Бур'ян

ХХV

Iлько не знав нiчого. Вiдчував, що задумали щось лихе, що всi були стурбованi. Хiба ще коли був отакий i Данило розпатланий i стривожений, як вибiг сам надвiр до Iлька та посилав в Обухiвку за Матюхою? Але що їх отак збентежило, не знав. Листа запечатаного побоявся тодi ж розкрити, бо помiтять, а зараз аж жалкував: щось задумали.

Одкинувшись тулубом назад на конi, щоб не так трусило без сiдла на рисi, вiн увесь час сторожко прислухався назад. Але тiльки й чути було — пирхав кiнь iззаду й гуркотiла по накоченiй дорозi Матюшина бричка.

Нi слова ще од самої Обухiвки Iлько не вловив — у бричцi мовчали обидва, i, як оглядався, бачив двi цяточки блискучi цигарок у темрявi.

В Рокитному, як в'їхали в глибоку балку, трохи затих гуркiт колiс — стишились. I вперше Матюха щось нерозбiрливо спитав чи cказав Гнидi. Той вiдповiв:

— Да, iменне!

Iлько нап'яв поводи й ще дужче одкинувся на конi й вухо чуйнiш насторожив. Знову говорив Матюха:

— Що, казав же — не воловодься з ним! Так нi, якiсь плани дурацькi задумав! А тепер, може, такого вже накоїв… Дурно Льонька не тривожився б! Може, таке… — i далi не чув Iлько, бо знов чути — стьобнули батогом, i ззаду загуркотiли колеса, хоч i було ще на гору. Торкнув i парубок свого коня ногами й догадався: про Давида мова йшла.

До хутора вже бiльш не стишувались. Аж деколи Iлько вскач мав пускати свого коня, коли ззаду Матюшин вороний насiдав. Од вербичок з дороги на толоку з'їхали. Iз темряви виступили чорнi плями будiвель: велика хата в садку з освiтленими вiкнами, двi рубленi комори, довжелезна повiтка й загони. Загавкали люто собаки й кинулись до ворiт.

Тiльки з брички сплигнув Матюха й кинув вiжки наймитовi.

— Не випрягай же, до ясел постав! — i пiшли з Яковом у хату.

В кухнi поралась наймичка бiля печi. Огириха з невiсткою за столом вареники лiпили — чепурними бiленькими трикутничками розкладали на ситi. Щось гомонiли з рудим мiлiцiонером, що сидiв у шинелi на лавi.

Матюха поздоровкався за руку з обома жiнками й хитнув на одхиленi дверi в їдальню, мовляв — там? Огириха сказала, що там усi й що ждуть уже.

Як роздягався i вiшав кожуха на вiшалцi бiля дверей у свiтлицю, чув — у нещiльно причиненi дверi брязкали шпори Льоньчинi, а Огир старий важко й повагом, мов волами їхав, говорив:

— Через оте ж i занепадаі релiгiя. Куди вже наш отець квлампiй годиться? Старий уже. А тепер не те життя. Треба, щоб i в полiтицi добре розбиралися, бо на самих заповiдях не заїдеш далеко. А й ми ж iще хорошi! Коли вже ми, хазяїни, та пуд той боїмось одiрвати, що ж кенесе вже тодi. Ми повиннi всiм приклад показувати. А вже ж даром хто схоче — це ж i не сам вiн приїде, а ще ж i пiвчi, душ, мабуть, на двадцять.

Матюха згадав, що в недiлю в Обухiвку автокефального попа запросили. Аж похмурився.

"Тут цiії напастi нiяк не здихаішся, а вони про попiв знайшли час", — думав хмуро, витяг з полушубка наган i поклав у кишеню.

Зайшли у свiтлицю, їх там уже ждали всi. Данило аж iз стiльця схопився, зрадiлий. Вiн був розгублений, i завжди чепурно причесана "полька" була розтрiпана. Круг стола сидiло кiлька хуторян. По хатi ходив схвильовано, заклавши руки в кишенi галiфе, начмiлiцiї — дзенькав шпорами. А Тягнирядно тупо дивився пiд ноги йому й думав: "Хорошi чоботи в Льоньки — шевровi". I думав, що в нього колись були отакi, ще як у бандi Христового був. А це ж у тюрмi бiльше двох рокiв — опустився зовсiм. Треба поправляти дiла.

