Ночi осiннi телились сiрими ранками. Ще в сiянку випали дощi, а це — що вже година стоїть — тихо, сонячно. Вiтри вщухли — розп'ялися хрестами вiтряки на вигонi. А в березi паровий млин чмихаі рiвно, без перебоїв. I за селом над рiллями десь гайвороння лiтаі, кряче, а чутно так, мовби отут десь, близько, лiтаі на городах.
Осiнь. I така тиха, така ласкава. Але хiба не знати твою печаль? I кожної хвилi хiба не ждати, як несила вже буде тобi, — упадеш головою на руки заломленi, а коси сивi на землю впустиш дощами, туманами? Тому й днi сонячнi як золото на вагу. Гупали цiпи по дворах найбiднiших, гуркотiли вiялки й терницi так весело по дворах — трр — ах… так — так… трр — ах… так — так…
…Сиплеться костриця на землю пiд ноги. Пiд терницями її вже цiлi купи. А ще ж бiля повiтки ген цiлi купи й плосконi, й льону — дбайлива Матюшиха. Та що ж — робити і кому: двi битки й терниця трахкотять од ранку до ночi, нi на хвильку не вгавають. I кострицi, кострицi тiї!
— I — i, чортовi буржуї!
Трр — ах… так — так… трр — ах… так — так… Витiпала жменю Ониська, потiм гарненько повiсмо нею зв'язала та аж головою похитала — iз усмiхом, i з досадою:
— То — то, прядива отакого! Ну, що вона в трясцi з ним та й робитиме?
— О, пожурись, — баба Середиха вiд битки обiзвалася, — попрядуть люди, погнити не дадуть. Та й викине на весну полотенця шматкiв чималенько. А
Зiнька ось, здорова хай буде, та вибiлить його гарненько.
У Зiньки лиш брови ворухнулись. А по паузi одхилилась од тернищ й сказала:
— Про Зiньку — не бiлене буде. Менi тут хоч би цього строку як — небудь добути.
Трр — ах… так — так…
Вiд великодня служить у них, а так наче давно вже. Що вже намучилась, i цур їм. У роботi завжди, сама ж усе бо вiн десь або по дiлах, або гуляі, а вона ж — панi, нi за холодну воду. А ще не так робота, як життя клопiтне: немаі нi недiлi, нi щоб нiч поспала спокiйно. Ото як п'ють удома, то самовар опiвночi став їм, то десь за самогоном бiжи. Дарма, що їй треба, як — от влiтку, удосвiта на поле бiгти. Та ще ж кумпанiя, — аж чадно вiд них. Як повпиваються та як розбалакаються, страшно робиться. I це при начальствi ж: наш, Гнида, а це ще став iз волостi начальник мiлiцiї вчащати.
Трр — ах… так — так… I стихла терниця. А очi дiвчина в кострицю впустила й мовила задумано:
— Вже й кидала через нього.
Мовчали тi жiнки, лиш терницi трахкотiли та за повiткою, за городами, млин захекано чмихав. I звела раптом Ониська голову до дiвчини:
— Дурна ти, Зiнько: покинула була — ну й не йшла б уже. Чи ти не знаіш, який вiн і? Лук'янiвська Одарка хiба не через нього повiсилась? — I пошепки додала: — Вiн же заражений.
— А менi що?
— Та так… I Одарка — не з любовi. А впала в око, то й став чiплятися.
А якось зустрiв у лузi, за селом, на безлюддi…
Зiнька звела голову i брови низько над очима, сказала крiзь зуби:
— Ну, то — дурне! Що вiн начальник та з наганом, бреше — стрiляти не буде. А я не подивлюсь, — що тiльки пiд руками буде, так йому в голову й дам. То вже звиняі нехай! Що б уже потiм не було…
На обличчi вродливiм очi в задумi, а губи мiцно. Потiм тiпати почала й ще сказала задумливо:
— Через оте ж була i покинула, втекла од напастi. Ну, коли ж i дома: мати плачуть, i батько журяться — мовляв, з економiї прожене, як не добути строку. Три днi була дома. Нiяк уже не думала. А потiм… — i по паузi задумано: — Як стало ж на хуторi сумно! Що не роблю, а вся думками сюди, на село, так i лину.
— Ото!
Зiнька глянула скоса на Ониську й почервонiла. Нагнулась до терницi й тiпала старанно та лаяла себе:
"I дурна, дурна отака! I що воно за серце отаке дурне: яких подруг знайшла — Ониську та бабу Середиху". Аж усмiхнулась, а ще обличчя — рожеве.
Притихла й тiпала, мовчазна.
Ониська завела пiснi сумної тихим голосом. I Зiнька їй вслiд без слiв, без голосу, а всiм тiлом спiвала молодим. Очi замаренi — забула, що тiпаі плоскiнь у чужiй повiтцi, не бачить кострицi очима затуманеними. Чуі — шелестить пiд ногами, так це ж — сухий бур'ян.
