Бурелов

Розділ десятий Зізнання

Незнайомий для Святого святих звук, чимось схожий на мугикання, відлунював від оздобленої золотом стелі світлиці. Звук був далеко не мелодійний, але, безперечно, радісний і безжурний.

Слуг — а тих, хто дбав про Святе святих та його поважного мешканця, не бракувало — було суворо зобов’язано підтримувати цілковиту тишу о будь-якій порі дня чи ночі. Тож музичити, байдуже, в якій формі — мугикання, співу чи свисту — означало наражати себе на гнів. Допіру тиждень тому старого Джарвіса, вірного слугу впродовж сорока з гаком термінів, застукали, коли той півголосом наспівував колисанку. (Недавно він став прапрадідом). І що ж? За часинку такої нерозважної втіхи його негайно звільнили!

Проте зараз світлицю виповнювало не служникове курникання. Згаданий звук вихоплювався з-поміж тонких губів та з носа картоплиною Найвищого санктафракського Академіка, бо Вілнікса Помполніуса аж розпирало незмірне самовдоволення!

— Гм-м-м, гм-м-м, гм-м-м. Пом-пом-пом-пом, — без угаву мугикав він, клопочучись у кімнаті. — Пом-пом-пом… — Він примовк і захихотів, коли в пам’яті зринули подробиці вчорашньої зустрічі. Він вечеряв із Сименоном Ксинтаксом — і ця учта виявилася для нього просто неоціненною!

Зазвичай Спілчанський голова був для Вілнікса далеко не тим, хто міг би претендувати на роль його улюбленого гостя. Із Найвищим Академіком він поводився, як неотесаний мужлай: голосно сьорбав юшку, жував із роззявленим ротом і гучно одригував після кожної страви. Але Вілнікс усе терпів: гріх було не скористатися з найслушнішої нагоди прихилити до себе Ксинтаксове серце. Адже без підтримки, яку він одержував від Спілки, влада вже давно вислизнула б йому з рук, хоч як би цупко він за неї тримався.

Цього разу Ксинтакс також їв і пив як не в себе. Отже Вілнікс не журився, ні! Навпаки, він вочевидячки заохочував обжерство спілчанського голови: навалював йому в тарілку ще і ще, без упину підливав Ксинтаксові в келих його улюбленого деревного пива. Зрештою, як полюбляла казати його бабуся: «Ситий чоловік розперезує язик». Язик Спілчанського голови почав «розперезуватися» за десертом. На той час, коли було подано сир із тонким сухим печивом, він уже практично все розбрехав!

«Матінка Товстобрюхперо — це така… така… бвуар-р-р-р… гик! Перепрошую! — Він примовк, щоб утерти рукавом рота. — Хто призвідця подорожі до Присмеркового лісу, вона чи не вона? З нею — Професор Світлознавства, а також один капітан небесних піратів… тьху, не згадаю імені… Так чи так, це все одне кодло. Вони… бвуар… кахи-кахи… Тьху, кашлюк! — Він загиготів. — Вони гадають повернутися з повними трюмами бурефраксу, — пояснив він, по-змовницькому притискаючи пальця до губів. — Це, звичайно, таємниця», — додав він.

«А як же ви про це дізналися?» — поцікавився Вілнікс Помполніус.

Ксинтакс значливо постукав пальцем себе по носі.

«Командувач у вивіді, — пробелькотав він і знову захихотів. — Чи то пак — вивідувач у команді. Спліт. Ось хто розповів нам про все. — Відтак він нахилився вперед, дружньо вхопив Вілнікса за рукав і, звівши очі догори, весело підморгнув йому. — На нас чекає казкове багатство.»

— Пом-пом-пом-пом, — знову замугикав Вілнікс на згадку про ці слова. Казкове багатство! Принаймні на одного з нас, подумав він, воно чекає.

Тут почувся шанобливий стук, і в дверях з’явилася патлата голова особистого Вілніксового служника — Мінуліса.

— З вашого дозволу, пане Найвищий Академіку, — оголосив він, — бранець готовий і жде, щоб ви приділили йому увагу.

— Ага, — кивнув головою Вілнікс і бридко осміхнувся. — Я зараз.

Коли Мінуліс зачинив за собою двері, Вілнікс весело затер руки.

— Спершу Ксинтакс розбовкує таємницю, а тепер ще й цей химерник Форфікюль сам пливе до наших рук, чи то пак — моїх, моїх, Вілніксе, до рук єдиного щасливця долі — Найвищого Академіка і ні до чиїх інших!

