Бурелов

Розділ другий Розповідає помагай-біда

— Уявімо собі таку сцену, — почав птах помагай-біда. — Холодне, по-осінньому негодяне надвечір’я. Над Санктафраксом, над його вежами та шпилями, чиї обриси вирізняються проти багряного неба, зійшов місяць. Самітна постать виринає з дверей найпотворнішої вежі і чимчикує брукованим подвір’ям. Це учень Факультету Дощознавства. Його ім’я — Вілнікс Помполніус.

— Що? Вілнікс Помполніус? — вихопився Живчик. — Найвищий санктафракський Академік? — Хоч він зроду ще не бачив гоноровитого академіка, Вілніксова слава линула поперед нього.

— Власною персоною, — потвердив помагай-біда. — Багато хто з тих, що сягнули величі, походив із простолюду — так само й він насправді був гостривником ножів у Нижньому місті. Але Вілнікс Помполніус завжди відзначався безоглядним шанолюбством, а тієї ночі й поготів. Коли він, нагнувши голову проти вітру, поспішав до блискучих шпилів Школи Світлознавства і Темрявознавства, то подумки кував змову і плів інтриги.

Живчик здригнувся, а хутро його камізельки з волорожачої шкури загрозливо наїжачилося.

— Бачиш, — заходився пояснювати помагай-біда, — Вілнікс тішився прихильною — ба більше, поблажливою — увагою одного з наймогутніших тогочасних санктафракських учених — професора Темрявознавства. То саме він влаштував Вілнікса у Лицарську Академію і всіляко ним опікувався. А коли згодом свавільного Вілнікса виключили, саме він вибив йому місце на Факультеті Дощознавства, рятуючи молодика від остаточного вигнання із Санктафракса.

Помагай-біда перевів дух і продовжував розповідь.

— Одного разу, перебуваючи у захаращеному найдивовижнішими приладами професоровому кабінеті, Вілнікс театральним жестом помахав перед його очима шкляною мензуркою з якоюсь рідиною. «Кислотність дощів, які примандровують із-за Світокраю, дедалі зростає, — проголосив він. — Причина — щораз численніші вкраплення часточок кислотних туманів у дощинах. Гадаю, це могло б бути для вас цікаве», — лукаво додав він.

Для Професора Темрявознавства це було цікаве. Ба навіть дуже. Вкраплення часточок кислотних туманів могли звістувати наближення Великої бурі.

«Треба проконсультуватися з вітроловами та хмароглядами, — сказав він, — якщо Велика буря справді насувається, це відразу впало б їм у вічі. Блискуче спостереження, хлопче мій!».

Очі Вілніксові засяяли, серце тьохнуло. Справи йшли краще, ніж він сподівався. Намагаючись не збудити у Професора жодних підозр, він узявся промацувати ґрунт. «Велика буря? — запитав він безневинно. — Себто буде відряджено на пошуки бурефраксу якогось ученого Лицарської Академії?»

Професор ствердно кивнув головою. Потім поплескав долонею по розкладених на бюрку паперах. «І це, до речі, буде дуже вчасно, якщо виявиться, що ці всі цифри не брешуть, — зауважив він. — Санктафракс стоїть на великій скелі, а та ще й досі росте і зі збільшенням своїх розмірів стає чимраз плавучіша…» Голос його дедалі глухнув, аж нарешті зовсім завмер. Він розпачливо труснув головою.

Вілнікс пантрував за ним краєчком ока. «Тож вам доводиться збагачувати скарбницю бурефраксом, щоб опустити скелю вниз і… і…»

Професор енергійно кивнув головою. «І відновити рівновагу, — докінчив він і зітхнув. — Відтоді, як Лицар-Академік повернувся зі свіжим запасом бурефраксу, втекло багато води».

На Вілніксових губах заграла крива посмішка. «І якого ж лицаря мають послати цим разом?» — поцікавився учень.

Професор пирхнув. «Підопічного Професора Світлознавства. Квінтиніуса. — Він зсунув брови. — Квінтиніуса… Як це пак його прізвище?»

Вілнікс здригнувся. «Квінтиніус Вергінікс», — підказав він.

