Берлін Александерплац

Книга восьма

Ніякої користи. Й досі ніякої користи. Франц Біберкопф одержав удар молотом по голові, він знає, що програв, та досі не розуміє чому.

Друге вересня. Франц, як завжди, прогулявся містом, з'їздив з елегантним крамарем на пляж у Ваннзее. Третього, в понеділок, дивується він, що Міцекен досі не повернулася, нічого не сказала, господиня також нічого не пригадує, вона й не телефонувала. Напевне, вирушила за місто зі своїм поважним другом і покровителем, і той невдовзі доправить її додому. Що ж, почекаємо до вечора.

Пообідня пора, Франц сидить удома, аж тут дзвінок у двері — лист для Міці від її покровителя, надісланий пневматичною поштою. Що ж це таке? Я гадав, що Міца у нього. Ану ж відкрию листа: «…я здивований, Соню, що ти мені навіть не подзвонила. Учора й позавчора я чекав на тебе в конторі, як ми й домовлялися». Та в чому річ? Куди ж це вона запропастилася?

Франц схопився, роззирнувся за капелюхом, вискочив на вулицю. Нічого не розумію, треба гайнути до старого пана. Гей, таксі!

«Як, її не було у вас? Коли ж вона востаннє сюди приходила? У п'ятницю? Ага». Обмінялися поглядами. «У вас же є небіж, може, вона з ним?» Старий пан розлютився: «Ану, сюди його негайно! А ви залишіться поки що тут». Сидять, цмулять потроху червоне вино. З'явився небіж. «Це Сонин наречений. Ти знаєш, де вона зараз?» — «Я? А що сталося?» — «Коли ти її востаннє бачив?» — «То все плітки, я вже два тижні її не бачив». — «Мабуть, таки правда, бо так вона і мені казала. А відтоді не зустрічався з нею?» — «Ні». — «І нічого не чув про неї?» — «Анічогісінько. А що сталося?» — «Ось цей пан зараз тобі сам розповість». — «Вона пропала, від суботи її немає, нікому нічого не сказала, всі її речі на місці, і нікому жодного слова». А старий пан: «Може, вона нове знайомство завела?» — «Навряд чи». П'ють червоне вино, вже утрьох. Пригнічений Франц замовк, не знає, що й думати, лиш промовив: «Мабуть, треба ще трохи зачекати».

Її обличчя убите, її зуби убиті, її очі убиті, її губи, її язик, її шия, її тіло, її ноги, її лоно убите.

І наступного дня її немає. Нема — і все. Дома все так, як вона залишила. А її немає — і все. Може, Єва щось знає? «Ти посварився з нею, Франце?» — «Ні. Сварка, щоправда, була, але два тижні тому, і ми помирилися». — «Якесь нове знайомство?» — «Та ні, вона розповідала мені про небожа свого старого, але той нічого не знає, я з ним бачився». — «Може, треба за ним поспостерігати, раптом вона все-таки в нього?» — «Думаєш?» — «Не зайве було б перевірити. З Міцою ні в чому не можна бути певним. У неї дуже мінливий настрій».

А її все нема. Два дні Франц нічого не робить, думає: не буду за нею бігати. Але про неї так нічого й не чути, тоді він цілий день вистежує небожа, а наступного дня в обід, коли господиня помешкання пішла у справах, Франц з елегантним крамарем хутко залізли до нього в квартиру, скориставшись відмичкою, двері легко піддалися, в його кімнаті повно книжок, але жодних слідів перебування жінки, на стінах гарні картини, скрізь книжки, ні, її тут не було, я знаю аромат її пудри, тут пахне геть інакше, гайда звідси, не чіпай нічого, господиня — бідна жінка, вона здає кімнати, з того тільки й живе.

У чому ж річ? Франц сидить у себе дома. Сидить година за годиною. Де Міца? Пропала й не озивається. Що тут сказати? Перевернув усе в кімнаті догори дриґом, навіть постіль стягнув, але потім знов застелив. Кинула мене? Такого бути не може. Не може такого бути! Кинула! Що я їй зробив? Я ж нічого поганого не зробив. А ота історія з небожем, вона ж мені пробачила.

Хто це прийшов? Єва. «Чого це ти в темряві сидиш, Франце? Увімкнув би світло». — «Міца мене кинула. Хіба таке можливо?» — «Та не журися, Міца скоро вернеться. Адже вона тебе кохає, тож нікуди від тебе не втече, повір, я в людях розбираюся». — «Та знаю. Я й не журюся. Звісно, що повернеться!» — «От бачиш, напевне, у неї якась там пригода, може, зустріла когось із колишніх, вирішила трішки прокататися, я її давно вже знаю, ще коли ти з нею не був знайомий, у неї таке буває, перепади настрою». — «Все одно якось воно дивно. Не знаю, що й думати». — «Вона ж тебе кохає. Подивись краще сюди, Франце, помацай мій живіт». — «А що таке?» — «Дитятко, від тебе. Пам'ятаєш? Це вона, Міца, так хотіла». — «Що?» — «Так, дитятко».

Франц приклав голову до Євиного живота: «Міца, кажеш, хотіла? Дай-но я сяду. Не може бути!» — «От побачиш, Франце, як вона зрадіє, коли повернеться». Аж тут Єва сама розплакалась. «Єво, та ти ще більше за мене хвилюєшся!» — «Та не кажи, я від цього просто хвора! Не розумію, що це вона таке втяла». — «От бачиш, тепер я маю тебе втішати». — «Та то все нерви, напевне тому, що я вагітна». — «Дивись, от Міца повернеться, то тобі через це ще бучу влаштує». А Єва плаче й ніяк не може заспокоїтися.

«Що нам тепер робити, Франце, це так на неї не схоже!» — «Слухай, спершу ти кажеш, що з нею таке вже бувало й раніше, що їй просто закортіло з кимось покататися, а тепер: на неї це не схоже». — «Та я вже й сам не знаю, Франце».

Єва обохопила руками Францову голову. Дивиться на нього, згадує: лікарня в Маґдебурзі, йому відтяли руку, Іду забив до смерти, о Господи, постійно кудись устрягає. Не має щастя чоловік. І Міци, мабуть, вже на світі нема. До нього всі біди чіпляються. А з Міцою таки справді щось сталося. Єва упала на стілець й у відчаї заломила руки. Франц аж перелякався. А вона все схлипує і схлипує. Єва відчуває, що з Міцою трапилося щось лихе. Він до неї, допитується, та вона нічого не каже. Потім нарешті опанувала себе: «Дитини я нізащо не позбудуся. Нехай Герберт хоч на голові стоїть». — «А він про щось здогадується?» Думки перескочили на шість миль. «Та ні, думає, що від нього. Але я збережу дитину». — «Добре, Єво, буду хрещеним». — «Ось бачиш, Франце, в тебе вже й настрій поліпшився». — «Бо мене голими руками не візьмеш. Не журись, Єво. Хіба я Міци не знаю? Вона під автобус не потрапить. Все проясниться». — «Дай Боже, щоб ти був правий. Бувай, Францекене». — «А поцілувати?» — «Добре, Франце, що ти трохи повеселішав».

У нас є ноги, у нас є зуби, у нас є очі, у нас є руки, нехай лише хтось прийде, нехай лиш спробує нас укусити, нехай лиш прийде. Він має дві руки, він має дві ноги, має сильні м'язи, що горбами під шкірою. Ще спізнаєте, хто такий Франц, то вам не тюхтій якийсь. Уже стільки має позаду, а ще стільки попереду, нехай тільки хтось поткнеться, хильнемо чарку, хильнемо другу, хильнемо дев'яту.

Немає ніг у нас, о горе, не маємо зубів, не маємо очей, не маємо і рук, і кожен може прийти і вкусити Франца, бо він тюхтій, не може захиститись він, лиш чарку піднімає він.

«Треба щось робити, Герберте, я не можу на це дивитися». — «Що ж ти хочеш зробити, дорогенька?» — «Не можу я більше на це дивитися, він до всього збайдужів, нічого не помічає, лиш сидить собі й знай торочить: вона прийде, вона неодмінно повернеться, а я щодня газети переглядаю, чи немає там чогось про неї. Може, ти щось чув?» — «Ні». — «А ти не міг би порозпитувати, може, хтось щось чув?» — «То все дурниці, Єво. Ця історія, яка здається тобі незрозумілою і викликає у тебе тривогу, для мене ясніша за Божий день. Що, власне, трапилося? Дівчина просто його кинула. Подумаєш! Не на стіну ж від цього дертися? Знайде собі іншу». — «Ти і про мене так говоритимеш?» — «Та ти що, Єво, але ж раз вона така…» — «Зовсім вона не така. Я ж її сама йому привела, я вже і в морг ходила, слухай, Герберте, з нею таки точно щось сталося. Постійно біда з цим Францом. Якась доля в нього нещаслива. Ти справді нічого не чув?» — «Та що я мав би чути?» — «Ну, буває, хтось із ваших хлопців щось розкаже. Може, хтось її бачив? Не могла ж вона крізь землю провалитися. Якщо найближчим часом вона не знайдеться, я піду, піду до поліції». — «Слушна думка, так і зроби, піди заяви в поліцію». — «Не смійся, я справді так зроблю. Я мушу її знайти, Герберте, з нею щось негаразд, вона не могла пропасти просто так! Мене б вона не кинула, і Франца також. А він не бере собі того до голови й нічого не робить». — «Ох і набридло мені слухати всі ці дурниці, давай краще в кіно сходимо, га, Єво?»

Сидять у кіно, дивляться фільм.

Коли у третій частині шляхетний герой загинув від руки бандита, Єва зітхнула. Герберт лише встиг подивитися на неї, як вона сповзла зі стільця й знепритомніла. Згодом, взявшись за руки, вони мовчки гуляють вулицями. Герберт дивується: «Твій старий ще натішиться тобою, коли ти така вразлива». — «Той же його застрелив, Герберте, ти бачив?» — «Та то ж було лише про людське око. Шахер-махер! А ти й повірила! І ще й досі тремтиш». — «Герберте, треба щось робити, далі так тривати не може». — «Тобі треба кудись поїхати, скажи своєму старому, що занедужала». — «Та ні, ти маєш щось робити. Прошу тебе, Герберте, зроби щось, ти ж поміг Францу, коли в нього та історія з рукою сталася, зроби щось і зараз. Я тебе прошу!» — «Та що я можу зробити, Єво?»

Вона плаче. Довелося посадити її в машину.

Франц не мусить жебракувати: то Єва йому трохи грошей підсуне, то Пумс підкине, а на кінець вересня запланувати провернути одну справу. Під кінець вересня знову з'явився бляхар Маттер. Каже, був за кордоном, працював десь на монтажі чи щось таке. А коли зустрівся з Францом, то сказав, що їздив на лікування, з легенями, мовляв, у нього негаразд. Виглядає він кепсько і, здається, зовсім не вилікувався. Франц каже йому, що від нього пішла Міца, яку він, мабуть, також знав; але попросив нікому про це не розповідати, а то ще сміятимуться, коли почують, що його кинула дівка.

«Так що Райнгольду нічого не кажи, з ним у мене раніше були неприємності через жінок, і він просто лусне зі сміху, коли таке почує. А іншої я ще не маю, та й не дуже хочеться», — сумовито усміхається Франц.

На чолі й біля рота в нього залягли смутні складки. Але голову він тримає високо, міцно стиснувши губи.

У місті велике пожвавлення. Тані[200] зберіг титул чемпіона світу, але американці з того не надто тішаться, не люблять вони цього хлопця. У сьомому раунді він був у нокдауні до рахунку 9. Але потім його супротивник Демпсі геть видихався. То був останній видатний удар Демпсі. Бій закінчився о 4 годині 58 хвилин 23 вересня 1928 року. Про нього тепер скрізь говорять, так само як і про рекордний переліт Кельн — Ляйпциґ, а окрім того ходять чутки про можливу економічну війну «помаранчів проти бананів»[201]. Зрештою, до них не надто дослухаються, лише глузливо мружать очі.

Яким чином рослини захищаються від холоду? Чимало рослин не витримують навіть невеликого морозу. Інші виробляють у своїх клітинах засоби захисту — певні хімічні сполуки. Найдієвішим способом захисту від холоду є перетворення крохмалю, що міститься в клітинах рослини, на цукор. Щоправда, внаслідок утворення цукру споживча цінність таких рослин значно знижується, найкращим прикладом тут є картопля, яка в підмерзлому стані стає солодкою. Проте є й інші випадки, коли деякі рослини чи фрукти можна споживати лише тоді, коли в них під впливом холоду зростає вміст цукру, як, до прикладу, в дичок. Якщо залишити такі плоди на деревах чи кущах до перших легких морозів, то цукор, який утвориться в їхніх клітинах, змінить і суттєво поліпшить їхній смак. Це також стосується й плодів шипшини.

Ну й що особливого в тому, що двоє берлінських веслярів утопилися в річці Дунай або що біля Ірландії розбився Нунґессер[202] зі своїм «Білим птахом». А ті все кричать на вулицях, купиш таку газетку за десять пфеніґів та й викинеш або десь забудеш. Або ось хочуть лінчувати угорського прем'єр-міністра, бо він переїхав автомобілем якогось сільського хлопчика. От якби справді лінчували, тоді газета вийшла б із заголовком: «Лінчування угорського прем'єр-міністра поблизу Капошвара», ото було б галасу, освічені читачі замість лінчування прочитали б «ланчування» й почали б змагатися з цього приводу в дотепах, інші 80 відсотків сказали б: шкода, що тільки його, або: ну то й що, мене це не обходить, або: було б непогано і в нас таке влаштувати.

У Берліні люблять посміятися. У Добрина[203], що на розі Кайзер-Вільгельмштрасе, сидять за столиком троє: веселий товстун, його подружка — така собі славна пампушечка, яка надто верескливо сміється; і з ними ще один — приятель товстуна, якийсь непоказний чоловічок, за нього платить товстун, а він має лише слухати та сміятися за компанію. То все поважні клієнти. Пухкенька хвойдочка що п'ять хвилин цмокає в губи свого товстопузика й вигукує: «Ну ти й вигадав!» А той присмоктується до її шиї, і все це триває добрі дві хвилини. А що собі думає той інший, який на них дивиться, то їм байдуже. Товстопуз розповідає: «Аж тут вона каже до нього: «Що це ви зараз робите зі мною?» А потім знову: «А зараз що ви робите зі мною? Ну а третього разу було лише лясь-лясь по пиці». Товариш посміхається. «На такі штучки ти майстер». А товстопуз вдоволено відповідає: «Еге ж, не заперечуватиму, а ось ти неабиякий тугодум».

П'ють бульйон, а товстий знову взявся розповідати:

«Приходить рибак до ставка, а там сидить дівчина, от він їй і каже: «Ну що, фройляйн Фішер, коли підемо з вами рибалити?» А вона каже: «Я не Фішер, я Трахер»[204]. «О, то ще краще!» Усі троє аж ревуть від сміху. Товстун пояснює: «Сьогодні у нас буде фірмовий суп». А хвойдочка: «Ну й придумав!»

«Послухай, а цей знаєш? Каже фройляйн: «Скажіть, будь ласка, а що таке а propos[205]?» — «А propos? Це коли вставляють те, що пасує». — «От бачите, — каже вона, — я так і думала, що це щось непристойне. Хи-хи-хи». Всім затишно, весело, фройляйн уже шість разів збігала до вбиральні. «Курка каже до півня: «У нас різні смаки, може, краще тепер навпаки?» Офіціанте, візьміть за три чарки коньяку, два бутерброди з шинкою, три бульйони і три ґумові підошви». — «Ґумові підошви? А, це ви так про грінки». — «Ви кажете: «грінки», а я кажу: «ґумові підошви». А дріб'язку у вас не буде? Знаєте, у нас вдома немовля в колисці лежить, то я йому замість соски даю монетку посмоктати. Так. Ну що, мишеня, ходімо. Година сміху скінчилася, до каси і поїдемо на Кассель».

