Бурелов

Розділ шістнадцятий Капітан Живчик

— Професоре! — загорлав Живчик у вухо своєму супутникові. — Це я, Живчик. Ви маєте мені допомогти.

Але Професор тільки відвернувся, підніс руку до очей і заходився ретельно досліджувати затилля долоні.

— Чи ти ба, як чіпляються кристали за кожну волосинку — чудувався він. — А як світло осяває її по всій довжині, від самої лунки до розщепленого кінчика.

Живчик кивнув головою. Волоски справді сяли. Ну, то й хай!

— Професоре, — знову звернувся він до нього, — послухайте-но мене.

— Маєш рацію, мій давній, вірний друже та супернику, — торочив Професор. — Волосинка, здається поглинає світло. Звертаю твою увагу на часточки рудого пороху посередині. Така речовина, либонь, і справді має очисні властивості…

Живчик відвернувся, похитуючи головою. Достоту, як рудий лицар переплутав його зі своїм одноземцем Карлініусом, так само тепер Професор сприймав його зором та слухом як Професора Темрявознавства. Безнадійно. Безнадійно так, що далі нікуди.

Живчика душили сльози.

— Ходіть-но зі мною, — лагідно взяв він Професора за плесно і повів геть. — Мерщій. Одна голова добре, а дві ліпше — хай навіть одна з них потовчена і порожня.

Не встигли вони ступити й десятка кроків, як Професор Світлознавства став і повернувся до Живчика.

— А що ти, власне, розумієш під «потовчена і порожня»? — поцікавився він.

Живчик вибухнув сміхом.

— Професоре! — вигукнув він. — Із поверненням!

— Ох, Живчику, — стиха мовив Професор Світлознавства. — Та й дивацьке ж це місце!

Живчик непевно осміхнувся і згодом, коли разом зі своїм дивоглядним напарником заходився розшукувати решту членів екіпажу «Бурелова», уже зберігав спокій щоразу, як Професор зачаровано кружляв навколо кристалів бурефраксу.

— Світло у формі фізичного тіла, — захоплювався вчений муж. — Затужавіла енергія. Чи можеш ти, Живчику, уявити щось таке? Летке на яскравому світлі, стійке у відблисках присмеркового світла, а проте чомусь важке в густому мороці. Бурефракс, поза всяким сумнівом, фантастична речовина.

Живчик кивнув головою. Принаймні те, що він знав, не розбігалося з Професоровими словами.

— Але, з другого боку, вага, як це блискуче показав Ферумікс, відносна, — провадив Професор. — Ікс дорівнює ігрек плюс зет дріб пі, де ікс означає вагу, ігрек — площу поверхні кристалу, а зет — міру його прозорості. — Він нахмурив брови. — А чи променистості.

Живчик занепокоєно видивився на Професора. Чи його підрахунки свідчать про те, що Професор при доброму розумі, а чи він просто плете харки-макогоники?

— Що й казати, цієї речовини тут без ліку, — прокоментував Живчик Професорові мудрування, роззираючись довкола.

— Певне, що! — вигукнув Професор. Він спроквола повернувся, аби глянути на Живчика. — Його очі дико палали. — І я надумав злічити це все — до останньої порошинки, аби точно з’ясувати, скільки Великих бур мало відгриміти, щоб витворити таку силу кристалів, і скільки це забрало часу. Діб. Тисячоріч, — побожно шепотів він. — Ер.

Живчик похитав головою. Ця вся балачка із блискавичними перескакуваннями з одного часу в інший безмежно його непокоїла. Дрижало повітря, і до нього долинали шепітливі голоси строкатих тіней. Голоси лагідні, заспокійливі, знадливі.

— Ти Живчик, — мурмотіли вони. — Тобі шістнадцять років. Скільки ти вже встиг побачити і зробити за такий короткий час…

І перед Живчиковими очима, прикипілими до діамантового жахтіння, зродженого грою світлотіней, поставали незабутні сцени, знайомі люди та знайомі місця. Жмутобород, ельф-дубовик, що пояснює йому, яким має бути його ім’я… Селюкмугирко, сусідський лісовий троль… Політ на борту «Бурелова» із небесними піратами… Задня кімната таверни «Дуб-кривавник»… Матінка Товстобрюхперо, Форфікюль, Захмарний Вовк…

— А тим часом куди більше можна встигнути у Присмерковому лісі, цьому виталищі вічності, — заколисували голоси.

