Бурелов

Розділ двадцять третій Розв’язка

Коли летюча скеля задвигтіла вперше, Вілнікс Помполніус саме пробуджувався із глибокого сну без сновидінь. Він розплющив очі, обвів поглядом розкішне Святе святих і самовдоволено усміхнувся.

— Яка краса! — промимрив він. — І який витончений розум треба мати, аби прибрати це все до рук.

Він відкинув ковдру, підвівся з ліжка і підійшов до вікна. Сонце — величезне, червоне і колихке, наче здорова миска киселю із ягід-лісниць, ще тільки сходило над овидом. Пера рожевого світла віялом розгорталися по небу. Вілнікс позіхнув і потер рукою щетинисту макітру.

— Зірниця ще одного пречудового дня, — зронив він і широко розчахнув вікно.

У лице вдарив струмінь свіжкого вільготного повітря, забиваючи дух. Позад нього задзеленчали, мов дзвін курантів, шкляні дармовиси кришталевої люстри. Вілнікс випростався і, вхопивши стулки вікна, прибив їх: було б прикро, якби дармовиси потовклися на друзки! Але канделябр і далі настирливо виводив свою дзенькітливу мелодію.

Вілнікс насупився і непорозуміло розглянувся довкола.

— О Небо, що це? — промимрив він.

Зненацька скеля перехнябилася, свічадо, нове свічадо, поставлене під стіною, різко ковзнуло по грубому білому килиму і брязнуло об підлогу. Вілнікс зітхнув. Принаймні не розбилося на гамуз! Але, по-перше, що його повалило? Установники гир та кріпильники ланцюгів вийдуть на роботу тільки за дві години та й двигіт і шарпанина, що їх оце дізнавала летюча скеля, зрештою, були далеко грізніші, ніж ті, до яких могли б спричинитися їхні дрилі.

Аж ось Святе святих затряслося несамовитіше, ніж зазвичай, і нажаханий Вілнікс Помполніус судомно вчепився у віконну лутку. Безцінні предмети гримали на долівку по всій палаті — порцелянові вази і статуетки зі слонівки, вишукані скульптури, мудровані хронометри та книжки у шкіряній оправі.

Може, це буря, запитував себе Вілнікс. Чи землетрус? Чи може, підіймальна сила плавучої скелі, зрештою, так зросла, що вже зриває її з Мертвого якоря.

Тут розітнувся оглушливий тріск, і люстра, знагла зірвавшись із виліпної скелі, шугнула додолу. Вона гепнула з моторошним гримотом просто на свічадо. Черепки та скалки кришталю і шкла розлетілися по всій палаті, вганяючись у обшиті панеллю стіни.

— Що тут діється? — заверещав Вілнікс. — Мінулісе! Мінулісе!

Та цим разом особистий служник Найвищого Академіка не з’явився.

— Мінулісе, де ти? — розбушувався Вілнікс і в нестямній люті сягнистими кроками подався до дверей по-спартанському опорядженого передпокою — звичайного місця пробування свого служника. Зараз він покаже цьому безголовому ледащові, як змушувати чекати на себе!

Та не встиг Вілнікс подолати й половини обсіяного шклянками килима, як уся світлиця ні сіло, ні впало заходила ходором. Він зашпортався і гримнув на підлогу. Якраз над ним угорі відкрилася розколина через усю скелю, і добрячий кусман тисненого золотом тиньку хрьопнув трохи йому не на голову.

Коли курява осіла, Вілнікс підвів голову, зіп’явся на ноги і обтрусив порох зі своєї хламиди. Санктафракс, здогадався він, знову набув стійкості. Скеля, а з нею і він.

— А все ж якусь мить ми падали, — прошепотів він. — А це може означати лишень одне. — Його хворобливе обличчя побуряковіло з люті. — Мабуть, чи не повернувся отой мерзенний небесний пірат — непомітно для всіх і з бурефраксом.

