лежала з розплющеними очима бліда струнка жінка. Її темне важке волосся лежало сплутаним на шовковій постелі [замок Керкауен відомий своїми шовковими постелями]. Її трясло, як у лихоманці. Її зуби цокотіли, ніби на сильному морозі, крапка. Та вона не ворушилася, кома, не натягувала на себе щільніше ковдри, крапка. Непорушно лежали її стрункі крижані руки [як у сильний мороз, холодний дрож, струнка жінка з розплющеними очима, знаменита шовкова постіль], крапка. Погляд її гарячково блискучих очей блукав у темряві, а її губи тремтіли, двокрапка, лапки, Лора, тире, тире, Лора, тире, лапки, гусячі лапки, гусяча печінка з цибулею.

«Ні, ні, я більше з тобою не ходитиму, Франце. Не хочу мати з тобою жодних справ. Іди під три чорти». — «Та що ти, Ліно, я віддам йому всю цю гидоту». І коли Франц зняв капелюха й поклав його на комод — усе це відбувалося в її кімнаті — та зробив кілька переконливих рухів, обхопивши її стан, вона спершу подряпала йому руку, розплакалася, а потім пішла разом з ним. Вони поділили порівну паку сумнівних журналів і стали наближатися до зони бойових зіткнень по лінії Розенталерштрасе, Ноє-Шенгаузерштрасе, Гакеський ринок.

У зоні бойових зіткнень ніжна, забрьохана, маленька, невмита, заплакана Ліна вдалася до самостійного прориву в стилі принца Гомбурзького: мій шляхетний дядько Фрідріх Бранденбурзький! О, Наталі! Облиш, облиш! Вселенський Боже, тепер йому кінець, та все байдуже, все байдуже! Хутко, шпарким кроком вона щодуху кинулася на розкладку сивоголового. Франц Біберкопф, такий статечний і терплячий, примусив себе залишитись позаду. Він стояв, зливаючись з вітриною сигарної крамниці «Імпорт — експорт» Шредера й крізь легкий серпанок, — хоча трамваї й пішоходи йому заважали, — спостерігав звідтіля перебіг битви, що повільно розгорталась. Герої, образно кажучи, зійшлися в герці. Вони промацували слабкі та незахищені місця супротивника. І ось Ліна Пшибала з Чернівців жбурнула з розгону паку журналів, єдина законна донька, — після двох викиднів, що добули тільки до половини терміну і які обоє також мали зватися Ліною, — донька землероба Станіслава Пшибали. Все наступне загубилося в гуркоті вуличного руху. «Ну і штучка, ну і штучка», — захоплено простогнав приголомшений і терплячий Франц. Він у ролі резервної армії наближався до центру бойових дій. А перед кнайпою Ернста Кюммерліха його вже вітала усміхнена героїня й переможниця фройляйн Ліна Пшибала; розхристана й сповнена пристрасти, вона вигукнула: «Франце, він одержав своє!»

Франц уже про це знав. У кнайпі вона впала в його обійми й припала до того місця його тіла, де, за її припущенням, під вовняною сорочкою билося його серце, але, правду кажучи, там була грудна кістка та верхівка лівої легені. Тріумфуючи, вона перехилила першу чарчину кминової горілки: «Ну, хай тепер визбирує свою гидоту по всій вулиці».

А зараз, о, невмируще кохання, ти весь мій, любий, що за сяйво шириться навкруг. Слава, слава принцу Гомбурзькому, переможцю у Фербеллінській битві, слава! [На пандусі перед палацом з'являються придворні панїї, офіцери, слуги з факелами.]

«Ще одну чарочку кминової».

І от Франц сидить у кімнатці фройляйн Ліни Пшибали й сміється до неї: «А знаєш, Ліно, хто така складська дівчина?» — запитав він і легенько підштовхнув її у бік. Ліна витріщилася: «Ну, ось Фельш, вона ж складська дівчина, вона постійно шукає платівки на складі музичної крамниці». — «Я не про це. От коли ти складешся клубочком на канапі, а я складуся клубочком поряд, тоді ти будеш складською дівчиною, а я складським хлопцем». — «Саме так ти й виглядаєш!» Вона пискнула від сміху.

Тож давайте знову й знов, тож давайте знову й знов, траля, труля, веселитися. Тож давайте знову й знов, тож давайте знову й знов, траля, труля, веселитися.

Ану вставайте з канапи — ви ж не хворі, добродію, якщо так, то йдіть до лікаря — й весело помандрували до Газенгайде в «Новий світ», де завжди бучно святкують, де іскряться феєрверки, де дають призи за найстрункіші ніжки. Музики в тирольських костюмах на сцені. Стиха награють: «Пий, братику, пий, чаркою смуток залий, згадувать горе не варт, наше життя — тільки жарт».

Так і кортить кинутися в танок, з кожним тактом щораз дужче, а з-за пивних кухлів усміхалися люди, підспівували й розмахували в такт руками: «Пий, братику, пий, чаркою смуток залий, згадувать горе не варт, наше життя — тільки жарт».

Там був Чарлі Чаплін власною персоною, шамотів щось по-саксонському, вештався по балюстраді в широченних штанях та велетенських черевиках, ухопив уже немолоду пані за ногу й вихором проїхався з нею гіркою для катання. Майже кожен стіл пообсідали цілі родини. Тут можна всього за 50 пфеніґів придбати довгу палицю з паперовим віничком на кінці, з нею ви можете зав'язати знайомство з ким завгодно: шия доволі чутлива до лоскоту, згин під коліном також. Полоскочеш — людина зразу відсмикне ногу й озирнеться! Кого тут тільки немає! Цивільні обох статей, окрім того дехто з райхсверу разом із подружками. Пий, братику, пий, чаркою смуток залий.

Не курять, а просто чадять, у повітрі хмарки диму з люльок, сигар, сигарет, уся величезна зала ніби в тумані. Коли диму стає затісно, він, оскільки легкий, піднімається вгору й шукає шпарини, щілини, дірки й вентилятори, готові випустити його назовні. А там, на вулиці, темна ніч і холод. Тож дим уже шкодує, що такий легковажний, опирається своєму єству, та тут годі щось вдіяти, вентилятори крутяться без упину лише в один бік. Запізно. Він має скоритися законам фізики. Дим не розуміє, що з ним коїться, хоче схопитися за голову, а її немає, хоче подумати, але немає чим. Його підхопили вітер, холод і ніч, тож тільки його й бачили.

За одним із столиків сидять дві пари й дивляться на тих, хто проходить повз. Кавалер у костюмі кольору «перець із сіллю» нахиляє своє вусате обличчя до повних грудей чорнявої товстушки. Їхні серця тремтять від замилування, носи вдихають аромати, він — її грудей, вона — його напомадженої потилиці.

Навпроти регоче пані у жовто-картатому вбранні. Кавалер кладе руку на спинку її стільця. У неї випнуті вперед зуби, монокль, розплющене ліве око ніби згасло; вона усміхається, пускає дим ротом, хитає головою: «Таке ти питаєш!» За сусіднім столиком молоденька куріпка з копицею світлого хвилястого волосся сидить чи, радше, прикриває своєю розвинутою задньою частиною, яку приховує сукня, залізне сидіння низенького садового стільця. Вона трохи гугнявить й блаженно підспівує музиці, розімліла від біфштексу та трьох кухлів світлого. Вона щось там базікає і базікає, кладе голову йому на плече, на плече другого направника однієї фірми з Нойкельна, у якого це вже четвертий роман в цьому році, а він сам у цієї куріпки десятий чи навіть одинадцятий, коли ще рахувати брата у других, з яким вона постійно заручена. Вона розплющує очі, бо Чаплін може будь-якої миті впасти згори. Її партнер обома руками тримається за гірку, де вже здійнявся цілий шарварок. Вони замовляють солених брецлів.

