Чотири танкісти і пес – 3

РОЗДІЛ VIII ДОПОМОГА

На території колишнього табору в Крейцбурзі після бойової тривоги всі заметушилися. Санітарні машини виїздили в найнебезпечніші місця, розвідники поставили кілька кулеметів у вікнах фабрики, козли, обмотані колючим дротом, повернули на попередні місця, залишивши в брамі вузьку круту стежку для в'їзду.

Все це скінчилося за чверть години – не більше. І знову – тиша, погідного сонячного дня; навіть трохи нудно стало. Гуркіт гармат на сході затих, мовби зупинився на місці; схоже було – той німецький клин, про який ішлося в наказі генерала, наткнувся на твердіший матеріал, притупився й застряг на місці.

Всі потроху заспокоїлися, завели розмови з сусідами. Порозстібали мундири і вигрівалися на сонці.

«Рудий» стояв напоготові на розі табору поміж стінами, які утворювали прямий кут. Танкісти збили верхню частину, муру, щоб вільніше маневрувати гарматою. На башті, спустивши ноги в люк, сидів Янек і в бінокль оглядав околицю. Хлопця турбувала доля Густліка й Лажевського, які опинилися в розташуванні ворога.

– Щось довго взводного не видко, – вихилившися з люка, казав Томаш, мабуть, уже втретє.

Внизу біля танка Віхура й Саакашвілі залицялися до вродливої лікарки, ніби забувши про все на світі.

– Ви, панночко хорунжа, може, й не повірите, але наш танк – найславетніший в усій армії, – заявив Франек.

– Наш танк, – підкреслив Григорій.

– Наш, – підтвердив капрал. – Власне кажучи, цей табір визволив наш екіпаж.

– Наш.

– Я ж і кажу, що наш.

Саакашвілі, якому важко було перебалакати Віхуру, та ще й польською мовою, відштовхнув його вбік.

– Очі твої горять, мов зорі в літню ніч, губи твої рум'яні, мов ягоди кизилу, – пішов в атаку грузин.

– Ми ж не пили на брудершафт, – удавано обурилася лікарка.

– Коли хочеш, можемо випити. Слово «брудершафт» тут не підходить, бо ми не брати. Грузини кажуть «вахтангурі».

Григорій у запалі підняв руку, а Томаш, перехилившися з танка, подав йому склянку вина і вже наливав другу.

Дівчина сміялася, не знаючи, чим одмагатися.

– Зараз і собі принесу, – сказав Віхура…

– Не лізь до танка, – застеріг його Григорій.

– Чому?

– Бо там задуха.

Всі засміялися, правда, водій досить кисло, а лікарка несміливо, не знаючи суті справи.

– Такого симпатичного екіпажу я ще не стрічала, – говорила дівчина, позираючи на Янека. – А що ми будемо пити? – спитала в грузина, не зводячи очей з Коса.

– Іспанське трофейне вино, – втрутився Віхура.

– Вахтангурі! – сказав Григорій.

– З усім екіпажем?

– Звичайно, – відповів Янек. – Тільки Шарика немає.

– Кого?

– То наш собака. Я його зняв з поста, а він пішов і ще не повернувся.

– Невеликий клопіт, – буркнув Віхура, – однаково не пив би.

– Хто знає, – осміхнувся Кос, пригадуючи нічну пригоду в Чорному лісі.

Хотів був зіскочити з танка, але затримався, вдивляючись перед себе.

– Магнего мчить сюди. Без Густліка, але Гоно-рату везе.

– Залишив Єленя на дорозі й повернеться по нього, – заспокоїв Григорій, цокаючись з лікаркою склянками. Схрестили руки, випили по ковтку. Поцілував Саака-швілі губи стиглого кизилу, але не так міцно, як хотів, бо дівчина відсахнулася.

– Григорій.

– Ірена.

Простягла руку зі склянкою до Коса, але підійшов Віхура, заступаючи дорогу Янекові. Кос не звернув на це уваги, бо дивився туди, де Козуб біля важкого танка влаштував свій командний пункт. Перед поручиком стояв Лажевський, і навіть з такої відстані Янек угадував у його постаті напруження, хоч слів, звичайно, не чув.

А там доходило до конфлікту.

– Отже, важких танків не даєте, громадянине поручику, людей для оборони мосту теж? – обурювався підпрапорщик.

