Бур'ян

XXVI

Марiя все ще й досi жила в сестри Лукiї. Пiсля тої ночi про Тихона не могла згадувати, щоб не здригнутися од образи та вiд зненавистi до нього. I тодi ще в недiлю, як поверталася з сестрою та з Нюркою додому, а Тихiн догнав, — лише блиснула на нього гнiвно очима, а й словом до нього не обiзвалася. I в хатi — читальнi тодi — знаі одна лише Лукiя, який то смiх був у неї та веселiсть. Бо нiхто ж не бачив тих синякiв у неї на спинi, на грудях. I тiльки Лукiя бачила потiм, як прийшла вже додому, — упала на пiл ниць Марiя й ридала, як ще нiколи, мабуть. До самого вечора. I свiтла не свiтили в той вечiр.

Лукiя тiшила сестру. Говорила, що життя їхні ще наладиться, що — кого чоловiки не били замолоду? — i проганяли, а потiм одiйде, скучить — сам ще й просити прийде.

Марiя аж стогнала тодi:

— А, Лукiі! Хiба ж я того!..

Було поночi в хатi, i не бачила Лукiя обличчя сестриного, як та звела його од подушки. По голосу чула лише всю ту журбу й одчай Марiїн, i по голосу знала, що очi заплаканi й скорботнi в неї. Казала тодi, ламаючи руки:

— Лукiі, ти зрозумiй: прийшли вдвох, мов нiчого не сталося. Був i глянув, та враз i одвiв очi. I потiм, як говорив вiн з — за стола, очей вже не зводила з нього, а вiн хоч би раз глянув. Для кого ж я пiшла? Для кого синяки забула й смiялась?

Лукiя зрозумiла її, аж чомусь зрадiла немов.

— Ой яка ж бо ти дурненька, Марiі,ласкаво журила й гладила рукою по головi, — чого ж ти ранiш не сказала менi, не призналася одразу? I не плакала б оце ти! Хiба ж я не бачила, який Давид був отодi, хiба не знаю, чого такий був? Що прийшли разом з Тихоном — ну, що ж тут такого? Не тiльки жiнки хитрi, а хитрими й чоловiки бувають. Ось подивишся — все буде гаразд!

Вона довго ще говорила з сестрою, тiшила її, розповiдала випадки, подiбнi до цього, що вона знала їх. I навiть про свого щось небiжчика замолоду розповiла. А про Давида — правда: куди Тихоновi до нього. Та, може, й умре незабаром. А чи нi — i так Давид вiзьме. Але ж треба часу виждати. Бо все ж таки — товаришi вони з Тихоном i за одним дiлом iдуть, так зараз одверто не наважиться. Можна буде поки що й тихенько собi любитися. Чи до них прийде коли увечерi…

По паузi задумана казала ще Лукiя:

— Хто його знаі. I Тихiн — дивитися на нього, то хiба до весни дотягне. Хата ж нова — удвох же мазали, i господарство сповна. Якби вмер, прости господи, краще б було. Ну, а хто ж його знаі?

Того ж вечора були з Марiію в баби Упирки. На картах випало: "Ранньою дорогою — радiсть. Думаі про неї трефовий якийсь, та і в нього ворог — чирвовий король. Зле думаі, i от — труна випала". На короля чирвового кинула баба Упирка: "Хвороба. Ну, а нiчого, одужаі. Казьонний дiм, мовби тюрма, чи що, ранньою дорогою рипав. Якийсь обман".

Марiя жадiбно, не зводячи очей, дивилася в сухе, поморщене обличчя столiтньої баби, на її запалий беззубий рот — як вона, шамкаючи, випускала слова. I кожне слово, як птах, жiнцi об серце крилами черкало. Ще згадувалося мимоволi, як отодi колись Лукiї, ще пiд вiйну германську, ворожила Упирка i вгадала ж, що вбито її чоловiка. I ще кому не ворожила — все вгадувала. От про конi — розповiдають же, що вгадала: що одну — знайдуть у ярмарку на схiд сонця, а тих, хоч шукають хай, хоч не шукають — на картах випало: пропали. Тому й жадiбно ловила молодиця кожне слово, i кожне слово було таке вiще й значне. I все — мов у душi побувала в Марiї — вгадала.