Один пан тридцяти шести років, співвласник невеликої продовольчої крамниці, купив шість повітряних кульок за п’ятдесят пфеніґів штука й пустив їх одну за одною в проході перед оркестром; цим, через брак інших принад, йому вдалося привернути увагу дівчат і жіночок, панночок, удів, розведених, порушниць вірности та шлюбу, що прогулювалися самотою і парами, й урешті знайти собі партнерку. У коридорі за двадцять пфеніґів можна повіджимати штангу. Погляд у майбутнє: лизніть палець і торкніться ним шару хімічного препарату на аркуші між двома серцями, потім проведіть пальцем декілька разів по чистому аркушу згори, й на ньому з'явиться зображення вашого майбутнього нареченого. Ви з дитинства стоїте на правильному шляху. Ваше серце не терпить фальші, але своїм тонким почуттям ви вгадуєте кожен підступ, який можуть готувати вам заздрісні друзі. Довіряйте й надалі вашій житейській мудрості, адже та зоря, під якою ви ступили в цей світ, не полишить вас на життєвім шляху й допоможе зустріти супутника, з яким ви знайдете справжнє щастя. Цей супутник, якому ви завжди зможете довіряти, має такий самий характер, як і ви. Він не зразу запропонує вам руку й серце, але тим тривалішим буде ваше тихе щастя разом з ним.

Поряд з гардеробом, у боковій залі, на балконі грав духовий оркестр. Його музиканти були вбрані в червоні камізельки й постійно гукали, що в них немає що випити. Внизу стояв гладкий, простодушний з виду чолов'яга в сурдуті. На голові він мав кумедний смугастий паперовий ковпак і, щось мугикаючи собі під носа, намагався встромити в петельку паперову гвоздику, що йому, проте, ніяк не вдавалося після випитих восьми кухлів світлого пива, двох склянок пуншу та чотирьох чарок коньяку. Він співав у натовпі, повернувшись до оркестру, а потім раптом кинувся танцювати вальс з якоюсь старою, неймовірно гладкою особою, виписуючи з нею широкі карусельні кола. Від такого танцю та стара ще більше розповзлася й ледь не луснула, але завдяки добре розвиненому інстинкту самозбереження останньої миті вона гепнулася на три стільці відразу.

Франц Біберкопф та чоловік у сурдуті перетнулися один з одним в антракті під балконом, звідки горлали музики, вимагаючи пива. У Франца уп'ялося сяюче блакитне око, — чарівний місяць пливе над річкою, — друге око було сліпим; вони підняли свої білі гальби з пивом, й інвалід прокректав: «Ти, мабуть, також один із цих зрадників, які знайшли собі місце біля годівниці». Він ковтнув слину. «Чого це ти на мене витріщився? Ану кажи, де ти служив?»

Вони цокнулися гальбами, оркестр врізав туш, у нас нема що пити, у нас нема що пити! Гей, ану припиняйте, хлопці, спокійно, тільки спокійно! Будьмо! Тост за спокій! «Ти німець? Чистокровний німець? Як тебе звати?» — «Франц Біберкопф. Диви, товстушко, він мене не знає!» Інвалід відригнув і, прикривши рота долонею, зашептав: «То ти справді німець? Поклавши руку на серце? Ти не ходиш з червоними, бо якщо так, то ти зрадник. А зрадник — мені не друг». Він обняв Франца: «Поляки, французи, вітчизна, за яку ми проливали кров, ось яка дяка нації!» Потім він зібрався на силі й пішов танцювати з тою тельбухатою особою, яка вже трохи перевела подих, і танцював усе той самий старомодний вальс під будь-яку музику. Після танцю, похитуючись, він став роззиратися. Франц гукнув: «Сюди!» Ліна підхопила старого, той пішов у танець з Ліною, потім попід ручку вони постали перед Францом біля шинквасу: «Перепрошую, з ким маю задоволення, ваша честь? Як ваше шановне ім'я?» — «Пий, братику, пий, чаркою смуток залий, згадувать горе не варт, наше життя — тільки жарт».

Дві заливні свинячі ноги, порція солонини, пані взяла хріну, де гардероб, так, а де ви роздягалися, тут є два гардероби, а можуть арештанти у слідчому ізоляторі носити обручки? Я кажу, що ні. У веслувальному клубі це тривало до четвертої. А дорога туди для машин — то просто катастрофа, постійно підскакуєш і пірнаєш, ніби в басейні.

Інвалід і Франц сидять, обнявшись, за шинквасом. «Я тобі так скажу, вони мені зменшили пенсію, так що перейду до червоних. Архангел виганяє нас вогненним мечем із раю, і туди ми ніколи більше не повернемося. Ото якось сиділи ми під Гартмансвайлеркопфом[46], а я кажу своєму капітанові, ми були з ним земляками, він також з Штарґарда». — «З Шторкова?» — «Та ні, з Штарґарда. О, тепер я загубив свою гвоздику, а ні, ось вона тут зачепилася». Хто хоч раз цілувався на пляжі морськім, до танцюючих хвиль дослухав, той найбільшого щастя спізнав у житті, був коханим і сам він кохав.

Франц узявся торгувати нацистськими газетами. Він нічого не має проти євреїв, але стоїть за порядок, адже і рай порядок має, то, безперечно, кожен знає. У Сталевому шоломі[47] нормальні хлопці, а їхній вождь також що треба. Він стоїть на виході з метро на Потсдамерплац, а іноді на Фрідріхштрасе чи перед вокзалом Александерплац. Він поділяє думку одноокого інваліда з «Нового світу», того, що танцював з огрядною мадам.

Німецькому народові до першого адвенту[48]: Зірвіть полуду зі своїх очей і лицемірів покарайте, що присипають вас байками! Настане день, коли повстане правда із мечем своєї правоти і крицевим щитом, і ворог переможений впаде.

«У той час, коли пишуться ці рядки, в суді розглядається справа проти «лицарів» Райхсбаннера[49]; лише їхня чисельна перевага в 15–20 разів дозволила їм виявити свій програмний пацифізм і так звану мужність, яка відповідає їхнім переконанням, коли вони напали на жменьку націонал-соціалістів, побили їх та при цьому по-звірячому вбили члена нашої партії Гіршмана. Навіть із свідчень самих звинувачених, яким закон, на жаль, дозволяє брехати, а їхня партія, очевидно, їм це наказує, видно, що члени цієї організації вдаються до зумисної брутальности, яка в них уже стала системою».

«Істинний федералізм — це антисемітизм, боротьба проти євреїв є водночас боротьбою за самовизначення Баварії. Ще задовго до початку велика урочиста Матезерська зала[50] була заповнена вщерть, проте прибували все нові й нові відвідувачі. До відкриття зборів військовий оркестр штурмових загонів СА порадував присутніх хвацьким виконанням бравурних маршів та інших мелодій. О пів на дев'яту член партії Оберлерер відкрив збори сердечним привітанням і надав слово членові партії Вальтеру Аммеру».

На Ельзассерштрасе компанія надривається від сміху, коли в обід Франц з'являється у кнайпі, завбачливо сховавши пов'язку зі свастикою до кишені, та її в нього одразу витягають. Франц відмахується від них.

Він звертається до молодого безробітного слюсаря, той здивовано витріщається на нього й відставляє свою гальбу: «Ось ти посмішкуєшся з мене, Ріхарде, а чому? Може тому, що одружений? Тобі тепер двадцять один рік, твоїй жінці вісімнадцять, а що ти бачив у житті? Нічого і ще втричі менше. Я тобі так скажу, Ріхарде, ну, ми можемо про дівок потеревенити, ну ще ти маєш малого синка й про цього крикуна краще за мене все знаєш. А ще що? Га?»

Тепер Францовою пов'язкою розмахує шліфувальник Ґеорґ Дреске, 39 років, нещодавно звільнений із фабрики. «На пов'язці, Орґе, — ти роздивись її гарненько, — немає нічого такого, за що не можна було відповідати. Я також утік з фронту, достоту як ти, і що ж з того? Чи пов'язка червона, чи золота, чи чорно-біло-червона[51], від того сигара краще не смакує. Вся річ у тому, який тютюн, хлопче, зовнішній лист, внутрішній лист, щоб ще й правильно скручені були, висушені належно, і звідки саме той тютюн. Ось що я скажу. А чого ми досягли, Орґе, ну скажи?»

