Бурелов

Розділ вісімнадцятий Пальцекрадіж

Скрид Пальцекрад не вірив своєму щастю. Коли блукай-бурмило гримнув додолу, він ледве стримався, щоб не застрибати з радощів. Найнебезпечнішого члена групи, зваленого відразу по виході з безсмертного Присмеркового лісу, можна більше не боятися.

— А решта будуть легкою здобиччю, — прошепотів він собі під ніс і зайшовся хрипким злосливим сміхом. — Тим паче, що дідуган усіх баритиме. — Він помовчав і задумливо потер щелепу. — А тим часом, — додав він, чи не гріх, чи не сором дати дурно пропасти таким золотим пальцям? Таким великим і волохатим…

Скрид озирнувся — чи не загубив він решти подорожан? — і затер з утіхи руки: попри його наказ усі вже встигли розтягтися в одну довгу вервечку. Далеко позаду плентався ельф-дубовик. Судячи з усього, йому непереливки.

— Тепер уже недовго, крихітко, — лиховісно прошепотів Скрид. — А тобі зосталося хіба лиш трохи довше, — промовив він, запримітивши постать у важкій кереї, що кульгала посередині вервечки. — А вас двох, — він скупчив увагу на парубійку та старому дідові, повислому на його руці, — сяйнопалі мої друзі, я притримаю на десерт!

Він підніс руки і приклав кощаві пергамінові долоні дудочкою до рота.

— Гей! — Його надтріснутий голос залящав над вибіленим ландшафтом, наче крякання білого вороння. Ніхто з піратів і вухом не повів. — Гей, ви! — загорлав Скрид. — Капітане Живчику!

Цим разом юнак звів очі.

— Що там таке? — долинув його голос, шарпаний на вітрі, немов шмата.

— Ми вже майже напівдорозі, — прокричав Скрид. І тицьнув палюхом собі за спину. — Бачиш отой зазублений сторчак на обрії? Це щогла розбитого корабля. Ось куди лежить наш шлях. Коли прибудемо туди, ви зможете трохи перепочити.

— Нам треба відпочити зараз! — гукнув Живчик у відповідь.

Скрид посміхнувся в кулак.

— Правду кажучи, я боюсь. Оця вся місцевина кишить найкровожернішою породою риб-болотниць. Щойно трапите їм на очі, так і струблять вас живцем!

Запала пауза.

— Гаразд, а бодай сповільнити ходу ти можеш? — зажадав Живчик.

— Певно, що можу, капітане, — приязно відгукнувся Скрид. — Але не діждеш! — буркнув він собі під ніс. Він знову приклав долоні до рота: — А тепер уперед! Тільки не збочуйте й далі, аж поки добудетесь корабельних уламків, — нагадав він. — З вами нічого не станеться, якщо йтимете навпрошки. Але стережіться. Обабіч повно ядучих ям, трапляється і зрадливе драговиння. Тож-бо не звертайте зі стежки!

— Гаразд, — долетіло до нього Живчикове.

— Ох, мало не забув, — прокричав Скрид. — Багнище на око пласке, а насправді все у бакаях. Не панікуйте, якщо на хвилину-другу стратите з очей чи то мене, чи корабель. Тримайтеся курсу, та й квит!

— Добре! — гукнув Живчик.

Скрид захихотів у кулак. Яким ґречним парубійком виявився цей капітан Живчик. Весь сяючи з утіхи, він одвернувся і далі верстав дорогу смердючою пусткою. Бліде сонце осявало відлеглий корабельний кістяк. Скрид знав: корабель був ближче, ніж здавалося, а все ж досить далеко, щоб ні для кого із загону простодушних небесних піратів не лишилося жодного шансу туди добратися.

— Мордобрили, риби-болотниці та білі ворони, — пирхнув провідник. — Проти мене вони ніщо. Бо я, Скрид Пальцекрад, найнебезпечніша твар у цій неокраїй білій пустелі — і ви це дознаєте на власній шкурі, Капітане Живчику, — глумливо посміхнувся він.

Скридові слова все лящали й лящали Живчикові у вухах. Не збочуй зі стежки. Хіба не те саме завжди йому правили Спелда і Тунтум — лісові тролі, що виховували його, як рідного сина? А все ж якби він був не збочив отоді зі стежки, то й дотепер жив би у Темнолісі. Цим разом, проте, Живчик усвідомлював слушність поради, бо якби Професор послизнувся чи оступився, це могло б кепсько окошитися.

