Бур'ян

VIII

На розi вiд майдану, де церква, бiля школи людей уже зiбралося чимало. Тупотiли на ганку чобiтьми, курили, гомонiли, сновигали в коридор, з коридора. Стояли бiля ворiт на вулицi юрбою.

— Чого вони не починають?

— Та голови нема,

— Гостi ж у голови!

Чухав потилицю хтось: пiшов сюди, а дома нi годовано, нi наповано, а хтось йому:

— Ти що ж, порядкiв наших не знаіш? На двi години призначено — у сiм збирайся. Нiде, мабуть, такого немаі!

Хтось пiдбивав розходитись, бо все одно, мовляв, нiчого сьогоднi не буде. I з — за ворiт тодi з юрби гукнув хтось:

— Да, братцi, розходься!

— А хiба що?

— А он — дивiться!

Бiля ворiт стихло одразу, i всi дивились на майдан. I на ганку стихло. Добре звiдси видно: од вiтрякiв по дорозi пара баских вороних коней у бричцi летiли просто сюди. Ближче. Аж землю рвуть копитами воронi, в милi. А на передку кучер у червонiм картузi — мiлiцiонер — одкинувся назад, — на вiжках конi несуть. У бричцi розвалився начмiлiцiї Сахновський iз району. Юрба колихнулась i од — линула з вулицi до огради. Як вихор, пролетiв повз школу. З шумом знялись галки на тополях круг церкви. А десь у вулицi вже баритон — "ге — еп!", i горобцi з тинiв, i малеча з дороги, як горобцi, пiд тини розлiтаються.

— Ну, тепер жди їх!

— Розходься, братцi!

Натовп колихнувся i ще зашумiв дужче. Сходили з ганку сюди до ворiт.

Уже були розходитись почали, як нагло гурт, що з вулицi виткнувся, — махають руками на них i ходу прискорили. Що там таке? Вертались до школи, i той гурт пiдiйшов.

— Куди ви розходитесь? Он iдуть!

— А начальник мiлiцiї хiба не до нього поїхав?

— До нього. На воротях стрiлись, устав iз брички, а й у двiр не зайшов. Прямо сюди йдуть усi. Видно, щось важне.

— То неспроста, як i в двiр не зайшов. Угадували: може, кого арештовувати? Бо якби самогонку трусити, не так би це нагально, де ж таки:

i в двiр не зайшов. Якось притихли всi i мовчки, хмурнi й тривожнi, валили в школу, гупали чобiтьми на ганку, до гурту: "Iдуть!"

В класi за столом секретар сiльради сидiв i щось вiдмiчав у продподаткових списках. Оточили селяни його. I на партах сидiли. Од вiкна ген на партах — юрба цiла. Проти вiкна стояв Тихiн Кожушний, сидiв на лутцi Яким, що оце з бурякiв повернувся. I говорив вiн, розповiдав про роботу на буряках, про життя тамошнiх селян, що живуть поблизу цукрового заводу, про заробiтки їхнi на плантацiях. Дядьки слухали уважно, захоплено. Аж не втерпiв Гордiй — незаможник, що в нього семеро дiтей:

— I трапляіться ж людям добро таке — завод! А тут, як обжався, хоч поламай руки, бо не потрiбнi ж нi на що. Або якби спалив млина, а бог щоб вiтрiв не посилав, — хоч би за крила вiтряки крутили, робота б була. I як ми ген туди далi, рокiв за десять, у свiтi й житимемо? Народу ж намножиться. I так тiії землi — ось i в нашiй громадi — i по три чвертки на душу немаі. Шкрябаіш, шкрябаіш її, сердешну, а того хлiба з неї — всилу до весни дотягнеш. А тодi що буде? Бiда, Давиде! — схилився вiн до Давида, що сидiв з ним поруч на партi, i похитав головою. — От ти книжки всякi читаіш, скажи менi, сину, — що воно буде?

Парубок звiв голову, задуманий, i спитав:

— А як ви, дядьку Гордiю? На вашу думку?

Гордiй хвилинку в задумi дивився в чорнильницю на партi, i весь вiн мов застиг. Раптом звiв обличчя й сказав:

— Я так думаю, сину, що от як не виробить центр нiчого нащот переселення — і ж гулящi землi i в Сибiру, i на Херсонщинi, i на Кубанi, — та як не настроять нових заводiв, щоб нашу сiльську голоту — як ось ї в мене росте семеро — вони в себе втягли, — плохе життя буде.

