Бур'ян

IX

В кухнi на столi стояв потухлий уже самовар, а Зiнька мила склянки, стоячи проти вiкна. Кiнцi стола сидiв мiлiцiонер у шинелi, в нараменниках i з шаблею при боцi. Пив чай. Широке вилицювате обличчя, немов наспiх сокирою тесане, блищало вiд поту, i маленькi струмочки текли з низького лоба до брiв, а по бровах потiм стiкали на виски. Вiн поставив склянку на блюдце, дiстав з — пiд шинелi з кишенi в штанах хустку i старанно витирався. З їдальнi чути було жiночi голоси та дзвiнкий смiх жiночий.

— Ще налити? — спитала Зiнька.

— А, ну його! От якби налила в оцей стакан градусiв шiстдесят! Ото б дiло!

Вiн розстебнув комiр i витер спiтнiлу шию хустиною i так, наче про себе, говорив:.

— Ще сказати б немаі — не так би обидно було. А то ж знаю: цiлу нiч дудлитимуть, ще й завтра похмелятимуться. А совiстi чортма, хоч би чарку налили для звичайностi.

— Ви б же були сказали хазяйцi.

— Як це? "Пожалуйста, налий"? — Вiн одкинувся до стiни й з усмiшкою презирливою глянув на дiвчину. — Що ж я, по — твоіму? Та я схочу — четвертина передi мною стоятиме, вiдро. I гуляй, пiдходь, братва. Чи в нас грошей немаі? Може, я червiнцi за нiч прогулюю! Ти знаіш те? Не в тiм дiло! Посадила бiля помийницi чай пити, як наймита… Та я з начальником де по гостях не буваімо, вкупi завсiгди ми.

Загавкав надворi собака. Зiнька прихилилась до шибки — мiсячно надворi.

На ганку вже.

Зайшли в хату, дзенькнули шпори. Матюха до гостей — запрошуі їх роздягатися, у свiтлицю заходити.

— I в три щота, друззя, бо вечiр i так, вважай, пропав! — клопотався вiн.

— Та з твоію демократiію не диво й до дванадцятої ночi проваландатись, — сказав начмiлiцiї, розстiбаючи шинель. Цiла, брат, банда в тебе завелася. Що ти тiльки собi думаіш?

— Та що думаю? Не розкасiруімо — бiда буде.

— Опредiльонно!

Сахновський повiсив шинель на вiшалцi; надiв поверх френча нараменники з шаблею, з наганом у кобурi. З — за стола пiдвiвся мiлiцiонер.

— Ну, я, товаришу начальник, пiду.

— Далеко?

— Нi, тут, на селi.

— Бо, може, вночi нащось буде треба тебе.

— Та ось i ця дiвчина знайде. Я тут недалеко, до тiтки Векли.

— Оця дiвчина?

Пауза. Мiлiцiонер узяв у кутку карабiн, закинув за плечi i вийшов з хати. Сахновський не зводив з дiвчини очей. Боком до нього стояла, профiлем тонким i строгим, як рiзьблення. Бачив — нiздря тiльки тремтiла, а брова — трiп i зламалася. Спустився очима по голiй шиї на груди їй, нижче — на стан стрункий. Дзiнь, ступив крок. Дiвчина здригнула й обернулася: губи зцiпленi, а очi суворi з — пiд строгих брiв так i встромила в очi. Ось — ось погляд зломиться, дрiбно в дiвчини тремтiли колiна. I раптом — дзiнь, ступив крок i взяв за лiкоть — вирвала i суворо:

— Ось не чiпайте.

З порога Матюха:

— Льоню, та йди вже!

Той крутнувся на каблуцi i пiшов до їдальнi. Через порiг — дзенькнув малиново шпорами, вклонився до гостей. Пiдiйшов до господинi, — сидiла вона на канапi за круглим столом серед молодi, — поцiлував руку. Потис руки панночкам: крiм Наталки та Нiни, сидiла ще дочка крамарева, пухка, бiлобриса, "миколаївська дiвиця", i ще якась. У флiрт грали. З мужчин Данюша тiльки сидiв з ними. Iншi за тим столом i про щось розмовляли.

Матюха бiля буфета з карафками порався. Старi жiнки на стiл накривали.

— "Фiалка", — подала Лiза Наталцi картку флiрту, а до Сахновського повернула лице i всмiхнулася з жартом:

— О, який же ви нехороший, Леонiде Петровичу!

— Я?

— Да, ви. Тiльки зачули баришнi ще на кухнi вашi шпори, так у них серденько в кожної забилося. А ви не йдете. Чи вас, бува, циганочка наша не причарувала? — i глянула бистро i з смiхом. А Наталки й собi:

— Ой, вона ж гарненька!

