Бур'ян

XXXI

На ранок з двору два вершники мiлiцiонери — чорнявий i ще один, а рудого не було — вивели двох: Якима й Тихона — i погнали по дорозi, куди стовпи потягли дроти. На Мачухи, видно, а там — нiч, а завтра в мiсто.

Давида не було з ними. I нiяк спитати було: йшли обидва посеред дороги похнюпленi, а по боках — вершники. Зiнька й дивилась — як — як не крикне.

Iшла поруч iз ними по дорозi, а вони й не глянули. Вниз у долину повилась дорога пiщана. Верст за двi далi — червонiють кущi шелюгiв смугою широкою на бiлому пiску. По дорозi з базару їхали i йшли люди.

— Нi, з цими нiчого не робитимуть.

Того ж дня надвечiр випустили iнших обухiвських. Саме пiд вiтряком стояла Зiнька, як iшли додому. Перестрiла — побитi всi, у синяках, i хоч втомнi, а й не спинились, хтось тiльки оглянувся неспокiйно на руїни за гамазеями. Дядько Гордiй одстав. Пiд вiтряком стали з Зiнькою, i почав вiн розповiдати їй про все: Давида зразу ж у льох закинули, а їх укупi. Потiм уже й Тихона та Якима в другу камеру перевели; що з Давидом, вiн не знаі. В ту нiч у вiкно бачив Яким, як водили його на допит. А потiм у льох аж два повело його з лiхтарем. I щось довго там були. Мучили, падлюки, мабуть.

Зiнька як вирiзьблена з сiрого мармуру, холодна й строга. Дядько Гордiй про лист згадав, що казав ото Давид по дорозi, але Зiнька цього вже не чула. З Гордiівого обличчя очi її впали туди, на руїну пiд садом. I як пiшов уже — не зна. А тiльки тодi вперше кинулась, як у канцелярiї вогнi зайнялись — рано сьогоднi. I вперше тодi вiдчула невимовний жах.

Пройшла до гамазею найкрайнього й стала, як i в ту нiч. Але сьогоднi їй усе в дворi тому якесь незвичайне, мов весь вiн налитий тривогою. I у вiкнах чомусь так рано сьогоднi свiтло, i пробiг хтось од конюшнi мовчки, i грюкнули дверi, не як учора грюкали. Дивилась на льох, що тьмяно обiч флiгеля виступав у темрявi, i iнодi вiд утоми очей заливало темрявою льох. Дiвчина одривалась тодi вiд стiни i, витягши шию, до болю напружувала зiр, поки знов не вловить тьмяної плями. Вiн там. Не пропустить його — не трiпне й вiями. Але що ж iз ним? Чи хоч живий? Згадувалось (це як уже Гордiй сказав), що й сама бачила, як учора ходили в льох. Тодi ж не знала

— чого. I навiть сьогоднi бачила — з цеберкою чогось ходив рудий. Може, одливати. А може, й нема вже?..

Витягла шию жадiбно в нiч, i груди самi хватали повiтря хвильно — хотiли крикнути, позвати. Дуже, на всю зоряну нiч, а вiн щоб тихо озвався: "Я!". Але був глузд. Але ж i так хотiлось хоч знати, що з ним, хоч одне слово стиха почути.

Не владна над собою, вона одiрвалась од стiни й довго насторожено слухала.

Нiч. На селi гвалтували собаки. На руїнах тиша. Зiнька ступила крок у сухому бур'янi, ще прислухалась. А тодi, крадучись поза розваленими коморами, пройшла в сад. У саду листя шарудiло пiд ногами i так гостро запахло осiнню, аж голова дiвчинi захмелiлася. Згадалося — тодi ж отак у саду, як за телям бiгала, а бiля цегляного муру стояв у будьонiвцi. I не впiзнали одне одного. Хтось свиснув стиха од гамазеїв, мов чайка кигикнула. Догадалась: Iлько її, мабуть, шукаі. Але не вернулась. Помiж дерев у зарослi тихо, щоб же й прутик не хруснув, побрела вона аж на край саду до подвiр'я. Льох — ось — ось, тiльки ще трошки двором Бур'ян високий i жалива од саду. Дiвчина спустилась на землю й порачкувала тихо й усе прислухаючись.