Снуючи постанови та накази, від яких ішла обертом голова, Вілнікс нап’яв поверх волосяниці службову мантію, закріпив на голові сталеву ярмулку зі шпичаками всередині та й дременув зі світлиці, потонулої у безладних нагромадженнях уламків.

— Ну, начувайся, — люто бубонів він. — Начувайтесь усі. Я вам покажу, що чекає на зрадника, який стромляє свого носа у справи Найвищого Академіка.

Потерпіло не тільки Святе святих. У кожному куті кожної світлиці кожної санктафракської вежі — та сама історія. Прилади зривалися зі столів, книжки гепали з полиць. Мірою посилення шаленого двиготу кололися стіни, билися вікна, летіли на землю уламки камінного мурування та тиньк.

Крики жаху та лемент болю здіймалися над громохким, тріскотючим дуднінням, і санктафракські громадяни — старе і мале, панського і простого коліна — вихлюпувалися з вежі гнали на майдани та вулиці. На мить вони приставали, не мавши уявлення, що вони робитимуть, як почнуть гупати додолу навколишні мінарети і зубчасті мури.

— Що це? Що воно за напасть така? — кричали вони одне одному. — Це кінець Санктафракса!

Потім хтось галаснув:

— Мерщій до Ратуші! — і городяни, всі як один, гунули центральним проспектом до найдавнішої і найміцнішої будівлі у всьому Санктафраксі, місця, куди їх завжди гнала нагальна потреба.

Роз’ярілий галасливий натовп прибував до Ратуші. Влившись усередину, міщухи нетямилися з обурення: навіть ця вікодавня святиня не уникла наслідків жахної трусанини, що охопила їхнє плавуче місто. Обвалені камінні брили захаращували поколену мармурову підлогу, одна колона валялася долі, а друга, здавалося, ось-ось повалиться. І поки санктафраксці споглядали те все, задня стіна дала довгу зміясту тріщину, що перетнула її всю — від підмурка до покрівлі.

— Ні, тільки не це! — залементували вони. — Тільки не Ратуша!

На той час, коли всередину почали нарешті пропихатися ті, хто юрмився позаду, скеля остаточно втихомирилась, але лють ні в кого не вгамовувалась. Ані на крихту. Від професури, з’юрмленої в чільній частині зали, до челяді та охорони, що тіснилися попід стінами, всі кричали одне й те саме.

— Де Вілнікс? — допитувались вони. — Корінь усього зла в ньому! Гаспидський святоха! Триклятий узурпатор! Підступний облудник, який не бачить далі своєї кишені! Де він?

Потім, коли на сцену рішуче зійшли дві постаті, характер запитань різко змінився.

— А що тут робить Професор Темрявознавства? І хто то з ним?

Професор підніс руку, прохаючи тиші.

— Браття! — зикнув він. — Братове! — Залягла мовчанка. — Я співчуваю вашому горю. Я поділяю ваш біль від того, що наш укоханий Санктафракс так понищено і сплюндровано. А все ж, — провадив він, — уникнути цього було абсолютно неможливо.

Залою прокотилася хвиля голосного ремства. Не це городяни хотіли почути. Живчик зорив на море роз’юшених облич перед собою, і його проймав циганський піт. Якщо Професор не буде обачний, юрма, перш ніж перейти до подальших розпитів, спершу розшарпає їх на кавалки.

— А як же тепер моя лабораторія? — поцікавився Професор Вітроловства.

— І хто повставляє шибки у моїй обсерваторії? — докинув Професор Хмароглядства.

— Будівлі можна відремонтувати, — безбоязно провадив Професор. — А що потреба в ланцюгах тепер цілком відпадає, то не бракуватиме й ремонтників.

У залі знявся тривожний гук.

— Без ланцюгів? — прокотилося натовпом. — Що за божевілля? Таж без них як без рук!

— Жодних ланцюгів, за винятком вікодавнього Мертвого якоря, який утримує нас на місці, — пояснював Професор.