– У регулярній армії не заведено двічі казати одне і те ж, – цідив слова Козуб, – але я повторюю: можете взяти три мотоцикли та середній танк. Оборонятимете міст, а якщо підійдуть більші сили противника, спробуєте пошкодити міст і відступити на Крейцбург.

– Там одна людина тримає оборону, може загинути, ймовірно, що вже загинула, а оці тут байдикують! – Данило показав на санітарів, які розташувалися під стінами концтабору.

– Я дістав завдання обороняти табір і його вчорашніх в'язнів, – сказав Козуб, випростався і крижаним голосом додав: – Ще одне слово – й ви будете командувати взводом.

Лажевський якусь мить змагався сам з собою, щоб не скипіти, але врешті мовчки віддав честь і за статутом повернувся кругом. Залишивши здивовану Гонорату, яка весь час підтримувала трофейний мотоцикл, побіг до розвідників.

– Третій відділ, заводь машини! – кричав так голосно, що чути було біля «Рудого».

– Григорій, Франек, Томаш, – перераховувала лікарка, а Черешняк тим часом доливав їй вина до майже порожньої склянки. – Тепер з тобою вахтангурі, – усміхнулася до Янека.

– Його не варто цілувати, – підступно мовив Віхура.

– Чому? – примружила кокетливо очі лікарка.

– Він заручений. Наречена в госпіталі.

– Гарна?

– Руда. Марусею Вогником звуть.

– Різана рана на передпліччі, – відразу пригадала лікарка. – Її привезли разом з Шавеллами.

– До вашого госпіталю? – Янек аж підстрибнув з радощів. – Як вона себе почуває?

– Добре. Молодий Шавелло доглядає її, послуговує і так дивиться…

Гуркіт моторів заглушив останні слова – три мотоцикли з причепами під'їхали до танка. Лажевський випростався і гукнув з першого мотоцикла:

– Єлень один обороняє міст, їдьте за ним. Іспанець дозволив.

Не чекаючи на відповідь, махнув рукою; водії рвучко зрушили з місця, аж гравієм сипнуло з-під задніх коліс.

– У танк! – наказав Кос. – Запустити мотора! Екіпаж миттю зник у танку, загув двигун. Ірена ступила два кроки назад – од вихлопних газів.

Сигналячи, «Рудий» покинув свою позицію, розчавив гусеницею пляшку з недопитим вином, кинуту поспіхом на землю. Повільний ще і, здавалося, незграбний танк повертався на місці. Янек виглянув з башти, махнув лікарці, а та підняла склянку й випила до дна за успіхи всього екіпажу.

Танк швидко перекотив свій сталевий корпус через табірний майдан і уповільнив хід, повертаючи в браму.

Гонората гукала до Коса, але він не чув, отже, кинувши мотоцикла на землю, дівчина побігла за «Рудим», наздогнала його, коли минав браму, прикрашену різнобарвними прапорцями. Вхопила за буксирний канат, скручений позаду танка, зграбно, мов сарна, стрибнула на «Рудого», не помічена Янеком, який зник у башті й зачинив за собою люк.

Танк набирав швидкість і тепер скидався на грізного, темного слона з невеличким барвистим бантом на хребті.

Заплющивши очі й прикривши голову лопаткою, Єлень чекав на удар кулі. «Коли ще потім вистачить сил, і гренадер підійде близько, то так рубону його по носі, як отого першого», – думав хлопець.

Чекав дві, може, три секунди, а потім раптом кулі перестали цмокати над головою, засвистіли вище й густо, а одна вдарила в ескарп з того боку, звідки наступали німці. Густлік зрадів, бо збагнув – то б'ють наші з-за каналу і не менше як три кулемети.

Обережно висунув голову, щоб од своїх не перепало, глянув навколо, Кулемети притиснули цеп до землі. Під захистом їхнього вогню один мотоцикл мчав через міст, але з лісу вже почали пострілювати німці, подекуди підривалися гренадери. Троє добігли до протитанкового рову поряд з окопом Єленя, стрибнули вниз, щоб сховатися від вогню та зустріти кулями мотоциклістів, які швидко наближалися.

Густлік, зсунувшись з ескарпу, кинувся на них ззаду. Рубонув одного лопаткою, аж держак розколовся, другому ударом ноги вибив із рук автомата.

На узбіччі з'явився мотоцикл із порожнім причепом і, з'їхавши до половини схилу рову, щоб уникнути обстрілу противника, різко загальмував. З заднього сидіння сплигнув Лажевський і, блискавично прицілившись, кулею з пістолета повалив гренадера, який готувався до пострілу.