Той спокійно кладе пов'язку на шинквас й, попиваючи пиво, неквапно говорить, часом затинаючись й облизуючи губи: «Дивлюся на тебе, Франце, й дивуюся, адже я тебе вже давно знаю, ми ж були з тобою під Аррасом і під Ковно[52], а вони тебе добре обробили». — «Ти маєш на увазі цю пов'язку?» — «Та все маю на увазі. Кинь ти все це. Воно тобі треба — отак ходити поміж людьми?»

Тут Франц підводиться. Ріхарда Вернера, молодого слюсаря в зеленій сорочці з широким коміром, який хоче його щось запитати, він просто відсуває вбік: «Ні, ні, любий Ріхарде, ти свій хлопець, але тут серйозна розмова. Хоч ти й маєш право голосувати на виборах, але розмовляти зі мною і з Орґе тобі ранувато». Потім він зупиняється в задумі біля шинквасу й дивиться на шліфувальника, навпроти них на тлі виставлених пляшок коньяку стоїть у синьому фартуху господар і уважно на них дивиться, опустивши грубі руки в раковину для миття склянок. Урешті Франц питає: «То що, Орґе? Як там було під Аррасом?» — «Те, як там було, ти й сам гаразд знаєш. Раз із фронту втік — отже, знаєш. А тепер начепив оту пов'язку. Слухай, Франце, та краще на ній повіситися. Добряче ж тебе обробили».

Франц має дуже впевнений вигляд, ні на мить не зводить очей з шліфувальника, який затинається й трясе головою. «Я таки хочу розібратися з тим Аррасом. Якщо ти там був!» — «Та ти здурів, Франце, нічого такого я не говорив, ти, непевно, зайву чарку хильнув». Франц чекає, задумався, я таки до тебе доберуся, диви, прикидається дурником, вдає із себе великого хитруна. «Ну звичайно, Орґе, під Аррасом ми були з тобою, разом з Артуром Безе, Блюмом і тим малим фельдфебелем, стривай, як його звали? Якось так кумедно». — «Та я вже забув».

Нехай собі балакає, трохи перепив, інші також помітили. «Ану зачекай, як же пак його звали, того малого, якось чи Біста, чи може Біскра, от щось таке». Нехай собі говорить, я промовчу, як заплутається, то сам замовкне. «Ну так, це ми всі знаємо, але я не це маю на увазі. А ось скажи, де ми були після того, коли закінчилося під Аррасом, після вісімнадцятого року, коли інша каша заварилася, тут у Берліні, і в Галле, і в Кілі, а ще…»

Тут Ґеорґ Дреске рішуче відмовляється від подальшої розмови, яка нісенітниця, я не ходжу в кнайпу заради таких дурниць. «Та годі тобі, припини, а то зараз піду геть. Розкажи це малому Ріхарду. Ходи-но сюди, Ріхарде». — «А по-моєму, це чудово, він як той барон. Тепер він тільки з баронами дружить. І такий поважний пан ще й заходить до нас у кнайпу!» Ясні очі Франца уп'ялися в неспокійні очі Дреске. «От саме це я й мав на увазі, саме це, Орґе. Стояли ми під Аррасом у вісімнадцятому, польова артилерія, піхота, зенітники, радисти, сапери — кого там тільки не було. А де ми стояли потім, коли настав мир?» А, ось до чого він веде, ну дивись, хлопче, краще туди не влазити. «Спочатку я своє пиво доп'ю, а ти, Францику, про те, де ти потім опинився, де побував і де ні, й де стояв чи сидів — про це все можна з твоїх паперів дізнатися, якщо ти їх маєш із собою. Адже торговець завжди повинен мати із собою папери». Ну що, второпав? Запам'ятай же! Спокійні очі Франца уп'ялися у веселі очі Дреске: «Чотири роки після вісімнадцятого я жив у Берліні. Так довго навіть ціла війна не тривала, хіба ні? Я крутився і ти крутився, а Ріхард тоді ще чіплявся матері за фартух. Ну, і хіба тут щось залишилося від Арраса? От скажи! Ось була у нас інфляція, ми мали паперові гроші, мільйони, мільярди, катма м’яса, нема масла, гірше, ніж було, ми всі це знаємо, і ти, Орґе, теж, а куди подівся Аррас? От і прикинь, на власних пальцях. Нічого не було, та й звідки? Ми тільки бігали й картоплю у селян крали».

Революція? Розгвинти древко, запхни полотнище в чохол і заховай все це подалі в шафу. Попроси матір принести тобі пантофлі та зніми вогненно-червону краватку. Ви тільки патякаєте про революцію, ваша революція — то нещасний випадок на виробництві!

Дреске думає: він став небезпечною людиною. А Ріхард Вернер, отой юний телепень, знову роззявляє рота: «Значить, по-твоєму, Франце, буде краще, якщо ми розпочнемо нову війну? Хочете на нашому горбу проїхатися? Отак весело розіб'ємо Францію! Шукаєш пригод на свою задницю?» Франц думає: дурна ти мавпо, мулат із раю для негрів, та ти війну бачив лише в кіно, думаєш, бахнув по голові, й уже готовий?

Господар витирає руки об синій фартух. Перед чистими склянками лежить зелений проспект. Господар сопе й читає про себе: відбірна смажена кава «Заходь знову» просто неймовірна! Кава для простих людей [некондиційні зерна, смажені]. Чиста немелена кава в зернах, ціна 2,29 марок, «Сантос», гарантовано чистий продукт, Сантос першого ґатунку, суміш для дому, міцний та економний у вжитку, «Ван-Кампінас», меланж, міцний, чистий смак, «Меланж Мексика», вишуканий, недорога кава з плантацій, ціна 3,75 марок, довіз залізницею безкоштовний за умови замовлення не менше 36 фунтів різних сортів. Бджола, або оса, або джміль кружляє попід стелею біля камінної труби — справжнє диво природи взимку. Його родичів, одноплемінників, однодумців, одновидців немає — всі вже або померли, або ще не народилися; зараз льодовиковий період для самотнього джмеля, він і сам не знає, як і чому це сталося, й чому саме з ним. А сонячне світло беззвучно ллється на столи й на підлогу й розділяється на два світлі пасма вивіскою «Левенброй — Паценгофське пиво», воно прадавнє, й коли на нього дивитися, все виглядає скороминущим і незначним. Це світло доходить до нас, проминувши ікс миль, проскочивши попри зірку ігрек, сонце світить мільйони й мільйони років, воно світило задовго до Навуходоносора, до Адама і Єви й до іхтіозаврів, а зараз воно світить крізь шибку маленької кнайпи й розділяється на два пасма бляшаною вивіскою «Левенброй — Паценгофське пиво», падає на столи й на підлогу, непомітно підступає ближче. Падає на них, і вони про це знають. Світло легкокриле, легесеньке, легковаге, легкосвітне, з високого неба прийшов я до вас[53].

Двоє великих, уже дорослих звірів, прикритих тканиною, двоє людей, двоє чоловіків, Франц Біберкопф та Ґеорґ Дреске, торговець газетами та звільнений шліфувальник, стоять біля шинквасу; тримаються вертикально на свої нижніх кінцівках, вбраних у штани, спираються на дерев'яний шинквас руками, що стирчать з рукавів грубих курток. І кожен із них думає, бачить й відчуває на свій манер.

«Ти й сам чудово знаєш і розумієш, Орґе, що Арраса ніби й не було. Ми просто не потягли, не змогли, маємо це визнати. І ми, і всі, хто там був. Не було ні дисципліни, ні командування нормального, всі між собою перегризлися. От я втік з окопів, і ти також, а потім і Езе. Ну, а тут, вдома, коли зчинилася буча, хто тоді здимів? Та всі до одного. Жоден там не залишився, ти ж бачив, лише жалюгідна купка. Скільки їх там було, тисяча, а то й менше. Мені таке й задарма не треба». А ось він куди веде, дурне теля, ось як його розвели. «Та все це тому, що нас зрадили, Франце, у вісімнадцятому й дев'ятнадцятому, бонзи зрадили, вони ж і Розу вбили, і Карла Лібкнехта. Як же тут згуртуватися й щось зробити? Ти поглянь на Росію, на Леніна, ось де тримаються купи, як склеєні! Зачекай, все у свій час». Кров потече, кров потече, кров потече густа-прегуста[54]. «То мені байдуже. Якщо чекати, то світ завалиться, й ти разом з ним. Під цю дудку я танцювати не буду. В них нічого не вийшло, для мене це достатній доказ. Не змогли нічогісінько зробити, як під Гартмансвайлеркопфом, про нього мені постійно один чоловік торочить, інвалід, він там був, ти його не знаєш. Навіть з того нічого не вийшло. Та що там казати!»

