Бурелов

Розділ перший Зустріч друзів

Стояв полудень, і Нижнє місто вирувало. Під габою завислої над містом гидотної мряки, що опушувала щити дахів і скрадала сонце, тісні вулички та широкі пішохідні доріжки повнилися гарячковим життям.

Скрізь велися, легко переходячи у сварку, торги та міньба; вуличні музики завзято вигравали на своїх інструментах, вуличні крамарі галасливо пропонували вигідні закупки, знехтувати які, мовляв за ними, було б гріх; старці жалісно простягали капелюха з темних, недосяжних для сонця закапелків, хоча рідко хто зупинявся кинути їм монету. Гасаючи туди-сюди, кожен був надто заклопотаний собою, аби думати про інших.

Уміти блискавично перенестися з пункту А у пункт Б, першим урвати шмат, запровадивши найвигіднішу для себе і нищівну для конкурента ціну — ось що, на думку всіх, запевняло успіх у Нижньому місті. Треба було залізних нервів та недремних очей, щоб вижити; ви мусили вміти усміхатися, навіть завдаючи комусь удару в спину. Життя тут було суворе, тяжке і немилосердне.

Від такого життя голова йшла обертом!

Живчик чимдуж поспішав, простуючи від бон-доків через ринковий майдан — не те, щоб кудись не встигав, просто не міг не заразитися загальною атмосферою одержимості. Зрештою він добре затямив сувору науку: не хочеш бути збитим з ніг і затоптаним там, де всі женуться з карколомною швидкістю, — не відставай від них ані на крок. Поруч із приписами «ні з ким не зустрічатись очима», «не показувати своїх слабин» та «йти в одному потоці» — то було одне з найперших правил Нижнього міста.

Живчикові дошкуляла спека. Сонце вже сягнуло зеніту. Щоправда, воно було потьмарене задушливим, із відразним металевим присмаком димом ливарних цехів, а все ж пражило нещадимо. Панувало цілковите безвітря і, коли Живчик звернув до крамниць, яток та наметів, у носа йому шибнула неймовірна мішанка запахів. Скисле деревне пиво, витримані сири, збігле молоко, гарячий, щойно з вогню клей, смажена кава із соснової живиці, сосиски, що шкварчать на пательні…

Як завжди, пряний аромат сосисок переніс Живчика у дитинство. Кожної Окострільної ночі, в осаді лісових тролів, де він зростав, дорослі неодмінно смакували традиційною юшкою з сосисками… Гай-гай, як давно те діялось і яким далеким здається тепер! Життя було тоді зовсім інше: замкнуте, впорядковане, неквапливе. Живчик усміхнувся сам до себе. Він уже ніколи не повернеться до тамтого життя. Тепер уже ні. Не понадиться на всі дерева Темнолісу!

Що далі він чимчикував майданом, то менше відчувалися пахощі сосисок, від яких йому аж слинка текла — нарешті новий запах розворушив у ньому цілий рій зовсім інших споминів. То був знайомий дух свіжовичиненої шкури. Живчик пристав і роззирнувся довкола.

Під муром стовбичив довгань із криваво-червоною шкірою та кармазиновим чубом живолупа. На шиї в нього висів луб’яний козуб, напхом напханий шкіряними оберегами та амулетами на ремінцях, які він продавав, певніше, намагався продати.

— Амулети на щастя! — галасував він. — Купуємо амулети на щастя!

Ніхто не звертав на нього жодної уваги, а коли він поривався накинути оберіг на шию перехожому, гоблін, троль чи будь-хто інший на кожну таку спробу дратливо тріпав головою і чимшвидше його поминав.

Живчик сумовито спостерігав за крамарем. Живолуп, як і багато інших вихідців із Темнолісу, наслухавшись чуток, що вулиці Нижнього міста вимощені золотом, відкрив для себе зовсім іншу дійсність. Зітхнувши, хлопець повернувся і вже ладнався йти далі, як повз нього шаснув украй злиденний на вигляд нетряк у драному одязі та важких черевиках.