— Мій батько! — вигукнув Живчик, чий спокій умить розвіявся. — Я й гадки не мав, що він знав Найвищого Академіка! А також, що міг коли-небудь учитись у стінах Лицарської Академії… — Хлопець змовк, поринувши в задуму. — Виходить, я далеко не все знаю про його життя перед тим, як він став повітряним піратом, — додав він.

— Якби ти бодай на хвильку прикусив свого язика, — роздратувався помагай-біда, — то можливо…

Зненацька звідкись ізсередини долетів несамовитий вереск. А ще за мить у дверях з’явився М’яло-Ряснопіт: блідий як полотно, він щось белькотів про те, як вовкун — заблуканий на полюванні й здичавілий ловецький птах, наділений страхітливим зазубленим дзьобом та гострими як бритва пазурами — щойно відв’язався від припони і мало не струбив сердешного лапмуфлера.

— З ним усе гаразд? — поцікавився Живчик.

— Усе гаразд? — прохрипів М’яло-Ряснопіт. — Із лапмуфлером? Ні, з ним не все гаразд! Цей вовкун тільки де що уздріє, так зараз і тельбушить! А тим часом із лапмуфлера можна мати добрячий зиск. Доведеться сходити по ветеринара, — промурмотів він. — Хай зашиє його знов. — Він зирнув на Живчика, наче побачив його вперше. — Чи на тебе можна покластися?

Живчик кивнув головою.

— Хм-м-м! — промимрив М’яло-Ряснопіт. — Ну, раз ти ще й досі тут, то чи не приглянути б тобі за крамницею, поки мене не буде? Гадаю, з порожніми руками ти звідси б не вийшов.

— Чудово! — вигукнув Живчик, якомога тамуючи свій запал.

Щойно тільки М’яло-Ряснопіт відійшов і вже можна було не боятися, що їх почують, помагай-біда знову зажадав, щоб його випустили на волю. Але Живчик залишався невблаганний.

— На все свій час, — відрубав він. — Зрештою, що може бути гіршого, ніж урвати розповідь у найцікавішому місці!

Помагай-біда забубонів собі під ніс:

— Отож, на чому я зупинився? Ага. Вілнікс і твій батько… їх разом зарахували до Лицарської Академії, одного й того самого ранку, а проте з першого ж дня Квінтиніус Вергінікс затьмарив решту багатонадійних молодиків, серед них і Вілнікса. У фехтуванні, стрільбі з лука та в бою навкулачки він не мав собі рівних; за стерном буреловів — повітряних кораблів, призначених ловити Велику бурю, — він здавався недосяжним.

Променіючи гордощами, Живчик уявив себе ловцем Великої бурі й ніби наяву відчув кільову та бортову хитавицю в мить, коли підхоплений вихором корабель починає нарешті прориватися до зони штилю в епіцентрі…

— Слухаєш ти мене чи ні? — просичав помагай-біда.

Живчик із провинним виглядом звів очі догори.

— Слухаю! — запевнив він.

— Хм! — хмикнув помагай-біда з очевидною недовірою, від чого пір’я на його шиї враз настовбурчилося. — Як уже згадувалося, Професор пояснив Вілніксові, що в разі, якби припущення щодо Великої бурі підтвердилося, Квінтиніуса Вергінікса було б традиційно висвячено у лицарі й виряджено до Присмеркового лісу. Небо в цей час йому сприяло б, і він повернувся б із бурефраксом.

Вілнікс усміхнувся своєю особливою усмішкою. Загадковою, підленькою. Ось вона, хвилина, коли можна торкнутися того, про що йому все кортіло запитати.

«А цей … бурефракс, — як завжди, нецеремонно втрутився Вілнікс. — Коли я числився у Лицарській Академії, про нього часто говорилося як про найдивовижнішу речовину, яку будь-коли знав світ. Нам казали, що його окрушини фактично не що інше, як уламки чистої блискавки, — улесливо і підступно вів він далі. — Чи таке справді може бути?»

