Бур'ян

VI

Десь за селом, на гонах далеких, гасло сонце. Вилiзли тiнi з садкiв, з — пiд стрiх, iз — за повiток. Поповзли попiдтинню вулицями, затьмарили село легенькою млою. Лише на димарях та на вершках дерев ще промiнь останнiй. За рiчкою погасав лiс осiннiй жовтавий, догоряло верховiття червонясте. Догорiло i згасло. На дзвiницi бовконув дзвiн до вечернi, ще… Мов хто випускав по одному жовтих птахiв, i летiли вони один по одному понад хатами на лiс. I там десь, може, збивались у ключi. Понад хатами ж iз степу летiло гайвороння в лiс на ночiвлю. З шумом мостилось по дубах. А з гущавини вийшли тiнi на узлiсся, як табун чорних волiв, i лягли вздовж берега понад рiчкою.

На цiм боцi, близько мосту, важко дихав паровий млин. Бiля нього як ярмарок — возiв, возiв. А бiля ярем воли ремигають. Бiля шарабанiв — конi в хомутах. Сновигають люди, стоять купами, сидять пiд млином на мiшках, гуторять. Це все черги ждуть. На пiддашшi бiля комори — вага. I бiля неї купа людей, мiшки. Руденький, моторний дiдок пише квитки й ваги доглядаі. А темно — летять селянськi фунти мiрчука в артiльську комору. Тiльки потилицю сердега який почухаі.

Вiсiм — п'ятнадцять, клац. Знiмай мiшки, — пише квиток Гнида старий: вiсiм — п'ятнадцять, — вираховуі, - тридцять п'ять фунтiв мiрчука виходить, — став гирку — три, а сам на вагах пiдганяі — п'ять — треба. Ну, воно трохи бiльше, на фунт який там, що там той фунт? — Давай, хто там iще і!

Давид Мотузка поклав два мiшки на вагу й дивиться. Нi, фунт у фунт, "як в аптецi", — знаі Гнида, в кого можна: ще й за мiшки сам нагадав i скинув шiсть фунтiв, А до Давида лисицею:

— Значить, свiженького, Давиде, змелемо?

Зняв мiшки той.

— Вже ж не торiшні. Скiльки там з мене?

— Двадцять чотири фунти, — i нi слова бiльше не сказав Гнида, лише подумав: "Сурйозний чоловiк, по розговору знати. Ну, та ти для нас, можна сказать, без последствiя".

Давид одсипав мiрчук. Помiг потiм Тихоновi зважити його мiшки (це ж iз ним i приїхав сюди). Повно в млинi.

— Це хiба ген туди на нiч молоти випаде:

— Да.

Тихiн пiшов до воза — хай Петрик iз конякою собi їде додому, Давид пiдiйшов до ящика, подивився, як меле. А збоку з мiшкiв дядько Охтиз покликав:

— Iди закуримо лишень, Давиде.

Давид пiдiйшов i поздоровкався. Закурили дядькового крiпаку.

— Ну що ж? Як дома, Давиде?

— Та придивляюсь поки що.

— Обмолотився вже?

— Учора добили.

Знадвору тодi, з — за дверей, де на мiшках цiла юрба дядькiв, Гордiїв голос, що з Давидом по — сусiдському живе, твердо сказав:

— Нi, рiзний народ i в комунiстах…. (Давид прислухаіться). к, звичайно, бiльш з отих, ще штани з торбинками носять, алiхве, чи як їх…

— Щоб кишенi не оддимались! — хтось засмiявся.

— Може, й на те, а може, просто, щоб iз мужви сiрої видiлитись; то ж таки — я, мовляв. У такого в кишенi бiлет, а пiд хренчем своя шкура — i весь!

— Усi вони такi, у кожного своя шкура. Ось понадивитеся: i цей, Мотузчин, — тиждень — два, а там пiде жити — або в кооперацiю, або в артiль. Що ото немаі коня — враз буде!

