Бур'ян

XXII

I просто на вулицi бiля хати — читальнi, й на ганку вже людей було чимало. Бiльше мододь. На вистроченi узорнi груди святкових свиток повиставляли дукачi дiвчата, а з — пiд квiтчастих хусток маковiють обличчя на сонячному морозi. Хлопцi з — пiд шапок повипускали кучерi. Гамiр, смiх, голоси… А над усiм — насiнням, як коники в травi, трiскотять. I на землю лушпиння цвiтом бiлим сиплеться.

Бiля ганку стояв гурт чоловiкiв, бороданiв. Саме дядько Гордiй щось у колi їх промовляв. А скоро вгледiв Давида з Тихоном, як тi пiдiйшли, спершу пильно був глянув на обох i чомусь зрадiв. Сказав весело:

— Ну, Давиде, хоч стiни розпихай! Уже i в хатi повно! Хтось iз гурту застерiг дядька Гордiя в жарт:

— Хоч не лякай, Гордiю. А то вчора ремонт зробили, а ти вже й стiни розпихати? Ще одкинуться!

— I вони тут, прийти зволили, — стиха й навмисне важко, мов не сказав, а викорчував iз себе молодший Пiвненко й хитнув головою на ганок, де на лавцi сидiли: Гнида Якiв, Книш, крамар i iншi з їхньої компанiї. Стояв на ганку й Тягнирядно iз здоровенним костурякою в руцi. Матюхи тiльки те було.

— Що ж, прийшли — хай послухають, сказав Давид, — тим паче, що й послухати буде що!

— Може, і що?

За Давида Тихiн вiдповiв, стояв ближче до Чумака:

— к, в газетi, в "Голосi працi", пропечатали за них. Селяни зацiкавились. Але Давид сказав, що заразом хай уже прочитаі в хатi. Тодi запихкали дужче цигарками, докурювали й потiм повалили за Давидом та за Чумаком, потовпились через запруджений ганок у хату.

Якiв Гнида вслiд їм, струснувши лушпиння з полушубка на помiст, кинув з насмiшкою:

— О, культпросвiт пошвендяв!

Але це було зовнi. А глибше десь — спершу дивування, далi аж неспокiй ворухнувся: бачив, що вдвох прийшли з Тихоном — разом! Що за чортовиння отаке! Невже й жiнка не помагаі? А план же його як тепер буде? Вiн так у задумi й пiдвiвся i з Книшем, Тягнирядном та з iншими пiшов за ними в дверi. Чув вiн, що газету стiнну якусь будуть зачитувати, ну, треба й йому: "Може, доведеться й закрити цю лавочку".

В хатi не як було й повно ще. То дядько Гордiй просто недооцiнив її мiсткостi. I тут, як i надворi, лузали насiння, курили, аж дим уже коромислом, i балакали шумно. I що приімно вразило Давида — це те, що були в хатi й бороданi, й жiнки лiтнi. Хоч небагато, хоч з найбiдовiших, але ж — це вперше.

Он скраю, на ослонi, з Христею та з Зiнькою сидить i пiвнiвська невiстка, жiнка Андрiіва, i пвга — вдова.

Як зайшли чоловiки, всмiхнулась пiвнiвська їм назустрiч:

— Чи ви не виганяти нас лiзете?

— О, таких молодиць тiльки подавай нам! — хтось iз чоловiкiв теж весело. А дядько Гордiй поважно до жiнок стиха:

— Тiльки ж ви глядiть тут, не вухами ляпати прийшли. Голосуватимемо, чи що, глядiть же й ви!

— Та вже ж!

На Зiньку впав Давидiв погляд. Вiн усмiхнувся їй з вiтанням, а вона ясно обдала очима парубка, потiм усмiхнулась тихо, немов iз журою. Потiм очi задуманi стали. Давид iще пробiг очима по товпi. I ген на ослонi купка жiнок: стара Карпенчиха, ще якiсь. А мiж них, як мiж колоссям стиглим квiтки, дiвчата. В барвистих хустках, якi в стрiчках червоних. Шум у хатi, присне смiх дiвочий, i над усiм, як i там, надворi, мов коники в травi, насiння трiскотить i лушпиння на помiст бiлим цвiтом сиплеться.