З головою, прикріпленою до цівки на спині, калічний Професор не міг дивитися собі під ноги, отож пильнувати, куди вони ступають, доводилося Живчикові, а це означало від часу до часу спускати з ока найперший орієнтир. Щоразу, як він знову зводив погляд, з’ясовувалося, що їх занесло у той чи той бік.

— Чого це я маю пильнувати за всім? — збунтувався Живчик. — Чого ви мені не кажете, коли ми збиваємося з курсу?

— Як мені казати, — відповів Професор, — коли очі мої заплющені.

— То розплющуйте їх! — вибухнув Живчик, якому урвався терпець.

— Я не годен, — торочив старий кволим голосом. — Мою голову закріплено під таким кутом, що сонце б’є просто в очі. Якщо я все дивитимусь на нього, то осліпну. — Він сумно зітхнув. — А яке пуття із темного на очі Професора Світлознавства? Я закінчу старцюванням на вулицях Нижнього міста.

Живчик із провинним виглядом відвернувся.

— Перепрошую, — сказав він. — Я…

— О мій любий хлопче, — урвав Професор, — ти остання людина під небом, яка повинна просити в мене вибачення. Ти лишився мені вірний у Присмерковому лісі, не відкинувся від мене і тепер. Я зберігаю нині і зберігатиму до гробу вічну тобі вдячність. — Він помовчав. — А кого мені справді кортить вилаяти, то це отого песиголовця Скрида. Хто обіцяв іти повільніше?!

Живчик кивнув головою, але промовчав. Можливо, їхній провідник ходу таки притишив. Але вони із Професором пленталися так болісно-повільно, що цього не завважили.

Мандрівка оберталася на один нескінченний кошмар. Кожний вершок видавався милею, кожна секунда розтягувалася в годину.

— О Небо! — застогнав Професор. — Скільки ще нам іти? Боюсь, я більше не витримаю!

— Скоро ви будете, як нова копійка, — запевнив його Живчик, озираючись через плече, щоб перевірити, чи не загубилися, бува, Дозорець і Камінний Штурман. — Уже мабуть, недалеко. — Відтак він скерував погляд уперед — і аж отерп із жаху.

— Що там таке? — запитав Професор, широко розплющуючи очі.

— Скрид, — пролепетав Живчик, відчепивши вільною рукою далекогляд і несамовито водячи ним по обрію. — Його катма!

Професор Світлознавства, примруживши очі, вдивлявся у далеч.

— Він же попереджував: тут таке не дивина, — нагадав він.

— Я знаю, але…

— Ходімо вже, — урвав Професор. — Я старий і караюся лютим болем. Мені не гріх хнюпити носа. Але тобі, Живчику зась! Усе твоє майбутнє попереду.

Живчик похмуро зирнув уперед.

— Грязь, — пробуркотів він. — Ось що я бачу в себе попереду. Ах, професоре. Якби я послухався свого батька, цього всього не було б. Так ні ж бо! Я не зволився вчинити, як мені сказано. Лихий попутав мене, упертюха і бовдура, прокрастися назад на борт «Бурелова». У всьому винен я і тільки я!

— Живчику, хлопче мій, — лагідно промовив Професор. — Що з воза впало, те пропало. Я не збираюся судити, хто винен, а хто ні. Зараз важить інше: як ти виправляєш свою помилку. Якщо ти… О-О-О-ОХ! — пронизливо зойкнув він, коли неждано-негадано, акурат поміж ними двома, лопнула шпарка болотяна банька.

— Професоре! — закричав Живчик, відкинутий убік.

Він із жахом глупів на стовп густої клекітливої грязі, здибленої над болотом, наче стовбур великого білого дерева. Той стовбур дедалі вищав, сповнюючи повітря гучним риком, перш ніж, закучерявившись верхівкою, упасти назад на землю зливою масних липучих кім’яхів.

— Професоре! — знову крикнув Живчик. — Де ви?

— Тут, — озвався тремтячий голос по той бік грязьового фонтану. — Я загруз.

— Тримайтесь! — гукнув Живчик у відповідь. — Зараз я вас витягну.

Грязь не переставала вивергатися з ями, і довкола Живчика здіймалися хмари ядучого паровиння. Кашляючи і плюючись, сліпаючи сльозавими очима, він пошкандибав, заточуючись, уперед. Мерехтіло розпечене повітря. Фонтанувала грязь. Живчик підніс руку до обличчя, затискаючи носа, та ба! Від задушливого сопуху не було спасу.