Матюха перший пiдiйшов до начмiлiцiї i пошепки та стривожено спитав:

— Ну що там таке, Льонько?

Той глянув на нього й клiпнув бiлявими вiями.

— Да, брат!.. Ось узнаіш!

Кинув погляд на Огиренка, на старого Огиря й на хуторян. Хазяїн догадався й пiдвiвся важко з стiльця й чоловiкам хитнув головою.

— Не будемо заважати молодим. Ходiм у ту хату, люди добрi, ще побалакаімо,

Всi мовчки вийшли — залишились тiльки молодi. Як зачинились дверi, знов Матюха перший — нетерплячий i збентежений:

— Ну, та що ж у вас там скоїлось таке? Сахновський пiдiйшов тодi до стола, помацав у френчi, витяг папiрець якийсь i сказав:

— А те скоїлось, що один дурило з тюрми написав, а другий листа не знищив. От i понюхайте тепер, чим воно пахне!

Матюха й Гнида оторопiли i, не клiпаючи очима, дивились на начмiлiцiї. Огиренко похмурився i почервонiв, не знати, чи ображений, чи винуватий. Пiдiйшов Тягнирядно важко до стола. Сахновський оглянувся на дверi й розповiдав:

— На поштi сьогоднi листа перехопив — заказний у "Голос працi". Пише… ну, багато там усячини пише, а наприкiнцi про конокрадство, про фiнагента.

Хто зблiд. Всi затаїли подих. А начмiлiцiї помовчав трохи й заговорив далi:

— "Прокуратуро, зверни свою увагу. А ми й матерiалець деякий припасли: лист одного конокрада з допру до своїх товаришiв". Оце й усе! Хватить з вас? — грiзно обвiв вiн очима. — Нi, друззя! Якщо так ми будемо й надалi вухами ляпати, то незчуімось, як нас усiх к чорту пе — решльопають. Чи думаіш, — повернувся вiн до Матюхи, — подивляться на тебе, що ти партiйний? Ще гiрш тобi буде! А ти з ним панькаішся!

— Та це ж оцей базiкало! — на Якова вiн гнiвно глянув. — Все плани в нього не виспiли. I через якогось гада та хоче всiх у тюрму спровадити! -

Потiм на Данюшу зиркнув. — I, роззява! Ще тодi казав за оцей лист. Як ти голови своії в чорта не загубиш?!

Данюша, червоний i спiтнiлий, витерся хусточкою й повiв розгублено плечима.

— Ну, хто зна, як воно вийшло!

Та вiн i зараз нiяк до розуму не добере — хто б таки його мiг? Знаі напевно, що дома десь витрусив. Бо ввечерi приходила Кушнiренкова жiнка й принесла листа. Данюша в пiджак поклав. Удень же нiкуди не виходив з двору, а кинувся на другий ранок, саме мати їхати зiбралася в Обухiвку, передати Матюсi хотiв, — лап — немаі. Думав, Iлько, може, знайшов. Казав тому, як знайде та не скурить, — розписка, мовляв, якась, — карбованець дасть.

— Дурень! "Карбованець дам"! Та вiн реготався з тебе. Думаіш, вiн дуже в тебе благонадiйний? Подай сюдв Iлька!

Огиренко вийшов за Iльком, але в хатi його не було, послав наймичку надвiр за ним, щоб зараз же, "на носках", був.

Затим стали радитись. Що лист у Мотузки — це "факт", — як казав Матюха. I що його треба вирвати у нього — це теж "факт". Тому, що хоч i лiквiдувати його самого, а лист чорт його знаі, може, й не в нього вже, може, комусь i передав — мало хiба їх: Тихiн, Яким… — як бiльмо на оцi. Чули ж, може, й Данюша, й Сахновський, що у них у недiлю було. I досi ще Матюха нестямився. На всю губернiю осоромили, партком уже знаі, напевно. Нiяк не можна й дня довше ждати. З Яковом вони балакали — надумали, як це зробити, щоб i їх позбутися та заразом i себе "ребiлiтiрувати". А тiльки Льоньцi доведеться попрацювати.

Iлько зайшов.

