Бур'ян

XXX

Зiнька знала все. Ще того ж дня, як заарештованих погнали в Щербанiвку, увечерi пiдслухала — Матюха жiнку заспокоював:

— Цить, Лiзо, все буде гаразд. Льонька — той чисто обработаі. Цих тiльки нажахаі, а завтра й випустить. Тих двох у тюрму спровадить — без

Давида вони не страшнi. Ну, а Давидовi… Далi, як за шелюги, не поведуть: "тiкати буде". Сю нiч ще нi, допит буде. Ну, а на ту нiч напевне. Цить, Лiзо!

Того ж вечора й пiшла од Матюхи.

Спала нiч… Хiба спала? У Мотузки в хатi й свiтла в той вечiр не свiтили. Сидiв старий i ще якiсь чоловiки в темрявi на лавi, похнюпившись, i говорили стиха й в'яло. Мати вже не тужила, сидiла пiд комином, упавши головою на руки, i тiльки час од часу зводила голову й дивилась тупо перед собою великими од жаху та болю очима. Похита тихо головою: "Ой горе, горе!" I знов упаде на заломленi руки. Дiти на полу й не шерхнуть. Бiля матерi Докiйка притулилась маленьким тiльцем до її колiн. Христя бiля припiчка стояла похилена.

Коли Зiнька зайшла в хату, нiхто, хоч поночi, а й не спитав, хто це. I мовчки Зiнька в темрявi пiдiйшла до Христi й стала — журна. Потiм головою до її голови притулилась i гiрко удвох затужили.

Так минула й нiч. Не стелившись, полягали спати, але чи склепив хто очi на часинку? Може, дiти. А всi дивились у темряву, чи, може, хто й закрив повiки, i слухали, як тихо дзвенiла жура в хатi, як хтось зiтхне, а хтось у тишi хрупне заломленими руками.

…А вранцi йшли в Щербанiвку жiнки до чоловiкiв. I Зiнька пiшла з ними.

Усi з клуночками маленькими; хлiбину та бiлу сорочку й Христя несла. Не було тiльки Марiї з ними. Пiвнiвська й забiгала, либонь, та лежить хвора, i Лукiя в неї — не встаі Марiя. Журились: "I таки ж можна жiнцi отаке — вернулась i помирилися, а на ранок забрали чоловiка". Пiвнiвська такнула була якось значливе. I довго йшли мовчки. Вже й шелюги пройшли. Аж у хуторах зайшли до колодязя напитись та вже там розбалакались iз михайлiвськими жiнками. Потiм i самi вже йшли — балакали.

У Щербанiвку прибули — ще тiльки базар почав розходитись. У раймiлiцiю просто пiшли, але рудий мiлiцiонер i в двiр не впустив — прогнав. Другий, чорнявий, саме гнiй викидав з конюшнi, — хоч гукнув:

— Пiзнiш заходьте! Начальник iще спить! А рудий тодi:

— Все одно: свiданiй нiкоторих! Ще допиту не було.

Жiнки пiшли. I вгледiла якась — на руїнах бiля водокачки люди ходили, гурт. Один щось оглядав i записував. Може, комiсiя якась.

По бур'яну пiдiйшли вони ближче й стали несмiливо. Все незнайомi люди. Двоі селян — таки, а то мiськi. В одного на кашкетi два молоточки, i з папкою вiн. На жiнок не звертали уваги, а пильно обдивлялись водокачку i в якусь трубку на тринiжку — на неї дивилися.

Перша Химка й ступила до них.

— Товаришу начальник! — звернулась вона до того, що з молоточками.

— До вас ми! — хором усi сказали й теж пiдступилися.

I заговорили всi одразу, то перебиваючи одна одну, то сплiтаючи в благаннi свої голоси, як у пiснi хоровiй тужливiй.

Отой мiський зняв пенсне i, витягши хустку, протирав скельця. Мружив очi на жiнок. Потiм надiв пенсне i знов пильно дивився.