Франц підводиться, бере пов'язку, розгладжує її на столі, потім ховає до кишені плаща, розмахуючи лівою рукою, повертається до свого столу: «Ось я кажу вам весь час одне й те саме, ти розумієш мене, Краузе, а ти також, Ріхарде, послухай — піде тобі на користь: нічого у вас із вашої справи не вийде. Так це не робиться. Я також не знаю, чи вийде щось у тих, з такою пов'язкою. Я цього не казав, але все-таки це геть інша справа. Сказано ж, і на землі спокій[55], і це правильно, а хто хоче працювати, то хай собі працює, а дурниці нам ні до чого».

Сів собі на підвіконня, чухає щоку, мружиться від яскравого світла, висмикнув волосинку з вуха. Трамвай № 9 зі скреготом повернув за ріг, Східне кільце, Германплац, Вільденбрухплац, вокзал Трепто, Варшавський міст, Балтенплац, Кніпродештрасе, Шенгаузерська алея, Штеттинський вокзал, церква святої Гедвіґи, Галлеська брама, Германплац. Господар кнайпи спирається на латунний пивний кран, смокче й мацає язиком нову пломбу, у нижній щелепі, відгонить аптекою. Нашу Емілію знову доведеться влітку послати в село або в Цинновіц[56], у дитячий табір, дитина постійно хворіє, його очі знову натрапили на зелений проспект, знову криво лежить, він аж здригнувся, поправляє його, він не терпить, коли щось криво лежить. Оселедець «Бісмарк» пряного посолу, ніжне філе без кісточок, рольмопси в маринаді з прянощами й огірком, оселедці в желе, великі шматки, філе, смажений оселедець.

Слова, звукові хвилі, хвилі шуму, сповнені змісту, котяться туди-сюди кнайпою, вириваються з горла гикавого Дреске, який посміхається, дивлячись на підлогу: «Ну що ж, нехай щастить, Франце, як каже пастор, на новому життєвому шляху. Отже, коли ми в січні підемо з демонстрацією на Фрідріхсфельде до Карла й Рози[57], тебе вже з нами не буде? Авжеж». Хай собі затинається, я краще свої газети продаватиму.

Коли вони залишилися самі, господар посміхається. Франц з насолодою простягає під столом ноги. «Як ви думаєте, Геншке, чого це вони змилися? Через пов’язку. Побігли за підмогою». Ніяк не погамується. Вони ще йому тут боки натовчуть! Кров потече, кров потече, кров потече густа-прегуста.

Господар усе намацує язиком свою пломбу, треба підсунути щиглика ближче до вікна, пташки також хочуть трохи світла. Франц охоче допомагає, за шинквасом забив у стіну цвяшка, а господар зняв клітку з іншої стіни й несе її з тріпотливою пташкою всередині. «Тут досить похмуро. Надто високі будинки». Франц стає на стільця, вішає клітку, спускається вниз, насвистує, піднімає вказівного пальця й шепоче: «Зараз ще не підходьте до нього. Нехай звикає. А цей щиглик, це — вона?»

Обоє замовкли, кивають головами, позираючи один на одного.

А ввечері Франца справді викинули з кнайпи. Він приблукав туди сам десь близько дев'ятої, подивився на пташку, а та вже засунула голівку під крильце й задрімала в куточку на жердинці, і як вона вві сні не падає, Франц шепоче до господаря: «Ви лише гляньте на цю пташину, і як вона у вас спить серед такого рейваху? Напевне, добряче заморилася, бідолашна. Може, їй увесь цей дим шкодить, з такими маленькими легенями». — «Та вона нічого іншого й не знає, у мене в кнайпі завжди накурено, сьогодні дим ще й не такий густий».

Франц сідає до столу: «Ну гаразд, сьогодні не буду курити, а то й зовсім тут не продихнеш, а потім вікно прочинимо, нічого, протягу не буде». Аж тут Ґеорґ Дреске, юний Ріхард і ще троє пересідають за столик навпроти. Двох із цієї компанії Франц узагалі не знає. Більше в шинку нема нікого. Коли він зайшов, у них була бурхлива дискусія — промови, лайки. Та щойно він відчинив двері, вони притихли, обидва новенькі все позирають на Франца; схилилися один до одного через стіл, пошепталися, потім відкинулися назад, якось так виклично, цокнулися гальбами. Милі очка нам моргають, повні келихи нам сяють, отже, варто за дівчину, пригубить оцю чарчину. Геншке, лисуватий господар, клопочеться біля пивного крана та миє склянки, він не йде на кухню, як зазвичай, все щось вовтузиться.

Нараз за сусіднім столиком розмова стала гучнішою. Один із новеньких розійшовся. Хоче співати, йому тут надто тихо, піаніста також немає. Геншке з-за шинквасу вставив своє слівце: «Та хто його тут буде слухати? З цього мені жодної вигоди». Те, що вони хочуть співати, Франц знає наперед: «Інтернаціонал» або «Браття, до світла й свободи», нічого нового вони не вигадали. Ну ось. Ті заводять «Інтернаціонал».

Франц жує й думає собі: це вони через мене. Ну й нехай, тільки щоб не забагато курили. Коли не курять, то й шкоди не буде пташці. А того, що той старий Ґеорґ Дреске зв'яжеться з такими шмаркачами й навіть не підійде до нього, він усе-таки не чекав. Старий хрін, жонатий, порядна людина, а сидить із тою дрібнотою і слухає, що вони патякають. Один із новеньких гукає до Франца: «Ну що, сподобалася пісня, колего?» — «Мені? Сподобалась. Добрі голоси». — «Чого ж ти з нами не співав?» — «Та я краще поїм. Коли закінчу їсти, заспіваю з вами, а то й сам можу щось затягти». — «Гаразд».

Ті собі далі балакають, а Франц неквапом їсть та попиває пивце. Думає про се, про те: де зараз Ліна, і як ця пташка уві сні не падає з жердинки; і хто це там люлькою пахкає. Сьогодні він непогано заробив, от лише той холод… Він їсть, а ті, за столом навпроти, так і зазирають йому до рота. Може бояться, що я вдавлюся? Кажуть, був такий випадок: з'їв чоловік бутерброд із ковбасою, а коли той дійшов до шлунка, то роздумав і піднявся назад до горла та й каже: а чого це гірчиці не було? — й тоді вже остаточно спустився до шлунка. Ось так поводиться справжній бутерброд з ковбасою з хорошої родини. Щойно Франц проковтнув останній шматок і запив його останнім ковтком пива, як із того столу вже гукають: «То як, колего, заспіваєш нам щось?» Цілий хор тут створили, добре, що хоч за вхід платити не треба. Ну то хай, як співають, то курити не будуть. Що мені з того? Але раз дав слово, треба його тримати. Франц задумався, витер носа, з якого аж тече, коли зайти в тепле приміщення, шморгай не шморгай, він думає, куди поділася Ліна й чи не замовити ще кілька сосисок, краще не треба, і так уже гладшаю. Що ж їм такого заспівати, вони ж нічого в житті не розуміють, але раз уже пообіцяв… І раптом в його голові зринула фраза, рядок з вірша, він вивчив його в тюрмі, його там часто повторювали і знали в кожній камері. Раптом Франц завмер, похилив на груди обважнілу голову, розчервонівся, замислився. І потім сказав, не випускаючи з рук гальби: «Знаю одного вірша, вивчив у тюрмі, його склав один арештант, зачекайте, як же його звали, а, так, то був Домс».

Точно. Він уже, напевне, відсидів, але вірш і справді хороший. Він сидить самотою за своїм столиком, Геншке щось там миє в раковині, а ті, інші, слухають, більше нікого немає, залізна пічка аж гуде. Франц підпер рукою голову й читає вірші Домса, а перед його очима постає камера, тюремний двір, але тепер це все на нього не тисне, цікаво, що там зараз за хлопці сидять; ось він сам виходить на прогулянку в тюремний двір, такого вони не можуть уявити, що вони знають про життя?