Александерштрасе та площею проходять також чимало жіночок і дівчат, що носять під серцем зародок, який перебуває під захистом закону. І поки на вулиці жіночки й дівчата мліють від спеки, зародок сидить в своєму закутку, у нього приємна температура, він гуляє по Александерплац, але деяким зародкам опісля буде кепсько, тож хай зарано не радіють.

А ще там тиняються інші люди, які цуплять усе, що погано лежить; одні ситі, інші ще тільки розмірковують, як би й собі чимось набити черево. Універмаг Гана знесли до цурки, але крамниць не бракує, вони ледь не в кожному будинку, принаймні так виглядає, ніби то все крамниці, а насправді там ні до чого прицінитися, сама лише реклама, заклики, приманки-щебетанки, обіцянки-цяцянки — справжнісінький тобі пташиний ґвалт.

І знов я побачив усі утиски, що чинились під сонцем, — і сльоза ось утискуваних, та немає для них потішителя, і насилля з руки, що їх гноблять, і немає для них потішителя. І я похвалив тих померлих, що давно повмирали[206].

Похвалив померлих. Для всього свій час, час зашивати і час дерти, час збирати і час розкидати. Похвалив померлих я, що лежать під деревами й сплять[207].

Єва знову забігла до Франца: «Франце, ти збираєшся нарешті щось робити? Адже минуло вже три тижні. А якби я жила з тобою, ти б і про мене так мало дбав?» — «Та я ж нікому навіть сказати про це не можу, оце лише ти, Єво, знаєш та Герберт, і ще бляхар, а більше ніхто. Про таке нікому й не скажеш, бо на глум здіймуть. А заявити в поліцію також не випадає. А на рахунок грошей — не переймайся, Єво. Можеш мені більше нічого не давати, якось обійдуся. Я — знову — піду — на роботу». — «Щось ти геть не засмучений, і сльозинки не зрониш. Уже навіть і не знаю, як тебе розворушити, а я сама нічого не можу зробити». — «Я теж не можу».

На початку жовтня у банді дійшло до суперечки, якої так побоювався Пумс. Йшлося про гроші. Пумс, як завжди, вважав, що головною справою для банди є збут товару, тоді як Райнгольд та інші, а з ними й Франц, навпаки, головним вважали добування товару. Вони вимагали, щоб виручка розподілялася залежно від кількости здобутого, а не від збутого, Пумсові закидали, що той бере собі надто велику частку, зловживаючи монополією своїх зв'язків зі скупниками, а надійні скупники не бажали мати справи ні з ким іншим, окрім Пумса. І хоча Пумс погоджувався на значні поступки й всі можливі форми контролю, банда стояла на своєму: щось треба міняти. Вони виступають за кооперативну форму їхнього підприємства. Та Пумс вважає, що вони й так її мають. Але цьому ніхто не вірить.

Аж тут нагодилася одна справа: крадіжка зі зламом на Штралауерштрасе. І хоча Пумс уже давно не виходив на діло, цього разу він іде разом з усіма. Йдеться про фабрику перев'язувальних матеріалів, розташовану в одному з дворів на Штралауерштрасе. Вдалося рознюхати, що у приватній конторі в сейфі зберігаються гроші. То мав бути випад проти Пумса: не товар, а гроші. Коли ділитимуть гроші, ніякого шахрайства вже не буде. Тому Пумс і вирішив взяти у справі особисту участь. По двоє вони піднімаються пожежною драбиною, спокійно розбирають замок на вхідних дверях до контори. Бляхар узявся до роботи. Тим часом було зламано замки на всіх конторських шафах: там виявили лише дріб'язок та кілька поштових марок; у коридорі знайшли дві каністри з бензином — може стати в пригоді. Потім усі чекають, поки Карлхен закінчить свою роботу. І треба ж було такому трапитися, що він обпік собі автогеном руку й більше не може продовжувати працювати. Райнгольд спробував сам узятися до діла, та через брак досвіду в нього нічого не вийшло. Тоді Пумс забрав у нього автоген, але і в нього справа не пішла. Кепсько! Треба кидати все і вшиватися, поки не з'явився сторож.

З досади вони схопили каністри й пообливали бензином усі меблі й навіть клятий сейф, а потім кинули сірника. Невже Пумс тепер може зловтішатися? Де там! Цього вони не допустять. Трішки зарано кинули сірника й трішки підсмалили Пумса. А чого він взагалі з ними поперся? У того вся спина горить, а хлопці кинулися до сходів, подають знаки, мовляв, сторож іде. Пумс заледве встиг ускочити в машину. І поготів йому, буде Пумсові наука! Але ж де взяти грошей?

Пумс посмішкується. Все-таки товар краще за гроші. Тут треба бути спеціалістом. Що ж робити? Пумса називають і експлуататором, і капіталістом, і аферистом. Але слід бути обережними, щоб не перегнути палиці, а то він може скористатися своїми зв'язками й збити нову банду. А на черговому засіданні клубу він скаже: я роблю все, що можу, якщо хочете, можу показати оригінали рахунків; одне слово, йому нічого не закинеш, а коли відмовитися з ним працювати, тоді в клубі скажуть: а що ми тут можемо зробити, якщо ви не хочете з ним працювати, то ваш клопіт, чоловік робить, що може, і якщо йому трохи більше перепадає, то тут нема чого нарікати, у вас ще є дівки, які також заробляють, а в нього лише стара, ото й усе. Так що доведеться і надалі мати з ним справу, з цим клятим експлуататором і капіталістом.

Усю злість зігнали на бляхареві, який завалив справу на Штралауерштрасе, через що вони спіймали облизня. Такий попсуй-майстер нам узагалі не потрібен. А тому прикро, обпік руку, мусить тепер її лікувати, завжди працював добре, а тепер має постійно вислуховувати образи.

Звісно, вони можуть збиткуватися наді мною, похмуро думає Карл. Була в мене майстерня, а через них довелося її закрити. Варто мені трохи випити, як жінка починає лементувати. А сама? На Новий рік повертаюся додому, гукаю її, гукаю, а тої й близько нема. От курва! Приперлася аж о сьомій ранку, ясно, що з іншим була, зрадила мене. Ось так, тепер ні майстерні, ні жінки у мене. А крихітка Міца? От же сучий син, той Райнгольд! Вона ж зі мною гуляла, про нього не хотіла й чути. Зі мною на вечірку пішла, а як ми з нею цілувалися, поки алеєю їхали, а він узяв і забрав її у мене, бо зі мною можна робити що завгодно. І який же він покидьок, просто взяв і вбив її, клятий душогуб, бо вона його не захотіла, а тепер корчить із себе великого пана, а я примудрився обпекти собі руку, ще ж і помагав йому труп переносити. А він закінчений бандит, справжнісінький убивця. Ще й міг би все на мене звалити, довелось би тоді страждати за цього негідника. Який же я осел!

А Карл-бляхар усе шукає когось, з ким міг би щиро побалакати. От сидить якось він у шинку Александерквелле, що навпроти Тіца, а поряд двоє вихованців із сиротинця і ще якийсь тип, каже, що займається різними ґешефтами — всім, що під руку підвернеться, а взагалі за фахом він стельмах. Сидять вони разом за столиком, їдять сосиски. Молодий стельмах уміє добре малювати, він дістав свого записника й малює там різні сороміцькі картинки — голих дівчат, чоловіків і всяке таке. Хлопці із сиротинця у захваті, а Карл-бляхар зазирає через стіл у записник й думає: справді добре малює. Трійця постійно регоче, а ті двоє із сиротинця аж надто збуджені, виявляється, вони перед цим були на Рюкерштрасе, а туди якраз облава наскочила, але вони встигли вислизнути через задні двері. От бляхар підвівся й пішов до шинквасу.

Аж тут якраз поміж столами повільно йдуть якісь два типи, поглядають праворуч і ліворуч, заговорили з одним, той показав свої папери, вони щось там перевірили, обмінялися кількома словами, й ось уже ці двоє стоять перед столиком, за яким сидить наша трійця, ті перелякалися, але не дають взнаки, а поліцаї спершу мовчать. За столиком далі балакають, ніби нічого не сталося, ну ясно, це поліцейські агенти, ті, що були у кнайпі «Рюкерділе», вони нас тоді помітили. А стельмах знай малює свої сороміцькі картинки, не звертаючи уваги на тих двох, аж ось один із них прошепотів йому на вухо: «Кримінальна поліція!», відгорнув полу піджака, а на камізельці в нього жетон. А другий тип так само звернувся до двох із сиротинця. Ті не мають жодних паперів, а у стельмаха лікарняний листок та лист від якоїсь дівчини, тож усі троє мусять пройтися до відділка на Кайзер-Вільгельмштрасе. Хлопці одразу зізналися, звідкіля вони, але потім вражено витріщили очі, коли їм сказали, що ніхто їх на Рюкенштрасе не помітив, а у кнайпі до них підійшли цілком випадково. То якого біса ми розпатякали про те, що втекли із сиротинця? Всі розсміялися. Поліцай поплескав їх по плечу: «Ото вже директор зрадіє, що ви знайшлися». — «Та він у відпустці». Стельмах стоїть у відділку разом з поліцаями, йому вдалося легко викрутитись, адресу вказав правильну, лише руки в нього надто м'які як для стельмаха, один із агентів ніяк не міг зрозуміти, в чому тут справа, крутив його руки так і сяк, а той каже, що вже цілий рік сидить без роботи, знаєте, що я про вас думаю, каже поліцай, думаю, що ви один із «теплих братів», одне слово, голубий, а той, мовляв, і знати не знає, що то воно таке.

І вже за годину стельмах повернувся до кнайпи. А Карл-бляхар усе ще сидить там за столом, тож стельмах одразу й підсів до нього. Вже була дванадцята, коли Карл почав його розпитувати: «А з чого ти живеш?» — «Та з чого доведеться. А ти чим займаєшся?» — «Що підвернеться, тим і займаюся». — «Не довіряєш мені, боїшся сказати?» — «Але ж і ти не стельмах». — «Я такий самий стельмах, як ти бляхар». — «Оцього вже не скажи. Подивися на мою руку: бачиш, як попік? Я й слюсарною справою займаюся». — «На цій справі ти, напевне, й обпікся?» — «Та з тої справи нічого не вигоріло». — «А з ким же ти працюєш?» — «Ач який хитрун, усе хочеш знати». І Карл далі розпитує стельмаха: «А ти в якій спілці?» — «Шенгаузерський квартал». — «То ти ходиш до «Кеґельклубу?» — «А ти що, також там бував?» — «Та хто ж не бував у «Кеґельклубі»? Можеш поспитати, чи знають тамтешні завсідники Карла-бляхаря. До речі, там у вас ще є Пауль-каменяр». — «А ти його знаєш? Так це ж мій друг!» — «Ми колись разом із ним у Бранденбурзі[208] сиділи». — «Точно. Він там справді був. Послухай, а ти можеш п'ять марок позичити, бо у мене ні гроша, моя господиня погрожує викинути на вулицю, а в Авґустівський притулок я не піду, там постійно в якусь халепу втрапиш». — «П'ять марок? Тільки й усього? Та будь ласка». — «Красно дякую. Ну так, може, нарешті про ґешефт поговоримо?»

Стельмах виявився спритним хлопцем, тягається то з дівками, то з хлопами. А коли опиниться на мілині — позичає або краде. Тож він, бляхар і ще один з Шенгаузерської спілки вирішили діяти самостійно, швиденько взялися до роботи й прокрутили кілька справ. А що й де можна потягти, стельмаху підказали у спілці. Спершу вони поцупили два мотоцикли, тож у них з'явилася можливість вільно пересуватися й добутись навіть до околиць міста. Тепер вони не були прив'язані до Берліна, і якби трапилася нагода, могли б попрацювати й у передмістях.

Діло, яке вони вирішили провернути, виявилося доволі кумедним. На Ельзасерштрасе є крамниця готового одягу, а в спілці знайшлося кілька кравців, через яких можна було вигідно збути весь товар. І от підійшли вони до тієї крамниці десь близько третьої ночі, стоять біля дверей, аж тут — сторож, який саме робив обхід. А стельмах і питає його, що то за крамниця в цьому будинку, тут інші пристали до балачки, зайшла мова про крадіжки, мовляв, зараз дуже небезпечні часи, багато хто ходить на діло з револьвером, і якщо таких хтось застукає, запросто й пристрелити можуть. Ні, кажуть інші, вони самі на таке ніколи б не пішли, та й хіба у тій крамниці, що нагорі, є що брати? Ще б пак, там повно речей: чоловічі костюми, пальта, чого лиш душа забажає. Ну то було би незлецьки піднятися туди й оновити гардероб. «Та ви з глузду з'їхали, чи що? Навіщо ж завдавати чоловіку таких неприємностей?» — «А хто тут каже про неприємності? Які ще неприємності? Наш сусід також людина, та й грошей у нього, мабуть, не густо, а що вони тобі платять за сторожування, га, колего?» — «Знаєте, такий мізер, що краще й не питати. Коли людині шістдесят і вона одержує всього кілька пфеніґів пенсії, тоді з нею можуть робити, що захочуть». — «От я й кажу, стоїть тут старий чоловік серед ночі, ще й ревматизм підхопити може, ви ж, напевне, й на війні були?» — «Аякже, служив у ландштурмі в Польщі, лиш не подумайте, що був на земляних роботах, я воював на самій передовій, у шанцях сидів». — «Можете й не розказувати, самі добре знаємо: якщо голову не тримаєш під пахвою, то женуть в окопи, а тепер ти стоїш тут, колего, й наглядаєш, щоб ніхто нічого не поцупив у тих поважних панів. Ну то що, сусіде, може провернемо разом одну добру справу? А де ти сидиш?» — «Ні, ні, знаєте, то мені завеликий ризик, навпроти квартира господаря, а що як він почує, в нього такий легкий сон». — «Та ми тихо, як миші, кажу ж тобі. Давай вип'ємо з тобою кави, у тебе ж є на чому її приготувати? Посидимо, побалакаємо. Навіщо тобі так старатися, дбаючи про добро того жирного кнура?»

І ось сидять собі вчотирьох у сторожа в конторці, попивають каву; стельмах, як найхитріший, щось стиха розказує сторожу, а тим часом двоє інших прослизнули нагору й тягнуть все підряд. Сторож усе хоче підвестися, йому ж треба обхід робити, в жодне діло він встрявати не бажає, аж ось стельмах і каже: «Та нехай уже ті двоє закінчать свою справу, а раз ти нічого не помітив, то які до тебе можуть бути претензії?» — «Тобто як це, нічого не помітив?» — «Знаєш, що ми зробимо? Я зв'яжу тебе, ніби на тебе напали: ти ж старий чоловік, як мав опиратися? Ось якби я зараз тобі на голову скатерку накинув, ти не встиг би й спам'ятатися, як сидів би з кляпом у роті ще й зі зв'язаними ногами». — «Ти жартуєш?» — «Звісно, жартую. Але тобі все ж не варто кобенитися і за той дріб'язок, що тобі платять, важити своїм життям, боячись отримати дірку в голові. І заради кого? Заради того вгодованого кнура? Давай-но вип'ємо ще кави, а післязавтра розрахуємося. Напиши ось тут, де живеш, поділимося з тобою чесно. То що, згода?» — «А скільки ж мені перепаде?» — «Це залежить від того, скільки ми візьмемо товару. Але сто марок точно одержиш». — «А двісті?» — «Гаразд, нехай буде двісті».

Вони закурили, допили каву. Тим часом хлопці спакували товар. Тепер залишилося знайти надійну машину, бляхар кудись зателефонував, їм пощастило, за пів години під дверима вже машина стоїть.

