Бурелов

Розділ одинадцятий У серці бурі

Живчик лежав на певній відстані од гидосвітнього Камбаломордового солом’яника. Він і досі прикидався непритомним. Щоразу, як «Бурелов» зазнавав кильової та бортової хитавиці, він одкочувався трохи далі, сподіваючись, що переміщення по долівці плескатоголовець ставитиме на карб рухові корабля. Повільно — до болю повільно — він, маневруючи, наближався до сходнів. Утекти! Єдина можливість урятувати становище, єдине його бажання!

«Телепень! Телепень! Телепень!» — правив про себе Живчик. Він не тільки не послухав батька — через нього, Живчика, той опинився у владі підступних заколотників, а саме такої лихої напасті Захмарний Вовк і боявся найбільше.

Небесний корабель рвучко нахилився на лівий борт, і Живчик двічі перекотився з місця на місце. Сходи поближчали.

«Сліпому було видно, що ждати від Спліта чогось доброго не випадає», — не переставав Живчик лютувати на себе в думках. Стерничий завше дивився на нього вовком. Він мав би доглупатися, чому той раптом записався до нього в друзі!

— О сили небесні! — промурмотав він. — Що ж я накоїв?

Небесний корабель нахилився на правий борт, і Живчикові довелося руками й ногами впертись у чардак, щоб не скотитися назад до Камбаломордової лежалки. Крізь примружені повіки він пантрував, як плескатоголовець винюхує у брудній соломі завалящі шматки м’яса.

«Мерзенна тварюка! — подумав він, жахнувшись. — А тим часом… який грізний із нього боєць!..»

Тут «Бурелов» став дибки, мов бойовий зубощир-скрадайло, відтак різко гойднувся на лівий борт і опустився. Чуючи, як до горла підступає нудота, Живчик перекотився останні кілька вершків до нижніх приступок сходнів. Там він завагався і озирнувсь назад. Небесний корабель здибився вдруге, і тут розлягся голосний гуркіт: то Камбаломорд схибнувся і брязнув об долівку.

«Пора! — скомандував собі подумки Живчик. — Чеши звідси, поки не пізно!»

Він скочив на ноги, люто вхопився за дерев’яні бильця і подерся приступками сходнів з усією швидкістю, яку тільки дозволяли тремтячі ноги.

— Ой! — заревів Камбаломорд, усвідомивши, що сталося.

— Куди це тебе понесло?

Живчик не гаяв часу на відповідь.

— Хутчій! — розпачливо підганяв він себе. Хлопець уже сягнув середини сходнів, але люк над головою, здавалося, анітрохи не понижчав. — Хутчій!

Тим часом Камбаломорд устиг зіп’ястися на ноги, перескочив ґратки, якими була огороджена його лежалка, і стрімголов погнав до хлопця. Живчикові ще лишалося сім щаблів, а Камбаломорд уже опинився біля нижньої приступки. П’ять… чотири… Живчик відчував, як двигтять сходні під важкою ступою плескатоголовця, коли той квапливо дряпався за ним догори. Три… два…

— Ще трішечки, — бурмотів Живчик. — Ще один щабель — і …

Зненацька він відчув, як мозоляста рука плескатоголового гобліна спіймала його за кісточку.

— Ні! — заволав він, хвицаючи обома ногами.

Живчик попхнув тремтячими руками відкидну ляду люку і, шугнувши вгору, протисся крізь тісну дучку. Він упав навколішки край люку. Лопаточки Камбаломордових пальців з’явилися на обідцеві отвору. Живчик нахиливсь, ухопився за відкидну ляду і з усієї сили прибив її.

Розітнувся болісний рев. Пальці зникли з очей, і з-під люка долинув притлумлений згук: зірвавшися зі сходнів, Камбаломорд гепнув додолу.

Живчик таки доп’яв свого! Він утік! Проте хлопець і далі мався на бачності: плескатоголовець знову спинався вгору, тяжко гупаючи по приступках. Живчик — серце йому шалено калатало — засунув люк важкими прогоничами і для більшої певності пересунув із кутка на ляду здоровенне барило квашеного крайдорожника. Потім, зірвавшись на рівні, подався до ще одних сходнів — цим разом вони вели просто на горішній чардак. Та щойно він подряпався ними вгору, як за його спиною розляглося скажене гримання упереміж із несамовитими прокльонами.