Починає: «Чи хочеш ти той клопіт мати й суб'єктом чоловічим стати, про це подумай наперід, перш ніж тебе на білий світ дістане повитуха з лона, адже земля скорботи повна. Повір поету цих рядків, який достатньо каші з'їв, ось з Ґете Фауста цитата: «В своїм житті людина рада, лиш як вона ще ембріон». Держави міцний макогон пильнує тебе день і ніч, забороняє кожну річ параграфом або законом! А ти, давай, плати до скону, і пельку маєш ти стулити, у сутінках постійно жити, ходить причмеленим весь час, а коли злість візьме нараз, прямуєш хутко в кнайпу ти, щоб в пиві спокій віднайти, на ранок голова тріщить, а час щось швидко так біжить. І ось вже міль пожерла чуба, вже руки й ноги стали руба, запріли мізки у макітрі, і сам ти ніби лист на вітрі. І ось прийшли осінні дні, упала ложка, ти — в труні! А я тепер питання маю, що ж є життя, я поспитаю. Про це так Шіллер думає: «Найбільшим благом то не є». Життя — закаляний курник: лиш квокнув — і навіки зник».

Слухають мовчки. Після паузи Франц каже: «Так, це він сам склав, із Ганновера він, а я напам'ять вивчив. Гарно, еге ж, про життя, хоча й гірко».

З-за столу навпроти лунає: «То ж пам'ятай про державу, про її макогін, що пильнує за тобою. Але напам'ять вивчити, колего, то ще не вся справа». Франц усе ще сидить, підперши голову, думає про вірші. «Що ж, устриць та ікри немає ні в мене, ні у вас. Свій хліб треба заробити, а то нелегко для неборака. Треба радіти вже з того, що на своїх ногах ходити можеш і в тюрмі не сидиш».

А ті, за іншим столом, знай своєї правлять, сподіваючись, що хлопець ще опам'ятається. «Свій шмат хліба можна по-різному заробити. В Росії раніше шпики були, вони незлецьки заробляли». А другий новенький і собі гуде: «А в нас ще й не такі є, сидять нагорі біля годівниці, зрадили робітництво, продалися капіталістам, ще й гроші за це мають». — «Не кращі за повій». — «Значно гірші».

Франц думає про свій вірш і про те, що поробляють зараз хлопці у Теґелі, туди так багато прибуває новеньких, щодня доправляють конвоями, а ті все гукають: «Ну ж бо, давай! Як там із піснею? Що ж це ми без музики сидимо, пообіцяв — і слова не дотримав». Буде вам пісня. Пообіцяв, то буде. Спершу горло промочу.

І Франц підсуває до себе нову гальбу, відсьорбнув ковток, що ж такого заспівати? Нараз він бачить себе серед двору, як стоїть обличчям до стіни й горланить якусь пісню. Казна-що сьогодні в голову лізе. Що ж це він тоді співав? І стиха, повагом заводить мелодію, що так і ллється: «У мене був товариш[58], він був мені, як брат. У бій сурма гукає, ніхто не відставає, ми всі йдемо у ряд. Ми всі йдемо у ряд». Пауза. Співає другу строфу: «Аж тут летіла куля, твоя то чи моя? Товариша скосило, і він лежить безсило, неначе лежу я. Неначе лежу я».

І голосно останній стовпчик: «Ще встиг потиснуть руку, та треба далі в бій, тепер з святим він духом, земля хай буде пухом, товариш добрий мій. Товариш добрий мій!»

Під кінець він співав голосно й протяжно, відкинувшись на спинку стільця, сміливо й на повний голос. Ті, за сусіднім столиком, врешті опам'яталися від подиву й самі стали підспівувати, ляскати по столу, верещати й клеїти дурня: «Това-гариш до-гобрий мій!»

І тут, під час співу, Франц згадав, що саме збирався їм заспівати. Тоді він стояв у дворі та співав цю пісню, і тепер він зрадів, що нарешті пригадав, байдуже — де він, йому хочеться співати, він не може стриматися, зараз заведе цю пісню, а перед очима два євреї, вони сваряться, як же звали того поляка і того поважного стариганя? Ніжність, почуття вдячности переповнили його, й він заревів на всю кнайпу: «Неначе грім той клич звучить, як дзвін мечів, прибій шумить. Наш Райн, наш Райн, наш рідний Райн, Вітчизно, спокій зберігай, ми стережем наш любий край. На Райні варта як стіна, Надійно стереже вона. Наш Райн, наш Райн, наш рідний Райн»[59]. Усе це вже проминуло, звісно, і тепер сидимо ми в цій кнайпі, й таке гарне життя, все довкола таке гарне.

Ті, за сусіднім столом, притихли, один із новеньких ніби заспокоює інших, вони роблять вигляд, що все тихомирно; Дреске сидить згорблений і чеше потилицю; хазяїн вийшов із-за шинквасу, шморгнув носом і підсів за столик до Франца. А той своєю піснею ніби весь світ привітав, рвучко підіймає свою гальбу: «Будьмо!», ляскає рукою по столу, аж сяє весь, усе добре, він ситий, тільки де це запропастилася Ліна; повне обличчя розпашілося, чолов'яга він кремезний, навіть трохи тілистий. Ніхто нічого не каже. Всі мовчать.

Аж раптом один підвівся, відсунув ногою стільця, застебнув куртку на всі ґудзики, затягнув тугіше пасок, — це один з новеньких, такий довготелесий, — і парадним маршем — до Франца, зараз він отримає на горіхи, тобто якщо новенький на це спроможеться. Високий із розмаху всівся зверху на столик Франца. Франц дивиться на нього, чекає: «Послухай, у кнайпі є достатньо стільців».

А той згори тицяє пальцем у тарілку Франца. «Що ти тут їв?» — «Ти чуєш, у кнайпі знайдеться достатньо стільців, розплющ очі! Чи тебе в дитинстві в окропі скупали?» — «Не про це мова. Я хочу знати, що ти їв». — «Та бутерброда із сиром, йолопе! Ось для тебе ще шкірки залишилися, скотино. Ану злазь зі столу, про гарні манери ти, певно, ніколи й не чув!» — «Те, що це були бутерброди з сиром, я й сам чую за запахом. Але звідки в тебе гроші на них?»

Та Франц з розчервонілими вухами вже зірвався з місця, вхопив за край столика й перекинув його разом з високим, тарілкою, гальбою, гірчичницею — все торохнуло об землю. Тарілка — в друзки. Геншке на це вже чекав — схопився й закричав, топчучи черепки: «Ану припиніть! У мене бійки заборонені, всі, хто б'ється у кнайпі, вилетять геть!» Довготелесий уже підвівся з підлоги, відштовхує господаря: «Відійдіть-но, Геншке, нема тут ніякої бійки. Ми все відшкодуємо. Хто що розіб'є — той за те і заплатить!» Треба поступитися, думає Франц, він став біля вікна, притиснувшись до віконниці, піду собі геть, якщо тільки мене не зачеплять, якщо тільки не зачеплять; я з усіма по-доброму, але якщо якийсь дурень мене зачепить, буде йому непереливки!

Довготелесий підтягнув штани — отже, зараз почне. Франц усе бачить. А Дреске що? Стоїть собі й витріщається. «Орґе, що це за пацан за три копійки, де це ти цього шмаркача відкопав? Ще й сюди припер!» Довготелесий вовтузиться зі штаньми — спадають вони, чи що, пришив би нові ґудзики — і гарикається з господарем: «Їм тут можна рота розтуляти? Фашистам можна? Що, для них свобода слова?» А Дреске стоїть і розмахує лівою рукою. «Ні, Франце, я не втручатимуся, ти сам заварив кашу своїми балачками, своїми піснями, ні, я не втручатимуся, тільки цього ще бракувало».

«Неначе грім той клич звучить», пісня, що він співав у дворі, ось про що вони, ось чого галас здійняли.

«Фашист, бісів кровопивця! — реве довготелесий, насуваючись на Франца. — Давай сюди пов'язку! Ану мерщій!»

