Бурелов

Розділ двадцять другий До серця Санктафракса

Живчик подався вперед на стільці.

— У вас немає вибору! — вигукнув він. — Я маю щось потрібне для вас, а ви маєте щось потрібне для мене.

Матінка Товстобрюхперо силувано всміхнувся. О, із хлопця неабиякий зухвалець!

— Ти гідний син свого батька, — зауважила вона і клацнула дзьобом. — Прибути сюди на отому скрипучому руйновищі та ще й ставити ультиматуми… — Її жовті очі-намистинки спалахнули. — Але я дещо тобі нагадаю: по-перше, якби не моя підтримка, «Бурелов» ніколи б не розпустив парусів.

— Я це знаю, — кинув Живчик, — але…

— А тепер я довідуюся від тебе, що «Бурелов» пропав, та ще й із Захмарним Вовком на борту. І що ж? Ти роззявляєш тут пащеку і ставиш свої вимоги. Ні, це я повинна ставити тобі вимоги, Капітане Живчику! — заявила вона.

— Але я… — розгубився Живчик.

— Корабель коштує п’ятнадцять тисяч плюс відсотки. Як ти знаєш, я грошей на вітер не кидаю. Я вимагаю повернути позичку…

Досі Камінний Штурман, уже вбрана у свою личину, байдуже стояла за Живчиковою спиною, а тепер, мов ужалена, ступнула крок уперед і грюкнула по столу своїм залізним кулаком.

— Стули свого дзьоба, жінкоптице! — загорлала вона. — З тобою трактує капітан!

Матінка Товстобрюхперо нервово клацнула дзьобом і пригладила настовбурчені на шиї пера. Вона несміливо глянула на Живчика.

— Ваш батько, — шморгнула вона носом, — був джентльмен.

Живчик кивнув головою і гучно проковтнув клубок у горлі.

— Ось чого я хочу, — сказав він. — Перше: всі батькові борги мають бути списані. Друге: ти даєш мені новий небесний корабель, напакований провіантом і готовий до відплиття. Я назву його «Позасвітній гарцівник».

— «Позасвітній гарцівник», — глумливо усміхнулася Матінка Товстобрюхперо.

— І третє, — без передиху провадив Живчик, — ти заплатиш завербованій для виправи команді. Капшук золота даєш зараз же на знак своєї доброї волі.

Матінка Товстобрюхперо спохмурніла.

— Ти правиш немалу частку, Капітане Живчику, — зауважила вона, тицяючи на нього дзьобом. — А що ти пропонуєш навзамін за те, що ускакує в таку копієчку?

Живчик відкинувся на спинку стільця і бавився пасмом чуба.

— А я вже гадав, ти забудеш спитати, — приснув він. — Я подарую тобі секрет виробництва фракспилу.

У Матінки Товстобрюхперо відвисла щелепа. Звідкись із глибини горлянки вихопився дивацький щебетливий клекіт.

— Таж… таж… таж… — пробелькотала вона. — Цебто… таж я приберу до рук увесь водяний ринок! — вереснула вона.

Живчик кивнув головою і бридливо пас очима обличчя жінкоптиці, спотворене ницими радощами і голою захланністю.

— Я орудуватиму всім! — сокоріла вона. — Я стану могутніша, ніж цей слизняк Сименон Ксинтакс, могутніша, ніж цей вискочень Вілнікс Помполніус! Я стану могутніша, ніж усі вони взяті разом! — Тут вона повернулась і підозріло ушнипилася в Живчика. — А ти певний, що знаєш секрет? — запитала вона.

— Авжеж, — відповів Живчик. — І коли ти задовольниш мої вимоги, я тобі це доведу. Ти станеш можновладницею і такою багатиркою, що тобі й не снилося!

Матінка Товстобрюхперо скуйовдила пера і вп’ялася у Живчикові очі холодним некліпним поглядом.

— Ось ваша частка, сину Захмарного Вовка, — вирекла вона, добуваючи з кишені фартуха шкіряного капшука з золотими монетами і кидаючи його на стіл. — Але закарбуйте собі на лобі, Капітане Живчику. Тільки піддурите мене — я особисто подбаю про те, щоб спілка дізналася про ваше зухвальство. — Вона приплющила свої очі-намистинки. — Спілці катів буде особливо цікаво довідатися, що на них чекає новий предмет студій — і то студій щонайдокладніших.