— Ясніше не можна? — вигукнув Професор Хмароглядства.

— Розтлумачте! — зажадав Професор Вітроловства.

— Що ви маєте на оці? — загув від порогу чийсь хрипкий голос.

— Зараз почуєте, — відказав Професор. — Дуже довго, страх як довго над нашими головами висіла грізна небезпека — і ось нарешті, їй покладено край. Санктафракс знову віднайшов рівновагу.

Його слова було зустрінуто гробовою тишею. Невже це правда, запитував себе кожен, невже це справді так?

— А звідки ж оця вся шарпанина та трусанина, — поцікавився Професор Хмароглядства.

— І оцей весь двигіт і дригіт, — додав Професор Вітроловства.

— То все скеля, — сказав Професор, повертаючись до них, — вона осіла вниз, обтяжена вантажем бурефраксу. — Він звів очі. — Більше цього не повториться, поки нашого віку. Даю вам слово, так воно і буде.

Залою прокотився гомін; шум і гам дедалі зростали, аж поки перетворилися на загальний гармидер. Відтак біля входу зірвалися поодинокі оплески. Їх підхопили решта присутніх. За мить уся зала розлягалася від радісних вигуків та криків безмежного захвату.

— Хай живе Професор Темрявознавства! — заволав хтось.

— Хай живе новий Найвищий санктафракський Академік! — крикнув Професор Хмароловства, вимахуючи руками.

— Себто ви хочете сказати — старий Найвищий Академік? — запитав Професор Вітроловства.

— У обох випадках я мав би за честь повернутися до своїх обов’язків Найвищого Академіка, — оголосив Професор Темрявознавства під бурхливі оплески присутніх. — А проте, — провадив він, — за все, свідками чого ми були, ви повинні дякувати не мені. То не я відважився податися до Присмеркового лісу і не я важив головою, щоб вернутися до Санктафракса із вантажем безцінного бурефраксу.

— А хто ж? Хто? — загаласував натовп. Не отой же хортуватий парубійко, що стоїть субіч Професора.

Професор ступнув крок до Живчика, вхопив хлопця за зап’ясток і підніс його руку в повітря.

— Шановні професори, академіки, шановна громадо, — звернувся він до зали. — Рекомендую вам Капітана Живчика. Йому належить ваша дяка.

Тут юрмище вибухнуло віватами, свистом та оваціями, аж Живчик, приголомшений цією хвилею загальної вдячності, що накрила його з головою, став увесь червоний, як сік Матінки-кривавниці.

— Завдяки цьому відважному і геройському юнакові ви більше не лягатимете спати, тремтячи зі страху, що плавуча скеля порве ланцюги і злине у відкрите небо, — сказав Професор і ще вище підніс Живчикову руку.

— Слава! — гримнула юрба у нестямному захваті.

— Завдяки йому ми вже не залежатимемо від неситих спілчан і заживемо у теплі та добрі!

— Слава! — розлягся ще несамовитіший рев.

— Присягаю всією мудрістю світу, він служив нам вірою і правдою, зберігаючи відданість лишень Санктафраксові, — оголосив Професор.

При цих словах Живчик здригнувся. Де він чув їх давніше, запитав він себе. Чому вони такі знайомі?

— Він присвятив своє життя пошукам бурефраксу. Він ганявся за Великою бурею і не повертався, поки не завершив своїх святих, так, Живчику, святих пошуків. — Професор усміхнувся. — Уклякни, хлопче мій, — додав він.

Ага, он воно що! Живчик пригадав. Цих слів ужито на Церемонії висвячення в Лицарі-Академіки його батька.

— Але ж я… ви…, — пролопотів він, ковтаючи давкий клубок у горлі. Відтак, спустивши очі додолу, упав навколішки.