Ну, починається, учотирьох на одного, стану спиною до вікна, спершу стільця треба взяти. «Давай пов'язку! А то сам з твоєї кишені дістану. Хай, падлюча душа, пов'язку віддасть!» Інші стоять за ним. Франц підняв стілець. «Притримайте того довготелесого. Притримайте його, і я піду собі».

Господар обхопив ззаду довготелесого й благає: «Та йдіть уже, Біберкопфе, давайте, йдіть, заради бога». Він боїться за свою кнайпу, шибки, напевне, не застрахував, але мені до того байдуже. «Геншке, не хвилюйся, в Берліні повно шинків, я тут просто на Ліну чекав. А чого це ви на їхній бік пристали? Чого це вони витурюють людину, я ж у вас щодня сиджу, а ті двоє новеньких сьогодні вперше тут з'явилися». Господар відтіснив довготелесого, а другий новенький бризкає слиною: «Тому що ти фашист, у тебе пов'язка в кишені, свастиконосець!»

«Ну й фашист, і що з того? Я Орґе Дреске вже пояснив, як стоять справи. А ви нічого не тямите, тому й дерете горло». — «Це хто тут горло дере? То хіба ми тут «Вахту на Райні» горлали?» — «Якщо ви влаштовуватимете скандали, як оце зараз, ще й на мій столик верхи сідатимете, тоді на світі жодного спокою не буде. Це точно! А має бути спокій, щоб можна було нормально працювати й жити. Фабричні робітники, крамарі — всі хочуть, щоб був порядок. А то працювати неможливо. А з чого ви збираєтеся жити, ви, крикуни? П'янієте від власних промов! Тільки й знаєте, що скандалити та до людей чіплятися. Дочекаєтеся, що їм урветься терпець і вони намнуть вам боки. Хто ж це дозволить, щоб йому на мозолі наступали?»

Та раптом він уже й сам розійшовся, розкричався, його наче прорвало, а перед очима кривавий туман стелиться: «Та ви ж звичайнісінькі бандити, самі не знаєте, що робите, вам треба гусінь[60] з голови повитрушувати, а то ви весь світ зруйнуєте, дивіться, щоб вам не довелося за це поплатитися, кровопивці, негідники!»

Франц аж кипить, він відсидів у Теґелі, життя — то страшна річ, та й що це за життя? У тому вірші правильно сказано, так і зі мною було, Ідо, Ідо, краще не згадувати.

І він далі волає, перейнявшись тим жахом, що відкрився перед ним, відбиває удари, роздає добрих копняків, він має викричатися, викричатися до кінця. Кнайпа аж гуде, Геншке стоїть біля сусіднього стола, не наважується підступити ближче, а той стоїть і реве на все горло, все впереміш, аж піна на губах: «Яке вам до мене діло, ніхто не має мені тут вказувати! Жоден не має такого права. Нам краще знати, не за те ми на фронті воювали й по окопах сиділи, щоб потім ви тут на людей нападали, баламути, має бути спокій, спокій, кажу, можете це собі на лобі написати, спокій — і крапка. [Ось у цьому вся суть, точнісінько так, достоту, як в аптеці.] А ті, хто приходять і починають людей баламутити і революції влаштовувати, таких треба всіх вішати, хоч цілу алею [чорні стовпи, телеграфні, там цілий ряд уздовж Теґельського шосе, я знаю], тільки тоді ви все зрозумієте, коли на стовпах загойдаєтеся. Тоді нарешті зрозумієте, що ви виробляли, вуркагани кляті. [Лише так настане спокій, лише так їх можна погамувати. Ну що ж, поживемо — побачимо.]

На Франца Біберкопфа наче сказ напав, його наче судомою звело. Він щось захрипло каркає, як ворона, його погляд осклянів, обличчя посиніло, розпухло, він порскає слиною, руки горять, він геть не при собі. А пальці й досі стискають стілець, він тримається за нього, щоб не впасти. Зараз точно схопить стільця й почне ним усіх дубасити.

Обережно! Стережися! Дорогу! Заряджай! Вогонь, вогонь, вогонь!

Франц стоїть, кричить — і немов бачить та чує себе збоку, наче спостерігає за собою звіддалік. Будинки, будинки, зараз вони знову заваляться, дахи норовлять сповзти просто на нього, ні, цього не буде, можете й не починати, нічого не вийде в злочинців, нам потрібен спокій. Його пронизує шалена думка: ось-ось щось станеться, я зараз щось утну, скручу комусь в'язи, ні, ні, я сам скоро впаду, гепнуся, ось зараз. А я думав, що у світі спокій, порядок. У своєму затьмаренні він охоплений жахом: зі світом щось негаразд, такі страшні, вони стоять перед ним, він ніби зазирнув у майбутнє.

Якось у раю жило двоє людей: Адам і Єва. І раєм був дивовижний Едемський сад. Весело жилося там звірям і птахам.

Та він же несповна розуму! Вони нерішуче зупинилися, навіть довготелесий тільки сопе носом й підморгує Дреске; сядьмо краще до столу та поговорімо про щось інше. Дреске, затинаючись, промовив у тиші: «То що, Франце, може, ти вже підеш? Адже достатньо наговорився, і облиш того стільця».

Франца наче попустило, гроза пройшла десь поруч, минулося. Слава Богу, все минулося. Його обличчя зблідло, обм'якло.

А ті стоять біля свого столика, довготелесий сів і п'є своє пиво. Промисловці деревообробної галузі наполягають на своїх вимогах, Крупп морить голодом пенсіонерів, півтора мільйони безробітних, за два тижні їхня кількість зросла на 226 000 осіб.

У Франца випав з руки стілець, рука опустилася, голос знову став звичним, він стоїть, усе ще схиливши голову, вони його вже не хвилюють: «Гаразд, уже йду. Було дуже приємно. Що там у вас в голові, мене не обходить».

Вони мовчки слухають. Нехай собі огидні покидьки ренегатства під аплодисменти буржуазії та соціал-шовіністів паплюжать систему рад. Це тільки прискорить і поглибить розрив між революційними робітниками та прихильниками Шайдермана[61] і т. д. Пригноблені маси за нас!

Франц бере свою шапку: «Шкода, Орґе, що через таке наші з тобою дороги розійшлися». Простягає йому руку, але Дреске не бере її, а мовчки сідає на свого стільця. Кров потече, кров потече, кров потече густа-прегуста.

«Ну то я пішов. Скільки з мене, Геншке, також за склянку і за тарілку?»

Ось такий порядок. На 14 дітей одна порцелянова чашка. Благочинний циркуляр міністра від центру Гіртзифера: «Від публікації цього циркуляра слід утриматися. Враховуючи обмеженість коштів, наявних у моєму розпорядженні, пропоную брати до уваги лише ті випадки, коли не тільки кількість дітей особливо велика, наприклад, не менше 12, але й коли ретельне виховання дітей через фінансові обставини родини вимагає особливих жертв і все одно проводиться в зразковому порядку».

Хтось кричить Францу вслід: «Тобі вінок переможця, з картоплі й оселедця!» Хай собі краще гірчицю із задниці витре, довготелесий йолоп. Шкода, що не потрапив мені до рук. Франц насунув на голову шапку. Тут він згадав про Гакеський ринок, про геїв, про ятку сивоголового з його журнальчиками, та щось туди йому не кортіло, він вагається і йде геть.

Ось він на вулиці, на холоді. Навпроти кнайпи стоїть Ліна, вона щойно прийшла. Він іде повільно. Він хотів би повернутися назад і пояснити їм, які вони телепні. Геть божевільні, мізки забиті бозна-чим, але вони не такі уже й пропащі, навіть той довготелесий нахаба, що потім на підлогу гепнувся. Вони просто не знають, куди енергію діти, кров мають загарячу, а якби вони побували у Теґелі чи ще де-інде, то їм би трохи в голові прояснилося, та ще й як би прояснилося, на сто свічок одразу. Він тримає Ліну попід руку, озирається на темній вулиці. Могли б і більше ліхтарів поставити. І що вони всі причепилися до людини, спершу голубі, до яких мені абсолютно байдуже, а тепер ще й червоні. На біса вони мені здалися, хай самі розбираються. Не можуть людині спокою дати, вже навіть пива спокійно не вип'єш; от візьму зараз, вернуся й рознесу кнайпу того Геншке на друзки. І знову щось мерехтить і пульсує в очах у Франца; морщаться чоло й ніс. Та ось він уже відходить, вчепився у Ліну, аж руку подряпав, а вона усміхається: «Нічого, Францику, маленька подряпинка від тебе на згадку».