— Я не можу… вас… знайти… — пробелькотів він, задихаючись.

— Я тут, — знову відгукнувся кволий Професорів голос. Він пролунав десь поблизу. Живчик зупинився, утер сльози і вп’явся очима в густе мряковиння. І враз зустрівся поглядом із Професором — той був від нього за яких три кроки…

— Стій! — закричав Професор. — Ані руш!

На мить Живчик сторопів: що за несусвітнє видовище! Поза всяким сумнівом, Професор не гримнув навзнак, бо хоч голова його була вочевидячки долі, вона зирила вперед, а не в небо. Аж це йому прояснилося: Професор Світлознавства шубовснув у драговину. Рідота вже сягала йому попід пахви.

Живчик зірвав із шиї хустину і обв’язав нею рота і носа — вона мала заступити маску. Відтак скинув довгий піратський каптан, вкляк на краю драговини і, щосили уп’явшись руками в комір та плечі, кинув другий його кінець Професорові.

— Хапайтеся за нього і держіться, — прохрипів він. — А я тягтиму.

Професор учепився за каптан. Живчик напружив ноги, відхилився назад — і цупив, як ще ніколи не цупив у своєму житті.

— Ух! Ух! Ух! — відчайдушно кректав він.

Збіса повільно Професор почав виринати із трясовини. Ось уже з’явилися груди, живіт…

— Ох, мої в’язи! — запхинькав Професор. — Мої бідолашні, безталанні в’язи!

— Ще трохи, — вичавив із себе Живчик. — Тільки…

Плю-у-сь… Чпок!

Грузьке багно випустило зі своїх лещат професорові ноги. Він лежав на землі долілиць.

— Професоре! — тривожно гукнув Живчик, перевернувши його на спину і витираючи з його виду налиплу грязь. — Професоре, вам мене чути?

Професорові тонкі потріскані губи розхилилися.

— Так, — ледь чутно прохрипів він. — Мені тебе чути… ти врятував мені життя.

— Ще ні, — відповів Живчик. — Але конче врятую. Залазьте мені на спину.

— Ой, Живчику, — запротестував Професор. — Я не подужаю… Ти не подужаєш…

— Догнав не догнав, а погнатись можна, — відповів Живчик. Він знову нап’яв на себе каптан, повернувся спиною до Професора і сів навпочіпки. Обнімайте мене за шию, — напучував він. — Отак. Добренько.

Далі, крекнувши з натуги, він випростався, підхопив Професора ззаду під кістляві коліна і пустився в дорогу. Ледве волочачи з утоми ноги, чимдалі від драговини… Чимдалі від ями з її отруйними випарами та фонтаном шпаркої грязі… Він усе плентав і плентав уперед бляклою болотистою пусткою. Жара спала. Повітря випрозорилося.

— А Скрида й досі ані сліду, — пробуркотав нарешті Професор. — Брехло, якого світ не бачив. Бере гроші, а тоді залишає всіх напризволяще. Певно, сидить зараз в отому своєму румовищі, задерши ноги на стіл.

Живчик звів голову і втопив очі в далину. Корабель начебто поближчав.

— Відкрите небо б його вхопило, цього підлого пса, — лайнувся Живчик і сплюнув. — Зі Скридовою допомогою чи без неї, а Дозорець, Камінний Штурман і ми з вами маємо надію пережити цю лиху годину. І так воно й буде, даю вам слово, слово капітана!

Ні, Скрида не було на розбитому кораблі, де він жив. Спершу пересвідчившись, що його ніхто не бачить, він одразу ж пірнув за скелю, ховаючись чимдалі від чужого ока, та й давай там качатися по болоту, аж поки з голови до п’ят укрився білою багнюкою.

— Розіграю власну пропажу, — хрипко захихотів він.

Далі Скрид, задоволений тим, що маскування вийшло на славу, зіп’явся на ноги і по власних слідах почухрав назад через Багнище — рівнобіжно до стежки, кудою рухалися небесні пірати. Він добре міг їх бачити, сам лишаючись невидимим.

— Тримайтеся стежки, ви, цвілі голови, — просичав він, минаючи Живчика і старого. — Ви ж не хочете, щоб вас поглинуло Багнище, правда ж? Цебто поглинуло ще до того, як у цьому виникне потреба!

Скрид біг вистрибом, не зупиняючись, — повз химерну постать у важкій кереї, повз ельфа-дубовика — той уже рачкував — і далі до тіла блукай-бурмила. Підійшовши ближче, провідник побачив, що на місце події він прибув не перший. Білі ворони вже шарпали тушу дзьобами та пазурами.