— Амулет на щастя? — весело цвірінькнув живолуп і виступив наперед із ремінцем напоготові.

— Забери свої криваві лабети! — заревів нетряк і несамовито відтрутив простягнені руки.

Живолуп крутнувся на місці і гримнув додолу. Амулети порозліталися врізнобіч. Коли нетряк потупотів геть, сиплючи чортами собі під ніс, Живчик мерщій кинувся до живолупа.

— З вами все гаразд? — запитав він, подаючи руку, щоб допомогти йому звестися на ноги.

Живолуп повернув голову і бликнув на нього знизу.

— Свиня, якої світ не бачив… — заремствував сіромаха. — Лихо, та й годі! — Він одвів погляд і заходився збирати амулети й обереги, кидаючи їх назад у козуб. — Доводиться перебиватися лиш випадковими чесними заробітками.

— Важкий хліб, що й казати, — поспівчував Живчик. — Нічого не вдієш: Темноліс, ваша домівка, так далеко!

Живчик добре знав живолупів. Якось йому випало гостювати у їхньому лісовому селі й відтоді він завжди ходив у камізельці з волорожачої шкури, подарованій йому там. Живолуп звів очі. Живчик вітально торкнувся свого чола і вдруге подав йому руку.

Цим разом, щойно останній амулет повернувся на своє місце, живолуп ухопився за руку і рвучко підвівся. Відтак і собі торкнувся чола.

— Мене звуть Тужень, — відрекомендувався він. — Не знаю, як і дякувати: ти зупинився поглянути, чи я, бува, не покалічився. Більшість довколишніх ярмаркoвих ніколи з тобою і не поздоровкаються, не то що. — Він зневажливо пирхнув. — Я не думаю, що … — Він зупинився.

— Ну! — підбадьорив Живчик.

Живолуп знизав плечима.

— Просто мене цікавило, чи не зохотився б ти купити в мене один амулет на щастя?

І, не чекаючи на його згоду, живолуп вибрав шкіряного оберега і простяг Живчикові, чим викликав у хлопця тамований усміх.

— Як тобі оцей? Його чари всевладні.

Живчик кинув оком на закрутисту спіраль, витиснену на багряній шкірі. Він знав: для живолупів кожен із цих особливих візерунків на оберегах щось означає.

— Хто носитиме цей оберіг, — вів далі Живолуп, обв’язуючи ремінцем Живчикові шию, — позбудеться страху перед відомим.

— Може, невідомим? — перепитав Живчик.

Живолуп пирхнув.

— Боятися невідомого — це для бовдурів та хирляків, — зауважив він. — Я тебе за такого не маю. Ні, — додав він, — присягаю своїм капшуком, відоме зазвичай набагато страшніше. До речі, про капшука — із тебе шість четвертаків. — Живчик сягнув до кишені. — Якщо, звісно, — додав живолуп змовницьким шепотом, — у тебе не знайдеться трохи фракспилу. — Він уп’явся очима у срібний кулястий медальйон у Живчика на шиї. — Бодай порошинки.

— Ба! — промовив Живчик, кидаючи монети у простягнену криваво-червону долоню. — Дав би, та нічого!

Живолуп покірно знизав плечима.

— Малося на увазі, тільки дрібку, — промимрив він.

Прикрашений новим амулетом, що пишався тепер серед інших, що їх він примножував цілими роками, Живчик подався далі лабіринтом звивистих алейок.

Він поминав зоокрамницю, просяклу важким духом вологої соломи та свіжовичиненої шкури, аж гульк — до нього метнулася невеличка, злостива на вигляд істота з хижо вищиреними зубами. Живчик злякано відсахнувся, але одразу ж розреготався, коли вона, рвучись із припони і збуджено рохкаючи, заплигала на одному місці. То було маля зубощира-скрадайла, і йому кортіло погратися.

— Вітання-шанування, друзяко! — привітався Живчик і почухав грайливу тваринку під волохатим підборіддям. Зубощиреня гукало від задоволення і качалося долі горічерева.

— Ти великий мазя, — сказав Живчик.

