Бурелов

Розділ шостий Скрид Пальцекрад

Перехід через Багнище виявився для Мім негадано тяжким. А якщо вже для голови родини дрібногоблінів подорож була важка, то для решти й поготів: її підопічні вибивалися з останніх сил. Із кожною хвилиною на душі в Мім дедалі дужче шкрябали кішки.

Скрид суворо звелів усім держатися купи, та що далі вони заглиблювалися в неозору тванисту пустку, то розпорошеніші ставали.

Мім тьопала болотом туди-сюди, обходячи довгу безладну вервечку так скоро, як дозволяло ґлеювате багно. Ні для кого не шкодуючи дорогою підбадьорливих слів, вона невтомно сновигала від молодят попереду до старого Тарпа у кінці хвоста і знов до молодят.

— Уже недалеко, — запевняла вона кожного. — Ще трохи — і ми на місці. — Гидомирний затхлий сопух Багнища чимраз дужче шибав у носа. — Забудьте, де ви оце зараз, і скупчіть думки на місці, куди ми йдемо, на місці, де всього вдосталь, і де на кожного чекає успіх, місці, де гоблінів шанують, а вулиці вимощені золотом.

Дрібногобліни блідо всміхалися до неї, але жодне з них не розімкнуло вуст. На це їм бракувало снаги. Навіть молодняк, що так бадьоро вирушав у путь, по-ягнячому цибаючи стежкою, — тепер ледве волочив ноги. Мім розуміла: першої-ліпшої хвилини її підопічні почнуть падати з ніг від утоми.

— Гей! — гукнула вона довготелесій постаті попереду. — Не женіть, мов той вітер.

Скрид обернувся.

— Ну, що там ще? — роздратовано гарикнув він.

Мім сягнистою ходою рушила до нього. Сонце, розпечене до білого жару, пражило немилосердно. Скрид чекав, узявши руки в боки і не спускаючи з неї кровожерного погляду.

— Нам треба відпочити, — пропихтіла вона.

Скрид оглянув її з голови до п’ят, а тоді зиркнув примруженим оком на сонце.

— Ми не зупиняємось аж до смерку, — оголосив він. — А потім цілу ніч відпочиваємо. Мандрівка поночі надто небезпечна: драговина, ядучі ями…

— Не кажучи вже про мордобрилів, риб-болотниць та білих ворон, — гостро урвала Мім. — Жодної з яких ми не зустріли досі.

Скрид випростався на весь зріст і, цілячи в неї носом, зневажливо глянув згори вниз.

— Перепрошую, — саркастично кинув він, — але я забрав собі в голову, ніби мене найнято за провідника, щоб уникнути небезпек. Якби знаття, що ви шукали їх…

Мім знічено спустила очі додолу.

— Даруйте, — вибачилась вона. — Просто… Бачте, дехто з нас вирішив, що йому нелегко за вами угнатися.

Скрид обкинув поглядом усю вервечку гоблінів за її спиною.

— Ви заплатили за дводенний перехід, — різко відказав він. — Бодай трохи забаритесь — і вам доведеться доплачувати.

— Але нам не нашкрябати більше ані гроша! — скрикнула Мім.

Скрид вишкірив зуби, чия жовть аж яріла, контрастуючи з його блідими, знекровленими губами.

— Я ж, здається, сказав, — кинув він, показуючи спину. — Вам доведеться доплачувати.

Упала темрява, звістуючи у згоді зі Скридовими словами завершення першого дня переходу. Скрид зупинився на острівцеві оголеної скельної породи і поставив ліхтаря долі.

— Стаємо тут! — крикнув він, склавши долоні рупором.

Один по одному дрібногобліни почали сходитися.

— Угамуй своє немовля! — визвірився Скрид на молодичку з маленьким ревою на руках. — Воно сколошкає всіх мордобрилів ув околі кількох миль.

Він підніс ліхтаря і вдивлявся у морок, звідки вони надійшли.

— А де решта? — гримнув він. — Щоб не було мені так, як отому, що плив, плив, та на березі й утонув! Я маю на увазі — якщо вони збилися з дороги і заблукали.

— Ні, дивіться! Ондечки! — закричав хтось із молодят і показав назад на дивацьку приземкувату постать, яка чалапала до них із густих клубів низького туману. Коли вона наблизилася, з одної постаті стало три. До них брьохала, насилу переставляючи ноги, але з вельми рішучим виглядом Мім; несучи на спині найменшенького, вона вела старого Тарпа, обіймаючи його рукою за поперек.

Скрид засміявся.

— Усі на місці, ніхто не загубився, — зронив він.

Підбадьорювана радісними вигуками решти, Мім, заточуючись, подолала останні п’яді порскої, як живе срібло, твані, що так і хапала за ноги. Старий Тарп звільнився від руки, що його підтримувала, і сів.

— Молодчина, старий, — знеможено прошепотіла Мім, — витримав перехід.

Вона зняла зі спини сонне немовля, обережненько поклала його додолу і вкрила ковдрою. Тоді, крекчучи з натуги, рівно випросталася і роззирнулася довкола.

— Далебі, мені траплялося ночувати і в зручніших місцях, — виснувала вона. — Але тут принаймні сухо. Дякую вам, Скриде, що допровадили нас сюди.

— Радий прислужитися, — відказав той, не вважаючи на похмурі обличчя довкола себе, — зрештою такий вираз він уже бачив тисячу разів! — А тепер, — провадив він далі, — усім вам треба трохи поспати.

