Бурелов

Розділ дванадцятий До Присмеркового лісу

Падаючи щоразу швидше, Живчик мусив міцно заплющитися. Якщо йому коли й був потрібен птах помагай-біда, що присягнув охороняти Живчика, — свідка свого народження з кокону, — то це зараз. Проте він падав і падав із небесної високості, а помагай-біда все не з’являвся.

Повітря, обтікаючи Живчика пругкими струменями, геть забивало дух. Він майже втратив надію на порятунок, коли почув голосне клацання. Механізм спрацював, крила розгорнулися і ш-шу-у-у-у-х! — шовкові пазухи надулися. Вітер підхопив Живчика і знову підкинув, розгойдуючи, мов осінній листок. Хлопець розплющив очі й спробував розпростатися. Йому ще ніколи не доводилось отак стрибати, а проте, коли він відкинув ноги назад, а руки послав уперед, як його навчали, то виявив, що вільно ширяє, утримуваний лише повітряними потоками.

— Лечу! — закричав Живчик у захваті, коли вітер підхопив і відкинув назад його чуб. — Я лечу-у-у-у!

Повітря круг нього гуло і гримало. Щось у небі діялося. Щось нове, таємниче. Блискавка, досі загніжджена у зовнішньому мурові хмар, зненацька почала викидати довгі тонкі нитки до центра Великої бурі. Вони танцювали і спіралилися і всі разом почали сплітатися у світну електричну кулю.

Живчик видивлявся на те все зачудованими очима.

— Ось воно! — схвильовано прошепотів він. — Скидається на те, що Велика буря готова розродитися одним надпотужним жмутом блискавиць.

Чуб йому став дуба, серце бентежно затрепетало.

— Це те, задля чого й городився весь город. Це те, на що ми прибули поглянути — народження бурефраксу!

Світляна куля розросталася, стаючи все більша й більша. Живчик поморщився. Від небесного вертепу не можна було відірвати очей і воднораз він їх сліпив. Довелося прищулитись, і тут Живчик помітив темну цятинку в осередді рожевувато-зеленого фосфоричного світіння.

— «Бурелов»! — завмер він.

Він знову прищулив очі. Сумнівів не лишалося. Небесний корабель перебував усередині світляної кулі, яка своєю чергою перебувала всередині Великої бурі. А в самому центрі цього всього стояв його батько, Захмарний Вовк — Квінтиніус Вергінікс, найкращий учень, що його будь-коли знала Лицарська Академія, — і все так само мужньо стернував «Буреловом»! Живчикове серце сповнилося гордощів.

Гук став голосніший і дзвінкіший, світло — яскравіше. Наелектризоване повітря немовби тремтіло в передчутті лиха.

Що ж із того всього вродить?

Раптом Живчик відчув, що повітря позад нього бурхає, нуртує і вихориться, звістуючи близькість хвостової частини Великої бурі. Ту ж мить його вдарило у спину і перекинуло догори ногами. Крила нап’ялися і затріщали, і Живчикові лишалося тільки одне: щосили триматися за них і молитись, аби їх не зірвало з плечей.

Сліпучі спалахи блискавиць у нього над головою спроквола згасали мірою того, як виснажувалася електрична сила хмар. Наїжачений Живчиків чуб нараз виляг. Уся енергія бурі скупчилася тепер в одній кульовій блискавці. Вона ширяла в повітрі, пульсуючи енергією, мигочучи світлом, ревучи з надміру життя.

Живчик затамував подих, не перестаючи сповільна ковзати вниз. Серце лунко калатало у грудях, долоні спітніли.

— Хай оборонить мене Небо! — лячно мурмотів він.

А тоді зненацька, як сніг на голову — бум!!! — із жахливим гуркотом та сліпучим спалахом світляна куля вибухнула.

Ударна хвиля прокотилася по небу. Живчик затремтів із жаху. Ще мить — і несамовитий подмух вітру знов перекинув його і пожбурив у зустрічне пасмо хмаровиння.