Професор Темрявознавства поважно кивнув головою, а коли озвався знову, здавалося, ніби він читає вголос якийсь стародавній текст. «Так званий бурефракс, — проголосив він, — виробляється в утробі Великої бурі — потужного вихору, який формується далеко поза межами Світокраю раз на сім років і стає осереддям палючих, просто-таки пекельних вітрів, що, завиваючи і сиплючи снопами іскор, перетинають небо у напрямку Присмеркового лісу. Тут Велика буря репає. Вона розроджується одним-однісіньким жмутом блискавиць, що прошиває важке присмеркове повітря і вгороджується у м’яку землю внизу. У цю мить жмут обертається на твердий бурефракс, що ряхтить у сутінках. Слава і хвала тому, хто стане свідком такої дивовижі!»

Очі Вілніксові спалахнули жадобою. «Чиста блискавка!» — промайнула думка. — «Яка ж бо сила має критися в кожній окрушині бурефраксу!» Він звів очі догори. «А… м-м-м… який він на вигляд… що найбільше нагадує?»

У Професора з’явився мрійливий вираз. «Там така краса, що ні словом сказати, ні пером описати, — відповів він. — Уявіть собі кристал — і кристал той весь грає, променіє, іскрить!»

«А все ж він важкий, — зауважив Вілнікс. — Принаймні так мене вчили. Але наскільки велика його вага?»

«У присмерку свого народження він не важчий за піщинку. Проте у кромішній пітьмі скарбниці, що в самім центрі Санктафракса, окрушина його важча за тисячу дерев „залізної“ породи, — пояснив Професор. — Бурефракс виступає в ролі противаги підіймальній силі скелі. Без нього плавуче місто порве свої якірні ланцюги і полине у відкрите небо…»

Вілнікс театрально почухав собі голову. «Ось чого я не збагну, — озвався він. — Якщо кристали та їхні окрушини такі важкі, а шлях до скарбниці пролягає крізь темні тунелі, то як можна взагалі доправити в неї бурефракс?»

Професор Темрявознавства кинув на юнака пронизливий погляд.

— Можливо, — трохи відбіг од своєї розповіді помагай-біда, — на якусь мить учений муж засумнівався в чистоті намірів молодого учня. Я не певний. Не збагну я й іншого: як, зрештою, він зважився поділитися з Вілніксом відомостями. Та хоч би що там було, він зважився. І цьому його крокові судилося змінити хід санктафракської історії.

«Його довозять у світляних ящиках, — пояснив Професор, — де світло дозується так, щоб між ним і власне присмерком не було помітної різниці.»

Вілнікс відвернувся, аби приховати свої веселощі. Якщо світляні ящики могли використовуватися для занесення бурефраксу, то їх із певністю, подумалось йому, можна використовувати і для винесення якоїсь його дещиці. «А чи не міг би я сам побачити якусь окрушину?» — мовби ненароком зронив він.

«І думати про це забудь! — гримнув Професор Темрявознавства — і Вілнікс зрозумів, що перебрав міру. — Нікому не дано побачити бурефракс, — остеріг Професор. — Нікому, за винятком Лицарів-Академіків та хранителя скарбниці, себто мене самого. Милуватися негідним очам на чистість бурефраксу — блюзнірство! — вибухнув він. — За такий переступ, Вілніксе, карають на горло.»

Помагай-біда промовисто помовчав.

— Аж це вітер різко змінив напрям. Санктафракська плавуча скеля подрейфувала на захід і несамовито зашарпалася на туго напнутих ланцюгах.

«Ясно», — покірно схилив голову Вілнікс.

«Ех, Вілніксе, — провадив Професор лагідним тоном. — Я був би здивований, якби тобі справді було ясно. Тут не бракує охочих прибрати бурефракс до рук. Безчільні вітролови та зрадливі хмарогляди, не задумуючись, узялися б досліджувати його… розглядати під лупою… — Він затрусився з обурення, — чи експериментувати з бурефраксом, скумекавши, що на бурефраксі можна нагріти руки».

Помагай-біда хвильку помовчав, відтак продовжував свою оповідь.

— Назавтра вранці, ледь засіріло, уже відомий нам хранитель скарбниці міг би побачити, коли б не задрімав на своєму посту, як коридором від скарбівні скрадається незграбна постать. Кістляві руки непроханого гостя стискали світляного ящика. Всередині лежало кілька окрушин бурефраксу.

Живчик роззявив рота. Дещицю Вілнікс таки вкрав!