Дядько Охтиз лiктем штовх Давида.

— Ну й народ у нас. А як же по — їхньому: даром страдав i на фронтах кров проливав? — затягся вiн цигаркою i знов до небожа, стиха й таімно: — Гнида якось казав, — либонь, i в артiль можна буде на жалування, а може, й у начальство яке. I нам таки б… Злиднi ж i батька в три погибелi гнуть.

Давид пильно глянув на дядька Охтиза, затягся цигаркою — димок з неї до лiвого ока тоненько поснувався, — аж примружив парубок, а потiм сплюнув i глянув знов просто в очi дядьковi й головою тихо хитнув. Та хоч i тихо, але Охтиз бачив.

— Чого ти так, Давиде? — затягся i чвиркнув крiзь зуби.

— Киньмо, дядьку Охтизе, про це. Знадвору знов голос Гордiїв:

— Через тин живу ж од них, знаю ще хлопцем i партизаном. I тодi ще хоч молодий був, а убiждьонний, i от нема та й нема — в Червонiй Армiї, а чую ж — у листах пише, що партiйний уже. Самi батьки не признавалися, мабуть, з пiвроку, ховалися. Та вже вiд дiвчини довiдався. Питаю старого тодi. Правда, каже, спортили сина. I я подумав: да, правда. А це якось виходю вранцi з хати — на току в два цiпи молотять. Один у шинелi — Давид! Уночi прийшов, а чуть свiт — за цiп та на тiк мерщiй. Оце я розумiю. I хоч комунiст, а в старiй шинелi, а гiмнастьорку суконну продав та купив чоботи братовi — в школу тепер ходить.

Тодi хтось iз юрби:

— Як по твоїх, Гордiю, розказах, так i зовсiм вiн не партiйний, виходе.

— Книжечка і. Написано в нiй, що член Комунiстичної партiї. Iще всякi книги і партiйнi: "Земельний кодекс" i iншi про радянську владу. Находили про передiл в "Земельному кодексi" — гарно сказано: треба органiзувати земельнi громади й скласти приговор, тодi вишлють землемiра i зробить вiн нарiзку, як там. кожна громада собi встановить.

— Коли ще та весна була, написали ж заяву, а вона як крiзь землю пiшла.

— Нi, не пiшла: дiд Явтух, що у волостi, вчора ще, — всмiхнувся, знати по голосу, — даі закурювати: мiй тютюн, його бомажка, дивлюсь — аж воно наша заява.

— Бреши!

— Ну от, треба менi! I саме — де пiдписи. I мою, й твою, Гордiю, хвамилiю та скурив, як і, - на дим. А ти оце хоч сплюнь за мене й викинь iз голови. Що ти хотiв…

— Ну, а в людей же як? Хiба не однакова власть? От i Недригайлiвка, що тiльки iншого району.

— Та хоч i iншого. Е, що там…кинув хтось.

Тодi по паузi — голос незнайомий чийсь, може, кого з недригайлiвцiв:

— Чого? В нас без усякої тяганини нарiзку вихлопотали. Уже й землемiри приїхали, плани складають. А це на весну нарiзатимуть.

— А як воно у вас? Одруби?

— Нi, всяк і, - чути, прикурюі саме. Давид пiдвiвся з мiшкiв i вийшов надвiр, де в сутiнях, на мiшках, темнi плями постатей i вогники цигарок поблискують. Той закурив, затягся — вуса, борода на мить зачервонiлися.