Натовп стих, коли Професор Темрявознавства зняв із тріснутої стіни ритуального меча. Живчик тремтів, власне, хлопцем тіпало, і йому здавалося, ніби всім чути, як дзвонять його зуби. За мить Професор повернувся з мечем і став перед ним. Живчик звів очі й побачив, як велике золоте лезо, розтинаючи повітря, повагом спускається вниз і лягає спершу на праве його плече, а відтак на ліве, висвячуючи його в лицарі.

— Оголошую тебе Лицарем-Академіком, — сказав Професор. — І нарікаю Арборинусом Вергініксом. Підведись!

Якусь мить Живчик не рушав з місця. Не годен був — і край. Його ноги стали ніби ганчір’яні. Лише коли Професор нагнувся і простяг руку, Живчик якимсь дивом, заточуючись, підвівся з колін. Неймовірний ґвалт, відбитий стінами Ратуші, залящав так оглушливо, аж у нього запаморочилася голова.

— Сла-а-ава! Сла-а-ава! Сла-а-ава! — репетувало ратушне збіговисько і плигало, скакало, гопцювало на радощах — вчені мужі зі слугами, професори із професорами, відкинувши всі заздрощі та образи — принаймні на цю одну прекрасну мить.

— Ми знову можемо провадити цінні наукові дослідження! — вигукнув Професор Хмароглядства і поплескав свого давнього суперника по спині.

— Ми знову зможемо керуватися у всьому розумом! — підхопив Професор Вітроловства. — Фіксувати безмежне розмаїття тонких відмінностей між вітрами…

— … та хмарами, — вставив Професор Хмароглядства.

— … від шепоту тиховію та ревіння урагану…

— … хмари пір’ясті, шаруваті, пір’ясто-шаруваті, дощові…

Професор Вітроловства закусив вудила:

— Коли б не вітер, хмари ніколи б і з місця не зрушилися!

— Коли б не хмари, — збунтувався Професор Хмарознавства, — ми зроду-віку не побачили б, як віє вітер!

Але Професор Вітроловства уже не слухав свого колеги та суперника.

— Погляньте-но! — насилу видушив він із себе, тицяючи на чільну частину приміщення.

Уся Ратушна зала вчинила достоту так само, як він, після чого залягла тиша і кожен прикипів очима до гінкої зловорожої постаті, яка гордовито перетяла сцену і зійшла сходинками на місце за різьбленою катедрою.

Він стояв за нею, згорблений і незграбний, уп’явшись руками в її дерев’яні краї. Круг нього розташувалася особиста охорона — дванадцятеро бардадимів-плескатоголовців — ноги окаряч, руки схрещені на грудях. Вілнікс підсмикав рукави, поправив ярмулку і, дивлячись із-під навислого над очима лоба, сповільна обвів поглядом принишклу академію. Його губи скривила зневажлива посмішка.

— Як це розуміти? — запитав він тихим, але погрозливим голосом. — Мені вже й на хвильку не можна відвернутися?

Юрба неспокійно переступала з ноги на ногу.

Вілнікс глумливо посміхнувся і подався вперед, тяжко нависаючи над катедрою. Відтак, зігнутий у дугу, сяючи своєю ярмулкою, звинувальним жестом показав на Професора Темрявознавства.

— І ви слухаєте брехні цього фальшивого пророка? — заревів він. — Цього дохлого старого цимбала, який одного разу вже поставив Санктафракс на межу загибелі, а тепер, бачиться, завзявся остаточно його доконати?

Живчик тріпнув головою. Ні, ні, все якраз навпаки. А втім, він міг не турбуватися: з кожним Вілніксовим словом натовп ставав дедалі свавільніший.

— Він злигався з відступниками — небесними піратами, — процідив Вілнікс крізь зуби.

Буркіт у Ратушній залі погучнішав, переходячи у ремство: у повітрі запахло грозою.

Вілнікс звернув погляд до натовпу: його очі сяяли тріумфом.

