Чотири танкісти і пес – 3

Розділ XXII ОСТАННЯ КУЛЯ

Хлопці повернулися з Гоноратою вчасно. Спочатку навіть здавалося, що ніхто й не помітив їхньої відсутності. Та коли танкові підрозділи слідом за піхотою рушили на Лужиці, генерал затримав екіпаж «Рудого».

– Залишіться тут ще на два-три дні. За цей час, підпоручику Кос, владнайте формальності, пов'язані з особистим життям екіпажу.

– А може, ми… – почав був Кос.

– Досить, – обрізав генерал. – Я хочу командувати танком, а не групою туристів чи сімейним будиночком на гусеницях. У Віхури я відібрав машину, щоб покарати. Поїде з вами кулеметником і помічником Саакашвілі.

– Все одно залишається вільне місце, бо Томаш ще не повернувся.

– Не біда. Поїдете вчотирьох. Черешнякові заступник командуючого армією дав у Варшаві двотижневу відпустку для відвідання родини в Студзянках. Повернеться прямо до Лужиці.

– Хитрий той Томаш, як лисиця, – з визнанням буркнув Густлік, коли генерал пішов.

– А ти хитрий, як муха, – сказав Янек. – Треба до осені клопотатися, поки Гонората солдатом стане.

Формальні справи були й справді копіткі, бо всім штабним писарям після війни в головах замакітрилося, і треба було їх міцно до стіни притискати, щоб виписали потрібний папірець. Ходили владнувати справи гуртом, і там, де не допомагав офіцерський чин Янека, ані прохання Григорія, Густлік хапав упертого за руку і, потискуючи її, повільно говорив:

– Я був би дуже радий, якби ви нам оце підписали.

Лише на кінець третього дня Гонорату мобілізували і призначили помічником медсестри Вогника, що керувала відділом польового госпіталю армії. Коли відвезли нову санітарку на місце призначення, Маруся, скориставшися з нагоди, пояснила Янекові зміст свого листа і на закінчення додала:

– Якби не Ліда, все довелося б починати спочатку, а тим часом нас роз'єднали б кілометри, дні й місяці, а може, й роки…

Вони всі троє просили (Віхура лишився біля машини), аж поки Лідка погодилася підійти до вікна. Сховавшись за завіскою, сказала:

– Я тут… Добрий день.

– Одужуй швидше, – перший обізвався Янек, – і повертайся до нас. Дякую тобі, Лідко.

– Якщо захочеш, то навіть у танку є місце, бо Томек у відпустці, – додав Густлік.

Григорій нічого не сказав, хоча навіть рота розтуляв і вуса гладив. Махнув тільки рукою й відвернувся, бо сумно йому стало. Нелегко говорити до порожнього вікна, особливо коли хочеш багато чого важливого повідомити.

Вже відходячи од вікна, Саакашвілі, оглянувшися, на якусь мить побачив за шибкою схудле обличчя і білу хусточку на голові. Хлопець не дав по собі пізнати, що помітив Лідку, боячись завдати їй прикрість.

Через три дні вирушили на світанку, бо на ніч хотіли зупинитися в капітана Павлова, в місті, куди його призначено комендантом. Опівдні, не зупиняючи машини, попоїли хліба з м'ясними консервами і помчали далі, змінюючи час од часу Саакашвілі за важелями, щоб міг розім'ятися.

– Іван нам таку вечерю організує, якої вже давно не їли, – запевняв Густлік.

– Обіцяв мені показати, як користуватися логарифмічною лінійкою, – згадав Янек.

«Рудий» мчав осяяним сонцем шосе, обабіч якого росли фруктові дерева. Окрім Григорія, який знову вів-машину, всі сиділи на башті, нетерпеливо давлячись уперед.

– За тим пагорбом, – сказав нарешті Кос, поглядаючи на карту;

Виїхали на плаский пагорб і внизу, десь за півкілометра попереду, над річкою побачили лужицьке містечко. Темним багрянцем жевріли його стрімкі дахи, виблискували бані костьолів, вежа ратуші золотистою голкою проколювала небо. Над самою річкою видно було порослі зеленню руїни старого замку, а поряд з ними широкі бастіони форту минулого століття.

