Берлін Александерплац

Книга четверта

Власне з Францом Біберкопфом не сталося ніякої біди. Пересічний читач подивується й запитає: то в чому ж річ? Та Франц Біберкопф — не пересічний читач. Він починає розуміти, що його основний принцип, хай би яким простим він здавався, десь має ваду. Він не знає, де саме, але вже той факт, що вада існує, навіює на нього глибокий сум.

Ви побачите тут, як чоловік візьметься пиячити й ледь не опуститься на самісіньке дно. Але то все лише півбіди, на Франца Біберкопфа чекають речі значно гірші.

На Александерплац зривають бруківку через будівництво метрополітену. Ходити можна лише по дошках. Трамваї проїжджають через площу на Александерштрасе, потім через Мюнцштрасе до Розентальської брами. Праворуч і ліворуч розходяться вулиці. На вулицях — будинок до будинку. Від підвалу й до горища будинки повні людей. А внизу — крамниці.

Кнайпи, ресторани, крамниці фруктів і овочів, колоніальні товари, делікатеси, фірма перевезень, декоративний живопис, готовий жіночий одяг, борошно та млинарські продукти, автогараж, товариство страхування від пожеж: перевага пожежної помпи з невеликим мотором полягає у легкому користуванні, незначній вазі та скромним габаритам. — Німецькі браття і сестри! Ніколи ще народ не обманювали так підло, жодну націю не зраджували так ганебно й ницо, як німецький народ. Пригадуєте, як 9 листопада 1918 року Шайдеманн з вікна райхстаґу обіцяв нам мир, свободу і хліб? І що ж було потім з тою обіцянкою? — Сантехніка, Миття вікон, Сон — найкращі ліки, райське ліжко фірми Штайнера. — Книгарня, Бібліотека сучасної людини, наші повні видання творів провідних письменників та мислителів утворюють разом бібліотеку сучасної людини. Вони є найвидатнішими представниками культурного життя Європи. — Закон про захист прав квартиронаймачів — лише жалюгідний шмат паперу. Ціна за оренду помешкання постійно зростає. Представників середньої верстви викидають на вулицю, прирікаючи їх на злидні, а судовий виконавець збирає добрий врожай. Ми вимагаємо державні кредити до 15 000 марок для дрібних ремісників і торговців, негайну заборону арешту майна дрібних підприємців. — Бажання й обов’язок кожної жінки — добре підготуватися до такої серйозної події, якою є пологи. Всі думки й почуття майбутніх матерів звернені до ще не народженої дитини. Тож правильний вибір напоїв для майбутньої матері має особливе значення. Справжнє карамельно-солодове пиво Енґельгардта, як жоден інший напій, наділене такими властивостями, як особливо приємний смак, поживність, легка засвоюваність та свіжість. — Подбай про свою дитину й родину, уклавши договір страхування життя у Швейцарському товаристві страхування життя та пенсійного забезпечення в Цюриху. — Ваше серце сміється від радости, коли ви власник квартири, умебльованої славнозвісним гарнітуром Геффнера. Реальність перевершить усі ваші мрії про комфорт і затишок. Минуть роки, проте ці меблі тішитимуть ваше око, а їхня міцність та практичність знову і знову радуватимуть вас.

Охоронне товариство готове стерегти все, що йому доручать, наші працівники роблять регулярні обходи, проходять і зазирають у всі приміщення, ставлять контрольні годинники на певний час, установлюють сигналізацію, надають охоронні послуги в Берліні та за його межами, Нічна служба чергування Німеччини, Нічна служба чергування — Берлін і околиці, колишнє охоронне відділення об'єднання берлінських домовласників, об'єднане підприємство, Центральна диспетчерська Західного Берліна, Охоронне товариство, Товариство Шерлок, Шерлок Голмс, повне зібрання творів Конан Дойла, Товариство охорони для Берліна та сусідніх міст, Сторож як вихователь, а ні, то Флаксман як вихователь[69], Пральне підприємство, Пральня і прокат білизни «Аполлон», Пральня «Адлер» приймає носильну й постільну білизну, наша спеціалізація — фасонна чоловіча й жіноча білизна[70].

Над крамницями й іншими закладами та позаду них — квартири, а далі йдуть двори, а в них бокові прибудови, житлові будинки у дворах, у садках. Ось Лінієнштрасе, а ось той будинок, куди, ніби в нору, забився Франц Біберкопф після халепи з Людерсом.

На першому поверсі — чудова взуттєва крамниця з чотирма сяючими вітринами, шість дівчат-продавчинь обслуговують покупців, тобто коли ті покупці є, дівчата заробляють близько 80 марок на місяць, а якщо пощастить — то й 100 марок, коли вже коси посивіють. Крамниця розкішна й велика, вона належить одній старій пані, яка одружилася із завідувачем своєї крамниці, відтоді вона спить у задній кімнаті, а ведеться їй кепсько. Завідувач — заповзятий чолов'яга, розгорнув бурхливу діяльність, але біда в тому, що йому ще й сорока немає, і коли він пізно приходить додому, стара прокидається й спересердя ніяк не може знову заснути. — На другому поверсі мешкає пан адвокат. Чи належить дикий кролик у герцогстві Заксен-Альтенбурґ до тварин, на яких дозволено полювання? Відповідач не правий, коли заперечує думку земельного суду про те, що Дикого кролика в герцогстві Заксен-Альтенбурґ слід зарахувати до тварин, на яких дозволено полювання. Питання про те, на яких тварин дозволено полювання, а на яких лише ловля, вирішувалося в Німеччині дуже по-різному в різних землях. За відсутности особливих законодавчих приписів вирішальним є звичаєве право. У проекті закону про мисливську поліцію від 24 лютого 1854 року дикий кролик ще не згадується. — О шостій вечора в конторі з'являється прибиральниця, замітає, миє лінолеум у почекальні. До пилосмока в пана адвоката ще справа не дійшла, яке жмикрутство, а він же навіть не одружений, і пані Ціске, яка називається економкою, мала б про це знати. Прибиральниця завзято орудує віником та ганчіркою, вона страшенно худа, але гнучка, працює в поті чола заради своїх двох дітей. Значення жирів для харчування: прошарок жиру покриває виступи кісток та захищає тканину під ним від тиску й поштовхів, тож надзвичайно схудлі люди скаржаться на болючі відчуття у стопах під час ходіння. Проте нашої прибиральниці це не стосується.

О сьомій вечора пан адвокат Левенгунд сидить за своїм письмовим столом і працює, увімкнувши дві настільні лампи. Телефон мовчить. У карній справі пані Ґросс за номером А 8 720-27 маю честь передати суду письмове доручення від звинуваченої пані Ґросс на ведення мною її справи. Уклінно прошу надати мені загальний дозвіл для відвідання мого мандата у в'язниці. — До пані Євґенії Ґросс, Берлін. Шановна пані Ґросс, я вже давно мав намір знову навідати Вас. Внаслідок перевантаження справами та через нездужання я не мав такої можливости. Розраховую навідати Вас наступної середи й прошу до того часу набратися терпіння. Моє шанування. На листах, грошових переказах та бандеролях має бути зазначена особиста адреса в'язня разом з його арештантським номером. Адресувати відправлення слід таким чином: Берлін NW 52, Моабіт 12 а.

— Панові Тольману. У справі Вашої дочки я змушений просити Вас про наступний гонорар на суму 200 марок. Пропоную Вам сплачувати суму частинами. По-друге: пред'явити знову. — Шановний пане адвокате! Оскільки я дуже хочу відвідати мою бідолашну дочку в Моабіті, але не знаю, до кого звернутися, то уклінно прошу Вас поклопотатися про те, щоб я могла з нею зустрітися. Водночас прошу Вас подати супліку про те, щоб мені дозволили передавати їй що два тижні передачі з продуктами. Сподіваюся на Вашу швидку відповідь, найкраще цього чи принаймні на початку наступного тижня. Пані Тольман [матір Євґенії Ґросс]. — Адвокат Левенгунд підводиться з крісла, в роті в нього сигара, він дивиться у шпарину між фіранками на залиту світлом Лінієнштрасе й розмірковує: зателефонувати цій пані чи краще не треба? Венеричні захворювання як нещастя з власної вини — Вищий земельний суд, Франкфурт І, С 5. Навіть якщо з етичного погляду не надто суворо судити про припустимість статевих зносин неодружених чоловіків, все-таки треба визнати, що в правовому сенсі наявний елемент провини, адже позашлюбні статеві зносини, на думку Штауба, є екстравагантністю, пов'язаною з ризиками, тож наслідки цих ризиків має нести той, хто дозволяє собі таку екстравагантність. З огляду на це визначення Планк навіть розглядає зараження військовослужбовця венеричною хворобою внаслідок позашлюбних статевих зносин як недугу, спричинену грубим недбальством. — Адвокат знімає слухавку, прошу дати станцію Нойкельн; на жаль, цей номер зараз належить Бервальду.

Третій поверх: домоврядник та дві подружні пари товстунів, брат зі своєю дружиною та сестра зі своїм чоловіком, а ще у них є хвора дочка.

Четвертий поверх: чоловік шістдесяти чотирьох років, полірувальник меблів з лисиною. З ним проживає та веде господарство його розлучена дочка. Щоранку він із гуркотом спускається сходами, в нього слабке серце, невдовзі за станом здоров'я вийде на пенсію [склероз коронарних судин, Myodegeneratio cordis[71]]. Раніше він займався греблею, а тепер що? Вечорами читає газету, пахкає люлькою, а дочка тим часом на сходах, певна річ, пліткує із сусідками. Дружини в нього немає, померла сорокап'ятирічною, була моторна й гаряча, завжди така ненаситна, ну, ви розумієте, та якось вона вскочила в халепу й нікому нічого не сказала, а в неї, можливо, вже за рік-два клімакс міг би початися, от вона й пішла до однієї бабці, а від неї — в лікарню, і звідти вже не повернулася.

По сусідству мешкає токар, йому вже під тридцять, з маленьким хлопчиком, одна кімнатка і кухня, жінка також померла, сухоти, він також кашляє, хлопчик вдень у дитсадку, ввечері він його забирає. Коли малий лягає спати, чоловік заварює собі чай на травах, а потім майструє радіо, він очолює товариство радіолюбителів і не ляже спати, поки не закінчить збирати чергового приймача за новою схемою.

На тому ж поверсі: кельнер зі своєю співмешканкою, мають кімнату і кухню, скрізь чистота, газовий ріжок зі скляним абажуром. Кельнер зранку до другої вдома, він відсипається та грає на цитрі, а в цей час адвокат Левенгунд бігає коридорами в чорній мантії між Першим, Другим і Третім земельними судами, з адвокатської кімнати в адвокатську кімнату, в залу судових засідань, із зали судових засідань, справу відкладаємо, я подаю клопотання про прийняття рішення за відсутности відповідача. Наречена[72] кельнера працює на контролі в одному універмазі. Принаймні, так вона каже. А цього кельнера, коли він був одружений, жінка зраджувала направо й наліво. Але щораз їй вдавалося його заспокоїти, аж поки він нарешті не втік від неї. Винайняв собі куток, де міг лише переночувати, й постійно бігав до дружини, а коли вони нарешті розлучалися, під час судового розгляду винною стороною визнали саме його, оскільки він нічого не міг довести, а отже, безпідставно покинув дружину. Потім у Гоппенґартені[73] він познайомився з теперішньою, яка там полювала на чоловіків. То була панійка того самого штабу, що й перша, тільки спритніша. А він і тепер нічого не помічає, коли його наречена ледь не щотижня їде у відрядження, і відколи це контролерки з крамниці їздять у відрядження. Вона, бачте-но, на особливому рахунку у начальства. А зараз він сидить на своїй канапі, обгорнув голову мокрим рушником, плаче, і їй доводиться за ним доглядати. Він поковзнувся на вулиці й так упав, що навіть не міг одразу підвестися. Принаймні, так він каже. Напевне, хтось йому натуркотів-таки щось у вуха. Вона не йде на так звану роботу. Невже він щось запідозрив, було б шкода, такий милий дурник. Нічого, якось ми з ним уладнаємо.