— Що ви хочете?

Знов хор. А чоловiк огрядний, у синiй суконнiй чумарцi, в чорнiй шапцi, сказав тодi мiському:

— Це вчора пiймали злодiїв, кооператив обiбрали. Так, мабуть, до них оце. — До жiнок повернувся: — Вам не сюди. Вам до начмiлiцiї треба, он у флiгелi, — показав вiн рукою. Нiчого чоловiк, хороший. Ще й услiд гукнув жiнкам: — Та не туди ж ви.

Махнула тiльки якась рукою, а Чумачиха оглянулася i сказала:

— Та ми вже були в нього, — не пускають.

У райвиконком зайшли. Товпились селяни на ганку i в коридорi. Шкрябали перами писарi за столами, i друкарка вицокувала тонкими бiлими пальцями на старенькiй розхлябанiй машинцi. Знати, стомилася, бо спустила руки з клавiшiв i закурила. Потiм голосно другiй, що сидiла за iншим столом, розповiдати стала, як весело вчора було пiсля вистави; до ранку майже гуляла в Льонi цiла компанiя.

З жiнок Зiнька пiдiйшла до неї й питала щось. Та невдоволено спинила мову й нервно хитнула головою на дверi. На них i напис був: "Голова РВК". Але зайти туди довго нi одна не наважувалась. Врештi пiшли Зiнька з пiвнiвською молодицею. Голови не було, а секретар сказав, що вiн у комiсiї зараз по огляду будiвель, i радив iти туди до нього, як дiло важне. Але потiм сам, вислухавши їх, теж руками розвiв — нiчого не поробиш, мовляв: справа це начмiлiцiї.

Жiнки сумнi й зовсiм безнадiйнi вийшли в коридор. Чоловiки до них жартували: "Чи не делегацiя, бува, яка бабська звiдки приїхала, що з клунками". А якийсь догадався:

— Може, не делегацiя, а кооперацiя! — сказав iз притиском на останньому словi.

Хто вгадав його натяк, а кому хтось сказав уже, а загомонiли всi одразу в коридорi про Обухiвку. Без серця, iз глумливим смiшком: кооперацiя — це не коня з конюшнi, не з комори хлiб. Тодi наливаються кров'ю очi мужичi. А кооператив десь… все 'дно — не хтось обiкрав, самi заправили проп'ють та розтягнуть. Хiба не один чорт! Хiба й отам…

— Либонь, i партiйний один попався, хтось у кутку не дуже голосно.

— Та не один, а всi, можна сказати, з отих розумних, балакунiв. Кажуть, самосуд хотiли над ними селяни чинити, та голова й стрiляв нiбито, не дав.

— I дурний!

— Не можна! Вiдповiдатиме: як же, влада на те!

— Та повбивав би їх на мiсцi! — аж скинув шапку один i змахнув руками. — Сьогоднi кооператив, а завтра останню здохляку з конюшнi виведе. А в тюрму що ж — як амнiстiї щомiсяця. А вбив — чорта з два!.. Так i оцих!

З порога Карпенчиха стара:

— Не знаіте нiчого, то й не ляпали б язиками. Зiнька з жiнками не вийшла надвiр. Ще як тiльки через порiг ступила в коридор, упало, в очi на дверях:

"Партком КП(б)У". У головi думки, мов рiй: чи зайти? Як i тут нi, тодi вже нiкуди. Це ж партiя. Саме хтось вийшов звiдти, а в дверi побачила: просто на стiнi Ленiн i пiд ним за столом чоловiк сидить. Вона рiшуче взялась за дверну ручку i ступила в хату.

— Що тобi, дiвчино? — спинив її голос, а очi той чоловiк iз — за стола звiв од аркуша, нетерпляче чекаючи на вiдповiдь.