Все це купалося в промінні травневого сонця, на околицях біліли сади, і ця картинка годилася для фотографії з написом: «Пам'ятка з-над Нейсе», аби не люди, які виповзали з міста, немов мурашки з палаючого будинку. Молоді й здорові пішли, мабуть, раніше, бо тепер шкандибали тільки старі, діти та каліки, внук штовхав візок, на якому сиділа паралізована бабуся.

Керували цим рухом радянські піхотинці, слабкішим допомагали залазити в машини, які йшли на захід.

Танкісти, нічого не розуміючи, перезирнулися.

– Що за чорт? – прошепотів Віхура.

– Збожеволіли, чи що? – буркнув Густлік.

Коли під'їхали ближче, Кос помітив Павлова в гурті людей, що керували цією дивною евакуацією.

– Зараз дізнаємося. Зупини машину! – наказав механікові і ще здалека гукнув з башти: – Товаришу капітан!

Іван повернувся і, прикриваючи долонею очі від сонця, здивовано розглядав танк. Янек зіскочив на землю і, простягши руки, побіг назустріч Павлову.

– Ми до вас у гості. Не впізнаєте?

– Невчасно, – стурбовано відповів сапер. – Евакуюємо місто.

– Чому?

– Склад вибухівки у форті замінований, – показав на місто. – Все злетить у повітря.

– Коли? Чому?

– Ходімо зі мною, довідаєшся, – Капітан перший пішов уперед. – Наша контррозвідка спіймала саме того, хто мінував.

– Командуй, тут, Густліку, – гукнув Кос. – Я незабаром повернуся.

– Слухаюсь.

Один з піхотинців-регулювальників помітив «Рудодого», підбіг на край рову і, вимахуючи червоним прапорцем, кричав до Єленя:

– Відійди назад, бо як довбоне, то гусеницями накриєшся!

– Не репетуй, синку, бо захрипнеш! – заревів йому у відповідь сілезець.

Павлов і Кос зійшли з шосе біля невеличкого бетонного містка на схил, укритий окопами й сходами сполучення. Зіскочили на дно траншеї, пішли один за одним, спішно минаючи гострі повороти, і, врешті, за третім Янек майже наштовхнувся на вартового.

– Стій! – наказав солдат.

– Я комендант міста, – протиснувся вперед Павлов.

– Проходьте.

Після наступного повороту окоп розширився; тут стояв радянський полковник, який гукав у телефонну трубку:

– Повторюю: жодного солдата не пускай за встановлену межу. Війна закінчилась, і ти не маєш права кидати людей на видиму смерть заради спасіння кількох калік. У їх крові винен той мерзотник, який замінував.

Кинув трубку й привітався з Павловим.

– Здоров був, коменданте. Як справи?

– Евакуація закінчується. Тепер ще піду в форт і пошукаю.

– Хто це з тобою?

– Підпоручик Кос, – одрекомендувався Янек.

– Друг із польської армії. Ми разом у Берліні воювали.

– Ти сам підеш шукати?

– Та я ж сапер.

– Не клади голову під сокиру. Сапер чи не сапер – не твій клопіт. Ну й що з того, коли ще двох або трьох німців виведеш; адже вони самі прирекли на смерть своє власне місто.

– Я не по трьох хочу йти, хочу врятувати місто. Коли б пощастило знайти детонатора.

– Часу обмаль. Ота погань каже, що о шостій – всьому кінець. Думаю, ніхто краще за нього не знається на цій справі, – показав на полоненого.

В кутку окопу стояв гітлерівський майор з чорними саперськими вилогами, з завзятим фанатичним обличчям. Правою рукою в шкіряній рукавичці підтримував ліву долоню, замотану бинтом.

– Більше нічого не скаже, – додав полковник, – крім того, чим нас уже кілька разів почастував: «Після смерті фюрера хай гине весь світ».

– Я знав… – замислившись, сказав Павлов. – Знав про сотні вибухівки у старому форті, але де б я взяв транспорт і вантажників, щоб усе це вивезти? Треба було організувати людям якесь життя.

– Ти життя, а він смерть. Убив вартового, проліз до підземелля, і десь там поклав детонатора або, може, тільки завів годинниковий механізм, який ще з часів Гітлера там лежить…

– Коли ми його брали, підстрелив гвардії старшину, і старий солдат повернеться додому без ноги, хоч усю війну пройшов щасливо…

– Піду! – рішуче промовив Іван.