— Вілнікс поспішився назад до Учнівської Лабораторії на вершечку Вежі Дощознавців, — провадив помагай-біда. — Він тріумфально бухнув ящик перед з’юрмленим у нетерплячому очікуванні гуртом юних дощознавців і широким жестом відкинув віко. Бурефраксові кристали заяскріли і спахнули вогнем — чогось такого вони ще зроду не бачили! «Чиста блискавка, — похвалився Вілнікс. — Якщо ми зуміємо спустити з припони і загнуздати її енергію, то станемо наймогутнішими вченими за всю історію Санктафракса!»

Година за годиною працювали дощознавці, та хоч би що вони робили із кристалами — розчиняли їх, заморожували, розтоплювали чи змішували з іншими речовинами, а ключа до вивільнення потуги бурефраксу так і не знайшли.

Сонце за вікном уже стояло на вечірньому прузі. Світло зробилося золотаво-помаранчеве.

Обійнятий раптовим розчаруванням та почуттям безвиході, Вілнікс підніс товкача догори і зі скаженою силою опустив на окрушину, аби потрощити її на гамуз. А ще за мить його опанувало каяття. Він знівечив безцінний взірець бурефраксу.

Очі помагай-біди звузились.

— Себто Вілнікс подумав так спершу. А коли приглянувся пильніше, то вже не шкодував про свою вихватку. Кристали на споді ступки обернулися на рудий порох, рухливий, наче живе срібло. «Не знаю, що воно вийшло, — звернувся він до присутніх, — але варто спробувати ще».

Відразу ж по тому взято другу окрушину і покладено до другої ступки. Піднесено догори другого товкача. Світло надворі уже мерхло. Всі учні, опріч самого Вілнікса, заклопотаного зливанням рідкого порошку до кухля, — з’юрмилися довкола ступки. Товкачка опустилася донизу і — БАБАХ!

Живчик відсахнувся назад, ошелешений.

— Сила блискавиці вивільнилася, що й казати! — закихкав помагай-біда. — Але з якими жахливими наслідками! Вибух розкидав піввежі, перетворивши її на розсипища жаристого грузу. Санктафракс задвигтів до самого осердя, а вікодавній Мертвий якір замалим не лопнув — так розбринівся. Усіх учнів пошматувало на кавалки. Цебто усіх, окрім одного.

— Вілнікса Помполніуса! — прошепотів Живчик.

— Достеменно так, — кивнув головою помагай-біда. — Він лежав тут-таки, на долівці, ледь живий, але й досі з кухлем, притиснутим до грудей. У повітрі стояв дух мигдалю. Вражений і збитий з пантелику, Вілнікс зачудовано дивився вниз на бурефраксовий порошок. Якого огріху допущено за другим разом? — запитував він себе. — У чім тут річ?

Коли він зводився на лікті, одна кровинка із глибокої рани на щоці капнула в кухоль. Та тільки-но діткнулася порошку, густа червона кров обернулася на кришталево прозору воду…

Вираз у помагай-біди став поважний — не сказати.

— Нині над величним Санктафраксом нависла грізна небезпека, — урочисто проголосив він. — З недорозуму зухвалих молодих дощознавців Мертвий якір під серйозною загрозою і ось-ось обірветься. Що гіршого, після крадіжки бурефраксу скарбниця фактично спорожніла. Оскільки підіймальна сила зростає не щоднини, а щогодини, а скелі майже ніщо не обтяжує, скерований угору тиск на неї досяг критичної позначки.

Лишався тільки один примарний проблиск надії: за всіма даними вітроловів та хмароглядів, Велика буря справді насувалася. Відповідно йшла кваплива підготовка до Інаугураційної церемонії. Квінтиніуса Вергінікса мали висвятити у лицарі й вирядити навздогін за Великою бурею до Присмеркового лісу. Вирядити по бурефракс.

«Тим часом, — провадив далі помагай-біда, — поки Вілнікс валявся на лікарняному ліжку, його мозок шалено працював. Усі спроби загнуздати силу блискавиці могли провалитися, але він усвідомлював, що витвір його власних рук, бурефраксовий пил, чудодійний сам собою: одна-однісінька порошинка, вкинута у каламутну воду, вмить очищала її. Чи є щось таке, чого мешканці брудного, смердючого Нижнього міста не віддали б за його дивовижний порошок? Нема! — прошепотів він із неситим блиском в очах. — Віддадуть усе на світі!»