— Одруби, — ясно, що кожному в печiнки в'їлися смужечки та латочки, по всiй обчеськiй землi розкиданi. к i в мене в першого — аж у семи шматках шiсть десятин. вiв чвертку завбiльшки за п'ять верст. Не стiльки роботи на нiй, як часу на дорогу згаіш. Та й в iнших так. Ну, й за одруби, звiсно, стояли, за чорний передiл. Ну, взяти ж i те — усiх же не вблаготвориш. Бо це ж не сувiй ситцю з полицi дiстав: — на скiльки душ? — Маіш собi! Земля

— не ситець. А ще як у нас — чого тiльки й немаі: i солонцi, i пiски, i болота — десятин на двiстi. Як ти її будеш? Кому яку? I знов же: та пiд селом, а та — за десять верст або й далi.

— Така ж iсторiя i в нас iз землею.

— На поля ми побили, на чотири поля. А де далi земля — на виселок вийде частина.

Заворушились постатi, огники частiш заблискали, заговорили всi одразу:

— Бач, у людей! Не одна власть хiба?

— Бо то люди, а ми — вiвцi, — Тихiн Кожушини сказав i закашлявся. А чоловiки хором:

— Кажеш, землемiри вже наїхали?

— Да, плани вже складають.

— Диво! А в нас… — хтось лайнувся зло i сплюнув. З — за спини Давид тодi перехилився в коло i стиха, а мов череслом цiлину вiдбатував:

— А в нас — учора був я в районi та у земвiддiл заходив — нашого приговора й у вiчi там не бачили. Нi у входящих, нi в iсходящих. Ви розумiіте, що це?

Тиша. Чмих — чмих — паровий млин артiльний як смiхом не присне з селян обдурених. А вiд комор бiля ваги — уже й свiтло горiло. Гнида: "Ну, далi, хто там?" В юрбi хтось стиха нарештi озвався:

— Та як же це? Вже ж i фунти збирали, по десять iз десятини.

— Тi фунти вже тепер — не фунти: "загрiлися ж" у коморi, ну, що ж iз ними робити? Пропаде хлiб! Добре, що саме артiлi вальцiв схотiлося. А Гнида двох синiв одстроїв, а третьому ж як? Хiба хати не треба? Може ж, ожениться коли. А в Книша дочка в Харковi вчиться, фунтiв же треба. Ну, про голову й мови нема. — Ззаду, _в_ спину хтось — штовх. Оглянувся Давид — аж то Тихiн… Ти легше, Давиде, мовляв.

— А хiба що? Кажу ж: i мови нема про Матюху. Бо бричка нова на ресорах, як вiн їде нею, сама на все село торохтить про фунти громадськi, а грамофон романси про тi фунти щовечора виспiвуі. Що там iще говорити? До дiда призвели хлопцi. Стала справа лише за… землеустроім.

I вiдхилився, сiв на мiшку, з Тихоном закурюі. А натовп — мов загадку яку загадав їм: голови низько й нi слова, у думках. Гордiй перший нарештi звiв голову й аж трiпнув нею — вiри не йме:

— Як — таки це могло б статися, що нема приговора. Пiдписували ж i уповноважених обирали, i фунти… Нема мови за них, правда, з ними щось за комерцiя вийшла. Але то ж у позику, либонь, вiддано артiлi, поки треба буде. Давид спитав:

— А скiльки пудiв за скiльки?

Мовчання. I згодом хтось:

— Як це розумiти: "за скiльки"?

— А так.

- Є ж бомага в уповноважених, скiльки там позичено. Тихоне! — гукнув у темряву. З — за спини голос Кожушного Тихона:

— Мене тодi дома саме не було, — орав на фондi. А їду з поля, дивлюсь: з гамазею хлiб таскають до млина. Побiг, — що таке? Артiлi, кажуть, у позику… А сход? Нащо той сход, як хлiб гниі, i до першої вимоги позичаімо ж. А хлiб же як золото. Падлюки, хоч i за уповноважених обрано. Був сперечався, а тут ще й Ковтуна з поля нема. Що ти один зробиш? Акт якийсь складали, я не пiдписував — не давали, i об чiм вiн — не признаються.