Сонце вже було на спаді, коли Живчик залишив таверну «Дуб-кривавник». Укупі з Камінним Штурманом вони повернулися в док, витягли важку скриню із трюму «Вітроплава» і вирядилися через Нижнє місто.

На тісних загиджених вулицях панували спека і задуха, тож чимало власників рундуків та крамниць зачиняли свої заклади і лягали трохи здрімнути, як і годилося в пообідню пору. Перерва закінчиться на заході сонця. Один із них, проте, не зачинився, і коли Живчик та Камінний Штурман тарганили мимо скриню з бурефраксом, його гладкий, лиснючий від сала власник уродився на порозі.

— Ага! Ось ти де! — загорлав М’яло-Ряснопіт і ринув на Живчика.

Не довго думаючи, Живчик вихопив меча.

— Вступися, — спокійно промовив він, — а то пошкодуєш.

М’яло-Ряснопіт відступив, і в його очах промайнув ляк.

— Я… я і гадки не мав тебе кривдити… — заскиглив він.

Живчик зніяковіло блимав на переляканого крамаря. От тобі й пошуки пригод! На що він оце перетворився? Юнак мерщій скинув залізну рукавицю і, похнюпивши очі, простяг її салогубові.

— Ось, — сказав він. — Бери.

М’яло-Ряснопіт узяв.

— Що… що це? — прохарамаркав він.

— Здобич із Присмеркового лісу, — пояснив Живчик. — Рукавиця взялася фракспилом, якого стане для виробництва питної води тобі, твоїй родині та всім твоїм тваринам до смерті-віку.

М’яло-Ряснопіт провів пальцем по струменистому, наче рідина, порохові.

— Фракспил! — роззявив він рота. — Оце так так! Дякую тобі. Красненько дякую!

— Гадаю, відтепер справу з помагай-бідою можна вважати закритою?

— О, певно що закритою, абсолютно, цілком і повністю закритою! — запапляв М’яло-Ряснопіт. Живчик повернувся йти. — Може, я зробив би щось для тебе? — провадив крамар. — Якщо тобі потрібен якийсь екзотичний вид — я з-під землі дістану. Це буде мій подарунок. Кивни тільки пальцем.

Перш ніж рушати, Живчик озирнувся на нього.

— Може, я колись і вдамся до твоїх послуг, — промовив він.

Живчик і Камінний Штурман подалися далі і що більше наближалися до Санктафракса, то дужче калатало у хлопця серце. Зі страху чи з радощів — він і сам не знав. Аж ось вони опинилися під самим громаддям плавучої скелі, і Живчик уперше за весь час звів очі догори. Високо над головою висів великий кошик.

— Гей, там угорі! — нагукав він. — Я хочу відвідати Санктафракс.

Маленьке кутасте обличчя дрібногобліна визирнуло із-за краю кошика і видивилося вниз.

— На чиє запрошення? — поцікавився він.

— Нам до Професора Темрявознавства, — відповів Живчик.

Дрібногоблін прищулив свої сліпаки.

— Кажете, Професора Темрявознавства? — перепитав він. Кошик почав спускатися.

Живчик повернувся до Камінного Штурмана і всміхнувся.

— Поки що все йде добре, — прошепотів він.

Кошик спустився просто перед ними, і дрібногоблін зміряв їх поглядом із голови до п’ят.

— Сподіваюся, скриня не занадто важка?

— Куди легша, ніж буде незабаром, — зронив Живчик. — Ми повантажимося, якщо ти нам підсобиш.

Утрьох вони поставили скриню в кошика і повскакували туди самі. Далі дрібногоблін нагнувся, схопив держака корби та й давай крутити.

Кошик загойдався з боку на бік, перехнябився і сповільна відірвався від землі.

— Цікавий чолов’яга цей Професор Темрявознавства, — озвався дрібногоблін скигливим гугнявим голосом. — Без кінця ворогує із Найвищим Академіком. — Він скрива поглянув на Живчика в надії з’ясувати його думку, перш ніж провадити далі.