Тим часом той роззброєний кинувся до Єленя з ножем. Густлік ухопив його лівою рукою за підняту до удару праву, а правою ударив знизу в підборіддя.

Лажевський встромив до рота два пальці, пронизливо свиснув і махнув рукою.

Густлік розумів – дорога кожна мить. Він ухопив німецького автомата, кількома стрибками опинився біля мотоцикла. Встиг іще зиркнути на прапорець-годинник, застромлений в мерседес: тримався сам, без підмоги, добрих сорок хвилин.

– Гарний автомобіль! – вигукнув підпрапорщик. Утрьох з водієм ухопили мотоцикла, повернули його назад і підштовхнули до краю рову.

– Гонората – гарна дівчина, – підштовхуючи машину, сказав Єлень. – Правда?

– Що правда, то правда!

Колеса натрапили на твердий грунт, мотоцикл рвонувся вперед. Водій стрибнув на сидіння, ліг грудьми на бак, аби зменшити ціль для ворога. Лажевський, ногами тримаючись за сідло, низько нахилився, як під час гонок на повороті. Густлік пригнувся в причепі, повернувся назад і довгими чергами стріляв по цепу, що заліг на землі.

Під лісом блиснуло, і снаряди, пущені прямою наводкою, завили над їхніми головами. Два пролетіли вгорі, один зачепив за насип, одбився рикошетом і вибухнув угорі, мов шрапнель.

– Гармати! – крикнув Лажевський.

– Танки, – відповів Єлень.

Перед самим мостом їх наздогнали гвинтівочні кулі. Голосно луснувши, лопнула шина, й мотоцикл так різко занесло вправо, що водій насилу встиг вирівняти його, ледве не врізавшись у бар'єр моста.

– Капут! – крикнув Лажевський.

– Міст, – відповів Єлень.

Як на команду, обидва стрибнули на повному ходу з мотоцикла, що, хляпаючи пошматованою гумою, встиг перекотитися за насип.

Кулі дзьобали по мосту, поручні відлунювали металевим брязкотом. З насипу відповідали польські кулемети й автомати, проте їх було замало, щоб надійно прикрити Лажевського та Єленя, які короткими рвучкими перебіжками доскочили до коловорота, вхопили за держаки й почали повертати рипучий механізм.

Потрібні були максимальні зусилля, щоб підняти важкі половини мосту. Хлопців трохи прикривала металева балка конструкції, але вона не була надійним захистом. У повітрі свистіли кулі, гриміли гармати з німецьких танків, які вже рушили в атаку.

Підпрапорщик побачив, як перша машина, підійшовши до проходу в протитанковому рові, уповільнила хід й почала опускати вниз свою квадратну морду.

– Гарний був той мерседес.

Густлік також помітив танк, що з'їжджав із насипу.

– Мало що залишиться від Гоноратиного фарфору. Лажевський побачив верхівку башти, потім з рову висунулося дуло.

– Зараз нам всиплять.

Виїжджаючи з рову, танк виволік за собою рештки чорного мерседеса. Коли, видираючись нагору, повернувся боком, над насипом різко гримнула гармата, й червона вогняна пляма закрила ворожу машину.

– «Рудий!» – радісно вигукнув Густлік.

Випустивши бронебійний снаряд, Янек помітив у прицілі на першому плані неясні обриси крила підйомного мосту, яке так само підіймалося вгору. А далі повільно сповзала у рів «пантера». Танк, що їхав за нею, увімкнув задній хід і почав одступати.

– Ще раз! – наказав Янек.

– Готово, – відповів Томаш, закриваючи затвора.

Блиснуло, гук ударив у вуха, мов боксерська рукавиця, віддача відкотила дуло назад, брязнула викинута гільза.

Німецькій машині влучило в гусеницю; риючи боком пісок, танк з'їхав з неї.

– Бронебійним!

«Рудий», прикритий земляним валом, стояв, зіп'явшись гусеницями на насип. Гармата здригнулась, трохи піднялася вгору, й різкий звук знов пролунав у повітрі.

Гонората, що сховалася за баштою, ще більше скулилася, затулила долонями вуха.

Блискало й гриміло раз у раз, тремтіла од віддачі броня, але дівчина й не думала тікати. Ворушила тільки губами, немов когось кликала або молилася, і заплющувала очі.