Він знав: така дитинність минуща. Дійшовши повних літ, зубощири-скрадайла ставали в’ючаками або улюбленими охоронцями тих, у кого є що охороняти.

— Гей! — озвався чийсь скрипучий і заразом настирливий шепіт. — Пощо марнувати свій час із цим лантухом п’явкобліх? Підійди-но краще сюди.

Живчик роззирнувся. Окрім зубощира-скрадайла, перед чолом обшарпаної крамниці було виставлено на видноті силу інших істот: хутряних, пернатих та лускатих, а також кількох дрібніших тролів та гоблінів, прикутих ланцюгами до стіни.

Дивлячись на них, незмога було вгадати, кому належали щойно почуті слова.

— Поглянь сюди, вгору! — знов озвався голос, тепер уже вимогливіше. По спині Живчикові забігали мурашки. Хоч би хто це говорив, незнайомець його знав. — Сюди!

Живчик підвів очі догори і вражено роззявив рота.

— Птах помагай-біда! — вигукнув він.

— Достеменно так, — прошепотів помагай-біда, незграбно повертаючись на своєму сідалі обличчям до хлопця. — Дай Боже!

— Дай Боже! — відгукнувся Живчик. — Але …

— Говори тихіше, — просичав помагай-біда, зизуючи правим оком на вхід до крамниці. — М’яло-Ряснопіт не повинен знати, що я говорючий птах.

Живчик кивнув головою і проковтнув клубок у горлі.

Як могла така шляхетна істота опинитися в такій жалюгідній місцині? Хто смів обернути на бранця помагай-біду, охоронця Живчика ще відтоді, як цей птах на його очах вилупився з кокона? І чому його посадили у клітку, хіба лиш трохи більшу за самого бідолаху? Через те він мусив карлючитись на своєму сідалі, вистромивши за ґрати свого величного рогового дзьоба, неспроможний ані гаразд випростатися, ані махнути крильми?

— Незабаром ти будеш на волі, — пообіцяв Живчик, витягуючи із-за пояса ножа. Устромивши тонке лезо в замкову шпару висячого замка, він почав гарячково шпортатись у ній.

— Хутчій! — квапив помагай-біда. — І, ради всіх святих, пильнуй, аби М’яло-Ряснопіт тебе не застукав.

— Секундочку… — процідив Живчик крізь зціплені зуби. Але замок уперто не піддавався. — Ось я тільки…

Зненацька повітря розітнув оглушливий тріск. К-р-рек!!! Живчик негайно облишив замок і тривожно крутнувся на підборах. Він знав, що скоїлося. Вічна історія! Аварійні ланцюги, що допомагали утримувати на місці плавуче місто Санктафракс, постійно обривалися.

— Ще один наказав довго жити! — заверещав хтось із ярмаркових.

— Обережно! — пронизливо закричав другий.

Та було вже пізно. Обірваний ланцюг падав додолу з безглуздо ніжним передзвоном. Усі, хто був на вулиці внизу, кинулися врозтіч, але тільки натикалися одне на одного, не годні вибратися з небезпечного місця.

Ланцюг брязнув додолу. Пронизливий зойк розпанахав повітря. І знову тиша.

Коли спала курява, Живчик оглянув місце події. Дах крамниці залізних виробів був геть потрощений. Двоє рундуків стали плескаті як млинець. А поблизу, на вулиці, лежав труп неборака, розчавленого вагою упалого металу.

Живчик уп’явся очима у драний одяг та знайомі грубі черевики. То був нетряк. Мабуть, таки тобі варто було прислухатися до живолупа, подумав хлопець і помацав оберіг у себе на шиї. Та виправляти помилку вже запізно. Щастя відвернулося від нетряка.

— Лелечки-леле! — почулося зітхання помагай-біди. — Ніде правди діти: дійшли до такого, що далі вже нікуди!

— Ви це про що? — поцікавився Живчик.

— Ет, довга історія, — спроквола відповів птах. — І… — Він умовк.

— Що? — запитав Живчик.

Помагай-біда не пускав пари з уст. Він значливо скосив одне око на двері.