Живчик пирхнув.

— Узурпатор є узурпатор, — вирік він.

Камінний Штурман неспокійно засовалася. Санктафракс кишів нишпорками.

— А ким же ще йому бути? — відрубав, повертаючись до неї, юний капітан.

— Багато хто так гадає у вікодавньому плавучому місті, — глибокодумно закивав головою дрібногоблін. Він звів очі й зустрів Живчиків запитальний погляд. — Далебі, я не з тих, хто дослухається до пліток, — не вгавав перевізник, — але подейкують, ніби дні Вілнікса Помполніуса лічені.

Живчик мовчки слухав.

— Ясно, у всьому винен він сам. Він що, гадав, спілчани його цілуватимуть, коли він перестане постачати їх фракспилом? Га?

— А може, просто вже нічим постачати? — висловив здогад Живчик.

— Цілком з вами згоден. Якщо ні для спілчан, ні для академіків з нього жодного пуття, то скільки, по-вашому, він ще зможе чіплятися за владу? Га? — Дрібногоблін глибоко втяг у себе повітря. — Якщо вам цікава моя думка, саме спілчани й доберуться до нього перші. Ох, і не люблять же вони, коли їх водять за носа! — вигукнув він і з усього маху чикнув собі пальцем по горлянці. — Чи ясно я висловлююсь?

Живчик кивнув головою, але від коментарів утримався. Йому сяйнула думка: якщо Вілнікс Помполніус коли-небудь прибере до рук скриню з бурефраксом, то не тільки здихається всіх своїх клопотів, а й увічнить свою продажну владу.

Вони мовчки піднялися нагору, де дрібногоблін скочив на причал, щоб допомогти Живчикові та Камінному Штурману витягти їхній нелегкий вантаж.

— Пройдете оцією стежкою аж до кінця, а тоді візьмете ліворуч, — сказав він. — І вийдете просто на стародавню Вежу Дощознавців. Вона одразу впаде вам в око.

— Спа… спасибі, — подякував Живчик і вражено закліпав очима. Краса міста, розпростертого перед ним, приголомшила хлопця.

По-перше, те, що дрібногоблін називав стежкою, насправді виявилося широким проспектом, вимощеним у вигляді мудрованого орнаменту червоними, чорними та білими кахлями і лямованим обаполи вежами, злотосяйними у світлі призахідного сонця. О, що то були за вежі!

Одна не була схожа на іншу, проте не поступалася гожістю своїм сусідкам. Декотрі пишалися мінаретами, декотрі шпилями, траплялися й вежі, увінчані банями з мозаїкою із дзеркал та самоцвітів. Деякі мали башти із дзиґарями, ще деякі — дзвіниці. Одні могли похвалитися широкими вікнами із кришталевими шибами, інші — цілими гронами ромбоїдальних пройм. Одні були такі тендітні, що гойдалися на вітрі, інші — приземкуваті й дебелі.

Конструкція кожної вежі, звісно ж, залежала від того, якому факультетові чи школі вона належала. Про це свідчили й усілякі прилади та інша атрибутика, приладнані до стін. На одних вежах красувалися млинки, вітрові конуси та висячі ваги, на інших — сонячні годинники, флюгери, виски та латунні вимірювальні прилади. Ще на інших — хитромудра система підвісних пляшок різних відтінків блакитного кольору, які дзеленчали на вітрі.

Живчик глупів на довколишню пишноту з роззявленим ротом. Куди не кинь — скрізь блиск, вишуканість, досконалі пропорції. Що й казати, було на що подивитися! Шерега багато оздоблених колон. Закрутисті візерунки на портиках. Статуї, водограї — хіба ж це не дивно, що вода може прискати отаким фантастичним робом?! Широкі сходи. В’юнкі пасажі. Граційно вигнуті мости…

— Просто неймовірно, — зітхнув він.

Довкола сновигали туди-сюди академіки в мантіях. Переходили мости, бралися вгору і спускалися донизу сходами, рипали дверима веж: поодинці, парами, безладними шепітливими юрбами — усі з похнюпленими головами, заполонені кожен своїм клопотом і однаково байдужі як до навколишньої краси, так і до присутності юнака та якоїсь манії у каптурі, які повільно минали їх, угинаючись під вагою скрині.