Не чекаючи, поки його випишуть, він вислизнув із лікарняної палати і повернувся до напівзруйнованої Вежі Дощознавців — чи радше Дощознавця, бо крім нього, нікого там не залишилося. Усе мало бути готове на ранок знаменного дня.

І ось цей день настав. Сонце вже зійшло, і ясне проміння просмикувалося крізь східне склепіння всередину Ратуші, де встигла зібратися Санктафракська рада.

Професори Світлознавства і Темрявознавства — відповідно у білій і чорній мантіях — сиділи в чільній частині зали за столом, де лежали меч і келех. Перед ними, у партері, розташувалися санктафракські вчені. Репрезентовано всі дисципліни: були тут науковці з Коледжу Хмар, Академії Вітрів та Інституту Криги і Снігу, були й повітроаналітики, мжичкоміри, мрякощупи… А також єдиний зацілілий член Факультету Дощознавців, щоправда, на костурах.

Гінкий, могутньої статури молодий лицар перетяв залу і вкляк перед Професором Світлознавства. «Відповідно до наданих мені повноважень, я пропоную для затвердження вам, о, невситима жадобо знань, о незрівнянна жвавосте розуму, — проголосив Професор, підносячи догори спершу келеха, а тоді меча, — кандидатуру Квінтиніуса Вергінікса з Лицарської Академії».

Професор глипнув на укляклу внизу постать. «Ти, Квінтиніусе Вергініксе, присягаєш усією мудрістю світу, що умом і серцем слугуватимеш Лицарській Академії, зберігаючи відданість лишень Санктафраксу і нікому більше».

Квінтиніус затремтів.

«Присягаю!» — видихнув він.

Серце Живчикові сповнилося гордощів. «Мій батько!» — подумав він.

«І ти присягаєш також, що присвятиш своє життя пошукам бурефраксу? Що ловитимеш Великі бурі? Що… — Професор сповільна і глибоко втяг у себе повітря. — Що ти не повернешся назад, аж поки не завершиш своїх святих пошуків?»

Помагай-біда повернувся і впер у Живчика свій пильний некліпний погляд.

— Батько Квінтиніуса, твій дід — Вітроногий Шакал, був капітаном повітряних піратів. Як розсердився свого часу Квінтиніус на батька, коли той записав його до Лицарської Академії, бо юнак хотів уступати йому в сліди! Але тепер… Тепер! Годі описати словами, як він пишався своїм висвяченням у лицарі — найвищою честю, якої тільки міг його сподобити Санктафракс. «Квінтиніусе, — почув він лагідний Професорів голос, — чи ти присягаєш?»

«Присягаю!» — відказав Квінтиніус.

Тоді професор Світлознавства нахилився вперед і вручив Квінтиніусові келеха. «Пий!» — звелів він. Юнак підніс келеха до губів. Професор Світлознавства скинув високо над головою меча і чекав, поки Квінтиніус вихилить келеха. Чекав хвилину, чекав другу… Але Квінтиніус залишився непорушний: не ставало духу випити густу сопушну рідину.

Зненацька на вишикуваних шерегами лавах знялася шамотня. Грюкаючи костурами, до чільної частини зали дибав, пробиваючись крізь натовп, Вілнікс.

Професор Темрявознавства тривожно подався вперед на своєму троні. Що ще надумав устругнути цей прицюцькуватий молодик, запитував він себе. Професор спостерігав, як Вілнікс підніс одного зі своїх костурів і злегка постукав по келеху. «Прозорі й чисті колись води Крайріки уже непридатні для вжитку, — пирхнув він і обернувся до зали. — Тож чи не пора вже нам перестати дурити самих себе. Слухати ці всі нісенітниці про Лицарів-Академіків. Про „лови бур“. Про „святий бурефракс“». Губи його скривилися в гиденькій посмішці: «Коли востаннє Лицар-Академік вирушив по бурефракс? Ну ж бо, відповідайте? А що сталося з ним та з рештою всіма?»