Давид тодi:

— Не признаються ж, бо знаімо, об чiм. А хай, мовляв, тодi покажемо, як треба буде, може, це й рiк мине. А до того часу забудеться, чи хлiб як золото був, чи згорiв наполовину.

— А таке! Шум.

— Та що ж це таке робиться? Грабують народ серед бiлого дня!

— Тсс!.. — хтось iззаду. I стихло. Бо вiд комори у млин Матюха з Гнидою йшли. А в тишi голос Давидiв, чи бачив Матюху, чи не бачив:

— Отож i треба нам — сход буде завтра — та й запитати, хай лишень нам скажуть, як там iз приговором справа, i про хлiб, та й акт хай прочитають. А то ми тiльки по закутках шушукаімось, а толку з цього нiякого. Як Гниди та Матюхи хотять, так i крутять. Теж хоч i Гниду взятистарателя знайшли: у всiх трьох у тини впираіться земля, та ще ж i земля! Аж кричать усi три, сердешнi: "Землеустрою!"

Затягся цигаркою, блиснули на мить з — пiд брiв темнi очi, а губи в усмiшцi невеселiй.

— Все в нас не так, як у людей. Радянська влада — оце ж i вона, думаімо, на Матюху дивлячись. Але це — хто далi Щербанiвки свiту не бачив, а хто бачив — то: не радянська влада це. Темне, глухе та каламутне село Обухiвка, а в нiй, як щуки, Гниди, Огирi та Матюхи…

Тиша. I нагло з — за спини басище:

— Ану, розступись!

Натовп колихнувся, дорогу дав Матюсi в коло. У шапцi кудлатiй, у руках цiпок сукуватий, у руку завтовшки. До Давида в темряву пiдступився.

— Це хто?

На мiшках блиснув огник, обличчя Давидовi освiтив. Тихо, а твердо:

— Це я.

Мить Матюха стояв нерухомий. Очi гостро встромилися в Давида. А раптом приснули, i гаркнув у натовп:

— Роз — зiйдись! Ви молоти чи на мiтинг зiбралися? — Цiпок звiв. — Роз — зiйдись менi сiчас!..

Одхлинув натовп — хто мiж вози, хто в млин. На мiшках лише Давид сидiв iз Гордiім. Та стояв обiч Тихiн Кожушний. Рукою груди здавив i закашлявся. Давид кинув цигарку, пiдвiвся на ноги. А Матюха тодi цiпок у лiву руку взяв, а правою парубка об руку i крiзь зуби:

— Ану, товаришу, ходiм.

Одвiв набiк. У млi двома силуетами чорнiли довго. Щось говорили гаряче — по рухах знати.

Потiм далi у млу пiшли, — аж на пiску од рiчки тьмяно плямiли.

У млинi якось змовкли всi. Лише горготiв камiнь, сновигали люди в бiлому борошняному пилу. А з — за стiни паровик зморено чмихав.

Через хвилин десять, може, бiльше, зайшов i Давид у млин. Був трохи блiдий. Слiдом за ним Матюха всунувся в дверi. Цей — пика з — пiд кудлатої шапки, мов здоровенний баклажан червоний. Вiн пройшовся помiж селян, зiрко спiдлоба роздивляючись. I на кого падав погляд його, той в'янув, очi впускав i заклопотано чи за кисетом лiз у кишеню, чи щось бiля мiшка — от зав'язка немов саме розв'язалася. Сказав мiрошниковi щось Матюха. Потiм у дiрку, що в стiнi пробита до паровика, вийшов. Давида Тихiн стрiв питанням в очах… Ще й пожурив:

— Казав же — бережись. Бач, i наскочив. Тепер напастi не обберешся.

— Дарма! Все 'дно сьогоднi чи коли, а нам треба було з ним балакати: знати ж повинен кожен iз нас, з ким вiн дiло матиме. Ну, от i побалакали "по душах". Що там, до нашого номера далеко ще? — перевiв вiн навмисне на iнше балачку.

