Бурелов

Розділ сьомий Згода і зрада

Матінка Товстобрюхперо занепокоєно спостерігала, як постать старезного діда наближалася до Захмарного Вовка. Із власного гіркого досвіду вона знала: якщо дозволити двом сторонам, так би мовити, попитові та пропозиції, зустрітися, наслідки можуть виявитися щонайзгубніші. Куди краще зберігати за собою роль посередника: залагоджувати оборудки, натискати на потаємні пружини. А все ж, як зауважив Форфікюль, новоприбулий був заразом і їхньою єдиною надією, оскільки самій Матінці так і не пощастило переконати Захмарного Вовка вирушити у подорож.

Старий нахилився вперед і торкнув Захмарного Вовка патерицею.

— Підведися, Квінтиніусе Вергініксе, — озвався він.

Живчик зорив, як батько спинається на ноги і зводить очі догори. Хлопець завважив, що його погляд світиться побожною шанобою, і тут Живчика осяяло: він уже знав, знав із цілковитою певністю, хто цей старий, прибраний у канцур’я дід. То був Професор Світлознавства, колишній батьків заступник і напутник.

— Скільки літ, скільки зим, Квінтиніусе, — жебонів Професор. — Найкращий із найкращих серед сотні поколінь випускників Лицарської академії… ба більше… — Він умовк і зиркнув на Живчика, якого бачив уперше. — Хто це, Матінко Товстобрюхперо? — поцікавився він.

— Цей парубійко зі мною, — вихопився поперед неї Захмарний Вовк. — Усе, що ви маєте сказати мені, можна сміливо говорити при ньому.

— Ти певен? — запитав Професор.

— Цілком, — чемно, але твердо відповів Захмарний Вовк.

Професор Світлознавства згідливо кивнув головою.

— Ми підвели тебе, Квінтиніусе. Я добре розумію, щo це означає. А тепер прийшли до тебе із простягнутою рукою. Ми потребуємо твоєї допомоги.

Дивлячись, як батько муляється під допитливим Професоровим оком, Живчик добачив у цьому схожість із собою. А як Захмарний Вовк озвався, хлопець упізнав у батьковім голосі свої власні інтонації, коли він, Живчик, заникувався чи затинався.

— Я… м-м-м… цебто… Матінка Товстобрюхперо уже виклала цю… цю… проблему.

— Он як! — здивовано звів брови Професор. — Тоді ви зрозумієте, яке тяжке наше становище… або, що те саме, як нам, бракує тяжкого у нашому становищі, — додав він, хихотнувши на свій маленький каламбур.

Захмарний Вовк блідо всміхнувся.

— Виходить, Санктафракс і справді в небезпеці? — запитав він.

— Він може не сьогодні-завтра зірватися з мертвого приколу, — пояснив Професор. — Нам до зарізу потрібен бурефракс.

Захмарний Вовк мовчки слухав.

— Вітролови і хмарогляди вже підтвердили, що насувається Велика буря, — провадив Професор. — На той час, коли вона налетить, хтось має бути готовий переслідувати її до Присмеркового лісу, щоб запопасти бурефракс у момент його утворення. І цей хтось, любий мій Квінтиніусе Вергініксе — ти, — оголосив він. — Окрім тебе, такі завдання не до снаги жодній живій душі. То як? Допоможеш нам чи дозволиш Санктафраксові навіки загубитися у безмірі відкритого неба?

Захмарний Вовк незворушно дивився на Професора. Живчик не міг здогадатися, що в нього на умі. Згоден він? Чи ні? Яку відповідь заміряється він дати?

Аж ось Захмарний Вовк легесенько, майже непомітно, кивнув головою. Пропозицію Професора Світлознавства прийнято! Живчикове серце шалено закалатало. То дарма, що батькова відповідь така скупа!