— Агов! — почувся чийсь хрипкий голос. — Накинули оком на тамту птаху абощо?

Хутенько сховавши ножа в рукав, Живчик обернувсь і зіткнувся лицем до лиця з якимось мугирем: пузань стояв окаряч, узявши руки в боки.

— Я… я сюди відскочив, коли обірвався ланцюг, та й годі, — промимрив він.

— Хм-м-м! — хмикнув М’яло-Ряснопіт, роззираючись довкола, аби оцінити заподіяну шкоду. — Далебі, це не ланцюги, а якась кара небесна, усе рвуться і рвуться. А все через отой кагал, оту так звану професуру. Що доброго коли вони зробили для нас? Трутні — ось вони хто! Знаєш, що зробив би я? Коли б на те моя воля, я поперетинав би всі ланцюги — і паняй, Санктафраксе, у відкрите небо! З богом, Парасю! — додав він погрозливо, пацаючи по своїй блискучій лисині брудним носовиком.

Живчик німував. Досі він ніколи ще не чув, аби хтось отак чорнив професуру плавучого міста.

— Та хоч би там що, — провадив М’яло-Ряснопіт, — а принаймні моє добро ще ціле, правда? Ну, то як, берем цю птаху чи ні? — ядушно прохрипів він.

Живчик озирнувся на замурзаного помагай-біду.

— Я шукав таку, щоб уміла говорити.

М’яло-Ряснопіт похмуро захихотів.

— Овва, з цієї тварюки слова кочергою не витягнеш, — сказав він ядуче. — Дурна як чобіт. А втім, може, ти й розв’яжеш їй язика, прошу дуже… Я міг би відступити її тобі за божу ціну. — Він рвучко повернувся. — Ой, та на мене ж чекає інший покупець! — спохопився він. — Гукнеш мені, як щось буде треба.

— Дурний як чобіт! Ой, держіть, не можу! — вигукнув помагай-біда, коли М’яло-Ряснопіт зник з очей. — Зухвалець! Нахаба! — Його скошене око прикипіло до Живчика. — Ну чого стовбичиш і шкіришся, як блазень? — гримнув птах. — Витягни мене звідси, поки не пізно.

— Ні, — відрубав Живчик.

Помагай-біда знову видивився на нього, геть збитий з пантелику. Відтак нахилив голову, наскільки давала клітка.

— Ні? — перепитав він.

— Ні, — повторив Живчик. — Хотілося б спершу почути вашу «довгу історію». «Дійшли до такого, що далі вже нікуди» — ось що ви сказали. І я хочу знати: чому? Хочу знати, що сталося?

— Випустиш мене з клітки — розкажу, — запропонував помагай-біда.

— Ні, — втретє повторив Живчик. — Я вас знаю. Досить відімкнути дверцята, як ви одразу відлетите, а тоді коли то ми знову з вами побачимося! Попереду розкажіть мені свою історію, а тоді вже й визволити вас не гріх.

— Ах, ти ж щеня, зухвале щеня! — охижів помагай-біда. — Оце твоя дяка за все, що я для тебе зробив?!

— Не так голосно! — остеріг Живчик, лячно озираючись на двері. — Ще почує М’яло-Ряснопіт.

Помагай-біда втихомирився і заплющив очі. На хвильку Живчикові здалося, ніби той завзявся уперто мовчати. Хлопець ладен уже був злагідніти, коли це дзьоб помагай-біди розтулився.

— Відтоді, як це все почалося, вже спливло чималенько води. Двадцять років, якщо бути точним. Тоді твій батько був лише трохи більший, ніж ти тепер.

— Але ж вас тоді ще й на світі не було, — зауважив Живчик.

— Усі помагай-біди бачать одні й ті самі сни, сам знаєш, — відрік він. — І що знає один, знають усі. Та якщо ти думаєш раз у раз перебивати…

— Ні, ні, — замахав руками Живчик. — Даруйте мені ласкаво. Я більше не буду.

Помагай-біда сердито хмикнув.

— Гляди ж бо, шануйся.