Думала: тюрма? Може, з Давидом що — небудь зроблять. То блiдла, то заливало лице кров'ю.

А на ранок Векла, дочка бабина, вдова, колишня красуня й "скусителька", як казали про неї обухiвськi жiнки, а тепер — самогонщиця, шепотiла молодицi:

— I дурна будеш, як з ним ти не зiйдешся! Давид гарний же який i… од цього одразу дитина буде, — смiялася i говорила їй стиха соромiцькi слова, аж Марiя почервонiла. — Я бачу! Менi ти повiр!

I говорила ще — а! що там говорити. Житиме раз, i молодiсть — одна, не встигне оглянутись, як уже сивина в волоссi, як ось i в неї.

Ех, що, якби їй це, Веклi, таке щастя траплялося, як вона молодою була! Не подивилася б! Стоїть на дорозi — зiйди! А нi — турнула б!

З хатини вiд апарата Хома, приймак Веклин — бiженець, теж, знати, до карт прислухаіться.

— Од такого всього жди! Тюрма недурне випадаі — на картах дурно не випаде. Ну що ж — Марiю тодi замiж оддамо за трефового. Ох i погуляімо ж!

…Була й на другий день Марiя в баби Упирки. I вчора ввечерi допiзна. Коли — то Якiв з Тягнирядном прийшли, а й ще ж сидiла. Як додому вернулась, Лукiя вже спати лягла.

А сьогоднi це пряла Марiя, задумана й стривожена. I все їй чомусь рвалась нитка. З Лукiію майже зовсiм не балакали. Та пробувала, але сестра вiдповiдала їй з неохотою й iнодi невлад. Про вечiр учорашнiй не розповiдала зовсiм.

Тiльки все думала щось над гребенем та все кiнця шукала в шпульцi. Надвечiр Лукiїна дiвка Ониська прийшла з крамницi — не було гасу на вечiр, то ходила. Розповiдала, що людей багацько в кооперативi. Казав Якiв, що матерiя подорожчаі. Набирав їхнiй Филька й той другий, жонатий, на костюми собi найдорожчого. I Векла набрала собi й Нюрцi. Був i Давид з Тихоном, з людьми там. Казав — брехня, не подорожчаі. Та як зрiзались були з Гнидою. I Тихiн потiм устряв, а Якiв на нього: "Чия б гарчала, а вже б твоя мовчала. Пiд суд тебе треба — жiнку он як свою побив! Поневiряіться в чужiй хатi. А ти, як той барон, — другу вже, мабуть, шукаіш. Безвинно побив жiнку. Хай он i Давид скаже. Що якийсь дурень защепнув", — казав, що просила нiби Марiя i його, Якова, щоб звести з чоловiком. Та вiн радив позивати, а не миритися.

— А що ж Тихiн? — аж затаїла подих Марiя.

— Мовчав Тихiн.

I згадалось чомусь iзнов Марiї, вчора — вночi — збiгав Якiв кудись i принiс… I може ж отаке трапитись, мов навмисне: колись ще дiвкою, саме як з Тихоном зустрiлися, було в неї на кофточцi святковiй отаке — на сiрому полi квiточки рожевi з зелененькими листочками…

Лукiя перша по довгiй мовчанцi сказала:

— Та й правда — доки ж його? Треба скриню забрати, а тодi вже чи в суд, чи куди.

Марiя старанно тягла нитку з мички. Вже сутенiло, в хатi. I сказала вона, не боячись, що на обличчя глянуть, а все ж чомусь схвильовано:

— То все дурницi! I що ми ото балакали з тобою, Лукiі… Тихона я не покину! Сьогоднi пiду!