— Нi, ще не скоро, — i Тихiн закашлявся. А кашель такий поганий у нього — глибоко з грудей. Знати, болiло йому, бо руку до грудей тиснув, i обличчя з болем. Коли прокашляв, трохи помовчав, а потiм сказав:

— З ним балачка звiсно яка: що не і — зараз на контрреволюцiю бере. Тiльки ти, Давиде, надалi не будь таким гарячим, бережись. Я ж осьзостався без печiнок. пхня робота, — вiн знов закашлявся, руку на груди, i лице з болем.

Давид його за плече.

— Ти бережись: грудину ту виставив. А жовтий який. Тобi, Тихоне, погано?

Той лише головою похитав: ой як погано! Давид звелiв йому додому йти, а вiн тут i сам iз мливом управиться. Коняку згодом хай пришле з ким — небудь.

— Хiба Марiю пришлю, — сказав Тихiн. I так йому погано. Вiн одкотив комiр i тихо пiшов iз млина.

З недригайлiвцiв саме останнiй домелював, почали мiшки на вози зносити, в дорогу лаштуватися. Засипав дядько Гордiй за ними, а Давидовi це аж через чотири номери, — хiба через годину впаде. Вийшов надвiр i собi.

Морозно. Iз — за левад виплив мiсяць. Стало виднiш од нього — мiсячно. У темрявi, — то лише гомiн, ньокання чулося, а тепер стало видно кобилячi голови з дугами, селян — усе в двi фарби: мiсячно, мла. I на землi тiнi рiзко покладенi, немов залитi тушшю. Дужче запахло кiнським гноім. I голоси в морозному пругкому повiтрi соковитi:

— Iване!

— Га?

— Та рушай! Що ти там огинаішся?!

— Та шину ось ув'язую.

— I, макуха отака! Вiдколи стояли — нiколи було?! Ну, закурили поки що. Тим часом Iван отосою вiд чийогось воза (поночi ж!) ув'язував колесо.

— Готово, хлопцi!

Розiйшлись до возiв, рушили i валкою довгою на дорогу пiсками важкими виїхали. Загуркотiли гулко мостом. А за мостом у лiс — весело цокотiли по добрiй дорозi залiзнi ходи.

Давид пiшов услiд за ними до рiчки. А як став на мосту, з лiсу так запахло листом, дубовим, жовтавим. I збудились спогади давнi — давнi, як увi снi.

Осiннiй лiс, i їх багато було в ярах, простуджених i хворих, круг огнищ… Пахло листом жовтавим…

Нi. Сьогоднi вiн не хоче спогадiв. Трохи болить голова.

У лiсi далеко десь цокотiли колеса.

Перехилившись через поручнi над водою, Давид виплював цигарку з огнем — блись, i погасла внизу.

I згадався Матюха одразу, там, на пiску, як стояли удвох: "Менi тебе, що оцю цигарку". Вiн кинув i ногою роздушив її. "Гляди менi, я контрреволюцiї не потерплю. Ти в мене й не писнеш!" Давид тодi йому: "Ну, ти, Матюхо, це кинь: я тобi не Тихiн, що ось другий мiсяць печiнки, тобою одбитi, кров'ю вихаркуі. А щодо контрреволюцiї, то ми ще з тобою про це побалакаімо". I зразу ж пiшов геть од нього.

Давид звiв голову, а просто в обличчя червоний мiсяць смiіться i око хитро так мружить, немов хоче сказати: "А, покинь ти Матюху. Ну, падло, ну, завтра на сходi в роботу його вiзьмеш. А зараз — тсс…" I сам прислухався, а на червонiй круглiй пицi така блаженна усмiшка розлилась: дiвчата спiвали на селi. Та як же, вражi дочки, спiвають! Аж замовкли собаки на селi, аж на левадi тiнi встали, брались за руки й ходили помiж деревами, в мiсячному сяйвi замаренi. А ген на кручi, надi Пслом, де човен прив'язаний, прийшла, заломила руки й схилилась над водою, аж коси розплетенi у воду впустила.