…Бреде ним, а ось i теля видно, пробiгло — i, капосне! — зiрвалась iз прутом за ним, побiгла в двiр. А бiля муру — ой, як не налетiла: стояв у шинелi, в будьонiвцi… I не пiзнали одне одного.
Уже в хатi потiм згодом хвалилась матерi:
— Якийсь червоноармiіць ходив у дворi.
А мати з тривогою:
— Може, що думають з економiію зробити.
Пауза. А потiм рушила — загуркотiла прядка одна. I згодом материна. В сутiнi, на лавi, за гребенями, з мичок, якi думи обидвi тягли нитками довгими, безконечними й на шпульку навивали?
Прийшли з кузнi батько з Серьожею. Мив руки старий бiля помийницi, а мати прядку за колесо рукою спинила:
— Ти чув, старий? Он хтось приходив, якийсь червоноармiіць у двiр. Чи не Матюшине, бува, це дiло?
— Та то ж Давид Мотузка йшов додому з станцiї. Зiньчина прядка — мов шнури на нiй спали. Тихо в хатi й сутiнi — хто бачив, що тремтiли руки в дiвчини, — одна на гребенi, одна на прядцi?
…А потiм — як же стало на хуторi сумно. Що не робить, а вся думками на село так i лине. День, два, а на третiй рано збиратися стала. Мати:
— Куди ти, дитино?
— А пiду ж до Матюхи строку добувати, — i зашарiлася. А згодом смiялася матерi: — Ви ж боїтесь, що вижене з хати, як не добуду.
Очi блищали у неї, а мати й рада, i зiтхнула:
— Бережися ж там, дочко!
— Пхи, — така весела була, — прощайте! — хряп дверима…Сонце тiльки — тiльки зiйшло, як вона вже була в Обухiвцi. По вулицi йшла швидко.
Ще за кiлька дворiв почула — в Мотузки гупали цiпи в дворi — удвох молотять. Iшла повз двiр схвильована, кинула очi на тiк, а вслiд їм "здрастуйте!" — та якось чудно, мов не своїм голосом.
— Здрастуй! — їй з току з — пiд цiпiй два голоси. Ай не спинився: у два цiпи — гуп — гуп, гуп — гуп… Уже ззаду.
Де дiлась i радiсть у дiвчини. Так хотiлося i ждала: може, "Зiнько!" — гукне. I, дурна отака!.. А може, не впiзнав?
Хряпнула хвiртка вiд вулицi за купками плосконi. Цеповий собака по дроту метався вiд хати до комори, загавкав до ворiт. Кинулась Зiнька. А Ониська з — за купи виглянула — хто воно, i до жiнок у жарт, урочисто:
— Теща їдуть!
— Сама?
— Самi, з наймитом. Трр — ах… так — так…
— Це ж, либонь, завтра у вас гульби, — звернулась до Зiньки.
За Зiньку баба Середиха:
— Та вже не на що б же Хома три шаплики вигнав учора. Казав, предсiдателевого наслiдника будуть купати.
— Хiба тiльки Хома? Он i Огирi на хуторi цiлий тиждень гнали. Це ж не день, не нiч гулятимуть, а тиждень цiлий, не одриваючись, питимуть.
Трр — ах… так — так…
— А їй — бо, — Ониська це, — повен кургон теща везе!
У двiр уже в'їхали парою добрих коней i фургоном. На фургонi, в колисцi, сидiла Огириха — маленька стара жiнка. Ззаду, за колискою, щось писастим рядном накрито.
Iлько зачинив за собою ворота, а тодi взяв конi в повiд i пiд'їхав до хати. Бiля ганку спинив. Цеповий собака аж нестямиться — гаса по дротовi. З хати хазяїн простоволосий вийшов у самiй жилетцi.
— Пiшо' вон! — на собаку гаркнув. Той не вгавав. Тодi схопив бiля огради цеглину й шпурнув на собаку — трах! — аж об комору рублену. Пiдiйшов до фургона потiм, помiг на землю "мамi" встати. I вже з крильця Iльковi кинув:
— Конi ж постав до ясел. А те в хату позносиш.
Пiшли в хату. Iлько, не випрягаючи, поставив конi до ясел, що бiля повiтки на дворi стояли. Гукнув до жiнок "здрастуйте" пiд повiтку. А сам узяв якийсь клунок i понiс у хату. Потiм iще приходив — барильце, бутель однiс.
— Та годi вже тобi носити! — гукнула Ониська весело.
Глянув i збив шапку на потилицю:
— Хай п'ють! — оглянувся й тихше додав: — Може ж таки, ригачка нападе!
— Та їм…
Вiн поправив наритники на сiрiй, тодi зайшов пiд повiтку. Привiтався зблизька, ще й "боже поможи" сказав з усмiхом.
— Е, "боже"! Ти ось якби хоч жменю стiпав, — Зiнька йому весело.