— Згиньте, білі гемони! — заревів Скрид і шарахнув до них, несамовито вимахуючи руками.

Білі ворони повідскакували назад на своїх пружистих лапах, роз’юшено крякаючи — але не розлетілись. Скрид присів. Хоча чималу частину туші ці ласі до стерва птахи уже спожили, ноги — здоровенні, волохаті, з гострими, як рапіри, пазурами були ще не торкнуті. Він нахилив голову набік, аби побачити, як ряхтять на сонці незліченні крихітні кристалики, застряглі в хутрі між пальцями.

— Золоте-е-се-е-нькі мої крупиночки-кровиночки, — криво посміхнувся Скрид.

Він зняв із ременя ножа і з незворушною вправністю повідтинав пальці та повкидав їх у шкіряну торбу.

Білі ворони лиховісно крякали і пронизливо лементували, знавіснілі від лютого розчарування.

— Та й по всьому! — звернувся він до них. — А решта ваше. — І з цими словами він завдав торбину на плече і знову гайнув вистрибом по болоту.

— Одному каюк, — захихотів він. — Четверо ще дишуть.

Дозорець був перший, кого він перестрів. Ельф-дубовик ще стояв навкарачки, хоч рухатися далі вже не мав сили. Дихав він надсадно і з присвистом. Скрид стояв, узявши руки в боки, і дивився згори вниз на цю жалюгідну істоту. За мить він обійняв ельфа-дубовика за плечі, шарпнув назад. Сяйнуло лезо ножа. Почулося булькання, ельф-дубовик схопився за горлянку — і звалився на землю.

— Я зробив йому ласку, далебі що так, — промимрив собі під ніс Скрид і заходився коло пальців. — Звільнив його від такої лютої муки.

Провідник підвівся і глянув уперед на постать у каптурі, що вперто, хоч і на превелику силу, верстала свою дорогу серед пустки.

— Ждеш ти мене, чи ні, — миркнув він, — а я вже тут.

Виснажливий перехід важким тягарем ліг на Живчикові плечі. Хоча професорська мантія огортала майже саму шкіру та кістки, вага вченого мужа, здавалося, невпинно зростала, поки хлопець без перепочинку волочив його по хлюпітливому застояному багні.

— Уже недовго, — підбадьорив його Професор. — Усього кілька кроків.

І раптом Живчик похопився, що поринає у тінь. Повітря вмить похолоднішало. Він звів очі догори. Над ним громадилася снасть великого розбитого судна. Серце Живчикові тьохнуло.

— Дяка Небові! — вигукнув він.

— Дяка Живчикові, — поправив Професор.

Живчик пустив Професорові коліна і обережно поставив його на ноги.

— У-у-х! — зітхнув він, і його руки немовби самохіть звелися вгору. — У мене таке відчуття, ніби я зараз полечу!

Професор співчутливо похитав головою.

— Невже я справді такий важкий?

— Був час, коли я думав, що нам уже довіку сюди не добратися, — зізнався Живчик. — І ось ми нарешті тут. — Він роззирнувся. — Скриде! — гукнув він.

— Скриде… Скриде… Скриде… — далекою луною озвалося ім’я, на яке так ніхто й не відповів.

Живчик похитав головою.

— Де він запропастився? Що це за фіґлі-міґлі?

Професор приснув.

— Я не поставлю зламаного шеляга на минуле цього лайдака.

Живчик стрепенувся, охоплений раптовою тривогою. Дозорець і Камінний Штурман! Він так щиро заповзявся урятувати Професора, що геть забув про решту.

Хлопець притьмом зліз на чардак перекособоченого корабля, прискочив до щогли і подерся вгору. Дарма що судно залягло на білій твані, нахилене під вельми небезпечним кутом, його щогла була найвищим пунктом на Багнищі. Живчик озирнувся на стежину, кудою вони прибули.

Ген-ген далеко він щось запримітив, щось брунатне на білому. Щось нерухоме. Тремтячи з жахливого передчуття, Живчик зняв із грудей далекогляда і підніс до очей.

— Дозорець, — зойкнув він, коли його зорові відкрилася моторошна картина.

— У чім річ? — долинув ізнизу Професорів крик.

— Там… там Дозорець, — обізвався він. — Неживий. Його замордовано.

— А Камінний Штурман? — запитав Професор.

Живчик обводив далекоглядом видноколо, шукаючи на блискучій білій поверхні бодай якогось сліду.