«Давай гульнемо, Ліно, але не в цих смердючих кнайпах, з мене вже того досить, курять і курять, а там маленький щиглик сидить, він там точно задихнеться, а їм до того й байдуже». І він береться довго пояснювати їй, чому він був правий, а вона з ним погоджується. Потім вони сідають у трамвай та їдуть до Янновицького мосту до танцзали Вальтерхена. Поїхав у чому був, і Ліні не дав перевдягтися — і так гарна. Уже в трамваї товстушка дістає з кишені добряче прим'яту газетку. Це вона для нього принесла, недільний випуск, «Вісник миру». Франц зауважує, що такої газети він ще не продавав, тисне їй руку, радіє, побачивши гарний заголовок та шапку на першій сторінці: «Через страждання — до щастя!»

Рученята — лясь, лясь, ноженята — туп, туп, рибки, пташки цілий день радіють у раю[62].

Трамвай трясеться, а вони, схиливши голови над газеткою, читають у вагоні при бляклому світлі вірш на першій сторінці, який Ліна обвела простим олівцем: «Краще — коли удвох», Е. Фішер: «В дорогу одному нелегко іти, і як же самому дійти до мети, краще — коли удвох. Як падати будеш, хто руку подасть, хто виручить з різних можливих нещасть, краще — коли удвох. Мандрівка по світу буде не проста, з собою в дорогу візьми ти Христа. Краще — коли удвох. Дорогу він знає, й тобі вкаже шлях, розрадить тебе і в думках, і в ділах. Краще — коли удвох».

Мене й досі мучить спрага, думає тим часом Франц, дві гальби — то замало, а від усіх цих балачок у горлі геть пересохло. Нараз йому пригадалося, як він співав, і його охопило відчуття, наче він удома, і він сильніше стис Лінину руку.

Вона вдихає ранкове повітря. Вони простують по Александерштрасе у напрямку до Гольцмарктштрасе, вона ніжно пригортається до нього: може, у них справді невдовзі відбудуться заручини?

Франц Біберкопф, колишній цементник, перевізник меблів тощо, а зараз торговець газетами, важить ледь не два центнери. Сильний як кобра-змія, а ще він знову вступив до спортивного клубу. Він носить зеленкуваті обмотки, черевики, підбиті цвяхами, та плащ-дощовик. Грошей у нього водиться небагато, і хоча він регулярно щось заробляє, але завжди потроху; та все одно, не варто до нього прискіпуватися.

Чи гризуть його за минуле [Іда й таке інше] докори сумління, діймають кошмари, неспокійні сни, душевні муки, еринії[63] з часів наших прабабусь? Та де там! Слід враховувати геть нову ситуацію. Свого часу злочинець був навіки проклятим чоловіком [а звідки ти знаєш, моя дитино?], наприклад Орест, що перед вівтарем убив Клітемнестру[64], — таке ім'я й не вимовиш, — яка все-таки була його матір'ю. [Перед яким ще вівтарем? У нас ви довго шукатимете церкву, відчинену вночі!] Отож я й кажу, часи вже не ті. Гей, гей, гук! Бісові почвари, пелехаті відьми зі зміями замість волосся, собацюри без намордників — цілий звіринець не надто приємних створінь, вони намагаються вхопити його, але не можуть дістати, бо той стоїть біля вівтаря, таким є античне уявлення, а потім уся зграя витанцьовує довколо нього, а пси підступають найближче. Без музики арф, як то співається про ериній, кружляють вони довкола жертви, аж у того в голові туманіє, його зраджують чуття, й тепер йому одна дорога — до божевільні.

Та Франца Біберкопфа еринії не переслідують. Давайте побажаємо йому смачного — він п'є в Геншке або деінде, сховавши пов'язку в кишеню, п'є гальба за гальбою, а часом і оковитої чарку перехилить, аж душа звеселиться. Ось так відрізняється колишній вантажник меблів і т. д., а тепер — продавець газет Франц Біберкопф із Берліна (північно-східний район) наприкінці 1927 року від знаменитого античного Ореста. То в чиїй шкурі хотіли б ви бути?

Франц убив свою наречену Іду, що була у розквіті молодости; її прізвища не називатимемо — воно тут ні до чого. Все почалося із серйозної суперечки між Францом та Ідою на квартирі її сестри Мінни, при цьому дівчина спершу зазнала таких тілесних ушкоджень: подряпана шкіра на носі, на самому кінчику та на переніссі, пошкоджена кістка і хрящ носа, що було встановлено пізніше у лікарні й потім відіграло певну роль під час розгляду справи у суді; окрім того на правому й лівому плечах у неї були виявлені легкі садна й синці. Але незабаром дискусія стала аж надто жвавою. Такі вислови, як «курвар» та «ласий до дівок» привели у стан сильного збудження чутливого до питань честі, хоча й морально дещо занепалого Франца Біберкопфа, який був у збудженому стані ще й з інших причин. Ним аж затіпало. Він ухопив перше-ліпше, що трапилося під руку, а це була невелика дерев'яна збивачка вершків, а він тоді вже тренувався й розтягнув собі руку. І от цю збивачку разом із дротяною спіраллю він з потужним подвійним розмахом привів до контакту з грудною кліткою Іди, його співрозмовниці. Грудна клітка Іди до того дня виглядала абсолютно бездоганною, без жодного ґанджу, чого не можна було сказати про характер цієї гарної на вроду особи, адже чоловік, що жив за її рахунок, небезпідставно підозрював, що вона збирається спровадити його подалі, помінявши на нового знайомця з Бреслава. У всякому разі грудна клітка милої дівчини не була розрахована на контакт зі збивачкою для вершків. Уже після першого удару вона скрикнула й більше не вигукувала «курвар», а тільки «о Боже!» Під час другого контакту зі збивачкою за того самого розташування Франца Іда зробила півоберта праворуч. Внаслідок цього другого контакту дівчина взагалі більше нічого не сказали, а лише якось дивно розтулила рота й змахнула обома руками.

Те, що секунду тому сталося з грудною кліткою особи жіночого роду, пов'язано із поняттями твердости й пружности, а також із законами дії та протидії. Без розуміння згаданих фізичних законів усе це залишається взагалі незбагненним. Тут стануть у пригоді наведені нижче формули.

Перший закон Ньютона звучить так: «Кожне тіло перебуває в стані спокою доти, доки дія будь-якої сили не змусить його змінити цей стан» (це стосується ребер Іди). Другий закон Ньютона звучить так: «Зміна руху пропорційна діючій силі та має з нею той самий напрямок» (діюча сила — це Франц, точніше, його кулак зі збивачкою). Величина сили виражається такою формулою:

f = е lim Δv/Δt = cw.

Прискорення, спричинене цією силою, тобто величина викликаного нею порушення спокою, виражається формулою:

Δv = 1/с f Δt.

Відповідно до цього слід припустити, — саме це, власне, й відбулося, — що спіраль збивачки стислася, й удар було завдано безпосередньо дерев'яною ручкою. На протилежному боці, а саме на «інертному», результатом сили протидії став перелом сьомого та восьмого ребер на лівій задній пахвовій лінії.

За такого розгляду всіх обставин, що відповідає духові часу, можна чудово обійтися без ериній. Можна крок за кроком простежити за всім, що зробив Франц і чого зазнала Іда. У цьому рівнянні немає невідомих. Залишається лише перерахувати стадії перебігу цього процесу, що розпочався згаданим чином. Отже, втрата Ідою вертикального положення, перехід у горизонтальне внаслідок потужного поштовху і, водночас, проблеми дихання, сильний біль, переляк та фізіологічне порушення рівноваги. Франц, як розлючений лев, пошматував би потерпілу, що була йому так добре знайома, якби із сусідньої кімнати не вискочила її сестра. Вереск цієї особи жіночої статі змусив його відступити, і того ж вечора поліцейський патруль затримав його неподалік від власного помешкання.