На самій горі — торговець тельбухами, там, звісна річ, кепсько тхне, а ще багато дитячого крику та алкоголю. Нарешті, поряд живе пекар зі своєю дружиною, вона працює в друкарні накладальницею і страждає на запалення яєчників. Що ж вони обоє мають від життя? Ну, по-перше, одне одного, часом ходять до театру чи кіно, як минулої неділі, а ще на те чи те засідання якого-небудь товариства чи на гостину до його батьків. І більше нічого? Гей, пане, а чого це ви чіпляєтесь? Ну, є ще чудова погода, а також негода, а ще трапляються поїздки за місто, а ще можна погрітися біля пічки, смачно поснідати й таке інше. А що ви самі маєте від життя, пане капітане, чи ви, пане генерале, чи ви, пане жокею? Не дуріть самих себе!

Франце Біберкопфе, щось ти зовсім попустив, чим усе це закінчиться? Отак вилежуватися цілісінький день і якщо не дрімати, то перехиляти чарку!

А кого обходить, що я роблю. Хочу подрімати, то й дріматиму до післязавтра і з місця не зрушу. Він гризе нігті, стогне, крутить головою на мокрій від поту подушці, шморгає носом. Ось так лежатиму до післязавтра, якщо захочу. Якби ж тільки хазяйка нормально топила. Така лінива, думає тільки про себе.

Він відвертається від стіни, на підлозі якась каша, ціла калюжа — блювотиння. Напевне моє! Й що тільки чоловік у своєму шлунку носить. Бе! У сірому закутку павутиння, але миші в нього не ловляться. Хочеться пити. А кого це обходить? А ще поперек болить. Заходьте, пані Шмідт. Крізь павутиння згори [чорна сукня, довгі зуби]. Та це ж відьма! [Упала зі стелі]. Бе! Якийсь бовдур нещодавно спитав мене, чого я постійно стовбичу вдома. А я сказав йому, по-перше, дурню ви такий, це вас аж ніяк не обходить, а по-друге, я вдома лише з восьмої до дванадцятої. Чого б це мені сидіти у цій норі? А він каже, що просто пожартував. Що це за жарти такі? А Кауфман і собі підпрягається, те саме торочить, ну то хай удвох і з'ясовують, чого я дома сиджу. Я, напевне, почекаю до лютого, до лютого або до березня, так, краще до березня.

— Ти віддав своє серце природі? Ні, свого серця я їй не віддав. Хоча, коли я стояв біля підніжжя альпійських велетів або лежав на березі рокітливого моря, мені здавалося, ніби прадавній дух природи хоче підхопити мене і понести кудись далеко. Моє єство рвалося вгору й зливалося з хвилями прибою. Моє серце було приголомшене, але я не залишив його ні там, де гніздяться орли, ні там, де рудокопачі добувають скарби, заховані у земних глибинах.

— Де ж тоді ти залишив серце? Ти віддав його спорту? Загубив у вируючому потоці молодіжного руху? У пристрасній політичній боротьбі?

— Ні, там я його не залишив.

— Отже, ти нікому його не віддав? Отже, ти належиш до тих людей, які нікому не віддають свого серця, а бережуть його для себе, консервують і муміфікують?

Шлях до надчуттєвого світу, публічні лекції. Поминальна неділя: Чи все кінчається зі смертю? Понеділок, 21 листопада, 8 година вечора: Чи ще можна сьогодні вірувати? Вівторок, 22 листопада: Чи може людина змінитися? Середа, 23 листопада: Хто праведний перед Богом? Особливу увагу звертаємо на декламаторію «Павло»[74]. Неділя, початок о сьомій сорок п'ять.

Добривечір, пане пасторе. Я робітник Франц Біберкопф, працюю різноробом. Раніше я був вантажником меблів, а тепер безробітний. Я, власне, хотів у вас запитати, чи не порадите чогось помічного проти болів у шлунку? Мене постійно діймає печія. Ой, ось знову! Бе! В роті страшенно гірко. Звичайно, це від того, що я забагато п'ю. Перепрошую, ви вже вибачте, що я з вами так просто на вулиці заговорив. Ви ж на службі, а я заважаю. Але що мені робити з цією печією? Адже християнин повинен допомагати ближньому своєму. Ви добра людина. До раю мені вже не втрапити. Чому? А ви запитайте пані Шмідт, яка постійно звідкілясь із стелі спускається. Заходить і потім іде собі, а мені вставати треба. Але мені ніхто не мусить давати вказівок. Хто злочинець, а хто ні, я й сам чудово розберуся. Моя честь у вірності. Ми Карлу Лібкнехту на вірність присягнули і руку Розі Люксембург ми простигли. Я таки потраплю в рай, коли помру, а вони уклякнуть біля моєї могили і скажуть: це Франц Біберкопф, його честь у вірності, справжній німець, різнороб, його честь у вірності, високо майорить наш прапор чорно-біло-червоний[75], усе це він носив у своєму серці, він не став злочинцем, як інші чоловіки, які називали себе німцями, а самі дурили своїх ближніх. Якби я мав ножа, я вгородив би того ножа в нього. Так і зроблю! [Франц вовтузиться в ліжку, вимахує руками.] Ой, хлопче, до чого ж ти дійшов, зібрався до пастора на сповідь бігти! Хлопче, хлопче! Що ж, біжи, якщо вже так кортить, якщо хочеш накаркати. Честь у вірності, пане пасторе, не стану я таким собі руки бруднити, честь мені дорожча, а таким негідникам навіть у тюрмі не місце; адже я був там, знаю там усе, як свої п'ять пальців, чудове місце, перший клас, не для таких негідників, як він, мерзотників туди не беруть, навіть перед своєю жінкою йому не соромно, та що казати, навіть перед усім світом.

Це як двічі два — чотири, немає що й казати.

Ви бачите перед собою чоловіка, вибачте, що турбую, адже ви на службі, але в мене так шлунок болить. Ні, спробую якось себе опанувати. Склянку води, пані Шмідт! От наволоч, скрізь свого носа пхне.

Франц Біберкопф сильний, як кобра-змія, але на ногах стоїть нетвердо, встав і пішов на Мюнцштрасе до євреїв. Він пішов туди не навпростець, а зробив великий гак. Нарешті він хоче з усім покінчити. Почати з чистого аркуша. Так ідемо ми знову, Франце Біберкопфе. Погода суха, холодна, ще й вітряно, кому тепер охота стояти перед будинком, бути вуличним торговцем і відморожувати собі ноги. Честь у вірності. Таки виліз, на щастя, зі своєї нори й більше не чує жіночого галасу. Ось він — Франц Біберкопф, іде вулицею. Усі кнайпи порожні. Чого б це? Всі волоцюги ще сплять. Нехай господарі шинків самі жлуктять своє пійло. Акціонерське пійло[76]. Ми не маємо до нього ні найменшої охоти. Ми п'ємо свій шнапс.

Франц Біберкопф в сіро-зеленій солдатській шинелі спокійно проштовхував своє тіло крізь людський натовп, попри жіночок, які продавали з возів городину, сири та оселедці. Продавці закликали купувати в них цибулю.

Люди роблять те, що можуть. Удома в них діти, голодні роти, пташині дзьобики, дзьоб-дзьоб, дзьоб-дзьоб.

Франц наддав ходи, завернув за ріг. Яке свіже повітря! Повз великі вітрини він проходив уже спокійніше. Скільки коштують чоботи? Лаковані туфлі, бальні черевички, мають шикарно виглядати, така ніжка маленька й у такому бальному черевичку. Отой манірний Ліссарек, що на мавпу був схожий, той, що з Богемії, старий тип з великими ніздрями, там, у Теґелі, так йому жінка, чи ким там вона йому доводилась, що кілька тижнів приносила пару гарних шовкових панчіх, одну пару нових, а одну старих. Ото чудасія! Кров з носа, а він мусив мати панчохи, бери де хочеш, хоч кради. Одного разу його заскочили, коли він сидів, нацупивши ті панчохи на свої брудні ноги, от телепень, збуджений до краю — аж вуха почервоніли, ну й тип, сміх та й годі! Меблі на виплат, платити частками, кухонні меблі, оплата протягом 12 місяців.

Франц задоволено покрокував далі. Лише раз по раз був змушений зиркати на тротуар. Перевірив свій крок, чи не хитає ним часом, але ні, гарний, міцний, надійний брук. А потім його погляд швидко ковзнув по фасадах будинків, і він переконався, що вони стоять твердо, не хитаються, хоча, власне, такі будинки зі стількома вікнами можуть легко похилитися вперед. А там воно й на дахи може перейти, й потягти дахи за собою, адже дахи досить хисткі. Отак почнуть спершу хитатися, потім розгойдуватися, а тоді, чого доброго, посиплються на землю. Дахи можуть сповзти, поплисти як пісок, злетіти, як капелюх з голови. Адже всі вони закріплені під нахилом, на кроквяній фермі, й так одна за одною — цілий ряд. Але вони прибиті цвяхами, під ними міцні крокви, а потім ще толь, смола. На Райні варта як стіна, надійно стереже вона… Доброго ранку, пане Біберкопф, ідемо струнко, груди вперед, спина рівна, отак, хлопче, вперед по Брунненштрасе. Бог милосердний до всіх людей, а ми ж громадяни Німеччини, як любив повторювати начальник тюрми.

Якийсь тип у шкіряному картузі, з миршавим блідим обличчям здряпує мізинцем прищик на підборідді, випнувши при цьому нижню губу. Інший, з широкою спиною та відвислими ззаду штанами, стояв від нього навскоси, обоє загороджували дорогу. Франц обійшов їх. Той, що в картузі, длубався пальцем у правому вусі.

Франц із приємністю зауважив, що всі люди спокійно йдуть собі вулицею, візники вивантажують товар, відповідні служби дбають про належний стан будинків, неначе грім той клич звучить, от і ми йдемо собі. На розі кругла тумба для оголошень, на жовтому папері великими чорними літерами було надруковано: «Ти жив колись на берегах чарівних Райну?[77]» та «Король напівзахисту[78]2». П'ять чоловіків тісним колом стояли на тротуарі, вимахували молотами й зривали асфальт, а того, в зеленій вовняній куртці, ми знаємо, значить, таки знайшов роботу, що ж, і ми могли б так попрацювати, та краще іншим разом, молот тримаєш правицею, замахуєшся, підхоплюєш, опускаєш — бух. Це ми, робочий люд, ми — пролетаріат! Правою вгору, лівою підхоплюєш — і бух! Обережно — будівельні роботи, Штралауська асфальтова компанія.

Франц неквапно крокував далі, повз нього прогуркотів деренчливий трамвай, зістрибувати з трамвая під час руху суворо заборонено! Сходити — тільки на зупинці! Поліцай регулює дорожній рух, поштар хоче швиденько перебігти дорогу. Мені поспішати нікуди, я тільки до євреїв зайти хочу. Вони нікуди не дінуться. Стільки бруду налипло на чоботи, але вони все одно були нечищені, а хто почистить, пані Шмідт, чи що, ага, дочекаєшся від неї [павутина на стелі, кисла відрижка], він провів язиком по піднебінню, обернувся до вітрин: Майстерня вулканізації, автомобільне мастило Ґарґойль, зачіски «ґарсон», «водяна хвиля», засіб для волосся Піксафон. Може, товстушка Ліна почистить чоботи? Франц наддав ходи.