Їм пахне виправа на лови бурі! А тим часом за дверима, припавши вухом до замкової шпари, стояв іще хтось, кому страшенно кортіло почути все про майбутню виправу до Присмеркового лісу. То був Сліво Спліт, старшина-стерничий із «Бурелова». Весь обернувшись на увагу, він підслуховував, що планувалося, закарбовуючи в пам’яті кожну почуту подробицю. Знайдуться такі, що дорого заплатять за роздобуті відомості!

Зачувши гуркіт відсунутих стільців, Спліт відірвався від дверей і війнувся до зали. Чорта з два тепер його застукають за підслухами! Збіжить не так багато часу — і доброму капітанові відкриється, що про його плани знають!

Як на мірки Нижнього міста, Палата Спілки купалася в розкоші — тобто під ногами тут були мостини замість утоптаної землі, а більшість вікон мали шиби. Майже весь простір зали займав гігантський круглий стіл, за яким сиділа спілчанська старшина, що з’явилася на першу вимогу.

У круглому отворі посередині столу на обертовому дзиґлику сидів Сліво Спліт.

Сименон Ксинтакс, Спілчанський голова, голосно стукнув по столу молотком.

— Закликаю всіх до порядку! — загорлав він. — До порядку!

У Палаті Спілки запала тиша, і очі всіх звернулися на нього.

Ксинтакс підвівся з місця.

— Трирогі ковпаки на голови! — скомандував він, і навколо столу, мов під шквальним вітром, прокотилася хвиля пожвавлення: кожен спілчанин ухопив свій головний убір і наклав на відповідне місце.

Ксинтакс схвально кивнув головою.

— Надзвичайну сесію Спілки вільних крамарів оголошую відкритою, — крикнув він. — Починаємо допит.

Спілчани зберігали мовчанку, ждучи, поки Ксинтакс, як голова, сформулює перше — найважливіше — запитання, що задасть тон для всіх подальших розпитів. Бо істина, як добре знали всі спілчани, річ вельми слизька! До неї слід підкрадатися обережно, якщо не хочеш, щоб вона зненацька обернулася на щось цілком супротивне.

Ксинтакс сів.

— Якби нам довелося запитати тебе, Сліво Спліте, чи ти чесний чоловік, — почав він із вельми крученого запитання, як того вимагав звичай, — що ти на це сказав би, поклавши руку на серце?

Спліт рвучко втяг у себе повітря. Тут сам чорт ногу вломить, подумав він. Звичайно, він намірявся відповідати спілчанам чесно. Але щодо того, чи чесний він сам… Ну, насамперед, чесняк ніколи не підслуховуватиме. Він стенув плечима і втер краплинки поту над горішньою губою.

— Бачте, це залежить, як поглянути… — почав він.

— Відповідай на це запитання або «так», або «ні», — урвав Ксинтакс. — Так само відповідай і на решту запитань. Одне тільки слово, не більше і не менше. Ясно?

— Так, — відказав Спліт.

Ксинтакс схвально кивнув головою.

— Отже, повторюю. Якби нам довелося запитати тебе, Сліво Спліте, чи ти чесний чоловік, що ти на це сказав би, поклавши руку на серце?

— Ні, — відповів Спліт.

Гомін подиву, схопившись, мов брижі, обійшов стіл кругом. Далі всі спілчани почали тягти руки вгору. «Я! Я! Я! Я!» — загукали вони, пнучись один поперед одного привернути до себе увагу голови.

— Ліндус Олив’яне Пузо, «Риштаки і Довбачі», — оголосив той.

Ліндус, лютий на вигляд курдупель із однією чорною бровою поперек усього важкого лоба, кивнув головою Сплітові.

— Якби нам довелося запитати тебе, чи маєш ти відомості про свого капітана, Захмарного Вовка, колишнього Квінтиніуса Вергінікса, що ти на це сказав би, поклавши руку на серце?

Спліт обернувся на стільці кругом — обличчям до того, хто запитував.

— Так, — одказав він.

— Фаркугар Злоторук, — знов оголосив Ксинтакс. — «Клеєрізи і Чухрайканатники».

— Якби нам довелося запитати тебе, чи потрапить зараз «Бурелов» здійнятися в небо, що ти на це сказав би, поклавши руку на серце?