— Я саме пробую знайти його, — прокричав він. Нараз темна невиразна примара заповнила собою фокус об’єктива, виринувши із-за бляклої скелі. Спітнілі Живчикові руки, нестримно трусячись, ковзали, поки він наводив різкість. — Атож! — скрикнув хлопець. — Це він. І не так далеко.

— Живий?

Живчик кивнув головою.

— На щастя, — відповів він. — Але жахливо волочить праву ногу. Ледве здужає йти. Я…— Йому аж забило дух. — А це що?

За спиною Камінного Штурмана, трохи віддалік, він помітив якийсь рух. Біле на білому і через те заледве видне, аж здавалося, ніби то саме Багнище відростило собі тулуб та голову. Хтось підкрадався чи щось підкрадалося до Камінного Штурмана. Що воно за проява, затремтів Живчик. Грязьовий гемон? Болотяна почвара? Страховинний мордобрил?

Він навів різкість. Істоту тепер видно було як на долоні: довгі руки та ноги, згорблена постать, туго обіпнутий шкірою череп з обскубаними баками та бровами. Живчика затрясло з люті. То був не гемон драговини і не болотяне страшило.

— Скрид, — просичав він. — Можна б і здогадатися!

Камінний Штурман пристав. Відтак обернувся. І тут до Живчика долинув його приглушений болісний зойк: Камінний штурман закричав, сахаючись назад. Очі хлопцеві різонув сліпучий спалах світла.

— Цей покидьок вихопив ножа!

Живчик клацнув накривкою далекогляда, зліз із щогли і, спустившись по корпусу, погнався на багнище.

— Ти куди? — крикнув йому навздогін Професор.

— Виручати Камінного Штурмана, — відгукнувся той.

Обливаючись потом і відчуваючи біль у всьому тілі, Живчик, спотикаючись і кривуляючи, чимдуж налягав на ноги. Скрид і Камінний Штурман качалися клубком по багну. Живчик наближався до них. Спалахувало лезо ножа. Швидше! Швидше! Тільки-но перевагу здобував Камінний Штурман, як гору вже брав Скрид. Лише б устигнути… Зненацька голова Камінного Штурмана відкинулась назад, оглушена скаженим ударом. Знову зблиснув ніж.

— СКРИДЕ! — заволав Живчик.

Кощава біла постать як стій одскочила від своєї жертви і, мов загнана у кут звірина, повернулася до хлопця. Сяйнув жовтий вищир зубів.

— Так-так, — процідив Скрид, витягуючи із-за пояса довгого серпа, від самого вигляду якого дрижаки хапали. — Звільнив мене від клопоту розшукувати тебе, га? Дуже ґречно із твого боку! — Стискаючи держак серпа кощавою рукою, він замахав ним урізнобіч. Лиховісно заяскріло жало.

Кров відлинула Живчикові від щік. Раніше йому не випадало братися за меча, і він ще не навчився ним орудувати.

— Ану лиш, Капітане Живчику, — глузливо мовив Скрид і покивав йому пальцем. — Подивимось, із якого тіста ти зліплений. — Дрібочучи ногами — чисто тобі грязьовий краб — він приступив ближче. — Чи, може, ти волієш повернутися кругом і накивати п’ятами, то я дам тобі фору, — додав він і лихо загиготів.

Живчик вихопив меча і виклично зорив у Скридові налиті кров’ю баньки.

— Ба ні, я зостанусь і битимуся з тобою, Скриде, — відповів він, молячи Бога, щоб ця пекельна проява не постерегла, як дрижить його голос і трусяться руки. — Що більшого, — сміливо провадив він, — я тебе поб’ю!

Провідник відповів йому не менш гострим поглядом, але не озвався і словом. Він пригнувся і почав розгойдуватися з боку на бік. Висявав, мигочучи, серп, коли він перекидав його з руки в руку. Воднораз некліпний Пальцекрадів погляд не відривався від Живчикових очей. А тоді він плигнув.

— А-а-а! — закричав Живчик і відсахнувся назад.

Криве лезо — хиже, смертодайне — розчахнуло повітря. Якби він не відскочив, серп вивернув би з нього тельбухи. А лезо напосідало знов.

«Він бавиться зі мною, — сказав собі Живчик. — Заганяє у драговину. Відбивайся! Відбивайся… або тобі смерть».

Він набрався духу. Раптом серп ринув згори йому на голову — з усього маху, сяйнувши зловорожим, хижим блиском. Живчик затамував подих, осатаніло стис меча і скинув його вгору назустріч навальному лезу.