Зала загула. Гарлініус Гернікс? Лідіус Ферікс? Петроніус Метракс… Де вони всі тепер? Ремство наростало. «Сім років тому останній Лицар-Академік розпустив паруси, — провадив Вілнікс, — Скридіус Толлінікс його наймення…»

«Це було вісім років тому!» — прокричав хтось.

«Майже дев’ять», — зіпонув інший.

Вілнікс лукаво посміхався. Він знав, що тепер вони в його руках. «Майже дев’ять років, — повторив він гучно, аж залою пішли виляски. Він повернувся до Квінтиніуса Вергінікса і показав на нього звинувальним жестом. — А ми всі свої надії покладаємо на нього! — Він витримав ефектну паузу. — Та з якого б то дива йому повелося там, де інші — так трагічно — зазнали невдачі?!»

І зразу ж Ратушна Зала заходила ходором від несамовитого ґвалту. «Дев’ять років! — закричав Вілнікс. — Час нам братися за розум! — Зала задвигтіла вдруге. — Але з чого починати? — Із розколин у стелі посипався порох. — Відповідь проста, братове! — проголосив Вілнікс. — Треба клепати чимбільше ланцюгів!».

Зала вражено ахнула, відтак запанувала тиша. План був навдивовижу простий. І заразом украй зухвалий. Фактично ланцюг тут споконвіку був один: Мертвий якір!

Старший наукознавець із Факультету Повітряних Студій перший порушив мовчанку. «Виробляти ланцюги означає множити нові фабрики, ливарні цехи, кузні, — зауважив він. — А Крайріка уже й так нагадує стічний рів. — Він кивнув на келех, ще й досі затиснутий у Вергінікса в руках. — Ми ризикуємо зробити воду цілком непридатною до вжитку».

Всі погляди звернулися до Вілнікса, чиє обличчя негайно розквітло зичливою усмішкою. Потім, відзначивши про себе, що треба винагородити старшого наукознавця професорським званням за його запитання, він дошкандибав до Вергінікса і вихопив у нього келех. Вільною рукою Помполніус добув із кишені мантії срібний кулястий медальйончик і занурив його в каламутну рідину. Водномить вода зробилася кришталево чиста. Він віддав келеха Вергініксу, і той відсьорбнув із нього. «Солодка, — відзначив він. — І чиста. Як сльоза. Достоту джерельна вода з Темнолісу».

Професор Світлознавства взяв у нього келех і випив і собі. Відтак глянув на Помполніуса примруженими очима. «Як таке може бути?» — запитав він.

Вілнікс незворушно витримав Професорів погляд. «Це стало можливим завдяки одному разючому відкриттю, — відповів він. — Моєму разючому відкриттю. — Він постукав по медальйону. — В оцій милій цяцянці міститься просто-таки чудодійна речовина: однієї її порошинки стане, щоб забезпечити людину питною водою на рік. — Він повернувся до рядів недовірливих академіків. — Цей бурефр… — Він прикусив язика. — Ця речовина, я зву її фракспил на честь нашого укоханого плавучого міста, вістує початок нової ери. Тепер ми можемо убезпечити будущину Санктафракса тим, що викуємо ланцюги, потрібні нам, як повітря, бувши цілком певні, що ніколи не сконаємо у муках від спраги!»

Зала виповнилася схвальними вигуками. Вілнікс скромно похнюпив очі. А як звів їх знову, вони збуджено блищали від передчуття близької перемоги. «Мої колеги зі Спілки вільних купців тільки чекають на сигнал, щоб заходитися коло ланцюгів, — сказав він, і на його вустах заграла усмішка. — Звичайно, — додав він, — вони матимуть до діла лише з Найвищим Академіком, себто новим Найвищим Академіком».

Він обкрутився кругом і втопив очі у Професорів Світлознавства і Темрявознавства. «Бо хто вам вигідніший — оцих двійко блазнів, які, діючи в супрязі один з одним, своїми таємними ритуалами та безглуздими звичаями поставили Санктафракс на межу загибелі? Чи хтось інший, поборник змін, нових починань, нового порядку?»

Вигуками «ми за нові починання» та «ми за новий порядок» залящала вся Ратушна Зала. Знову зчинився несусвітній гармидер. «А ось і новий Найвищий академік — Вілнікс Помполніус!» — проголосив майбутній Професор Повітряних Студій. Решта заходилися співати дружні панегірики. Вілнікс заплющив очі й аж умлівав од підлабузництва хористів щоразу, коли спів гучнішав.