А потім почалася розвага: старий сторож сів у своє крісло, стельмах узяв шмат мідного дроту і зв'язав йому ноги, але не дуже туго, у старого варикозне розширення вен, і внизу особливо відчувається, телефонним дротом стягнув руки, а потім уже втрьох взялися вони дражнити старого, питають його, скільки він хоче, може, триста чи триста п'ятдесят? А потім принесли дві пари дитячих штанців і дешевеньке літнє пальто. Штанцями прив'язали старого до крісла, сторож каже, що вже досить. Але ті все дражнять його, ніяк не вгамуються, він почав було огризатися, та замовк, отримавши кілька ляпасів. Не встиг він опам'ятатися, як йому на голову накинули пальто ще й обв'язали рушником. Перенесли товар у машину. Стельмах ще написав на картоні два оголошення: «Обережно! Свіжо зв’язано1[209]», які причепили сторожу на груди і спину. А потім спокійнісінько забралися геть. Так легко вони вже давно не здобували грошей!

А сторожу стало страшно, та й розлютився він не на жарт. Почав борсатися у своїх путах. Як же мені виплутатися, а вони ще й двері залишили відчиненими, і сюди, чого доброго, можуть й інші залізти та ще щось поцупити. Руки розв'язати йому не вдається, але дріт на ногах таки вдалося розплутати, якби ж іще можна було щось бачити! Старий зігнувся в три погибелі й подріботів маленькими крочками разом з кріслом на спині, ніби слимак зі своєю хаткою, дибає наосліп коридором, руки міцно прив'язані до тіла, ніяк їх не вивільнить, та й товсте пальто годі з голови скинути. Ось так, наштовхуючись головою на стіни, він навпомацки дошкандибав аж до передпокою, але просунутися крізь двері не може, тут його охопив страшенний гнів, він розвернувся задом і почав гатити кріслом об двері, то спиною вперед іде, то боком. Крісло тримається, але двері тріщать, відлуння по всьому будинку. Сторож і далі нічого не бачить й знавісніло гатить у двері — має ж таки хтось прийти, нічого не видно, от сволота, я ще вам це пригадаю, якось треба це пальто з голови стягти, кличе на допомогу, але пальто висить перед носом. Не минуло й двох хвилин, як прокинувся власник крамниці. З другого поверху набігли люди. Тут старий упав назад у крісло, звісився набік і зомлів. Нараз здійнявся страшенний ґвалт, пограбували, сторожа зв'язали, чого ж можна вимагати від такого старого, хотіли, бач, зекономити, постійно економлять там, де не слід.

А тим часом новоспечена банда святкує свій успіх.

На біса нам той Пумс із Райнгольдом і всі їхні чвари?

І справа в них пішла, але не зовсім так, як вони на те сподівалися.

Райнгольд зустрів бляхаря у кнайпі на Пренцлауерштрасе, підійшов до нього й каже, щоб той повернувся до них, вони, мовляв, шукали іншого слюсаря, але не знайшли, тож нехай Карл повертається. Вони зайшли у задню кімнату, і Райнгольд запитує: «Чому ти не хочеш до нас іти? Чим ти взагалі займаєшся? До нас уже дійшли деякі чутки». — «Тому що не хочу, щоб ви збиткувалися з мене». — «Отже, ти маєш іншу роботу?» — «Те, що я маю, вас не обходить». — «Та я бачу, що в тебе грошенята водяться, але так не піде: спершу ти разом з нами працював, сяку-таку копійчину заробляв, а потім — прощавайте, любі друзі? Так не годиться». — «Нічого собі «не годиться», спершу ви кричите, що я нічого не вмію, аж тут раптом: Карл має повернутися». — «І повернешся, бо в нас заміни нема. А не хочеш, тоді вертай гроші, які одержав за попередню роботу. Гастролерів нам не потрібно». — «Ну то спробуй забрати ті гроші, Райнгольде, я їх уже давно потратив». — «Значить, мусиш з нами працювати». — «Я вже тобі сказав, що не буду». — «Карле, ти ж знаєш: ми тобі всі кістки переламаємо, і ти подохнеш з голоду». — «Не сміши людей! Ти що, перебрав? Думаєш, я — та маленька сучка, з якою ти робив усе, що заманеться?» — «Он як ти заговорив? Ну то йди під три чорти! Сучка ти чи ні, мені байдуже. Подумай про те, що я тобі сказав, гарненько подумай. Ми ще поговоримо про це». — «Небезпремінно».

Ось той жнець…

Райнгольд порадився з іншими, що їм робити. Без слюсаря їм гаплик, а зараз якраз вигідний сезон. Райнгольд має замовлення від двох скупників, яких він успішно переманив у Пумса. Всі зійшлися на думці, що Карла-бляхаря треба прибрати до рук, а коли ні, то цей пройда вилетить зі спілки.

Бляхар помітив, що проти нього в банді щось затівають. Пішов до Франца, а той цілими днями у своїй хаті сидить. Сподівався щось вивідати у Франца або й навіть заручитися його підтримкою. А Франц на це: «Спершу ти підвів нас там, на Штралауерштрасе, а потім й узагалі пішов від нас геть, то про що мова?» — «Це тому, що я з Райнгольдом більше не хочу мати жодних справ. Він останній покидьок, просто ти його не знаєш». — «Та він нормальний хлопець». — «Ну ти і йолоп, не знаєш, що на світі робиться, в тебе що, очей нема?» — «Не забивай мені баки, Карле, годі вже, нам потрібно працювати, а ти нас підводиш. Дивися, Карле, тобі все це боком вилізе». — «Від кого це вилізе, від Райнгольда? Ну й насмішив ти мене, живіт надірвати можна, передай йому, як я сміявся, коли ти про це казав. У мене достатньо сили, щоб упоратися з ним. Він має мене за ту маленьку сучку, яку… ну, гаразд, нема про що балакати. Нехай тільки спробує мене зачепити». — «Та забирайся вже, але я тобі кажу — начувайся!»

І треба ж було такому трапитися, щоб через два дні бляхар разом з двома своїми товаришами пішов на діло на Фріденигграсе і засипався. Стельмаха також спіймали, лише третій, той, що стояв на атасі, встиг утекти. В поліцейському управлінні швидко докопалися, що Карл брав участь у пограбуванні крамниці на Ельзасерштрасе, достатньо було порівняти відбитки його пальців з відбитками, залишеними на кавовій філіжанці.

Чого ж це я засипався, думає Карл, яким чином лягаві могли про все пронюхати? Це точно був той скурвий син, Райнгольд, це він їм доніс! На зло! Бо я не хотів з ним працювати. Негідник хоче мене завалити, от же ж наволоч, зумисне у пастку нас заманив. Такої погані ще світ не бачив! Карл потай передав стельмаху записку, що в усьому винен Райнгольд, то він їх підставив, я скажу, що він з нами був. У коридорі стельмах кивнув йому. Карл попросився до слідчого і в управлінні каже: «З нами ще був Райнгольд, але він встиг змитися».

Райнгольда взяли того ж дня в обід. Він усе заперечує, каже, що має алібі. Він аж побілів од люті, коли побачив тих двох під час очної ставки, яку влаштував слідчий, а ті гади дали свідчення, що він і на Єльзасерштрасе з ними був. Слідчий усе це вислухав, дивиться на їхні обличчя, бачить: щось тут нечисто, надто вже люті вони один на одного. І справді, через два дні з’ясувалося, що Райнгольд таки має алібі, він хоч і сутенер, але до цієї справи непричетний.

Уже початок жовтня.

Райнгольда випустили на волю, але лягаві знають, що за ним водяться грішки, і тепер стежать за ним особливо пильно. А їм обом, стельмаху і Карлові, слідчий вичитав, щоб ті більше не мололи дурниць, бо алібі Райнгольда підтвердилося. Обом залишалося тільки промовчати.

Карл сидить у своїй камері й аж кипить від злости. Якось до нього навідався шваґер, брат його розлученої дружини, з яким він і досі у приязних стосунках. Через нього Карл найняв адвоката — попросив підібрати досвідченого у карних справах. Такий знайшовся. Карл трохи його порозпитував, щоб дізнатися, наскільки той тямущий, а потім поцікавився, що тому буде, хто допомагав поховати труп убитого.

«А про що, власне, йдеться?» — «Ну, коли знайдеш людину, а вона вже мертва, і закопаєш її?» — «Може такого, кого ви хотіли сховати, кого застрелила поліція чи щось таке?» — «Ну, десь так, у всякому разі такого, якого не сам убив, але не хочеш, щоб його знайшли. То що за це буде?» — «А ви знали померлого, мали якусь вигоду з того, що поховали його?» — «Та ніякої вигоди, просто по дружбі, просто поміг, лежить собі мертвий, просто не хочеться, щоб його знайшли». — «Щоб поліція знайшла? Тоді це просто приховування знахідки. А за яких обставин загинула ця людина?» — «Не знаю, я не був при тому присутній. Просто говорю про чужу справу. Я й не помагав зовсім. Та й не знав нічого про це, зовсім нічого. Просто лежить людина, мертва. А мені кажуть: поможи перенести, треба закопати». — «А хто це вам каже?» — «Що? Щоб закопати? Ну, каже один. Я лише хочу знати, що мені за це буде? Чи я зробив якийсь злочин, коли поміг закопати?»

Знаєте, так, як ви мені зараз усе описали, це, власне, ніякий не злочин або, принаймні, не тяжкий. Звичайно, якщо ви самі не причетні до вбивства і не зацікавлені в ньому. Але чому ви тоді допомагали?» — «Та ж кажу, по дружбі. Ну, та це байдуже, у будь-якому разі до вбивства я не маю жодного стосунку, та й не мав особливого інтересу до того, знайдуть цей труп чи ні». — «Отже, ту людину вбили за вироком якогось вашого судилища, чи що?» — «Нехай буде так». — «Ну і ну, тримайтесь подалі від таких справ. Я ще й досі не знаю, чого ви домагаєтеся». — «То нічого, пане адвокате, все, що я хотів узнати, я вже взнав». — «А ви не хотіли б мені розказати про цю справу детальніше?» — «Ще подумаю до ранку».

І ось лежить наш Карл-бляхар у ліжку, хоче спати, та не спиться йому, не може заснути, злиться на самого себе: це ж треба бути таким несосвітенним дурнем, хотів засипати Райнгольда, а той тепер збагнув, куди вітер віє, і давно вже п'ятами накивав. Дурень я, дурень! А той негідник, покидьок підставив мене! Ну та нічого, я до тебе ще доберуся.

Ніч для Карла тягнеться безкінечно, коли ж нарешті той підйом, мені тепер байдуже, за допомогу у похованні нічого не буде, ну, може накинуть кілька місяців, а він одержить пожиттєво, більше не викрутиться, а то ще й голова з пліч полетить. Коли ж нарешті слідчий з'явиться, котра зараз година, а Райнгольд уже десь у потязі сидить, тікає. Такого покидька ще пошукати, а Біберкопф з ним дружить, з чого ж він тепер житиме, з однією рукою, навіть з інвалідами війни зараз не надто панькаються.

Аж ось у паноптичній будові[210] чути якийсь рух, Карл зразу вивісив свій сигнальний прапорець, і об одинадцятій він уже в слідчого. Той, звичайно, витріщив очі. «Щось ви надто озлобилися на цього Райнгольда. Вже вдруге свідчите проти нього. Дивіться, щоб самі на слизьке не втрапили».

Та Карл дає такі точні показання, що відразу по обіді викликали машину, до якої сіли сам слідчий, два кремезні кримінальні поліцаї, а між ними Карл зі зв'язаними руками. І помчали у Фраєнвальде.

Їдуть знайомою дорогою. Добре їхати. Хай йому біс, якби ж знаття, як з тої машини вискочити. Зв'язали, сучі діти, нічого не вийде. Ще й револьвери мають. Нічого тут не вдієш, нічого не вдієш. Їдуть вони, ідуть, за вікном пролітає алея. Сто вісімдесят днів дарую тобі, Міцо, сядь до мене на коліна, мила дівчинко, а той покидьок, Райнгольд, іде по трупах, ну постривай, хлопче! Ще раз згадав Міцу, як вона казала: вкушу тебе за язик, а як вона вміла цілуватися, то що, куди поїдемо, праворуч чи ліворуч, мені байдуже, така мила дівчинка.

Вони спустилися пагорбом, а тут уже й ліс.

Гарно тут, у Фраєнвальде, це курорт, невеличкий курорт. Доріжки в саду, як завжди, акуратно посипані жовтою рінню, а он там, у глибині, ресторан із терасою, де ми тоді втрьох сиділи. У Швейцарії й Тиролі почуваєшся на волі, бо в Тиролі, бо в Тиролі, від корови молоко є, а в Швецарії є Діва, то така гора красива…

А потім він з нею подався до лісу, а мене спровадив, за кілька сотень продав я бідолашну дівчину тому покидьку, а тепер через нього й сиджу.

Ось і ліс, він осінній, він сонячний, верхівки дерев ані шелесть.

«Нам треба сюди, у нього був кишеньковий ліхтарик, не так легко знайти, але якщо я побачу це місце, то зразу впізнаю, там була галявина, і ще одна ялинка росла, зовсім крива, і видолинок». — «Тих видолинків тут багато». — «Зачекайте, пане комісаре. Ми задалеко зайшли, це було хвилин за 20 чи 25 пішки від готелю. Так далеко ми не заходили». — «Ви ж казали, що бігли». — «Але тільки в лісі, дорогою бігти було небезпечно, ми привернули б до себе увагу». Аж ось і галявина, і крива ялинка, все так само, як і того дня. Я твоя, її серце вбите, очі вбиті, рот убитий, може, ще трішки пройдемо, не тисни так сильно. «А ось і чорна ялинка, це те саме місце».

Тим краєм їхали вершники на низькорослих гнідих конях, їхали здалеку. Вони все напитували дорогу, аж поки дісталися до великого озера, там вони й спішилися. Прив'язали коней до крислатого дуба, вклякли на березі на коліна і стали проказувати молитви, а потім дістали човна й перепливли на другий бік озера. Вони оспівували це озеро, промовляли до нього. Ті вершники не збиралися шукати там скарбів, вони хотіли лише вклонитися великому озеру, бо в його глибинах лежав їхній вождь. Ось чому прийшли сюди ці люди[211].

Поліцаї прихопили із собою лопати, Карл-бляхар обійшов місцину і показав, де треба копати. Вгородили в землю лопати й одразу помітили, що земля м'яка, копають глибше, ще глибше, викидають землю з ями, тут уже хтось копав, у землі траплялися ялинові шишки, Карл-бляхар стоїть і дивиться, дивиться і чекає. Це ж тут було, точно, що тут, саме тут вони й закопали дівчину. «А як глибоко ви закопали?» — «Чверть метра, не більше». — «Тоді ми її уже знайшли би». — «Я точно знаю, що це тут. Копайте далі».

«Та що ж копати, якщо тут нічого нема?» Усе довкола перерили, з глибини ями викопали ще зелену траву, отже, тут нещодавно хтось копав — учора, а може, й сьогодні. Вона от-от має з'явитися, Карл весь час затискає рукою носа, вона, напевне, вже геть розклалася, стільки місяців минуло, ще й дощі. Один із тих, що копав у ямі, раптом запитує: «А в що вона була вбрана?» — «У темну спідницю й рожеву блузку». — «Шовкову?» — «Може й шовкову, в усякому разі тканина була ясно-рожева». — «Як оця?» — поліцейський тримає в руці клапоть мереживної шлярки, на ній земля, і хоча той клапоть брудний, але видно, що він рожевий. Поліцейський показує його слідчому: «Мабуть, від рукава». Працюють далі. Ясно, що тут щось було закопано. Вчора або навіть сьогодні тут хтось рився. Карл завмер на місці; таки справді той Райнгольд відчув, що запахло смаленим, викопав її і, напевне, кинув десь у воду. Ну й спритний! Слідчий відійшов убік і переговорюється з комісаром, розмова була довга, комісар щось занотовував у своєму записнику. Потім вони втрьох повертаються до машини; один поліцейський залишився на місці.

По дорозі слідчий запитує Карла: «Отже, коли ви прийшли, дівчина вже була мертва?» — «Так». — «Як ви можете це довести?» — «А що?» — «Ну, а коли ваш Райнгольд скаже, що це ви її вбили або допомагали йому у вбивстві?» — «Нести труп я йому справді допомагав. Але навіщо мені вбивати дівчину?» — «Та з тієї самої причини, з якої він її вбив чи нібито вбив». — «Та я ж зовсім не був з нею того вечора». — «Але ви були з нею вдень». — «Так, але потім не був. Коли я пішов, вона була ще жива». — «Вам буде складно довести своє алібі».

