Бур'ян

VII

Гикнув Матюха — ще очi заплющенi, поплямкав губами, а в ротi погано: "Фу!" Розплющив очi заспанi — над головою кульки блискучi лiжка, вiд стiни килим i черевичок голубий iз жовтим, гарусний, Лiзина робота. "Гик", — схилився з лiжка над чавунчик, сплюнув. На подушцi бiлiй руда пляма, й на простирадлi пляма. Було того… знать. Що й скiльки там випили звечора! Чи, може, що був у розстройствi?

Буль — буль, буль — буль — надали секунди десь за стiною в їдальнi, мов пiсля дощу краплi з ринви в шаплик. I тихо. Лише через хату за дверима шипiло, шкварчало щось, i дух смаженого несло, аж на блювоту зводить.

— Зiнько!

Голос хриплий з перепою, — тоненько дзенькнула скляна ваза на комодi, як ото муха крильцем об струну. Рипнули дверi кухоннi, вiдхилилась половинка в спальню, i на порозi — Зiнька.

— Що таке?

Саме позiхнув Матюха й потягся, захрущав суглобами. Глянув на наймичку пильно й по паузi спитав:

— З церкви ще немаі?

— Ще нема.

Спустився поглядом з обличчя по стрункiй дiвочiй постатi аж до нiг. Од нiг — угору. Подумав: "I що той Льонька в нiй найшов такого? Худеньке собi".

Зiнька перебила:

— Бiльш нiчого?

— Пожди! Те… нiхто ще не приїхав?

— Безпальки приїхали. До церкви пiшли всi. "Ага! Ну, а Огирi, мабуть, прямо до церкви виїхали. От чого це з Щербанiвки нiкого немаі? Льонька ж небезпремiнно повинен бути. Хiба, може, дiла якi невiдкладнi. Що мiлiцiя, що пожежна команда…" — махнув рукою i схилився ще над чавунком.

— Ти забери оце. Та що воно воняі у вас там смалятиною? Дихання просто забиваі. Огiркiв дiстань або нi — кислиць. Не яблук, а що ото в бочонку, i квасу нацiди. Та вмитись дай.

Зiнька прихилила половинку дверей i вийшла в кухню. А тут — аж голова болить i наче чадно. Шкварчить, сичить у печi, як у пеклi. Баба Секлета

Гнидиха куховарюі сьогоднi. Вибились пасма сивi з — пiд очiпка, розчервонiлася бiля печi, лоб їй блищить од поту.

— А ти куди? — побачила, що Зiнька хустку на плечi накинула.

— Квасу на похмiлля.

— А, лихо менi! Соломки ось треба, пирiжки нiяк не пiдпеклися, а з церкви — як не видно. Пiдожде квасу, бiжи лиш соломки сухенької вхвати.

Зiнька побiгла, а баба Гнидиха охнула, розiгнула спину старечу на хвилину та й знову до печi. Люди ж таки будуть чужi, як же можна, щоб сорому набратись? "Хто куховарював?" — "Баба Секлета". Аж головою похитала. Весiлля та храми ще й з давнiх — давен по хазяїнах — хто їх одбував, як не вона? В Огиря всiх поженила й замiж пооддавала… Як i до революцiї, - яка ж важнiсть була: тi ж помiщики, можна сказати, а баба Секлета — своя в них. Бо по панах замолоду служила, обхожденiі їхні знаі… Одсунула горщик здоровенний (влiтку, як парова молотила, варили в ньому), помiшала ложкою страву, лизнула й смакувала довго; добрий борщ, як у гостиницi! Засунула горщик.

Зiнька вбiгла знадвору.

— Вже з церкви йдуть.

— Ой лишенько! — аж кинулась баба Секлета. Вiхтик швиденько з соломи скрутила, у пiч на жар вiхтик i роздуваі. Як — як сама в челюстi не вскоче. Зiнька до льоху — грюкнула дверима. На печi щось зачмихало, а згодом заплакало.