Зiнька не знала — що ж йому сказати, як? Хвильку мовчала схвильована i чула, як стукало серце. Той чоловiк ворухнув бровами, пiдтяг їх на лоб i тiльки хотiв сказати щось, як дiвчина поривне пiдступила до стола, стала й розпачливо заговорила, хапаючись, гублячи й не знаходячи слiв:

— Товаришу, просю вас, ну, порятуйте хоч ви! Уб'ють, може, й сю нiч! У шелюгах. Ви ж — комунiст! Хiба ж ви не знаіте? Та весь народ обурений — пiдкинули їм! А вб'ють! Я чула! Я чула: може, й сю нiч! Ну, поможiть! — це палко й швидко, обриваючи слова й дихаючи важко, а руки в довгих рукавах свити тисла в одчаї до грудей.

Секретар одкинувся на стiльцi й дивився на неї оторопiлий. Що вона каже? Кого вб'ють у шелюгах?

- Їх, їх! Сидять вони зараз!

Та звiдки вона знаі? Що за дурницю меле? I подивився на неї холодно. Дiвчина змовкла i зiщулилась. Але — ну хто ж тодi? Ще крок — подалась уся постаттю, обличчям блiдим i гарячими очима. Була, мабуть, страшна, бо з стiльця раптом, мов крадучись, сковзнув i тихо боком вилiз iз — за стола, не зводячи з неї очей i насторожений. Швидко вийшов. А за мить iз чоловiком вернувся.

— …Оцю дiвчину. Скажеш, нехай огляне, — i хитнув чоловiковi на Зiньку. Потiм щось коротенько написав i теж йому дав. Зiнька нiмо дивилась великими очима на них обох. Чоловiк пiдiйшов i взяв її за руку. А дiвчина як онiмiла, мов сама не своя — хоч би слово. Хлипнула тiльки грудьми i як не своїми ногами пiшла за чоловiком iз кiмнати. Тiльки на вулицi вже, як побачила, що чоловiк веде її до лiкарнi, зрозумiла все, мовчки вирвала руку i, не глянувши на нього, пiшла собi.

I було так потiм: сонце сiдало червоно на заходi; а по вигонi, як привид, блукала поза садом, сюди до гамазеїв доходила. Тодi ж iшли жiнки смутнi з клунками в руках — не допустили їх. Але Зiнька до них не пiдходила. Хай iдуть. А їй тут треба. I очi, позападалi на блiдому, змарнiлому, як пiсля тяжкої хвороби, обличчi, зiрко дивились на руїни, на загратоване вiкно з причiлка в арештантськiй.

А коли сутенiло, од вигону пiдкрадалась вона до крайнього гамазею й прилипала спиною до сiрої стiни — в сiрiй хустцi суконнiй домотканiй, у сiрiй юпцi. Тут не побачать. А їй усе видно — свiтло вже горить у канцелярiї, видно буде, чи хоч чути вночi, як їх виводитимуть з арештантської, може, на допит. I вже отут не пропустить вона, як, може, вестимуть уночi в шелюги.

Власне, вона ще й сама не знала гаразд, як воно буде. Знала одне тiльки: що б там не було, а треба не дати їм. А як? Голова гаряча в дiвчини, i в головi такi божевiльнi складалися плани. Ще добре хоч Iлько дома, — покинув служити в Огиря, — а що б же вона та сама вдiяла?!

Iз — за гамазеїв, у темрявi, тихо шерхнуло. Дiвчина кинулась i насторожилась — Iлько пiдiйшов. I вiн, як вона, мовчки став, сiрий, спиною до сiрої стiни й мовчав. Аж не скоро сказав Зiньцi — хай уже додому до них iде, а вiн вартуватиме. Зiнька хитнула головою — нi. Але ж така була втома: другу ж нiч не спить, за цi два днi в ротi й росинки не було. А йти страшно: немов Iлько або прогавить абощо. I ноги в колiнах ламаються вiд утоми. Вона тихо опустилась на землю й головою Iльковi до колiн притулилася.

А нiч осiння — де їй край!