— О Небо! Зроби так, щоб люк витримав, — молився Живчик. — Прошу тебе, благаю!

А на горішньому чардаку, і гадки не мавши про те, яка драма розгортається внизу, капітан і команда «Бурелова» безнастанно боролися, щоб утримувати небесний корабель на лету, поки велетенський кулястий згусток хмаровиння, тріскочучи і висяваючи сполохами, мчав по небу.

— Напнути корпусні линви! — загорлав Захмарний Вовк, коли Велика буря зі свистом погналася до Присмеркового лісу. Утримати «Бурелов» у самім її осерді було питанням життя і смерті. — Прибрати лісель. Розплутати кліверний такелаж!

Атмосфера була в буквальному розумінні наелектризована. Крихітні блакитні змійки, світні, лускітливі, опушували силует небесного корабля. Вони леліли, яскріли, танцювали скрізь — від бушприта до стернової гирі, від маківки щогли до корпусу. Вони грали на самих небесних піратах — на їхніх бородах, строях, пальцях і носаках; від такої іскрявої оправи усе тіло їм поколювало.

Тем Човновод саме повертав ганшпруг.

— Не можу сказати, щоб мені це надто подобалося, — буркнув він, коли блакитне світло заграло навколо його рук.

Стоуп Рипуча Щелепа, заклопотаний ремонтом скайселя, глянув на нього згори.

— Во-оу-но ні-оу-вечить мо-оу-ю ще-оу-лепу, — задихаючись, прохарамаркав він.

Тем вишкірив зуби.

— Не ба-оу-чу нічо-оу-го сміш-оу-ного! — скривився Стоуп.

— Коли ж мені смішно! — захихотів Тем Човновод, дивлячись на спідню щелепу свого товариша, яка безперестанку хляпала, мов її посів який біс.

Багато років тому Стоуп Рипуча Щелепа втратив свою спідню щелепу в лютій січі між кораблем небесних піратів, де він служив, та двома спілчанськими суднами. Жорстокий, лихої слави спілчанин на ім’я Улбус Пентефраксис підкрався до нього з бойовою сокирою і завдав скаженого удару, який, змінивши напрям, прийшовся йому нижче вуха.

Оклигавши, Стоуп змайстрував протеза з оцупка залізного дерева. І поки він не забував справно змащувати прогоничі, штучна щелепа слугувала йому незлецько — принаймні дотепер. Бо з моменту, коли «Бурелов» засягнув усередину Великої бурі, таємнича електрична сила змушувала її знов і знов широко роззявлятись і з гучним ляскотом захряскуватися — і загнуздати її Стоуп Рипуча Щелепа не годен був ніяким побитом.

— Скі-оу-льки це-оу ще три-оу-ватиме-оу? — простогнав він.

— Гадаю, поки добудемося Присмеркового лісу, — відказав Тем Човновод.

— А це станеться десь хвилин через дев’ять, — гукнув їм згори Дозорець.

— Дев’ять хвилин, — радо прошепотів собі під ніс Сліво Спліт.

Старшина-стерничий, якого послано перевірити міцність кріплення і який стояв тепер, спираючись на поручні кормового чардака, і знічев’я споглядав, як клубочиться довколишнє хмаровиння, хутенько роззирнувся.

— Так тримати, Квінтиніусе Вергініксе, — кпинливо посміхнувся він. — Завершуй свою виправу до Присмеркового лісу, — поновлюй запас бурефраксу, а тоді я зроблю свій хід. І горе тому, хто… — Нараз йому заперло дух. О Небо! Що це?

Зненацька забачивши Живчика на порозі комірчини над сходнями, Спліт осатанів. Якщо він попадеться на очі Захмарному Вовкові — тоді пиши пропало! Не вагаючись ні секунди, стерничий метнувся до Живчика.

Живчик спантеличено і заразом украй збуджено роззирався круг себе. Дивом вислизнувши з лабетів плескатоголового гобліна, хлопець важко сапав і відчував пригнічення. Тепер, коли він розглянувся кругом, серце його ремствувало дужче, ніж будь-коли.