Дрібногоблінам зайве було проказувати двічі. За лічені секунди всі повгортались у ковдри, уподібнившись до шерегу вовняних коконів — усі, опріч Мім.

— А ви самі? — поцікавилась вона у Скрида.

— Я? — спогорда перепитав він, сідаючи на чолопку найвищої скелі. — О, мною не журіться. Я не сонько. — Він обвів пильним поглядом плаский ландшафт, ясний і блискотючий під місяцем, ніби начищене срібло. — Та й на чатах треба комусь стояти.

Мім заспокоїлася. Хоч би що там казала вона раніше, те, що Мім чула про мордобрилів, риб-болотниць та білих ворон, було їй аж ніяк не до вподоби. Вона дала Скридові добраніч, затишно влаштувалася між двома малятами і коли за кілька хвилин темні хмари заволокли місяць, Мім, як і всі, міцно спала.

Скрид прислухався до не надто приємного для вуха гуртового хропіння і зловтішно посміхнувся сам до себе.

— Спіть собі на здоров’ячко, маленькі карла, — прошепотів він, — чи дрібногобліни, чи як там вас…

Коли стало зовсім хмарно, він переніс ліхтар ближче, вихопив із-за пояса ножаку та й давай ніжно водити жалом туди-сюди по гладенькій скелі. Коли-не-коли він плював на метал і уважно оглядав лезо при жовтому ліхтарному світлі. Відтак знову брався до діла — вжик-вжик, вжик-вжик — і неквапливо, методично працював далі, аж поки лезо від кінчика до колодки стало таке гостре, що потрапило б розтяти волосину.

«Горе тому, хто повірив, ніби обкрутить навколо пальця Скрида. — Він підвівся, тримаючи ліхтаря в одній руці, а ножа у другій. — Горе кожному, хто опинився у моїх лабетах!»

Зненацька хмари розступилися, і ясний місяць освітив жаску картину внизу, надаючи їй чорно-білого колориту.

Білі ковдри і чорна кров…

Біла кощава постать, що непевною ходою пробирається через твань. Чорна тінь, відкинута на скелля позаду…

Білі ворони — уже за працею санітарів. Чорні діла. Страхітливі діла…

Стискаючи у кощавій руці шкіряну торбу, повну кривавої здобичі, Скрид Пальцекрад з осторогою ступав по Багнищу. Далеко попереду мріли у місячному сяйві уламки небесного корабля, який лежав напівпохований у твані, наче велетенський кістяк. Скрид не відривав некліпного погляду від блискучих шпангоутів чимраз ближчого потрощеного корпусу. Жодного разу він не поточився. Жодного разу не оглянувся назад.

— Нарешті, — промурмотав Скрид, звично озиваючись до корабельних уламків.

Він роззирнувся, — чи не заявився сюди який чужа чужаниця? — і задоволений, що ніщо не засвідчує присутності тамтого, квапливо пірнув у темне нутро перекособоченого корабля-каліки.

Якби непроханий гість і спробував обстежити це його пристановище, скориставшися з відсутності господаря, то рвонув би навтьоки, тремтячи з жаху і відмовляючись повірити в те, що відкрилося йому на цьому кораблі. Почати бодай з того, що вологе повітря було наскрізь просякле ядучим трупним смородом. А ще ж були стіни — обсіяні вздовж і впоперек муміфікованими пальцями ніг, прицвяхованими до шалівок. Великі й дрібні, волохаті й лускаті, з клешнями чи з перетинками — вони всі були висохлі, морхлі й чорні. Отже те все було тільки краплиною в морі — добірним, сказати б, гроном, — бо в далекому кінці корпусу, в довжелезному клинцюватому закутні, їх валялося у тисячу разів більше.

Скрид пройшовся по небесному кораблю. Він не вважав на шереги кривавих трофеїв на стінах, як не примічав і жахливого смороду; для Скрида Пальцекрада руїни розбитого «Вітроплава» просто пахли домівкою.

Він почепив ліхтаря на гака над величезною скринею із залізного дерева та шкла, відчинив віко, присів навпочіпки і взявся до праці. Одного по одному він витягував зі своєї торби закляклі цурпалки пальців і, наче яка причинна манікюрниця, маленькою шпилькою вишкрябував із-під нігтів бруд. Крихітні порошинки, одні з білим полиском, інші — з рудим, падали у скриню до своїх посестер. Нарешті, упевнившись, що всі крупинки повиколупувані, він пошпурив непотрібні вже пальці на здорову купу, до решти.

Упоравшись із роботою, Скрид мрійливо, з іскорками втіхи в очах, зазирнув до скрині. Більш як на три чверті вона була заповнена вишкрібками з-під нігтів.

— О, золоте-ень-кі мої крупиночки-кровиночки! — прошепотів він. — Одного дня скриня наповниться вщерть. Чекати вже недовго — хай поможе мені Небо! І тоді, того пречудового дня, моїм пошукам урешті настане край!

Скрид підвівся, гучно прибив віко скрині і вийшов надвір. Довга ніч добігала кінця. Ліворуч, із того боку, в який відступала пітьма, гнався табун шарлатових хмар, вісник близької бурі. А праворуч, ген-ген над обрієм, мрів силует небесного корабля, виразно різьблячись проти ранкової зірниці.

Грозові хмари і корабель навально зближалися.