Давидовi серце отак тiльки — тук. Похмурився вiн. Знов — за Матюху. Та вiн якийсь вертлявий став, все виприсне з думки в Давида. Тiльки оце притягне до себе, а вiн — шмиг, i знову на мосту сам стоїть Давид, а десь спiвають дiвчата. Та такi ж молодi, рум'янi на морозi. Вервечкою йдуть по вулицi, груди глибоко дихають, i з грудей — пiсня. Хiба з грудей? Все тiло спiваі молоде.

Ще хмурився. I згадалося — чого це? — рукою груди здавив i кашляв довго i з болем. I це — Тихiн. Що вiн у лiсi тодi, був за вола здоровiший. Та й хлопцями з ним, як ще в економiї в строку були — босий на морозi, у дрантi i _ — _хоч би що… Грудину ту виставив, а в лiкарню, каже, якби ж повiз кожного разу масла та яіць. Мабуть, це й дома…

…Зайшов у хату, мовчки повiсив шапку, на ключцi, скинув сiрячину й сiв мовчки на лавi. А до жiнки згодом:

— Поїдеш до млина, Марiі, - i закашлявся довго, i тиснув груди. — Так щось менi погано! А там Давид змеле.

В Марiї тiльки нiздрi тонкi ворухнулись. З жердки хустку дiставала, вигнулась Станом струнким i, запинаючись, до чоловiка:

— Ти б хоч кожух таки був надiв, — а сама свитку накинула й не застебнулася, — Хомут у сiнях?

— Та ось я пiду.

— Я й сама! — i тiльки фалдами метельнула по хатi.

У, чорт! — погано якось Давидовi. I тодi, як був уперше в них по приїздi, якось увечерi теж було отак.

Були так тепло стрiлися з давнiм товаришем. Були ще сусiди. Цiлий той вечiр довгий говорили. Марiя i ще дядькова Гордiіва невiстка (прийшла на попряхи) пряли на лавi, а круг стола чоловiки — газету Давид читав. Потiм заговорили про життя в Туркестанi, про подорож i як де живуть, що бачив вiн. Говорили й про життя обухiвське. Прядки гуркотiли, а жiнки настороженi — теж слухають. I ось — щось саме про життя ген туди лiт за двадцять забалакали: "Що — таки воно буде? Як — таки воно хоч дiти нашi житимуть? (Ми то вже видно, мовляв, як!)" Давид розiйшовся: комуни, трактори, життя якесь казкове. Очi в дядькiв мов дитячi, слухають, не одiрвуться, так складно "бреше". I коли стих, над прядкою Марiя сидiла, схилившись, потiм голову звела й так, у жарт:

— Тихоне, оце Давид таке розказав за життя, за дiтей, що… як ти собi не хоти, а щоб… — i не доказала, бо почервонiла, i над очима брови чорнi стрiпнулись. I очi на Давида — стрiлися очима. Чоловiки смiялись, жартували, i Тихiн теж.

— То ще треба розслiдування зробити: хто винен iз нас?

Марiя встала з — за прядки, напилась i до столу кухоль принесла — поставила. Потiм через стiл станом гнучким до чоловiка перегнулась i чуб йому з жартом розтрiпала рукою на очi. Тодi на Давида очима — блись, чорними.

Дрiбниця це, а так якось погано i тодi було, i зараз Давидовi.

Витяг кисет, став закурювати. Мiсяць дивився, а вже не смiявся. Надi

Пслом, у мiсячнiм сяйвi, на кручi, де човен прив'язаний, нiхто вже не стояв iз заломленими руками — сама верба розпатлана схилилась над водою. На селi не спiвали дiвчата, чути, реготались: у морозному повiтрi аж сюди лунко їх голоси. I лунко з вулицi цокотiв вiз, ближче, просто до млина парового. I знов Давидовi груди отак тiльки — тук!