— А-а-а-а-а-а-а! — заволав він, коли ревучий вихор закружляв його у пекельній круговерті.

Живчик відчайдушно хвицав ногами і пробував махати руками — але все даремно. Надто вже буйний був вітер. Небесний бешкетник видимо силкувався — чи то Живчикові тільки видавалося — розшарпати його на кавалки. Хлопцеві лишалося одне: скоритися нездоланній силі розбурханої стихії.

Живчик усе перекидався і перекидався. Єдвабні пазухи парашутних крил повивертало, і він тривожно зойкнув, усвідомивши, що падає перевертом серед клубочіння пурпурових хмар.

— Ні-і-і! — залементував він.

Падаючи усе нижче й нижче, — шквал «загнув йому карпа» й обезвладнив руки, — хлопець навіть не намагався орудувати крильми з остраху, що їх може пошматувати під ударами борвію. В’язи йому скривило, спину зігнуло навпіл.

— Годі! — задихаючись, стогнав він. — Має ж це колись скінчитися!

І ту ж мить усе й справді скінчилося. Зрештою Живчик досяг нижнього краю пасма хмар: у своїй скаженій нищівній люті Велика буря виплюнула його, наче кісточку заболоні. Це жаске випробування тривало лічені секунди, але Живчикові вони здалися вічністю.

— Хвала Небові! — вдячно прошепотів він.

Запала моторошна тиша. Здавалося, саме повітря знемагає, виснажене щойно вщухлим вихором. Живчик змінив поставу і, коли його крила випросталися знову, продовжував свій повільний плавкий спуск. Попереду було видно, як швидко даленіє Велика буря. Вона ковзала по ясній небесній блакиті, прекрасна та велична і сяла наче здоровенний ліхтар із пурпурового паперу.

— Та й по всьому? — промимрив Живчик. — Невже я проґавив жмут бурефраксу?

Він розчаровано похнюпив голову і дивився на чимраз ближчий Присмерковий ліс, аж почув новий згук. Здавалося, хтось дер папір чи ляпав у долоні. Живчик рвучко звів голову і скерував погляд уперед. Із черева пурпурової бурі виткнулося сліпуче жало.

— Ось він! — вигукнув Живчик. — Жмут блискавиць. Бурефракс!

Зубчаста стріла дедалі видовжувалася, хоча й неймовірно поволі, немов хмари пускали її з великою неохотою. Живчик уже сумнівався, чи вона коли-небудь вивільниться взагалі, аж знову розлягся тріскіт, повнячи повітря відлясками. Жмут блискавиць вихопився на волю.

Він шугнув униз, випалюючи на лету повітря. Линув із блиском та громом, із виттям та свистом. Дух смаженого мигдалю шибнув Живчикові в ніздрі, аж вони затріпотіли.

— Це… це прекрасно, — зачаровано зітхнув він.

Жмут стремів униз. Трах-тарарах, трах-тарарах! Із сиком та тріском, він прошив листяне шатро і шугнув на долину. А тоді — лусь, гуп! — угору бухнула пара: небесна гостя вгрузла у м’який ґрунт. Живчик прикипів очима до високого сторчака блискавки між деревами під собою і затрепетав із побожного страху та захвату.

— Бурефракс, — прошепотів він. — І побачити, як він народжується, випало не кому, як мені!

Велика буря встигла обернутися на пурпурову цяту і хутко зникала за обрієм. Тепер, коли вона була далеко, Живчик волів не пригадувати пасток, прихованих у неї всередині, несамовитих вітрів, що бурхали там, ладні розшарпати на шмаття все на своєму шляху.

Повітря було застояне, сире, важке. Воно облипало, наче волога шмата.