Санктафракс уявлявся Живчикові місцем, де все підпорядковане науці, місцем відрубним і сповненим святості, але професори, науковці, лектори своїм поводженням доводили протилежне. Скрізь панувала атмосфера змовництва, таємного страху; щоразу, як Живчик порівнювався із вченими мужами, до нього долинали уривки тривожних розмов: «… однією ногою в могилі…», «… ланцюги довго не витримають…», «… ось до чого нас довів Вілнікс Помполніус…», «… можливо, я ознайомлю з вашими пропозиціями Професора Мрякощупізму…», «… у відкрите небо навік-віки…», «… щось треба робити…»

— Щось уже робиться, — пробуркотав Живчик, коли вони з Камінним Штурманом урешті дотеліпалися до кінця довгого звивистого проспекту. Вони звернули ліворуч і опинилися перед напівзруйнованою вежею.

Не ремонтований від того пам’ятного надвечір’я, коли Вілнікс, тоді ще учень-дощознавець, провів свій фатальний експеримент, осідок Професора Темрявознавства стояв майже весь у руїнах. Праве крило вежі знесло геть чисто, оголивши сходові кліті та приміщення. Зацілілий шпиль скидався на палець, яким руїна сварила небо.

Живчик і Камінний Штурман пошкандибали обсіяною вибоїнами бруківкою, що вела до дверей. Вони переступили поріг і поволокли скриню вгору сходами. По сходовому помістку другого поверху слалося світляне віяло. Живчик почапав на нього. Скромна табличка, прицвяхована до дверей, засвідчила, що вони прийшли, куди слід.

Живчик тихенько постукав.

— Ну, що там ще? — озвався стомлений голос. — Я вже виклав вам усе, що знаю.

— Професоре! — рішуче покликав Живчик.

— Я старий та немічний, — забідкався голос. — І дуже-дуже стомився. Дайте мені спокій.

— Професоре, нам треба побалакати, — напосідав Живчик і поторгав двері. Вони виявилися незамкнені, тож, незважаючи на подальші Професорові протести, гості зайшли. Ледве переступивши поріг, Моджін мерщій пустила свій кінець скрині і зі знеможеним «хух!» сіла на віко. Живчик опустив свій, звів очі на господаря, що сидів за бюрком — і з несподіванки роззявив рота. Професор Темрявознавства видавався двійником Професора Світлознавства, тільки й того, що був не в білих, а в чорних шатах.

— Ради Неба, хто ви такі? — вигукнув Професор, зриваючись на рівні. — Я вже гадав, що вернулася варта.

Живчик усміхнувся.

— Не такий то ви вже, бачу, й старий та немічний, професоре.

— М-м-м… м-м-м… м-м-м… — гарчав Професор, якому геть відібрало язика.

Живчик виступив наперед.

— Я Живчик, — відрекомендувався він. — А це Камінний Штурман. Ми удвох завершили пошуки, на які недавно було послано мого батька Квінтиніуса Вергінікса.

У Професора одвисла щелепа.

— Я, цебто ви… — Він заблимав очима. — Ви хочете сказати, що…

— Ми повернулися з бурефраксом, — оголосив Живчик.

Професор зірвався на ноги і кинувся до них через усю кімнату.

— Бурефракс! — вигукнув він. — Ти певний?

— На всі сто, — відказав Живчик. — Ваш колега, Професор Світлознавства, підтвердив це.

— Ото ще старий блазень! — пирхнув Професор, але Живчик завважив вологий блиск у його очах. — Що там ще стрельнуло в голову цьому пришелепуватому невігласові? — запитав він.

Живчик спустив очі додолу.

— Боюся, Професор Світлознавства мертвий, — стиха промовив він.

— Мертвий! — остовпів Професор.

— Перед смертю він доручив мені розповісти вам про бурефракс, — провадив Живчик. — Мовляв, я можу… на вас покластися.

— Мій давній друг… мертвий, — сумно зронив Професор. Він кволо усміхнувся. — Ну, що ж. Погляньмо, що там у вас.