Людерсе, шахраю, пригадаю я тобі того листа, вгороджу ножа в черево. Господи Боже! Людино, менше з тим, опануймо себе, не будемо бруднитись об такого негідника, насиділися вже у Теґелі. Ну, що тут: індивідуальний пошив, чоловічий одяг, це по-перше, а по-друге: фарбування автокузовів, автодеталі, також важливо для швидкої їзди, але надто квапитися також не варто.

Правою, лівою, правою, не поспішайте, нема чого штовхатися, фройляйн. Серед натовпу — поліцай. Що тут таке? Поспішиш — людей насмішиш. Авта сигналять — ніби півні кукурікають. Франц повеселішав, йому здавалося, що всі обличчя перехожих стали виглядати привітнішими.

Він із радістю заглибився у знайому вулицю. Дув холодний вітер, змішуючись, залежно від будинку, з теплими випарами фруктів та запахом бензину, що ширилися з підвалів. Асфальт узимку не має запаху.

У євреїв Франц добру годину просидів на канапі. Так, протягом цілої години вони щось говорили, він щось говорив, він дивувався, вони дивувалися. З чого ж він дивувався, сидячи на канапі, слухаючи їх, розмовляючи з ними? А з того, що ось сидить він тут на канапі, говорить, і вони говорять до нього, та насамперед він дивувався із самого себе. Чого ж це він дивувався із самого себе? Він зрозумів і зауважив щось у собі, відзначив, як бухгалтер помічає помилку в розрахунках. Щось таки він запримітив.

Рішення ухвалено; він дивувався з рішення, яке знайшов у собі. Рішення було прийнято, поки він дивився на їхні обличчя, посміхався, про щось запитував, щось відповідав. Франц Біберкопф вирішив: можете говорити, що вам заманеться, ви ж не пастори, хоча й маєте мантії, та й не мантії це, а лапсердаки, ви ж з Галичини, з-під Львова, як самі казали, ви кмітливі, але мені голову не задурите. Я сиджу тут, на канапі, але з ними не матиму жодних справ. Я вже зробив усе, що міг.

Минулого разу, коли він тут був, то сидів з одним із них на підлозі, на килимку. Гоп, скотився донизу, може, ще раз спробувати? Але не сьогодні, то все вже в минулому. Сиджу собі, як добропорядний пан, та позираю на старих євреїв.

Людина не може вичавити із себе щось понад свої сили, вона ж не машина. Одинадцята заповідь каже: не пошийся у дурні. Гарне помешкання мають євреї, просте, без претензій та зайвого шику. Та цим Франца не здивуєш. Франц уміє опанувати себе. З минулим покінчено. До сну, до сну, хто ліжко має, а хто ліжка не має, на моріжок хай лягає. З роботою покінчено. Більше не піде. Якщо помпа забилася піском, тоді хоч плач, хоч скач, а роботи вже не буде. Франц іде на спочинок, але без пенсії. Як то воно, нишком думає він собі, позираючи на край канапи, спочивати без пенсії?

«А коли в чоловіка стільки сили, як ото у вас, адже ви такий міцний, то він мусить дякувати Всевишньому. Що з таким може трапитися? Для чого йому пити? Як не хоче робити це, то візьміться за інше. От можна на ринок піти, потовктися біля крамниць або на вокзалі та людям речі підносити; знаєте, скільки з мене такий чоловік оце недавно здер, коли я минулого тижня повернувся з Ландсберґа, я їздив туди на один день, і що ви думаєте, скільки той з мене взяв? Ану вгадай, Науме. Чоловік такий здоровенний, як оці двері, справжній Ґоліаф, бережи мене Боже. П'ятдесят пфеніґів. Так, так, п'ятдесят пфеніґів. Ви чули? Цілих п'ятдесят пфеніґів! Щоб донести валізку як звідсіля й до того рогу. Я не хотів сам нести, бо був шабат. Ось так той чоловік і здер з мене п’ятдесят пфеніґів. А я на нього так глянув… І ви могли б так підробляти, а знаєте, у мене для вас є діло. А що, як піти до Файтеля, до торговця зерном, послухай, Елізере, ти ж знаєш Файтеля?» — «Я знаю не Файтеля, а його брата». — «Ну так, він зерном торгує. А хто його брат?» — «Ну хто, брат Файтеля!» — «Я що, всіх людей у Берліні знаю?» — «Брат Файтеля — то людина з капіталом, як у…» Елізер похитав головою, не знаходячи слів. Рудий сплеснув руками і втягнув голову в плечі. «Та що ти кажеш! Він же з Чернівців». Про Франца вони й забули. Обоє глибоко задумалися про багатство Файтелевого брата. Рудий у хвилюванні став міряти кроками кімнату, шморгаючи носом. Елізер задоволено муркотів, зловтішно посміхаючись йому вслід і приклацуючи пальцями: «Та ну!» — «Чудово! Що на це скажеш!» — «З тієї родини виходить лише золото. Золото, що там казати. Золото!!!»

Рудий ходив далі колами, а потім, приголомшений, сів на підвіконня. Те, що відбувалося за вікном, сповнювало його почуттям зневаги: двоє чоловіків, засукавши рукави, мили автомобіль, далеко не новий. У одного з них теліпалися відстебнуті підтяжки, вони саме притягли два відра води, й у дворі стояли великі калюжі. Рудий зачарованим поглядом, сповненим мрій про золото, втупився у Франца. «І що ви на це скажете?» А що він може сказати, бідний чоловік, та ще й напівздвигнений, хіба може такий неборака розумітися на золоті Файтеля з Чернівців? Та він йому навіть у підметки не годиться. Франц витримав погляд рудого. Доброго ранку, пане пасторе, а трамваї все дзеленчать, та ми знаємо, що дзвони вже пробамкали, жодна людина не може дати більше, ніж має сама. Все, кінець роботі, навіть якщо сніг займеться, ми й пальцем не поворухнемо, ніби закам'яніли.

Змій зашурхотів з дерева донизу. Будь проклятий перед всіма скотами, плазуватимеш на череві й жертимеш прах усе життя своє. Ворожнеча стане законом між тобою і твоє жінкою. В муках народжуватимеш ти, Єво! Проклята земля через тебе, Адаме, терни й будяки ростимуть на ній, польову траву їстимеш ти[79].

Уже напрацювалися, який у цьому сенс, хай хоч сніг займеться, ми й пальцем не поворухнемо.

Ніби залізний лом був у руках у Франца. З ним він сидів, з ним і пішов до дверей. Його губи безгучно ворушилися. Вагаючись, прийшов він сюди. З в'язниці в Теґелі його випустили вже кілька місяців тому, тоді він сів на трамвай, який хутко помчав його вулицями, попри будинки, попри дахи, що сповзали додолу, потім він сидів у євреїв. Він підвівся, ану, ходімо тепер далі, тоді я ще до Мінни зайшов, тут мені робити нічого, може, знову зазирнути до Мінни, ану, спробуймо пригадати, як усе це було.

Він пішов. Довго вештався біля Мінниного будинку. Маріхен на камінь сіла, побути сама захотіла. А яке мені до неї діло? Він ще потинявся навколо будинку. Хай собі тішиться зі своїм старим. Було в домі порожньо, лише ріпа й капуста, якби варили м'яса, напевне б залишався. І коти тут смердять не інакше, ніж деінде. Ану, зайчику зникай, як у шафі коровай. Та на біса мені тут стовбичити, ніби якомусь причмеленому, та витріщатися на той будинок? І вся рота дала драла і як півень заспівала.

Кукуріку, кукуріку! Так сказав Менелай, ненароком сповнивши серце Телемаха печаллю, по щоках покотилися сльози як перли, взявши пурпурову мантію до рук, він міцно притис її до очей. Тим часом шляхетна Єлена із покоїв своїх випливає, красою своєю вона із богинею може зрівнятися[80].

Кукуріку! Є багато порід курей. Та якщо мене спитати, яких курей я люблю найбільше, то щиро зізнаюся: смажених. До куриних належать ще й фазани, а в «Житті тварин» Брема сказано: карликова болотна курочка відрізняється від болотного кулика не лише меншим зростом, але й тим, що самець і самиця навесні мають майже однакове оперення. Дослідникам Азії також відомий моніал, або монал, якого науковці називають блискучим фазаном. Яскравість його пір'я годі описати. Його поклик — протяжний тужливий свист — можна почути в лісі у будь-який час доби, та найчастіше вдосвіта і над вечір.

Проте все це відбувається дуже далеко, між Сиккімом та Бутаном в Індії, для Берліна це доволі безплідна книжна наука.

Берлінська бойня. На північному сході міста між Ельденауерштрасе та Таерштрасе, через Ландсберзьку алею аж до Котеніусштрасе, попри окружну залізницю тягнуться будинки, павільйони, стайні, що належать бойні та скотарні.

Берлінська бойня займає площу 47,88 га, що дорівнює 187,50 морга, не рахуючи споруд на Ландсберзькій алеї, будівництво обійшлося в 27 083 492 марки, з яких на скотарню припадає 7 682 844 марки, а на саму бойню — 19 410 648 марок.

Скотарня, бойня та гуртовий м'ясний ринок утворюють єдине господарське ціле. Адміністративним органом тут є комісія, до складу якої входять два члени міського магістрату, один член районної управи, 11 міських депутатів та 3 представники від громадськости. Тут працюють 258 осіб, а серед них ветеринари, санітарні лікарі, клеймівники, помічники ветеринарів, помічники санітарних лікарів, штатні службовці, робітники. Правила внутрішнього розпорядку від 4 жовтня 1900 року, загальні правила, регулювання пригону худоби, правила постачання фуражу. Тарифи зборів: ринковий збір, збір за стійлове утримання, збір за забій, збір за чищення корит у свинарниках.

Уздовж Ельденауерштрасе тягнеться брудно-сірий мур з колючим дротом угорі. За муром стоять голі дерева, зараз зима, дерева ховають свій сік у корінні, чекають на весну. Вози забійників їздять туди-сюди спритним галопом, жовті й червоні колеса, в запрягу — легкі коні. За одним возом біжить худий кінь, із тротуару хтось гукає навздогін якогось Еміля, торгуються за коня, 50 марок і випивку на вісьмох, кінь крутиться на місці, тремтить, обгризає кору з дерева, візник смикає за віжки, 50 марок і могорич, давай, Отто, а як ні — то їдь собі далі. А той поплескує коня: згода!

Жовта будівля адміністрації, обеліск полеглим на війні. Праворуч і ліворуч довгі павільйони зі скляними дахами, це — хліви, де худоба чекає на свою долю. Зовні — чорні таблички: «Власність спілки власників берлінських боєнь та гуртових м'ясарень. Оголошення на цій дошці можна вивішувати лише за наявности відповідного дозволу. Правління».

Довгі павільйони мають багато дверей, чорні отвори для загону тварин, номери на них: 26, 27, 28. Павільйон великої рогатої худоби, павільйон для свиней, приміщення для забою: місця виконання смертної кари для тварин, замашні сокири, живим ти звідси не вийдеш. А поряд — мирні вулиці: Штрасманштрасе, Лібіґштрасе, Проскауерштрасе, парки, в яких прогулюються люди. Вони живуть в теплі та один біля одного, якщо в когось заболить горло, до нього прийде лікар.

А з протилежного боку тягнуться колії окружної залізниці, 15 кілометрів завдовжки. Худобу привозять сюди з провінції, представники таких видів, як вівця, свиня, бик — зі Східної Пруссії, Померанії, Бранденбурґу, Західної Пруссії. Вони мукають і бекають, спускаючись з вагонів по рампах. Свині рохкають й винюхують щось на землі, вони не бачать, куди їх женуть, за ними біжать загоничі з палицями. У стійлах вони лягають на долівку, лежать такі білі, щільно одне до одного, посопують, сплять. Їх довго гнали, а потім вони натряслися у вагоні, тепер під ногами вже нічого не вібрує, лише кахлі такі холодні, вони прокидаються, напирають на тих, що поряд. Лежать ледь не одне на одному. Ось двоє почали битися за місце в загоні, уперлися головами, кусають одне одного за шию, за вуха, крутяться на місці, рохкають, часом зовсім затихають, лише зрідка огризаючись. Нарешті одна, не витримавши натиску, подерлася вгору по тілах інших, за нею погналася нападниця, кусаючи її, ті, що внизу, завовтузилися, обидві верхні падають донизу, шукають одна одну.