У машині слідчий знову допитується в Карла: «А де ви були ввечері чи вночі після цієї справи з Райнгольдом?» А бодай тобі! Доведеться розказати, як воно було. «Я поїхав за кордон, він дав мені свій паспорт, я й поїхав, бо якби все це виплило, то я тоді мав би алібі». — «Дивна річ! А для чого ви взагалі це робили? Ви що, були такими друзями?» — «Та були. Я людина бідна, а він мені грошей дав». — «А тепер він уже вам не друг чи в нього гроші скінчилися?» — «Він — мій друг? Ні, пане слідчий. Ви ж знаєте, за що я сиджу — за оцю справу зі сторожем і таке інше. То він мене здав».

Слідчий і комісар перезирнулися, машина мчить уперед, підстрибує на вибоїнах, алея проноситься повз них, тут я їхав з нею, 180 днів дарую тобі. «То ви побили горшки, і вашій дружбі настав кінець?» — «Трапляється й таке у житті. [Це він мене «на арапа» бере, але стріляного горобця на полові не обдуриш! Ага, постривай, я знаю, що сказати.] Взагалі-то справа в тому, пане слідчий, що Райнгольд людина дуже брутальна, він і мене хотів прибрати». — «Ось воно що! То він вже якимось чином діяв проти вас?» — «Ні, але робив такі натяки». — «А більше нічого?» — «Ні». — «Ну що ж, побачимо».

Труп Міци знайшли через два дні десь за кілометр від того видолинка. Як тільки інформація про цю справу потрапила в газети, зголосилися двоє садівників, які повідомили, що бачили в тому місці лісу чоловіка з великою валізою, схоже важкою. Обоє ще стали гадати, що то він тягне. А потім той чоловік сів відпочити у видолинку. Коли за півгодини вони поверталися тією самою дорогою, він і досі сидів там, із закасаними рукавами. Валізи вони не помітили, напевне, вона стояла внизу. Вони доволі детально описали того чоловіка: на зріст приблизно 1,75 метра, кремезний у плечах, чорний капелюх, світло-сірий літній костюм кольору «перець із сіллю», волочить ноги, ніби не зовсім здоровий, дуже високе чоло з поздовжніми зморшками.

У тому місці, на яке вказали садівники, є чимало видолинків, поліцейські собаки тут мало що допоможуть, тож вирішили перекопати всі довколишні ями, в одній із них тільки копнули кілька разів лопатою, як натрапили на велику коричневу картонну коробку, перев'язану шпагатом. Коли комісари її відкрили, то побачили, що там лежить жіночий одяг: подерта блузка, довгі світлі панчохи, стара брунатна сукня із вовни, брудні носові хустинки, дві зубні щітки. Коробка хоч і промокла, але не наскрізь; скидається на те, що пролежала вона тут недовго. Складно щось зрозуміти. Адже вбита дівчина була вбрана у рожеву блузу.

А невдовзі після цього в іншому видолинку знайшли і валізу, а в ній скоцюрблений труп, міцно зв'язаний шнурками від штор. Увечері у всі відділки поліції міста, а також інших міст передали повідомлення з прикметами підозрюваного у вбивстві.

Райнгольд ще тоді, коли його допитували в поліцейському управлінні, одразу збагнув, звідки дме вітер. Отож він вирішив вплутати у цю справу ще й Франца. Той чудово годився на роль убивці. Що взагалі той Карл-бляхар може довести? Хіба мене хтось бачив у Фраєнвальде? Навряд. Може, хтось і бачив мене у готелі чи на дорозі, то це не страшно, спробую з Францом перебалакати. Було б добре, якби він на якийсь час кудись зник, тоді все виглядатиме так, ніби він замішаний у цій справі.

Щойно Райнгольда відпустили з поліцейської управи, він подався до Франца та й каже йому, що Карл-бляхар їх видав, треба змиватися. За чверть години Франц спакував речі, Райнгольд помагає, обоє на всі заставки лають Карла, тоді Єва відрядила Франца у Вільмерсдорф до своєї давньої подруги Тоні. Райнгольд поїхав з ним на машині до Вільмерсдорфа, там вони разом і придбали валізу. Райнгольд хотів податися за кордон, тож йому потрібна велика валіза, спершу він хотів купити гардеробну скриню, але потім усе-таки зупинився на фібровому чемодані, найбільшому, який він міг сам нести. На носильників я не покладаюся, всі вони нишпорки, свою адресу я тобі надішлю, бувай здоровий, Франце, вітання Єві.

Жахлива катастрофа у Празі, вже дістали 21 загиблого, 150 осіб залишаються під завалами. Ця купа уламків ще кілька хвилин тому була семиповерховою новобудовою, а тепер під нею лежить багато загиблих та важкопоранених. Завалилася залізобетонна конструкція вагою у 800 000 кілограмів, засипавши два підвальні поверхи. Поліцай, що стояв на посту на тій вулиці, почувши підозрілий тріск, який долинав з будівлі, зупинив перехожих. Не розгубившись, він заскочив у вагон трамвая, що саме наближався до того місця, й сам натиснув на гальма. Над Атлантикою бушують сильні шторми, з Північної Америки рухаються у східному напрямку один за одним потужні циклони, тоді як обидва антициклони з центрами у Центральній Америці та в районі між Ґренландією й Ірландією, залишаються на місці. Газети публікують величезні, що займають кілька шпальт, статті про дирижабль «Граф Цеппелін» та його запланований переліт. Детально обговорюють кожну деталь конструкції повітряного судна, біографію командира екіпажу та перспективи цього перельоту. В передових статтях захоплено вихваляється німецька надійність, а також здобутки дирижаблебудівної індустрії. Попри всю пропаганду на користь літаків, не виключено, що повітряні кораблі є транспортним засобом майбутнього. Та політ дирижабля не відбувся, Екенер[212] не хотів даремно ризикувати.

І ось відкрили валізу, в якій лежала Міца. Вона була донькою трамвайного кондуктора з Бернау. У родині було троє дітей, мати пішла від чоловіка й виїхала з міста, а чому, того ніхто не знає. Міца залишилася вдома за хазяйку, і на ній була вся хатня робота. Часом увечері вона їздила до Берліна на танці — до Лестмана та у заклад, що навпроти, кілька разів кавалери брали її з собою в готель, а потім було вже пізно повертатися додому, і вона залишалася ночувати у Берліні, потім вона познайомилася з Євою, і так воно й пішло. Вони були зареєстровані у відділку на Штеттинському вокзалі. Для Міци, яка спершу звалася Сонею, почалося приємне життя, у неї було багато знайомих і чимало друзів, але згодом вона постійно жила тільки з одним, то був сильний чоловік з однією рукою, якого Міца покохала з першого погляду й любила до кінця свого життя. А кінець той був жахливий, погано вона скінчила. І за віщо, чому, що такого вона зробила, вона приїхала з Бернау й потрапила у вир Берліна, вона не була безневинною, звісно, що ні, але плекала в собі щире, незгасне кохання до того, хто став її чоловіком і біля якого вона упадала, як біля малої дитини. Її вбили, бо вона випадково опинилася поряд із цим чоловіком, от таке життя, й годі тут щось збагнути. Вона поїхала у Фраєнвальде, щоб захистити свого друга, а там її задушили, вбили, і її не стало, таке життя.

Потім зробили зліпок з її шиї та обличчя, й тепер Міца стала кримінальною справою, таким собі речовим доказом, сполучною ланкою у цій справі, подібною до телефонного кабелю, а так її більше немає. З якогось матеріалу, схожого на целулоїд, зробили з неї муляж[213], розфарбували природними кольорами, виглядає як жива. І ось Міца, точніше її обличчя та шия, стоїть у шафі з документами, ходімо, ходімо, зараз будемо вдома, Ашинґер, маєш мене втішити, я твоя. Вона стоїть за склом, її обличчя убите, її серце убите, її лоно убите, її усмішка вбита, маєш мене втішити, ходімо.

Франце, чому ти зітхаєш, Францику, Єва постійно навідується до тебе й запитує, про що ти думаєш, але відповіді не отримує, так і йде без відповіді, чому ти зіщулився й пригинаєшся, пригинаєшся, ховаєшся за рогом, за фіранкою, а ще ходиш маленькими, дрібними кроками? Ти ж знаєш життя, ти ж не з неба впав, ти маєш добрий нюх на такі речі й про щось здогадуєшся. Нічого не бачиш, нічого не чуєш, але відчуваєш, не наважуєшся поглянути в той бік, відводиш погляд, але й не тікаєш, для цього ти надто рішучий, ти стис зуби, ти не боягуз, але не знаєш, що тобі робити, чи стане тобі снаги і сил звалити на свої плечі такий тягар.

А скільки настраждався Йов[215], чоловік з країни Уц, поки не спізнав усього, аж поки нічого більше не могло впасти на нього. Напали сабеї та повбивали пастухів, з неба спав божий вогонь і спалив отару та слуг, халдеї повбивали його верблюдів та погоничів, його сини й дочки сиділи в домі свого первородженого брата, аж раптово надійшов великий вітер з боку пустелі та й ударив на чотири роги дому, і юнаки погинули.

То вже було багато бід, але на тому все не скінчилося. Свого плаща роздер Йов, покусав руки, обстриг голову, обсипав себе землею. Та на тому все не скінчилося. Обкидало Йова злим гнояком від стопи ноги його аж до його черепа, він сидів у піску, і гній спливав з нього, він узяв собі черепка, щоб шкребти себе.

Поприходили приятелі його, теманянин Еліфаз, шух'янин Біддад та нааматянин Цофар, вони прибули здалека, щоб потішити його, страшно голосили й ридали вони, і не пізнали його, так страшно понівечило його, який мав семеро синів та три дочки, сім тисяч овець, три тисячі верблюдів, п'ятсот пар волів, п'ятсот ослиць та дуже багато рабів.

А ти, Франце Біберкопф, утратив не так багато, як Йов з країни Уц, нещастя насуваються на тебе поволі. З кожним кроком ти наближаєшся до того, що чекає на тебе, ти вигадуєш для себе тисячу відмовок і плекаєш марні надії, але ти вже наважився, ти налаштований рішуче, готовий до чогось лихого, проте не до найгіршого. Тільки не це, ні, тільки не це! Ти сам себе вмовляєш, побиваєшся над собою, але чому бути, того не оминути. Але щось у тобі не хоче того, не хоче прийняти. Ти зітхаєш: звідки чекати мені захисту, нещастя насувається на мене, що буде мені опорою? Воно все ближче! І ти сам, як слимак, наближаєшся до нього, ти не боягуз, у тебе не лише міцні м'язи, ти Франц Біберкопф, ти кобра-змія. Поглянь, як вона звивається, сантиметр за сантиметром підповзаючи до чудовиська, що чигає на тебе й готове схопити.

Ти не гроші втратиш, Франце, ти сам згориш до глибини душі своєї! Дивись, як торжествує Блудниця Вавилон! І з'явився один із семи янголів, що тримали сім чаш, і промовив: Іди сюди, і я покажу велику блудницю Вавилон, що сидить над багатьма водами. І там жінка, що сидить на червоній звірині, у руці мала вона золоту чашу, на чолі її було написане ім’я, таємниця. Та жінка п’яна від крови святих[216].

Ти відчуваєш лихо, воно вже поряд. Хто зна, чи вистачить тобі сили, чи не загинеш і ти сам?

У гарній, світлій кімнаті садового будиночка на Вільмерсдорферштрасе сидить Франц Біберкопф і чекає.

Кобра-змія згорнулася кільцем, лежить на сонечку та гріється. Все остогиділо, він такий сильний і хоче щось робити, а натомість змушений лежати, ще не домовлено, де вони мають зустрітися, товстушка Тоні роздобула для нього темні окуляри в роговій оправі, мені треба купити собі нове вбрання, а може, ще й намалювати шрам на щоці. Ондечки хтось біжить через двір. Диви, як поспішає. А мені спішити нікуди. Якби люди так не квапилися, то жили б удвічі довше і втричі більше встигали зробити. Ось як на шестиденних перегонах, приміром: велосипедисти тиснуть і тиснуть на педалі, але спокійно, в людей є терпець, молоко у них не збіжить, а публіка хай собі свистить — що вона в цьому тямить? Хтось стукає у двері. А чого ж би його не подзвонити у дверний дзвінок? Хай йому трясця, адже тут тільки один вихід! Ану ж бо послухаємо.

З кожним кроком ти наближаєшся до того, що чекає на тебе; ти вигадуєш для себе тисячу відмовок і плекаєш марні надії, так, ти готовий до чогось лихого, проте не до найгіршого, не до найгіршого…

Ану ж бо послухаємо, що там за балачка. Голос ніби знайомий. Крик, плач, ридання. Треба поглянути. Тебе охопив страх? Про що ти подумав цієї миті? Та багато чого може наверзтися на думку. О, та її знаю. Це ж Єва.

Двері відчинилися. На порозі стоїть Єва, ридма ридає, товстуха Тоні обнімає її, заспокоює. Чого вона так гірко плаче? Що трапилося? Та багато чого може трапитися. Йому вчувається інший крик, Міцин, а тут ще Райнгольд лежить на ліжку.

«Добридень, Єво. Що таке, дорогенька, що з тобою, що трапилося? Може, все не так і страшно?» — «Облиш мене». Сказала, як відбрила. Чи хтось її помотлошив, дав добрячої прочуханки? Мабуть, вона щось бовкнула Герберту, і той здогадався, хто насправді батько дитини. «Тебе хтось побив? Невже Герберт?» — «Відчепися, не торкайся до мене». Ну й погляд у неї! Тепер уже й знати мене не хоче, але ж вона сама хотіла. Та в чому ж справа, що з нею таке, ще, чого доброго, люди позбігаються, треба зачинити двері. Тоні стоїть поряд, клопочеться довкола Єви: «Заспокойся, Єво, заспокойся, опануй себе, та скажи вже, що таке, заходь, а де Герберт?» — «Не зайду, нізащо не зайду!» — «Та ходімо, Єво, ходімо, сядемо, я зварю кави. А ти, Франце, йди звідси». — «Чого це я маю йти, що я такого зробив?»

Аж тут Єва широко розплющила очі, які враз стали страшними — здавалося, що й вбити ними може, заверещала й вхопила Франца за камізельку: «Ні, хай іде з нами, нехай зайде, я хочу, щоб ти зайшов!» Та який ґедзь її вкусив? Сказилася вона, чи що? Може, їй щось наговорили? А Єва сидить на канапі поряд із товстухою Тоні й уся тремтить. Обличчя розпухле, її б'ють дрижаки, вона дуже знервована. Це, мабуть, тому, що вона при надії, але ж Єва завагітніла від мене, то чого їй боятися? А Єва обняла обома руками Тоні за шию і щось прошепотіла на вухо, спершу не могла вимовити й слова. А тепер уже з Тоні щось негаразд. Вона сплеснула руками, а Єва тремтить і дістає з кишені пожмакану газету, може, там є щось про наше діло на Штралауерштрасе, Франц схопився, що за дурні жінки, і як крикне: «Мавпи ви пришелепуваті! Що за цирк ви тут влаштували? Мене теж за мавпу маєте?» — «Господи боже мій, Господи Боже мій…» — бурмоче товстуха, а Єва мовчить, лише тремтить і тихенько скімлить. Франц перехилився через стіл і вихопив у товстухи газету. Там поряд дві світлини. Що це? Якесь жахливе, жахливе, неймовірне страхіття! Це ж я, це я, це я. Але чому я тут? Через ту справу на Штралауерштрасе? Якесь жахливе, жахливе, неймовірне страхіття! Це насправді я, поряд — Райнгольд, а вгорі заголовок: «Убивство проститутки під Фраєнвальде. Жертва — Емілія Парсунке з Бернау». Міца! А це ж хто? Це я. Мишка скочила за піч, вийде, коли буде ніч.