Живчикові — він ще й досі летів на великій висоті — це неабияк вадило. Гнані тиховієм, крила давали чудову спромогу для маневру. А в безвітря, як тепер, летіти на них ставало небезпечно. Орудувати ними було, власне, ніяк. Як домогтися того, щоб шовкові пазухи постійно наповнювалися повітрям? Досить було непевного руху, щоб крила опали і він каменем полетів додолу.

— Це все одно, що стернувати небесним кораблем, — згадав він батькові слова, якось мовлені йому. — Треба завжди підтримувати кільову рівновагу.

— Тато! — розпачливо зойкнув Живчик. Як він міг забути, побивався хлопець у думках. Було б диво, якби «Бурелов» витримав такий страхітливий вибух. — Хоча… — промурмотів він, без надії сподіваючись.

— Зрештою я не бачив жодного сліду кораблегину, жодного падучого уламка…

Живчик потрохи знижувався, дрейфуючи дедалі ближче до бурефраксу. Не мавши змоги увійти в піке, він сподівався на щасливий випадок: ачей, його закине десь неподалік стріли із коштовної речовини. Та ба, не судилося. Не встигнувши втратити висоту, Живчик промайнув над сяйним жмутом затужавілих блискавок. Він розчаровано зітхнув, коли той прослизнув у нього під ногами і зостався позаду.

Надто зморений, щоб розвернутися чи бодай озирнутись, Живчик не мав іншої ради, як линути далі, цупко тримаючись за крила і уникаючи різких рухів. Різноколірна лісова запона, повита золотавим присмерком, ближчала з кожною секундою. Рано чи пізно йому доведеться приземлитися. Він перебирав пальцями обереги й амулети у себе на шиї.

— У Присмерковий ліс, — прошепотів він, боючись навіть подумати, щo він може там знайти.

Що нижче він спускався, то застоянішим виявлялося повітря. Воно дедалі теплішало і важчало, стаючи майже задушливим. Усе його тіло рясно зросилося потом. Падіння пришвидшувалося. Крила зловороже затріпотіли. Раптом Живчик із жахом усвідомив, що він уже, властиво, не ширяє. Падає, та й годі.

— Ні! — залементував він. Цього не може бути. Тільки не тепер, не після того всього, крізь що він уже пройшов. — Ні!

Голос його озивався жалісною луною, поки він летів, шугаючи все нижче й нижче, перекидаючись у золотавому сяйві, з тріском проламуючись крізь лісове склепіння, б’ючись об гілки, — аж нарешті… ГУГУП!

Він приземлився важко і незграбно, стукнувшись головою об коренище дерева. М’яке присмеркове світло згасло в очах, і Живчик провалився у кромішню пітьму.

Скільки він лежав без пам’яті, Живчикові так і не пощастило з’ясувати. У Присмерковому лісі час не має ніякого значення.

— Тримай просто, — почув він. — Уже як рукою кинути.

Живчик розплющив очі. Він лежав долі біля гінкого, сучкуватого, скривленого від старості дерева. Хлопець роззирнувся, але все перед ним немовби плавало. Протер очі — та сама картина. До оптичної омани спричинялося чи не саме повітря, густе, як патока.

Заточуючись, Живчик зіп’явся на ноги і з несподіванки трохи не йойкнув. Перед ним, гойдаючись на ременях збруї за кілька футів од землі, бовванів верхи на зубощирові-скрадайлу якийсь лицар.

Живчикові очі перебігли з поточеної іржею постаті вгору — на зв’язані вузлом линви, а тоді на кістяк загиблого небесного корабля, нахромленого на шпичасту верхівку дерева. Старожитня корба стирчала з одного боку корпусу, наче грізний кулак. Лицар погойдувався у заціпенілому повітрі.

— Х… хто ви? — несміливо запитав Живчик.

Глибоко з-під лицарського заборола знов озвався голос.

— Тримай просто, Вінчіксе, — промовив він. — Уже недалеко. Ну ж бо, тримай просто.