— Ой горечко!

Вийшов iз кiмнати сам хазяїн. Уже взутий, в галiфе i в сорочцi спiднiй iз манишкою на всi груди — чорним виноградом вишито. А голова як копиця сiна, зi сну розпатлана. Став умиватися в мисцi голубiй. Затим Зiнька квасу принесла повен глечик i кислиць миску. То вiн, ще й не втершися, ще мило на шиї та бiля вух, схопив глечик i видудлив iз нього, мабуть, iз кварту. Сплюнув, потiм став утиратися.

У дворi тодi ж хряпнула хвiртка, i цеповий собака загавкав i з цепу рвався — до ворiт спершу, потiм до ганку вже. Чути голос Лiзин: "Пiшов вон, дурак!" Загупали ногами на ганку. Нарештi хатнi дверi вiдчинилися навстiж, i увалилося гостей повна хата. Попереду Лiза.

— Ой яке ж тут повiтря! Пожалуйте в кiмнати! Тьотю Олю, Нiночко!

Огириха зразу ж скинула шубку з себе й на пiч до онука — зняла його з печi. Матюха галантно розкланювався з дамами своію копицею сiна. Шумно тиснув руку чоловiкам — Безпальковi й тестевi.

— А Данюша ж?

— Конi випрягаі.

— Ну от!.. — вiн звернувся хмурий до наймички, що бiля помийницi свиням готувала, i гримнув на неї:

— Ти наче вчора привезена: приїхали — значить, випрягти треба!

Зiнька взяла кухоль i, обхлюпуючи руки над цеберкою, сказала через плече:

— Бачите — не сиджу, не згорнула ж руки.

— Побазiкай менi! — спiдлоба глянув на наймичку i, вже як вийшла та, крiзь дверi наче бачив її постать i обличчя в профiль до нього, через плече: — "Не згорнула ж руки". Шваль отака! Ще розговори в неї!

— Пожалуйте, — до гостей звернувся.

Зайшли до їдальнi.

Простора, з великими вiкнами, серпанковими занавiсками позавiшуваними, хата була прибрана не по — мужичому. На покутi великий стiл, уже накритий скатертиною, з приборами чоловiк на десять. Канапа килимом застелена. Пiд стiною вiд спальнi — лiжко, не те, що спати, а декоративне, з подушками бiлими як снiг i — як не до стелi. Просто дверей — "шикарне" трюмо. Зараз перед ним Наталя, Данюшина жiнка, зачiску поправляі i бачить у ньому — у дверi з кухнi зайшли чоловiки: Матюха пройшов в опочивальню, свекор важкий, з задишкою, сiв на перший стiлець. Безпалько по хатi пройшовся. Став перед грамофоном, що в кутку на столику.

— Да, оце рiч! П'ять червiнцiв! — покрутив головою. Сопiв товстий Огир. Усi мовчали. Нiночка, що сидiла проти вiкна на стiльцi iз схрещеними на животi руками, з пахучою хусточкою в однiй, повернула байдуже голову до батька, потiм знов одвернула й застигла — в кухоннi дверi поглядом, мов там фотограф iз — за дверей: "Хвилиночку, знiмаю!" Вийшла Лiза iз спальнi в голубiм халатику i взяла вiд матерi дитину, а в кухню гукнула бабi Секлетi, щоб подавала на стiл. Потiм пауза. I мовила перша Безпальчиха, як i подобаі пiсля церкви i з хорошим апетитом перед смачним борщем:

— А старий уже у вас отець квлампiй. Старий та сивий.

— Да, дряхлий старик, — важко дихаючи, мовив i Огир, — що лiта, а що й життя — таки: тi ж харцизяки не потягали хiба й його? I в ЧК вкупi зо мною страждав у пiдвалi.

— Боже, i що за врем'я було таке страшне! I не думалося вже…

— Наладилось, — знов сказав Огир, короткими пухкими пальцями перебираючи на колiнах, — виходе хмiль iз голови. Ось i в церквi тепер; хто палив, грабував — у церквi тепер.