Гей, го, гата! — кричали давні еринії. Жахливо, жахливо дивитися на проклятого богами чоловіка біля вівтаря, його руки в крові. Як вони хриплять: ти вже спиш? Прожени свій сон. Вставай, вставай! Агамемнон, його батько, багато років тому вирушив у похід на Трою. Троя впала, запалали сигнальні вогні, від Іди до Атоса, палаючі смолоскипи аж до Кітеронського лісу.

Яка чудова, зауважмо принагідно, ця палаюча звістка, що летить з Трої до Греції. Яка велична естафета вогню пролягла над морем, це рухоме сяйво, пульсування серця, політ душі, щаслива вість, переможний гук!

Ось спалахує пурпурове полум'я — і розливається темно-червона заграва над озером Ґорґопіс; ось її помічає вартовий — і кричить на радощах, ось воно, життя, запалено нове вогнище, щоб передати далі звістку, і збудження, й радість — усе заразом, через затоку морську, притьмом до вершини Арахнеона, і скрізь, куди не поглянь, метушня і крики, й заграва: Агамемнон іде! З такою картиною нам годі щось порівняти. Краще залишитися осторонь.

Для передачі різних повідомлень ми послуговуємося результатами дослідів такого собі Гайнріха Герца, що мешкав у Карлсруе, рано помер і, якщо судити за фотографією з колекції графіки Мюнхенського музею, носив бороду. Механічні передавачі продукують змінні струми високої частоти. За допомогою коливального контуру ми викликаємо електричні хвилі. Коливання поширюються сферично. А ще там є катодна лампа зі скла та мікрофон, мембрана якого коливається то більше, то менше, і так виникає звук, точнісінько такий самий, як і той, що раніше потрапив до передавача, це так дивовижно, вишукано, зухвало. Зрештою, надто захоплюватись цим не варто; воно діє, то й добре.

Зовсім інша річ — смолоскипи, що сповіщають повернення Агамемнона!

Вони палахкотять, полум'я здіймається вгору, щомиті й скрізь немов промовляючи до людей внизу: Агамемнон іде! І ось їх уже десятки тисяч, а на березі затоки — сотні тисяч.

Та повернімося до нашої справи. Ось Агамемнон уже вдома. І все стало по-іншому. Зовсім по-іншому. Ніби зворотний бік медалі. Щойно він став на порозі, а жінка пропонує йому скупатися. Тут і виявилося, що то за незрівнянне стерво. Накинула на нього у воді рибальські сіті, так що йому й поворухнутися несила, ще й прихопила сокиру, буцімто дров нарубати. Чоловік хрипить: «Горе мені, погибаю!» На вулиці люди питають: «Хто там оплакує самого себе?» А він ізнову: «Горе, горе мені!» Антична бестія закатрупила його, навіть оком не змигнувши, ще й на дворі горло дере: «Покінчила я з ним, накинула на нього рибальські сіті й двічі вдарила, а він лишень зітхнув два рази і витягся, а потім я ще й третього удару завдала, відправивши його до Гадеса». Від цього сенатори в зажуру впали, але знайшли як відповісти: «Дивуємося ми зі слів твоїх сміливих». Ось такою була та жінка, та антична бестія, яка під час утіх подружніх з Агамемноном зачала хлопчика, якого при народженні нарекли Орестом. Пізніше цей плід її утіх її ж і вб'є, а на нього накинуться еринії.

Та з Францом Біберкопфом усе повернулося геть інакше. Через п'ять тижнів його Іда померла в шпиталі Фрідріхсгайна, померла від множинного перелому ребер, розриву плеври та незначного пошкодження легені, що спричинилося до емпієми, гнійного плевриту, запалення легень, Боже мій, гарячка не спадає, на кого стала ти схожа, лиш поглянь у люстерко, Боже мій, тобі кінець, це вже все, гаплик! Провели розтин, а потім поховали на цвинтарі, що на Ландсберзькій алеї, могила була три метри завглибшки. Вона померла з ненавистю до Франца, але і його лють на неї не вляглася після її смерти, бо її новий друг, бреславець, відвідував її в шпиталі. Тепер вона уже п'ять років під землею, лежить на спині, дошки труни гниють собі, і вона стає перегноєм, та сама, що колись у парусинових туфельках танцювала зі Францом у Трепто в «Райському садочку», що так кохала його і вешталася з багатьма, лежить тепер тихесенько, її уже немає.

А він відсидів усі чотири роки. Убив її, а тепер гуляє на волі, живе собі розкошуючи, пиячить, нажирається від пуза, вивергає сім'я, сіє далі нове життя. Навіть Ідину сестру не обминув. Колись, звичайно, настане і його смертна година. Звісно, всі там будемо. Але йому до того ще далеко. І він це знає. А тим часом він далі снідає у кнайпах і на свій манір прославляє небо над Александерплац пісеньками на кшталт «Відколи грає твоя бабця на тромбоні…» або «Крутих яєць папуга мій не їсть…».

Де тепер той червоний мур Теґельської в'язниці, що вселяв у нього такий страх, від нього він тоді спини відірвати не міг. Вартовий стоїть біля чорної залізної брами, що колись викликала у Франца таку огиду, а брама досі висить на своїх петлях, ніхто на неї й не дивиться, увечері її зачиняють, як то прийнято робити з кожною порядною брамою. Тепер ранок, перед брамою стоїть вартовий і курить свою люльку. Сонце світить, те саме сонце, про яке можна точно сказати наперед, коли воно буде в певному місці небесного склепіння. А чи воно взагалі з'явиться, залежить від хмарности. З трамвая 41-го маршруту виходять кілька чоловік з квітами й пакунками в руках, напевне, йдуть до санаторію, треба пройти вперед, а потім ліворуч уздовж шосе, мабуть, добряче змерзли, бо ниньки холодно. А у в'язниці арештанти сидять по камерах, працюють у майстернях та ходять вервечкою тюремним двором. Суворий наказ: на прогулянку обов'язково з'являтися у черевиках, шапці та шийній хустинці. Начальник робить обхід: «Ну, який був суп увечері?» — «Та міг би бути й смачнішим, і порції більші». Вдає, що не чує: «Як часто міняють постіль?» Можна подумати, що він того не знає.

Один в'язень із одиночної камери пише: «Впустіть сонце! У всьому світі звучить цей заклик. Лише тут, за тюремними мурами, не знайшов він відгуку. Невже ми не маємо права на сонячне світло? Тюремні приміщення сплановано таким чином, що камери в деяких коридорах цілий рік позбавлені сонячного світла, йдеться про коридори північно-східного крила. У ці камери не потрапляє жоден сонячний промінчик, який передав би вітання мешканцям цих камер. З року в рік люди змушені працювати й нидіти без життєдайного сонячного світла». В'язницю оглядатиме комісія, наглядачі бігають від камери до камери.

Інший в'язень пише таке: «У прокуратуру при земельному суді. Під час слухань моєї справи у карній колегії земельного суду пан голова земельного суду доктор X. повідомив мені, що після мого арешту до моєї квартири, розташованої за адресою Елізабетштрасе, 76, за моїми речами прийшов якийсь невідомий та прихопив їх із собою. Цей факт занесено до протоколу, а отже, поліція або прокуратура повинні зробити подання про проведення дослідування. Жодна сторона не повідомила мені про викрадення моїх речей після мого арешту, аж поки я не довідався про це під час згаданого слухання. Прошу прокуратуру повідомити про результати розслідування або ж видати мені на руки копію протоколу, доданого до справи, на предмет подання позову про відшкодування збитків у тому разі, якщо крадіжка відбулася в результаті недбальства з боку моєї господині».

А що стосується пані Мінни, сестри Іди, то з нею все гаразд, красно дякую, ви дуже люб'язні. Зараз якраз двадцять хвилин на дванадцяту, вона повертається з критого ринку, що на Акерштрасе. Це велика жовта муніципальна споруда, що також має вихід на Інваліденштрасе. Але Мінна завжди виходить на Акерштрасе, бо так їй ближче. Вона придбала цвітну капусту, свинячу голову та трохи селери. Перед ринком вона ще купила просто з причепа велику жирну камбалу та пакуночок ромашкового чаю, він завжди може стати у пригоді.