Живчик зорив на обличчя перед себе.

— Батько? — пробуркотав він і ступив крок уперед.

Примарний силует ковзнув назад, не даючи до себе діткнутися.

— А ти ж думав хто? — відказав він товстим, ляскучим голосом. — Побудь тут трохи, — провадив він. — Шукай — і ти мене знайдеш. Одного дня, Живчику. Тільки не припиняй пошуків — і одного дня…

— Ні! — заволав Живчик, — ти не мій батько. Не мій справжній батько. Він ухопився панцерною рукою за держак меча і вихопив його з піхов. — Дай мені спокій, хоч би хто ти був! — желіпнув він і заходився ошаліло сікти та рубати все довкола себе.

Повітря яскріло і зсідалося. Обличчя відступали. Вони глузували, скажено жестикулювали і висолоплювали язики.

— Трохи побути? Я тут ні за що не залишуся! — скрикнув він.

— … не залишуся…

— Згиньте, кому я кажу, — горлав Живчик. — Гетьте!

— … гетьте…

І вони згинули. Нараз до Живчика дійшло, що він дивиться у стурбовані очі Професора Світлознавства, чиї вузлуваті пальці цупко тримали його за плечі.

— Ти мене чуєш, Живчику? — кричав Професор. — Живчику!

— Атож, — відповів він. — Я вас чую… Ох, Професоре, — запхикав він, — якщо я чимхутчій не виблукаю із Присмеркового лісу, зоставатись мені тут навік. — Він міцніше стис меча залізною рукавицею і грізно замахав ним у повітрі. — Дозорцю! Стоупе! Вевеко! Де ви?

Виляски від його слів поволі згасли вдалині. Живчик похнюпив голову. Все безнадійно. Все… а втім, постривайте. Він нахилив голову набік.

— Що там таке? — запитав Професор.

— Тс-с-с-с! — прошипів Живчик і заплющився, весь обертаючись на слух. І ось — знову. Товстий і жалісний — ледь чутний, але, безперечно, Вевечин вітальний гук, що його блукай-бурмило виводив йодлем, мов який альпійський горянин.

Ще дитиною Живчик часто дослухався в ліжку, як ці дебеленні самітники перегукуються між собою через огром Темнолісу. У Присмерковому лісі, наскільки він знав, не було жодного блукай-бурмила — окрім одного.

— Вевеко! — заволав він і щонайстаранніше проспівав у відповідь: — Ва-а-а!

— Ва-а-а-а-а! — відгукнувся альбінос, тепер уже десь ближче.

Міцно стискаючи меча — про всяк випадок — Живчик пустився бігти.

— Ве-ве! — збуджено гукав він.

— Ве-ве! — знов, уже зовсім близько, озвався голос. А ще за мить почувся тріскіт, наче там ламалося і відчахувалося гілля, і назустріч йому гунув, крушачи тіняві дерева, сам Вевека, гігантський блукай-бурмило із породи альбіносів.

— Вевека! — вигукнув Живчик.

— Жи-ве-чик! — заревів блукай-бурмило, і друзі палко стисли одне одного в обіймах.

— Я потерпав, що вже ніколи не побачу тебе знов, — озвався нарешті Живчик, відриваючись од пелехатого. І враз до нього дійшло, що вони не самі. Достоту, як його самого супроводив Професор Світлознавства, так само решта членів екіпажу супроводила Вевеку. Живчик утер сльози і заусміхався до кола радісних облич.

— Тем, — промовив він. — Дозорець. Стоуп. Камінний Штурман — яке це щастя — бачити вас усіх!

— І мені від серця відлягло, коли я побачив, що ти цілий теж, паничу Живчику, — відповів Тем Човновод. Він помовчав. — Я… цебто ми… сподівалися зустріти разом з тобою і капітана.