Як до млина доходив, обiч возiв порiдiлих забачив кобилу Тихонову сiру: в дузi стояла бiля акацiї прив'язана. А з млина гомiн голосний чути було i смiх. I як зайшов туди, що перше — смiх Марiїн. У бiлiй хустинцi маленькiй, наперед крайками зап'ята, свитка розстебнута, i очi горять, а обличчя рум'яне од жартiв. О, до них попадись тiльки! Дарма що бороди, що, може, в котрогось дома шестеро дiтей голопузих, люблять жiночий смiх. А ще як весела, та бiдова, та дотепна, — клочать тодi бороди бородачi, й очi в них звуженi.

— Кажеш, мiшка не наб'і. Той дiд iще наб'і.

— Е, нi вже, — похитав головою сивий дiд од коша, — люльку ще так — сяк, хоч пальцем натопчу.

— Го — го — го!..

— Марiі!

Крутнулась на каблуцi молодиця та й не чула вже: глянула до дверей, i брови здригнули. Ступила крок, спинилась i смiіться очима.

— Де це ти, мiй мiрошнику, та забарився?

Давид навмисне, аж надто поважно:

— Наша черга за дiдом молоти.

— А! — i пильно глянула на парубка, i стала — не знати: чи смутна, чи задумана.

— Лови, Карпо! — дiд кинув од коша порожнiй мiшок, а Карпо саме зав'язку суче, то Марiя схопила мiшок, почепила на ящик i совиком насипала борошно в нього, i вже знов весела (про людськi очi), а про себе — нi — нi, та й гляне на Давида, задумана.

Той позносив мiшки на помiст до коша ближче й сiв на них, головою на руки схилившись.

Дiдове Остапове випадало.

— Лагодь, Давиде.

Давид розв'язав мiшка Тихонового — пшениця. Як випало, пiдвiвся й засипав на кiш, тодi став до ящика з порожнiм мiшком — убирати. Марiя пiшла до коша. Гуркотiв камiнь. Селяни стиха гомонiли промiж себе, хто дрiмав. Раптом знадвору вбiг Карпо.

— Хлопцi, та що це за жарти такi дурнi: хто це отосу вiдчепив? Смiх.

— То жарти, правда, плохi!

— А ти дивись, у кого двi, — хтось радив весело, — та й собi пожартуй!

А дiд Остап:

— В'яжи хоч вiжки, чоловiче, то доїдемо якось додому.

— Та нi, що за народ такий без понятiя! Гуркотiв камiнь, i знову стиха гомонiли промiж себе селяни. А хто й дрiмав.

Давид заклопотано вбирав борошно: покладе совик, наб'і тугенько мiшок i знов за совик береться. На Марiю силкувався не дивитись — i так знав: сторожка вона й за кожним рухом його стежить. I крiзь повiки немов чуі на очах своїх погляд її гарячий. "А, яка це дурниця!" Аж хмурився. Думав про сход завтрашнiй. Це ж уперше пiсля стiлькох рокiв усiх обухiвцiв у гуртi побачить. Якi вони на сходi? Невже то правда: що б не голосував Матюха, завжди "одноголосне" проходить? Воно й те — темний народ, нажаханий. Ну, а коли побачать, що правда ж і таки десь, бiдняцька правда… "Нi, чорта з два, Матюхо!" Згадав у степу економiю й дядька Клима. Нижче саду буде виселок, колектив у дворi. Гр — гр — гр… — жатками жнуть. Тихiн на переднiй, дядько Клим… А на стернi молодицi, дiвчата над снопами, в червоних хустках, у бiленьких… i крайками якась наперед зап'ята, чорнява, весела…

У, чорт! А вона стоїть бiля коша, на нього дивиться, задумана. "Нi, це свинство треба к чорту! З Тихоном жити треба, робити. Хто вiрнiший за нього?"