На ганок хтось вийшов i постояв трохи, потiм пiшов за флiгель кудись. Зiнька ждала довго — довго, чи ж вiн вернеться. Нi, видно, так хтось приходив, а це пiшов. Знов пригнулась до землi й полiзла жаливою.

Стиха — тук, тук, тук — тричi в дверi, оббитi бляхою, виткнувшись iз бур'яну, i прислухалась. У льоху тихо. Ще — тук, тук, тук — ухом припала до дверей, дихання спинила й почула тепер: десь глибоко глухо застогнав хтось. Потiм ближче — знати, тихо лiз по сходах, бо довго стогнав i наближався поволi, мов за стогоном кожним хiба на вершок. Врештi, бiля самих дверей уже й тихо — Зiнька не впiзнала голосу — глухий i замогильний:

— Хто?

Припала Зiнька обличчям до дверей.

— Я, Давидку! Живий ти! — радiсно i з розпачем вирвалось у неї з грудей. Потiм оглянулась, прислухалась i говорила:

— Провели тих, а тебе нi. Давиде, що вони з тобою надумали? Давиде, ти не бiйсь! З — за дверей сказав:

— Сю нiч! Бо обмивали кров оце перед вечором. Зiнька аж уся до дверей прилипла.

— Давидку, ми не дамо. Ми слiдимо з хлопцями. Ми за вами йтимемо — i в шелюгах, аж поки день буде. О, хоч би щiлиночка! — i мацала дверi руками. — Хоч би я на тебе, мiй любий, глянула! — I мацав хтось дверi з льоху — чи, може, як руки зв'язанi — не руками, а обличчям.

Ззаду хтось — хап! Кинулась Зiнька, аж крикнула, ще й чула: у льоху

Давид крикнув глухо й застогнав. А ззаду — пiд руки i, обхвативши попiд грудьми, до болю хтось тиснув i хрипло:

— Ах ти ж, падлюко!

Дiвчина билась, як пiйманий птах. Зубами руки хотiла — та нiяк їй за свитою. Чула — одiрвалась од нiг земля й так у руках понiс. Бiля ганку вкусила — таки — кинув, але руки не пустив, схватив з усiії сили й так поволiк по сходах у темний коридор.

Як у канцелярiю увiв, iз — за стола пiдвiв обличчя начмiлiцiї, i Тягнирядно глянув iз крiсла з — пiд грубки — сидiв iз гвинтiвкою в руках. З — за спини в дiвчини, не випускаючи її, виткнувся рудий i сказав:

— Пiймав бiля льоху.

Вийшов iз — за стола Сахновський i, пiдступившись до дiвчини, довго дивився на неї. Сказав, не зводячи очей:

— Це ж Матюшина наймичка.

Тепер i рудий глянув — вона. Розповiв, що бiля льоху була, щось iз Мотузкою перебалакувалась. Знати — його полюбовниця. Начмiлiцiї пильно ще глянув на блiде, змарнiле, але таке ж гарне i в розпачi, i в скорботi дiвоче обличчя, i тонкi нiздрi в нього трiпнули.

— Обшукай!

Рудий обмацував її, а повернувши пику до Тягнирядна, вищиривсь i моргнув тому. Сахновський уловив його рух i нахмурився.

— Кинь!

Наказав потiм одвести її в арештантську й замкнути. А ключ щоб йому принiс. Та нехай не здумаі дурницi — зараз хай i вернеться. За одну мить щоб тут був. Рудий незадоволено ворухнув бровами й повiв Зiньку.

Ще чула, як iз ганку звiв її, - у льоху гуркнуло в дверi. Зiнька крикнула щось i пручнулася з рук. Та не вирватись їй, бо руки, як залiзнi наручники, її руки здавили. Ще од гамазеїв чула — свист, мов чайка кигикнула. Але це було й останні, що чула. Потiм упхнув її рудий в арештантську, трохи, вагаючись, постояв ще на порозi, хряпнув дверима й замкнув.