— Ух! — хекнув він, одчуваючи, як від нищівного удару йому затрудило в руці й усьому тілі.

— Веселіше, капітане, — кровожерно глипнув на нього Скрид, розгойдуючись і вистрибуючи перед самим його носом. — Чи це все, на що ти вдатний?

Знагла повітря завирувало страхітливим танком кривого серпа. Серп кружляв, пірнав донизу, метався туди-сюди, входив у піке. Холонучи з жаху, Живчик послав меча уперед. Той наскочив на серпа. Потім ще раз і ще…

«Я поб’ю тебе! — волала вся Живчикова істота. — За Дозорця. За Камінного Штурмана… За себе!»

Скрид рвійно метнувся ліворуч і ринув уперед. Та Живчик виявився для нього замоторний. Він одступив набік, ухиляючись від небезпеки, щасливо відбив удар серпа і скерував свого меча просто в худющу Скридову шию.

— Ану ж! — загорлав він, наскакуючи. — Ти…

Його нога ковзнула у непомітну для ока баюру.

— А-а-а-а! — пронизливо закричав він, викрутивши стопу.

Коли Живчик важко бухнув на тванистий ґрунт, меч вислизнув із лещат його пальців і впав у м’яке болото — вочевидячки задалеко, щоб до нього дотягтися. Скрид миттю опинився над Живчиком. Він наступив йому на руку в залізній рукавиці і полоскотав під бородою вістрям немилосердного леза.

— Ну що, Капітане Живчику? Усі сподівання подужати Скрида Пальцекрада пішли прахом? — кинув він, і його обличчя скривилось у зневажливій гримасі. Він здійняв над головою серпа. Той виразно вимальовувався проти неба, схожий на чорний місяць. Сяйнуло жало.

— СКРИДІУСЕ ТОЛЛІНІКСЕ! — розчахнув повітря тонкий і пронизливий Професорів зойк. — Що з тобою зробила ця почвара?

Скрид закляк і повернув голову.

— А бодай тобі… — промимрив він.

Не вагаючись ні хвилини, Живчик вивільнив руку з пастки, перевернувся, схопив меча і завдав Скридові скаженого наскрізного удару в саме осереддя кістлявої груднини. Густа юшка зачервонила меча. Вона сягнула Живчикової залізної рукавиці і вмент обернулася на чисту блискотливу воду, змочивши незахищену частину зап’ястка.

Серп тихо плюхнув у твань. Скрид спустив очі додолу. На меча, що стримів у його грудях, він, здавалося, дивився заледве не з подивом. Його непорозумілий погляд зустрівся з Живчиковим.

Живчик стояв, мов громом уражений. Скридів вираз мінявся просто на очах. І сліду не залишилося від зловорожого, навісного погляду, від глумливого вищиру. З дикуна, кровожерного маніяка, ладного ще хвилину тому розшарпати його на кавалки, Скрид на Живчикових очах обертався в когось зовсім іншого, когось утихомиреного, задуманого, ба навіть шляхетного. Погляд його ясних очей здавався непритомним, а на вустах грала усмішка. Аж ось губи розтулилися — і з них зірвалося одним-одне слово:

— Санктафракс!

Ще мить — і він без духу гримнув додолу.

Живчик зіп’явся на непевні ноги. Його очі прикипіли до непорушного тіла.

— Я пролив кров, — промурмотів він і тремтячими пучками прикрив Скридові повіки.

Тепер провідник виглядав супокійно і, як і в оті останні хвилини свого життя, навдивовижу велично. До горла Живчикові підкотився клубок. Яка на нього падь напала, що він переродився на таке чудовисько? Увагу привернула торбина за плечима у небіжчика. Може, його особисті речі дадуть ключа до відгадки? Живчик нагнувся, розв’язав поворозку на гузирці та й зазирнув досередини.

— Ве-е-е-е-е! — ледь не блюнув він. Сльози набігли йому на очі, але він і далі не відводив погляду від купки відтятих пальців. Урешті торбину відкинуто — Живчик знову нахилився над неживим тілом і кілька разів глибоко, протяжисто зітхнув.

— Чому? — витиснув він нарешті з себе, із жахом дивлячись на Скрида. — Що ти за чудовисько таке?

Але відповіді не діждався. Живчик рвучко випростався. Досить йому було відвернутися, як почало злітатися біле вороння. І тільки тоді він глянув на залізну рукавицю.