Коли розплющувала їх, то бачила – від Крейцбурга прибуває підкріплення: з машини сплигували піхотинці, тягачі розвертаючись, установлювали гармати на вогневі позиції. В небі пролітало щораз більше літаків, з-за каналу долинав свист бомб, гриміли вибухи.

Час од часу вибухали снаряди, кидаючи вгору чорні фонтани. Густо хурчали осколки. Один навіть упав на броню, закрутився, мов джміль, і попік Гонораті пальці, коли вона з огидою скидала його додолу.

До того башта, за скоби якої трималася Гонората, поверталася то вправо, то вліво, тягнучи за собою дівчину. В голові почало паморочитися, туман застилав очі.

Все це тривало дуже недовго і водночас – дуже довго. Потім запанувала цілковита темрява, а коли дівчина розплющила очі – побачила поряд блискучу гусеницю і заболочені колеса «Рудого», а над собою – добродушне стурбоване обличчя Густліка, який тер їй скроні мокрою ганчіркою.

Гонората всміхнулася, спершу очима, а потім усім круглим, веснянкуватим і замурзаним личком.

– Я відвіз її і залишив у Крайцбургу під опікою поручика, – виправдувався Лажевський.

– Якби постукала по броні, то я б її сховав, – докинув Янек.

– Чому не пересиділа в безпечному місці? – лагідно запитав Єлень, який дуже зрадів, побачивши,, що дівчина прийшла до тями.

Гонората зашарілася з радощів, а потім, примруживши очі, знічено відповіла:

– Я знала, що до танка ви, пане Густліку, неодмінно повернетесь.

Янек, усміхаючись, дивився на цю пару з башти «Рудого», але раптом споважнів, глибоко насунув шоломофона,,щоб краще чути, і за хвилину передав у ефір:

– Я «Рудий», зрозумів вас, Списе. Виконую! – І, звернувшись до екіпажу, подав команду: – Всі на свої місця! Генерал кличе. Тебе, Магнето, теж.

– Візьмете? – запитала налякана Гонората.

– Звичайно, – пробурмотів Густлік, підняв її й поставив на танк.

Ще не встигли залізти в машину, як Григорій зрушив з місця і, даючи задній хід, повертав танк.

На тому боці каналу залишилося бойовисько: догоряло кілька танків і транспортерів, лежали вбиті. Через опущений міст крокувала піхота, їхали гармати. Над лісом, до якого відступали гренадери, кружляло зо два десятки штурмовиків, скидаючи бомби й ракети.

Генерал оддав мікрофона Лідці, що сиділа в бронетранспортері, оснащеному високою щоглою радіостанції. Жестом стримав санітарів з носилками, на яких лежав увесь забинтований Козуб.

– Не опритомнів?

– Ні, – відповіла лікар Ірена, скидаючи гумову рукавичку й білий фартух, в якому робила перев'язку.

– Довезете живим?

– Постараюся.

– Дев'ять років у боях. Було б схоже на те, що, перепливши море, потонув, входячи до порту.

Останні слова генерал сказав скорше до себе, ніж до неї. Хвилину мовчав, а потім наказав командирові транспортера:

– Вирушайте за ними.

– Почекайте трохи, – попросила Лідка, – поїдемо разом з «Рудим».

– Не по дорозі. Проведете санітарну колону до госпіталю і надвечір повернете до штабу армії.

– Громадянине генерал, – сказала Лідка, підвівшися й перехилившися вниз з транспортера, – я мушу побачити Янека, хоч на п'ять хвилин, хоч на дві, повинна йому сказати…

Обірвала, ковтаючи сльози, відгорнула пасмо шовковистого волосся, що впало на обличчя.

– Щось сталося? – різко запитав командир.

– Так, – кивнула головою і зважилася сказати правду: – Я бачила його рапорт…

– Але ж він не тобі адресований, – підняв брови і зморщив лоба генерал.

– Я ненароком… Коли клала до планшетки, конверт одкрився, і в першому ж реченні я побачила…

Лікар Ірена, завантаживши останню санітарну машину, підходила доповісти про готовність до від'їзду. Генерал жестом дозволив їй рушати і знову звернувся до сержанта – командира транспортера:

– Довго ще тут будете муляти очі?

Броньована машина рвучко зрушила з місця і першою виїхала за стіни табору. За нею – мотоцикли й санітарні машини.

Генерал постояв на місці, а потім пішов майданом до брами, минаючи кількох забитих у плямистих шіящ-па-латках і касках. Кілька метрів за ним, мов вірний кінь, сунув одкритий газик, у якому, крім водія, сидів автоматник.