Повітря було пурпурове і тхнуло сіркою та горілим молоком. Хмаровиння, обволікаючи небесний корабель, кипіло, корчилося і шваркало сліпучими блискавками. Тіло Живчикові поколювало, коли мацаки голубого світла обвивали хлопця, стовбурчачи кожну волосинку його чуприни.

Ось вони — лови бурі!

Екіпаж гарячково працював, у тому числі прив’язаний до штурвала Вевека, лютий на вигляд блукай-бурмило з білою шерстю та червоними очима, а також Захмарний Вовк, весь поглинений важелями керування, боротьбою за утримання швидкості та сталої висоти.

— Що й казати, слушний час для відкриття свого зайцювання на борту корабля, слушна хвилина для попередження про близький заколот! Та ба, іншої ради нема, — понуро пробурмотів Живчик. Він уже чув, як унизу тріщить під ударами дерев’яний люк. Першої-ліпшої миті Камбаломорд міг з’явитися на чардаку. Живчик знав: не розповісти всього тепер означає приректи батька на видиму смерть. Він затремтів із жаху. — І винен у всьому буду тільки я!

Готуючись до небезпечного кидка від сходнів до штурвала, Живчик уже намірявся ступити перший крок, коли важка рука бухнула йому на плече і шарпнула назад. Він відчув холод леза, міцно притиснутого до своєї шиї.

— Один порух, один звук, паничу Живчику, і я переріжу вам горлянку, — просичав Спліт. — Затямили?

— Так, — прошепотів Живчик.

А ще за мить він зачув позад себе клацання і побачив, що його брутально запихають до комірчини, захаращеної відрами, швабрами, обрізками линв та запасною парусиною. Пожбурений у її глиб, він важко гепнув у кутку. Хряпнули двері.

— Лишається п’ять хвилин, починаю відлік! — прорипів ельф-дубовик.

Живчик, заточуючись, зіп’явся на ноги і припав вухом до замкнених дверей. І дещо таки розчув: двійко голосів по-змовницькому шепотілися між собою під безнастанний рев та гуркіт бурі. Один належав Сплітові. Другий — Камбаломордові.

— Хіба ж я винен? — скімлив Камбаломорд. — Я й потилиці почухати не встиг, як він уже дременув!

— Ти що, не міг його зв’язати? — почулось у відповідь роздратоване.

— Лизень би його злизав, цього Живчика! — провадив той самий голос. — На нього неодмінно хтось наскочить, перш ніж буде знайдено бурефракс…

— Я беруся його порішити прямо зараз, — холодно запропонував Камбаломорд.

— Ні, — присадив його Спліт. — Це щеня нам потрібне живе, а не мертве. — І загарчав із дедалі дужчим сказом. — Це надокучливе зінське щеня змушує мене розкрити свої карти, далебі! Але не все ще втрачено, Камбаломорде. Гайда! Побачимо, чи не можна змінити ситуацію на свою користь.

Коли зловісна парочка відійшла, Живчик відчув, як болісно гупає його серце — ніколи ще воно не калатало так шалено! Ось він і домігся свого: потрапив у серце Великої бурі і з гуком лине на пошуки бурефраксу до Присмеркового лісу! Нарешті він робить те, про що досі міг тільки мріяти. А проте з його провини мрія обернулася кошмаром наяву.

Прямо вгорі над ним Спліт і Камбаломорд бралися на капітанський місток. Живчикові було чути Сплітів голос — хоча слів він і не розбирав. Хлопець нервово проковтнув клубок у горлі і загримав у двері.

— Випустіть мене! — зарепетував він. — Теме! Дозорцю! Рипуча Щелепо! Ну чого ви не хочете мене почути? Випустіть мене…

І тут загримів зичний голос Захмарного Вовка.

— Що? — заревів він. — Але ж це бунт!

Живчик жахнувся і понурив голову.

— Ох, тату, — запхикав він, — якщо ми викрутимося з цієї халепи живими, чи простиш ти мені коли-небудь?

Наразившись на капітанову лють, Спліт зберігав крижаний спокій. Поминаючи круглі очі-намистинки, що поблискували з-поза скелець окулярів у сталевій оправі, його обличчя зоставалося абсолютно незворушне.