— Пхи, красу знайшли, — сказала крамарева дочка й закопилила губу. — Iменно, як циганка, та ще як надiне дрантя… "Хризантема", — подала вона картку Сахновському. Той прочитав: "Отчего вы так редко бываете у нас?" Поглянув на неї. "Ну, та й погана ж!" — подумав. Потiм у картку очi ткнув i натрапив на щось, наче пiдхоже для вiдповiдi: "Я очень тронут вашим участием",передав вiн Пашi, а тодi витяг портсигар срiбний iз золотими монограмами й закурив. Дивився крiзь дим на жiночi обличчя, з одної на другу перелазив. От Лiза — чим не бабочка! Од шиї голої батистову кофтинку на нiй тiльки — дрр, i сорочку, — оголив її аж до пояса, далi з — за стола не видно. Перевiв на Наталку погляд — цiії всю постать видно: закинула ногу на ногу, з — пiд спiдницi трохи литка виглядаі в ажурнiй панчiшцi, — припав до неї поглядом.

А Гнида прийшов пiзнiше, вдвох iз сином. Уже пiд час вечерi. У хатi шум, галас, як на весiллi. Говорили всi одразу, говорив кожен голосно, мов бесiдникiв своїх уважав за глухих. Матюха вже в самiй жилетцi, i комiр сорочки, що з манишкою виноградом чорним, розстебнений. На тiм кiнцi столу жiнки голосно гелготiли. Гнида пiдiйшов до голови. П'яний у дризг голова. А таки пiдвiв важку розкуйовджену голову й очима ворухнув важко, як двома пудовими гирями.

— Ну, що там?

- Є, пiдписали. — Гнида витяг iз — за пазухи згорнений учетверо аркуш i поклав на столi. Матюха розгорнув той аркуш i кинув двi гирi свої на пiдписи.

— Не всi пiдписались, — сказав молодший Гнида.

Матюха грiзно:

— Хто саме?

— Та от i Гордiй Чумак, i Пiвненко… Душ на десять набереться з тими, що голосували проти. — Вiн сiв до столу й додав: — А були й такi митцi: "Дай зачеркну, передумав".

Матюха глянув важко.

— А ти не знаіш, що їм робити, гадам? У морду їх!

— Та я знаю. Якби ж i я — власть.

— Моію рукою! — важко одкинувся Матюха на стiльцi. Враз подався всiм тулубом наперед, рухом нерозмiреним, аж грудьми на стiл навалився, руку до карафки простяг — звалив чарку.

Налив у склянку перваку, повну по вiнця, мовчки хитнув Якову. Той мовчки випив усю до дна за одним духом, тодi тiльки крякнув i витер невеличкi вуса широкою долонею та заїв чимсь.

Матюха ще поналивав чарки.

— А в Давида зараз якесь зборище, як ковтнув шматок, раптом згадав Якiв i пильно дивився на голову, — цього ще в нас не хватало.

— Оце зараз зборище?

— Ну да. Повна хата людей, i, видно, якiсь питання обмiрковують.

Матюха з — пiд хмурих брiв глянув на Якова i, п'яний, пiдвiвся з стiльця.

— Де мiй наган, Лiзко?

Лiза схопилася, i жiнки сполошились. А Огиренко сидiв за столом поруч iз зятем, взяв мiцно того за руку й сказав:

— Корнюшо, покинь. Це не зараз!

Той тiльки блиснув очима. I Сахновський з — за столу:

— Да в чом діло?! Що це за анархiя! Влади не визнають?! Данюша:

— Та чудаки ви, шановне товариство! Хай обмiрковують собi на здоров'я! Хiба й нам не цiкаво знати, про що там вони, з дозволу сказать, мiзкують? Та якi плани будують? От у чiм рiч, — до Гниди звернувся: — Чи не можна туди чоловiка якого пiдiслати?

— Та там і пiдходящий, — сказав Якiв, трохи подумавши.

— Хто? — глянув важко Матюха.

— Охтиз.

— Ну, от i сядь, Корнюшо, все буде гаразд, а ми ось вип'імо, — посадив — таки зятя, пiдсунув йому чарку i сам узяв, i iншi. А як випили, схилився грудьми на стiл i додав стиха, щоб на той край столу, де жiнки, не чути було: — Тут гарячки, товариство, пороти нiчого. Треба з усiх бокiв обмiркувати, а тодi по — вiйськовому — рраз! — i ваших ніт!

— Да в чом діло! — п'яний хитнувся Сахновський на канапi. А Якiв сказав:

— От Кушнiренка б тiльки нам вирвати.

Матюха глянув на нього:

— А без нього в нас нiкому?

З — за спини повз нього простяглись руки з мискою киселю вишневого; одхилився Матюха:

— Пiдстерiг де вночi, от хоч би й ти, та й шльопнув, як собаку.

Данюша штовхнув зятя. Той глянув на нього й побачив, як погляд з нього Данюша звiв трохи вбiк, на отi руки з мискою. Повернув i собi голову, — а то Зiнька миску ставила. Хмурий, штовхнув її.

— Iди к чорту! Лазиш тут!