Набиваі мiшка, мiцно губи. На чолi високому мiж брiв зморшка. I такий смуглявий та… хороший!

— Давиде! — щоб хоч глянув на неї. Звiв голову. — Треба засипати?

— Та вже ж.

Насипала в коробку жита Марiя й стояла з нею в руках, потiм вигнулась пругко, в кiш заглянула, потiм на парубка — в тiй самiй позi, i ждала. I забулася. Аж коли знизу Давид гукнув, кинулась i засипала жито.

Так i змололи. Давид набив останнiй мiшок, зав'язав туго i звалив собi на плечi. А Марiя ще ранiше схопила мiшок, нiхто й не пiддавав їй, i до воза побiгла. Як нiс Давид, саме поклала була на возi, й крутнулась, i — темно ж — просто на парубка налетiла, просто грудьми.

Той за плече її.

— Легше, молодице!

I хоч темно, ну, от же бачила, ну, та всмiхнувся ж. Повеселiшала вiдразу Марiя. Мiшки тi пиряла; свитка розстебнена, з — пiд хустки пасмо чорне вибилось. А вже як їхали, Давид сидiв, ноги через полудрабок звiсивши, i поганяв, а вона ззаду на мiшках лежала горiлиць, головою аж до лiктя Давидовi й очима знизу, як той оглянувся, немов кликала: ось прихились!

— Давиде, чого ти сьогоднi такий непривiтний?

Той смикнув за вiжки.

— Чого б же я? Я однаковий.

Марiя задумано:

— Е, нi!

I мовчали потiм усю дорогу обоі. I думав знов Давид про Тихона й про його кашель поганий. I думала Марiя — хто знаі? — може, теж про Тихона й про його кашель поганий?

Тихо у вулицях. Темно по хатах. Тiльки в Матюхи всi вiкна свiтилися, i хоч не виразно, а чути було, коли проїздили повз двiр, спiвала за вiкном спiвачка з грамофона якийсь романс.

— Ну, от i дома вже ми.

Давид оглянувся до Марiї, а вона лежала горiлиць на мiшках, як i тодi. Мiсяць їй в очi, i темнi, i блискучi, i нерухомi, мов склянi. Давид одiрвав погляд од неї й сплигнув. Марiя звелась тодi й сiла. Скинув мiшок Давид, до тину поставив, другий взяв на плече. Марiя взяла вiжки.

— Тiльки от що, Марiі, - затримав її Давид, — хай Тихiн дурня не строїть, нехай лiкуіться. Хлiба жалiі — хлiба наробимо.

Жiнка журно й задумано:

— Та хлiба не жаль, i полотно ж у мене і. Хiба я жалiю!

Рушила. I от як од'їхала вже, а Давид саме на перелаз став, оглянулась до нього й щось сказала. Не тукнула, а тихо, Давид i не розчув навiть.

— Що таке кажеш?

Тихо. Смiшок…

— Е, було б слухати!

Тихо. Спiвали пiвнi на селi.

Давид повносив мiшки в хижу й зайшов у хату, засвiтив свiтло на столi. Мати встала вечеряти синовi дати. "Мабуть, уже пiзно?" — спитала. "Та за пiвнiч і". Але й повечерявши, не загасив ще лампи вiн. Дiстав з полицi абажур з газетного паперу, щоб на пiл не свiтило. Поставив лампу на край стола й роздягся. Спав вiн на лавi проти вiкна, до покутя. Над вiконечком маленьким — Ленiн. На покутi в головах — жмут книжок.

Дiстав одну. Ще очi дивились мрiйно кудись за вiкно в мiсячну морозну нiч. А потiм одвернувся: "К бiсу!" Розгорнув книжку i, знайшовши сторiнку загорнену, вп'явся очима в дрiбненький шрифт.