Бур'ян

XII

На ранок зiрвався вiтер, i небо заволокло сiрими розпатланими хмарами.

Мов сива брудна вовна пливла вгорi по водi, низько над хатами. Ось — ось, здавалося, за високi тополi бiля церкви зачепиться й розклочиться або ж повисне на них заплутаним пасмом. Запахло дужче осiнню: листя пожовкле, як iз кульбаби пух, вiтер рвав i кружляв ним по голих городах. Кружляло гайвороння з криком. На вигонi швидко махали крилами вiтряки. I бiля купок плиток, на вигонi ж, спiшно порались молодицi, — на возиках увозили їх у двори й ховали в повiтки. Дощ буде.

Давид зразу ж зранку зiбрався був iти в Щербанiвку, та, як глянув на годину, згадав, що в них iще ж не довiяно. Облишив iти. Треба довiвати, бо як задощиться!

На току, бiля хати, з повiтчини викотили вiялку на простеленi кодрi.

Зерно, раз уже провiяне з полови, в комiрчинi лежало ворохом. Звiдти старий Мотузка набирав коробкою й носив. Давид крутив вiялку. Гуркотiла, стара, розбита, на з'їдених трибках, аж їй току мало. Рвав вiтер, осипав половою, порошив очi. Батько як висипле коробку на кiш, стаі тодi навколiшки на кодрi в зерно й рукою обережно одгортае з — пiд вiялки. А думав — вираховував, скiльки ж треба до тих, що Христя з радгоспу принесла, докласти, щоб на коняку. Може, про це ж думав i Давид.

Надвечiр пустилася мряка.

…I мрячило вранцi другого дня, коли Давид, пiдвiвшися з лiжка, виглянув у вiкно. Бiля порога вистругане пiд тiк подвiр'я блищало, як масна сковорода. Через улищо Гнидина хата й далi — город i вiтряки за городом були як у туманi. Знадвору ввiйшла Христя з топливом. Солома мокра була од дощу. I сказала мати вiд печi, глянувши на сина бiля вiкна:

— Як же ти, сину, пiдеш в отаку годину. Це ж не близько.

— Треба йти.

Вiн одягся. Надiв потiм шинель зверху й туго, по — вiйськовому, пiдперезався поясом, будьонiвку — бо картуза не було. Мати казала пiдождати: ось же картопля звариться. То пусте. Як день там один на самому хлiбi побуде, не захляне. А що нагадали, то добре: вiн одрiзав собi окраіць i упхнув у кишеню. Потiм з книжок вийняв якiсь папери, згорнув їх i обережно сховав за обшлаг рукава. Вийшов iз хати.

Мряка. У березi важко чмихав паровий млин. За городом, на рiллях, чути — гайвороння кричало. Пахло степом, рiллею, кiзяковим димом: саме по хатах топилося. По вулицi йшли школярi з сiрими полотняними торбинками через плече. Як зустрiчалися, зминали, i, спинившися, задирали голови у великих, аж на вуха, шапках, i мовчки ще довго вслiд дивилися. Потiм гукав якийсь десь далеко, вже за пiвгiн iззаду: "Здрастуйте!"

Як вийшов за село Давид, гудiв тiльки дрiт на телефонних стовпах. Лiворуч, за рiчкою, темною смугою плямiв лiс крiзь мряку. Просто — степ, затуманена даль, розкиданi хутори. I над всiм — мряка й тоскне одноманiтне гудiння по стовпах. Думав Давид про широчезнi неогляднi простори степовi, про тисячi Обухiвок, глухих i темних, на далеких глухих гонах.

Пронеслась над ними революцiя, як вихор, у плуг тисячолемiшний упряжений, перевернула цiлину. I от: iз чорної, плодючої землi густо та зелено — сходи. А в глушi де — не — де, потiм, як полоснули бур'яни…

Думав про Матюху з його компанiію, про позавчорашнiй сход, про збори в себе в хатi, отодi, увечерi. "Брешеш, Матюхо! Коли хазяїн приходить на ниву й бачить, що глушать бур'яни, вiн убродить у хлiб тодi й вириваі їх iз корiнням. А потiм оберемками виносить на межу".