Францова рука судомно зіжмакала газету. Він повільно опустився на стілець, сидить, весь зіщулився. Що ж це вони пишуть таке? Мишка скочила за піч.

Обидві жінки дивляться на нього й плачуть, ну чого витріщилися, вбивство, та як же це так, Міца, це просто якесь божевілля, як таке могло трапитися? Його рука знову тягнеться до газети на столі, зараз прочитаємо, що там написано, так, ось моє фото, а поряд Райнгольдове, убивство під Фраєнвальде, вбита Емілія Парсунке з Бернау, як вона потрапила у Фраєнвальде? Що це взагалі за газета? А, «Морґенпост». Підняв руку з газетою й знову опустив. А Єва? Як вона? Дивиться якось інакше, нахилилася до нього, вже не плаче. «Ну, Франце?» Голос, хтось говорить, я маю відповісти, дві жінки, вбивство, що за вбивство, у Фраєнвальде, я вбив її під Фраєнвальде, я ніколи в житті не був у Фраєнвальде, де воно взагалі? «Ну, скажи бодай щось, Франце, чого ж ти мовчиш?»

Франц дивиться на неї, його великі очі дивляться на неї, він тримає газету на долоні, його голова тремтить, він над силу читає якимсь захриплим, рипучим голосом. Убивство під Фраєнвальде. Емілія Парсунке з Бернау, дата народження — 12 червня 1908 року.

«Так, це Міца. Справді вона. Що ти на це скажеш, Єво? Її вбили. Ось чому ми її не знайшли». — «Читай далі, Франце, там і про тебе написано». — «Про мене?»

Він знову взяв газету, дивиться. Це ж моє фото!

Франц повільно розгойдується всім тілом, шепоче: «Боже мій, Єво, Боже мій!» Єві стало страшно, страшно, вона підсунула свого стільця до його крісла. А він і далі розгойдується. А потім раптом засопів і надув щоки. У нього такий вираз обличчя, ніби він силкується посміхнутися. «Боже мій, Єво, що ж тепер робити, що робити?» — «А чому там твоє фото?» — «Де?» — «Та в газеті ж!» — «Я не знаю. Ради Бога, що ж це таке, як таке могло статися, це просто смішно». Він безпомічно дивиться на неї, а вона радіє, у нього людський погляд, у Єви знову полилися сльози з очей, товстуха й собі взялася скімлити, Францова рука лягла на Євине плече, він притиснувся обличчя до її грудей, схлипує: «Що це таке, Єво, що сталося з нашою Міцекен, що з нею сталося, вона мертва, вона не пішла від мене, її хтось убив, Єво, нашу Міцекен хтось убив, мою Міцекен, що ж це таке, невже це правда, скажи мені, Єво, що це неправда!»

Він думає про Міцекен, а в грудях підіймається, наростає якийсь потойбічний страх, ось той жнець, що зветься Смерть, від Бога має сили вщерть, йде, вимахує сокирою на довгім держалні, виграє на флейті, роззявляє свою пащеку, бере сурму, зараз засурмить у сурму, вдарить у барабани, і вирине з мороку чорний таран, і піде трощити — вумм, вумм! Тихіше!

Єва чує, як Франц скрегоче зубами, ніби перемелює щось своїми щелепами. Єва обняла Франца. Його голова тремтить, він хоче щось сказати, та лише захрипів, потім затих. Так і не промовив жодного слова.

Коли він лежав під машиною, то було так само. Ніби під млинові жорна потрапив, немов брила привалила мене, треба опанувати себе, та хоч би які зусилля я до того докладав, усе марно, все одно мене перемеле і розчавить, навіть якби я був із заліза, все одно мене перемеле і розчавить.

Франц скрипить зубами, бурмоче. «Що ж тепер буде? Що ж буде тепер?» І що то за млин такий — водяний чи вітряк, а жорна крутяться, крутяться. «Дивися, Франце, вони тебе шукають». То вони думають, що це я її вбив, я, він знову тремтить, його обличчя знову намагається посміхнутися, одного разу я її віддубасив, вони, напевно, думають, що раз я Іду прибив, то… «Сиди дома, Франце, на вулицю навіть носа не потикай. І куди це ти зібрався? Тебе ж розшукують й одразу впізнають по тому, що ти однорукий». — «Єво, заспокойся, ніхто мене не знайде, якщо я сам того не захочу. Я вийду на вулицю, до рекламної тумби, прочитаю оголошення. Я повинен знати, як усе це сталося. Зазирну до кнайпи, погортаю газети, що вони там пишуть». Потім він підводиться й стає перед Євою, пильно на неї дивиться, не спроможний вимовити й слова, кривить губи у посмішці: «Поглянь на мене, Єво. Зі мною щось не так? Зі мною ж мусить бути щось не так».

Ні, ні, вона кричить і ридає, а він посміхається, бере з комода свій капелюх і йде до дверей.

У Франца є штучна рука, він рідко нею користувався, тепер вийшов з нею на вулицю, несправжня рука в кишені пальта, в лівій — сигара. Він ледве вибрався з квартири. Єва кричала, а потім упала перед ним на порозі й не давала вийти, аж поки він пообіцяв їй, що нікуди не дінеться й буде обережним. «Я повернуся на каву», — сказав він і спустився сходами.

Франца Біберкопфа не спіймали, і так було доти, доки він сам того не захотів. З ним завжди було двоє янголів-охоронців: один ішов по праву руку, другий — по ліву, відводячи від нього всі погляди.

По обіді біля четвертої він повернувся на каву. Там уже був Герберт. І тут уперше вони почули довгу оповідь Франца. Він у кнайпі прочитав усе, що було в газеті: і про свого друга Карла-бляхаря, і про те, що той їх обмовив. Франц ніяк не збагне, навіщо він це зробив. Виявляється, Карл також був у Фраєнвальде, куди вони завезли і Міцу. Райнгольд її змусив до того. Він узяв машину, трохи проїхав з Міцою, а потім до них підсів Карл, і вони удвох силою тримали її в машині й завезли у Фраєнвальде, можливо, все це було серед ночі. А можливо, вони вбили її ще по дорозі. «А для чого ж Райнгольд це зробив?» — «Так це ж він тоді мене з машини викинув, могли б і здогадатися, що це він був, але то таке, я на нього зла не тримаю, людина має вчитися, коли не вчитимешся, то залишишся віслюком і нічого не тямитимеш про світ, а я не тримаю зла на нього, ні, ні. Тепер він хотів доконати мене, думав, що я вже у нього в кишені, але це було не так, і він це зрозумів, тому й забрав у мене Міцу і зробив з нею таке. Але чому, чим же вона завинила?»

А тому, а тому, барабанний бій, побатальйонно, кроком руш! Коли солдати містом марширують, а чому, а тому, а все це через чінґдарада, бумдара бум. Ось так і я до нього примарширував, і ось як він відповів, хай би воно все згоріло!

Не треба було йти до нього, не треба було, не треба!

Але тепер уже байдуже, тепер уже нічого не вдієш.

Герберт вирячив очі, Єва не може промовити й слова. Герберт: «Чому ж ти Міці нічого про це не сказав?» — «У цьому немає моєї вини, що тут можна було зробити, з таким самим успіхом він міг би застрелити мене, коли я прийшов до нього. Кажу ж вам, тут уже нічого не вдієш».

Сім голів та десять рогів мала та істота, а в руці чаша, повна гидоти. Тепер вони зовсім доб'ють мене, тут вже нічого не поробиш.

«Та якби ж ти був сказав бодай слово, чоловіче добрий, то я тебе запевняю, що Міца була б живою і зараз, зате хтось інший наклав би своєю головою». — «Я не винний у тому, що сталося. Ніколи не можна знати наперед, що він може зробити. Так само як не можна знати, що він зараз робить». — «Я дізнаюся». Єва благає: «Дай йому спокій, Герберте, мені й за тебе страшно». — «Ми будемо обережні. Спершу розвідаємо, де він сховався, й за півгодини його загребуть лягаві». Франц похитав головою: «Герберте, не чіпай його, я сам з ним розквитаюся. Дай слово, що не втручатимешся». Єва: «Пообіцяй йому, Герберте. А що ти збираєшся робити, Франце?» — «То вже моя справа. Я пропаща людина, мене можна на смітник викинути».

Потім він швидко відійшов у куток і повернувся до них спиною.

Вони чують схлипування, схлипування й стогін, він плаче за собою і за Міцою, тут і Єва заплакала й заголосила, впавши головою на стіл, на якому й досі лежить газета із заголовком «Убивство під Фраєнвальде», Міцу вбили, й вони нічого не могли зробити, видно, така вже її доля.

А надвечір Франц Біберкопф знову кудись подався. На Баварській площі закружляли над ним п'ятеро горобців. То душі п'яти закінчених негідників, з якими Францові Біберкопфу вже частенько доводилося зустрічатися. А ті розмірковують, що з ним зробити, як би залякати його, збити з пантелику, поставити йому підніжку, аби він перечепився.

Один цвірінчить: Ось він іде, у нього несправжня рука, думає, гра ще не закінчена, хоче замаскуватися.

А другий: Чого тільки цей панок не накоїв. Це небезпечний злочинець, його місце за ґратами, заробив на пожиттєве. Убити жінку, красти, брати участь у нальотах, а потім ще одна жінка — також його вина. На що ж він сподівається?

А третій: Ще й щоки надуває. Вдає невинного. Корчить із себе порядного. Подивіться лиш на цього негідника. Щойно з'явиться лягавий, скинемо з нього капелюха.

А перший знову: Навіщо такому типові далі жити? От я на дев'ятому році тюрми ґиґнувся. Я ще й молодшим був за нього, а вже помер і не міг більше навіть пискнути. Ану, зніми капелюха, мавпо, зніми свої дурнуваті окуляри, ти ж не редактор якийсь, та ти ж, телепню, навіть таблиці множення не знаєш, а рогові окуляри нацупив, ніби якийсь професор, зачекай-но, доберуться й до тебе.

А четвертий: Та що ви так розкричалися! Що ви йому зробите? Ви тільки погляньте на нього: він має голову на плечах, ще й ходить на двох ногах. А ми лише дрібні горобці, можемо хіба що на капелюха йому нагидити.

А п'ятий: Давайте напустимося на нього гуртом. Він і так уже несповна розуму, йому давно клепки в голові бракує. Гуляє тут з двома янголами, його подружка — восковий муляж у поліцейській управі. То невже ми не впораємося з ним? Ну ж бо давайте, та гучніше, гучніше!

І кружляють вони над ним, галасують, цвірінчать. Франц задер голову, в голові лише обривки думок, а пташки й далі шпетять його на чім світ стоїть.

На вулиці осінь, у Тауенцінпалас іде фільм «Останні дні Франциско»[219], п'ятдесят красунь-танцівниць виступають в Єґерказино; я за букет бузку дозволю поцілунок. Тут Франц вирішив: життя моє закінчене, мені гаплик, вже годі з мене. Вулицею гуркотять трамваї, вони кудись ідуть, а куди б мені поїхати? Маршрут № 51 — Норденд, Шіллерштрасе, Панко, Брайтштрасе, вокзал Шенгаузерська алея, Штеттинський вокзал, Потсдамський вокзал, Ноллендорфплац, Баварська площа, Уландштрасе, вокзал Шмарґендорф, Ґрюневальд, ану гайда! Добридень, ось я й сів, везіть мене куди хочете. І Франц узявся розглядати місто, ніби пес, що загубив слід. Ну й місто, просто велетенське, і яке життя, яке життя він в ньому прожив! На Штеттинському вокзалі він висідає, потім іде по Інваліденштрасе, аж ось і Розентальська брама. Крамниця готового одягу Фабіша — ось тут колись я стояв і торгував затискачами для краваток, здається, минулого Різдва. Потім він сів на трамвай № 41 і поїхав у Теґель, а коли завиднів червоний мур, а ліворуч від муру важка залізна брама, він притих. Це все — з мого життя, і я маю тут усе роздивитись, добре роздивитись.

Стоїть червоний мур, вздовж нього тягнеться довга алея, трамвай № 41 перетинає її та котиться далі вулицею генерала Папе до Вест-Райнікендорфа, до самого Теґеля, гуркочуть заводи Борзіха. Франц Біберкопф постояв біля червоного муру, перейшов на інший бік, там є кнайпа. А червоні цегляні будівлі за муром раптом почали тремтіти, розбухати, надиматися, немов щоки надули. Перед кожним вікном стоїть ув'язнений, притулившись головою до ґрат, волосся у всіх пострижене під машинку, лише пів міліметра завдовжки, вигляд у них жалюгідний, всі охлялі, обличчя посірілі, неголені, вони закочують під лоба очі та нарікають на життя. Там стоять убивці, грабіжники, злодії, фальшувальники, ґвалтівники — всі статті карного кодексу — і з сірими обличчями нарікають на життя, то вони, оті сіряки, задушили Міцу.

Франц тиняється довкола величезної тюрми, а та все ще тремтить, роздувається і кличе до себе, йде через поле, через ліс, а потім знову — вулиця, обсаджена деревами.

І ось він знову на цій вулиці з деревами. Я не вбивав Міци. Я цього не робив. Мені нема чого тут робити, все вже минуло, з Теґелем я не маю нічого спільного, навіть не знаю, як усе сталося.

Уже шоста вечора, Франц каже сам до себе: хочу до Міци, я мушу піти на цвинтар, туди, де її закопали.

А п'ятеро злочинців-горобців знову біля нього, сидять високо на телеграфному стовпі й галасують звідти: Йди до неї, волоцюго, йди, і тобі ще вистачає сміливости, та в тебе геть совісти нема! Вона гукала тебе, коли лежала у видолинку. А тепер іди до неї на цвинтар.

Мир праху нашим померлих. У 1927 році в Берліні померло 48 742 особи: 4570 — від туберкульозу, 6443 — від раку, 5656 — від хвороб серця, 4818 — від хвороб судин, 5140 — від інсульту, 2419 — від запалення легень, 961 — від коклюшу, 562 дітей померло від дифтерії, 123 — від скарлатини, 93 — від кору. Немовлят померло 3640. Народилося 42 696 осіб.

Мерці лежать у своїх могилах, сторож ходить із гострим кийком, наштрикує папірці, що валяються на землі.

Зараз пів на сьому, ще зовсім світло, на одній із могил у затінку бука сидить молода жінка в хутряному манто, без капелюшка, схилила голову, мовчить. На ній чорні шкіряні рукавички, в руці записка, маленький конвертик, Франц читає: «Я більше не можу жити. Передай останній привіт моїм батькам, моїй милій дитині. Життя стало для мене суцільною мукою. У моїй смерті винен тільки Біріґер. Нехай тепер тішиться. Я був для нього за іграшку, він висмоктав з мене останні сили. Мерзенний негідник, покидьок. Тільки через нього я приїхав до Берліна, і він сам довів мене до нещастя, занапастив мене».

Франц повернув їй конверт. «От лишенько, де ж тут Міца?» Не журися так сильно, не журись! А він побивається: «От лишенько, де ж тут моя маленька Міца?»

А ось іще одна могила, на ній пам'ятник — ніби великий м'який диван, на якому лежить учений, професор, і посміхається до Франца:: «Що печалить тебе, сину мій?» — «Я хочу побачити Міцу. Я просто проходив повз». — «Бачте-но, я сам уже помер і тепер знаю: не варто так сильно перейматися життям, та й смертю також. Все можна собі полегшити. Коли я занедужав, то вирішив, що годі з мене. Як ви гадаєте, що я тоді зробив? Я не став чекати, поки в мене з'являться пролежні. Навіщо? Я попросив покласти збоку біля мене пляшечку з морфієм, а потім сказав, щоб звучала фортепіанна музика — джазова чи найсучасніші шлягери. Я попросив, щоб для мене читали вголос «Бенкет» Платона, то чудовий діалог, а я сам потай, під ковдрою, гатив собі укол за уколом, я рахував, то була потрійна смертельна доза. Я чув веселу музику, а мій читець розповідав про старого Сократа. Так, на світі бувають і розумні люди, і не надто розумні».