Сягнистою ходою він перейшов світлицю, зупинився перед люстром — новим люстром! — і глянув на своє відбиття. На відміну від попереднього, висячого, це люстро стояло прихилене до стіни. Так було надійніше, та й для ока далеко приємніше. Вілніксове відбиття всміхнулося йому.

— Е, ні! — забурчав він. — Так не годиться. Що подумає ночоблуд, коли я вступлю до Зали знань у такому піднесеному настрої? Ти повинен приготуватися, Вілніксе, — театрально вигукнув Щасливець долі, і його халат полетів на підлогу. — Зроби все, як належить.

І, як завжди перед відповідальною зустріччю, пан Найвищий Академік Санктафракса нап’яв на себе спеціального крою шати високого посадовця — одежу, яка мала допомогти йому зосередитися, щоб ліпше працювала голова, а заразом і пригасити свій настрій.

Найперше Вілнікс натяг волосяницю на голе шолудиве тіло. Тоді, морщачися з болю, коли гостряки цвяхів на підошвах упиналися йому в ступні, він вступив у сандалії і туго їх застебнув. Далі, нашмарувавши пекучою мастю свою свіжопоголену голову, надів на себе сталеву ярмулку — так, щоб шпичаки всередині її повгрузали у череп. А напослідок узяв приношену мантію із дебелого сукна, накинув її на плечі й підняв каптура.

З кожним напнутим на себе предметом одягу добрий гумор Найвищого Академіка потроху випаровувався. І на той час, коли грубий каптуровий крам трохи не до крові натер йому карк, його настрій став незгірш кепський, аніж стан санктафракської скарбниці, а він сам — здатний на якнайжорстокіші вчинки.

Він звернув свій погляд до люстра і вельми схвально видивився на своє відбиття. Навряд чи коли-небудь Вілнікс Помполніус мав такий суворий і поважний вигляд. Він вигнув брову.

— Тож-бо, Форфікюлю, мій маленький пташе-віснику, — промовив Щасливець долі. — Я готовий до зустрічі з тобою. Як я смакував, наперед смакував хвилиною, коли почую твій спів!

Зала знань, як делікатно величали катівню, розміщувалася на самім піддашші вежі в західному крилі величезного палацу. Доступитися до неї можна було тільки через потайні двері у верхньому коридорі та кручені камінні сходи, що вели нагору.

З кожною сходинкою цвяхи у сандалях боляче шпигали йому в стопи, і коли Вілнікс Помполніус зійшов нагору, він уже пошепки сипав чортами. Покинувши двері відчиненими, Найвищий Академік розгонисто переступив поріг.

— Ну, де ця гидотна маленька нікчема? — запитав він.

Мінуліс продріботів до дверей, зачинив їх і провів Найвищого Академіка через кімнату. Попри свою висотну природу, безвіконна камера була темна і вільготна, як перше-ліпше підземелля. За єдине джерело світла правили два палахкотючі смолоскипи на стіні та сила-силенна готових до вжитку виглянсуваних кочережок, кліщів та щипців, на яких мерехтіли золоті відлиски.

Сам Форфікюль сидів у кріслі з рівною спинкою — власне, утопав у ньому, — таке воно було велике. Його кісточки були скримцьовані, плесна прив’язані до билець, а шия прикріплена до спинки крісла ремінним паском: ночоблуд не міг поворухнутися. Коли Вілнікс Помполніус наблизився до нього, Форфікюль звів очі догори, і йому аж морозом сипонуло поза спиною.

— Ах, ось ви де, — озвався Вілнікс. — Так ґречно з вашого боку заскочити до нас. — Він глумливо всміхнувся. — Сподіваюся, сидіти зручно?

Коли він приступив ще ближче, Форфікюль жахнувся. За безневинними словами читалися думки, яких ніяким світом не повинна собі дозволяти жодна жива душа.

— Я так розумію, що ви ночоблуд, — провадив Вілнікс.

— Ні-ні, — нервово захихотів Форфікюль. — Багато хто припускається такої самої помилки. Я ельф-дубовик, — пояснив він. — Коротун ельф-дубовик.

Вілнікс Помполніус тяжко зітхнув, ужалений шпичаками сталевої ярмулки, вгрузлими у череп.

— Ви, мабуть, звернули увагу на цікаву конструкцію крісла, — провадив він, перебігаючи пальцями по ввігнутій поверхні начищеного до блиску срібного ковпака, примоцованого над головою у Форфікюля. — Ковпак посилює звук, — розтлумачив він і дав йому легесенького щигля.

Метал забринів. Форфікюль, чию голову закріплено акурат там, де стикалися звукові хвилі, скривився від болю.

