Чотири танкісти і пес – 3

Розділ IX ВИНО

Удар групи генерала Штейнера у правий фланг Першої армії було відбито протягом кількох годин. Польські взводи й роти, атаковані батальйонами та полками, завзято оборонялися, виходячи з-під удару короткими перебіжками, відкривали вогонь із нових рубежів. Опір міцнішав з кожною хвилиною, у бій вступали полкові та дивізійні резерви, і водночас, тільки-но почався ворожий наступ, гітлерівські підрозділи й райони їх вихідних позицій атакував з повітря польський авіаційний корпус. Винищувачі, бомбардувальники й штурмовики зробили того дня вісімсот бойових вильотів.

Через кілька днів німці зазнали повної поразки; в битві наші війська швидко просувалися на захід, у бік головного напрямку боїв, на якому Перша армія, знищуючи точки опору й форсуючи щоразу нові водні перепони, тіснила ворога на північний захід од Берліна, до широкої низинної рівнини Гавелю.

У широкому потоці військ, між набитими піхотою машинами, гарматами різноманітного калібру й великими ящиками понтонів на тракторних причепах просувався «Рудий». На лівому крилі, тримаючись за гарматне дуло, стояв Віхура, показував перепони й допомагав Саакашвілі вести машину, лаючи при цьому сусідів у колоні, які намагалися випередити танк.

– Куди лізеш, недотепо? Хочеш капці загубити? Кос за звичкою сидів на башті, спустивши ноги в танк, і дивився вперед, а вряди-годи на карту, щоб не проґавити перехрестя, і заразом слухав Єленя.

– Говорю, прошу – і все даремно: Каже, що нікуди не піде, а тим більше до німця, – пояснював взводний, відштовхуючи командирові чоботи й підводячи голову.- Може, довеземо до тих гаубиць, що в Берліні, а звідтіля, як будуть по боєприпаси їхати…

– Густліку… – застережливо почав Кос.

– Таж вона маленька, багато місця не треба.

– Хіба не знаєш, що означають для танка вуличні бої? Не пам'ятаєш, як нам всипали в Празі? Хочеш ризикувати її життям?

– Ні, – відповів взводний.

Посмутнів і, подумавши, докинув:

– Віхура казав – їдемо на парад… Коли б його здихатися, то місце знайшлося б.

– Нам потрібен кулеметник. Густлік знову задумався.

– І то правда, – відповів і зник у танку. Скулившись, проліз під гарматою, став навколішки біля порожнього сидіння Віхури, за яким на подушку, вишиту трояндами та метеликами, поклали втомлені голови Гонората й Шарик.

– Панночко…

– Ні до якого Кугеля не піду. Не треба було мене забирати.

– Там, у Берліні, дуже небезпечно.

– Розумію, але тут добре, залізо товсте.

– Тут ще гірше. В такій сталевій коробці… – Хотів розповісти, як буває в танку, особливо під час вуличних боїв, але передумав і, змінивши тактику, почав з обіцянок: – Ще трішечки – і війна закінчиться, заїду по вас до Рітцена…

Хотів узяти її за лікоть, але дівчина заплакала. Шарик, який вважав, що завжди треба стояти на боці слабшого, застережливо гавкнув, Єлень одсмикнув руку. Саме в цю мить танк загальмував, почав сигналити.

Густлік повернувся на своє місце й висунув голову з люка.

– Щось сталося?

– Повертаємо на південь, до міста.

З-за танка вперед вирвалися мотоцикли, розвідники затримали порожні машини, які їхали з протилежного боку. Після боїв біля каналу в екіпажах мотоциклів лишилося тільки по двоє бійців, і кулеметники мали залишити кулемети, щоб регулювати рух на дорозі.

Дорога на хвилину опустіла, й підпрапорщик Лажев-ський жестом показав, що можна їхати далі. «Рудий» повернув, з'їхав з автостради на вузьке асфальтове шосе, яке біля невеличкого озера зникало в лісі.

З руїн розбитого будинку, де раніше, можливо, жив лісник, вистрибнув здичавілий кіт, перебіг дорогу перед танком.

– Хай йому грець! А собаку для чого возите? – вилаявся Віхура, повертаючи голову до башти. – Чорний кіт нічого доброго не віщує.