Пiд стiною на ослонi, поруч iз Нюркою, прибраною й нафарбованою — "на повному фасонi", сидiла… Давид аж очима клiпнув. Нi, вона — таки, Марiя. У великiй хустцi картатiй, видно, в сестринiй, бо Давид нi разу її в такiй не бачив, трохи блiда i з глибоко запалими очима. Вона удавано весело й жваво говорила з сестрою Лукiію та з Нюркою, а очима все на дверi. I знати — аж од дверей нiс на собi Давид її погляд, а це тiльки вловив. I щось було в ньому, вiд чого парубок швидко вiдвiв очi.

На вiльному ослонi скраю сiв, а далi залiзли: дядько Гордiй, Пiвненко, ще чоловiки. Тихiн бiля Давида сiв. У проходi попiд стiною до крайнього вiкна, що близько стола, пiдiйшов Гнида й сiв на лутцi. Закотив полу полушубка i з штанiв дiстав насiння, став лузати. Книш сiв на передньому ослонi, де вже весело гомонiли крамарева Паша, Ганна Iванiвна з чоловiком. Тягнирядно стояв iз своїм костуром, до стiни прихилившись, неподалеку вiд Гниди., здоровенне, як не до стелi, одоробло. У дверi ще, чути було, валила молодь. Шумно, весело. Попiд руками шниряла малеча, пролазила наперед i розташовувалася на пiдлозi, аж декого до самих нiжок стола приперли.

Гнида визвiрився на них: "К чорту звiдси!" Але ззаду голос твердий дядькiв Гордiїв:

— Хай i дiти! Сидiть, хлопцi!

З другої хати винiс Яким на руках, як скатертину бiлу, великий аркуш розгорнений i поклав на столi. Край один звис — видно на ньому червоне намальоване щось i написано. "Газета", — пролопотiло по натовпу. А серед малечi — рух, подались обличчям до стола.

— Що воно таке? — питався якийсь.

— Хiба ти не бачиш? — вiдповiв Петрик Мотузчин. — То ж сонце намальовано, що воно сходить. Це нашi хлопцi газету зробили.

Яким, урочистий сьогоднi, гукнув на хористiв. Вибирались iз натовпу, з коридорчика повалили хлопцi, дiвчата й шикувались, сплiтались у вiнок за столом. У дверi знадвору ще валили.

До Тихона Давид прихилився i стиха сказав щось. Той рвучко повернувся, глянув по хатi через голови, знайшов. I довго дивився на неї. Щось саме говорила з молодицями й смiялась. I хоч вiн бачив, що смiялась вона силувано, але ж смiялась, але ж прийшла… Стрiлися поглядами, в очах її блиснула зненависть. Тихiн одвiв свої вiд неї i опустив. I вже потiм i чув усе, i бачив, як крiзь туман, мов то десь далеко, — i шум, i голоси. Лише як гаркнув хор "Iнтернацiонал", а все навкруг рухнулось i завмерло, i Тихiн пiдвiвся. Очi на Якова саме впали. "От сволоч же отака: i з лутки не встав, i шапки не скинув!" Потiм, як стих уже хор, всi сiли, а щось говорив Яким. I кинувся Тихiн лише вiд вигуку:

— Гнида Якiв! — це поспiшав Книш чергу захопити кандидатом своїм у президiю.

Записав Яким. Але Гнида лише оком обвiв збори i вже знав, що провалять, бо ж народу з його табору була тiльки купка. Тому й зняв свою кандидатуру, мовляв:

— Не хочу, бо це зiбрання якесь пiдозрiле! Яким iз виразом великого задоволення закреслив його прiзвище. Навiть олiвця був послинив — забув, що хiмiчний.

Назвали ще iмення: Чумак Гордiй, Мотузка Давид, Кожушний. З хору хтось iз молодих жiночих голосiв:

- Євга Сiренко!

Десь ззаду рух. Оглянулись обличчя з усмiхом. На лутцi Гнида вищирився, i Тягнирядно зареготався на всю хату. А ззаду з ослона, не пiдводячись i збентежено, пвга сказала:

— Ну що ж це, не можна й мiж люди жiнцi поткнутися! Смiх який! — а в хор комусь, бо не пiзнала: — А вам стидно з старої жiнки смiятися!

Виткнулась Зiнька з — за дiвчат i, трошки зчервонiла, тiтцi пвзi сказала:

— Та я, от їй — право, без смiху!

— Iди, Євго, тепер же равноправiі! Уже чоловiки тепер i жiнок не мають повного права бити! — щирив Гнида зуби. I хтось iз жiнок умовляв: "Ну й посидь, яке страшне". Але пвга розсердилась:

— Iди, як ти розумна!