– Поїдемо, – втрутився Янек. – По-перше, швидше, по-друге, під бронею безпечніше і, по-третє, шукати допоможу.

– Дозвольте діяти, – попросив капітан. Кос теж виструнчився.

Полковник глянув на годинника, стрілки якого показували шістнадцять годин сорок три хвилини, і, на якусь мить замислившись, відповів:

– Не маю права заборонити.

Німецький сапер, видно, зрозумів розмову, а може, здогадався про її зміст, бо раптом глузливо засміявся.

– Блискавична смерть – хороша смерть! – сказав дерев'яним, приглушеним голосом.

– Маєш рацію: блискавична смерть – хороша смерть, – буркнув Кос і, підійшовши до нього, підняв руку.

Здавалося, що хоче вдарити, але хлопець лише зірвав німцеві з голови пілотку.

– Не каркай! – сказав коротко.

Віхура, сидячи на танку, розглядався довкола і говорив Густлікові:

– Невчасно ми сюди приїхали. Поки там що, треба б у інший бік повернути дишло, – показав на гармату.

– Сиди поки що.

Саакашвілі вже встиг поговорити з німцем і, повернувшись, сказав:

– Усе заміноване, і місто має ось-ось злетіти в повітря. Час тікати. Куди це Янек подався?

Єлень не відповідав, гладив по голові Шарика і розглядався довкола.

– Ти надіслав? – запитав раптом Григорій Віхуру.

– Що?

– Листа. До Гані й Ані, щоб приїхали.

– Вже й відповідь маю, – флегматично відповів Франек, витяг з кишені конверта й прочитав приписку пошти: – «Адресат вибув».

– Як це вибули? – здивувався грузин.

– Пошта не знає, – буркнув Густлік. – Може, кудись виїхали, а може, їх хтось украв, – розводився далі, але, помітивши Павлова та Янека, що підходили до танка, обірвав і попередив друзів: – Увага, наш командир повертається.

Повисовувавшися з люків, танкісти всміхалися і віддавали честь капітанові.

– Вилазьте з машини! – несподівано наказав Янек.

Послухався його тільки Шарик і радо затанцював біля свого хазяїна.

– Заспокойся! – наказав Янек і здивовано спитав: – Ви що? Не чули? Я сказав: з машини! Сам поведу!

– Машину передавати не дозволяється. Кажи, куди їхати, – заявив Саакашвілі, вигідніше вмощуючись за важелями. – Якщо тобі тісно, то можеш викинути кулеметника або навідника.

– Грицю! – застережливо буркнув Єлень.

– Що?

– Йди під три чорти, – порадив сілезець, залазячи до башти.

– Йдеться про те, – говорив Кос, підвищуючи голос, – щоб знайти детонатора і знешкодити його. Всі не потрібні, нащо ж ризикувати всім.

– Учотирьох швидше знайдемо, – стояв на своєму Єлень.

– Що значить учотирьох? Уп'ятьох! – сердито вигукнув Віхура. – Я в Берліні вже залишався сам, то ще досі, як згадаю, гикається.

– Там це в тебе пройде, – закепкував Єлень. Кос виліз на башту. Надів шоломофона.

– Запускай мотора! – скомандував, і враз загув двигун. – Шарику!

Пес стрибнув механікові на коліна, поповз до свого кутка, де лежала м'яка подушка, вишита метеликами й квітами.

– Місце Томаша вільне, – пояснив Янек, допомагаючи залізти в танк Павлову.

– Нормально, повний екіпаж, – додав Густлік.

Танк рушив по шосе, набираючи швидкість. За. хвилину вже мчали повним ходом, перетнули приміський лан, продерлися крізь садок і в'їхали на вулиці містечка. Тут лункіше гудів мотор, брязкали гусениці по бруківці. Дудніла луна, відбиваючись од стін порожніх будинків, що стояли з розчиненими навстіж вікнами й дверима. На всьому видно було сліди спішної, панічної втечі: лежали порозкидані валізи, які виявилися заважкі, стояв повний різних речей городницький візок з поламаною віссю, на середині бруківки біліла велика лялька.

«Рудий» трохи звернув убік: Саакашвілі обминав іграшку, щоб не потрапила під гусениці.

– Повільніше… праворуч, – командував Янек. Танк вирвався з-поміж будинків і липовою алеєю помчав до фортечного рову.