Тi двi аж оторопiли. Але нi одна чомусь не знайшла нiчого сказати.

Тiльки вже згодом Лукiя задумано мовила:

— Воно й Тихiн чоловiк нiчого. Прожила ж два роки. I на картах випало, що хоч i хворий, а видужаі.

Тодi Марiя встала з — за прядки й почала додому збиратись. Але пiшла пiзнiш, як саме нiкого в хатi не було: Лукiя до корови пiшла, а Ониська — по топливо.

Напнула сестрину Марiя хустку велику картату, у сiнях у кошелi взяла свiй клуночок захований, невеличкий, пiд хустку й схвильована вийшла. I Лукiї в загiн забула гукнути, що йде вона. Але та сама вгледiла й спитала, куди вона.

— А йду ж! — i не оглянулась, i нi слова бiльш не сказала.

Пiшла глухими вулицями низом поза левадами — щоб хоч люди не бачили та не смiялися: iде побита, некликана до чоловiка. Проти свого двору звернула з вулички й через леваду зiйшла на свiй город. Побачила — топилось у хатi. Аж спинилась була й не знала, що ж їй робити: це хтось iз чужих і. Але, повагавшись, рушила несмiливо до хати.

В хатi свiтилось, вже й видно в переднiчне вiкно — огонь у печi палахкотiв. З людей нiкого не видно, i голосiв не чути. Сiнешнi дверi стояли одчиненi.

Марiя нечутне, як тiнь, попiд стiною прокралася й шмигнула в сiни. А серце їй так закалатало, аж рукою груди стиснула i мить не знала, що ж їй тепер. Мить така тяжка й довга. Врештi мов аж здригнулася — поклала хустку картату нащось теж на кошiль. Потiм оддихалась, немов на гору бiгла вона, а не йшла, крадучись, навшпиньках, i одчинила дверi.

Тихiн з засуканими рукавами по лiктi щось мiсив у ночвах на лавi. Як тiльки рипнули дверi, став i повернув голову, та так i остовпiв. Од порога Марiя ступила крок i зараз немов угрузла в долiвку. Тiльки дивилась, блiда, глибокими западинами очей. А потiм ступила ще крок i схвильовано, немов жартуючи, й ласкаво до Тихона:

— Ах ти ж, куховарю нещасний отакий!

Тихiн почув у її голосi i сум, i жаль, i хвилювання. А обличчя почервонiле до нього з болiсним усмiхом.

— Ну де — бо ти взялася?!

Витяг у тiстi руки з ночов. На неї радiсний дивиться. Що руки в тiстi, — а то б схопив, таку любу й таку ждану й неждану.

— Помий он хоч у чавунцi, — сказала Марiя i вже рукава засукала. Раптом згадала щось, одкотила рукава. Крутнулась по хатi. Прядка так i стояла, не винесена з хати. Марiя немов зрадiла їй, швидко пiдiйшла до неї, покрутила i з усмiхом негарним, штучним оглянулась до чоловiка.

— А я думала, що ти вже й прядку мою викинув. Тихона смiх той аж од чавунця звiв. Вiн подивився пильно на жiнку, й жаль йому. Хiба вiн не знаі, що не смiх у неї. Ще й не балакали ж вони, ще ж думаі, що вiн i досi отак про неї думаі. А молодиця вже й шпульку зняла, дивилась — так i не допряла. Потiм рвучко шпульку на лутку поставила i знов крутнулась i мов оце тiльки згадала:

— Бач, поки це взута, мичок треба з горища зняти. — Вона вже на порозi.

А вслiд Тихiн:

— Там же драбина не стоїть як слiд, упадеш. Ось я подержу. — Але Марiя поспiшно:

— I таке, чого б я впала? Скiльки лазила! — А все не йшла чомусь, сказала, — он краще топлива хай побiжить та внесе швиденько. I ждала, аж поки Тихiн одягся, та разом i вийшли з хати.

