Бур'ян

XV

В центрi села од майдану, де церква, i через вулицю од школи стояла велика обшарпана хата з ганком на вулицю. Колись це була монополька. Дощi осiннi, завiрюхи оббивали її, i нiхто не мазав ран. Як болячки розкидало по нiй — навколо вiкон, бiля ганку, а внизу, над фундаментом, навiть знати було плетiнь. Залiзо на даху фарбувалось колись: старожили, може, i пам'ятають iще, i, може, в кого в пам'ятi збереглося, якою саме фарбою, але тепер нiяким дослiдженням цього не встановити. Ганок прогнив, i вистрьопало вiтрами рiзьблення на дашку.

Тепер це — хата — читальня.

Вдень вона тупо дивиться на вулицю каламутними вiкнами з побитими шибками. I нi одна думка за цiлий день у нiй не ворухнеться. Бо з ранку до ночi на дверях висить замок. На двох вiкнах од краю — занавiски бiленькi, i миршаво зеленiють у цвiточках на лутках калачики й зiрочки. То бiблiотекар колишнiй живе на тiй половинi. Ще за часiв "Просвiти" бiблiотекарем був, а тепер не те щоб завiдувач хати — читальнi, служить за прикажчика в кооперативi. Але й ключ од хати — читальнi в нього ж, i пiсля вечора, як замикали хлопцi хату, клали ключа, де умовлялися, а ранком, як випускала курей iз горища Ганна Iванiвна, жiнка бiблiотекарева — вчителька, то й брала в кишеню. Це й усе.

На ганку, де хата — читальня, бiблiотекаревi кури понахохлювались i застигли в дрiмотi. Отут вони й живуть.

Вечорiло вже. Пiвень злетiв на конов'язь i прокричав через вигiн своїм приятелям "на добранiч", а тодi запрохав дам на сiдало.

А вже чути далi крiзь дрiмоту — з ночi залунали голоси, жарти й дзвiнкий дiвочий смiх. З обох країв села й через вигiн валила молодь.

Загупали на пiддашшi чобiтьми i з шумом увалились у хату. Коли Давид з Якимом пiдходили до ганку, з усiх чотирьох вiкон блiдi смуги свiтла на вулицi малеча мiсила в грязюцi — їх не пускали в хату. А за вiкнами ж клекотiв шум, спiвали, сновигали, маячили проти вiкон рухливi постатi.

— Федоре, пiдсади! А тодi я тебе.

I припадали до шибок цiкавими зiркими очима.

- Їй — бо, ваш Iван, Федоре, Ганку обняв, цiлуі!

— Та бре?

— О, їй же бо! Диви, ще цiлуі! — аж захлинався якийсь, iще ближче обличчям, аж нiс розплющував об шибку, припадав до неї.

Перше, що Давидовi впало в очi, коди одхилили дверi, — густий сизий туман тютюновий, що так i колихався над головами хвилями. Крiзь його сивий серпанок виступали два дiвочi рядки попiд стiною на ослонах — спiвали щось про милого в далекiй дорозi. Пiд другою стiною юрба хлопцiв, а на столi, саме пiд портретом Шевченка, рушником брудним обвiшеним i в павутиннi, сидiв якийсь довгов'язий парубiйко, i на колiна до нього пикою в поли схилився хтось, а руку назад на спину поклав собi. Над головами в туманi блиснула рука з усього розмаху, аж той угнувся, впала йому на долоню.

Пiдвiв обличчя — знати, не вперше схилявся й пiдводився, бо аж скривлене з болю, хоч i весело наче, очима пробiг по юрбi, обернувся.

— Ти!

— Лягай! — хором юрба аж ревнула весело. Нагнув хтось голову i придавив. Той довгов'язий знов йому полами обкутав голову. А ззаду вже аж товпляться в юрбi: — Я, я… — Лусь, трах!