— Ніякий не бунт, — заперечив він, вихоплюючи меча з піхов. — Зміна влади, та й годі.

Вевека погрозливо рикнув.

— Спілчанські каверзи, — пирхнув Захмарний Вовк. — Невже це зайшло аж так далеко, Спліте?

Тут «Бурелов» нахилився на лівий борт і раптом утратив швидкість. Задній край бурі наздоганяв їх. Захмарний Вовк спустив кормову гирю і підняв фок та кормове вітрило. Небесний корабель знову плигнув уперед.

Він обернувся до Спліта.

— І ти міг уявити бодай на мить, що зумієш правувати «Буреловом»? Га?

Спліт розгубився.

— Ти — дерево, Спліте, пеньок головатий, дуб! — вів далі Захмарний Вовк. — Яка спілці користь із бурефраксу? Розтлумач мені, будь ласка! Їм потрібне інше — фракспил, але ніхто не знає секрету його виготовлення.

— Навпаки, — відрік Спліт. — Спілка вільних крамарів готова брязнути калиткою, аби тільки запопасти бурефракс. І брязнути так, що ого-го! А що ви самі не палаєте бажанням доправити їм вантаж, то доведеться мені. І ось побачите, решта тягтимуть руку за мною, як дізнаються, щo поставлено на карту.

Камбаломорд шарпнувся наперед. Вевечині вуха затрепетали. Рука Захмарного Вовка стисла руків’я меча.

— О Небо! — вигукнув капітан. — Ти що, глухий? Спілці бурефракс ні до чого. Вони просто не хочуть, аби санктафракська скарбниця наповнилися, бо тоді плавуче місто знову врівноважиться, і зисковний для них альянс із дощознавцями розпадеться в прах.

Сліво Спліт цупкіше стис у руці сяйного меча.

— Вони тебе надурили, Спліте. Вони зичать тобі провалу!

— Брешеш! — зарепетував Спліт і повернувся до Камбаломорда: — Він бреше!

Захмарний Вовк скористався з нагоди. Він вихопив меча і ринув на Спліта.

— Ах, ти ж бунтарю, трюмний пацюче! — заревів він.

Та Камбаломорд виявився куди моторніший. Коли капітан зробив випад, він підніс свого списа — збіса дебелого і важезного, до пари могутньому плескатоголовому гобліну — і скочив між ними. Повітря сповнилося дзвону металу: капітан і плескатоголовець зітнулися у смертельнім герці.

Дзінь! Дзень! Дзелень! Спалахнула яра і навальна січа. Захмарний Вовк ревів зі сказу.

— Грім і блискавка! — біснувався він. — Хочете підсмажитися на небесному багатті? Зараз обидва полетите за борт! — Він відбивав дедалі скаженіші атаки Камбаломорда. — Я переріжу ваші горлянки і повидираю з грудей ваші зрадливі серця!

— Ве-е-е, ве-е-е! — загарчав блукай-бурмило і порвав кілька линв, якими його прип’ято до штурвалу.

«Бурелов» кинуло вниз і розвернуло. Якщо його віднесе до краю, де буря лютувала найшаленіше, небесний корабель умить розлетиться на тріски.

— Ні, Вевеко! — владно крикнув Захмарний Вовк. — Зі… зі мною все гаразд. Ти повинен триматися курсу.

Галас, брязкіт металу, тупіт ніг — Живчик не вірив своїм вухам. Батько б’ється сам-один? А де ж решта екіпажу і чому ніхто не прийде капітанові на допомогу?

— Теме Човноводе! — заволав він і знову відчайдушно затарабанив у двері. — Стоупе Рипуча Щелепо!

Нараз двері розчахнулися. Живчик рвонув уперед і попав просто у Сплітові обійми.

— Я тебе попереджував: не роззявляй пащеки! — просичав той, заламуючи Живчикові руку за спину і притискаючи до горла ножа.

— У… у чому річ? — пробелькотів Живчик.

— Зараз дізнаєшся, — процідив крізь зуби Спліт, пхаючи його поперед себе по іскрявому чардаку. — Хочеш зберегти свою шкуру, — напучував він, — роби, як я кажу.

Тремтячого з жаху Живчика поволочено горішнім чардаком, а тоді — вузькими сходнями до штурвала. Сцена, що відкрилася його очам, сповнила його нудотним ляком.