— Пiвненко Химка! — тодi гукнув хтось iз чоловiкiв. — Не доки ж будемо справдi возжатися.

Ще когось назвали. Але то вже так, знали всi, що як трьох треба, то й пройдуть всi три першi, вся дiйснiсть обухiвська за це свiдчила. Нi, на цей раз Чумак i Давид пройшли, Кожушного провалили, бо хотiлось Химку багатьом провести, а Христя з Зiнькою в хорi справжню агiтацiю передвиборну провели за неї. Зайняли мiсця:

Гордiй посерединi, Химка, соромлячись, рожева, пройшла пiд реготом Тягнирядна та Гниди й нiяково сiла дуже рiвно на стiльцi, не насмiлюючись глянути на людей. Гордiй пiдбадьорив її: "Чого ти, мовляв, сидиш, як та квочка на крашанках? Смiливiш треба!" В Химки ще бiльший рум'янець.

Оголосив голова — Гордiй — повiстку денну: доповiдь Мотузки Давида про мiжнародне становище, читання стiнної газети, i ще і газета з мiста, то прочитають, дещо і цiкаве й для них, обухiвцiв.

Далi оглянув пильно збори.

— Давайте покинемо лузати насiння, бо нiчого й не буде чути.

Хто зам'явся, хто покинув лузати. Навiть Гнида Якiв струснув iз полушубка лушпиння, уважний — як же, мовляв, голови та не слухати, а потiм демонстративно ще одкинув заполу й витяг повну жменю, Тягнирядновi подав, набрав собi, ще й перевiяв iз руки в руку, губами дмухаючи. Став знову лузати, тiльки ще пильнiше та завзятiше.

Гордiй похмурився, а лише те сказав, що — звiсно, хто несвiдомий, хай лузаі. I курити треба покинути, а то й задушитись можна. Потiм до Давида хитнув головою. Той пiдвiвся, обвiв очима захоплено обличчя молодi, i в бородах, i бiля стола дiтвору.

Став говорити.

Спершу трошки про хату — читальню: нащо вона та що в нiй робити. Далi зв'язне вiд цього й до огляду мiжнародного, як i внутрiшнього стану країни, перейшов. Говорив гарно, голосно, нешвидко i вплiтаючи в мову живi барвистi образи. Чужих слiв уникав, а як траплялися якi "консерватори", "бюджет", кожне з'ясовував. Найдовше зупинився був на господарському життi; на збiльшеннi продукцiї — i в промисловостi, i в сiльському господарствi. Наводив цифри, щоб порiвняти з довоінним рiвнем та з двадцять першим роком. Дуже великi числа, як мiльйони, задля наочностi перетворював на живi образи. От, скажiмо: хлiба стiльки — то мiльйонiв зiбрали, це он скiльки вагонiв повнiсiньких, це, як на душу подiлити, он по скiльки впаде…

Слухали уважнi, навiть про насiння поволi самi якось забували, що воно і в кишенi. I, хоч тьмянi, виникали образи: Англiї, що ворожа до них, Америки. I все ж робилось аж спокiйнiш: не в ладу, значить, i вони, буржуї, живуть! А то ж зовсiм було про вiйну балакали. Бадьорiш ставало: якщо те правда, що каже, — справи добрi! I можна вiрити: от продподаток же полегшав, де на кого й зовсiм нема — пригадувалось. Очi чимдалi довiрливiш дивились на Давида i вуха уважнiше слухали. Думали: "А що ж, i дуже просто, може, й правда, що матерiя скоро подешевшаі, що переселенський фонд якийсь і, що кредит одкрили для бiдноти".

Як закiнчив Давид, посипались запитання. Знати по них було, яка цiкавiсть у селян про життя, не лише їхні, обухiвське, а й про життя цiлої країни, на далеких гонах. Питали: через що матерiя така дорога? Як живуть робiтники — може, бачив, як був по мiстах? I iншi, багато iнших.

Давид на всi вiдповiдав уважно. I, як уже було останні, вiдчув трохи втому й випив води. Потiм спустив очi па газету, що на столi лежала, i ще казав так:

— А тепер, коли ми глянули на життя ширше, на життя цiлої країни, й побачили, як зростаі вона та розвиваіться в нове щасливе життя, давайте згадаімо, як ми живемо. Чи й ми так? Адже ми, наша Обухiвка, одна з мiльйонiв отих часток, що з них складаіться республiка. А її життя мусить бути нашим життям, а наше — її.