«Читати вголос? Морфій? А де ж це Міца?»

О жах! На гілляці висить чоловік, а поряд під деревом стоїть його жінка, побачила вона Франца, кинулася до нього з плачем та криком: «Ідіть скоріше сюди, переріжте мотузку. Він не хоче залишатися у своїй могилі, постійно вилазить на дерева, вішається і криво висить». — «Господи, та навіщо він це робить?» — «Мій Ернст довго хворів, йому ніхто не міг допомогти, а послати його кудись на лікування дохтори також не хотіли, казали, що він симулює. Тоді він пішов у підвал, прихопивши із собою цвях і молоток. Я чула, як він гатив там молотком, ще й подумала: що це він там робить, може загороду для кроликів збиває? Навіть втішилася, що він знайшов собі заняття, а то все без діла сидів та нудився. Уже й вечір, а його все нема і нема. Я злякалася. Куди ж це він дівся? Подивилася, чи ключ від підвалу на місці, а ключа нема. Тоді сусіди спустилися вниз подивитися, а потім викликали поліцію. Виявилося, що він забив здоровенного цвяха у стелю, а сам же був такий худющий; мабуть, хотів зробити все на совість. А ви що шукаєте, чоловіче добрий? Чого плачете? Також хочете накласти на себе руки?» — «Ні, у мене вбили наречену, а я не знаю, де вона лежить». — «А, то пошукайте он там, нові могили в тому кінці».

Упав Франц біля свіжої могили, уже знесилився плакати, тільки гризе землю: Міцо, що ж це таке, чому вони так з тобою вчинили, ти ж ні в чому не винна, Міцекен! Що мені тепер робити? Коли й мене нарешті зариють у такій самій могилі? Скільки я ще страждатиму на цім світі?

А потім він підводиться, хитаючись, ледь може встояти на ногах, врешті зміг опанувати себе й пішов геть поміж рядами могил.

Потім Франц Біберкопф, пан із штучною рукою, зупиняє машину, вона везе його до Баварської площі. Єва має з ним багато, багато, багато клопоту. Вона днями й ночами наглядає за ним. А він і не живе, і не вмирає. Герберт майже не з'являється.

Минуло ще кілька днів, Франц і Герберт полюють за Райнгольдом. То все Герберт затіяв, він озброївся до зубів і скрізь шастав, поклавши собі за всяку ціну зловити Райнгольда. Франц спершу не хотів, але потім пристав на цю ідею, то для нього останні «ліки» в цьому житті.

Незабаром листопад. Літо давно минуло. На всю осінь зарядили дощі. Далеко позаду ті тижні, коли на вулицях блаженно ряхтіло гаряче повітря, чоловіки ходили в легкому одязі, а жінки — заледве не в сорочках; тими днями Францова подружка Міца вдягала білу сукню та капелюшок — клош та якось поїхала у Фраєнвальде й більше не повернулася, то було влітку. В суді розглядають справу Берґмана, що є паразитом економічного життя, ще й паразитом безсовісним та суспільно небезпечним. Дирижабль «Граф Цеппелін» з'явився над Берліном за похмурої погоди, та коли о 2 годині 17 хвилин він залишав Фрідріхсгафен, небо було ясне і зоряне. Щоб обійти негоду, про яку повідомляли із Середньої Німеччини, повітряне судно взяло курс на Штуттґарт, а звідти через Дармштадт, Франкфурт-на-Майні, Тиссен, Кассель, Ратено — на Берлін. О 8:35 він пролетів над Науеном, о 8:45 — над Штаакеном. Близько 9 години цепелін з'явився над Берліном, попри дощову погоду, на дахи висипало багато глядачів, які захоплено вітали літальний апарат, що широкою дугою заходив у місто з північного сходу, о 9:45 в Штаакені було скинуто швартовий трос.

Франц і Герберт прочісують весь Берлін; вони майже не бувають удома. Франц обійшов нічліжки Армії Спасіння, притулки для чоловіків, пильно роззираючись, обійшов нічліжку на Ауґустусштрасе. Побував на Дрезденерштрасе в осідку Армії Спасіння, де він колись був з Райнгольдом. Там якраз співали з пісенника хорал № 66: «Ой, чого ще чекати, мій брате? Уставай-но і з нами ходи. Твій Спаситель до тебе гукає, всім дарує він мир назавжди. Хор: Ой чому, ой чому, чому ти не прийдеш до нас. Ой чому, ой чому не мати нам мир повсякчас. Хіба в серці не чуєш, мій брате, життєдайного духа розмай, від гріха він навчить позбуватись, до Ісуса мерщій поспішай. То чого ще чекати, мій брате? Страшний суд уже скоро гряде, але брама стоїть ще відкрита, кров Ісуса врятує тебе!»

Час від часу Франц навідується до притулку на Фребельштрасе, у «Пальму», сподіваючись застати там Райнгольда. Бере у завідувача місце на одну ніч, щоразу інше, стрижка 10 пфеніґів, гоління п'ять, сидять завсідники, наводять лад у своїх паперах, перепродують один одному взуття, сякий-такий одяг, послухай, ти що, тут уперше, краще не роздягайся, а то завтра вранці довго шукатимеш свою вдягачку, а чоботи, поглянь, у кожен треба вставити ніжку ліжка, ось так, а то поцуплять, тут треба пильнувати, а інакше вкрадуть усе, навіть вставну щелепу. Хочеш татуювання зроблю? Припинити балаканину! Спати! Темрява. Почулися хропіння, свист, ніби запрацювала лісопилка. Ні, я його тут не бачив. Ану тихо! Бім, бім, бім, що таке, невже це в'язниця, мені здалося, що я в Теґелі. Побудка. Якихось двоє вже б'ються. Франц вийшов на вулицю. Шоста година ранку, а біля воріт нічліжки вже товпляться жінки, чекають на своїх коханих чоловіків, потім порозходяться з ними по шинках програвати в карти нажебрані гроші.

Райнгольда немає, дурне діло тут його шукати, він, мабуть, знову на дівок полює: на котрусь Ельфриду, Емілію, Кароліну, Лілі, чорнявку чи білявку.

А ввечері Єва дивиться на скам'яніле обличчя Франца, він забув, що таке ласка, привітне слово, їсть і говорить мало, заливає в себе шнапс і каву. Він лежить поряд з нею на канапі, плаче й плаче. «Не знайдемо ми його». — «Франце, та годі тобі». — «Не знайдемо! Що нам робити, Єво?» — «Послухай, ти маєш облишити всі ці пошуки. Який у них сенс? Так недовго й з глузду зсунутися». — «Отже, ти не знаєш, що нам робити? Тобі цього не збагнути, Єво, ти такого не переживала, ось Герберт — той трохи розуміє. Що ж нам робити, що робити? Як його запопасти? Я ладен у церкві поклони бити, щоб тільки дістатися до нього».

Але все це неправда. І все це не справжнє, полювання на Райнгольда несправжнє, це стогін і пекельний страх. Жереб кинуто. Франц знає, що випаде на його долю. Все набуде свого сенсу, несподівано лячного сенсу. Не набридло тобі, голубе, гратися в хованки? Недовго зосталося.

Франц стежить за квартирою Райнгольда, не спускає очей, уп'явся поглядом і більше нічого не відчуває. Багато люду проходить повз будинок, дехто заходить досередини. Він і сам заходив, його поривало туди, а все це через чінґдарада, бумдара бум.

Будинок аж розреготався, дивлячись на те, як Франц перед ним стовбичить. Здається, зараз зірветься з місця, щоб гукнути сусідні будинки, всі прибудови та флігелі, нехай і вони поглянуть на того типа. Стоїть у перуці, зі штучною рукою, а сам аж пашить, так набрався він шнапсу, стоїть і белькоче не знати що.

«Добридень, Біберкопчику. Надворі вже 22 листопада. Досі дощить. Ти що, хочеш нежить підхопити, може, пішов би ти краще до свого улюбленого шинка, хильнув би трохи коньячку?»

«Давай його сюди!»

«Заходь і шукай!»

«Давай вже його сюди, цього Райнгольда!»

«Тобі час у Вульґартен[220], ти геть з глузду зсунувся».

«Давай його сюди!»

Якось Франц Біберкопф прокрався в той будинок і приховав там каністру з гасом і порожню пляшку.

«Ану виходь, чого ховаєшся, брудний покидьку, сучий сину. Що, кишка затонка вийти до мене?»

А будинок: «Кого це ти гукаєш, його ж там немає. Заходь і сам подивися».

«У кожну шпарину не зазирнеш».

«Його тут немає, він ще не зовсім здурів, щоби тут сидіти».

«Давай його сюди. А ні — то начувайся, буде тобі лихо!»

«Буде мені лихо, кажеш? Хлопче, йди-но ліпше додому, виспись гарненько, а то геть здурів, а все через те, що нічого не їси».

Наступного ранку слідом за поштаркою вже і він там. Ліхтарі бачать, що він біжить, похитали головами: «Ой леле, буде пожежа!»

Дим валить клубами, язики полум'я вириваються зі слухових віконець на горищі; коли о сьомій примчали пожежники, Франц уже сидів у Герберта й стискав кулаки:

«Я нічого не дізнався, так само як і ти. Не знайдемо ми його там — це зрозуміло, але тепер принаймні йому немає куди поткнутися, я викурив його з тієї нори. Просто взяв і підпалив!»

«Послухай, та він же там не живе, і він побоїться туди повертатися».

«То була його нора, і коли він дізнається, що вона згоріла, то здогадається, хто це зробив. Ми його викурили звідти, ось побачиш, тепер він припреться».

«Ну, не знаю, Францекене».

Та Райнгольд так і не з'явився. Берлін і далі собі стукотить, гуркоче й галасує, в газетах про нього ані слова, він таки змився, втік за кордон, шукай вітру в полі!

А Франц стоїть перед Євою, ридає, зігнувсь у три погибелі. «Нічого не можу з ним зробити, мушу терпіти: мене він скалічив, мою дівчину вбив, і тепер я стою тут, тюхтій тюхтієм. Але ж це несправедливо! Як це несправедливо!» — «Франце, та воно інакше й не буває». — «І я нічого не можу зробити. Мені кінець». — «Чого це тобі кінець, Францекене?» — «Я зробив, що міг. Як несправедливо. Як несправедливо».

А поряд з ним ідуть два янголи, Саруг і Терах[221] звуться вони і говорять між собою, постоїть Франц серед натовпу, піде далі, мовчить, та янголи чують, як розпачливо він ридає. Повз проходить поліцейський патруль, але поліцаї не пізнають Франца. Два янголи йдуть обабіч нього.

Чого це поряд з Францом ідуть два янголи, що це ще за дитяча вигадка, де таке видано, щоб янголи ходили поряд з людьми, два янголи на Александерплац у Берліні 1928 року, та ще й поряд з колишнім убивцею, а нині грабіжником і сутенером? Так, ця історія про Франца Біберкопфа, про його тяжке, правдиве й повчальне буття добігає кінця. Що більше Франц Біберкопф пручається й лютує, то ясніше і ясніше стає. Наближається та мить, коли все проясниться.

Янголи перемовляються, йдучи поряд з ним, звати їх Саруг і Терах, і поки Франц роздивляється вітрини універмагу Тіца, янголи ведуть між собою таку бесіду:

«Як гадаєш, — каже Терах, — що станеться, якщо полишити цього чоловіка на самого себе, кинути напризволяще, і його заарештують?» Саруг: «По суті, нічого особливого не станеться, гадаю, його так чи так упіймають, цього не уникнути. Він так довго дивився на той будинок за червоними мурами, він має рацію, за кілька тижнів він опиниться там». Терах: «То ти вважаєш, що нам тут, власне, й робити нічого?» Саруг: «Та виходить, що так, раз нам не дозволено зовсім забрати його звідси». Терах: «Послухай, Саруже, ти ж іще дитина, ти дивишся на все це всього лише декілька тисяч років. От якби ми забрали звідси цього чоловіка й перемістили його деінде, в інше буття, хіба тоді він зробив би те, що він може зробити тут? На тисячу людських життів, щоб ти знав, припадає сімсот, та що там — дев'ятсот нереалізованих». — «То ж з якої причини, Тераше, оберігати саме його, це звичайна людина, я не бачу сенсу, чому нам треба оберігати саме його». — «Звичайний, незвичайний — що це значить? То що, жебрак — це звичайний, а багач — незвичайний? Багач завтра може стати жебраком, а жебрак — багачем. Ось цей чоловік дуже близько до того, щоб прозріти. Чимало людей дійшли до цієї межі. Але він також близький, чуєш мене, також близький до того, щоб навчитися по-справжньому відчувати. Бачиш-но, Саруже, той, хто багато пережив, хто багато спізнав, швидко стає схильним до того, щоб лише знати, а потім ухилятися від того, що знає, і врешті померти. В такого просто більше немає охоти. Шлях досвіду він уже відміряв і втомився від цього, його тіло й душа виснажились. Розумієш?» — «Так».

«Але коли той, хто стільки пережив і спізнав, ще тримається, не зламався, не хоче вмирати, а чогось прагне, прагне по-справжньому відчувати, не ухилятися, а вийти вперед разом зі своєю душею й триматися до кінця, то це вже дещо. Адже ти й сам не знаєш, Саруже, як ти став тим, ким ти є, ким ти був раніше і як сталося, що ти йдеш поряд зі мною й охороняєш людей». — «То правда, Тераше, я того не знаю, пам'ять у мене цілком одібрало». — «Поступово твоя пам'ять повернеться. Сам собою ніколи не станеш сильним, хоч би як ти того бажав, треба мати щось за собою. Треба набути сили, ти ж не знаєш, як набув її, і ось тепер ти тут, і ті речі, які нищать інших, тобі не страшні». — «Але ж він нас не потребує, цей Франц Біберкопф, ти сам сказав, що він хоче позбутися нас». — «Він прагне смерти, Саруже, ще ніхто не зробив цього великого кроку, цього жахливого кроку, без бажання своєї смерти. І ти маєш рацію, більшість саме так і гине». — «І щодо цього чоловіка ти маєш надію?» — «Так, бо він сильний і неспожитий, і тому що він уже двічі вистояв. Тож давай-но залишимося біля нього, Тераше, я тебе дуже прошу». — «Гаразд».

Молодий лікар із бездоганною статурою сидить навпроти Франца: «Добридень, пане Клеменс. Раджу вам поїхати кудись, після смерти близьких люди часто бувають в такому стані. Необхідно змінити середовище, Берлін вас гнітитиме, вам потрібен інший клімат. Ви неодмінно маєте трохи розважитися. А ви, пані, певно його шваґрова? Скажіть, він має когось, хто міг би його супроводжувати?» — «Та я й сам можу поїхати, якщо потрібно». — «Потрібно! Повірте, пане Клеменс, єдине, що вам необхідно, це спокій, відпочинок, трохи розважитися, саме трохи, щоб не перебрати. А то ваш настрій може перетворитися на свою протилежність. В усьому треба знати міру. Зараз ще скрізь чудовий сезон; куди б ви хотіли поїхати?» Єва: «А може, йому потрібні якісь тонізуючі засоби, такі як лецитин, і ще щось для кращого сну?» — «Так, авжеж, зараз пропишемо йому адалін». — «Адалін я вже давала». [Не треба мені тої отрути.] «Ну, тоді спробуйте фанодорм, одна піґулка ввечері разом з м'ятним чаєм; м'ятний чай сам по собі корисний, і ліки краще засвоюватимуться. А ще можете сходити з ним у зоопарк». — «Ні, звірі — то не для мене». — «Ну, тоді у ботанічний сад, щоб трохи відволіктись, але не занадто». — «Пропишіть йому ще який-небудь засіб для зміцнення нервів». — «Може, трохи опію для заспокоєння?» — «Та я й так п’ю, пане доктор, щоб нерви заспокоїти». — «Та що ви, опій — то дещо інше, але я вам краще лецитин пропишу, це новий препарат, спосіб вживати зазначено на упаковці. А ще я раджу всім ванни, які чудово діють на нервову систему. У вас же є ванна кімната, шановна пані?» — «Звичайно, пане дохтор». — «Ось бачите, це перевага квартир у нових будинках. Ви кажете «звичайно». А в мене це було зовсім не так звичайно. Мені довелося наймати людей, щоб усе облаштувати, витратити купу грошей, зате тепер у мене ванна кімната з візерунками на стінах. Бачили б ви цю розкіш, такої навіть у вас немає! Отже, лецитин та ванни, вранці через день. Не зайвим було б також запросити масажиста, щоб добряче розім'яв усі м’язи, привів чоловіка до норми». Єва: «Так, звісно». — «Добрий масаж, пане Клеменс, й ось побачите — вам одразу стане легше. Це вас неодмінно поставить на ноги. А потім поїдьте кудись». — «Умовити його не так легко, пане дохтор». — «Нічого, все буде добре. Ну, то що скажете, пане Клеменс?» — «А що?» — «Не хнюпте носа, регулярно приймайте ліки, снодійний засіб, і не забувайте про масаж». — «Неодмінно, пане дохтор. До побачення, щиро дякую».