Живчик похитав головою.

— Захмарний Вовк відмовився покинути «Бурелов», — сказав він. — Коли я бачив його востаннє, корабель уже знову слухався стерна, і він скерував його в саме серце Великої бурі.

— Добрий старий друзяка, капітан Захмарний Вовк, — розчулився Тем Човновод. — Найвідважніший небесний пірат, якого я будь-коли зустрічав, і це не гучні слова. Не за великий час він нас віднайде, ось побачите.

Живчик кивнув головою, але промовчав. Не на часі було згадувати, що він бачив кульову блискавку з небесним кораблем усередині, а тоді її вибух. Який сенс позбавляти надії небесних піратів? З другого боку, чекати десь тут, поки вернеться Захмарний Вовк, могло виявитися фатальним. І тут на допомогу прийшов Професор Світлознавства.

— Нам усім треба чимхутчій звідси вибиратися, — заявив він.

Небесні пірати повернулися до нього.

— Без капітана? — вжахнувся Тем.

— Нам зовсім ніяк дізнатися, де він, — відповів Професор. — І на час його відсутності я пропоную обрати нового капітана. Когось, кому ми всі присягнемо на вірність і хто виведе нас із Присмеркового лісу.

Тем незграбно зачовгав ногою.

— І хто ж це такий? — хрипко запитав він.

— Живчик, — відповів Професор. — Хто ж як не він? Син колишнього капітана і його наступник…

Небесні пірати пороззявляли роти з подиву. Тем Човновод недовірливо похитав головою.

— Син і наступник? — вигукнув він. — Хто? Юний Живчик? Бридня якась, далебі!

— Ви берете під сумнів мої слова? — настовбурчився Професор Світлознавства.

— Ні… Так… Я маю на увазі… — забелькотів Тем.

— Квінтиніус… тобто Захмарний Вовк розповідав мені про це сам, — сказав Професор. — Ось чому він замірявся зоставити парубійка у Нижньому місті. Задля його безпеки.

Тем присвиснув.

— Пам’ятаю, капітан розповідав про дитину, яку йому привела пані Маріс, — похвалився він. — Вони не мали іншої ради, як полишити немовля напризволяще у Темнолісі…

Він повернувся до Живчика.

— Цією дитиною був я, — кивнув головою той.

Якусь мить у Темових очах малювалася розгубленість. Потім він рвучко вихопив меча, скинув його високо вгору і впав на коліно.

— Тобі, о капітане Живчику, синові Захмарного Вовка, я присягаю своїм життям.

Дивлячись на нього, Дозорець, Стоуп Рипуча Щелепа та Камінний Штурман, повклякали і собі. Щоки Живчикові палали. Усе сталося так навально. Бути капітаном небесних піратів — і навіть не мати небесного корабля! А проте, вірний звичаєві, він видобув меча і почережно схрестив його з піднесеними мечами небесних піратів.

— А я тобі, — примовляв він. — А я тобі.

Небесні пірати позастромлювали мечі назад у піхви, попідводили голови і зикнули:

— Чекаємо на ваші накази, капітане Живчику!

— Авжеж, звичайно, я… — Живчик затнувся.

Його обличчя спаленіло ще дужче.

— Є тут одна цікава зірка, — встряв Професор Світлознавства. — Східна зоря. Вона не тільки світить, ніби прицвяхована посеред рухомих сузір’їв, а й така яскрава, що її видно уже в сутінках. — Він зігнув коліна і натужно закотивши очі під лоба, глянув на небо. — Онде, — показав він. — Ондечки вона.

Небесні пірати дружно повернулися і простежили за його рукою. Кожен відшукав очима Східну зорю, що лагідно мерехтіла в золотавому сяйві. Живчик кивнув головою. Настав час брати на себе провід, довірений йому.

— Якщо ми йтимемо на зорю, — звернувся він до піратів, — то ніколи не збочимо. Рано чи пізно ми дістанемося узлісся. Чи підете ви зі мною?

— Слухаємося, капітане, — відказали вони, — Ми з вами!