— А ще ж i пiп у вас — порохня з нього сиплеться, — кинув Безпалько, переглядаючи грамофоннi пластинки. Од трюмо Наталя:

— Ой Никаноре Iвановичу, як же ви виражаітесь гарно! — i манiрно звела брови дугою.

— Да, да. Вам би нашого отця Симона хоч би на мiсяць, то вас би тодi вiд церкви й за вуха б не вiдтяг.

Безпальчиха аж розсердилась: носиться з своїм отцем Симоном, як дурень iз ступою. А Огир зацiкавився, що ж воно за отець Симон у них. Одказала Безпальчиха за чоловiка:

— Та катафалiя ж у нас.

Огир аж повернувся до сестри, самої голови нiяк, то всiм тулубом.

— I справжня катафалiя?

— Та ну да, справжня. Аж у двох приходах захватили церкви. Попервах усього було — i голови попровалювали декому, i церкви замикали двома замками: i тi, i тi. Потiм узяла гору катафалiя. I наш приход успенський. Тепер аж за версту ходю до церкви.

— Бо дурна: нi разу ж не була, а гудиш, — сказав чоловiк, — слово боже на всiх мовах, хоч би на китайськiй чи на негритянськiй, — однаково — слово боже, — роблено серйозно довiв вiн, хоч було знати, що сам у слово боже нi на якiй мовi не вiрив. — То було по — слов'янському: паки — перепаки, а от а рiднiй мовi… та ще як хор гряне "боже великий, ідиний", просто в серце лліться тобi. Друга баба так сльозами i заливаіться. Благолiпiі храмовi таке придав: вiнки, рушники на всьому iконостасi. Общину сестер — мироносиць органiзував. А вже як править службу — ну, той же артист! Що ви хочете — басище силенне, сам представительний. Як кадить та пройде по церквi, так народ, особливо жiнки, перед ним i хиляться:

А вже як проповiдь скаже! I в полiтицi розбираіться добре.

Саме порiг Данюша переступив — кремезний, з русявими вусиками вниз i низькобровий. Вiн був у захисного кольору вiйськовому кiтелi, що на плечах од погонiв лише по двi дiрочки бiля комiра лишилися. На порозi вiд спальнi, як у дзеркалi, — Матюха. Тiльки цей червоний i в пiджацi, а з бокової кишеньки — червоний крайок партквитка, — колись на партз'їздi бачив отак у дуже видатного партiйця.

Привiтались. Усi якось притихли в хатi. А Матюха з Данюшею сiли плiч — о - плiч на генеральшинiй канапi. Огиренко, закинувши ногу на ногу, витяг пачку папiрос i Матюсi: "Прошу" — i сам закурив. Никанор Iванович завiв грамофон i поставив пластинку "Ой казала менi мати". Це було добре: вiльнiше всiм стало, не почувалося напруженостi, бо хоч i свої, родичi ж, аз пам'ятi як вирвати Огиревi тi спогади?

…Стояв простоволосий, переляканий, а вiн — Матюха — з наганом у нього перед пикою.

— Де миколаївськi, веди!

В саду заступом копаі Огир, блiдий, а вiн ще наганом по пiдбiччю.

— Ворушись, товстопузий, — i матюкаі…

I за Наталкою ж ганявся конем по хуторi. Звiсно, коли те було — ще у 1918 роцi. Тепер свiй чоловiк. Але як вирвати тi спогади з пам'ятi?

Сопе Огир, пальцями пухлими на колiнах задумано перебираі. Глянув на зятя, а той спiдлоба — розбiглись погляди. Знов пальцями перебираі, сопе старий. Н — да… А i йому хiба, Матюсi, те забулось? Десь якийсь черв'ячок точить. Недарма ж колись п'яний узяв руку тестеву, розмахнув, по пицi себе бив нею i кричав: "Я сволоч!"