«Ну що, Єво, ти таки домоглася свого?» — «Я піду куплю ліки і все, що потрібно для ванн». — «Добре, йди». — «А ти почекай нагорі». — «Добренько, добренько, Єво». Єва вдягає пальто і спускається сходами. А за чверть години йде і Франц.

Поле бою кличе, поле бою!

Котимося в пекло з фанфарами і барабанним боєм, від цього світу нам нічого вже не треба, нехай він западеться разом з тим усім, що є в ньому, під ним і над ним. З усіма тими людьми, чоловіками та жінками, з усім тим клятим набродом, де ні на кого не можна покладатися. Якби я був птахом, то взяв би кавалок лайна, двома лапами пожбурив би позад себе й полетів геть. Якби я був конем, чи псом, чи котом, то годі було б чогось кращого вигадати, ніж нагидити на землю і чимскоріш дременути.

Так нудно жити на цьому світі, уже й напиватися немає охоти, ото я тільки й міг, що пити, пити, пити, а потім все одно скрізь пекельна гидота. А Господь Бог для чогось же сотворив цей світ, і хоч би один пастор пояснив, навіщо все це. Та одне Бог таки добре зробив, хоча пасторам того й не збагнути, він дозволяє нам плювати на всі дива, він дав нам дві руки та ще й мотузку, і прощавай, гидото, ми можемо це зробити, й все лайно пекельне вже позаду, бувайте здорові, моє шанування, ми котимося в пекло з фанфарами і барабанним боєм.

Якби я міг дістатися до Райнгольда, моя лють би минула, я схопив би його за барки й скрутив би йому в'язи, прикінчив би його, і мені б одразу стало легше, бо я вчинив би справедливо, і мав би я тоді спокій. Але той сучий син, який заподіяв мені стільки зла, знову зробив з мене злочинця, руку мені понівечив, зараз сидить десь у Швейцарії та сміється з мене. Жалюгідно, як шолудивий пес, бігаю я туди й сюди, а він робить зі мною, що хоче, й ніхто мені не поможе, навіть кримінальна поліція, вони, навпаки, хочуть схопити мене, так ніби це я вбив Міцу, а це ж той покидьок зробив, ще й мене підставив. Але доти дзбан воду носить, доки вухо увірветься. Я вже достатньо наробився й натерпівся, більше не можу. Ніхто не скаже, що я не чинив опору. Але що занадто, то вже занадто. Раз я не можу вбити Райнгольда, тоді порішу самого себе. Покочуся в пекло з фанфарами і барабанним боєм.

І хто це стоїть на Александерштрасе й повільно переступає з ноги на ногу? Його звати Франц Біберкопф, а чим він займається, то ви вже знаєте. Сутенер, небезпечний злочинець, бідолаха, пропаща людина, настав його час. Хай будуть ті прокляті кулаки, які били його! Але який жахливий кулак притис його зараз! Інші кулаки б'ють і відпускають, ось рана від кулака, та з часом все гоїться, Франц залишався таким, як і був, і квапився далі. А цей кулак не відпускає, кулак страшенно великий, він притис його тіло і душу, Франц ступає маленькими кроками і знає: моє життя мені вже не належить. Не знаю, що мені тепер робити, з Францом Біберкопфом уже покінчено, йому кінець.

Надворі — листопад, пізній вечір, уже по дев'ятій, по Мюнцштрасе вештаються вуркагани, трамваї, автобуси та крикливі газетярі створюють жахливий рейвах, із казарм виходять наряди патрульних з ґумовими кийками в руках.

По Ландсберґерштрасе крокує колона з червоними прапорами: вставайте, гнані і голодні.

«Мокка-фікс», Александерштрасе, чудові, неперевершені сигари, «культові» сорти пива у кухлях, будь-які ігри в карти суворо заборонені, шановних гостей просимо самим подбати про свій гардероб, я за речі гостей не відповідаю. Господар. Сніданок з шостої ранку до першої по полудні, 75 пфеніґів, філіжанка кави, два варені яйця і бутерброд.

У кафе-бістро на Пренцлауерштрасе, куди зайшов Франц, його захоплено вітають: «О, пане барон!» З нього стягли перуку, штучну руку він сам відстебнув, замовив собі пива, пальто поклав на коліна.

За сусіднім столиком троє, у них сірі обличчя, так і є, ці вже сиділи, напевне, втекли з в'язниці, говорять, не наговоряться, то той, то той.

Якось мені захотілося випити, то я собі й кажу, навіщо далеко ходити, коли поряд є підвальчик, де живуть якісь поляки, от показую їм ковбасу, цигарки, а вони навіть не цікавляться, звідки воно у мене, купують, наливають мені шнапсу, то я весь товар у них і залишив. А вранці простежив, коли вони пішли, бігцем у підвал, монтувалку я мав із собою, а там усе на місці — і ковбаса, і цигарки, я все забрав і гайда звідти. Непоганий ґешефт, еге ж?

А поліцейські собаки — який від них толк? У нас п'ятеро втекло, хоч там і мур високий був. Як, питаєте? Зараз розкажу. З обох боків той мур був оббитий бляхою завтовшки добрих вісім міліметрів. То вони, уявіть собі, зробили під нього підкоп, у камері підлога цементна, вони її пробили, кожен вечір працювали, дісталися до підмурівка, а звідти — попід мур. Аж тут нагодилася охорона з поліцейськими псами: «Як це собаки нічого не чули? Спали, напевне. А як же ми тоді могли почути, до чого тут ми?»

Сміються, веселяться, затягли пісню, новая радість по колу іде, і нашого столу вона не мине…

Ну, а потім з'явився, хто б ви думали? Сам пан поліцейський начальник, обервахмістр Шваб, корчить із себе велике цабе й каже: він ще позавчора щось там чув, але йому треба було їхати у відрядження. У відхуядження. Завжди, коли щось трапиться, то вони у відрядженні. Ще одного кухля, мені також, і три сигарети.

За іншим столиком молода дівчина розчісує гребенем довготелесого блондина, а той співає: «Зоннебурґ, о Зонненбурґ». А як всі на мить затихли, затяг на повен голос, кортить йому про сонце поспівати:

«Зонненбурґ, о Зонненбурґ, зеленіє все довкруг. Літом в двадцять восьмім році, не сидів я ні в Ростоці, ні Берліні, ні в Штеттині, в Кенігсберзі не сидів, де ж тоді я приблудив? В Зоненбурзі, в Зоненбурзі, де сидять мої всі друзі.

Зонненбурґ, о Зонненбурґ, зеленіє все довкруг. Як тюрму цю не любити, як за нею не тужити. Кожен день тут і щоночі гуманізму скільки хочеш. Тут ніхто не буде бити, катувати чи дражнити. Скільки хочеш, можна пити, їсти, навіть покурити.

Кращих не знайдеш ліжок, пива, шнапсу й цигарок. Дні минають пречудові, і наглядачі зразкові, віддані душею й тілом, зайняті серйозним ділом. Чоботи їм віддаси, маєш кусень ковбаси. Трохи тютюну ще дайте і частіше наливайте. Гімнастерки і бушлати можем дешево віддати. Гроші дуже нам потрібні, всі ми — арештанти бідні.

Кілька є колег в нас досі, що на нас завжди доносять, ми дамо їм прикурити, щоб в тюрмі навчились жити, краще б з нами їм гуляти, ніж по пиці получати, бо дамо їм скуштувати те, що краще їм не знати.

Наш директор, як з картону, а чому, ніхто не знає, ні на що він не зважає. Завітав до нас за ґрати ревізор перевіряти вільний заклад Зонненбурґ. Не сподобавсь він йому. Зараз розкажу чому. В кнайпі сидимо гуртом, ще й два наглядачі за столом, і у розпал пиятики, хто оце до нас прийшов, хто оце якраз зайшов?

А прийшов до нас, бум-бум, а прийшов до нас, бум-бум, ревізор, ревізор, що ви скажете йому? Йому скажем: «Хай живе!» Ревізору — довго жити і ніколи не тужити.

Хай він упаде навзнак і візьме собі коньяк, або хай підсяде й так.

Що ж сказав нам ревізор? Він сказав: Я ревізор! Я влаштую вам розор. Бум-бум-бам! бум-бам! В карцер всіх позакриваю. За смішки вас покараю. В'язням і наглядачам добру прочуханку дам. Бум-бум-бам, він стоїть ось там, бум-бум-бам, він стоїть ось там.

Зонненбурґ, о, Зонненбурґ, зеленіє все довкруг. Так він сильно розлютився, Що до жінки поспішив і на ній зірвав свій гнів. Бум-бум-бам, він стоїть ось там, бум-бум-бам, він стоїть ось там. А ти більше так не злися і на нас ти не сердися».

Кому коричневі штани і чорну саржеву куртку! Один дістає з пакунка коричневу арештантську куртку. Продається з аукціону, неймовірно низькі ціни, тиждень знижок, куртка задешево, за чарку коньяку. Ану кому підійде? Веселий гамір, сміх, нова радість[222], всі гуртом співають та «ві-де-бум!» гукають. А тепер пара парусинових туфель, знайомих з місцевими особливостями різних тюрем, із солом'яними підошвами, в них зручно тікати, а ще маємо ковдру. Гей, та ти ж мав здати її коменданту!

Тихо прослизнула господиня, обережно причинила двері: тихіше, там люди зайшли. Один зразу зиркнув у вікно. Його сусід сміється: коли запахне смаленим, вікна не стануть у пригоді, ось дивися сюди. Він пірнув під стіл і підняв ляду, що вела до погреба. Ось підвал, а звідти — зразу в сусідський двір, навіть лізти не треба, все по рівному. Лише шапки не знімай, а то звернуть увагу.

Якийсь старигань пробурчав: «Гарну пісню ти заспівав. Є ще й інші, також непогані. А ось таку знаєш?» Він витяг пожмаканий аркуш, списаний нерівним почерком: «Мертвий арештант». — «Та вона, мабуть, сумна?» — «Що значить сумна? Правдива пісня, не гірша твоєї». — «Ну давай, тільки цур не плач, цур не плач, бо не дам тобі калач».

«Мертвий арештант. Бідний і веселий хлопець у життєву путь зібрався, зле і нице відкидав він, жити чесно намагався. На нещастя духи злії на дорозі в нього стали. Був обмовлений він підло, нишпорки його впіймали. [Полюють, полюють, кляте полювання, за мною полювали кляті пси, ще й як полювали, ледь не убили. Так воно й тягнеться, не знати, куди тікать, та й бігати так швидко ніхто не зможе, тікаєш щодуху, на підкінець таки все одно зловлять. Ось загнали вже Франца, нікуди вже не бігтиму, досить з мене, жеріть мене на здоров'я.]

І ні крик, ні причитання вже йому тут не зарадять, через свідчення фальшиві у тюрму його посадять. Судді мудрі помилились, [Полювання, полювання, кляте полювання] і невинний потерпає, [як ці кляті пси за мною полювали] честь уже не відновити, і свободи вже немає. Люди, люди, він гукає, зла нікому не бажав я, що ж ви нищите людину, нащо чините безправ'я? [Отак воно, не знаєш, де рятуватися. Біжиш усе далі й далі, біжиш з усіх ніг, робиш усе, що можна.] Та коли нарешті вийшов із в'язниці мов приблуда, то збагнув, що тим колишнім більше він уже не буде. Він блукав понад рікою — мосту годі відшукати, довелось йому в зажурі до в'язниці повертати. Хліба він просив і стукав, та зачинені ворота, [Полювання, полювання, кляте полювання.] Більше він не міг терпіти й красти став, як та босота.

[Винний, винний, винний, ото ж і воно, мав справді стати винним, треба було завинити, в тисячу разів більше завинити!] Знову злочин — значить, мусять його дужче покарати, знову він сидить у в'язниці, знову дивиться на ґрати. [Франце, алілуя, ти чуєш, в тисячу разів більше завинити, в тисячу разів більше завинити.] Врешті вийшов він на волю: душе, ріже і вбиває, і до всіх людей навколо вже пощади він не має. Та не довго шал тривав той, скоро знов його схопили і за злочини криваві пожиттєво засудили. [Полювання, полювання, кляте полювання, він правий, він таки правильно зробив.]

Терпить він знущання й кпини, та не хоче він жалітись, у ярмі він научився, як брехати і молитись. З дня у день усе по колу, і життя мов заніміло, дух його погас раніше, ніж погасло його тіло. [Полювання, полювання, кляте полювання, а вони все мене заганяли, я завжди викладався, як міг, а тепер я заїхав у болото і я не винний в тому, що ж я мав робити. Я звуся Францом Біберкопфом, і я досі такий, як колись, тож стережіться.]

Обірвався шлях життєвий у весняную погоду, у могилі віднайшов він свою втрачену свободу. І тюремний дзвін у тиші з ним прощається навіки, був він втрачений для світу і в тюрмі склепив повіки. [Стережіться, панове, ще не знаєте ви Франца Біберкопфа, він за гріш не продається, якщо вже мусить він зійти в могилу, на кожнім пальці по душі з собою забере й пошле їх до Господа Бога, нехай їх туди зарахують і нехай вони скажуть: ми перші прийшли, а за нами вже Франц. Тож не дивуйся, Господи Боже, що він прибуде з таким супроводом, ви ж самі за ним полювали, а тепер він прибуде у великому екіпажі, на землі він був таким маленьким, тож тепер у небі покаже вам, хто ж він такий.]»

А ті за столом все балакають та співають, Франц Біберкопф весь час був неначе в напівсні, але тепер він знову бадьорий і свіжий. Він знову привів себе до ладу, пристебнув руку, скаже, що втратив її на війні, постійно йдеться про війну. Війна ніяк не скінчиться, допоки живеш — воюєш, тут головне — на ногах твердо стояти.

Піднявся Франц залізними сходами бістро, і от він уже на вулиці. А там накрапає, мрячить, дощить, темрява, звична штовханина на Пренцлауерштрасе. На розі Александерпштрасе юрмляться люди, і поліція тут як тут. Франц повернувся і попрямував у той бік.

Зараз двадцять хвилин на десяту. У критому дворі управління поліції стоять кілька людей і розмовляють. Розказують анекдоти й розминають ноги. До них підходить молодий комісар, вітається. «Уже десять на десяту, пане Пільц, ви не забули нагадати їм, що машина нам потрібна на дев'яту?» — «Та колега нагорі саме телефонує в Александрівські казарми; машину ми ще вчора вранці замовили». Підходить ще один: «Звідти відповідають, що машину послали ще за п'ять хвилин до дев'ятої, але вона заїхала кудись не туди, сказали, що зараз вишлють іншу». — «Це ж треба — не туди заїхали, а ти тут стій і чекай». — «Я питаю: де машина, а він каже: а хто говорить, а я йому: секретар Пільц, тоді вже й він каже: лейтенант такий-то. А я до нього: лейтенанте, я телефоную за дорученням пана комісара, мені наказано дізнатися, що там з машиною. Ми ще вчора замовили в транспортному відділі машину на дев'яту годину для проведення вибіркової перевірки, заявку подали в письмовому вигляді, мені наказано з'ясувати, чи ви її одержали. Ви б чули, яким люб'язним він одразу став, той пан лейтенант, каже, звичайно, машина вже в дорозі, мовляв, сталася накладка чи щось в цьому дусі».