Захмарний Вовк і Камбаломорд зійшлися у смертельному двобої. Палаючі очі, зціплені зуби — ці двоє билися до загину. Їхня зброя стиналася з несамовитою силою, і сліпучі жовті іскри так і прискали одна за одною, змішуючись із блакитними електричними розрядами.

Живчика поривало скочити вперед і битися пліч-о-пліч із батьком. Він повбивав би вражих заколотників: хай знають, як зводити руку на капітана Захмарного Вовка!

— Замри і не дихай, паничу Живчику, — просичав Спліт йому на вухо і надавив ножем на горлянку. — Якщо дороге життя.

Живчик схвильовано ковтнув клубок у горлі. Бій тривав, а він не міг ані дивитися, ані відвернутися. Ось гору бере начебто Камбаломорд, а ось перевага вже за батьком. А буря круг них набирала на силі! Блискавиці спалахували одна за одною, озорюючи дедалі густіші хмари і відсвічуючи на блискучих лезах.

У цьому бою годі було шукати якоїсь грації чи краси. Камбаломорд як міцніший із них двох волів рубати і сікти, зливою своїх ударів змушуючи капітана відступати. У жахливому нервовому напруженні Живчик спостерігав, як Захмарного Вовка відтісняють до борту.

Потерпаючи, як би Живчик не закричав, Спліт затис йому рота долонею.

— Терпець, — прошепотів він. — Незабаром буде по всьому. А тоді я посяду своє законне місце капітана «Бурелова». Капітан Спліт, — промурмотів він задумливо. — Звучить, як музика.

«О тату, — розпачливо думав Живчик, поки Захмарний Вовк відважно бився далі. — Як я вас підвів!»

— Теме! — крізь гуркіт грому та брязк важких лез пробився до нього батьків поклик. — Стоупе Рипуча Щелепо! Дозорцю!

Але ніхто з небесних піратів не почув його. Надто були вони заклопотані тим, щоб утримувати на лету дедалі хисткіший небесний корабель.

— Вітрила! — загорлав Тем, напинаючи линву. — Стоупе, перевір спінакер, поки я закріплюю грот. Дозорцю, припильнуй за отим гемонським мотуззям!

— Летючі клямри заклинило, — відгукнувся Дозорець, а небесний корабель усе так само розгойдувало та крутило. — Стоупе, ти мені не допоможеш?

— У мене ті-оу-льки одна па-оу-ра рук, — буркнув той. — І якщо я оу чим-оу-швидше не розплута-оу-ю цього нижнього оу мотуззя, нам оу всім гаплик!

У цю мить особливо лютий порив вітру вдарив у правий борт. Стоуп Рипуча Щелепа скрикнув: небесний корабель нахилився, і сплутаний клубок линв та вітрил випорснув йому з рук. А на другому кінці корабля Захмарний Вовк утратив рівновагу і трохи не розпластався на чардаку.

— Ве-е-е! — закричав блукай-бурмило. Якщо решта членів екіпажу не можуть прийти капітанові на допомогу, тоді щось мусить зробити він.

— Ні, Вевеко! — засапано гукнув Захмарний Вовк, коли небесний корабель перехнябився знову — вже на правий борт… не випускай із рук штурвала, бо пропадемо, як руді миші. Це наказ.

Сльози набігли Живчикові на очі. Навіть тепер — коли руки батькові починали слабнути — Захмарний Вовк більше журився командою, аніж собою. Який він герой! Яку лицарську мав душу! Він, Живчик, не гідний такого батька.

Дзінь! Дзень! Брязь! Шварк! Камбаломордів спис гамселив знов і знов, і то з такою силою та швидкістю, що Захмарному Вовкові лишалося тільки боронитися.

Зненацька корабель осяяв раптовий спалах сліпучого світла, «Бурелов» зробив ще один моторошний кант і корабель швиргонуло вперед.

— Щогла тріщить! — вереснув Дозорець.

— Закріпи головні линви! — заревів Тем. — Згорни вітрила!

Захмарний Вовк, повернений обличчям до корми, знову поточився. Камбаломорд негайно скористався з переваги. Він скочив уперед і зі скаженою люттю замахнувся списом.