— Ні, — крутнувся назад Спліт.

— Елерекс Глиномаз, «Ліпники і Ливарники».

— Якби нам довелося запитати тебе, чи готовий ти вбити при потребі когось із членів свого екіпажу, що ти на це сказав би, поклавши руку на серце?

— Так! — випалив Спліт.

І далі в тому самому дусі. Спілчани запитували, а стерничий відповідав, спершу одному, потім — другому, третьому. Запитання ставили, не дотримуючись жодної системи, принаймні, Спліт її не помічав. Як на нього самого, куди розумніше було б дати йому сумлінно викласти підслухане, і край! Та де тобі! Допит тривав, і що більше спливало часу, то частіше і швидше сипалися запитання.

А все ж помалу-малу за голими фактами почала вимальовуватися вся історія. Домагаючись відомостей такими манівцями, спілчани штрих за штрихом примудрилися з’ясувати цілісну картину, завершену в кожній окремій деталі, і воднораз визначити докладний план своїх дій.

Сименон Ксинтакс звівся знову і підніс руки догори.

— На цьому допит закінчено, — оголосив він. — Якби нам довелося запитати тебе, Сліво Спліте, чи згоден ти присягнути на вірність Спілці вільних крамарів Нижнього міста, зрікаючись решти зобов’язань, та на беззастережне послушенство нашій волі, що ти на це сказав би, поклавши руку на серце?

Голова Сплітові йшла обертом. Формульовані запитання наводили на гадку, що йому пропонуватимуть незліченні багатства плюс власний небесний корабель і, що найважливіше, спілчанське членство. Але Спліт чудово розумів, чого від нього очікують — і за такі послуги хотів чогось більшого, ніж багатство. Він жадав влади.

— Якщо ваша ласка, відповім запитанням на запитання, — почав він.

Ксинтакс кивнув головою.

— Якби мені довелося запитати вас, чи в нагороду за успішне завершення цього ризикованого починання, я міг би стати новим головою Спілки вільних крамарів Нижнього міста, що ви на це сказали б, поклавши руку на серце?

Очі Ксинтаксові звузилися. У ході сьогоднішнього допиту він багато чого дізнався про Сліво Спліта. Старшина-стерничий виявився захланним, підступним і не до міри гонористим себелюбцем, тож його запитання не захопило голову зненацька.

— Так, — відказав він.

— Тоді, — усміхнувся Спліт, — я також скажу «так».

Вислухавши його, спілчани врочисто попідводилися, попритискали свої трирогі ковпаки до грудей і посхиляли голови.

Сименон Ксинтакс звернувся до Спліта від імені всіх.

— Ми запитували, ти відповідав — і оборудку залагоджено, — сказав він. — Але, бігме, Спліте. Якщо ти спробуєш нас ошукати, пошити в дурні чи перехитрувати, ми не заспокоїмося доти, доки не вистежимо тебе і не згладимо зі світу. Затямив?

Спліт відповів йому похмурим поглядом.

— Так, — сказав він. — Затямив. Але затям і ти, Ксинтаксе: щo правда для лісового кнура, те правда і для свині в сажу. Той, хто перепинить мені дорогу, не встигне навіть поплакатися на свою долю.

А в парній задній кімнаті таверни «Дуб-кривавник» панував піднесений настрій. Коли справу було владнано — і руки, як годиться, перебито — Матінка Товстобрюхперо закалатала у дзвінок, закликаючи слуг. Пора було сідати до бенкетного столу, — він уже чекав на них, — щоб відсвяткувати успішне укладення угоди.

Від ласих наїдків угинався стіл, а лісове пиво лилося рікою. Радий-радісінький, Живчик сидів мовчки, лишень краєчком вуха дослухаючись до безугавної балаканини решти бенкетників. На лови бурі! На лови бурі! Більш ні про що йому не думалось — тільки про це, і серце трепетало у щасливому передчутті.