Тут під'їжджають дві вантажівки. На першу машину сіли агенти кримінальної поліції, комісари та кілька агентів-жінок. За деякий час на цій самій машині сюди доправлять близько пів сотні чоловіків і жінок, серед яких буде і Франц Біберкопф, янголи на той час уже покинуть Франца, його погляд буде інакшим, ніж тоді, коли він вийшов із бістро, але янголи танцюватимуть, хочете вірте, хочете — ні, але так воно й буде.

Вантажівка з агентами у цивільному, чоловіками й жінками, вже у дорозі, хоч це й не військова машина, але все-таки автомобіль законности й публічного порядку, вантажний автомобіль, люди сидять на лавках, а він проїздить через Александерплац поміж мирних службових автомобілів і таксі, люди у військовій машині виглядають досить миролюбно, адже це війна непроголошена, вони їдуть виконувати свої службові обов'язки, деякі спокійно курять люльку або сигару, а жінки запитують: ось той пан на передній лавці, він, напевне, кореспондент, завтра все буде в газеті. Вони спокійно повертають праворуч і їдуть по Ландсберґерштрасе; до місця призначення дістаються в об'їзд, а то в найближчих шинках одразу зметикують, що планується облава. Зате перехожі можуть добре роздивитися вантажівку, але свого погляду на ній вони не затримують, адже така машина — то щось погане, лячне, ось уже проїхала, то ловлять злочинців, який жах, що таке існує, ну ходімо, ми ж у кіно зібралися.

На Рюкерштрасе вони висіли, там і залишили машину, а самі йдуть пішки. Невелика вуличка зовсім безлюдна, загін іде тротуаром, а ось і кнайпа Рюкера.

Вихід з приміщення заблокували, перед входом і навпроти, розставили пости, всі решта заходять. Добривечір, кельнер посміхається, мовляв, знаємо, хто такі. Панове хочуть чогось випити? Дякуємо, зараз немає часу, розрахуйте гостей, облава, всі їдуть до управління. Сміх, протести, та що це таке, лайка, регіт; спокійно, спокійно, у мене папери при собі, ну то й тіштеся, за пів години вас відпустять, вам нема чого турбуватися, мені ніколи, у мене термінові справи, і чого це ти розійшовся, Отто, безплатна екскурсія в управління поліції з нічною ілюмінацією. Всі сідають, тут для вас є затишні місця. Вантажівка вже переповнена, один взявся співати: А хто ж оце сир на вокзал покотив, а мито, нахаба, він не заплатив, поліція сердиться, хто ж пропустив, отого, що сир на вокзал покотив?[223]

Вантажівка рушила, всі підхоплюють: А хто ж оце сир на вокзал покотив?

Ну, все йде як по маслу. Тепер підемо пішки. Якийсь елегантний пан переходить дорогу, привітався, пане начальнику відділка, о, пане комісаре! Ви заходите у під'їзд, а інші розсереджуються, місце зустрічі — Пренцлауер, на розі біля Мюнца.

Александерквеле[224] переповнений, п'ятниця, хто одержує зарплатню, той іде сюди перехилити чарчину, у кнайпі музика, радіо, поліцаї проходять до шинквасу, молодий комісар звернувся до якогось пана, оркестр замовк. Облава, кримінальна поліція, всі їдуть до управління. А відвідувачі сидять за столиками, сміються, ніби нічого й не сталося, й продовжують свої балачки, кельнер обслуговує клієнтів. У коридорі ґвалт, плач, затримали трьох дівчат, одна з них кричить: я ж там виписалася, а тут ще не встигла прописатися, ну то один раз переночуєш у нас, з якої речі, не піду, не дозволю, щоб мене поліцаї лапали, та заспокойся, нічого тут сцени влаштовувати, не псуй собі марно нерви. Та відпустіть же мене, що значить «відпустіть», коли до вас черга дійде, тоді й відпустимо, машина вже поїхала, скоро повернеться, а чого у вас так мало машин, то не ваш клопіт, ми самі розберемося. Офіціанте, шампанського — ноги помити. Послухайте, мені треба на роботу, я тут поряд працюю, у Лау, хто мені за прогул заплатить, хай там як, але ви мусите поїхати з нами, я маю бути на будівництві, це насильство, з нами поїдуть усі, хто тут є, і ви також, послухай, чоловіче, чого це ти так розходився, поліція проводить облаву, у них робота така.

Затриманих партіями відвозять до управління, туди постійно під'їжджають вантажівки, поліцаї снують туди-сюди, в жіночому туалеті крик, якась дівчина лежить на підлозі, її кавалер стоїть поряд, цікаво, що той кавалер робить у жіночому туалеті. У дівчини істерика, ви ж самі бачите; лягаві посміхаються, а ви маєте документи, ось, гаразд, тоді залишайтеся з нею. А та далі кричить, от побачите, коли всі поїдуть, вона встане, і ці двоє ще танго танцюватимуть. Я сказала, хто мене торкнеться, одержить у щелепу, а другий удар буде наругою над трупом. Шинок спорожнів. Біля дверей двоє поліцейських затримали якогось чоловіка, той волає: я був у Манчестері, у Лондоні, у Нью-Йорку, в жодному місті немає такого неподобства, ні в Манчестері, ні в Лондоні. Його виштовхують на вулицю. Ну що, вас уже попустило, тоді йдіть своєю дорогою, вітання вашому здохлому песику.

Чверть на одинадцяту, кнайпа майже порожня, зайнятими залишалися лише кілька столиків у глибокій ніші, до якої треба було піднятися на кілька сходинок, та ще збоку в кутку, аж тут до кнайпи заходить якийсь чоловік, хоча, власне, туди вже давно нікого не пускали. Патрульні діють енергійно, нікого не випускають, та час від часу у вікна зазирають дівчата: у мене тут призначено побачення, ні, фройляйн, доведеться вам прийти близько дванадцятої, до того часу ваш коханий уже повернеться з управління поліції. Сивий пан стояв на порозі й спостерігав, як відправляли останню партію затриманих, під кінець патрульні пустили в хід гумові кийки, бо на вантажівці вже не було місця, а люди рвалися з кнайпи на вулицю. Машина від'їхала, стало трохи вільніше. Сивий пан спокійно заходить у двері попри двох поліцаїв, які саме дивилися в інший бік, бо знову якісь люди хотіли прорватися досередини й лаялися з поліцейськими. Цієї миті з казарми, під крики і свист натовпу, що зібрався на протилежному боці вулиці, вийшов ще один загін патрульної поліції, поліцаї на ходу сильніше затягували паски. Тим часом сивий пан проходить через шинок, зупиняється біля шинквасу, замовляє собі пива і разом із кухлем піднімається кількома сходинками до іншої зали, з дамської вбиральні досі лунає жіночий крик, тоді як інші, кілька чоловік з тих, що ще залишалися, сміються, теревенять й удають, буцімто те, що тут відбувається, їх жодним чином не обходить.

Чоловік сів за вільний столик, відсьорбнув пива, роззирається. Аж ось його нога наштовхнулася на якийсь предмет, який лежав на підлозі біля стіни, він нахилився, ти диви, револьвер, хтось викинув, непогано, тепер маю два. На кожен вказівний палець по одному, а коли Господь Бог запитає, навіщо, то скажу: якщо на землі не довелося в каретах поїздити, то бодай на небо паном завітаю. І цю облаву влаштували абсолютно правильно. Хтось із поліцейського начальства ситно й смачно поснідав і вирішив, що сьогодні слід провести велику облаву, щоб газетам було про що писати. Нехай і нагорі побачать, що ми тут не сидимо без діла, а може, хтось просто хоче, щоб йому підвищили зарплатню, а його дружині потрібне нове хутряне манто, от вони і хапають людей, та ще й у п'ятницю, коли людям виплачують зароблені гроші.

Чоловік не знімає капелюха, права рука в нього у кишені, та й ліву він виймає з кишені лише тоді, коли хоче знову пива хильнути. Агент у зеленому мисливському капелюшку з китичкою пройшов через залу, підганяючи відвідувачів, які ще залишилися, скрізь на підлозі валялися порожні пачки з-під цигарок, обривки газет, обгортки від шоколаду: закінчуйте, зараз поїде остання партія. Поліцай підійшов до сивого пана: «Ви вже розрахувалися?» А той буркнув собі під ніс, дивлячись просто перед собою: «Я щойно зайшов». — «Даремно ви це зробили, але раз уже зайшли, доведеться вам проїхатися з нами». — «То вже моя справа». Агент, міцний, доволі кремезний чоловік, оглянув його з голови до ніг, що за тип, ну і погляд у нього, з ним можуть виникнути проблеми. Поліцай мовчки спустився сходами вниз, але, обернувшись, зустрів палаючий погляд сивого пана, ну і погляд, з ним явно щось не так. Іде до дверей, де стоять інші поліцаї, про щось пошепотівся з ними, і всі разом знову повернулися до кнайпи: «А тепер усі, хто ще залишився, мають піти з нами». Кельнер сміється: «Наступного разу беріть і мене, я хочу подивитися, що там за катавасія у вас в управлінні». — «О, через годину матимете знову купу роботи, дивіться, під дверима вже стоять ті, хто були в першій партії, і рвуться досередини».

«Давайте, пане, ви також маєте пройти з нами». Це він до мене. Наречену коли маєш і їй сильно довіряєш, ти питань не задавай, лиш цілуй і обнімай[225].

Сивий пан і не ворухнеться. «Ви що, недочуваєте? Кажу ж вам, піднімайтесь і ходімо з нами». Мені тебе весна послала, та перш ніж я тебе спізнав, то від кохання геть охляв. Нехай їх більше підійде, одного мені замало, у мене екіпаж на п'ятеро коней.

Сходами тупотять троє поліцейських, перший уже піднявся, кілька агентів біжать через залу, попереду молодий довготелесий комісар, вони поспішають. Годі мене цькувати, на мене вже достатньо полювали, я зробив усе, що міг, людина я чи не людина?

Він витяг з кишені ліву руку й, не підводячись, вистрілив у першого поліцейського, який з лютим виразом обличчям кинувся до нього. Бабах! Ось так завершили ми на землі всі справи і котимося в пекло ми тепер з фанфарами і барабанним боєм.

Поліцай хитнувся вбік, Франц підхопився, метнувся до стіни, але решта гуртом накинулися на нього. Ну й чудово, всі сюди. Він підняв руку, хтось спробував схопити його ззаду, Франц відштовхнув його плечем, аж тут на нього посипався град ударів — по руці, по обличчю, по голові, знову по руці. Рука, рука, в мене і так лише одна рука, вони мені ще й цю зламають, що мені робити, вони мене до смерти заб'ють, спершу Міца, а тепер і я. Все це ні до чого. Все даремно, все даремно!

І повалився на землю біля самих перил.

Не встигнувши ще раз вистрелити, упав наш Франц Біберкопф. Здався, прокляв життя, склав зброю. І тепер лежить.

Агенти поліції та патрульні відсунули вбік стіл і стільці, схилилися над ним, перевернули на спину, чоловік має штучну руку, два револьвери, а де його документи, ти диви, він у перуці. Коли його потягли за волосся, Франц Біберкопф розплющив очі. Смикають його, піднімають за плечі, поставили на ноги, він може стояти, мусить стояти, насунули йому на голову капелюха. Всі інші вже сиділи у вантажівці, коли з кнайпи вивели Франца Біберкопфа з лівою рукою на прив'язі. На Мюнцштрасе рейвах, купа людей, у кнайпі хтось стріляв, дивись, он його ведуть, того, що стріляв. Пораненого патрульного вже забрала швидка.

Це якраз та вантажівка, на якій о пів на десяту виїхали комісари та кримінальні агенти й агентки, тепер вони їдуть назад, Франц Біберкопф також там сидить, янголи його полишили, я вже повідомляв вам про це. У дворі управління поліції вивантажують партії затриманих. Вузькими сходами вони підіймаються нагору, потім їх ведуть широким, довгим коридором, жінок заводять в окрему кімнату, ті, кого відпустили і з чиїми паперами все було гаразд, мають пройти ще одну перевірку, агенти обшукують їх з голови до ніг, промацують штани, оглядають черевики, чоловіки сміються, в коридорі лайка і тиснява. Молодий комісар та підлеглі походжають коридором й заспокоюють людей, треба ще трішки потерпіти. На всіх дверях стоять патрульні, до вбиральні відпускають тільки у супроводі поліцейських.

У кабінетах за столами сидять службовці в цивільному, допитують затриманих, переглядають папери, якщо затримані їх мають, на великому аркуші записують: характер злочину, якщо такий мав місце; територіальна підсудність, де затримано, в якому відділку на обліку, IV відділення. Значить, так, ваше ім'я, прізвище, чи були примусові приведення, коли востаннє були заарештовані, будь ласка, допитайте спершу мене, мені треба на роботу, начальник управління поліції, IV відділення, доправлений сьогодні вранці, після обіду, ввечері, ім'я та прізвище, соціальний стан або фах, день народження, місяць, рік, місце народження, без постійної адреси, не міг вказати номера квартири, точне місце проживання не встановлено. Вам доведеться зачекати, доки зателефонують з вашого відділка, так швидко це не робиться, там у них також лише дві руки, крім того траплялися випадки, коли люди правильно називали адресу, й за тою адресою справді проживала особа, яка звалася так само, а потім з'ясувалося, що то була зовсім інша людина, просто затриманий мав чужі документи, які він украв, чи позичив, чи прокрутив якусь аферу. Запит у реєстрі ордерів на арешт, дані облікової картки, облікової картки немає. Опис речових доказів, які долучаються до справи, предметів, які мають стосунок до цієї або якоїсь іншої злочинної дії, перелік особистих речей затриманого, якими він може завдати пошкодження собі або іншим, таких як ціпок, парасоля, ніж, револьвер, кастет.

Заводять Франца Біберкопфа. З Францом Біберкопфом покінчено. Його таки запопали. Зайшов з прив'язаною до тіла рукою. Голова схилилася на груди. Вони хочуть допитати його внизу, на першому поверсі, в кімнаті чергового комісара. Але Франц мовчить, наче остовпів, часто проводить рукою по обличчю, його праве око заплило від удару гумовим кийком, рука час від часу нерухомо повисає, по руці він також одержав кілька ударів.

Унизу, через похмурий двір, виходять на вулицю ті, кого відпустили, йдуть попід руку зі своїми подружками. Наречену коли маєш і їй сильно довіряєш, ось так ми ходимо, ходимо, наспівуючи, з ресторану в ресторан. Підтверджую правильність протоколу, підпис завірено, прізвище та службовий номер працівника поліції, що зафіксував показання. Скерувати до суду району Берлін-Мітте, відділ 151, панові слідчому (ім'я і прізвище).

Останнім допитують Франца Біберкопфа. Його залишать під вартою. Цей чоловік влаштував стрілянину під час облави в Александерквеле, за ним числяться й інші порушення карного кодексу. Всього через півгодини після того, як він упав на підлогу в Александерквеле, виявилося, що крім восьми інших осіб, які були в розшуку, а серед них, як завжди, втікачі з колонії, до рук поліції потрапила «велика риба». Адже у чоловіка, який стріляв у поліцая, була штучна рука, а на голові сива перука. За цими прикметами, а також за світлиною, яка була в розпорядженні поліції, швидко з'ясувалося, що затриманий — не хто інший, як Франц Біберкопф, підозрюваний у причетності до вбивства у Фраєнвальде проститутки Емілії Парсунке, до того ж він уже мав судимість за незумисне вбивство та звідництво.

Тривалий час він ухилявся від реєстрації, ну що ж, одного ми спіймали, скоро запопадемо й другого.