— Це вiрно, дядьку Гордiю. I за розселення, i за заводи. I центр уже виробив: і ж фонд переселенчеський. Тiльки що бiднi ми, не може держава переселенцевi допомоги дати, а так, на свої ж сили, хто ж зможе далеко куди переїхати? Чи ви, чи я? I заводи старi пускають i новi будують. А вже тодi на базi реконструйованої промисловостi можна буде й саме хлiборобство пiднести, щоб було воно в нас культурним хлiборобством, а не таким нещастям, як тепер і.

— А це iменно, що нещастя, а не хлiборобство, — хитали селяни головами.

А в Пiвненка син в агротехнiкумi вчиться. Перехилив голову в коло Пiвненко й сказав:

— Треба до агрономiв прислухатися.

А Яким:

— Та машини всякi заводити, як — от трактори. На цукровому заводi, там же на буряках бiльш тракторами роблять.

З — за спини голос:

— Трактори — да! А тодi казарми строїти, а цi хати порозвалювати та комуну заводити. Хороше життя буде: робота ж по наряду, по карточках у гамазеях усе получати, — ще на Якима зиркнув i криво всмiхнувся, — а ось тебе, Якиме, за каптенармуса наставимо.

Яким тiльки глянув, а й слова не сказав: з таким дурнем як балакати! Сплюнув тiльки з презирством. З — за спини ще тодi хтось:

— Нi, щось не їздять уже оратори, не розказують уже про комуну.

— А проте скiльки їх і — комун та колективiв, скiльки їх буде! — сказав Давид. — Тiльки ми не про це будемо зараз, а ось про що: iдеш по селу та як глянеш по дворах, на вигiн, — скiльки тих плиток нароблено — кучугури, тисячi возiв гною на них перелiплено, та й подумаіш: а що, якби отi тисячi возiв та на поле вивiз.

Дядько Гордiй узяв його за плече.

— В тiм — то й рiч, Давиде, що не довезеш на поле, по дорозi розтрусиш: як i в нас, аж за хуторами, на Гановому земля.

— Десять верстов. За день чи й двiчi справишся. Ще хтось за спиною — уже в класi сутiнь, — не знати, хто саме:

— Як кому, так геть — то — уся пiд селом земля.

— Бо не боявся попервах революцiї, зайняв, та й усе. I що _ж,_ тобi оддам тепер, може? — сказав Якiв, Гниди старого син жонатий.

— Пересуньте ганiвську землю собi пiд село, от i вам буде добре.

Давид пильно глянув у сутiнь, звiдки той голос чути, i одмовив iз притиском:

— Землемiри — тi пересунуть.

Гнида знов:

— Авжеж! Який до землемiрiв. Не дуже лиш!

— А то хiба що?

— Он Тихона спитай що, той тобi розкаже, — i Гнида блиснув у сутiнях зубами, — засмiявся. Проти вiкна на сiрому тлi вечора темна незграбна Тихонова постать ледве помiтно ворухнулась, i голос глухий, повний ненавистi й презирства:

— Ти, Гнидо, зубiв не вишкiряй. Бо я мовчу, мовчу, та як дам, то тiльки визбираіш!

— Овва!

— Подивишся!

I Яким тодi до Гниди:

— Думаіте, не знаімо, чия то робота?

Вiд дверей нагло — тш! Стихло в класi, а в дверi увалилися й пiдiйшли до стола Матюха, начмiлiцiї, старий Гнида. До парт — Огиренко й Губаренко, сiли спереду. I ще в дверi валили селяни, проходили в глиб класу, бiля порога ставали, — повен уже клас. Щось бiля стола, посхилявшись, гомонiли голова з секретарем та начмiлiцiї. I Гнида совав туди свою гостру пику. В класi як в усi — тиша. Пiдняв голову Матюха й очима п'яними важко полiз по обличчях селян — на переднiх партах i в глиб класу. Бiля вiкна — на Тихоновi та на Давидовi затримався поглядом. До начмiлiцiї нахилився. Тодi й той глянув до вiкна i довго не зводив очей з Давида. Потiм клацнув срiбним портсигаром i закурив.

Матюха хриплим голосом сп'яну оголосив загальнi збори обухiвської громади одкритими. Повiстка дня така — взяв вiн папiрець i читав: 1) заява громадянина хутора Огирi, Обухiвської сiльради, Кушнiренка i 2) поточнi справи.

— Бiльше нема нiяких питань? — хмуро глянув вiн на громаду.

Тихо. А в тишi голос од вiкна Давидiв:

— Нi, питання ще і.

Матюха з несподiванки так i застиг iз повiсткою денною в руцi. Потiм голову як — як помiтно вбрав у плечi, i брови нависли. Ворухнулась громада, з переднiх парт оглянулись чоловiки, в тишi хтось грюкнув кришкою парти.