Капітан встиг ухилитися. Важке лезо дивом його не зачепило. Камбаломорд хижо заревів і зробив ще один випад. Живчик завмер, але відразу ж полегшено зітхнув: Захмарний Вовк умент відбив гоблінів удар і відповів наглою зустрічною атакою. Його меч, раптово посланий уперед, мірив Камбаломордові у груди.

«Ось тобі! Маєш!» — квапив Живчик у душі батьківського меча.

Але радіти було рано, бо ту ж мить повітря прошив жахний тріск деревини: щогла проти третього згори стапеля переламалась і повалилася вниз. Гримнувши на чардак, вона перекотилася через борт і зависла під ним поміж небом і землею. Небесний корабель рвачко перехилився лівобіч і загрожував перевернутися остаточно.

— Рубай такелаж! — зіпонув Тем і ну чикрижити головні линви. — Хутчій!

Прискочивши до нього, Стоуп і Дозорець заходилися тяти і сікти сплутані клубком линви. Коли половину їх було перерізано, решта разом полопались під страхітливою вагою щогли, і та загула вниз. «Бурелов» гойднувся назад, тепер уже на правий борт.

Живчик приглушено скрикнув, коли їх зі Сплітом повалило на спину і він відчув, як ніж чикнув по ніжній шкірі горла. Батькові ж було і геть-то непереливки. Мало того, що раптовий поштовх відкинув Камбаломорда за межі досягу меча, не давши його проткнути, так тепер Захмарного Вовка — втративши рівновагу, він робив страхітливі піруети, безладно вимахуючи мечем, і став зовсім безборонний — несло просто на гобліна. Живчика морозом обсипало, коли плескатоголовець знову стис списа і замахнувся ним. Ще мить — і його батько нахромиться на вістря великого леза із зазубнями.

— Ве-е-е! — заревів Вевека, повз чию увагу також не пройшло те, що ось-ось могло сподіятися.

У люті він порвав найкоротшу припону.

Камбаломорд, сполоханий гармидером, мигцем зиркнув угору і з жахом усвідомив, як близько він опинився до прив’язаного блукай-бурмила. Ба! Той уже зводив могутню лапу. А ще за мить Вевека знову заревів і люто лулуснув навідліг. Камбаломорд у розпачі пірнув ліворуч, але не так моторно, як йому хотілося б.

Удар зачепив руку плескатоголового. Спис крутька шугнув над чардаком, а сам Камбаломорд гримнув додолу. Захмарний Вовк блискавично кинувся на нього. Не гаючись ні хвилини, він рвучко, з усієї сили опустив меча і одним махом відтяв гоблінові голову. Відтак із піднесеним догори закривавленим мечем хижо повернувся до Спліта.

— А тепер ти, — зикнув він. — Ти…

Він занімів. Єдине його око витріщилося, щелепа відвисла.

— Живчик! — прошепотів він.

Сліво Спліт захихотів.

— Кинь зброю! — звелів він. — Або твоєму синові диви що буде, — і він із підкресленою ніжністю провів Живчикові по горлу лезом.

— Ні! — закричав Живчик. — Не робіть цього заради мене. І думати забудьте!

Захмарний Вовк відкинув меча вбік і безпорадно опустив руки.

— Відпусти хлопця, — сказав він. — Тобі з ним нічого ділити.

— Мо’, відпущу. А мо’, й ні, — дратувався Спліт. Він прибрав ножа, але натомість як оком змигнути вихопив меча. — Мо’, я…

Небо гримало і спалахувало, а «Бурелова» несамовито кидало то на один, то на другий борт. Небесний корабель небезпечно відносило до самого краю бурі — і Вевека ніяким світом не вмів його зупинити.

І раптом, перш ніж хтось устиг опам’ятатися, Спліт відпустив Живчика. Він пожбурив хлопця на чардак і стрімголов помчав на капітана з піднесеним мечем.

— А-а-а-а-а! — заверещав він.

Небесним кораблем шалено струснуло. Кожен бімс, кожна дошка, кожне кріплення пронизливо зарипіли, протестуючи.

— Ще дві хвилини — і починається відлік, — почув Живчик Дозорців поклик і зараз же — його сповнений раптової тривоги лемент:

— Теме! Рипуча Щелепо! Капітан у біді!