Це перед ним на столi стiнна газета самими ними — хлопцями — й написана. У нiй намагались показати життя, яким воно і: гарне, погане. В нiй пробують i думки подати, як зробити, щоб вийшло на краще.

В хатi всi притихли. Чути було ззаду голоси:

— Не вставай! Чого там не бачив! Вухами слухайтеї Дiтвора бiля стола — аж роти пороззявляли, зацiкавленi. I навiть Гнида покинув лузати.

Найперше прочитав Давид "Як нам iз землею бути?". Це коротенька спроба розв'язати найболючiше питання обухiвське — невпорядковане землекористування. Селяни пильно слухали: все до дiла писане було — i земля правильно показана по клинах, i план землевпорядження хороший. Одним словом, чого б i краще, та… Тiльки махали рукою: хiба ж у них цього можна добитись? Вже пробували! Чи ще фунтiв треба кому? Чи… Он уже Тихiн добивався ж землi, як — як не видно — пiде вже навiки на свою норму… Це все помiж себе стиха, не заважаючи читати Давидовi. Далi було про лiси, про кооперацiю…

Гнида, як тiльки зачув слово "кооператив", аж кинувся й насторожився. А говорилось не про його кооператив, а взагалi за якийсь, що стоїть на майданi, а через вулицю, напроти, приватна крамниця з зеленими дверима. Отут уже Гнида з Губаренком зглянулись. Про оселедцi вонючi писалось далi.

У хатi смiх — догадались. Гнида сплигнув як ошпарений з лутки.

— Це що таке за насмiшка?! — i пiдступився до стола. Чумак пiдвiвся.

— Яка ж це насмiшка? Як у нашому кооперативi нiколи не було вонючих оселедцiв, то чого ж i гарячитися? Це, може, десь було. Де правлiння, може, з крамарем — родичi або покумалися.

По хатi ще дужчий смiх — знати, куди Гордiй стрiляі: в Губаренка Гнида й кумував оце восени. Спалахнули, як полум'ям, обличчя в кумiв. Хотiв Якiв порвати газету, але Гордiй заслонив i одвiв його руку. Подався Тягнирядно.

Тодi ж з ослона встав i пiдiйшов ближче Кожушний Тихiн, хмурний i рiшучий, i Пiвненко бiля стiни став, i ще дехто напоготовi. А Давид глянув гостро на Гниду й сказав йому:

— Ти заспокойся, Гнидо! Це ще тiльки вонючi оселедцi. А я ось найду тобi ще краще щось та прочитаю з "Голосу працi". Дай ось тiльки стiнну газету дочитаімо.

Цi слова на Якова — як холодний душ на голову: вiн притих одразу й одiйшов до вiкна.

— Ану, читай, — уже там опанував себе й таки вищирився, хоч i невесело. Потiм, як уже Давид читав далi про якихось дiвчат, що до баби Упирки ходять виворожувати долю собi та крадуть полотно в матерiв — їй носять, — ще це прослухав Якiв, а тодi пiдкликав брата Фильку й щось над вухо йому сказав. Той зараз i полiз у натовпi до дверей, а ззаду тодi голос хриплуватий, як буваі пiсля кашлю, жiночий:

— Це безобразiяп Я буду жалiтися! — Нюрка бабуню свою одстоювала.

— А що, неправда? — хтось.

— На тебе жалiтися треба! Чортяка тебе з "Пальмири" притаскав сюди!

Закликав до порядку голова, бо ще не вся ж газета. Ще вiршик один був, була й байка — це хтось пiдслухав, як уночi через вулицю обшарпана школа їхня з церквою балакала. Школа питала сумно: "Чого ти i ледача, i з тебе користi людям нiякої, а пофарбована, а я дiтей розуму навчаю, а, бач, обшарпана яка". Не знати потiм — чи автор не змiг за церкву вiдповiсти, чи сама церква закопилила губу й не схотiла з обшарпаною сусiдкою балакати, а тiльки тим i закiнчилось: вийшов сторож дiд Софрон i бовкнув годину. Церква позiхнула й. стала дрiмати. А школа ще довго з сумом дивилась на темнi стрiхи й думала: "Де ж правда в свiтi?"