— Тож я порадив би вам не брехати, — остеріг Вілнікс і дав металевому ковпакові нового щигля.

— Я… я не розумію. Навіщо мене сюди приставили? — пролопотів Форфікюль, коли дзвін у вухах помалу вщух. — Я прибув до Санктафракса з Нижнього міста із щонайчеснішими намірами… щоб сповістити вас про трагічну загибель Професора Світлознавства…

— Форфікюлю, Форфікюлю, — замурчав Вілнікс. — Так негоже.

Він одвернувся і вибрав щипці. Форфікюль затремтів із жаху, підслухавши і тепер докладно знаючи, щo Найвищий Академік збирається зробити з їхньою допомогою. Уявні тортури ставали дедалі лютіші, аж поки Форфікюль нарешті здався.

— Стійте! — заблагав він, і вуха його тріпотіли з муки.

Вілнікс обернувся, тримаючи щипці в одній руці і поплескуючи ними по долоні другої.

— Кажете, ельф-дубовик? — запитав він.

Форфікюль шморгнув носом.

— Угадали, я — ночоблуд, — зізнався він.

Вілнікс Помполніус кивнув головою.

— Це вже краще, — вирік він і додав, уже тільки подумки: «Відтепер мене цікавитиме правда і лише правда». Він замахав щипцями, уявляючи, як немилосердно гамселитимуть вони у металевий ковпак над кріслом. — Ви мене розумієте?

— Так, — просто відповів Форфікюль.

— Ну, то хто вас підіслав?

— Я прийшов своєю охотою, — миркнув Форфікюль.

Не кажучи ні слова, Вілнікс розгонисто ступнув до нього і різко гримнув у ковпак. Форфікюль завив із болю.

— Ні, ні, — заскімлив він.

— Тоді скажи хто? — рявкнув Вілнікс.

— Матінка Товстобрюхперо, — відповів Форфікюль. — Вона гадала, ви повинні знати: Професор був санктафракським академіком і таке інше. Він… він був у її таверні — в «Дубові-кривавнику» — коли його схопив грець. Ні сіло ні впало спіткнувся і — бух! Ми зробили все можливе, аби одволати його.

— І все ж ви зазнали невдачі, — здогадався Вілнікс.

— Так, на жаль, — відповів Форфікюль.

Вілнікс приплющив очі.

— І де ж тепер спочиває тіло незабутнього Професора? — поцікавився він.

— Я… м-м-м… себто з уваги на пекельну спеку і таке інше матінка Товстобрюхперо вирішила, що його слід чимхутчій поховати.

— Ви віддали землі санктафракського професора? — роззявив рота Вілнікс. — Чи ж ви не знаєте права кожного академіка нашого плавучого міста бути врочисто похованим у Каменесаду, де білі ворони залишать від нього лише жовті кості? Бо як інакше його дух злине у відкрите небо?

— Я… ми…

— Але врочистого погребу, певна річ, не буде, — провадив Вілнікс, лізучи головою просто Форфікюлеві в обличчя, поки блискуча ярмулка ледь торкнулася кінчика ночоблудового носа. — Бо Професор не мертвий. Він живий, чи не так?

— Ні-ні! — зойкнув Форфікюль. — Він мертвий!

Вілнікс рвійно випростався, підніс кліщі й з усього маху лупонув по металевому ковпаку.

— Брехня! Брехня! Брехня! Брехня! — залящав він у такт оглушливим, наче грім молота, ударам. — Усе більша, більша і більша брехня!

Після сьомого удару його рука безвільно впала.

— Отепер ви скажете мені правду! — промовив він.

Форфікюль не відповів. Хоча він бачив, як ворушаться його викривлені люттю губи, проте не чув жодного слова за гудом, гримотом та дзвоном, злитими у його бідній голові в один суцільний гук, в одну суцільну какофонію. Минуло кілька хвилин, перш ніж він знову міг розчути якийсь звук, та навіть тоді ляскучий гуркіт не вщухав остаточно, обертаючись у своєрідне звукове тло.

— Це ваш останній шанс! — ревнув Вілнікс.

Форфікюль спустив погляд додолу. На нього жаль було дивитися — так його тіпало. Між тендітними ночоблудами гуляла приказка: «Не чути на обидва вуха — ще гірше, ніж пуститись духу».

— Гаразд, — заскімлив він. — Розкажу вам усе, що знаю.

Так він і зробив. Він у всіх подробицях повідав Вілніксові про зустріч у задній кімнаті таверни «Дуб-кривавник». Про з’яву Професора Світлознавства та про те, як капітан небесних піратів упав перед ним навколішки. Про таємний план трійці. Про рішенець Професора Світлознавства товаришити небесним піратам у їхній виправі до Присмеркового лісу.