Чоловік у полотняній робочій блузі йде через прохід, загін відчиняють, він заходить туди з палицею, двері відчинені, свині рвуться назовні, кувікають, здіймається рохкання й вереск. Тепер усі вони сунуть проходами. Через двори, поміж павільйонів женуть білих, потішних тварин, товсті кумедні стегна, смішні закручені хвостики та зелені й червоні мітки на спинах. Ось вам світло, любі свинки, ось вам земля, нюхайте собі, шукайте, скільки там у вас ще хвилин залишилось. Ви таки праві, ні, не можна постійно за годинником працювати, тільки нюхати й порпатися. Вас заб'ють, ви вже тут, подивіться на бойню, це бойня для свиней. Тут є старі приміщення, але вас поведуть до найновішого. Приміщення світле, збудоване з червоної цегли, зовні воно скидається на слюсарню, якусь майстерню або контору, або складальний цех. Я хочу зайти з іншого боку, любі свинки, адже я людина, я зайду через оці от двері, всередині ми знову зустрінемося.

Штовхнув двері, вони на пружині, зачиняються самі за тобою. Оце так пара! Що тут так парує? Стільки пари, ніби в лазні, може тут у свиней російська лазня чи римські терми? Сам не знаєш, куди іти, окуляри запітніли, хоч голим іди, лікуй ревматизм, пропітніти — це діло, самим лише коньяком не зарадиш, чалапаєш у пантофлях. Так нічого й не видно, пара надто густа. Скрізь це вищання, рохкання, хляпання, вигуки чоловіків, падіння інструментів, гримотіння покришок. Десь тут мають бути свині, вони зайшли з того боку, там, де широка стіна. Яка ж густа, біла пара! А ось вони де, свині, ось там уже деякі висять, мертві, вже обрубані, майже готові до вживання. А там стоїть чоловік зі шлангом і поливає білі розпанахані туші. Вони висять на залізних гаках, головою донизу, деякі свині цілими, згори між задніми ногами вставлено дерев'яну розпірку, адже вбита тварина нічого не може вдіяти, вона й утекти не може. Складено в штабель цілу купу відрубаних свинячих ніг. Двоє чоловіків щось виносять з туману, на металевому стрижні нанизано щойно оббіловану й вительбушену тварину. Вони підіймають її на блоці до підвісного шляху. Там уже висять догори дриґом багато її товаришок, тупо вирячившись на кахлі підлоги.

Ідеш, наче в тумані, крізь залу. Кам'яні плити підлоги рифлені, вологі, ще й забризкані кров'ю. Між залізними стояками вервечки оббілованих тварин. За ними мають бути забійні камери, там щось стукотить, бамкає, кувікає, кричить, рохкає, харчить. А ось там стоять котли і дзбани, що бурхають парою. Чоловіки опускають забитих тварин в окріп, ошпарюють їх і витягають зовсім біленькими, один чоловік зішкрібає ножем щетину, тварина стає ще білішою, зовсім гладенькою. Такі ніжні й білі, умиротворені, ніби після довгого купання, вдало проведеної операції або масажу лежать свині рядами на лавах, на дошках, у своїх нових білих сорочках вони лежать нерухомо в ситому спокої. Всі лежать на боку, у деяких видно два ряди сосків, скільки сосків має свиня, то мають бути плодовиті тварини. Але всі вони мають на шиї рівний червоний шрам, якраз посередині, дуже підозріло.

І знову щось ляскає, ззаду прочиняються двері, пара розходиться, заганяють нову партію свиней, ви заходите звідти, а я зайшов спереду, через двері на пружині, потішні, рожеві тварини, кумедні стегна, веселі закручені хвостики та спини з барвистими мітками. І вони щось винюхують у новій камері. Вона так само холодна, як і інша, але на підлозі трохи якоїсь невідомої їм вологи, червоні ковзькі плями. Вони труться об них рильцями.

Блідий молодик з білявим волоссям, злиплим від поту, та з сигарою в зубах. Погляньте, це остання людина, яка буде вами опікуватися! Не думайте про нього погано, він робить лише те, що йому по службі призначено. Він має залагодити з вами одну адміністративну справу. На ньому лише чоботи, штани, сорочка й підтяжки, а чоботи — вище колін. Це його робочий одяг. Він витягає з рота сигару, кладе її на полицю біля стіни, дістає з кута довгу сокиру. Це знак його офіційної посади, його вищого рангу, як жетон у комісара поліції. Він зараз його вам продемонструє. Довге дерев'яне руків'я, яке молодик підіймає на рівень плеча над свинками, що кувікають унизу, безтурботно порпаються, принюхуються, рохкають. Чоловік походжає неквапно, його погляд спрямований донизу, він шукає, шукає. Проводиться розслідування щодо певної особи, певна особа у справі А проти Б. — Хрясь! Ось йому під руку нагодилася, хрясь! ще одна. Чоловік спритний, він засвідчив свої повноваження, сокира просвистіла донизу, вгрузнувши серед товчії тупим боком у голову, ще одна голова. Всього одна мить! Внизу щось смикається. Дриґає ногами. Валиться на бік. Більше нічого не знає. Так і лежить. А що з ногами, що з головою? А то вже не свиня, то вже самі ноги виробляють, то їхня приватна справа. Аж ось двоє чоловіків з камери для ошпарювання побачили, що для них є робота, підняли заслінку до забійної камери, затягують тварину до себе, довгий ніж направили на точильному брусі, опустилися на коліна — шух-шух! — різонули по шиї, довгий розріз, дуже довгий на шиї, тварину розчахнули ніби лантух, ще один глибокий розріз, тварина смикається, перебирає ногами, відбивається, вона безтямна, поки лише безтямна, скоро буде більше, кувікає, а тепер їй відкрили шийну артерію. Вона в глибокій непритомності, ми входимо у сферу метафізики й теології, моя дитино, землю тобі більше не топтати, тепер ми підносимося до хмар. Скоріше підсовуй низьке цебро, туди струменить чорна, гаряча кров, піниться, береться пухирями, швидко розмішуйте. У тілі кров згортається, утворює тромби, закриває рани. А зараз вона вже вийшла з тіла, а все ще прагне згортатися. Як дитина, що все ще гукає «мамо, мамо!», коли лежить на операційному столі, а про маму не може бути й мови, та й мама зовсім не хоче прийти, але вона задихається під маскою з етером і все одно гукає до повного виснаження: «мамо, мамо!» Шах-шах! — відкрито артерію справа, шах! — відкрито і зліва. Швидко мішайте кров. Ось так. Посмикування вщухають. Тепер ти лежиш тихо. Ми покінчили з фізіологією і теологією, входимо в царину фізики.

Чоловік, що стояв навколішки, підвівся. У нього болять коліна. Свиню ще треба обшпарити, оббілувати, розрубати, все йде своїм звичаєм. Завідувач, доволі укоханий, походжає серед клубів пари з люлькою в роті, часом зазирає в розпанахане черево. На стіні поряд із гойдливими дверима, висить оголошення: «Святковий бал для м'ясників-експедиторів першого павільйону, Фрідріхсгайн, грає оркестр Кермбаха». Зовні висить об'ява про змагання з боксу в залах «Ґерманії», Шосештрасе 110, вхідний квиток від 1,5 до 10 марок. Чотири кваліфікаційні бої.

Гуртовий скотний ринок, майданчик для пригону худоби: 1399 голів великої рогатої худоби, 2700 телят, 4654 овець, 18 864 свиней. Ринкова кон'юнктура: велика рогата худоба доброго ґатунку — попит рівний, окрім того спокійно. Телята — попит рівний, вівці — помірний, свині — спершу твердий, згодом — слабший, вгодовані свині — попит майже відсутній.

Проходами для загону худоби гуляє вітер, іде дощ. Мукають корови й бики, чоловіки заганяють велике голосне й рогате стадо. Тварини перекривають одне одному дорогу, зупиняються, кидаються не в той бік, загоничі бігають за ними з палицями. Посеред гурту бик покриває корову, корова тікає, кидається то праворуч, то ліворуч, бик навздогін, знову й знову грубо наскакує на неї.

До забійного павільйону заганяють великого білого бика. Тут немає клубів пари, немає окремих камер, як для вертких свиней. По одному входять у відчинені ворота великі дужі бики в оточенні загоничів. Перед ним — закривавлена зала з підвішеними половинами й четвертинами туш, із розрубаними кістками. У великого бика широкий лоб. Загоничі підганяють його копняками й ударами палиць до різника. Той легенько б'є бика сокирою плазом по задній нозі, щоб той став трохи ближче. Тепер один із загоничів обхоплює бика знизу за шию. Бик стоїть, стоїть покірно, аж дивно, що він такий покірний, ніби він з усім згоден і на все пристає, після того, як все тут побачив і знає: це його доля, й на те нема ради. Можливо, жест погонича він сприймає як ласку, адже збоку це виглядає доволі приязно. Він піддається погоничеві, який нахиляє руками його голову навскіс убік і піднімає морду ледь догори.

А той інший, різник, вже заніс над ним молот. Не озирайся. Молот у руках дужого чоловіка завис за ним, ось він над ним і потім: гу-ух! донизу! М'язова сила дужого чоловіка крицевим клином пронизує бикову потилицю. І в ту мить, коли різник ще не стиг відвести після удару свій молот, всі чотири ноги тварини підкидаються догори, важке тіло ніби зринає в повітря. А потім, ніби втративши ноги, тварина всією своєю грузькою тушею валиться на землю, на судомно скорчені ноги, лежить так якусь мить і завалюється на бік. Зліва і справа до бика заходить кат, добиває його, завдає нові удари по голові, по скронях, спи, вже не прокинешся. Тоді інший різник поряд з ним витягає з рота сигару, сякається рукою й, діставши з піхов довгий, як кинджал, ніж стає навколішки біля голови тварини, ноги якої вже відпустила судома. Лише дрібні, спазматичні поштовхи, задню частину тулуба кидає то в той, то в той бік. Різник щось шукає на підлозі, ніж йому вже не потрібен, потім гукає, щоб подали цебер для крови. Кров ще спокійно циркулює всередині, під рівними поштовхами могутнього серця. Спинний мозок розчавлено, але кров ще спокійно тече по артеріях, легені дихають, кишки скорочуються. Тепер за справу візьметься ніж, і кров рине назовні, можу собі уявити, поллється, як зі шланга струменем завтовшки з руку, чорна, гарна, торжествуюча кров. І на цьому бучне святкування ущухне, дім спорожніє, гості кинуться на вулицю, штовханина, й нема більше привільних лугів, теплого хліва, пахучого корму, все зникло, ніби розтануло, тільки зяюча діра, морок, ось він — новий світ. Ага, раптом з'явився якийсь пан, що придбав собі цю оселю, прокладатимуть нову дорогу, будинок буде знесено, змінилася кон'юнктура. Приносять великий дзбан, підпихають його ближче, могутня тварина хвицає обома задніми ногами. Ніж входить їй у шию біля самого горла, слід обережно намацати вістрям артерію, така артерія має міцні стінки, вона добре захищена. І ось вона відкрита, потім ще одна, й струмінь гарячої, паркої чорноти, червоно-чорним струмує кров назовні з-під ножа, по руці різника, кров торжества, гаряча кров, гості повертаються, акт перетворення відбувся, твоя кров народилась із сонця, в твоїм тілі крилося сонце, тепер воно знову виходить назовні. Тварина жахливо хапає повітря, ніби від задухи чи шаленого збудження, хрипить, харчить. Так, каркас валиться. Як жахливо западають боки, один з чоловіків вирішив зробити останню послугу. Якщо камінь хоче впасти униз — штовхни його. Чоловік вистрибує на тварину, просто на тушу, обома ногами, стоїть нагорі, розгойдується, давить на черево, підстрибує вгору-вниз, кров буде швидше виходити, вийде вся. Хрип наростає, це довгий, дуже довгий видих, бик здихає, його задні ноги посмикуються, ледь відштовхуючись від підлоги. Ноги здригаються повільніше. Життя з останніми хрипами виходить із тіла, дихання слабне. Круп важко завалюється й перекидається. Це сила Землі, земне тяжіння. Чоловік зістрибує. Інший відразу береться здирати шкуру довкола шиї.