– То повертай назад! – порадив Густлік. – Я тобі потім розповім, що було в Берліні.

– Задалеко назад повертати, – вередливо промовив Франек. – Ноги намуляю.

Густлік вліз у башту, зупинився і, завагавшись на мить, постукав у вичищений до блиску чобіт командира.

– Янеку!

– Ну?

– Ти б не міг пояснити тій дівчині? В тебе так розумно виходить.

– Я її на танк не підсаджував. Коли б кожна дівчина…

– Янеку! – грізно вигукнув Густлік.

Поманив рукою, а коли сержант нахилився, вхопив його за мундир на грудях.

– Кожна? Прошу тебе, думай, що говориш. Гонората – моя наречена.

– А вона про це знає?

– Вона? Ні.

– То скажи їй.

– Гаразд, скажу. А залишиш її?

– Ні. Я ж Марусю в танку не вожу.

Густлік знову скулився, пролазячи під гарматою до Гонорати, і заявив:

– Командир звелів сказати, що ви, панночко, моя наречена.

Дівчина підвела голову з собачої подушки, витерла сльозу, вхопила Єленя за чуприну, притягла до себе й поцілувала в обидві щоки.

– Правда? – запитала, осміхаючись так, аж у танку посвітліло.

– Щоб я кінця війни не діждав, коли брешу.

– Але… – дівчина, відчувши міцніший грунт під ногами, почала вередувати: – Але заручин не було і персня ви мені не подарували.

– Де я тобі тут перстень знайду, – зітхнув Єлень. Саакашвілі, відірвавшись на хвилину від керма, штовхнув друга кулаком у бік і, понишпоривши в ящику за сидінням, сунув йому в руку гайку.

– Хіба такого… – зорієнтувався Густлік. – Танкового.

– А такий дійсний?

– Зв'язує міцніше, ніж золотий, – докинув Саакашвілі, шкірячи свої білі зуби.

Якусь хвилину він приглядався до дівчини, що враз ніби погарнішала, а, глянувши знову на дорогу, різко загальмував.

– Що ти робиш? – гримнув Густлік. – Адже людей, а не картоплю везеш.

– Якого чорта! – залементував грузин, вихилившись до пояса з люка.

– Шорта? – весело перепитав худий високий чоловік у береті, який вибіг на середину шосе й затримав танк. – Les Russes? – Відхилився, глянув на башту і, побачивши орла, заговорив: – Polonais… Viva la Pologne! Vive la liberte!

Мотоцикл Лажевського, що мав їхати попереду «Рудого» і розвідувати дорогу, розвернувся й помчав назад.

Віхура стрибнув з танка на землю і недовірливо глянув на незнайомця.

– Чого тобі треба, ля франсе? Пуркуа тут стоїш? Француз однією рукою обійняв його, а другою натиснув на живіт капрала.

– Niks?

– Niks не дістанеш, – відповів Франек, думаючи, що той просить їсти.

– Vin, – француз показав, буцімто вихиляє склянку. – Bien?

– Bien, але нема. Niks vin.

– Le vin, le cochon, – намагаючись порозумітися, француз зарохкав, удаючи порося. – Venes, Polonnais! – тяг Віхуру за руку.

Танкісти й мотоциклісти зацікавлено дивилися, як ті двоє, переплигнувши рів, помчали поміж кущами й зупинилися край лісового яру, над яким здіймався димок і тремтіло нагріте повітря.

– Панове! – гукнув Віхура. – Він не просить, він запрошує. Тут його друзяки печуть таке порося, що на всю роту вистачить.

Кос стрибнув з танка, підійшов до Лажевського.

– Як гадаєш? Все одно десь треба зупинитися на обід…

– Хай буде. Тут усе готове, менше часу згаємо. їжте, а я зі своїми повернуся за півгодини.

– Куди ти? А обід?

– Залиште нам.

Підпрапорщик наказав одному кулеметникові злізти з мотоцикла й стати на посту біля танка. Решта помчали вперед по шосе.

Французи зустріли танкістів радісно, обід заповідався чудовий, проте Кос одразу збагнув: якщо він і не змарнує часу, то й не заощадить. Пожалкував, що згодився на пропозицію француза. Проте відступу не було – французи образились би смертельно, та й без Лажевського їхати не можна.