Хвилину дiвчина стояла у темрявi, тупо дивлячись на зачиненi дверi. Мов упустила кiнцi й не тямила, що це з нею. Знадвору долетiло до вух їй — гуркнув у дверi в льох i хрипло: "Ти, ти, гляди менi, я тебе погрюкаю!" Не рудий це. I дзенькнуло. З — за дверей, з льоху глухо — не чути що. А дiвчина кинулась до вiкна — вгорi загратоване, маленьке, — руками до нього не дiстане. У хатi поночi i самi голi стiни. Зiнька обмацала всi їх навкруг, у дверi била. А враз насторожилась.

Нi, то їй не вчулося — кроки, й дзвенiло тихенько надворi. Ще гуркнув у дверi в льоху. Потiм у сiнях — дзiнь, дзiнь…

Тодi ж почулися ще кроки в сiнях, i чула — хтось сказав:

— Товаришу начальник, ну, ми ж повели.

— Да, да. Та глядiть там! Через сад ведiть. Руки ж розв'яжете перед тим. — Вiн клацнув ключем у дверях. А Зiнька так i припала до дверей, дихання забило їй. Мацала дверi й уся постаттю влипла в них, мов думала, що наскрiзь виступить крiзь них на тiм боцi. Врештi до щiлинки припала й зойкнула:

— Начальнику!

Вже од надвiрнiх дверей оглянувся Сахновський i вернувся:

— Що тобi?

Зiнька, захлинаючись, заговорила, як у гарячцi:

— Я дурна! Яка ж я дурна! Я вже не буду, — i мацала руками дверi, й благала в щiлину. — Пустiть мене! Ну, йдiть сюди швидко!

Пауза. Сахновський трохи подумав i сказав крiзь дверi, повернувши ключем:

— Гляди ж менi. Вiзьму в кiмнату, а будеш iще дурiти — в льох закину.

— Не буду, не буду!.. — хапаючись i схвильовано казала дiвчина.

Сахновський одiмкнув дверi й мiцно взяв її об руку. Так i повiв. Iз темряви кинулось в очi — зiяла чорна дiрка льоху: вже повели. Була трiпнулась, та стиснув дуже й глянув з погрозою. Подумала: нi, так не можна, їм двi версти до шелюгiв — ще встигне. Летiтиме, а дожене!.. I Зiнька прискорила ходу. Вже на ганку була, а вночi од гамазеїв — свист чула, як чайка кигикнула. Серце тукнуло й наче спинилось.

У своїй кiмнатi, просторiй i розкiшнiй, Сахновський пустив Зiньку й зачинив дверi в канцелярiю. Горiла лампа ясно на столi пiд зеленим абажуром, i в хатi вiд того все було зеленаве. Посеред хати Зiнька, як привид, — в розстебненiй юпцi, простоволоса: хустку велику десь загубила. Стояла нiма i мов скам'янiла. I як сказав Сахновський, щоб скинула чоботи та свитку, — мов i нечула, чи мов так довго до неї летiв голос через хату: лише за хвильку здвигнулась i скинула чоботи й свитку. З бильця на лiжку взяв Сахновський хустку велику жовтогарячу з квiтками i звелiв їй накинути на плечi. Зiнька й це зробила тремтячими руками i все стояла нерухома з нiмим i тупим поглядом в одну точку.

Сахновський сiв на канапi близько стола й закурив. Крiзь дим дививсь на неї й глибоко затягався цигаркою. Потiм покликав:

— Пiдiйди сюди!

Зiнька стрiпнулась. Впали очi на нього, з нього впали — просто проти неї велике, на всю стiну, стояло трюмо, а в ньому… аж уся здригнулась, а очей вiдiрвати не може. Дивилася з жахом великими округленими очима, й на неї звiдти дивилась — нi, i то ж вона — Зiнька. I жовтогаряча хустка на плечах, а обличчя зеленаве й очi глибоко, як двi ями чорнi, i темною ямою провалений нiс.