Згадав це старий. А Матюха iнше щось згадав, перехилився до Данюшi й хмуро крiзь зуби: /

— Що там Кушнiренко в допрi дурака валяі?

— Та я ж писав тобi через маму.

— Та писав же… на поруки взяти, бо видасть. Що — я ж так i знав. Хiба не чувствував, який то елiмент твiй Кушнiренко? От i зволь тепер. Звiсно, хто йому повiрить i якi в нього речовi докази і, ну, а пляма, клопiт?.. — аж кусав цигарку Матюха. — Гад отакий! Сидiв би вже, коли попався. Ну, два роки дали б йому… Пiддержку давали б якусь i ми.

— Я й цього разу, як жiнка до нього їхала, червiнця дав.

— Ну, як же вiн там?

— Нiбито в карти дуіться на всю. На побачення вийшов, — розповiдаі жiнка, — в самих пiдштаниках та пiджачок позичений на голе тiло. I рядно, й подушку програв. I голова провалена. Жалiвся, що попервах уркагани жити не давали, ну, а тепер уже — свої.

— А розслiдування ж як?

— Видно, закiнчено. Вiн вiдмовляіться вiд усього: мовляв, у циган купив, та й усе. Питала жiнка слiдчого, чи можна на поруки його взяти. Каже, що приговора вiд громади треба.

Данюша прихилився ближче до зятя й сказав:

— Оце ж сьогоднi сход, треба б…

— Да! Треба буде! — мов iз задуми кинувся Матюха по паузi.

Грамофон стих. Принесла пирiжки на блюдi до столу Огириха, Секлета — борщ.

— Просю покорно за стiл! — запрохувала Огириха. — Лiзочко, ти ж таки хазяйка… I де та Зiнька ваша, хоч би дитину в молодицi взяла. Зiнько! — погукала в кухню. Та вбiгла i взяла дитину.

Заторготiли стiльцями, — сiдали до столу шумно. Матюха з буфета карафку дiстав i другу, меншеньку, з наливкою для жiнок.

Частували господар i господиня: до пирiжкiв, до борщу. Та ще ж чарки в

Матюхи! То пiсля локшини вже мов одмiнилися всi. I сам господар уже не спiдлоба дивився, вже й балакучий став. Та й усi за столом стали шумнiшi. Кожен говорив вищим тоном од звичайного, i говорили багато. I приборами стукали шумнiш, а вже що їли — на славу! На двох блюдах принесли Секлета й Зiнька печеню й яблука моченi. Найперша в Матюхи думка, як глянув, — що качки без води ж нiяк не можуть.

— Аякже. I ситiшi, i кормiв менше йде, як вони на водi, — хтось зауважив з жiночого краю.

— Та ясно! — Отже, налив чарку повну, аж на скатертину полилось, i тестевi пiднiс. Той вiдхилив тихенько рукою — своіму ж, мовляв, здоров'ю.

— Гм! — пожадно глянув на чарку, прозору, як кришталь. А з кишеньки бокової — краічок червоний. Усмiхнувся Матюха, глянув на гостей iз застиглою усмiшкою. Потiм нахмурив брови й сказав не своїм голосом — задерикувато перекривляючи когось: — "Раз ти партійний, не должон ти пити!" — Аж голову в плечi втяг i брови звiв — це вже вiн: — А хiба вищi партiйцi не п'ють? Конішно, не цю гадость, а коньяки всякi, портвейни. П'ють, та ще й як п'ють! Потому — наша робота партійна, — пий без нiяких розговорiв!

Випив. Частуючи далi, заговорив:

— Це хоч гнати навчились, приятна якась, все одно, як i миколаївська колись була. А попервах бувало — руда, вонюча, нiс затикаіш рукою. А п'іш, бо не пив би — згорiв би вже досi. Як i пiд партизанщину ото — коли спиш, бувало, тодi тiльки й не п'яний. А дiла, брат, якi творили! Або як i вiйськовим комiсаром був у волостi… Ну, ну, Никаноре Iвановичу, всю. "Щоб наша доля нас не цуралась".