— Він, а також ті, кого він оступачив, змусивши в себе повірити, — зрадники, полигачі, махлярі. Варто! — заверещав він. — Схопіть його — схопіть їх обидвох. Ці бридкі блощиці мають бути розчавлені…

Двоє плескатоголовців сягнистою ходою почимчикували до них.

— Кому й вивести когось на чисту воду, як не свідку! — гукнув іззаду чийсь різкий голос. У відповідь на нього залою, мов жмури по воді, перебіг нервовий смішок.

Вілнікс крутнувся на підборах і люто вп’явся очима в сутінки зали. Його серце закалатало.

— Хто це сказав? — запитав він. — Ну! Я чекаю: хто?

Служник, одягнений у все біле, виступив наперед.

— Мінуліс! — вичавив із себе Вілнікс. — Ти?!

— Професор Темрявознавства каже правду, — виклично крикнув Мінуліс. Попід стінами прокотився буркіт і обійшов усю Ратушну залу. — На відміну від тебе!

— Та як ти смієш! — заверещав Вілнікс. — Варто, хапайте і цього теж!

Зі сцени сплигнули ще двоє плескатоголовців і почали пробиратися крізь скупчення тіл до Мінуліса. Але далеко так і не протислися. Усупереч своїм звичаям, викладацька братія діяла одностайно: змикала руки, турляла назад, даючи Мінулісові змогу висловитися до кінця.

— Ненароком я підслухав багато твоїх таємних розмов. І став свідком злочинних оборудок зі спілчанами… Твого хабарництва… Твого запроданства… Насправді зрадник ти! — сміливо вигукнув він. — За одним я тільки шкодую: коли я голив твою падлючу макітру, мені забракло мужності перерізати твою кістляву горлянку.

Блідий від лютощів й тіпаючись усім тілом, Вілнікс заволав, щоб той стулив писок.

— І ви дасте отак ганьбити добре ім’я вашого Найвищого Академіка? — звернувся він до юрми.

— Ви не є наш Найвищий Академік, — озвався чийсь голос. То був Професор Вітроловства.

— Тепер уже ні, — додав Професор Хмароглядства.

У Вілнікса одвисла щелепа. Як міг він, хто пишався своїм умінням завжди лишатися паном становища, виявити отаку сліпоту в оцінці настрою юрби?!

— Варто, варто!.. — заволав він. Двоє плескатоголовців ступили крок уперед і враз зупинилися. Ратушне збіговисько кпило, тюкало і свистіло. — Ну, чого рота роззявили? — зарепетував Вілнікс. Але плескатоголовці геть очамріли. Навіть гірше: тепер, коли викладацька братія позбулася природної стриманості, вона не шкодувала солоних слів і отруйних стріл. Його звинувачували у всіх смертних гріхах: мовляв, надуживаючи владою, він накладав із зарізяками, загидив річку, вчинив блюзнірську крадіжку святого бурефраксу, поставив під загрозу саме існування Санктафракса.

— Він хоче, щоб його повісили! — вереснув хтось.

— Зашморг для нього завелика розкіш! — загорлав хтось інший.

Вілнікс не став слухати далі. Коли натовп гунув до нього, він як стій крутнувся на підборах, підібрав поли своєї мантії і дав драла.

Роз’юшений крик струснув повітрям.

— Держи його!

Збігши східцями, Вілнікс помчав до краю сцени, але не сам: на п’яти йому наступав Живчик.

— Біжу навперейми! — загорлав хтось.

— Е, дзуськи! — миркнув Вілнікс, ухиляючись від хижо простягнених рук і женучи щодуху до бічної стіни. За гобеленом крилися потайні двері. Вілнікс вислизнув ними, перш ніж хтось доглупався, що вони там є.

— Утече! — рявкнув лютий голос.

Живчик перший проскочив за втікачем крізь двері. Глипнув ліворуч. Глипнув праворуч — і враз постеріг Вілнікса: ще й досі не випускаючи з рук підібраної мало не до пупа мантії, той чухрав мов оглашенний центральним проспектом.