Ступав широко й думав ще за Обухiвку.

До шелюгiв дорога була добра, пiщана. I шелюгами. А потiм пiшли чорнозем та солонцi. Ноги хоч ще й не грузли глибоко, та налипало на чоботи, i волочив їх, як пудовi. На його щастя, зразу ж за Михайлiвськими хуторами нагнав якийсь чоловiк рябою кобилою у возi. Давид попросив пiдвезти його, той узяв — теж їхав у район. Так що через двi години яких уже пiд'їздили до Щербанiвки.

Зразу ж од степу, звiдки пiд'їздили Давид iз михайлiвським чоловiком, вигiн — ярмарковище — широко розлiгся. Цiлий табун вiтрякiв прилетiв звiдкiлясь i спустився отут. Далi стояли гамазеї, крамницi й рундуки базарнi. Базар уже розходився. За гамазеями, лiворуч, — маіток колишнього iнженера Погорiлова. Колись, як ще хлопчиною, бувало, Давид приїздив з батьком на ярмарок, за парканом високим вiн здавався якоюсь казкою: висока водокачка, будинки з терасами… У шпарочку паркана видно тодi було: в дворi машини всякi, сад, пiдстриженi дерева й iще якiсь дивнi — униз вiттям росли. Тепер паркана зовсiм не було. На великому, порослому бур'яном подвiр'ї стояла мовчазна водокачка, розбитi будiвлi, купи цегли з бур'яну. Тiльки пiд садом стояв одремонтований флiгель та стайнi. Бiля купи гною з вилами порався в червоному кашкетi мiлiцiонер.

Дядько, як проїздили, оглянувся до парубка й сказав:

— Оце мiлiцiя тут мiститься. Ото пiд садом льох, сидiв i я в тiм пiдвалi. Не дай бог нiкому! То арештантська і таки, а то й у льох саджають.

Давид поцiкавився, за що ж його посадили були.

— Та от сказати так, — почав дядько, живемо ж ми на хуторi. Ну, а життя наше звiсно яке. Прийшли й до мене вночi пiд вiкно: "Хазяїн, одчини". Потiм стали у вiкно лiзти. А в мене ружжо було, я й вистрелив. Одiгнав — таки. Як же прилетiла на ранок мiлiцiя шукати ружжа. Я вже й оддав їм; все одно заарештували. Троі суток держали, аж поки штраф не заплатив. Тпру!

Приїхали.

Бiля ганку стояли пiдводи, на ганку багато селян. Було рiвно одинадцять, коли Давид зайшов у канцелярiю й глянув на годинник. У канцелярiї за столами сидiли й шкрябали перами писарi, навiть на машинцi стукотiла одна машинiстка — бiлява тендiтна панночка. Бiля дверей товпились селяни, й пахло чорноземом i од сiрякiв — вiвцями пiд дощ.

Кричали плакати з стiн: "Купуйте селянську позику!", "Пiдвищуй урожай!"

Кликав наймит у спiлку "Всеробземлiс". Два кремезних чоловiки, робiтник та селянин, тисли руки один одному й гукали: "Хай живе змичка мiста з селом!"

Якось одразу де й подiлося в Давида чуття самотностi й пригнiчений настрiй. Знов одчув у собi таку певнiсть i радiсть, мов то живi люди, живi заводи, фабрики димлять, бринять не на плакатi, а в повiтрi ескадрильї лiтакiв. Життя буйне — вiдродження країни.

Скинув будьонiвку, трошки патлатий i з веселими очима. Пройшов до кабiнету голови. Сам секретар був, а голова виїхав десь на село i повернеться, може, надвечiр, а може, аж завтра. От жаль!

— А що ви хотiли? — спитав секретар.