Давид похитав головою. А Яким сказав:

— Оце як бачиш.

— Да, роботи буде чимало. Ну, а зате i знай же, Якиме, — i раптом захоплено глянув на товариша й додав: — Дивись, як ото блищать очi! Бiсовi дiти! I це ж у поляпаса грають. А як втягти їх у життя, а як одкрити їм свiт — хоч би газету ось швидше висилали. Не так блищатимуть очi! Треба тiльки зумiти.

Спитав, чи і бiблiотека. к. Яким повiв у темний коридорчик, а потiм у розчиненi дверi, в темну кiмнату. Ще з порога чиркнув сiрника Яким.

— Оце шафи нашi.

Давид пiдiйшов до шафи i крiзь розбите скло дивився на полицi, заваленi пошарпаними книжками. Взяв одну — в нiс ударив пах старого залежалого паперу, змiшаний iз пилом. У куточках, понад полицями, навiть знати було мереживо павутинне. Поклав Давид книжку — Ліскова якийсь том. Яким стукнув щиколотком по дверях другої шафи.

— I тут книжок повно. Це генеральшинi. Бiблiотека добра, одним словом, тiльки що бiльше все романiчеськi та вiршi, а щоб мужицької книжки, трудно вибрати. Так їх i беруть — не на заголовок дивиться, а пальцями лапа: який папiр, чи не дуже товстий. А тепер i зовсiм не видають книжок, бо не вертають, скурюють.

За стiною, за шафою, бренькнула гiтара, й тихе сопрано:

Яким ще чиркнув сiрника.

— А стiни! — похитав Давид головою.

Плямiли вони болячками. В кутках iз стелi звисало павутиння, а один куток аж чорний був од вогкостi iзнизу навiть поцвiв. Пiд луткою обвалено було.

— Ремонту треба, та й доброго.

— О, це ми зробимо, це пусте, сказав Яким, кинувши порожню пачку з — пiд сiрникiв у куток i повертаючи до дверей, — от iз молоддю нам справу владнати. Бо досi хто з мужикiв хоч раз сюди заходив та оцю картину бачив, уже ти його й на налигачi не затягнеш сюди.

— Та з молоддю якось ми уладнаімо, сказав Давид. У великiй хатi, як вернулися, i досi хлопцi в поляпаса грали. I стояли бiля вiкна гуртом поважнiшi, курили i, нудьгуючи, спльовували. Туман iще густiший став. А десь у ньому бродили, як мiсячної ночi, дiвчата з спiвами, шукали когось. I наче десь далеко — далеко, а не пiд стiною, стиха спiвали. Бiля самих дверей Гордiїв Костя замахнувся рукою, гепнув по долонi i одвернувся до Якима. Обличчя стомлене i вже без запалу, а в голосi чулась нудьга.

— Хоч би ти, Якиме, був прийшов iз гармонiію.

— Не до гармонiї менi тепер, одмахнувся Яким. Спитав потiм, чи вони ще довго будуть в оцю дурницю грати. Костя здвигнув плечима — а хто ж його знаі? А за плечi тодi рукою хтось схватив його i тягнуть, i регочуть — угадано Костю. Але вiн тiльки вилаявся з нудьгою:

— Iще вам не остобiсiло!

Хтось сперечався. Довгов'язий хлопчина сплигнув iз стола i теж не схотiв уже бiльш. Коло розiрвалося. Хто одiйшов до дiвчат. Од вiкна пiдступились хлопцi до Давида, i сказав Остап пвги — удови, усмiхнувшись, а невесело:

— Оце в нас, Давиде, така хата — читальня.

— Бачу, погана!

Яким уже посеред хати стоїть i руку пiдняв.

— Товаришi, увага! Дiвчата, киньте, доспiваіте потiм! Усi повернулися до нього. Шум затих. Дiвчата ще спiвали, а потiм обiрвали не разом, не рiвно спiв. В одному кутку ще захлиналась якась смiхом, немов од лоскоту. Костя подався наперед на крок i кинув через голови:

— Ану там, — не налоскоталися ще? Замовкни!