Нарешті! Уже й інші помітили: щось тут не так! Та ба, запізно. Аж надто запізно. Сплітів меч уже розтинав повітря, цілячи у відкриту шию Захмарного Вовка.

Внизу, під корабельним корпусом, одна з гир лівого борту вільно теліпалася на линві. Раптом вона зірвалася і загула вниз. «Бурелов» завалився на правий борт.

Меч схибив, та все ж глибоко вгородився у передпліччя правиці Захмарного Вовка, яка стискала зброю. Губи Сліво Спліта скривилися у зневажливій посмішці.

— Цим разом тобі пощастило, — процідив він крізь зуби. — Але тільки цим! — Він знову замахнувся мечем. — Тепер я капітан!

— Вевеко! — розпачливо заволав Живчик. — Зроби ж бо щось!

— Ве-ве! — прогарчав блукай-бурмило, стискаючи стернове колесо. Капітан сказав йому, точніше наказав, не рушатися з місця. На мить їхні очі зустрілися.

— Ве-ве! — озвався Живчик.

— Во-е-е! — заревів Вевека. Відкинувши вагання, він із палаючими очима і настовбурченою шерстю зірвався з «мертвого приколу» і пошматував, ніби паперові, всі линви. — Во-е-е-е!

Схожий на пелехату білу гору, він бурею налетів на Спліта, мов у калейдоскопі замиготіли блискучі пазурі та вищирені зуби. Злапавши підлого стерничого за поперек, блукай-бурмило підніс його високо в повітря і в скаженій люті брязнув об чардак. Відтак, перш ніж Спліт спромігся ворухнути м’язом, альбінос заревів і всією масою бебехнув на стерничого. Гугуп! Щось хруснуло. Сліво Спліт був неживий. Його хребет тріс надвоє.

Живчик, заточуючись, зіп’явся на ноги і відчайдушно вчепився у леєрну огорожу: під ударами бурі покинутий напризволяще небесний корабель зазнавав жахливої кільової та бортової хитавиці. Із заколотниками, жадібними захопити владу, покінчено, батькове життя врятовано, але становище лишалося невеселе.

Осиротіле стернове колесо крутилося самохіть, а рештки вітрил розпачливо хляпали над головою. Внизу, під корпусом, метлялися ще дві гирі-противаги, тримаючись «на чесному слові». Корабель жбурляло і крутило, він шарпався і клював носом. Коло за колом кружляв «Бурелов», мов підхоплений виром, загрожуючи першої-ліпшої хвилини перекинутися догори дном і вивернути безталанну команду в повітря на певну смерть.

Кривлячися з болю, Захмарний Вовк на превелику силу звівся, спираючись на здорову руку. Тем Човновод — разом з усіма іншими він нарешті добувся капітанського містка — намагався допомогти йому.

— Дай мені спокій! — розлючено закричав Захмарний Вовк.

Сліпучий спалах розпанахав небо, осяваючи «Бурелова» і викриваючи справжні розміри заподіяної шкоди. Будь-якої миті корабель міг розпастися. Захмарний Вовк повернувся обличчям до екіпажу.

— Покинути корабель! — заволав він.

Команда недовірливо пасла його очима. Хіба це не божевілля? Покинути корабель, коли вони вже ось-ось доскочать свого?

І тут повітря над ними вибухнуло лементом безлічі маленьких пташок, що знялися вгору з корабельних надр. Вони несамовито били трикутними крильми та схожими на ремінні батоги хвостами, лискучо-чорними на сліпучому від сполохів тлі. Птахів кружляло тисячі, а все ж їхній лет був одностайний. Коли змінювала напрям одна хвостата істота, змінювали його й решта всі. З вереском, писком та виском зграя повертала туди-сюди, немовби на команду якогось невидимого хореографа.

— Щуроптахи, — із жахом промурмотів Тем.

Як і всякий небесний пірат, він знав: щуроптахи тільки тоді покидають небесний корабель, коли він справді приречений. Тем крутнувся на місці.

— Чули, що сказав капітан? — загорлав він. — Покинути корабель!

— І попередьте про небезпеку Камінного Штурмана та Професора, — викрикнув Захмарний Вовк.