Камінний Штурман підвелася і прoкволом відійшла вбік. Живчик ступив уперед і підніс віко. Професор Темрявознавства зазирнув досередини.

— Ах ти ж старий лісовий цапе! — заволав він у захваті. — Це таки бурефракс! Чудово! Пречудово. Але, бий його нечиста сила, як вам пощастило стільки його знайти? І чого всі кристали такі крихітні?

— Це довга історія, — відповів Живчик.

— І все ж я залюбки її послухаю, — вигукнув Професор. — Але спершу нам треба перенести бурефракс до скарбівні…

— Ні, професоре, — твердо сказав Живчик. — Попереду я маю вам дещо сказати. Час покласти край цьому фракспиловому безумові — раз і назавжди. — Він кинув оком у вікно на сонце, вже яскраво помаранчеве, зависле низько над обрієм. — Ба нам слід поквапитися. Мені потрібні ступка і товкач.

— Але…

— Ну-бо, Професоре, — наполягав Живчик. — Будь ласка!

Професор показав на мармуровий робочий стіл у далекому кутку світлиці.

— Ти знайдеш там усе, що треба, — сказав він. — Але…

— Дякую, — урвав Живчик.

Він схопив металевий шкалик і заквапився назад до скрині. Минаючи професора, зирнув на вікно.

— Скільки ще лишається до смерку? Смерку достотного?

— Ах, достотний смерк… — мрійливо протяг Професор. — Цей таємничий мент між світлом і темрявою. Він такий скороминущий. Такий невловний… Тільки на цій єдиній ділянці наших студій ми із Професором Світлознавства незмінно доходили згоди…

— Професоре! — різко урвав Живчик, поминаючи його дорогою назад. — Скільки до нього лишається?

Професор прочалапав до вікна і миттю прикинув у голові.

— Півтори хвилини, — ображено промовив він.

— Менше, ніж я гадав, — пробурмотів Живчик. Хлопець гайнув до столу і вибрав ступку. — Обережно, обережно, — прошепотів він сам до себе, висипаючи кристалики у гніздо. Потім ухопив із полиці найважчого товкача і скинув його над головою. — Професоре! — закричав він. — Негайно сповістите мене, коли настане ця мить достотного присмерку. Ясно?

Професор озирнувся. Живчик стояв над ступкою із бурефраксом, звівши над головою товкача.

— Ні, — мало не задихнувся він. — Зцапів абощо? Ти ж висадиш нас усіх у відкрите небо!

— Вірте, Професоре! — відповів Живчик. — І не спускайте очей із неба. Затямте: ні на мить раніше, ні на мить пізніше.

У світлиці залягла дзвенюча тиша, кожна мить видавалася вічністю. У Живчика занила рука, душу опосіли сумніви. Ану ж Професор Світлознавства усе таки помилився? Стяжка золотавого світла, що лилося у вікно, набула нового відтінку.

— Давай! — закричав професор Темрявознавста, нагло порушуючи моторошну тишу.

Живчик затамував подих і що було сили опустив товкача у ступку. Почувся глухий удар і хрускіт. Сяйнуло ярим блиском. Та й уже. А коли золотаве світло у вікні обернулося на бурштинове, Живчик глянув униз і побачив гніздо, повне струменистого, мов рідина, пороху.

— Вийшло, — прошепотів він. І зразу ж крутнувся, повертаючись до Професора. — Вийшло!

Професор Темрявознавства подріботів до нього, сяючи з радощів. Він зазирнув у ступку.

— Спершу бурефракс! Тепер фракспил! Бігме, я мушу себе ущипнути: ану ж це сон!

— Ба ні, не сон! — запевнив Живчик. — Бурефракс відновить рівновагу Санктафракса, а фракспил очистить питну воду! — Він повернувся і сміливо глянув Професорові в очі. — А тепер, коли рецепт успішно випробувано, залишається зробити ще одне, професоре, — Живчик притишив голос і споважнів. — Я маю план, як зробити, щоб таємниця безпечного виготовлення фракспилу ніколи не попала в нечисті руки. Але мені його не здійснити без вашої допомоги.

— Кажи, що робити, Живчику, хлопче мій, — відказав Професор Темрявознавства. — Кажи — і затримки за мною не буде.