— Зрадливий пес, — сплюнув Вілнікс. — А цей капітан? — запитав він. — Як його звати?

— Захмарний Вовк, — випалив Форфікюль. — Щоправда, Професор Світлознавства звертався до нього не так.

— А як?

— Квінтиніус Вергінікс, — пролунала відповідь.

Вілнікс кивнув головою.

— Що ж, особа впливова, — задумливо промимрив він.

Хай і запізніле, зате повне ночоблудове зізнання виявилося збіса цікавим для Помполніуса. Воно не тільки потвердило його підозри щодо Професора Світлознавства — тепер він також знав, що минулої ночі Ксинтакс де в чому збрехав. Жодна душа не могла б забути імені Захмарного Вовка — капітан небесних піратів зажив голосної і заразом лихої слави. Спілчанський голова запевне і сам щось тишком-нишком замислював.

Вілнікс захихотів собі під ніс. Хіба мало інших амбітних спілчан нетямилося б від щастя, мавши змогу залагодити оборудку з Найвищим Академіком?

Він повернувся до Форфікюля.

— А отой парубійко, що ви згадали, — промовив він, — отой Живчик, яку він має причетність до цієї гоп-компанії?

Форфікюль проковтнув давучий клубок у горлі. Хоча його знайомство із Живчиком було й недовге, йому подобалося те, що бриніло у хлопцевій голові. Гадки тамтого були доброзвичайні та чесні, свідчили про вірне та щире серце. Ночоблудові нестерпна була думка, що його слова могли б накликати на хлопця лихо.

Вілнікс погойдав важкими щипцями у нього перед носом. Форфікюль кивнув головою, наскільки йому дозволяв ремінний пас і відказав:

— Він член екіпажу «Бурелова».

— І? — Вілнікс Помполніус зачув, що напав на певний слід.

— Він народився і зріс у Темнолісі, — почулася відповідь.

— І?

Форфікюль знизав плечима. Якщо він доведе з усією ясністю, що Живчик не причетний до змови, то, може, парубчакові дадуть спокій.

— Йому заборонено супроводжувати піратів у цій незвичайній виправі, — заявив ночоблуд. — Він має залишатися з Матінкою Товстобрюх…

Вілнікс урвав його.

— Ви чогось не доказуєте, — він погрозливо підніс щипці.

Форфікюль нахнюпився. Сльози ринули йому з очей. Лихого норову він не мав, але не вдався й храбром-небояном. Щипці ширяли у світлі смолоскипа, зовсім близько від металевого ковпака. «Не чути на обидва вуха — ще гірше, ніж пуститись духу».

— Він… він… — забелькотів ночоблуд. — Себто… Захмарний Вовк — його батько.

Вілнікс різко втяг у себе повітря.

— Син, — просичав він. — Квінтиніус Вергінікс має сина. І батько не взяв його з собою. — Найвищий Академік самовдоволено всміхнувся. — Яка легковажність!

Він повернувся до Мінуліса.

— Треба негайно познайомитися з малим, — розпорядився він. — Ми запросимо його сюди, у Санктафракс, і чекатимемо на повернення геройського батечка.

Відтак Помполніус обернувся до Форфікюля.

— Якого розкішного маленького козиря для майбутнього торгу ви нам дали! — кинув він, кладучи важкі щипці назад на полицю. — Не знаю, як вам і дякувати.

Форфікюль чув себе глибоко нещасним. Його спроба оборонити Живчика провалилася, і тепер хлопець у смертельній небезпеці. А все ж — хай простить йому Небо! — він не міг стримати полегшеного зітхання: Найвищий Академік здавався таким потішений з добутих відомостей.

— Отже, я можу йти? — запитав він.

Вілнікс обвів його пильним поглядом і посміхнувся. Форфікюль зорив на нього, в очах його жевріла надія. У ночоблуда ще й досі лящало в голові від оглушливого гримоту металу об метал, і йому не чути було похмурих думок, схованих за чолом усміхненого Найвищого Академіка.

— Можете йти? — перепитав нарешті Вілнікс Помполніус. Очі йому заблищали. — О, ну, звісно ж! На всі вітри!

Від радощів Форфікюлеві перехопило дух.

Вілнікс кивнув головою Мінулісові.

— Розсупонь його і жени втришия, — звелів він. А тоді, роздосадуваний тим, що волосяниця знову викликала сверблячку, а шпичаки та цвяхи знову вгородилися йому в голову та ноги, Найвищий Академік додав: — Але спершу пообтинай йому вуха.