Привільні луки, пахучий, теплий хлів.

Правильне освітлення м'ясарні. Освітлення самої крамниці та вітрини має гармонувати між собою. Доречним буде використання прямого та напіврозсіяного світла. Загалом доцільно послуговуватися лампами переважно прямого світла, оскільки добре освітленим має бути насамперед прилавок і чурбак для рубання м'яса. Штучне денне світло, що створюється завдяки використанню синіх фільтрів, для м'ясарень непридатне, оскільки таке освітлення м'ясних продуктів йде на шкоду їхньому природному насиченому кольору.

Фаршировані свинячі ніжки. Після того як свинячі ніжки були почищені й помиті, їх розрізають уподовж, не знімаючи шкіри, наповнюють фаршем, стуляють докупи і перев'язують ниткою.

Гей, Франце, ти вже два тижні не вилазиш зі своєї буди. Твоя господиня скоро тебе викине на вулицю. Ти не маєш із чого їй платити, вона здає кімнати не для розваги. Якщо ти не візьмешся за розум, доведеться переселитися в нічліжку. Свою буду ти не провітрюєш, до перукаря не ходиш, заріс коричневою бородою, хіба ж ти не маєш 15 пфеніґів на перукаря?

Коли Йов утратив усе, що мав, усе, що може втратити людина, не більше й не менше, він лежав на капустяних грядках.

— Йове, ти лежиш на капустяних грядках, поряд із собачою будою, якраз на такій відстані від неї, щоб сторожовий собака не міг тебе вкусити. Чуєш, як він клацає зубами? Собака гавкає, якщо наблизитися до нього бодай на один крок. Якщо озирнешся, схочеш підвестися, він гарчить, кидається вперед, рветься з ланцюга, високо підстрибує, бризкає слиною та намагається тебе вхопити.

Йове, це той палац і той сад, і поля, якими ти сам колись володів. Ти гадаєш, що цього сторожового пса ти ніколи не знав, і капустяних грядок, на які тебе кинули, ніколи не бачив, так само, як і кіз, яких уранці женуть попри тебе і які так близько підходять до тебе, скубуть і розжовують траву, наминаючи її за обидві щоки. Вони також належали тобі.

Йове, тепер ти все втратив. Увечері тобі дозволено забитися в старий сарай. Усі бояться твоєї прокази. Колись ти аж сяяв, коли об'їздив свої землі, а навколо тебе юрмився люд. А тепер маєш перед носом дерев'яний паркан, по якому повзають равлики. Ти можеш також вивчати дощових черв'яків. То єдині істоти, які тебе не бояться.

Твої каправі очі, сіромо ти безталанний, жива купко гною, чи ти їх колись розплющуєш?

Що тебе найбільше гризе, Йове? Те, що ти втратив своїх синів і доньок, що немає в тебе більше нічого, що мерзнеш ночами, що маєш виразки в горлі, в носі? То що, Йове?

— Хто це питає?

— Я лише голос.

— Голос долинає з чийогось горла.

— Думаєш, я маю бути людиною?

— Так, і тому я не хочу тебе бачити. Йди геть!

— Я лише голос, Йове, розплющ очі так широко, як тільки зможеш, все одно не побачиш мене.

— О, у мене марення, моя голова, мій мозок, я втрачаю глузд, тепер у мене хочуть відібрати навіть мої думки.

— А якщо й так, то хіба тобі шкода?

— Але ж я не хочу.

— Ти так страждаєш, страждаєш через свої думки й не хочеш їх позбутись?

— Навіщо ці питання, йди собі геть!

— Та я не збираюся їх у тебе відбирати. Я лише хочу знати, що найбільше тебе ятрить.

— Нікого це не стосується!

— Нікого, крім тебе?

— Так, так, і тебе також!

Собака гавкає, гарчить, клацає зубами. За якийсь час голос повертається.

— То це синів ти оплакуєш?

— За мене нікому не треба буде молитися, як помру. Я — отрута землі. За мною слід лише плюнути. Йова треба забути.

— Своїх доньок?

— Дочки, ох! Вони також померли. Їм тепер добре. Були вони красунями — гарні, як намальовані. Вони подарували б мені внуків, а тепер їх у мене забрали. Одна за одною згибіли, так ніби Бог брав їх за коси, підіймав і кидав униз, щоб вони розбилися.

— Йове, ти не можеш розплющити своїх очей, вони злиплися. Ти побиваєшся, бо лежиш серед капустяних грядок, останнє, що тобі залишилося, то собача буда, а ще твоя хвороба.

— Голосе, гей, голосе, чий ти єси й де ховаєшся?

— Мені невтямки, що за гризота діймає тебе.

— Ох, ох!

— Ти стогнеш, але й сам не знаєш чому, Йове.

— Ні, я не маю…

— Не маєш?

— Не маю жодної сили на надію, не маю жодного бажання. Я не маю зубів. Я зовсім захирів, мені соромно.

— Таке кажеш.

— То правда.

— Отже, ти знаєш. То найжахливіше.

— То в мене вже на лобі написано. Від мене лишилося саме шмаття!

— Оце, Йове, і є те, що тебе найбільше гризе. Ти не хочеш бути слабким, ти хочеш чинити опір, а якщо ні, то вже краще прогнити до дір, втратити розум, думки, стати худобою. То побажай собі щось!

— Ти мене вже так багато запитував, голосе, тепер я думаю, що ти маєш право мене запитувати. Зціли мене! Якщо можеш. Хай ти сатана, чи Бог, чи янгол, чи людина, зціли мене!

— Ти від кожного прийняв би зцілення?

— Зціли мене!

— Йове, добре подумай, ти не можеш мене бачити. Коли ти розплющиш очі, ти можливо, злякаєшся мене. Може я змушу тебе заплатити за зцілення страшну ціну.

— Це ми побачимо. Ти говориш як той, хто даремно жартувати не стане.

— А що як я — сатана або саме зло?

— Зціли мене.

— Я — сатана.

— Зціли мене.

Тоді голос відступив, почав слабшати й слабшати. Собака загавкав. Йов злякано прислухався: він пішов, я мушу зцілитися або прийняти смерть. Він скрикнув. Настала моторошна ніч. Голос з'явився ще раз:

— А якщо я — сатана, то як ти хочеш домовлятись зі мною?

Йов закричав:

— Ти не хочеш мене зцілити. Ніхто не хоче мене зцілити, ні Бог, ні сатана, ні янгол, ні людина.

— А ти сам?

— А що я?

— Ти сам не хочеш?

— Чого?

— Хто ж тобі допоможе, якщо ти сам не хочеш?

— Ні, ні! — заскімлив Йов.

А голос поряд з ним:

— Бог і сатана, янгол і людина — всі хочуть тобі допомогти, але ти не хочеш. Бог — з любови, сатана — щоб пізніше заволодіти тобою, янгол і людина — тому що вони помічники Бога й сатани, але ти сам не хочеш.

— Ні, ні! — знову заскімлив Йов і кинувся на землю.

Він голосив цілу ніч. А голос не вщухав:

— Бог і сатана, янгол і людина — всі хочуть тобі допомогти, але ти сам того не хочеш.

А Йов правив своєї:

— Ні, ні!

Він намагався заглушити голос, а той все наростав, наростав дедалі більше, весь час ледь випереджаючи його. І так усю ніч. Під ранок Йов повалився ницьма.

Безмовно лежав Йов.

Того дня загоїлись його перші виразки.

Гуртовий скотний ринок, майданчик пригону худоби: свиней — 11 543, великої рогатої худоби — 2016, телят — 1920, баранів — 4450.

А що це робить той чоловік з таким гарненьким телятком? Він заводить його на мотузку до величезної зали, де ревуть бики; тепер чоловік підводить мале телятко до лави. Таких лав там цілий ряд, біля кожної лежить дерев'яна довбня. Обіруч він підіймає ніжне телятко й кладе на лаву, те покірно лягає. Він підхоплює його ще й знизу та притримує лівою рукою за задню ногу, щоб тварина не хвицала. Потім бере мотузку, на якій привів тварину, й міцно прив'язує її біля стіни. Телятко терпляче лежить ось тут, воно не знає, що має трапитися, воно незручно лежить на дерев'яній лаві, б'ється головою об якийсь стержень і не знає, що то таке: а то кінець довбні, яка стоїть на землі й якою воно скоро одержить по голові. То буде його останнє побачення з цим світом. І справді, той чоловік, старий, простий чоловік, що стоїть тут сам-самісінький, ніжний чоловік з м'яким голосом — він говорить до тварини — бере довбню, ледь піднімає її, не потрібно багато сили для такої ніжної істоти, він завдає тварині удар у потилицю. Зовсім спокійно, так само, як і привів її сюди й казав: «Лежи тихо», — завдає смертельного удару в потилицю, без злости, без якогось збудження, навіть без жалю, ось воно як, ти в нас гарна тваринка, знаєш, отак це має бути.

А телятко: пр-р-р-р-р, заціпеніло, заніміло, витягло ніжки. Чорні оксамитові очі телятка раптом розширились, потім застигли, затяглися білою поволокою, а тепер закочуються убік. Чоловікові бачити таке не вперше, саме так тварини і дивляться, але сьогодні в нас багато роботи, треба працювати далі, й він мацає за телятком на лаві, шукає свого ножа, знизу підсуває ногою цебро для крови. Потім одним махом різонув ножем поперек по горлу, перетяв усі хрящі, повітря виходить, перетяв збоку м'язи, голова вже не має на чім триматися, голова відкидається назад і б'ється об лаву. Бризкає кров, чорно-червона густа рідина з пухирцями повітря. Ось і все. Але чоловік з незворушним лагідним обличчям спокійно ріже глибше, шукає й промацує щось ножем у глибині, проникає між двома хрящами, така молода, м'яка плоть. Потім він забирає руки від тварини, кидає на лаву ніж. Миє руки у відрі та йде геть.

І ось тварина лежить сама, жалюгідно лежить на боці, як її й прив'язали. У залі звідусіль долинають веселі голоси, всі працюють, щось тягнуть, гукають одне до одного. Потворно звисає лише на самій шкурі відкинута назад голова, між двома ніжками столу, заляпана кров'ю і слиною. Синій, розпухлий язик застряг між зубів. І жахливо, так жахливо ще досі харчить і хрипить тварина на лаві. Голова тремтить на самій лише шкурі. Тіло на лаві зводить судома. Ноги тремтять, б'ються, такі дитинно тоненькі, кістляві ніжки. Але очі вже зовсім оскліли, осліпли. Це мертві очі. Це мертва тварина.

Лагідний старий чоловік стоїть, обіпершись на колону, і тримає в руках чорний записник, позирає на лаву й підраховує. Все сьогодні таке дороге, багато не нарахуєш, складно не відставати від конкурентів.

Сонце сходить і заходить, дні стають світлішими, вулицею котять дитячі візочки, надворі лютий 1928 року.