— Тоді гайда, — скомандував Живчик. — Професоре, ви йдете поруч зі мною. Вевеко, ти будеш останній у хвості. Пильнуй, щоб ніхто не відбився і не збочив зі шляху.

— Ве-ве, — відказав блукай-бурмило.

Вони помандрували далі, і ще ніколи з часу прибуття до Присмеркового лісу Живчик не чув себе таким певним. Тепер він мав мету: добутися місця призначення. Навіть більше, він уже відповідав не тільки за себе.

Хлопець озирнувся на екіпаж, що йшов за ним, торуючи шлях крізь хвилі густого, немовби плинного повітря. Після свого вимушеного стрибка з корабля всі зазнали ушкод. Дозорцеві руки та обличчя були суціль у синцях, Тем Човновод чи не зламав собі носа, Камінний штурман незграбно накульгував, а Стоуп Рипуча Щелепа втратив штучну спідню щелепу, і тепер його обличчя не переставало ідіотично щиритися розверстою пусткою. Та найбільше дісталося Вевеці.

У перші хвилини зустрічі Живчик був надто щасливий, аби щось помічати. Але тепер, приглянувшись до альбіноса, побачив, у якому той жалісному стані. Біла шерсть на грудях і нижче була вся у кривавих плямах та ковтунах, а кожен його крок супроводжувався гучним свистючим хрипом. Живчикові лишалося тільки молитися, щоб рани його давнього друга виявилися не такі небезпечні, як здавалися.

Живчик озирнувся і перевірив, чи ніхто не збився зі шляху на зорю.

— Як це здорово, що ви погодилися нас супроводити, — звернувся він до Професора.

— Ет, пусте, — відказав той. — Мої наміри не такі вже й некорисливі: мені теж залежить на тому, щоб знайти узлісся.

Живчик не міг вийти з дива.

— А я гадав, ви намірилися лишатися тут, — зауважив він.

— І я таки залишусь, — відповів Професор. — Але щоб вирахувати число Великих бур, треба спершу з’ясувати загальну площу Присмеркового лісу. А як це зробиш, лишаючись посеред нього?

— Авжеж, — неуважно погодився Живчик. — Гадаю, нічого не вийде.

Раптом мозок йому прошила тривожна гадка. Припустімо, вони свого таки доскочать — доберуться до краю Присмеркового лісу, а що далі? Багнище тішилося славою небезпечного навіть для перельоту через нього; наскільки ж небезпечніше було б перетинати його піхтурою! Тим часом як капітан він відповідальний за життя членів свого екіпажу. Караючись лихими передчуттями, Живчик повернувся до Професора: може, той щось порадить?

— Що за мана?! — вихопилося у нього.

Професора не було. Живчик у паніці крутнувся на підборах і побачив його на косогорі за кілька кроків від себе, коли той тяжко присідав, розглядаючи щось під деревом.

— Побачити світ ув окрушині бурефраксу! — бубонів він. — Тримати в долоні нескінченність…

— Професоре! — загорлав Живчик і добряче труснув його за плече.

Професор Світлознавства повернувся і пильно глянув Живчикові в очі. Помалу, страх як помалу, хлопця все ж упізнано.

— Живчику, — озвався вчений муж. — Мені… Мені так прикро, — провадив він. — Рушаймо далі.

— Дякую, професоре, — сказав Живчик. — Я… — він помовчав, відтак повернувся до решти. — Тут надто небезпечно, — застеріг він. — Треба щось робити. Ми повинні бути певні, що ніхто з нас не відіб’ється, навіть якщо наш розум уводитиме нас в оману.

— Зв’язатися! — запропонував Дозорець.

— Ну, звісно ж! — палко підхопив Тем Човновод, скидаючи із плеча звій линви. — Доведеться зв’язатися всім в один гуж.

Живчик кивнув головою і наглядав за роботою. Вевеку він залишив у самому кінці, не знайшовши нічого кращого, як обв’язати линвою його неосяжний поперек. Далі, через рівні проміжки, він повив’язував вузли-повзуни, звелів кожному піратові встромити лівицю в петлю і затягти зашморг навколо зап’ястка. Тем Човновод, Дозорець, Стоуп Рипуча Щелепа, Професор Світлознавства… Нарешті вільним кінцем линви він обв’язав плесно своєї власної руки.