Данюшi налив. Знов говорив далi:

— Бо як не п'іш, то й доля десь поза Уманню ходить, i сам ходиш як неприкаяний. Думаіте, легко партійному з таким народом? Думаіте, не знаю, як на мене дивляться обухiвцi — як на чорта! "Живе здорово!" А що б же — кров свою в революцiю проливав, жизнi, можна сказать, не жалiв та й ходив би обшарпаний, ячниками б давився та по — свинячому жив, як вони?! За що ми й боролись тодi?!

— Правильно!

Цокали прибори, говорили весело на тiм краї столу жiнки. Матюха все бiльше увiходив у роль.

— Звичайно, — хто жизнь понiма, той: "Правильно". А в нас же народ! От тiльки й розговорiв — не в вiчi, звичайно, хiба б я дозволив? — по закутках: "З куркулями породичався…"

За столом — як струм по всiх пробiг.

— I доки вже тi "куркулi" будуть?

— I рiвнi всi, i куркулi ще!

— Троцько в чужiй хатi живе (з хутора ж вигнали), як старець ходить, а куркуль!

— От же ж народ! Ясно ж сказано, що куркулiв тепер нема. к крiпкий хазяїн. Тiльки хто йде проти властi або не пiддержуі її, то — куркуль, злосний елемент.

— Та чи ми ж продподатку того не платимо? — Огир аж плечима здвигнув.

— Отже ж. А що у вас пара волiв та пара коней…

— Та й конi ж то Данюшинi…

— А хоч би й вашi? Хлiбороб, значить, добрий хазяїн. I державi од нього тiльки користь. В газетi ж читала якось Лiза, в "Правдi", награднi вже хорошим хлiборобам дають. Влада розумiі. От i в оренду — бери скiльки хочеш, аби лад їй дав. Наймай хоч десяток наймитiв собi, — будь ласка!

Данюша поважно тодi:

— Iнакше й бути не може. Наша Україна до вiйни була "житницею квропи".

I знаіте, скiльки хлiба вивозили ми за кордон? А тепер давно хiба ось самi з голоду пухли? I ще пухнути будем, якщо влада не вживе заходiв та правильно не розв'яже аграрного питання так, як то потрiбно в iнтересах держави. Бо що зараз ми бачимо в себе на свої власнi очi? Та десятина, що в помiщика чи в хлiбороба — власника — хай буде по — їхньому вже — у куркуля, — давала двiстi пудiв, тепер даі двадцять. Ну, в хазяїнiв — то, правда, буваі, що й до сотнi даі, а що вже в кенесе, так iменно — двадцять пудiв, i то ще — "слава богу". Бо при такiй обробцi, при такiй культурi — дурна земля, що й насiння вертаі.

— Це правильно! — поклав Огир на тарiлку виделку й витер рушником вуса. — Душа болить, як гляну, як те кенесе з землi святої знущаіться, їв мене ж за клунею хуторяни взяли. Шiсть рокiв уже, а не можу дивитись. Душа болить! Оце виїде, — сонце пiдiб'іться, розсiі на стерню, коровчатами пошкрябаі ральцем, в одну борону заволоче — роди, боже, як хоч! Та вже аж косити прийде. Бувало, заблуде який — свою ниву шукаі — шукаі, сердега.

— У вас добре, що хоч сiють, — засмiявся Никанор Iванович, — а в нас хитрiший народ: на осiнь зрале, хай падалиця сходе. I родить.