— Слухаюсь, капітане! — відповів Тем Човновод і, заточуючись, подибав хистким чардаком виконувати капітанове розпорядження.

Дозорець мав стрибати перший. Кидаючись із поручнів за борт, він не забув сповістити:

— Ми перетяли межу Присмеркового лісу… Бувайте!

Решта членів екіпажу пішли за його прикладом. Попри смертельну небезпеку, якою загрожувала кожна хвилина зволікання, вони один по одному вклякали і цілували чардак, а тоді неохоче злазили на борт і плигали в багрове небо: Стоуп Рипуча Щелепа, Камінний Штурман, Тем Човновод і Професор Світлознавства. Коли їх підхоплював порив вітру, спрацьовував пружинний механізм парашутних крил, їхні вітрові пазухи наповнювалися повітрям і пірати вільно ширяли попіднебессю.

Опинившися знов на капітанському містку, Захмарний Вовк, кривлячись від болю — небесний корабель без угаву вібрував і підскакував крок за кроком посувався до штурвала.

— І ти теж, Вевеко, — закричав він на безстрашного блукай-бурмила. — Лишай свій пост. Гайда! — Великий звір обкинув його сумовитим поглядом. Вітрила тріпотіли на вітрі і дерлися на шмаття. — Мерщій! — ревнув Захмарний Вовк. — Покіль корабель ще на плаву.

— Ве-ве! — заволав блукай-бурмило і переваги-ваги подався виконувати наказ. Коли він одійшов, Захмарний Вовк примітив затуленого досі Вевечиною постаттю ще одного члена екіпажу, який не встиг покинути корабель.

— Живчику! — гарикнув він. — А тебе що, не стосується? Кому я сказав стрибати?

В’юнилось, вируючи хмаровиння. «Бурелов» здригався і рипів.

— Але я не можу! Як я вас залишу! — залементував Живчик. — О, простіть мене, батьку! Це все моя провина.

— Твоя провина? — буркнув Захмарний Вовк, дошкандибавши до штурвала і стаючи за нього. — Коли вже хто тут і завинив, то це я, бо ж хто, як не я, лишив тебе на ласку цього ледаща Спліта.

— Але…

— Годі! — урвав Захмарний Вовк. — Негайно стрибай!

— Тоді й ви зі мною! — заблагав Живчик.

Захмарний Вовк не відповів. Та хіба не ясно все й так? Живчик знав, що батько швидше розпрощається з життям, аніж із кораблем.

— Тоді я зостаюся з вами! — виклично гукнув він.

— Живчику! Живчику! — заволав Захмарний Вовк, перекрикуючи гуркіт і рев бурі. — Я можу стратити свій корабель. Я можу навіть стратити своє життя. І коли така моя доля, то так тому й бути. Але якщо я страчу тебе… Це було б… — Він умовк. — Це було б… Живчику, сину мій. Я тебе люблю. Але ти повинен покинути корабель. Заради себе і заради мене. Ясно тобі чи ні?

Живчик кивнув головою, а в очах його бриніли сльози.

— Любий хлопчик, — зронив Захмарний Вовк. Відтак, незграбно перекособочившись, нагнувся, квапливо відстьобнув пояс, обмотав ним піхви і рвучко простяг їх Живчикові.

— Візьми мій меч, — сказав він.

Живчик сягнув рукою. Його пальці злегка діткнулися батькової долоні.

— Ми ще побачимося, правда? — зашморгав він носом.

— Можеш не сумніватися, — відповів Захмарний Вовк. — Коли я налагоджу кермування і «Бурелов» знову стане слухняний, я вернуся по вас усіх. А тепер — гайда! — сказав він, різко переносячи увагу на вишикувані шерегами важелі гир та вітрил.

Сумно повернувшись, Живчик рушив до борту. Сягнувши зовнішніх поручнів, оглянувся і востаннє крадькома зиркнув на батька.

— У добрий час! — закричав він завивущому вітрюганові та й кинувся за облавок.

І зараз же заволав із жаху. Він каменем летів униз. Невже ушкодилися парашутні крила, коли Спліт турнув його в комору? І тепер їх заклинило? Мабуть, так воно й було. Крила не розгорталися.

— Тату! — зойкнув Живчик. — Та-ту-у-у-у!