Аж до лютого пиячить Франц Біберкопф з почуттям досади й огиди до всього світу. Пропив усе, що мав, йому було байдуже, що буде далі. Він хотів бути порядним, але скрізь одні мерзотники, негідники й покидьки, тож Франц Біберкопф не бажає нічого бачити й чути про цей світ, і якщо він стане безхатьком, все одно він проп'є все до останнього пфеніґа.

Ось так несамовито Франц Біберкопф розпочав лютий, та якось уночі його розбудив якийсь шум у дворі. Там була гуртовня. Франц відчинив вікно, визирнув, а він був добре напідпитку, та як загорлає на весь двір: «Ану геть з двору, розкричалися тут, як віслюки!» І знову ліг та й відразу забув про це, а тих типів наче корова язиком злизала.

Через тиждень — знову те саме. Франц уже збирається розчахнути вікно й пошпурити в типів якимось дрючком, та раптом спало йому на думку: зараз уже перша ночі, краще подивитися, що то за одні. Що вони тут роблять о першій годині? Що вони тут забули, невже це хтось із нашого будинку, треба розвідати.

Ти диви, справді, якісь типи обережно скрадаються попід стіною, Франц собі ледь в'язи не скрутив, так хотів побачити: один став біля воріт, вочевидь на атасі, хочуть провернути якусь справу, вовтузяться біля великих дверей до підвалу. Їх троє. Це ж треба, і не бояться, що хтось побачить. Аж ось щось кракнуло — двері відчинені, готово, один залишився на дворі, стоїть у ніші, а двоє інших спустилися в підвал. Скрізь суцільна темрява, на це вони й розраховують.

Франц тихцем зачиняє вікно. Свіже повітря трохи остудило йому голову. Ось чим займаються деякі, й серед ясного дня, й уночі, прокручують якісь чорні справи, треба взяти вазон і жбурнути у двір. Що вони тут забули, в будинку, де я живу? Це ж треба до чого дійшло!

Усе затихло, Франц у темряві сів на своє ліжко, йому кортить знову підійти до вікна й визирнути вниз. Що ті типи забули тут, у цьому будинку? Потім він запалив воскову свічку, шукає пляшку зі шнапсом, а коли нарешті знайшов, то так і не налив. Аж тут летіла куля, твоя то чи моя.

А обідньої пори Франц спустився у двір. Там уже зібралася ціла юрба, тесля Ґернер, знайомий Франца, також там, а люди між собою говорять: «Знову злодії залізли». А Франц узяв та й штурхнув того Ґернера в бік: «Бачив я їхню банду, доносити на них не буду, але якщо вони ще раз припруться у двір, де я живу, де я сплю і де їм нема чого робити, то я зійду вниз у двір і, не бути мені Біберкопфом, якщо не порахую їм кісточки, що й не позбирають усіх, і хай би вони навіть утрьох були». Тесля притримав його за руку: «Якщо ти щось знаєш, то ось там пани з криміналу, йди до них, може, щось заробиш». — «Та дай мені спокій, я ще ні на кого не доносив. Хай самі розбираються, їм за те й платять».

Франц пішов собі. Тут двоє з криміналу підійшли до Ґернера, який ще не встиг відійти, і хочуть дізнатися, де тут живе Ґернер, тобто він сам. Його ухопив переляк. Увесь зблід, аж сироти повиступали. А потім каже: «Так вам Ґернера, теслю, то я всім покажу». Й не промовивши ні слова, дзвонить у дверці свого помешкання, відчиняє жінка, вся компанія заходить досередини. Останнім прослизнув Ґернер, непомітно штовхнув жінку в бік й приклав палець до губ, жінка не знає, в чому річ, а він засунув руки в кишені й змішався з тими, що ввійшли, там було ще двоє — якісь панове зі страхової компанії, всі стали роззиратися по квартирі. Хочуть знати, якої товщини тут стіни і яка підлога, простукують стіни, поміряли, записали. З тими грабунками в гуртовій фірмі злодюги вже просто дістали, вкрай знахабніли, оце вже спробували пробити хід у стіні, бо там сигналізація на дверях і на сходах, а вони вже про це якось дізналися. А стіни тут страшенно тонкі, весь будинок ледь купи тримається, наче шкарлупа від здоровенного пасхального яйця.

Потім вони знову вийшли на двір, і Ґернер за ними слідом, як той Дурний Авґуст[84]. Почали оглядати нові залізні двері до підвалу, Ґернер не відстає. А коли всі посунули вниз, він ступив крок назад, щоб пропустити їх поперед себе, й випадково зачепився за щось ногою, те щось упало, він швидко нахилився, а то пляшка — вона впала на папір, тож ніхто нічого й не почув. Отак раптом стоїть собі у дворі пляшка, напевне, ті типи забули, що ж, прихопимо, чому б ні, великі пани від того не збідніють. І дала Єва Адамові яблуко, і якби те яблуко не впало з дерева, то Єва його б не взяла й не дісталося б воно Адамові. Ґернер заховав пляшку під куртку, перейшов через двір і гайда до жінки додому.

І що ж вона каже? Побачила пляшку й аж засяяла: «Де це ти її взяв, клоуне?» — «Купив, коли в крамниці нікого не було». — «Невже?» — «Данцизька золота вода»[85], ну, що скажеш?»

А та так зраділа, аж світиться, ніби вона зі Штралау[86]. Засмикнула фіранку: «Там таких багато має бути, вона звідти, еге ж?» — «Стояла під стінкою, чого ж не взяти собі?» — «Та ти що, треба повернути!» — «Звідколи це треба повертати «Золоту воду», якщо вже її знайшов? Коли б це ми дозволили собі пляшечку коньяку? Та ще й у такі часи, як зараз. Курям на сміх, жінко!»

Врешті й вона подумала, що нічого такого тут нема, всього одна пляшка, що там тої пляшки для такої великої фірми, а крім того, якщо подумати, то пляшка належить уже не фірмі, вона належить грабіжникам, то що, ми для них її залишимо? Таке було б точно протизаконно. Вони розкоркували пляшку й зробили по ковтку, а потім ще по ковточку, в житті треба пильнувати, не одно золото — щастя, срібло — також непогано.

У суботу знову з'явилися злодії, тут і починається найцікавіше. Вони помітили, що двором скрадається хтось чужий, тобто помітив той, що стояв біля стіни, і щойно він це помітив, як тут же з підвалу вискочили й ті двоє, із затемненими ліхтарями, ніби якісь гномики з нори, вискочили з підвалу й притьмом кинулися до воріт. А там уже Ґернер стоїть, а вони — тікати, як гончаки, полізли на стіну в сусідній двір. Ґернер за ними, біжить щодуху і кричить: «Що ви дурня клеїте, нічого я вам не зроблю, от йолопи!» Дивиться, як ті перелазять через стіну, у нього серце кров'ю обкипає, двоє вже перемахнули, гей, хлопці, ви що, здуріли? Й лише останній, який вже осідлав стіну, посвітив йому ліхтариком в обличчя: «Чого тобі?» Може, це колега по цеху зіпсував їм усе діло. «Та я з вами заодно, — каже Ґернер. Що це на нього найшло? — Так, я з вами заодно. Куди ж ви тікаєте?»

А той тип і справді незабаром зліз зі стіни, він був сам, придивився до теслі й помічає, що той п'яний. Тепер здоровань сміливішає, адже тесля був напідпитку — від нього добряче тхнуло горілкою. Ґернер простягає йому руку. «Руку, колего, ходімо зі мною?» — «У пастку заманити хочеш?» — «В яку ще пастку?» — «Думаєш, обвів мене навколо пальця, думаєш, я тобі повірив?» Ґернер образився, спохмурнів, цей тип не сприймає його всерйоз, якби ж тільки не втік, «золотий коньяк» був такий смаковитий, та й жінка досікуватиметься, накинеться на нього, коли він з порожніми руками прийде. Ґернер благає: «Та що ти, зайди й сам подивись, ось там я живу». — «А хто ти такий?» — «Я управитель будинку, ось хто я. То як, може, й мені щось перепаде з цього діла?» Злодій задумується: коли управитель пристане до спілки, буде чудово; що ж, варто спробувати, якщо тільки це не пастка, але для такого випадку є револьвер.

Залишає він свою драбину біля стіни і йде через двір за Ґернером, а за його напарниками вже й слід захолов, напевне думають, що він погорів. Ґернер подзвонив у двері на першому поверсі. «Гей, до кого це ти дзвониш? Хто там живе?» — «Та я, хто ж іще. Ось диви!» — гордо промовляє Ґернер. Дістає з кишені плескатий ключ і з шумом відчиняє двері: «Ну що, я тут живу чи не я?» Вмикає світло, а його жінка стоїть у кухонних дверях і труситься. Ґернер бадьоро відрекомендував гостя: «Оце моя жінка, а це один мій колега, Ґусто».

А та тремтить, не підходить, та раптом привітно кивнула, запосміхалася, який милий добродій, ще зовсім молодий, приємний пан. Підійшла й почала: «То що ж ти, Паулю, залишив гостя в коридорі, заходьте, пане, роздягайтесь, скидайте шапку».

А той воліє забратися геть, але вони такі гостинні, це ж треба, такі порядні люди, отже, кепсько їм живеться, певна річ, дрібним ремісникам зараз сутужно, інфляція й таке інше. А жіночка так закохано позирає на нього, випив пуншу, трохи зігрівся, а потім відчалив, уся ця справа була йому не до кінця зрозуміла.

Хай там як, але наступного ранку, десь після другого сніданку той молодик приходить за дорученням банди, питає діловито, чи нічого в них не забув. Самого Ґернера не було вдома, лише його дружина, яка зустріла гостя привітно, навіть улесливо, ніби аж підлизувалася, запропонувала чарчину шнапсу, яку він зволив скуштувати.

На превеликий жаль теслі та його дружини, злодії не заявлялися цілий тиждень. Тисячу разів обговорювали Пауль та Ґуста всю цю справу, чи не налякали вони часом тих хлопців, та вони не мали собі чого дорікнути.

«Може, ти був з ними занадто грубий, Паулю, іноді ти говориш таким тоном». — «Ні, Густо, я тут ні до чого, це точно через тебе, ти скривила таку міну, як у пастора, і це його відштовхнуло, бо хлопець не знав, як йому з нами триматися. От біда, що ж тепер робити?» Густа аж розплакалася; хоч би зайшов ще разочок; а то вона тепер постійно слухає чоловікові докори, а це, їй-богу, не через неї.

І справді, у п'ятницю настала жадана мить. Хтось стукає у двері. Здається, таки справді стукає. Ґуста відчиняє і нічого не бачить, у поспіху вона забула ввімкнути світло, але вона зразу знає, хто то прийшов. Це той високий, у нього такий солідний вигляд, каже, що хоче побалакати з її чоловіком, говорить дуже серйозно й дуже сухо. Вона аж перелякалася: може, щось трапилося? Він заспокоює: «Та ні, в мене суто ділова розмова», потім ще говорив щось про квартиру й про те, що з нічого нічого не виникає[87]. Вони сіли у вітальні, Ґуста рада, що змогла його затримати, тепер Пауль не буде дорікати, що вона налякала гостя, тож вона підтакує, каже, що завжди так думала, що хоч як крути, а з нічого таки нічого не буває. Тут почалася між ними довга дискусія з цього приводу, й виявилося, що обоє можуть навести приклади своїх батьків чи дідів та інших родичів, які свідчать про це саме: таки з нічого нічого й буде, справді ніколи, і ніяк інакше, в цьому навіть можна побожитися, настільки це певна річ, і вони мали з цього приводу спільну думку. Вони наводили одне одному нові й нові приклади, з власного минулого, з життя сусідів; вони були якраз у розпалі розмови, коли в двері подзвонили й зайшли ще двоє чоловіків, які показали посвідчення агентів кримінальної поліції, а з ними — три страхові агенти. Один із агентів кримінальної поліції без зайвих слів одразу звернувся до гостя: «Ви пан Ґернер, так? Ви маєте допомогти нам у одній справі, йдеться про часті пограбування у дворі. Я хотів би, щоб ви взяли участь у його особливій охороні. Панове з фірми, звичайно, гарантують покриття всіх видатків».