— Бодай їх родимець змалечку побив був, як отак хлiборобити! — Огир аж одкинувся на спинку стiльця, опустив голову, зламав бороду об груди й дивився задумано кудись через стiл у куток. Заговорив повагом:

— У мене ж було до революцiї сiмдесят десятин. Та я її — збуди опiвночi, з зав'язаними очима по всiх кусках обводю. Нiде й у борознi не спiткнуся… А ореш, бувало, — у двi ж пари завжди, вже не боїшся, що пристануть: "гей та гей". Батуіш ту борозну в колiно. I сiіш же — не в землю, а в пух. Ну, то й родило ж… Треба любити її — землю, спиш, i в снi, було, бачиш…

— А тепер ото й не сниться, засмiявся Никанор Iванович.

— Нi, сниться й тепер.

Сидiв задуманий, важкий i хмурий. На тiм кiнцi столу весело говорили й смiялись молодицi. Матюха взяв знову карафку, мовляв, треба ж i землю святу полити, щоб родила та щоб снилась гарно.

— Нi, що менi оцю нiч приверзлось, аж на стiл схилився Огир i всмiхнувся, — вдивленiе чисте, не сон. Своіму здоров'ю, — одхилив вiн чарку.

Другу випив. Потiм рушником витер вуса й став розповiдати свiй сон. I жiнки затихли й повернули сюди обличчя.

…Вранцi їдуть сiяти наче: вiн, Данюша й Iлько — наймит їхнiй. Сiялкою наче їдуть, за хутiр — за садком зараз нива. Дивиться вiн — аж рiллю його та переорюі хтось. Небо червоне, а на ньому, як ото малюнки в книжках і: чорний увесь i чоловiк, i коняка, в соху запряжена, не в плузi, а як ото в Росiї, - у соху. I чоловiк за сохою йде. "Що за причина?" Аж оторопiв. На Данюшу: "А дивись, чи й ти бачиш?" — "Бачу, каже, сохою оре". — "Та то що сохою… А то ж на нашому!" Та так у грудях i похолонуло. Швидше до ниви їдуть, стали на обнiжку. А вiн пiд'їздить саме — Тихiн Кожушний, здоровий такий, червонопикий, а коняка — самi кiстки та шкура. Припинив, смiіться іхидно та: "Чого оторопiли? Що орю? Он тепер твоі де" — й показуі рукою на економiчеську землю, i саме — де солонцi. "Як не моі, на яких це правах?" — "А на таких правах, на совіцьких", — i смiіться іхидно, коняку поганяі. Огир став у борознi перед конякою та — по мордi, по мордi її. А вона як заiрже. А з — за лiсу сонце тодi, i не сонце, а мов пожежа, червоне так i розлилося. I іроплани, як галич, летять iз — за лiсу. Дивиться Огир — аж Тихiн як затруситься та — геп, на рiллю прямо, навзнак i руки розкидав, а з рота кров, i судороги його корчать.

Круг столу така тиша, аж чути дихання затамованi. I в тишi хтось: "Ага!" Огир перевiв дух i аж зiтхнув важко.

— Так я й похолонув увесь: Iлько ж бiля. волiв. Це ж розслiдування буде, по судах, ще i в ГПУ потягнуть. Аж дивлюсь далi, а то вже й не кров, а зерно, як з елеватора — сиплеться, сиплеться i просто на рiллю, вже й Тихона засипало, тiльки голову й видно. Купа вже там, i все сиплеться. Я на Данюшу — бiжи за мiшками, а вiн — як скам'янiв — i не рухнеться. Хочу сам зрушити з мiсця — i не можу. Аж у пiт кинуло. I прокинувся, сорочка на менi — хоч викрути. — Огир одкинувся на спинку канапи й дихав важко, мов справдi, поки сон розповiв, заморився, задихався. На жiночiм краї заговорили тодi:

— I таке присниться. Наче проти вiйни, чи що?

— Тобi все вiйна! — махнув рукою Никанор Iванович.

— А іроплани ж i кров? — не вгавала його жiнка. — Тепер же як розказують, яка вiйна буде, аж млiіш. Нiбито — у повiтрi бiльше та газами душитимуть.

— Да, технiка — все, — озвався Матюха й повернув до тестя голову, — а вам, правда, сон теі… замiчательний приснився.