— Стій! — заволав Живчик. — Стій!

Хлопець дедалі пришвидшував біг; майже впритул за ним тупотів оскаженілий натовп. Сягнувши кінця проспекту, вони перехопилися через арковий міст, після чого погнали крізь тунель і далі.

Вілнікс Помполніус знав Санктафракс як свої п’ять пальців, і час від часу Живчик утрачав дорогоцінні секунди, коли на розпутті звертав не туди чи проскакував закрут. І все ж хлопець брав гору. Повільно, але певно, він наздоганяв утікача.

— Брешеш, не втечеш! — зіпонув він, коли Вілнікс зненацька скочив униз із горішньої пішохідної доріжки і щодуху гайнув до краю скелі.

— Шукай вітра в полі! — галаснув він і зайшовся нестримним гиготінням.

Живчик звів очі й побачив дрібногобліна, що вже стояв біля кошика і кивав Вілніксові, щоб той ішов до нього.

— Сюди, вашмосць, — сказав він. — Спуститесь в одну мить, акурат, як вам хочеться.

Живчик застогнав із безсилої люті, коли Вілнікс ступив до краю причалу. Виходить, негідник таки втік!

— Дозвольте, я подам вам руку, — послужливо запропонував дрібногоблін.

— Обійдуся й так! — брутально кинув Вілнікс, відтручуючи дрібногобліна вбік. Він сперся рукою об плетений край кошика і вскочив досередини.

Ту ж мить почувся тріск від розриву волокна. Живчик побачив раптовий вираз жаху на обличчі у Вілнікса. Потім Найвищий Академік разом із кошиком зник з очей, шугнувши вниз.

— А-а-а-а-а-а-а! — заверещав Вілнікс, змушуючи зупинятися на місці кожного пішохода. Розпачливий, скажений крик, від якого кров холола в жилах, дедалі завмирав, а тоді раптово урвався.

Ген-ген унизу, на землі, лежало, звисаючи з колісного верстата гостривника ножів, тіло Вілнікса Помполніуса. Його руки були розкинуті, ноги підібгані, ярмулка так цупко вп’ялася у потрощений на гамуз череп, що зняти її було абсолютно ніяк. Дерикруп, гостривник ножів, кинув оком на безживну твар колишнього Найвищого Академіка.

— Так-так, — муркнув він. — Коли б це не соколик Віллі! Гострив би ножі, як я, і горя б не знав!

Перш ніж вернутися назад до міста, Живчик оглянув висячий обривок линви. Хоч кілька пасом і перетерлося, решту, поза всяким сумнівом, було перетято ножем. Хлопець обернувся, і його погляд упав на кинджал за поясом у дрібногобліна.

— Ти?! — вигукнув він.

Дрібногоблін стенув плечима.

— Я вам уже казав, що спілчани подбають про нього. — Він побряжчав капшуком із монетами, виважуючи його на долоні, і відразу ж запхав його назад у внутрішню кишеню своєї куцої шкуратянки. — Що й казати, на грошву вони не скупляться, — потішено вишкірився він.

Живчик — він сидів навпочіпки біля линви — підвівся і покинув дрібногобліна.

— Вілнікс Помполніус мертвий, — оголосив він юрмі.

Радісний лемент і глумливі вигуки виповнили повітря.

— Ґиґнув! Дав дуба! — кричали всі в один голос. — З богом, Парасю!

Живчик знічено відвернув очі. Він, як і всі, відчував полегкість, що Вілнікс Помполніус, вирядився на той світ, але те, як він загинув, ятрило йому душу. То була таємна страта, а що може бути ганебнішого за неї!

— А, ось ви де, капітане, — почувся чийсь голос. То був Смілоголов. Поруч нього стояв Камінний Штурман. Живчик кивнув їм головою.

— Гайда! — сказав він. — Забираймося звідси.