I коли вернувся Тихiн, не було ще Марiї в хатi. Вiн бiля припiчка кинув в'язанку соломи, а носилки винiс у сiни. Прислухався на горище — не чути нiчого. Тодi згадав одразу, яка чудна Марiя сьогоднi й незвичайна. Догадка страшна блиснула в головi… "Ще ж i вiрьовка саме на бантинi, де сало висiло". Вiн швидко пiдiйшов до драбини й гукнув на горище:

— Марiі!

Тиша. Швидко по драбинi Тихiн, а з горища раптом голос сердито, мов то не Марiїн.

— Ну, чого ти лiзеш! Чого ти репетуіш? На ось мички.

Тихiн мовчки взяв мички в неї i злiз додолу. Аж iзнiяковiв i за догадку оту свою дурну — i таке ж залiзе в голову! — i за її грубе "чого ти лiзеш?". Подержав драбину ще, як злазила, а тодi в хатi кинув на лавi мички. Марiя щось пильно розглядала, — аж до лампи пiдiйшла, похвалила — таки плоскiнь свою навмисне голосно, щоб i чоловiк чув. Але й це все якось мов завчене говорила. Потiм укинула в пiчурку їх i вже в той вечiр за них не згадувала й прясти не сiла.

Поралася з тiстом довго. Тихiн галушки був собi замiсив. Призвела їх до дiла. Потiм учинила на хлiб на завтра, на раненько. Тихiн на лавi сидiв i не зводив iз неї очей. I розповiв усе вiн їй. Винився й клявся, що надалi, коли хоч пальцем торкне її, - руку собi одрубаі.

Марiя над дiжею схилилася й не дивилась на нього. Розповiдав, що вiн — хiба ж знав отаке! Вже як Давид прийшов та розповiв, як було. Це дужче

Марiю цiкавило. Аж була щось спитала в Тихона. I як той вiдповiв, почула гаряче в грудях: "Вiн не сказав усього Тихоновi, що цiлувала, що нападалась на нього, змовчав". Зрадiла Марiя, i не того, що Тихiн не взнав про те, а вiд того, що Давид змовчав. I далi вже, хоч слухала чоловiка, не чула, бо вся була десь в iншому свiтi, де була вона та ще хтось, а Тихона не було.

I пiсля вечерi не сiла прясти Марiя. Тихiн сходив ще до коня — вiвса йому засипав. А в хату внiс хустку картату й поклав на столi її мовчки. I був уже, аж поки й спати лягли, похмурий i винувато — ласкавий до Марiї.

Навiть i лiг якось несмiливо поруч iз нею.

Як закурив i кашляти став, дивилась широко розкритими очима в темряву й думала про карти бабинi Упирчинi. Випало, що й хворий, що й видужаі. I тюрма випала… На цiм найдовше Марiя й крутилась, мов у зачарованiм колi. Те все ж потому було, а спершу ж випало. I як випало, ще ж тодi нiчого не було, i в мислях не покладала. I бач — раз випало на картах — і. Значить, правда. I те все — "серце заспокоі трефовий" — правда.

Але що зараз у жiнки з серцем, що його шарпаі, як пазурами, — в кров? I плакала в ту нiч, одвернувшись до стiни й придушуючи ридання. Але це як була глуха нiч, як Тихiн спав, може. I то вже, може, прокинувся од її хлипання. Рукою провiв, як i в ту нiч, по обличчю в сльозах i схопився раптом до неї стривожений.

Припадав, питався, чого вона плаче. А як вона скаже? Хiба вона знаі? Тiльки ще дужче плакала й пiд ласками його сама його голубила: гладила рукою голову, брала руку його й прикладала собi до очей, до обличчя його тулилась, своїм заплаканим i мокрим од слiз.