Не минуло й п'ятнадцяти хвилин, як обід перетворився на справжній бенкет.

– Геть війну! Хай живе мир! – виголошував тости худий француз, наливаючи в склянки вино з чималого барильця.

– Геть! Хай живе! – повторювали двоє його товаришів, патлатий і лисий, обидва низькі на зріст.

Французи перехиляли склянку за склянкою, а наші тільки піднімали свої склянки, зиркаючи на Коса, який лише зрідка присьорбував вино.

– За мир! – радісно виголосив Саакашвілі. – Геть війну, і хай живе мир! Я вже не можу прикидатися, повинен випити, – похитав головою і вихилив до дна.

– Що вони думатимуть про поляків, хай йому грець! – зітхнув Віхура, проте не зважився не лише випити, але й глянути на Коса.

Густлік спершу пив поволі, потім, дивлячись на грузина, взяв розгін, але Гонората, яка сиділа поряд, притримала його за руку.

– Раніше ви самі доливали, – жалібно промовив хлопець.

– Командир не дозволяє.

– Командир тепер забороняє, а не пам'ятає, як сам півкадібця випив, а другу половину вилив.

– Пам'ятаю, – сказав Янек. – Пам'ятаю, але не дозволяю.

– Я тобі, Густліку, теж не дозволяю. Тепер у мене інші права, – блиснула надітою на палець гайкою Гонората, – танковий міцніший од золотого.

– Quatre vingt chasseurs, quarte vingt chasseurs! – французи виспівували веселу пісеньку про вісімдесят стрільців та їхні любовні пригоди.

– Де ж ти, моя Суліко? – вторував їм підпилий грузин.

Лисий підвівся, підійшов до городницького візка, на якому вони везли своє майно. Понишпорив у ньому й витяг гармонію.

У Томаша проясніло обличчя, а руки самі потяглися до інструмента, але, зустрівшися поглядом з Косом, хлопець зрозумів, що так не випадає, і вдав, буцімто захотів м'яса.

Француз, який не зовсім твердо стояв на ногах, заграв веселий паризький вальс. Його патлатий товариш запросив Гонорату на танець.

Саакашвілі простяг руку до барильця, а коли високий наповнив його склянку, виголосив тост:

– Друзі! Нам перебіг дорогу чорний кіт. Кіт малий, танк великий, і взагалі: забобони – опіум народу. Досить плюнути позад себе, випити з представниками виз-болєних європейських народів – і нічого вже не трапиться, бо війна закінчиться ще перш ніж ми до проклятого Берліна доїдемо… Чому так сердито дивишся, командире? Чого брови насупив? – звернувся до похмурого Коса. – Коли хочеш, можу замовкнути.

Одним духом вихилив до дна, поставив склянку й зааплодував Гонораті та патлатому, які скінчили танцювати. Потім сам, підспівуючи, став пританцьовувати, а гармоніст, збагнувши, що до чого, заграв танець із шаблями.

Гонората, всміхаючись, дивилася на грузина і плескала в такт долонями.

– Добре танцює, – сказала Густлікові.

– Ви краще.

– Я б краще танцювала, якби коса в мене не розв'язалася.

– Є, є! – вигукнув щасливий Єлень, засовуючи руку до нагрудної кишені. – Ви загубили в генеральському автомобілі, а я знайшов і на серці заховав.

Він вивернув кишеню: два пістолетні патрони, шматок кабелю та мотузки і – о жах! – аж три стрічки: дві блакитні і тільки одна червона.

Кілька напружених секунд обоє мовчали, а потім дівчина тихенько заговорила:

– Ви, пане Густліку… Ви кожній так само… – сльози не дали їй закінчити, і вона, закривши обличчя фартушком, побігла вгору узбіччям, де стояв «Рудий».

За нею кинувся Шарик, думаючи, що то. гра Вони разом підбігли до танка й залізли в люк.

Почулося рокотання моторів – то поверталися мотоциклісти Лажевського. Кос пішов їм назустріч.

– Пообідаєте.

– По дорозі мої поїдять, будуть мінятися. Зараз у мене повний комплект людей.

– Звідки взяв?