Хвилин з десять вони поговорили, дружина Ґернера все слухала; о дванадцятій вони пішли. А гість і господиня після того так пожвавішали, що між ними близько першої сталося щось таке несказанне, що незручно навіть описувати й від чого обоє згодом навіть добряче засоромилися. Адже жінці було тридцять п'ять, а чоловікові — не більше двадцяти чи двадцяти одного. Та річ була не лише у віковій різниці й у тому, що він був зростом 1,85 метра, а вона — 1,50, а в тому, що таке взагалі трапилося, але так вже воно вийшло між розмовами про поліціянтів, та й загалом все було непогано, лише після всього трохи ніяково, принаймні їй, але менше з тим, буває й таке. У всякому разі, коли пан Ґарнер прийшов о другій, то все було чудово, в домі панували цілковитий спокій і затишок, кращого годі й бажати. Він і сам підсів до них за стіл.

Так вони й просиділи до шостої вечора, і так само захоплено, як і його жінка, він слухав усе те, про що розповідав довгов'язий. Навіть якщо він розповідав лише напівправду, слід було визнати, що він і його дружки — хлопці хоч куди, і Ґернер дивувався з того, які тверезі й розумні погляди на світ має сьогоднішня молодь. Він уже пожив на світі, йому з очей полуда кілограмами поспадала. Й коли молодик пішов, а вони о дев'ятій зібралися спати, Ґернер сказав, що не розуміє, чого це такі кмітливі хлопці вирішили з ним зв'язатися, мабуть, щось — Ґуста таки має це визнати, — щось в ньому є таке, чим він міг би їм прислужитися. Ґуста була з ним цілком згодна, по тому старий вклався у ліжко.

А вранці, перш ніж встати, він сказав їй: «Ґусті, не бути мені Паулем Піпендекелем, якщо я ще раз наймуся до підрядника на те кляте будівництво. Колись я мав власну справу й вилетів у трубу, але ж будівництво — це не робота для чоловіка, який колись був сам собі господар, до того ж вони все одно хочуть мене вигнати, бо я для них застарий. То чому б мені не зірвати куш на цій справі з фірмою в дворі? Ти ж бачиш, які кмітливі ті хлопці. Сьогодні хто не вміє крутитись, опиниться під колесами. Кажу тобі. А ти якої думки?» — «А я тобі давно про це кажу». — «Ну ось. Мені також кортить знову трохи пожирувати, а не відморожувати собі пальців на роботі». На радощах вона обійняла його в пориві вдячности за все те, що він для неї зробив і ще зробить. «Знаєш, що ми зробимо, стара, ти і я?» Тут він так ущипнув її за литку, що вона аж зойкнула. «Ти будеш з нами разом». — «Та ні». — «А я кажу, так. Думаєш, що обійдеться без тебе?» — «Так вас аж п'ятеро, й усі такі міцні чоловіки». Ще й які міцні, це вона знає. «Я навіть повартувати не можу, — лепече вона далі. — У мене ж розширення вен. Як же я допоможу?» — «Та ти боїшся, Ґусточко». — «Боюся? Чого б це? Якби в тебе було розширення вен, чи багато ти б набігав? Навіть такса швидше біжить. А як вони мене зловлять, ти також влипнеш, я ж твоя жінка». — «А чим я завинив, що ти моя жінка?» Він знову вщипнув її за литку, з почуттям. «Припини, Паулю. А то я вже зовсім розхвилювалася». — «Бачиш-но, стара, ти станеш зовсім іншою людиною, якщо виберешся з цієї кислої капусти». — «Та хіба мені самій не хочеться? Так хочеться, аж слина тече». — «Ще буде діло, стара, зараз — це тільки так, дріб'язок, ти тільки послухай, що я тобі скажу. Знаєш, я цю справу сам проверну». — «Ну ти даєш! А як же інші?» Вона перелякалася. «У тому й річ, Ґусто. Обійдемося без них. Знаєш, такі справи гуртом ніколи не вдаються, це стара пісня. Ну, що скажеш, правий я чи ні? Я буду сам по собі. Нам же тут найближче, живемо на першому поверсі, та й склад у нашому-таки дворі. Так чи ні, Ґусто?» — «Але ж я не зможу тобі допомогти, Паулю, у мене ж розширення вен». Окрім того, їй було досить прикро ще й з іншої причини. Тож із кисло-солодкою посмішкою вона погодилась на словах, а всередині почуття казали їй: ні, ні й ще раз ні!

А наступного дня, коли вже о другій всі працівники фірми пішли зі складу, Ґернер зі своєю дружиною непомітно туди прослизнули, й там їх і зачинили; і ось уже дев'ята, в домі й миша не пискне, Ґернер якраз зібрався взятися за діло, а сторож у той час, очевидно, був десь біля воріт, і уявіть собі, що відбувається! Раптом хтось стукає у двері підвалу. Стук-стук! Послухай, здається хтось стукає. Хто тут може стукати? Не знаю, але хтось постукав. О цій порі ніхто тут не має стукати. Все зачинено. Таки хтось стукає. І знову. Обоє сидять тихесенько й анічичирк. Але хтось далі стукає. Ґернер штовхнув у бік жінку. «Чуєш, стукають». — «Так». — «Що за одні?» Дивним чином їй зовсім не лячно, вона каже: «Напевне, нічого страшного, не вб'ють же нас». Звичайно, той, хто зараз ввійде, вбивати не буде. Він високий і має вусики, й коли він зайде, то вона лише зрадіє. Аж тут знову хтось стукає, ще й так наполегливо, але неголосно. О Господи, так це ж умовний сигнал. «Це хтось, хто нас знає. Точно один із тих хлопців. Я зразу так подумав». — «То чого ж ти мовчиш?» Ґернер хутко прокрався до сходів, і звідки це вони знають, що ми тут, застукали нас, а ззовні хтось шепоче: «Ґернере, відчиняй!»

Хочеш не хочеш — треба відчиняти. Що за лайно, що за паскудство, кляте свинство, так би й потрощив усе довкола себе! Та довелося відчинити, так і є, той довготелесий, сам, її кавалер, Ґернер нічого не помічає, так і не второпав, що вона його здала, бо хотіла кавалерові віддячити. Вона аж засяяла, коли той увійшов до підвалу, не може приховати своєї радости, а її чоловік, злий як бульдог, визвірився на неї: «Чого ти шкіришся?» — «Та я так боялася, що це хтось із будинку або сторож». Ну що ж, до роботи, ділитимемося потім, лайся не лайся, по-іншому вже не вийде, що за свинство!

Коли ж невдовзі Ґернер спробував щастя вдруге, залишивши стару вдома, бо, як він сказав, вона тільки біду накличе, раптом знову хтось стукає, цього разу прийшли вже втрьох і вдають, ніби він їх кликав, то що він мав робити, вже у власному помешканні не господар, з такими пронозами годі змагатися. Ґернер лютує, ну, думає, пора з цим кінчати: гаразд, сьогодні ще попрацюємо разом, раз уже з ними зв'язався, куди тепер подітися, але на цьому — баста; якщо ці песиголовці ще раз поткнуться до мого будинку, де я управителем, і знову лізтимуть в мої справи, буде їм непереливки. Це ж треба — які експлуататори, які здирники.

Цілісінькі дві години працюють вони у підвалі, майже все перетягують у квартиру до Ґернера: мішки з кавою, з коринкою, цукром, добре там почистили, потім пішли ящики зі спиртним, шнапс, вино, перенесли половину складу. Ґернер лютує, бо доведеться все ділити. А стара заспокоює: «Та я ж би не змогла стільки перетягати зі своїми розширеними венами». Ґернер аж слиною бризкає, а ті собі далі носять. «Розширені вени, розширені вени! Та ти могла б давно купити ґумові панчохи, а то в тебе якась дурна економія, постійно економиш не на тому, що треба». А Ґуста все свого довгов'язого пасе очима, та він і сам нею пишається перед своїми, крім того тут — це його діло, це він усе затіяв.

Тягали, як несамовиті, а коли пішли, Ґернер зачиняє за ними вхідні двері, запирає двері на замок і гайда пиячити з Ґустою, принаймні тут йому ніхто на заваді не стане. Вони мусять перепробувати всі сорти, а найкращі завтра зранку збути якимось перекупникам, це дуже втішило обох, Ґуста також рада, таки доброго чоловіка має, адже врешті він її чоловік і вона хоче йому допомогти. Отак із другої ночі сидять обоє аж до п'ятої і куштують всі напої по черзі, куштують ґрунтовно, за планом, з розрахунком. Обоє сповнилися почуттям глибокого задоволення від цієї ночі, наглюкалися до чортиків, повалилися як мішки й поснули.

А близько полудня хтось дзвонить у двері, дзвінок аж надривається. Треба відчиняти. Але Ґернери відчинити не годні. Та і як відчинити, коли вони ніби під наркозом? Але непрохані гості не здаються, вже гамселять у двері, нарешті Ґуста прочунялася, підскочила й штурхає Пауля: «Паулю, там хтось стукає, піди відчини». А той спершу: «Де?» Та вона хутко розтермосила його, боїться, щоб двері не рознесли, напевне, поштар. Пауль підводиться, натягає штани, відчиняє. І тут до квартири вривається ціла бригада, троє чоловіків, чого їм треба, це що, хлопці прийшли речі забрати, ні, якісь інші. Та це ж лягаві, агенти з кримінальної поліції, і сьогодні їм не треба особливо напружуватися, вони дивуються, зачудовуються, ну й пан управитель, на підлозі навалено цілі гори — і в коридорі, і в кімнаті, мішки, ящики, пляшки, солома, все гамузом, все на купі. Комісар каже: «Такого свинства я ще ніколи в житті не бачив».

А що на це Ґернер? А що йому казати? Не промовив і слова. Лише витріщається на поліцаїв, йому якось аж млосно зробилося, от песиголовці, якби ж я мав револьвера, живим би не дався, от песиголовці. То що, я мав усе життя надриватися на будівництві, а файні панове мої грошики собі в кишеню запихатимуть? Бодай один разочок до пляшки прикластися! Та нічого не вдієш, треба вдягатися. «Та дайте мені хоч би підтяжки пристебнути».

Жінка почала рюмсати й трястися: «Боже, пане комісаре, я нічого не знаю, ми ж порядні люди, це хтось нам все підкинув, всі ці ящики, ми дуже міцно спали, ви ж самі бачили, це, напевне, хтось із будинку втнув із нами злий жарт, пане комісар. Паулю, що ж тепер з нами буде?» — «Ось усе і розкажете у відділку». Тут Ґернер і собі: «Тепер уже й до нас злодії залізли вночі, стара, це, певно, ті самі, що у дворі грабують, а тепер нас до відділку». — «Потім усе розкажете у відділку чи в комісаріаті». — «Не піду в комісаріат». — «То поїдемо автом». — «Боже, Ґусто, я не чув ні звуку, як ті до нас залізли. Спав без задніх ніг». — «І я так само, Паулю».

Ґуста хотіла швиденько прихопити з комода два листи, від довготелесого, та агент помітив: «Ану, покажіть-но мені, хоча ні, покладіть на місце. Обшук потім зробимо». — «Що ж, ви можете, посоромились би вриватися в чужу квартиру». — «Давайте, вперед».

Ґуста ридає, на чоловіка не дивиться, кричить, влаштовує цирк, качається по підлозі, довелося тягти її силою. Чоловік лається, але його тримають: «Ви вже й на жінку замахнулися!» Підлі злочинці, кляті шантажисти зникли, а мене підставили. От лайно!