— Кликали мене? — спитав i стояв без шапки, в дранiй свитi бiля порога, пiдозрiло й трохи стривожено дивлячись на них. I не в Данила чогось спитав це, а немов чув, — на Матюху дивиться. Той пiдвiвся i, мов зовсiм спокiйно, мовчки пройшовся по хатi бiля Iлька. Начмiлiцiї сказав суворо до наймита:

— А пiдiйди ближче! '

Iлько подався нерiшуче до стола й знову став.

— Ти батрак! У спiлцi "Всеробземлiс" состоїш? — спитав, аби спитати, начмiлiцiї, потiм перевiв очi з нього на Матюху, що саме за спиною в Iлька спинився, та — морг! Тiльки хотiв парубок щось вiдповiсти, як Матюшина важка долоня з усього розмаху у висок його — трах! Аж поточився сердега й з хлипом схватився за висок. I поки не отямився, Матюха тодi швидко до нього обличчям до самого обличчя й швидко спитав:

— Де листа дiв? Не бреши, я знаю!

Iлько весь похолонув, тiльки горiло лице. А в головi, як блискавка: "Як вiн узнав?" I хоч був ошарашений несподiваним ударом, але вiдчув: "Не можна, нiзащо не можна казати!" Так i одповiв:

— Який лист? Я й не бачив нiякого листа.

— Ах ти ж, байстрюк! Не бачив? — Матюха вп'явся поглядом в Iльковi засльозенi очi. — А Давидовi хто дав? Сам менi показував.

Iлько здивований здвигнув плечима: нiякого Давида вiн не бачив зроду й не знаі. Матюха думав — коли це Iлько був в Обухiвцi за оцi тижнi. Згадав — тодi ж перед тою недiлею привозив Огириху. I сказав навмання, хоч певним голосом:

— А як приїздив отодi, привозив матiр? Думаіш, не знаю? Ви ж бачились тодi з ним? Iлько вже смiливiш:

— Та я його зроду не бачив. А тодi, як приїздив, — хай i люди скажуть. Я просто з двору й додому поїхав. — Це як сказав, подумав: "Бреше, не знаі! Ну, чорта з два!"

Матюха весь спалахнув.

— Та вже ж i не святий дух йому звiстив! Ти, видно, хлопче, нi в кого ще в руках не був, та й манiжишся. У мене ти заговориш. Де лист? — знов присiкався до наймита й ударив в обличчя. Хлопець зiгнувся, але мовчав. Втирав зашкарублою долонею кров i не дивився вже нi на кого, а додолу.

Матюха сатанiв. Скривавлене обличчя хлопцеве i з очей страх будили в ньому гостре чуття звiрячої лютi й хмiльної насолоди. Од Iлькового заюшеного обличчя, од вiдчуття своії необмеженої сили й влади над ним нiздрi роздувалися в нього i, здавалося, ловили пожадливо запах теплої кровi. Потiм вiн на Тягнирядна хитнув головою. Той пiдiйшов до Iлька — здоровенний проти нього, як вiл.

— Бери його!

Матюха за цим словом витяг з кишенi наган i рушив до дверей.

— Та хоч на цi дверi, а то люди ж там, — сказав неспокiйно Огиренко. Матюха вернувся i пiшов за Данилом у другу кiмнату. Тягнирядно за руку вiв

Iлька, з кiмнати через параднi дверi Огиренко виступив на ганок у сад.

Нiч зоряна. В лице у саду вiйнуло пахом пожовклого листя й шарудiло листя пiд ногами, як вели. Iлько ступав — аж йому дивно — так легко по листi тому: м'язи напруженi, й здавалося мимоволi — хотiв опинатись, а вони пругко згинали ноги, i весь напружений. Був у руцi Тягнирядна свою ворухнув, здавив до болю, як у лещатах той. I тiльки хмуро муркнув:

— Ну, ну, я тебе!

I ззаду Матюха:

— Де тут і яма? Або на рiллю веди.

Тягнирядно сказав:

— Та ось за загонами і пильщицька яма.

Уже вели через двiр бiля загонiв. У загонi саме воли заборюкались — це старий пiдручний отих, що з ярмарку пригнали, б'і. I пригадалося Iльковi одразу, як ще сьогоднi гнiй возив ними на ниву. I гнiй — хiба тодi так пахнув, як зараз iз загонiв? А од клунi з ожередiв медяно пахла свiжа житня солома. Як стернi колись у давнинi, як ще пастушком… I бiля машини в це лiто пахло отак — носив солому. По якiйсь асоцiацiї згадалося — тодi ж пiд повiткою, як терли прядиво, як же вiн Зiньцi й наказував, щоб нiкому нi словечка. Немов передчував тодi, казав i це ж: "Узнають — уб'ють". Аж було боляче на Зiньку чи на кого — i сам не знав. I раптом кинувся вiд думки: "Та невже ж уб'ють?"