I врештi заклик: "Пишiть усi в стiнну газету". На цьому газета й скiнчилася. По хатi загомонiли — дiлилися враженнями, дiтлахи аж на стiл лiзли: якийсь малюнок побачили цiкавий. Петрик аж головою крутив — ой, мовляв, i намальовано ж фарбами всякими, здорово намальовано! Потiм поволi стихати стало в хатi й стихло. Бо знов витяг Давид з кишенi аркуш. Якiв насторожився, а Давид знов, перше нiж читати, коротенько сказав:

— Це ми своі життя бачили, обухiвське: темне, глухе i до безкраю погане. Але не скрiзь же таке. — Вiн прочитаі ось, не вибираючи з газети, про життя iнших сiл, та й хай подивляться. I це не за горами ж. От у селi Ковалiвцi, це як на город їхати, сорок верст звiдси, провадиться землеустрiй i переходять на многопiлля. В якiйсь Гарбузiвцi школу одремонтували. В мiстi Сорочинцях комуна "Маяк" пустила всi три млини водянi на Пслi, що до того стояли. Ну, а це десь, правда, i на їхню Обу — хiвку схоже, п'яний голова сiльради зайшов на делегатськi збори селянок i став матюкати усiх. Ще десь школа забезпечена паливом на зиму й одремонтована.

— А ось i про нас, — сказав Давид, пишуть у газетi, щоб не ми тiльки знали, а всi, хто читаі, вся Україна. Вiн почав читати:

— "Глухе село Обухiвка, Щербанiвського району…" — але й замовк, бо враз, мов хтось штовхнув iз сiней, колихнувся вiд дверей натовп i в хату влетiв Матюха. На ньому шапка кудлата була збита на потилицю, пика червона: ось — ось, здавалося, репне на нiй шкура. Всi з острахом одхилялись од нього й давали дорогу. Бiля першого ослона став i, побачивши, що в руках Давида не "контрреволюцiя", а справжня друкована газета, мовчки дививсь, хоч i грiзно та спiдлоба. Вся постать говорила без слiв: "Ану — ну, чим ви тут займаітесь?" Якiв прихилився до нього й почав щось говорити. З ослона Книш глянув на нього й похитав головою. Мотузка пождав, поки затихли всi, i знов почав:

— "Глухе село Обухiвка, Щербанiвського району. До залiзницi двадцять п'ять верстов, до повiтового мiста — сiмдесят. Колись i в Обухiвцi шумiла революцiя: одiбрали землi панськi та в куркулiв, усiії до трьох тисяч десятин. Та далеко земля, за десять верстов. Не вхлiборобиш на нiй, та ще бiдняковi з шкапиною. Де ближче, ту куркулi захопили собi. Ще з весни на землеустрiй зiбрались були обухiвцi, i приговора частина села склала. Та десь приговора того й вiстi немаі. к в Обухiвцi артiль у лапках, мошенством млина парового, що в КНС в орендi був, собi захопили: це — голова сiльради Матюха, ще голова КНС Гнида, крамар Губаренко та куркуль Книш. Деруть iз селян фунти дорогого мiрчука (шiсть фунтiв), тiльки стогнуть тi, а вони наживаються, А влада спить в Обухiвцi. Ба нi, то спить сiльрада з замкненими дверима з ранку до ночi. А голова її з ранку до ночi п'і, не вихмеляіться, з компанiію. Б'і пики селянам, як колись урядник, а його пiдручним — на все права й воля. Доки ж це буде?"

— Оце й усе, — сказав Давид i поклав газету. У хатi й досi тиша, i навiть дихання затаїли. Матюха, мов остовпiв, стояв, не рухався. Чи це йому сниться? Ворухнув рукою — ворухнулась. Нi, вiн не спить. А то Давид щось говорить… I враз очуняв Матюха, знов до обличчя прилила кров, i вiн рвучко подався до стола й крикнув хрипло:

— А! так ти власть пiдривати! Хто тобi розрiшав?! — i грiзно насувався на Давида. Той схвильований, але твердо вiдповiв:

— Читати орган губвиконкому та губпарткому — на це дозволу вiд тебе, Матюхо, менi не питати!

Матюха смикнувся, але щось мов за поли його схватило й не пустило вдарити в першу ж мить. А мить як пролетiла ця, одразу вiдчув, що за цю мить згубив себе: народ же, чують же, бачать. Треба вдарити, а не зведе руки, страшно. Тодi в гнiвi трiпнув головою й кулаком грiзно посварився:

— Ну, ти ж гляди! Знай! — i швидко одвернувся, а на Гниду та на Тягнирядна теж гнiвно: — Ходiмо!

Натовп захвилювався i почав i собi виливатись у дверi. Найостаннi вийшли Давид з товаришами.