— Чудово! — оголосив він. — Уперед!

Зв’язаний докупи, добряче охлялий екіпаж помандрував Присмерковим лісом далі — назустріч зорі, що блимала ген-ген попереду. Живчик стрепенувся.

— Сподіваюся, до кінця вже не так далеко, — прошепотів він.

— … так далеко… — шепітливою луною озвалося повітря.

І тут у нього за спиною прокотилася хвиля раптового сум’яття. Живчик обкрутився на підборах і ковзнув поглядом по вервечці піратів. Одного бракувало.

— А де Стоуп Рипуча Щелепа? — запитав він, гнівно, сягнистою ходою підходячи до порожнього зашморгу.

— Пропав, — відповів Дозорець.

— Пропав? — перепитав Живчик.

— Він не переставав бурчати, що не може, не повинен подарувати лісові свою дорогоцінну щелепу. А ще я знаю, що він дременув у підлісок. — Дозорець показав рукою. — Отією стежкою.

Живчик похитав головою і роз’яріло повернувся до решти.

— Як ви могли допустити?

— Ве-ве-ве, — пояснив блукай-бурмило.

Тільки тут до Живчика дійшло, що Вевека не лише стоїть біля Тема Човновода, а ще й цупко тримає того за барки. Тем, як і Стоуп Рипуча Щелепа, також звільнився від линви.

— Як це розуміти? Що скоїлося? — запитав хлопець. — Теме? У чім річ?

Але Тем уперто уникав його погляду.

— Не чіпайте мене! — гарчав він. — Пустіть мене! — нараз його погляд прикипів до чогось ліворуч від нього. — Еле! — скрикнув він. — Не йди без мене!

Живчик повернувся в той бік, але там нікого не було, принаймні нікого видного для нього.

— Еле! — заволав Тем. — Зачекай на мене. О мій безталанний, мій золотенький брате — наша розлука тривала цілу вічність! — він несамовито запручався у Вевечиних руках. — Пусти мене! — заревів він. — Зараз же!

Живчик пантрував, як здоровенний червонопикий небесний пірат борюкається у Вевечиних лабетах, наче дитя, що тільки спинається на ноги, в нападі раптового роздратування, і тривожно хитав головою.

Присмерковий ліс стягував своє мито, змушуючи розплачуватися здоровим глуздом, стягував набагато справніше, ніж можна було припустити.

— Мій брат, — пишномовно провадив Тем, — скільки я його попошукав…

— Це омана, Теме, та й годі, — урвав Живчик. — Фіґель. Там нікого нема.

— Еле! — скрикнув той. — Еле, озовися, — і він заборсався ще скаженіше. — ПУСТИ МЕНЕ! — зарепетував він.

Живчик закусив спідню губу. Відколи він уперше здибався з небесними піратами, Тем Човновод завжди був до нього такий добрий — як же його віддавати на поталу Присмерковому лісові? Одначе в теперішньому своєму стані Тем становив загрозу для них усіх. І звісно ж, пораненому Вевеці його довго не утримати. Живчик сумно повернувся до блукай-бурмила.

— Пусти його, Вевеко, — промовив він.

Ту ж мить Вевека розчепив лабети, і Тем утихомирився. Якусь часину він сліпо роззирався довкола себе — відтак засміявся.

— Еле! — галаснув він і непевною ходою потяг туди, звідки вони прийшли. — Еле, зачекай на мене.

Живчик зорив, як він даленіє, ледь волочачи ноги, і на очах його бриніли сльози. Велетень-дідуган, вірний старий Тем Човновод, покинув їх.

— Прощавай, мій друже, — гукнув він. — Може, ти й знайдеш того, за ким шукаєш.

На своєму плечі він відчув чиюсь лагідну й воднораз важку лапу. То був Вевека.

— Ве-ве, — стиха озвався гігантський звір.

— Я знаю, — відповів Живчик. — Нам усім його бракуватиме.