Та з землею в них нiяк не влаштуються в Обухiвцi. З весни ще подавали приговор про проведення землеустрою, i от не чути нiчого, i приговор той десь загубився. То думають iзнов оце. Зараз у них провадиться органiзацiя земельних громад. I думають сход оце скликати, то хотiв побалакати: треба, щоб хтось iз району прибув, бо в них же, в Обухiвцi, "диктатура" Матюшина, — вiн може i пику побити, i сход розiгнати.

Секретар нiчого певного не сказав. Подивився пильно на парубка — мовляв, якби ж це був голова.

— Да, жаль, що голови немаі.

Зайшов потiм у партком. Там же це, з коридора просто дверi. Але саме сидiв з Мироновим (це секретар парткому) начальник мiлiцiї. I, як зайшов Давид, Миронов одмахнувся рукою — зараз занятий. Давид вийшов у коридор i сiв на лутцi, пiджидаючи. Хвилин через кiлька вийшов iз кiмнати начмiлiцiї з забинтованою шиію. На Давида тiльки зиркнув скоса гостро й пройшов, побрязкуючи шпорами. Давид тодi зайшов у партком.

— Ну, що скажете, товаришу? — коли той сiв перед столом, спитав Миронов, закурюючи, пильно дивлячись примруженими очима на парубка.

Давид витяг iз — за обшлага якiсь папери, партквиток, поклав на столi перед секретарем. От спершу зареіструватися. Бо тодi якось приходив, а в парткомi нiкого не було. А скаже от що: свавiлля та безладдя страшенне в них на селi. Вiн сам з Обухiвки. Миронов це знаі. Розгорнув квитка Давидового, дивився туди, а скоса, спiдлоба, поглядав на парубка. Згадав, що йому говорив Сахновський, як приходив оце, i подумав: "Да, пожалуй, ще б тiльки жупан та шлик чорний…" Спитав, пильно припавши очима:

— В партiї з якого року?

— З двадцять першого.

— Де вступили до партiї?

— В Червонiй Армiї в Ташкентi.

Миронов мгукнув i довго не зводив очей з Давидового обличчя, потiм спитав: що ж там у них, в Обухiвцi, за свавiлля та безладдя? (I "свавiлля", i "безладдя" — пiдкреслено в нього). Давидовi одразу, вiд самої iнтонацiї його голосу, стало якось не по собi, i вiн уже вiдчув, що не скаже, як думав: щиро, по — товариському. Вiн похмурився i став розповiдати про сход, про Матюшину полiтику й мордобiй, про iсторiю з наймичкою. Миронов, здавалось, уважно слухав його, а як скiнчив Давид, затягся цигаркою й спитав нi з того нi з сього:

— Ви от що, товаришу, краще скажiть: у дев'ятнадцятому роцi, до

Червоної Армiї, де ви були?

— До приходу денiкiнцiв — дома, а потiм — в лiсi, у партизанському загонi.

Ще мгукнув Миронов i мовчав. Довга пауза. Чути було — в коридорi гомiн та рипiли дверi на блоцi.

Миронов перший озвався:

— Це все, що ви мали до мене? — i, одклавши квиток, взяв олiвець i схилився над паперами.

Давид спалахнув.

— Товаришу, я жду, що ви ще скажете! Невже й цього вам iще мало: на сходi, перед цiлою громадою, чоловiковi за те, що голосував проти голови сiльради, партiіць б'і в кров обличчя — мало? Хватаі й намагаіться згвалтувати дiвчину начальник мiлiцiї, добре, що вирвалась, — i це мало? Село затуркане, темне, в хатi — читальнi досвiтки. Ночами п'яний розгул iз Матюхою на чолi. Я оцi днi ходжу сам не свiй. Iнодi просто не вiриться, що це дiйснiсть, а так — немов заснув i душить кошмар. Я пiшов сюди, думав порадитись iз товаришами. Щось треба робити! Жити ж не можна!

Миронов трохи пождав, поки Давид заспокоївся, i сказав тодi на диво байдуже:

— Це все буде в парткомi обговорюватись. Да, Обухiвка — бандитське село, темне. Хто ж винен? Що Матюха п'і, про це ми знаімо, i знаі партком.