— Ну, ну! — Тягнирядно скрутив руку, аж хрупнула в плечi, i хлопець, зцiпивши зуби, глухо застогнав. Ззаду й Матюха ще пiдбiг i на ходi чоботом ударив — аж хлопець як не впав.

Бiля пильщицької ями спинилися. Тягнирядно схрестив Iльковi руки за спиною й цупко держав їх, заломлюючи до потилицi хлопцевi. Хрупнуло в плечах з невимовним болем, i груди болем шарпнуло, мов розривало їх. Увесь зiгнувся, витягши шию, обличчям до самих колiн. А Матюха в пику ногою.

— Чого ти гнешся? Стань як полагаіться! Тягнирядно смикнув схрещенi й заломленi руки донизу. Iлько, аж хлипнувши з болем, виправився.

— От що, ти… — почав Матюха важко. Тiльки ти менi не скажеш по правдi про отой лист, так i знай: до ранку загребемо отут у ямi, як собаку! Уже й копиця з'їдiв буде стояти на завтра на оцiм мiсцi. Отож, гляди менi! Де ти дiв листа?

У руцi в Матюхи хрупнув наган — то вiн курок звiв.

— Та, дядьку, товаришу голово! Я ж не знаю нiчого! Матюха довго й пильно дивився йому в обличчя, а потiм одiйшов на крок.

— У, гад! — вирвалось у нього. Чути було, як тихо спустив курок i почав витирати скривавлену руку об штани.

— Ну, щастя твоі, що ти не знаіш! I намотай собi — знайдеш листок який, не тич свою морду, а хазяїнам оддай! Кинь його, Оверку, к чорту! Та вмийся ти, сопляк, i щоб нi гугу нiкому! Чув?

На тiм Матюха з Тягнирядном i покинули Iлька. А як зайшли в хату, Сахновський скривив до Матюхи обличчя, сказав незадоволено:

— Ти знов, Корнюшо, дурницю, мабуть, якусь впоров? Матюха образився.

— Нiякої дурницi! А допитати треба! Чи як по — твоіму?

Вiн подiлився наслiдками свого допиту з товаришами. Нiчого не знаі Iлько. Ну, а що лист у Давида, про це не може бути й мови — ясно. Отже, до дiла тепер. Що з ним робити i як? Гаяти й часинки не можна. Почали над цим мiркувати.

Була зайшла Огириха — вечеряти несла. Але зять так потурив її, що аж на порозi спiткнулася: не до вечерi їм тепер!

Морщили лоби й говорили багацько й гаряче. План ухвалили врештi Матюшин та Гнидин. План бiлими нитками шитий, але — хай. Хто там доскiпуватися буде. Тут аби як здихатися, то здихатись, а там уже й Льоньцi робота буде. Тi два не дуже небезпечнi. Ну, а Мотузцi шлях хiба до шелюгiв, а далi йому шляху немаі. I це небарно. За цю нiч не вспiють — за он ту обов'язково треба. Не доки ж його.

— Да, волинити нема чого, — погодився й начмiлiцiї. - а на цей час треба пильно за ним стежити, щоб часом не втiк. День i нiч ока з нього не спускати. А то ми — зараз оце сидимо, а вiн уже, може, й подався куди.

Матюха од самого цього припущення схватився з стiльця стурбований i зараз же почав одягатись. I Якiв. З ними й Тягнирядно їхатиме. Почав одягатись i начмiлiцiї.

Огиренко Iлька погукав надворi, але вiн не вiдкликався. Так i довелося самому та з рудим мiлiцiонером запрягати конi Льоньчинi. А Матюха сам свого загнуздав, i сiли втрьох у бричку.

Ще гукнув щось Сахновський од порога, — не розчув Матюха й уже не перепитав. Смикнув за вiжки — аж вороний храпнув i об дугу головою вдарився. А тодi шарпонув з усiх чотирьох i скочки вилетiв у розчиненi ворота, в чорну нiч.