Поріділий і підупалий духом загін продовжував свою путь на сяйво Східної зорі — Дозорець, Камінний Штурман і Вевека на чолі з Професором Світлознавства та Живчиком. Вони йшли мовчки, йшли, мов сироти. Покинута линва лежала долі далеко позад них, уже обростаючи пилом. Живчик стис меча і зціпив зуби.

І як таке страхолюдне місце могло з’явитися на світ, розпачливо запитував себе Живчик. Він повернувся до решти.

— Ворушіться! — почав підганяти він. — Тримайтеся купи. Уже, мабуть, недалеко.

— Ви попереду, ми за вами, капітане, — відповів Дозорець, пускаючись бігти клусом.

— Ве-ве, — додав Вевека і, важко сапаючи, незграбно посунув за ним.

Натомість до Камінного Штурмана, мабуть, не дійшли Живчикові слова. Він зупинився і почав махати руками та тупотіти ногами, наскільки це дозволяла важка керея і ще важчі черевики. Хмари рудої пилюки знялися вгору. Сліпуче сяйнули золотом скельця в очних отворах на каптурі.

— О, ні, — зітхнув Живчик. — Ще бракувало, щоб і ти!

Камінний Штурман — найтямкіший і найвідданіший з усіх небесних піратів, також кінчив тим, що уліг вічному безумові Присмеркового лісу.

— Ве-ве? — запитав блукай-бурмило.

— Не знаю, — відказав Живчик. Він обережно наблизився до пірата. Голова Камінного Штурмана була надійно схована під важким каптуром — спробуй-но вгадати, що там у ній діється!

— Тобі мене чути? — загорлав він. — Із тобою все гаразд?

Хрипке і притлумлене рохкання долинуло із каптура, після чого Камінний Штурман різко відіпхнув Живчика і показав кудись убік.

— Я знаю, — сказав Живчик. — Я бачив також…

— Хр-р-р-р-р! — нетерпляче рохнув Камінний штурман. Він крутнув Живчика кругом і схопив за голову.

— Ти що?! — Живчик задихнувся з обурення. — Розумом стерявся абощо? Вевеко! Допоможи!

Камінний Штурман зарохкав знову і крутнув Живчикову голову, скеровуючи її туди, куди він показував. Вевека переваги-ваги чимдуж біг до них.

— Ве! — ревів він.

— Хр-ру! Хр-р-р! — не вгавав глухий голос Камінного Штурмана.

— О! — Живчик остовпів, коли до нього дійшло, щo привернуло каптурникову увагу. Вевека незграбно ринув на Камінного Штурмана.

— Усе гаразд! — гукнув йому Живчик. — Дивіться!

Усі повернулися і зорили вперед. А там у прогалині між деревами просто під Східною зорею світилася латка ярої білі.

— Багнище, — прошепотів Живчик. Він збуджено повернувся до решти. — Завдання виконано! Ми вийшли на узлісся Присмеркового лісу і… — Він умовк. Знову обман зору чи там справді хтось є? Він приглянувся пильніше. Так, жодних сумнівів. Сухорлява, кутаста постать, — руки в боки, ноги окаряч, — стовбичила вдалині, вимальовуючись на яскравому тлі.

Вевека нюхнув повітря і тривожно загарчав, підозріливо прядучи тонкими вухами. І гадки не маючи про блукай-бурмилові лихі передчуття, Живчик у парі з Професором Світлознавства сягнистою ходою подався вперед.

— Я йду геть! — гукнув він танцівному колу калейдоскопічно мінливих світлотіней. — Іду, щоб уже ніколи не вернутися!

— … не вернутися… не вернутися… — улесливо та догідливо озвався ліс.

Живчик безжурно пас очима згорблену постать попереду. Повітря шепотіло і мерехтіло, а довколишня мряка, зіткана із примарних істот, звиваючись і вируючи, відчайдушно силкувалася утримати його і поглинути раз на все.

— … не вернутися… не вернутися… — вторували вони йому.

— Ніколи, — закричав Живчик, намацуючи меча. — Ніколи!

— … ніколи… ніколи… ніколи… — озвався ліс.