П'і, та розуму не пропиваі: недарма ж два роки обирають на голову, i якось зовсiм не можна припустити, щоб вiн… та ще на сходi. Сахновський позапартiйний — хай буде вiдомо йому. А потiм — "намагання згвалтувати" — це таке розтяжиме поняття.

I взагалi його, Миронова, дивуі: на селi працi для партiйця — непочатий край. На селi — кооперацiя, КВД, культосвiтня робота. А вiн iз такими дрiбницями…

Давид оторопiлий дивився на нього й довго мовчав. Хотiв щось сказати, та втримавсь. Тiльки закусив губу до болю, пiдвiвся. Довго надiвав будьонiвку на голову. Ще стояв i думав: не вiрилось, що от треба повернутись i вийти. Секретар уважно дивився в папери, немов не помiчав, чи Давид тут, чи вже вийшов. А як простяг той руку за партквитком, раптом пiдвiв обличчя й сказав:

— Нi, товаришу, квиток хай залишиться в мене.

— Чому?

— Вiн нiде не дiнеться, — ухильно вiдповiв Миронов.

Надворi, як зiйшов з ганку, став пiд мрякою й досi оторопiлий. Думав: "Що таке? Чи дурень, чи в однiй бандi?" Але потiм поволi одходив, тiльки настрiй такий же безпросвiтний та важкий був. Сходив потiм на пошту, вкинув листа в редакцiю газети "Голос працi" й передплатив газету на три мiсяцi для хати — читальнi на тi грошi, що зiбрали тодi ж у недiлю. Трохи полегшало й надiйнiше стало.

Годинник на поштi показував пiв на другу. Давид довго не барився вже, улаштував iще деякi свої справи й рушив додому.

Як i тодi, вранцi, мрячило й тоскно гудiв над головою телефонний дрiт на однiй нотi. А в грудях у парубка немов теж натягнено струну одиноку, i бринiла вона тоскне й боляче.

Так усю дорогу. У Михайлiвських хуторах смеркати Давидовi стало.

Вже де — не — де свiтилось по хатах. А як за хутiр вийшов, зовсiм чорно стало — нi дороги не видно, нi степу. Все небо крiзь мряку й рiллi злилось, змiшалося в чорну й липку квашу. Гудiв дрiт. I було, що дрiт обривався, тихо тодi, тiльки ноги в грязюцi чвакали. Потiм, чути ногами стало, — почалися пiски… Це шелюги вже. З обох бокiв дороги в темрявi тьмяно плямiли на сiрому пiску кущi, кучугури. I зовсiм близько чорнiла смуга соснової посадки.

Поминув хрест край дороги — колись при денiкiнцях тут розстрiляно кiлькох селян, як гнали їх на Щербанiвку. Згадав, як Зiнька вчора… I раптом одчув у собi таку смертельну тугу, мов серце хто взяв i здавив у холоднiй слизькiй руцi, аж пальцi в нього повгрузали.

— Уб'ють сукинi сини. Десь пiдслiдять i вб'ють. Ну й хай. Хiба й ранiш не дивився вiн смертi смiливо в самi очi: до стiнки становили… Що наше життя, кожного з нас, перед тiію великою радiстю трудящих, що ради неї кидали матерiв, жiнок, дiтей i йшли з гвинтiвками, обшарпанi, упроголодь, щоб, може, нiколи не вернутися. Падали в кровi тисячi без вагання, бо буде ж радiсть i тим, кого покинули, i тим, хто буде ще приходити в життя. А що їм оце тiльки мить одну, що тiльки крилом черкнула… А! хiба радiсть чи й саме життя вимiрюіться часом!

З — за шелюгiв блиснула жовтенька крапка — це шелюгам край. I просто вниз, пiд гору, у долинi — Обухiвка, немов хтось жменею сiйнув зерно золотаве в чорну рiллю.