Коли споночіло, Живчик і Камінний Штурман слідом за Професором покинули його робітню. Вони спустилися тими самими крученими сходами, буркочучи та охаючи, коли важка скриня товклася об стіни. На першому поверсі, замість вийти дверима, професор повів їх униз іще одним маршем сходів, а потім через вузький склепінчастий прохід вони потрапили в тунель. Там було темно й вільготно, і тільки тьмяне ліхтарне сяйво зі скрині освітлювало їм шлях.

— Крий Боже, запалювати смолоскип: це виведе бурефракс зі стану стійкої рівноваги, — остеріг Професор.

Вони все йшли і йшли: петляли туди-сюди, спускалися східцями та похилими переходами, помалу верстаючи свою дорогу до серця летючої скелі. Живчик відчував, як у нього за спиною дедалі пристає Камінний штурман. Він знав: її сила ось-ось вичерпається.

— Ще далеко? — запитав Живчик.

— Вважай, ми вже там, — відповів Професор. — Ще один закрут — і…

— Стій! Хто йде?

Професор зупинився як уритий. Живчик, — устежити в темних тунелях за чорною мантією було понад його спромогу, — з усього розгону наскочив на нього. Моджін тривожно рохнула і впустила скриню — просто собі на ноги, — після чого рохнула знов, тепер уже з болю. Серед цього всього шарварку вирізнився хворобливий Професорів голос.

— Це ти, Смілоголове? — запитав він. — Це я, Професор Темрявознавства. Мені треба пройти у скарбівню.

— Не можна, — пролунала похмура вартівникова відповідь.

— Я… Я… Даруйте, будь ласка, — зашкабарчав Професор. — Як ти смієш не пускати мене?

— Наказ Найвищого Академіка.

— Що? — вигукнув Професор. — Але ж ми обидва знаємо: провідник Вілнікс Помполніус ніколи навіть не снив поширювати на мене такий наказ. Тож-бо пропусти мене. Мерщій!

— Нікому не вільно переступати поріг скарбівні, — раптом оскаженів Смілоголов. — Ані спілчанинові, ані академікові. — Він підніс лампу до Професорового обличчя. — А вам і поготів. Такий наказ самого Вілнікса Помполніуса. Ба більше, ви повинні здати свій ключ.

— Здати ключ? Тільки через мій труп! — спалахнув Професор.

— Якщо вам кортить — що ж, так тому й бути, — почулася відповідь, од якої кров холола в жилах.

Лампа із брязком опустилася на землю, і Живчик почув шваркіт меча та дзвін кинджала, вихоплюваних із піхов. Через Професорове плече він приглянувся до вартівника, що зводив нанівець їхній намір.

— Плескатоголовець, — пробуркотав він сам до себе. — Як це я не здогадався?

Поки Живчик видивлявся на чванькуватого гобліна, — той увесь сяяв сережками, золотими зубами та лезами, — у грудях хлопцеві закипала шалена лють і зненависть. Як сміє цей дикун, цей плескатоголовий гоблін ставати їм поперек дороги, коли вони прибули з такої далечі і з такими трофеями і коли жар-птиця уже майже у жмені?

— Любий мій Смілоголове, — умовляв Професор. — Тут, либонь, якесь непорозуміння. Невже вам так важко впустити нас на хвилину до скарбниці? Жодна душа ніколи про це не знатиме і…

Ураз перед очима у Живчика поплив червоний туман. Він і собі вихопив меча з піхов і скочив наперед.

— Упускай нас, вовчої сучки сину! — заревів він.

На мить плескатоголовець отетерів, але тільки на мить. На губах його заграв лихий усміх, він прибрав бойової постави і навально порвався вперед, мірячи мечем Живчикові в горло. Той відсахнувся і відбив удар. Два мечі яро схрестилися, і — оглушений жахливої сили ударом — Живчик поточився назад. Смілоголов духом опинився біля нього, скажено гатячи мечем і порючи повітря кинджалом.

Живчик не витривав перед шквалом несамовитих, хвиських ударів. Надсадно дихаючи і похитуючись, він позадкував, якомога боронячись і хлянучи з кожною секундою. Нараз плескатоголовець цибнув праворуч і замахнувся своїм важким мечем зліва. Живчик був захоплений зненацька. Зашпортнувшись, він поточився вбік і стукнувся ліктем об стіну.