— Умгу, — закурюючи, мгукнув Данюша i всмiхнувся криво: — Якби Тихона та ще декого з землеустройщикiв схватили судороги, кучугури пшеницi насипалися б. — I — паф сизим димом.

— Та Тихiн уже. Як похрестили його, тепер як вiл ото, що на ньому iстика поб'іш: з ярма дивиться та сопе тiльки. Тут новий і.

— А хто такий?

— Та і…

Прийшли саме Гнида й Губаренко з жiнкою — крамар.

— А — а, дорогi гостi, — п'яний, розiп'яв руки Матюха, — пожалуйте! А ти, чортова Гнидо, хитруіш усе. На ж, пий тепер пiдряд, коли так, скiльки й ми випили.

Налив Гнидi три пiдряд. Далi Губаренковi.

— А своіму ж здоров'ю?

— Е, я уже. Менi ще й на сход iти. Та й на вечiр треба ще мiсце залишити, — вiдмагався Матюха. Губаренко зважив на це, тим часом Гнида, обгризаючи кiсточку, заговорив:

— Уже сходяться. Чималенько вже було, коли я заходив. Там щось Давид розумуі дуже, а з ним Тихiн i Яким — гармонiст, — удосвiта з бурякiв повернувся. Каламутять народ: чув, щось про землю балакали i про хлiб, що зiбрали були, — i по паузi додав: — Сурйозний чоловiк той Давид, буде нам з ним клопоту немало. А це ж i перевибори незабаром. Може таку свиню пiдкласти, що тiльки вухами ляпнемо.

— Що? — подивився з презирством i грiзно Матюха па Гниду. — Хто вухами ляпне? Я? — Брови низько впали на очi, очi кров'ю налились. — Та я, мать… — трах! — по столу кулаком, як довбешкою. Забрязкотiв посуд.

Скрикнули жiнки, декотрi з — за столу схопилися. I чоловiки занепокоїлись.

— Корнюшо, ну, не треба! Ну, покинь!

— Як це покинь?! Якийсь сопляк, а я вухами ляпну?! Та я одним махом, — знов — трах! — по столу, — в баранячий рiг скрутю!

Пiдбiгла Лiза, заспокоюі чоловiка:

— Ну, скрутиш, Корнюшо. Не розстроюйся. Тобi ж не можна.

— А що ж вiн! — А таки сiв на стiлець Матюха. Дивився спiдлоба й сопiв важко. Лiза рукою гладила йому спину.

— Бач, настрiй зiпсував i собi, i всiм. Погуляти ж з'їхались, а мов на похоронах стало. Розкис Матюха:

— Заведи грамофон.

Заграв грамофон вальс "На сопках Маньчжурiї". Здалеку десь, мов iз глибини саду з естради оркестр духовий. Звуки залляли кiмнату вщерть, заглушили голоси. Наталка зробила тур i перед трюмо стала, зачiску поправляі. Жiнки прибирали з столу, а якi сидiли на канапi i щось собi гомонiли. Перед чоловiками тiльки ще стояли прибори, i в карафку Лiза ще налила з четвертини. Оркестр стих, спiвала Вяльцева. Потiм дует, потiм знову оркестр.

З кухнi увiйшла Зiнька. В шумi, в тютюновому диму, як у туманi, пройшла наймичка сiра, як перепеличка, в незграбних чоботях, по простiлках мережаних, до хазяїна з — за спини. Мовляв, там чоловiк прийшов, послала громада: чи що буде сьогоднi? Рукою махнув Матюха:

— Хай пiдождуть.

Зiнька вийшла й сказала чоловiковi: п'яний, махнув рукою, сказав: "Хай пiдождуть". Чоловiк мовчки надiв шапку й мовчки вийшов iз хати. А Зiнька знов за посуд узялась; перетирала бiля столу. Дивилась у вiкно задумана: сiдало сонце червоне за хатами, десь у степу, на далеких гонах.