— Не лазю, а страву подаю.

Матюха замахнувся на неї, але Зiнька одхилилася, — не вдарив. Тiльки як — як од розмаху сам не полетiв разом зi стiльцем.

— Сволоч!

З — за столу схопилася Лiза й пiдбiгла до чоловiка. На наймичку накинулась:

— I вічно ти, Зiнько, розстроїш!

Зiнька звела брови здивовано, здвигнула плечима. Потiм мовчки пiшла. Матюха звелiв Лiзi в спальнi для них столика накрити: там вони будуть собi. Та хай Зiнька кислиць витягне. А то тут незручно: може, i серйознi розговори зайдуть.

— I це щоб зараз же! — глянув вiн на Лiзу хмуро. Потiм подався тулубом п'яним до столу й довго не мiг узяти ложку пальцями, лайнувся стиха, — пiймав — таки врештi, набрав киселю в мисцi, а тодi обвiв посоловiлими очима гостей, що вже заїдали киселем, i жестом розвезеним руки, що в нiй була ложка, — "просю покорно!"

Пiсля киселю першi встали з — за столу — заторготiли стiльцями — жiнки. Вилiзли з — за столу чоловiки. Огир, Гнида й крамар старанно до богiв хрестилися, а потiм — дякували за руку господаря. Молодшi закурили. Деякi з жiнок вийшли на кухню й напинали хустки великi на плечi. А Никанор Iванович завiв грамофон. До столу, тепер уже килимом застеленого, знов сiли старi, точили не закiнчену за вечерею балачку. Про ярмарок гомонiли. Крамар нi одного не пропускаі. А Огиря саме цiкавили цiни теперiшнi на воли.

— А що, може, обмiняти думаіте?

— Та нi, в мене й цi ще не старi,сказав Огир i помовчав трохи, — другу пару треба б на весну. А то на одну важкувато.

Губаренко примружив око i, пильно глянувши на Огиря, штовхнув Гниду.

— Чув? Важкувато вже на одну пару! Не минеться тобi Юхима Федоровича i вдруге розкуркулювати.

Це в жарт. Та Гнидi все ж нiяково стало. Вiн винувато якось звiв брови й плечi i сказав:

— Як таке ж урем'я тодi було.

— Да, було…

Пауза. Бачив крамар, як в Огиря пiд бровами тiнь лягла, отже, став поважний одразу i так, немов, власне, нi до кого не звертаючись, мовив задумано:

— Нi, як хазяїн — таки, як розумний чоловiк, — хоч ти його не то що розкуркулюй, а не знаю що, — все одно хазяїном буде. А як дурак дураком, як лайдацюга, — хоч ти йому щороку по парi волiв давай з розкуркулення, то так — таки пролетарiію й лишиться: або проп'і, або не догляне та здохне в нього.

— А це вiрно ви сказали, — хитнув головою Гнида, — бо хiба воно йому болить: вiн же його не наживав. Та й те ще думаі iнший: не стане, то знов дадуть.

— Е, нi, товаришi, забудь! Тепер уже й влада зрозумiла, що скiльки в шаплик не лий, а як у ньому дна нема, то не налліш. А нашому кенесе скiльки не давай i землi, i насiння, i худоби, — не хлiборобив вiн зроду, наймитував, — ото його й доля. А хлiбороби і натуральнi, з дiда — прадiда хлiбороби. От на кого влада тепер повинна увагу свою звернути!..одкинувся крамар на стiльцi. Огир прислухався до травлення в своіму шлунку й чи слухав, чи нi. Ще говорив крамар:

— Це поступово, звичайно. От на середняка зараз уся увага, а потiм дальше — бiльше: уже ж i в оренду можна брати в самих незаможних, не тiльки у фондi.

Огир одiрвав себе од задуми й подався тулубом, грузний, до столу. Сказав зiтхнувши:

— Землi держаться, як зубами. Хiба вже який без худоби, а земля далеко. А ще немов оцей бродяга пiдiб'і народ та клопотати стануть.

Губаренко витяг голову й кинув тихо, зиркнувши скоса на Гниду:

— А це вже хай вони, — хитнув головою на хату, — молодшi хай.

У Гниди тiльки брова лiва трiпонулась, а вiн мов не чув, заговорив знов про воли, про цiни на них на ярмарку.

Заспiвала спiвачка "Чайку". Молодь смiялась на канапi. Данюша так смiшно розповiдав іврейськi анекдоти. Аж i в Матюхи пика червона, як баклажан, розплилась, розмазалась у п'яну усмiшку. Пiдiйшла Лiза й сказала, що вже готово. Матюха нахмурився й пождав, поки Данюша скiнчив розповiдати. Тодi пiдвiвся i тим усiм хитнув головою. Як не прохали жiнки — ще хоч хвилиночку, ще хоч один коротенький хай Данюша розповiсть, Матюха хмурний:

— Нiззя! Хай потiм.