— Ну, йди ж!

Враз у вiконницю знадвору — трах! — видно, цеглиною. Трах! — десь у дверi на тiм кiнцi будинку. Дiвчина так i зiрвалася з колiн. I вiн уже не до неї — з кобури вихватив наган i побiг у дверi через темну канцелярiю в коридор. Зiнька оторопiла на мить. За серцем, що в грудях закалатало чи на сполох, чи радiстю, не чула нiчого.

Нараз отямилась, i перше, що в голову їй, — лампу — дмух. Темно в хатi.

Зiнька, як кiшка, нечутне, боса, навшпиньках вибiгла з хати, через канцелярiю i вже в коридорчик, а на дверях — вiн. На ганок не виходив, стояв на порозi — видно, боявся. I з порога кричав у нiч:

— Буду стрiляти!

Знадвору нiчого не чути. А на ганок не йде, простяг руку до дверей уже, щоб зачинити, як раптом Зiнька ззаду з усiії сили кинулась i з криком нестямним у спину руками вдарила, — аж упав на ганок. I вона з ганку впала звисока, — аж в очах їй зiрки, але за мить, як пiдрiзала косою перепiлка, зiрвалася й нерiвне зигзагом побiгла через подвiр'я та бур'ян…

Хтось — чула — гнався, кричав хтось. Уже й на вигонi вона, а ззаду тупiт чобiт i крик. Зiнька бiгла, що було сили, аж у вухах вiтер свистiв. А далi сили не стало. До вiтряка до першого саме добiгла. Дихання їй забило i вона не впала — обiперлась об вiтряк. Iззаду ще тупiт у темрявi, мов бiгло двоі. Враз стихло, потiм свист тихий. Зiнька тодi скрикнула й знов зiрвалася. Але вже бiгла й оглядалась, i кричала в одчаї назад:

— Ой швидше!

Хлопцi догнали її вже за вiтряками. Не спинялись нi на хвилинку. На бiгу хлопцям сказала, що повели. Думала — хоч вони побiгли.

А хлопцi не бачили, її все ждали та вже з Савкою одчаялись та цеглинням стали… Що вiн робив з нею? Зiнька нiчого. Тiльки ще швидше бiгла й трошки шкандибала.

I все ж до шелюгiв їх не догнали. У шелюгах ще дужче бiгли — уже захеканi й гарячi як огонь. Враз Зiньку за руку Iлько схватив i сам спинився, i Савка. Дiвчина притаїла подих i стала — слух i зiр. Та по дорозi нiчого в темрявi не чути й не видно. Раптом обiч, уже в шелюгах, блиснуло, мов хтось кинув цигарку, i голос глухо в темрявi:

— Стiй отут!

Скрикнула Зiнька, Iлько згарячу пальнув iз обрiза — сам не знав, чи туди, чи вгору. А з шелюгiв у ту мить, _мов_ дуплетом, iз двох гвинтiвок — бах! бах!

Чорна нiч. Ще перед самим обличчям у Зiньки вже на бiгу — пихнуло полум'я обрiза й оглушило її. Бiгла, падаючи, прориваючи кущi, i кричала щось у нестямi. Не чула — чи бiгли за нею хлопцi. Чула ще пострiли — два, десь далi — бах! бах! Спiткнулась i бiгла знов, очима розпанаханими у темрявi жадiбно шукаючи, помiж кущами. I за одним кущем враз, аж одкинулась, потiм зойкнула й шарпнулась до нього. На сiрому пiску мiж шелюгами, розкинувши руки, лежав нерухомий, чорний, хрестом.

Перед ним i впала на колiна як пiдрiзана. Руками сплеснула й зойкнула в нiч. А враз похитнулась i з стогоном непритомна впала до нього на пiсок.

Нiч одгукнулась ще двома пострiлами, але далеко десь у березi, — бах! бах! Потiм уронила зорю — велику пекучу сльозу — i занiмiла в печалi…