Білі щирозубові кістки випиналися з-під тонкої, наче папір, висохлої шкіри, порожні очниці глупіли з металевого намордника, де ще можна було розібрати викарбуване золотими літерами слово «Вінчікс». Тварина відповіла неголосним жалісним іржанням.

Живчик судомно проковтнув клубок у горлі.

— Чи ви мене чуєте? — тонким тремтячим голосом запитав він лицаря.

— Тримай просто, Вінчіксе, — почулося знов.

Живчик простяг руку і діткнувся заборола. Додолу посипалися пластівці рудої іржі. Легесенько, боячись дихнути, Живчик підніс лицареві забороло.

Ту ж мить хлопець заверещав із жаху і відсахнувся. Він крутнувся на підборах і, гнаний сліпою панікою, дременув у густі золотаві нетрі Присмеркового лісу. Та хоч би як прудко він біг і хоч би як далеко заганявся, перед очима не переставав манячити образ напівзотлілого, проте аж ніяк не мертвого лицаря. Пергамінова, поорана рясними зморшками шкіра на вищиреному черепі, безживно вирячені вирла і, що найгірше, тонкі, безкровні, а все ж і досі ворушкі лицареві губи!

— Уже недалеко, ну ж бо, тримай просто!

Живчик без упину чимчикував сам-один у нескінченній пущі: він шукав жмута бурефраксу, живучи надією і молячись, аби й побратими-корабляни чинили так само.

Його очі ніяк не могли звикнути до сутінків Присмеркового лісу. Ледве встигнувши заряхтіти розкішною золотавою жовтю, вони починали мерехтіти черню та біллю. Глибока тінь і сліпучі лелітки. Вугілля і крейда. Світло і темрява, гра світлотіней, від чого обриси довкілля ставали поспіль викривлені.

Вікодавні дерева з їхніми ґудзуватими стовбурами та покарлюченим гіллям, здавалося, корчились у плинному повітрі, прибираючи форм гоблінів, велетнів-людожерів чи жахливих обрів.

— Це дерева, тільки й того — нагадував собі Живчик. — Звичайні дерева, та й годі.

Слова бриніли мелодійно і чомусь проливалися бальзамом на душу, коли він їх повторював.

— Звичайні деревашачі-черевашачі дерева. Та й годі, звичайні…

— Живчику! — скрикнув він і замотав головою.

Він мусить зібратися і не втрачати самовладання!

Живчик тепер ступав по м’якому килимові падолисту, дивлячись собі під ноги. Земля була обсіяна крихітними блискучими кристаликами, схожими на соляну присипку чи на небесні рої зірок.

Він усміхнувся.

— Чи ба, як вони блищать, — прошепотів він. — Чи ба, як вони яскріють. Чи ба, як вони ряхтять. Чи ба, як вони мерехтять! Чи ба, як вони лелі…

— Живчику! — заволав він знову. — Облиш! — та й давай ляскати себе по обличчю — один ляпас, другий, третій, четвертий. Він не переставав давати собі лящі, аж поки щоки розпашіли і їх почало нестерпно пекти. — Зосередься на найближчих намірах, — твердо сказав він собі. — Не давай волі думкам.

Гай-гай, легше сказати, ніж зробити: Присмерковий ліс заворожував і спокушав. Він шепотів, він озивався луною — він зваблював. Дедалі заглиблюючись у лісові нетрища, Живчик із жахом викрив, що глузд його міг завиграшки потьмаритись… покинути його… загубитись у далях, де ширяла уява.

— Ти Живчик, син Захмарного Вовка, капітана небесних піратів, — різко осмикнув він себе. — Велика буря закинула тебе у Присмерковий ліс. Ти шукаєш бурефраксу та екіпажу «Бурелова», шукаєш, як звідси вийти!