— І все ж, гадається мені, припускати, ніби ми дійдемо згоди, було з твого боку необачністю, — почув він, як хихотить Захмарний Вовк, посилаючи до рота новий сочистий кусень волорожини.

— А хто скаже, що я не врядила б для вас учти, хоч би ми й не домовились? — не розгубилася Матінка Товстобрюхперо.

— Я скажу, — заявив Захмарний Вовк. — Знаю я тебе, Матінко Товстобрюхперо. «Якщо робити за так грошей, то тільки для самого себе», — здається, так говориться у приповідці?..

Матінка Товстобюхперо клацнула у надпориві дзьобом.

— О Вовчиську! — вигукнула вона. — Ти неперевершений! — Вона зірвалася на рівні ноги і піднесла келих. — Та якщо справу все ж залагоджено на втіху та радість усієї громади, то мені хотілося б запропонувати тост, — промовила вона. — У добрий час!

— У добрий час! — із запалом підхопили всі.

Професор Світлознавства повернувся до Захмарного Вовка.

— Який я радий, що ти дав згоду, — лагідно озвався він. — Зрештою не хотілося б доручати такий цінний вантаж якомусь шалапутові.

— Ви маєте на увазі бурефракс? — запитав Захмарний Вовк. — Цю речовину треба ще знайти.

— Ні, Квінтиніусе, не бурефракс! — зі сміхом відповів Професор. — Я кажу про себе, бо я вас супроводитиму. В одному спільному запрязі, озброєні вашою майстерністю та моїми знаннями, ми привеземо додому доволі бурефраксу, щоб раз і назавжди покласти край сьогоднішньому безумові ланцюгового виробництва.

Захмарний Вовк насупив брови.

— Але чи не запідозрить чого Вілнікс, коли пронюхає про це?

— А тут уже слово за нами, — втрутилася Матінка Товстобрюхперо, киваючи головою на ночоблуда. — Завтра вранці Форфікюль складе візиту до Санктафракса, щоб оголосити про трагічну і дочасну смерть Професора Світлознавства внаслідок нещасливого випадку.

— Бачу, ви вже все завбачили без мене, — зауважив Захмарний Вовк. — А все ж наостанок я маю зробити одне повідомлення.

Він повернувся до Живчика.

— Знаю, знаю, — засміявся той. — Але все буде гаразд. У цій виправі я вже шкоди не нароблю, їй-же-бо, ані найменшої!

— Ні, Живчику, нічого не поможе, — суворо мовив Захмарний Вовк. — Ти з нами не полетиш.

Живчикові заперло дух. Обличчя видовжилося, серце упало. Як батько міг таке сказати?!

— Але… але що ж я робитиму? Куди подамся? — заскиглив він.

— Не журися, Живчику, — почув він заспокійливий голос Матінки Товстобрюхперо. — Усе вже узгоджено. Ти зостаєшся зі мною.

— Ні, ні, ні, — замурмотав Живчик, насилу добираючи глузду в тому, що діялося. — Ви не можете так зі мною обійтися. Це нечесно…

— Живчику! — гримнув батько. — Заспокойся!

Але Живчик не міг бути спокійним.

— Ви мені просто не довіряєте, га? — закричав він. — Гадаєте, я недотепа? Гадаєте, з мене користі, як із цапа вовни…

— Ні, Живчику — урвав Захмарний Вовк. — Я не маю тебе за недотепу. І одного дня, хай буде на те призвіл Неба, ти станеш грізним капітаном небесних піратів — це для мене ясно, як Божий день. Але тим часом тобі бракує досвіду.

— А як я його наберуся, якщо ви залишаєте мене за бортом? — запитав Живчик. — Крім того, — палко провадив він, — у буреловстві не має ані крихти досвіду жодна жива душа. Навіть ви.

Але Захмарний Вовк не спіймався на гачок.

— Я ухвалив постанову, — твердо мовив він. — Ти можеш охоче на неї пристати або ж виголошувати гучні слова і бушувати, мов дитина. Але так чи інак ти не полетиш — і поставмо на цьому крапку.