– Наздогнав санітарні машини й забрав. По-перше, то мій взвод, по-друге, – вони в тил їдуть. Генерал виділив ще свій транспортер для захисту, а в ньому Лідка біля рації. Ота гарна лікарка питала про тебе. А тут весело було? – він обвів очима товариство.

– Не дуже, – відповів Кос.

Саакашвілі саме цілувався з французами, які показували йому фотографії, уперто й голосно пояснюючи:

– Maman… Papa… Ma femme…

Черешняк тримав уже в руках гармонію, перевіряв баси й тільки собі знаною мовою пояснював щось патлатому. Густлік підсів до барильця і, наливши склянку, промовляв до високого худющого француза:

– Випий зі мною, ля франсе. Все пропало через оті дурні стрічки. Зрозумів?

Кос повернувся спиною, щоб не бачити цього всього. Витяг трофейну карту Берліна та його околиць.

– Ти з якого боку повернувся?

– З півдня, – осміхнувся Лажевський. – Зовсім не зустрічав військових підрозділів.

– Наші пішли вже на захід. Росіяни повернули на Берлін, тож, мабуть, тому, – промовив Янек.

– Порожньо, – повторив підпрапорщик. – Нема кого про сестру запитати…

До танка підійшов Черешняк з гармонією.

– На що обміняв? – спитав Янею.

– На автомат.

– Ти зброю віддав?

– Хіба її мало? Та й не свій давав, але він не взяв. За те, що визволили, віддав.

Допомагаючи один одному, з яру вилазили Саакашвілі та Єлень, який ніс на плечі барильце.

– Екіпаж! – скомандував Кос.

Танкісти виструнчились. Густлік хвилину вагався, не знаючи, що робити з ношею, але під твердим поглядом Коса поклав барильце на землю. З танка вистрибнув Шарик і, зрозумівши наказ, теж сів на задні лапи по формі «струнко».

З люка визирнуло мокре від сліз обличчя Гонорати.

– Мені теж вилазити?

– Ні, – сказав Кос- Панна Гонората – до переднього кулемета. Віхуро, вас команда не стосується?

– Адреси ховаю, громадянине сержант. Записав, бо якщо доведеться бути в Парижі…

– Поведете танк.

– Слухаюсь.

– Черешнику, на своє місце!

З лісу повилазили французи, тягнучи й штовхаючи свій візок під трикольоровим прапором.

– Vivent les braves Polonais! – гукали хором патлатий та лисий.

Французи подалися геть, штовхаючи візок, а мотоциклісти й танкісти махали їм руками на прощання. Лише Григорій та Густлік стояли нерухомо, бо ніхто не скомандував їм «вільно».

– Шарику! – покликав Кос з башти танка. Пес стрибнув у люк і зник під бронею.

Вже стугоніли заведені мотври мотоциклів, загув танковий двигун. Лажевський підняв долоню, що готовий. Кос жестом наказав йому рушати і лише після цього, дивлячись убік, скомандував:

– Обидва ззаду на броню!

Хлопці підбігли до «Рудого». Механік стрибнув на танк, а Єлень удав, ніби хоче повернутися по барильце. Цю ж мить Янек вистрелив з пістолета, і на асфальт тонким струменем полилося вино.

– Віхуро, вперед!

«Рудий» рвонув з місця. Знизу, біля гарматного затвора, виглянула Гонората і, вхопивши Коса за ноги, підняла вгору ясне веснянкувате личко.

– Я назавжди залишаюсь?

Янек простиг їй руку, підняв дівчину й посадив біля себе на башті.

– За першої ж нагоди поїдете в тил і там почекаєте. Останні дні бувають найгірші. Моя наречена в госпіталі, а я не плачу, а радію.

Коли піднімав дівчину, вона помітила, що командир танка має на пальці персня.

– То від неї?

– Сам випиляв у госпіталі, подарував. А тепер вона мені дала його на кілька днів, до кінця війни.

Гонората присунулась ближче і, оглянувшися, приглушеним голосом спитала Янека:

– Забере після війни? Можна йому вірити?

Вона крутила на пальці гайку, подаровану Густліком.

Кос повернувся з грізною міною, глянув згори на винуватців, які, хоча ще сердились, але вже й журилися; а потім так само тихо відповів:

– Можна. Із ста кілограмів ваги дев'яносто щирості та доброти.