— А-а-а-а-а-а! — закричав він не своїм голосом, коли пекельний біль прошив його руку і шугнув униз по хребту. Меч брязнув об камінну долівку.

Смілоголов ступнув уперед, очі його палали. Він замахнувся мечем.

— Безклепкий дурнику, — просичав він. — Невже ти й справді сподівався побити мене — особистого драбанта самого Вілнікса Помполніуса, найлютішого і найстрашнішого вартівника у Санктафраксі? — Він стис держака меча, аж побіліли кісточки пальців. Лискучий шарлатовий язик пурхав по його тонких губах; очі яскріли… — Ох же ж і потішусь я зараз.

— Стій! — скрикнув Живчик. — Опусти меча!

Плескатоголовець вишкірився.

— Полохлива крихітка лісова миша у шкурі прехороброго ведмедиська, га? — бридко загигикав він.

— Вислухай мене, — вів далі Живчик, сягаючи до кишені свого каптана.

— Чи ти ба, яка підступність! — заревів плескатоголовець. — Зараз же вийми руку, а то я пришпилю тобі її до серця.

Живчик поволеньки витяг руку, являючи на світ Божий капшука — дарунок Матінки Товстобрюхперо. Відтак легенько забряжчав ним, виважуючи в долоні.

— Золото, Смілоголове, — оголосив він. — Десять золотих могли б стати твоїми.

— Поза всяким сумнівом, — погодився той. — Так само, як я міг би перерізати твою чарівну горлянку і загребти їх усі.

— Авжеж міг би, — не давав збити себе з плигу Живчик. — Але це не пішло б тобі на користь.

Плескатоголовець хвильку повагався.

— Що ти маєш на увазі? — роздратовано запитав він.

— Той, кому ти присягнув на вірність, не сьогодні-завтра розпрощається з булавою, — пояснив Живчик.

— Що? Вілнікс Помполніус. Ой, не смішіть мене! — вигукнув плескатоголовець. — Найвищий Академік?

— Підлий узурпатор! — буркнув собі під ніс Професор Темрявознавства.

— Спілчани проти нього, — провадив Живчик. — Професура проти нього.

— Але… але чому? — допитувався плескатоголовець.

— Чому? — встряв Професор Темрявознавства. — Бо він зостався як без фракспилу, запоруки добрих стосунків зі спілчанами, так і без бурефраксу, спроможного утримувати плавучий Санктафракс на місці.

Смілоголов мав збентежений вигляд.

— Але ж бурефракс є у скарбниці, — заперечив він. — Хіба не його Вілнікс наказав мені стерегти?

— А хто тобі боронить подивитися? — запропонував Професор і вручив йому важкого ключа.

Сліпаки плескатоголового гобліна звузились.

— А якщо це якийсь підступ?

— Тільки кинь оком! — нетерпляче нагримав на нього Професор.

Не опускаючи меча, Смілоголов підійняв лампу і потяг до входу в скарбівню. Він крутнув ключа у замку, натис на клямку і штовхнув двері. Потім просунув голову всередину і пильно розглядався на всі боки, не вірячи своїм очам. Нараз його почала душити лють.

— Порожньо! — прогарчав він. — Брехав, водив за носа, нікчема… Порожньо, хоч покотись!!!

— Вілнікс тебе дурив, — просто сказав Професор. — Так само, як і всіх.

— Ви тягли руку за неправою стороною, Смілоголове, — мовив Живчик із притиском і пояснив, чим це може на ньому окошитися. — І найпевніше тобі тепер не буде місця у Санктафраксі. А проте…

— Але ж я сном-духом не відав! — випалив Смілоголов. — Я робив своє діло, та й годі. Я…

— А проте, — повторив Живчик, — є спосіб викрутитися з цієї халепи, спосіб єдино можливий! — Він помовчав. — Із тебе хвацький січовик, Смілоголове.

— Не маю собі рівних, — погодився гоблін.

— І відданий тілом і душею, — вів далі Живчик.

— Так-так, — палко погодився плескатоголовець.