Урешті-решт він звів очі на юрму. «Хай же спевниться ваша воля! — вигукнув він. — Я, ваш новий Найвищий Академік, перебалакаю зі спілчанами. Ланцюги буде викуто. І Санктафракс, що балансує нині на краю невідомості, буде врятовано!».

Птах помагай-біда журно поглянув на Живчика.

— Одна лиш людина за цей весь час навіть не зворухнулася, — промовив він. — Той, у кого тепер уже не лишалося жодних сумнівів: усе, чим він жив, чого прагла його душа, безжально у нього викрадено. То був твій батько, Квінтиніус Вергінікс. Юнакове обличчя закам’яніло. Лишалося те, чого їм не відняти: небесний корабель, споруджений спеціально для нього, його «Бурелов!»

Він бридливо сплюнув і сягнистою ходою перейшов залу. У дверях став і обернувся. «Якщо з мене, Квінтиніуса Вергінікса, не вийшло Лицаря-Академіка, то вийде Захмарний Вовк, повітряний пірат, — прогримів він. — І я обіцяю тобі, Вілніксе Помполніусе: ти і твої друзі — зрадники-спілчани — клястимуть цей день до гробу». Мовивши так, він опустив залу.

Помагай-біда сумовито похитав головою.

— Звичайно, нічого так просто не виходить, — сказав птах. — Немовби всупереч прощальним словам твого батька, неприємності почалися насамперед із ним — на багато місяців раніше, ніж справдилася його погроза.

Вергініксова перша нещаслива виправа ледь не обернулася загибеллю як його самого, так і його корабля, — і коли з неї й був якийсь хосен, то хіба той, що вона вперше звела його з Камінним Штурманом. Захмарному Вовкові довелося сховати «Бурелова» у безпечному місці та найнятися на один зі спілчанських кораблів з наміром не покидати його, поки не збере досить грошей і таємних відомостей про Спілку, аби спробувати щастя знов. — Помагай-біда глянув скоса примруженим оком. — Спілчанський капітан, під орудою якого він завершив службу, був горезвісний Мултиніус Ґобтракс…

— На чиєму кораблі я народився, — задумливо промовив Живчик. — А що ж із Санктафраксом?

Помагай-біда пирхнув.

— Попри всі гучні Вілніксові слова про нові починання та новий порядок становище різко погіршилося. Нині, як ти сам знаєш, мешканці Нижнього міста гарують, наче галерники, у ливарних цехах та кузнях, майструючи ланцюги та гирі, аби послабити натяг Мертвого якоря. Їм пощастило втримати Санктафракс на місці, але тільки на превелику силу. Цій роботі не буде кінця-краю. А тим часом води Крайріки дедалі занечищуються. І лише завдяки порошкам фракспилу, що їх постачав відданим йому спілчанам Вілнікс Помполніус, Нижнє місто ще не задихнулося від отруйних випарів.

Живчик занепокоєно похитав головою.

— А Вілнікс? Що він виграв на цьому всьому?

— Багатство і владу, — просто відповів помагай-біда. — На віддяку за питну воду спілка закидає Вілнікса та його новий Факультет Дощознавців усім, чого їм тільки забагнеться, ба навіть із лишком. Поки надходять порошки фракспилу, поти й закидає.

— Але, звичайно, таке становище не може тривати вічно, — зауважив Живчик. — Коли фракспил закінчиться, Вілнікс Помполніус знову муситиме красти його зі скарбниці.

Помагай-біда кивнув головою.

— Саме це він і робить, — запевнив він. — А Професор Темрявознавства не має влади зупинити його. Ба більше, про виготовлення нового фракспилу можна тільки мріяти. Попри тисячі спроб — нерідко із трагічним кінцем, — жодній душі не пощастило повторити результати першого досліду.

— Суще божевілля! — вигукнув Живчик. — Що більше бурефраксу береться зі скарбниці, то більше доводиться виковувати ланцюгів. А що більше виковується ланцюгів, то гірше забруднюється вода. Що брудніша вода, то більша потреба у фракспилі для її очищення!