З-поміж погнутого риштування брами вистрибнув Шарик, побіг назустріч – привітатися з другом, якого вже кілька днів не бачив.

– Що ти тут робиш? – здивувався командир, смикаючи його за шерсть. – «Рудий» воює, а ти вештаєшся?

Собака гавкнув, заскавчав, намагаючись розповісти про свою ранкову пригоду з шапками, але не дуже це йому вдалося.

– Трохи розумію, але не все, – відповів генерал. – Почекай.

Не встигли ще всі санітарні машини від'їхати, коли, сигналячи, повз них, проти течії, протиснулась невеличка колона мотоциклів і зупинилася під стіною.

– Струнко! – скомандував Лажевський і доповів: – Громадянине генерал, міст утримали. В третьому відділі одного вбито, двох поранено. Решта взводу…

– Решта твого взводу прикриває санітарну колону, – урвав його командир. – Де танк?

– Зараз буде, – зиркнув назад через плече підпрапорщик і додав: – Взводний Єлень відбив першу атаку, під час другої підтримали його наші мотоциклісти, потім «Рудий», а незабаром підійшли військові підрозділи. Ми не пропустили фриців через канал, а тепер їх так авіація трощить, що тікати почали, наші їх переслідують. Якби поручик Козуб пустив важкі танки й весь мій взвод…

– Решта вашого взводу допомагали відбити атаку диверсійної групи. Табір заміновано, вони повинні були висадити його в повітря, – генерал показав на вбитих у плямистих плащ-палатках. – Козуб дістав дві кулі в груди.

– В груди… – повторив Лажевський, насупивши брови.

Загув двигун, з'явився танк. Генерал підвів руку, і «Рудий» зупинився перед брамою. У відкритих люках показалися голови танкістів.

Кос стрибнув додолу, підбіг і став струнко перед командиром, удаючи, що не бачить Шарика, який силів біля ноги.

– Дякую за те, що втримали міст, – звернувся генерал до танкістів і мотоциклістів. – То були ударні підрозділи сильної групи ворога, яка мала завдання прорватися з півночі до столипі рейху. Ви затримали передові загони на кілька хвилин, цього було досить, аби ввести в дію артилерію та авіацію, а згодом перекинути сюди піхоту.

– Служимо Батьківщині! – відповів за всіх Кос.

– Втомилися?

– Ні, – клацнув підборами Лажевський.

– Чому залишили пса?

– Зробив собі лігво з наших шапок, тому дістав наряд поза чергою, – пояснив Янек.

– Ще загубиться, – сказав генерал, одкриваючи планшет з картою.

– Образився, кудись заліз. До танка! – звелів Шарикові Кос.

– Ти ж сам наказав йому комбінувати, – вступився Густлік за собаку.

Шарик не послухався наказу і, гарикнувши, побіг туди, звідки щойно виліз, – до риштування.

– Якщо не втомилися, – командир жестом запросив ближче Коса й Лажевського, – то негайно рушайте на Берлін.

– На парад! – не витримав Віхура. – Я ж казав… Під грізним поглядом генерала хотів був пірнути в танк і ударився головою об броню.

– Парад не скоро. Наші війська ведуть важкі бої, оточуючи ворога. Тут поляки, там радянські, ось тут німці, – і знову радянські війська. Не до жартів зараз. У самому місті бої вже ведуть наші сапери й артилерія. Треба доставити наказ особисто командирові гаубичної бригади. Автомашина не доїде, там треба прориватися. Оминати, а якщо не вдасться – відкинути того, хто заступить дорогу.

У танку Саакашвілі штовхнув свого сусіда в бік:

– Віхуро, скажи генералові, що тобі душно. Я тут Гоноратку посаджу.

– Чи ти ба, чого захотів… Мені ж потім діти і внуки докорятимуть, що міг бути в Берліні й не був.

Ударив себе рукою в лоба, показуючи, який би був дурний, коли б покинув зараз танк.

Тим часом Шарик притяг здорову зелену подушку, гаптовану трояндами й метеликами, обшиту подвійним рядом золотих торочок. Мабуть, ховав її під риштуванням. Звівшись на задні лапи, лизнув Григорія в руку й заскавчав. Механік утягнув постіль до танка.

– Янеку! – гукнув з башти Густлік, який спостерігав усе це. – Собаці буде м'яко, але коли ти схочеш на його лежанці подрімати – не знаю, чи він тобі дозволить…