Живчик кивнув головою.

— Тоді ось моя пропозиція, — сказав він. — Ти пристаєш до команди мого піратського корабля. Але не як невільник. На борту «Позасвітнього гарцівника» не буде жодного раба чи там галерника. — Він стрельнув оком на шкіряний капшук. — Що ти на це скажеш?

Якусь мить плескатоголовий гоблін зберігав мовчанку. Потім по його широкому виду розповзлася усмішка. Його погляд зустрівся з Живчиковим.

— Скажу «так», — відповів він.

Живчик неквапом відрахував собі в долоню десять золотих.

— Але якщо ти спробуєш перейти мені дорогу, Смілоголове, тоді начувайся, — пригрозив він. — Як у Нижньому місті, так і в Санктафраксі не бракуватиме таких, кому кортітиме запопасти до своїх рук колишнього тілоохоронця Вілнікса Помполніуса.

— Можете на мене покластися, капітане Живчику! — запевнив Смілоголов.

— Сподіваюся, що можу, — сказав Живчик і, вдаривши з гобліном по руках, вручив йому монети. — Ласкаво просимо на борт, Смілоголове!

Професор, що спостерігав за цим торгом із певним збентеженням, виступив наперед.

— Ходімо, — озвався він. — Ми ще не довели свого діла до краю.

Живчик кивнув головою.

— Смілоголове, — звернувся він до гобліна, — беріться за другий кінець скрині. — Плескатоголовець не зрушився з місця. — Смілоголове! — гримнув Живчик. — Сподіваюся, ми не свідки першого об’яву бунтівної вдачі?

— Ні-ні! — сказав Смілоголов, підходячи до скрині. — Аж ніяк, пане, але… — Він стрепенувся. — Чому ця скриня так дивно світиться?

— Це бурефракс, — пояснив Живчик. — Ми принесли бурефракс. Спустошеній санктафракській скарбниці порожнювати вже недовго.

І справді, за хвилину скарбниця знову була повна. Посередині кола, викарбуваного в самому центрі зали, стояла скриня з бурефраксом.

— Але чому нічого не діється? — запитав Смілоголов.

— Лише в непроглядній, кромішній пітьмі бурефракс досягає своєї найбільшої ваги, — розтлумачив Професор. Він підніс віко скрині і прибрав ліхтаря присмеркового світла. — Ходімо, — сказав він. — Час не жде.

Ланцюжком — із Професором на чолі та Живчиком у самому хвості — вся четвірка рушила до дверей. Під час їхнього ходу ліхтар та лампа гойдалися, кидаючи кругом по залі, а також і на скриню, меткі темні тіні. Щойно бурефракс, опинившись у темряві, додавав у вазі, як світло з’являлося знов, потім, уже з новою тінню, він додавав у вазі ще більше. І за кожним її коливанням підлога скарбниці гойдалася і двигтіла.

— Хутчій! — крикнув Професор і пустився бігти.

Решта пішли за його прикладом, заточуючись і шкопиртаючи, оскільки підлога і далі ходила ходором. Діставшись дверей, Живчик наостанці озирнувся. Скриня видавалася сміховинно крихітною серед величезної зали. Невже її стане, аби уговкати цю могутню плавучу скелю?

— Живчику! — різко нагукав його Професор.

Живчик переступив поріг, ухопився за важку залізну клямку і прибив за собою двері, множачи відлуння у глибині темних тунелів. Ту ж мить долівка вислизнула з-під його ніг. Живчик відчув, як йому звело шлунок. У п’ятах похололо. З грудей вихопився зойк жаху.

Ще мить — і падіння рвучко урвалося. Запала тиша. Запанував супокій. Живчик повернувся до Професора Темрявознавства.

— То оце воно і є? — запитав він.

— А що ж іще? — весело відповів Професор. — Вистачило саме враз.

Живчик недовірливо похитав головою.

— Повір мені, — сказав Професор. — Отут, глибоко внизу, в самім осередді скелі ефект щонайменший. Але вгорі, на поверхні, у самому місті наслідки запевне виявляться катастрофічними. Запам’ятай мої слова: Санктафраксові уже ніколи не бути таким, як він був. Присягаю на чім світ!