— Хибне коло, — підхопив помагай-біда, — ось що це таке. Моторошне хибне коло. І через двадцять років після зборів у Ратушній Залі становище видається як ніколи гнітючим що для Санктафракса, що для Нижнього міста. Заполонені своїми шкурними інтересами, як дощознавці, так і спілчани залишаються сліпі до того, що коїться навколо них. Але якщо не вживати жодних заходів — і то негайних! — усе полетить шкереберть. Це тільки питання часу.

— А як же зарадити лихові? — запитав Живчик.

Помагай-біда стенув плечима і повернув голову.

— Про це питати треба не в мене. — Птах бликнув на нього скоса своїм пурпуровим оком. — Що ж, — сказав він, — ось і кінець моєї історії. А тепер ти мене випустиш?

Живчик провинно закліпав очима.

— Певна річ, — відказав він і видобув ножа з рукава. Він знову заходився крутити вузьким лезом у замковій шпарі. Почулося тихе клацання. Замкова дужка відскочила! Живчик розчепив висячий замок і одхилив дверцята.

— А бодай тобі! — долинув лютий лемент. — А казав, на тебе можна покластися! Бий тебе відкрите небо! Як по-твоєму, що ти тут робиш?

Живчик обкрутився на місці й закляк із жаху. То був М’яло-Ряснопіт — він урешті повернувся удвох із ветеринаром і, мов скажений, напосівся на Живчика.

— Я не можу… — почулося бідкання помагай-біди. — Допоможи мені, Живчику.

Живчик обернувся. Птахові пощастило вивільнити з клітки голову та одне крило, але друге застрягло, не даючи йому пропхатися крізь тісні дверцята.

— Лізь назад і спробуй ще раз, — порадив Живчик.

Помагай-біда послухався, згорнув крила і знову виткнув голову назовні. М’яло-Ряснопіт із замашним дубцем у руці був уже майже поруч. Живчик простяг руки догори й, обхопивши безталанне створіння за шию та плечі, обережно потяг до себе. М’яло-Ряснопіт замахнувся дубцем. Помагай-біда відчайдушно відштовхувався лапами від жердки.

— Хутчій! — розпачливо підганяв Живчик.

— Ще трішки… — Помагай-біда натужився. — Я… виборсався!

Птах махнув крильми для спроби — раз-другий — а тоді відштовхнувся від краю клітки і злинув у небо: видно, ув’язнення не заподіяло літунові жодної шкоди.

Настав час і Живчикові брати ноги на плечі. Він крутнувся на підборах і дременув неоглядки вздовж заповненої юрбами вулиці. Дубець М’яла-Ряснопота тільки черкнув його по плечу. Якби хлопець затримався бодай на мить, він молоснув би його по черепу.

Живчик мчав дедалі прудкіше, продираючись крізь тичби, розпихаючи ліктями ґав на своєму шляху. Позад нього верещав як недорізаний хижий М’яло-Ряснопіт.

— Злодіяка! Плюгавець! Покидьок! — ревів він. — Держіть його!

Живчик пірнув у тісний завулок. Лемент став завмирати, але хлоп’як гнав далі — ще шпаркіше, ніж досі. Промчавши стрілою повз крамниці лихварів, клініки зубодерів, голярні та заїзди, він круто звернув за ріг — і з розгону впав просто в обійми свого батька.

Захмарний Вовк несамовито затряс його за плечі.

— Живчику! — загорлав він. — А я шукаю тебе по всіх усюдах. Ми вже готові до відплиття. Де ти пропадав?

— Н-н-н… ніде, — затинаючись, пробелькотів Живчик, не в змозі витримати нестямний, пронизуватий погляд Захмарного Вовка.

Високо в небі, за батьковою спиною, Живчик постеріг помагай-біду — махаючи крильми проти сонця на спаді, птах линув геть від Нижнього міста і Санктафракса. Хлопець заздро зітхнув. Що з того, що птах зникав з очей — його страшні слова зоставалися з ним: «Хибне коло — ось що це таке. Якщо не вживати жодних заходів, усе полетить шкереберть — це лише питання часу».

Живчик запитав — цим разом уже в самого себе: «Але як зарадити лихові?»