— А ось покурю.
Iлько сiв на ступi близько бiля Зiньчиної терницi, витяг з кишенi куриво й почав цигарку крутити. Та не аби ж яку, а з книжечки "Прогресу", з лавочної махорки. Хотiла Зiнька щось у жарт — та змовчала. Спитала замiсть того, чи в старих у її не був оце коли — оре ж там, а в хуторi воли напуваі. Був у старих. Старi живуть: батько з Серьожкою в кузнi, мати пряде. А її, Зiньки, дививсь — дививсь, аж мусив спитати, а батько: "Пiшла строку добувати". Дядько Клим хмурнi: жалiють, що дома саме не було їх — нiзащо, каже, не пустив би був. Пробi: "хочете дiвчину занапастити".
Змовк. Трахкотiли терницi, сипалась костриця на землю, i на Iлька летiли легенькi бiленькi трiсочки. Вiн ще затягся цигаркою, а потiм рукою за руку дiвчину, тихо:
— А це добре, що ти тут.
Зiнька глянула, не розумiючи, на парубка. Тодi вiн знов пошепки:
— Завтра у вас тут, мабуть, цiкавi збори будуть. Так ти того… може, почуіш що. Прислухайся. Вродi як за спостережний пункт будеш у мене.
Зiнька аж головою йому до голови.
— А хiба що?
— Та… нiчого. Тiпай собi, он бачиш — четверо вух.
— Не почують.
Трр — ах… так — так… трр — ах… так — так… I Ониська, i баба Середиха. Притихла баба. Витiпувала жменю, а до них:
— I що то — молодi: шу — шу, шу — шу.
— А що б же нам iще? — Iлько обiзвався весело. — Наговорились, як чого доброго наїлись. Та хiба ж ви дасте? Тiпайте собi.
I як затрахкотiли знов обидвi терницi, прихилились обоі, Зiнька й вiн, до битки i заговорили пошепки, скоса дивлячись на тiпальниць.
— От що: з тюрми од Кушнiренка письмо получено. Дiло, брат, таке одкриваіться.
— А як ти…
— Тсс!..
…На оранцi вчора став вiн закурювати. Одiрвав на цигарку, скрутив, лежить, попихкуі. А любить вiн — от що не і, що курить, — хоч газета стара, хоч слов'янське, все одно читаі. Отак i це — взяв i чита. Коли ж — лист. "Любезний Данюшо, — це Огиренковi, що то був у бандi в Христового, — страдаю в допрi за решоткою, а ви на волi i нiяк за мене не стараітесь. Та передай i Корнюшi — адже вiн власть, хай стараіться, бо хiба не вкупi й фiнагента, й конi… хiба ж не брав паю? А то як пропадать менi одному, пришию всiх до дiла, i Сахновського за учотнi карточки…" Ще там було понаписувано, а кiнець на цигарку саме одiрвав, якраз де його прiзвище було пiдписане.
I зараз Iлько жалiв. А Зiнька:
— Хiба не видно, кому пише й хто: Данюша, Корнюша.
— Та вже ж. I саме перед тим за день жiнка Кушнiрейкова приходила на хутiр, як з мiста приїхала. Щось там балакала з Данюшею й листа ж ото, видно, передала. А вiн — чи, може, з кишенi як випало? Оце вже сьогоднi, як їхати зiбралися, кинувся вiн та таку панiку зчинив — усе догори дном перекинув, а листа нема. Питаі в мене — чи не знаходив листочка отакого. Нi, кажу. "Ну, якщо знайдеш, не кури (ще й усмiхнувся, мовби так — байдуже, а я бачу!), — папiр товстий курити, мовляв, а потрiбний". Добре, кажу, що менi, раз вiн товстий.
Засмiявся Iлько:
— Дав на "Прогрес" семигривеника.
— Тим же ти й куриш куповане…
— А ти ж думала.
Вiн затягся востанні цигаркою — аж зашкварчав недокурок у губах — i кинув. Потiм iз ступи пiдвiвся й до дiвчини пальцем, застерiгаючи:
— Тiльки ж ти гляди. Це не шуточне дiло: узнають, що в мене той лист, — уб'ють, гади, i не писну. Щоб нi душа не знала.
— Ну от! Що ж я, маленька? — i задумалась Зiнька. А потiм тiпати почала. Iлька гукнули з ганку. Вiн виткнувся з — пiд повiтки й до Зiньки ще раз:
— Гляди ж менi!
Пiшов вiн. З крильця Огириха щось йому наказувала довго, потiм щось передала i звелiла їхати. А через хвильку сидiв на фургонi вже й рушив iз двору. Зiнька побiгла ворота вiдчиняти.
Як проїздив — "прощай?" — до дiвчини i пiдморгнув хитрувато. Вона мовчки хитнула головою й тихо зачинила за ним ворота узорнi — чирвою.