Пiдвiвся Давид:

— Мене цiкавить, та й громадi, я думаю, цiкаво буде знати, по — перше: в якому станi приговор земельних громад про землеустрiй, що шiсть мiсяцiв тому в сiльраду поступив? А друге: хай уповноваженi скажуть, що з хлiбом, зiбраним на землеустрiй, сталося i де вiн? I який вони акт з артiллю складали? Оце й усе поки що.

Матюха з — за стола склав губи в усмiшку презирливу й говорив, недбало кидаючи слова:

— Тек!.. Запомни собi навсегда, товаришу Мотузко, що цi вопроси зараз до дiла не стосуються. Як будуть вони поставленi на повiстцi, отодi й будемо їх обговорювати.

— Отже, я й пропоную їх поставити. А ви проголосуйте, як громада на це.

— Та в чому справа? — здвигнув плечима в кiнцi стола начмiлiцiї. I

Матюха здвигнув плечима. Ще й на обличчi таке здивування в нього, мовляв: i може ж чоловiк отаку дурницю молоти! Враз похмурнiв.

— Прохаю, громадянине Мотузко, менi не вказувати i призиваю до порядку. Повiстка і. Всi чули?

Шум i рух бiля вiкна. Рукою по столу — трах!

— Вишвирну, як кошеня, за дверi, тiльки ще слово менi. Я не гратись сюди прийшов.

Вiн узяв у секретаря клапоть паперу — заяву ж ту, (видно ще й чорнило на тiй заявi не висохло) — i почав читати:

— До Обухiвської сiльради, Щербанiвського району, громадянина хутора Огирi Павла Кушнiренка

Заява

В нiч на 19 серпня ц. р. я поїхав у с. Яреськи, за 65 верстов од нас, на ярмарок, щоб купити там собi коня. Був i купив собi в якихось циган гнiду кобилицю 9 лiт, заплативши, за неї 180 крб. I вже збирався додому їхати, як пiдходять до мене селяни с. Обухiвки — Гордiй Чумак, Мотузка Пилип i др. — i заявляють, що коняка це в мене — начебто Чумакова, яку вкупi з iншими шiстьма в цю ж нiч було в них заведено з пастьби. Я, опасаючись самосуду надi мною, невиновним, озвiрiлими селянами, кинувся тiкати. Але мене було схвачено, дуже збито, i тiльки мiлiцiя вже мене одбила в самосудчикiв. Потiм мене заарештували, i ось другий мiсяць я страдаю в допрi безневинно за когось. Ведеться слiдство, i з нього видно, що я не винуватий, а проте сиджу, а дома хазяйство розвалюіться i сiм'я без усяких засобiв на iснування. А потому прохаю сльозно обухiнську громаду видати жiнцi моїй приговора, щоб мене випустили з допра хоч до суду, який розбере й оправдаі окончательно мене, невинного.

_Павло Кушнiренко_

Матюха поклав заяву на стiл. Узяв другий аркуш у руки… На партах глухо зашумiла громада на заднiх рядах. Знали ж усi добре Кушнiренка — бандит, яких мало. I знали, як було на ярмарку тодi. А тепер, iч, сльозливим яким прикидаіться, приговора йому, харцизяцi!

Шумiла глухо громада. Матюха поклав аркуш i, спершись обома руками на стiл, а голову втягши в плечi, грiзно очима вп'явся в натовп. Цiлу хвилину, може. Потiм стихати стало. I тихо як в усi, аж iзнадвору виразно чути було, як десь на вулицi спiвали. Отодi вiн знову взяв аркуш зi стола. I, ще мовчки й грiзно глянувши на громаду, сказав повагом:

— Ото так заява. Написано ясно, i можна просто голосувати. Але все ж скажу, що наш прямий обов'язок громади — захищати своїх членiв. Бо це i з кожним з нас може трапитись: купив, а воно крадене. I що ж, безневинно пропадати? Вже б коли дiйсно, як хто, може, пiдозрiва, вiн сам украв коняку, то вже б розслiдування виявило. А то ось i начальник мiлiцiї каже, що, либонь, якихось циган таки пiймано. Ну, а поки — то дiло розбереться, чоловiк страдаі в допрi нi за що. Та й хазяйство гине.

Трохи помовчав. У класi тихо.

— Тут приговор і вже написаний, говорив далi Матюха, — його тiльки пiдписати треба. Думаю, що голосувати тут нiчого.

— Нi, голосувати тут і що, обiзвався з парти Давид, — а ранiш як голосувати, треба ж знати громадi змiст приговора, за що голосувати.