У розмови, що точилися в під'їзді й у дворі, Франц Біберкопф не встрявав. Засунувши до кишень руки, піднявши комір та втягнувши голову в плечі ледь не по капелюх, він переходив від однієї групи до іншої, слухав, про що говорять. А потім побачив, як сусіди утворили у дворі своєрідний коридор ганьби, яким теслю з його жінкою-товстушкою повели на вулицю. Отже, запопали-таки. Колись і мене так вели. Тільки тоді було темно. Ач, як ті дивляться — просто поперед себе. Певно, соромно їм. А ви чого плещете язиками? Звідки вам знати, що там у людини всередині! Справжнісінькі тобі обивателі, сидять за пічкою, щось шахрують собі, але попробуй злови їх. Шахрайство між своїми годі розкрити. Ось відчиняють «зеленого Гайнріха»[88] — залазьте, ласкаво просимо, дорогесенький, і товстушка також лізе, здається, вона добре вмазана, що ж, має право, має повне право. А ці хай сміються. Ще взнають, як воно є. Ну, рушили, готово, врум-м-м!

Люди ще стоять, розмовляють, Франц Біберкопф вийшов з двору, а холод був лютий. Озирнувся на ворота, подивився на вулицю, що ж тепер чоловікові робити? Потупцяв на місці. Клятий холод, собачий холод. Але нагору до себе все одно не піду. Що ж мені робити?

Отак постояв, потім розвернувся й сам не помітив, як збадьорився. З тим набродом, що стоїть і ляси точить, він не має нічого спільного. Треба деінде щось собі підшукати. Вони мене хоч так, хоч сяк, а виживуть звідси. І він швидким кроком пішов уперед, по Ельзассерштрасе, вздовж паркана, що огороджував будівництво підземки, до Розенталерплац, а потім — куди очі світять.

Ось так і сталося, що Франц Біберкопф виповз нарешті зі свого барлога. Той чоловік, якого прогнали через коридор ганьби, його кругленька й п'яненька жіночка, крадіжка на складі, «зелений Гайнріх» — усе це не йшло йому з голови. Він порівнявся з якоюсь кнайпою, яка трапилася йому ще до повороту на площу, — й тут почалося. Його рука мимовільно сягнула в кишеню, а пляшки немає. Порожньо. Забув. Залишив нагорі. Через оцю чортівню. Як почалась вся та катавасія, він накинув пальто й побіг сходами вниз, а про пляшку й не подумав. Хай йому біс! То що, тепер назад тюпати? І тут з ним почалося: ні, так, ні, так. Вагався, смикався туди-сюди, лаявся, піти собі далі чи все-таки заскочити, ну в чому річ, дайте мені спокій, та заходь — такого з Францом зроду-віку не бувало. Зайти чи не зайти, у мене спрага, ну то випий зельтерської, ти хочеш зайти, щоб напитися, Господи, в мене така страшенна спрага, сильна, всеохопна спрага, о Боже, як хочеться напитися, та стій вже тут, немає чого туди заходити, а то знову нап'єшся й зариєш носом, а тоді валятимешся цілісінький день у старої нагорі. А потім перед очима постали «Зелений Гайнріх», і тесля з жінкою, і врум-м-м, гайда праворуч, ні, не будемо тут зупинятися, може, деінде, пішов далі, далі, побіг, біжить далі.

Ось так Франц, маючи в кишені 1,55 марки, добіг аж до Александерплац, просто хотів повітрям подихати, от і побіг. Потім опанував себе й хоча з неохотою, а таки поїв у їдальні, повноцінно поїв, уперше за багато тижнів, теляче рагу з картоплею. Після того спрага відчувалася вже не так сильно, в нього залишилося 75 пфеніґів, які він перебирав пальцями на долоні. Піду до Ліни, а для чого мені та Ліна, ні, не хочу. Його язик занімів, у роті кислий присмак, в горлі аж пече. Може, ще зельтерської випити?

І поки він пив, а до горла текла приємно-прохолодна струминка з лоскітливими бульбашками газу, він зрозумів, куди йому кортить. До Мінни, він же послав їй філе, і від фартушків вона не відмовилася. Звісно, до Мінни, куди ж іще!

Так, встаємо — і гайда. Перед дзеркалом Франц Біберкопф трохи причепурився, та був не надто втішений, коли побачив свої бліді, запалі, прищаві щоки — от тобі й Біберкопф. Ну й мармиза! Якісь червоні смуги на чолі, звідки вони взялися, а, від шапки, а ніс — мов той огірок, Господи, який здоровенний червоний носяка, але це не обов'язково від шнапсу, просто холодно сьогодні; а ще дурні очиська, як у корови, звідки в мене взялися телячі очі, такі вирячені, ніби заплющити не можу. Так ніби мене сиропом облили. Але для Мінни то байдуже. Тільки ще чуба пригладжу. Ось так. А тепер підемо до неї. Вона дасть мені кілька пфеніґів до четверга, а там побачимо.

Вискочив із забігайлівки на холодну вулицю. Але ж і люду тут вештається! Просто вражає, стільки народу на Алексі, й усі при ділі. Ач, які заклопотані. Франц Біберкопф і собі припустив, вертячи головою на всі боки. Буває, на мокрому асфальті кінь поковзнеться, дадуть йому доброго копняка чоботом у черево, він якось таки встане, а потім як кинеться вперед, біжить мов оглашенний. Так само й Франц, м'язи в нього міцні, він колись до спортивного клубу ходив; крокує тепер по Александерштрасе й помічає, який у нього став крок — твердий, чіткий, як у гвардійця. Отже, крокуємо не гірше за інших.

Інформація про погоду на сьогодні, полудень: передбачається певне покращення погоди. Найближчим часом ще збережеться відчутний холод, атмосферний тиск зростатиме. Сонце наважиться визирнути з-за хмар. Найближчим часом очікується підвищення температури.

Той, хто сам сяде за кермо нашого шестициліндрового NSU[89], буде в захопленні. Туди, туди мене з собою, любий, поведи![90]

Й ось Франц уже в будинку, де живе Мінна, стоїть перед її дверима, там — дверний дзвінок. Широким жестом він зриває з голови капелюха, дзвонить, хто ж відчинить, хто це буде, шаркнемо ніжкою, якщо в дівчини кавалер, хто ж іще це може бути, залоскочу-залоскочу! І раптом — гоп! Чоловік! Її чоловік! Це Карл! Пан слюсар! Шкода, але то нічого. А яку кислу пику скривив!

«Це ти? Чого тобі?» — «Можеш спокійно мене впустити, Карле, я нікого не покусаю». І вже ввійшов. Ось і ми. Який швидкий приблуда, ви бачили таке?

«Шановний пане Карле, хоч ти й вивчився на слюсаря, а я лише різнороб, все-таки не надто дери носа. Міг би й «добрий день» сказати, коли з тобою вітаються». — «Чого тобі треба, чоловіче? Хіба я тебе впускав? Чого ти рвешся в двері?» — «Твоя жінка вдома? Можна привітатися з нею?» — «Ні, її нема. Для тебе тут нікого нема». — «Он воно що». — «Саме так, нікого». — «Але ж ти тут, Карле». — «Ні, мене також нема. Я просто зайшов за плетеною камізелькою, мені зараз же треба повертатися до майстерні». — «Так грандіозно йдуть справи?» — «Саме так». — «Отже, виганяєш мене?» — «Та я тебе й не впускав. Що ти тут забув, чоловіче? І як тобі взагалі не соромно приходити сюди й мене ганьбити, тебе ж тут усі знають». — «Хай собі каркають, Карле. Нема чого цим перейматися. До них у хату я би також не хтів заглядати. Знаєш, Карле, через них нема чого переживати. Сьогодні забрали одного, добрий тесля, а ще був управителем нашого дому. Уявляєш? Забрали разом з жінкою. Крали, як сороки. А я хіба крав? Га?» — «Послухай, я вже спускаюся. Йди своєю дорогою. Чого мені з тобою тут стояти? А якщо ти Мінні на очі попадешся, то начувайся, вона тобі мітлою по голові надає». Та що він знає про Мінну! Наставили йому роги, а він ще й патякає. Від сміху живіт можна надірвати. Коли дівка хлопця має, його любить і кохає.

Карл упритул підійшов до Франца: «Чого ж ти стоїш? Ми тобі не рідня, Франце, не були і не є. І якщо ти вже вийшов із буцегарні, то маєш якось сам собі раду давати». — «А я тебе ні про що й не просив». — «Не просив, але Мінна не забула Іди, своєї сестри, а для нас ти назавжди залишишся тим, ким і був. З тобою покінчено». — «Я Іди не вбивав. З кожним може статися: рука зірветься, коли себе не пам'ятаєш». — «Іда померла, а ти йди собі своєю дорогою. Ми люди порядні».

От пес, пес — та ще й рогатий, ач який колючий, хотілось би мені розказати йому, що його жінку я можу будь-коли в нього з ліжка вихопити.

«Я свої чотири роки, які суд мені присудив, до останньої хвилини відсидів, а тобі цього замало?» — «Бачив я твій суд… Забирайся звідси. Раз і назавжди. Забудь дорогу до цього дому. Раз і назавжди». Що він собі думає, цей пан слюсар, може, ще й битися полізе зі мною? «Я тільки хочу сказати тобі, Карле, що хочу помиритися з вами, свою кару я вже відбув. Ось моя рука». — «Не візьму її». — «Ну, тепер усе ясно». [Схопити б його та за ноги, та головою об стіну луснути.] Все ясно, як на папері. З тим самим жестом, що й допіру, нацупив на голову капелюха: «Ну, тоді бувай здоровий, Карле, пане майстре слюсарних справ. Вітання Мінні, скажи їй, що я приходив, просто хотів дізнатися, як справи. А ти, свиняча твоя душа, найбільша скотина у світі. Зарубай це собі на носі, як будеш пиндючитися, понюхаєш от цього кулака. Ну ти й лайно, шкода мені Мінну!»

Та й пішов геть. Спокійно пішов собі. Повільно зійшов униз сходами. А якщо спробує піти слідом, то хай начувається. А навпроти в шинку перехилив лише одну чарку шнапсу, щоб трохи душу зігріти. Може, він таки прийде сюди. Зачекаю. А потім у доброму гуморі Франц пішов собі далі. А гроші я й деінде роздобуду. Напружив м'язи: я вже якось дам собі раду.

— Хочеш стати на моєму шляху й повалити мене додолу? Та я задушу тебе голіруч, тобі мене не подужати. Ти допікаєш мене своїми кпинами, хочеш знищити своєю байдужістю — зі мною не вийде, ой не вийде — у мене достатньо сили. До твого насміху мені байдуже. Твої зуби не можуть прокусити мого панцира, гадючих укусів я не боюся. Не знаю, хто тебе намовив проти мене. Але я зможу за себе постояти. Господь видав мені ворогів моїх з головою.

— Говори, говори. Як гарно співають пташки, врятувавшись від тхора. Та тхорів багато на світі, тож хай собі щебечуть. Поки що ти не можеш бачити мене своїми очима. Поки що не маєш потреби дивитися на мене. Ти чуєш базікання людей, шум вулиці, деренчання трамвая. Лише дихай, лише слухай. Серед усього цього колись почуєш і мене.

— Кого це мене? Хто говорить зі мною?

— Не скажу. Ти сам це побачиш. Ти сам це відчуєш. Підготуй своє серце. Тоді заговорю до тебе. Тоді й побачиш мене. У твоїх очах не залишиться нічого, крім сліз.

— Та ти можеш так і сто років говорити.

— Сміх та й годі.

— Просто ти не знаєш мене. Не знаєш, що я за один. Не знаєш, хто такий Франц Біберкопф. Мене годі налякати. Я маю кулаки. Поглянь, які у мене м'язи!