— А то що? — пiдвiвся Книшенко i глянув спiдлоба.

— Побачиш що!

— Овва!

Од стiни одхилився тодi кремезний чорнявий парубок, Колодчин Гарасько, суворий на вигляд.

— Ну й замовкни! А то посадимо! Кажи, Якиме.

— Не дуже лиш сажай! — озвався з — пiд стiни Гниденко Филька бiлобрисий. Яким мовчки змiряв поглядом iз нiг до голови його i, одiрвавшись потiм, гукнув:

— От що, товаришi! Завтра всi дiвчата, що спiвають у хорi, i так взагалi, котрi свiдомiшi, зранку хай сюди збираються, дiло і! А саме ж мученицi якоїсь завтра, прясти все 'дно не будете. Та захватiть iз дому щiтки, а може, в кого маслянка і, то й маслянки по грудцi. Чи невже ж ми отак цiлу осiнь та зиму в оцьому барацi тифозному й будемо пропадати?!

Та й взагалi — це вже до всiх — i хлопцям, i дiвчатам — що з нього тiльки промовець кепський: не висловить так, як то думаі ясно, ну та, як умiі, - час уже їм, молодi, в нове життя входити. То колись батькам їхнiм замолоду, як життя було не їхні, а чуже, як була тiльки праця в три поти влiтку, а взимку бездiлля, куди ж було нести їм силу, за зиму нагуляну, молоду? На досвiтки! В поляпасах репались долонi (били не так, як ми!). Од реготу та спiвiв шибки бряжчали!.. Де ж було силу дiвати, як нiде? — аж до нових наймiв повеснi. А їм, оцим Костям, Остапам, Галькам та Марусям, аби була сила: нове життя їхні перед ними. Що його треба ж їм самим, своїми руками та своію головою будувати. На це треба уважно дивитись, треба газети, книжки читати, лекцiї всякi. Не без того, щоб коли й погуляти, погарювати — на те молодiсть. Але ж не так, як оце. Бо хiба хоч раз, нехай признаються по правдi, верталися звiдцiля додому, i щоб на душi було гарно? Вiн же, Яким, по собi знаі: було, йде сюди, бо тягне i хочеться чогось, сам гаразд не знаіш чого. А тiльки прийдеш, не те! Аж сум тебе вiзьме!

— Так от ми й хочемо, — закiнчив Яким, — хоч помацки, а щоб "те" нам було. Про це вже Давид подбаі. Газету ж виписали, а завтра… та й iз хлопцiв приходьте хто, — там чи кобилицю перенести, ганок полагодити.

Костя захоплено:

— О, за нами затримки не буде!

I ще хтось:

— Ми будемо!

I гамiр, галас знявся в хатi. Дзвiнкими голосами дiвчата в приступ пiшли на Якима: ще раз — що ж їм брати з дому кожнiй? Що маслянки — знають, а й на шпарування ж глини десь треба. А кобилиць не менш двох. Щоб хлопцi ж десь добули.

— Та хай сосни в посадцi наламають! — гукнула котрась. Пiвнiвська Галька пальцем колупала вже стiну бiля вiкна, так цiлий шмат глини й одпав. Кричала до дiвчат:

— Ой матiнко ж моя! Та ви подивiться!

Як гуси на вигонi — клекiт голосiв.

Христя стрибнула на стiл i з Шевченка зняла рушник та як трусне ним — пил iз нього хмарою. Згорнула його — завтра випере.

— Да, — знову Яким, — у кого портрети і революцiйних дiячiв, то приносьте. А в тебе, — до Давида звернувся, — ми портрет Ленiна поки що позичимо.

Давид хитнув мовчки головою. А очi захоплено й радiсно дивилися на молодь.