Поки він усвідомлюватиме ці очевидні істини, з ним усе буде гаразд. Але з кожним кроком усвідомлювати ставало важче. Здавалося, ліс змикається навкруги, вдирається у його чуття. Він насичував очі хисткими облудними видивами, вуха — лункими шепотами, а носа та рота — пахощами квітування і сопухом гниття.

Отак він собі дибав, верстаючи далі свою дорогу, аж це йому приверзлося, ніби він побачив, лишень мигцем, самим краєчком ока, як коло нього щось промайнуло. Він крадькома поглянув через плече і непорозуміло нахмурився. Там зяяла пустка.

— Але ж я міг би присягнути… — занепокоєно промурмотів Живчик.

Час від часу це повторювалося. Щось там, певна річ, було. Та хоч би як він рвучко обертався, а так ніщо йому в око і не впало.

— Мені це не подобається, — здригнувся Живчик. — Страшенно не подобається.

Нараз іззаду почувся тихесенький згук: чалап-чалап. Заскочений зненацька, Живчик і незчувся, як опинився знов у знайомій змалечку хижі лісових тролів. Спелда Деревохват, лісова трольчиха, що зростила його, як рідного сина, — поралася в хижі й — чалап-чалап — човгала личаками по мостинах. Спомин був такий виразний, такий трепетний! Він бачив, як у грубі палахкотять світлякові головешки і розрізняв у Спелдиному диханні запах квашеного крайдорожника.

— Ти — моя матір, — прошепотів він.

— А ти — Живчик, мій любий хлопчик, — прошепотіла вона у відповідь.

Живчик здригнувся на звук свого імені. Він уп’явся очима в мерехтливий морок попереду, намагаючися збагнути, що то за диво. Чи не зирять на нього звідти чиїсь очі, досить йому одвернути голову? І чи не починають там виблискувати якісь пазурі та ікла, тільки-но він перестає напружувати зір?

— Ти — Живчик, син Захмарного Вовка, — знову завів він. — Ти у Присмерковім лісі. Ти шукаєш своїх товаришів-кораблян і шукаєш, як звідси вийти! — Він зітхнув. — Як вийти із цього кошмару!

Тихий, рипучий, скреготливий звук виповнив йому голову. Звук тертя незмащеного металу об метал. Живчик усміхнувся. Був саме час вечері на борту «Бурелова», і всі небесні пірати сиділи на довгій лаві, жадібно глитаючи печених снігунів та земляблучне пюре. Стояла тиша, порушувана тільки монотонним рипом Стоупової щелепи із залізного дерева, коли той жував.

— Здається, серед нас завівся деревний щур, — кинув Тем Човновод і засміявся. — Чи не так, Живчику? Я кажу, здається…

Живчик скривився. Знову ця мана! Чого доброго, цей зрадливий ліс незабаром позбавить його останньої крихти глузду!

— Ти — Живчик, — сказав він непевно. — Ти у Присмерковому лісі. Ти шукаєш… шукаєш… шукаєш…

Раптом лівобіч від себе він почув звук, у якому непомильно впізнав тихе іржання зубощира-скрадайла. Живчик застогнав. Либонь, блукаючи, він окреслив велетенське коло. Виходить, ця вся ходня, намагання зібратися, здалися лише на те, аби повернутись назад, акурат на те місце, звідки він вийшов!

Він ретельно обстежував верхівки дерев, — чи нема там якого знаку, якого уламка небесного корабля — але не нагледів нічого. Розгублений і стривожений, Живчик пожував краєчок нашийної хустки. «Може, мені це тільки приверзлося, — промайнула думка. — Може…»

Панічний жах залізною рукою схопив Живчика за горло.

— Спо… спокійно, — сказав він собі. — Зосередься на тому, що в тебе попереду. Не озирайся. Ніщо тобі не загрожує.

— Спокійно, Болніксе. Ніщо тобі не загрожує, — прохрипів старечий голос.

Живчик рвучко підвів очі, напружив зір — і серце йому завмерло.