— Пiдписувати будеш, то й прочитаіш. А не згоден — не пiдпишешся, силувати нiхто не буде. Та й потiм… — Матюха посмiхнувся. — Що ж ти? Без году тиждень, як на селi, що ти можеш знати по цьому дiлу?

— Досить послухати, що народ за нього каже.

Тодi Якiв Гнида з мiсця крикнув:

— Тiльки ти, ей! Нам аблакатiв не треба! За грамотних не розписуйся! — Вiн пiдвiвся з — за парти й подався до стола та до голови тодi: — Товаришу голово, та голосуй. Може, тут найдуться такi, що за личнi щоти, — так що ж, i потурати їм! Як у нього коняка вкрадена, так, значить, по його — хоч винуватий, хоч нi, а гний в тюрмi! — i став поперед парт: буде ж голоси пiдраховувати. Матюха тодi:

— Це правильно, — i постукотiв обручкою по столу. — Увага, товаришi! Дивися ж, Якове, хто там буде за що голосувати. Я голосую: хто проти того, щоб…

Давид з мiсця:

— Не "хто проти", а "хто за".

— …щоб Кушнiренковi приговор видати, пiднiмiть руку, — i пiдняв лампу, щоб виднiше. Якiв рахуі:

— Раз, два, три… хто то руку? Чи вище пiднiми, чи що. Ховаішся за спину. А, то Хоменко!

— Та нi, — занепокоївся той, — то я обперся.

— Сiм, — сказав Якiв.

— Так i запишемо: сiм проти по личних щотах. А тепер, значить, пiдходь пiдписуватись. От прямо скраю й пiдходь. А ми з секретарем тодi скрiпимо.

Перший Гнида — син пiдписав, навiть не читаючи. Пiдiйшли, огинаючись, iз передньої парти чоловiки. Боязко взявся один за ручку, довго вмочав у чорнильницю, довго шкрябав — чи перо зiпсоване, — аж пiт на лобi виступив. Другий пiдписався. У класi зарухались: хто до стола, хто до дверей. Пiдвiвся й Давид iз парти, iз Тихоном та з Якимом пiдiйшли до стола. Саме хтось ручку поклав. Давид узяв тодi аркуш i став читати про себе, а Яким та Тихiн дивились в аркуш з — за Давидової спини. Прочитав, поклав аркуш i повернувся од стола.

— Нi, — похитав головою, — я такого приговора не пiдпишу: i "в бандах не участвував", i "пiдозрiнь нiяких на нього не падаі" — тут, хлопцi, дуже пальцi вашi знати. Матюха почув.

— Що таке?! — пiдiйшов вiн до Давида впритул, червоний, i руки вже в кулаки стиснутi, як довбешки. Аж сатанiі. Та де ж — народ навкруги — бачить же, чуі, це ж пiдрив властi. У! Ну — що партiіць Давид. Хоч весь тремтiв, а одхилився од Давида (од грiха). Погляд упав до дверей, де стояв гурт, а поза спинами Хоменко намагався з класу втекти. Згрiб того за груднину й витяг на середину класу.

— Ти куди? Ти голосував проти? Нi? — i вдарив у пику, аж той зайшовся. — Так пiдписуйся ж, гад, якщо нi! Я тебе вивчу!

Давид зблiд i весь тремтiв як у пропасницi. Ступив крок до голови. А тут зараз Тихiн за руку, i Яким пiдступився.

— Давиде, облиш!

Давид поривний.

— А, так ти ще й досi пики б'іш? На загальних зборах?! Ах ти ж, мерзотник!

— Геть менi з зборiв!

Аж млiі парубок. На обличчi такий бiль i зненависть. А об руку Тихiн, Яким, i до дверей рушили. Вiн не огинався. Тiльки на дверях уже повернув обличчя, блiде й строге, i кинув через плече:

— Ну, знай же, Матюхо, це тобi так не минеться!

— Зачини дверi!

Зачинив хтось iз гурту, що стояв бiля дверей. Стало знов тихо в класi, аж чути було в тишi, як шкрябало по аркушi перо: виводить прiзвище поволi важко хтось, мов борозну проорюі. Ось витер заполою обличчя заюшене Хоменко i теж пiдписався. Пiдходили ще до стола. За столом сидiв Матюха, одкинувшись на спинку стiльця, i, знати, поволi одходив. Нахилився до нього начмiлiцiї i щось сказав.

— Да, да! — хитнув голова головою. Вiн звiвся й оголосив збори закритими, бо поточних справ нiяких же немаі. А приговор хай люди пiдписують. Якiв Гнида залишиться наглядати. I як пiдпишуться всi, щоб же на дiм до нього занiс.

Пiшли. З парти пiднялись Огиренко та крамар i теж вийшли.