– Поволі… ще повільніше…

Під вагою «Рудого» затріщав і ввігнувся дерев'яний міст. Обережно, мов ноги розвідника, який скрадається до ворога, чалапали сталеві гусениці. «Рудий» скидався на звіра, що готується стрибнути.

Закрили люки. Всі прикипіли до перископів, окрім Віхури, який уткнувся в куток і закрив руками собаку на випадок раптового струсу.

Міст закінчився, по-іншому загудів двигун під склепінням фортечної брами, машина навіть пішла трохи швидше, але раптом загальмувала.

– Кабель, – доповів Саакашвілі. – Рвати?

– Ні, – поспішно відповів Павлов. – Треба перевірити, – простяг руку до ляди люка.

– Стоп! – стримав його Кос. – 3 танка перевіриш, Іване, – вперше назвав капітана по імені, але ніхто не звернув на це уваги. – Зачини за мною, – наказав Густлікові.

– Янеку…

– Облиш балачки.

Кос уже був на броні, закрив люка й обережно зійшов по гусениці на землю, Над брамою на оббитій штукатурці чорнів напис, прикрашений намальованим черепом: «Краще смерть, ніж поразка».

Чорний водонепроникний кабель лежав навскіс на бруківці. Один його кінець зникав у водоканалізаційному колодязі, другий вів до низьких прочинених дверцят, на яких також намальовано череп із схрещеними кістками.

На тлі лагідного, спокійного гудіння танка, мотор якого працював на сповільнених обертах, кожен Янеків крок чітко відлунював у повітрі. Розсипані по бруківці шматки коксу хрускотіли під ногами.

Далі виднілося кругле подвір'я форту. Над написом щось ворухнулося. Янек зупинився, тримаючи долоню на рукоятці пістолета, але то, мабуть, був вітер, або йому привиділось, отже хлопець підняв з-під стіни дві кам'яні плити для вимощування тротуарів, поклав їх навпроти правої гусениці з обох боків кабеля і жестом скомандував Григорію їхати далі.

«Рудий» здригнувся, наїхав гусеницею на плиту, переїхав кабель, і тоді Янек дав знак Григорію трохи повернути вбік і зупинитися.

Коли Кос знову заліз до танка, десантний люк уже відкрили. Капітан лежав на дні «Рудого»; натягнувши гумові рукавички, він обережно знімав ножиком ізоляцію, тихенько насвистуючи пісеньку про Дніпро.

За якусь мить блиснули оголені дроти. Павлов обережно приєднав до них клеми амперметра. Перемикач клацнув, і цей звук видався різким, немов постріл. Стрілка здригнулася, але тільки від легкого струсу. Клацнуло ще вдруге і втретє… Стрілка стояла нерухомо…

Павлов, насвистуючи, зняв клеми, і Густлік, витираючи піт з лоба, подав йому саперні ножиці. Перерізаний кабель скрутився, мов поранена змія.

– Уперед! – пролунала команда.

Танк виїхав із брами на невелике кругле подвір'я. Башта поволі виконала повний оберт. Перископи уважно оглядали форт.

– Вилазьмо, – наказав Янек, – Густліку, зоставайся біля гармати.

– Лишається двадцять сім хвилин, – сказав Павлов. – Якщо доля нам не всміхнеться…

– Або пес не допоможе, – докинув Янек і, видобувши з кишені пілотку німецького майора, дав Шарикові понюхати.

Саакашвілі й Віхура підійшли тим часом до металевої брами, одної з кількох, що зеленіли у фортечній стіні. Зарипіли завіси важких дверей. У складі до самої стелі стояли сотні або й тисячі ящиків з толом.

Саакашвілі протиснувся вузьким проходом до середини, посвітив ліхтариком. За першим складом був другий і третій, теж заповнений під саму стелю. Григорію стало страшно, він повернувся назад і, важко дихаючи, сказав Віхурі:

– Там ще в сто разів більше, ніж тут. Якщо…

– Чого хвилюєшся? – урвав його Віхура. – На нас з тобою по чверть кілограма – і то забагато. Чи тисяча тут тонн, чи сто тисяч – байдуже.

– Шукай, Шарику, – заохочував собаку Кос. Собака, обнюхуючи ящики, обійшов склад і повернувся розчарований.

– Не було тут того поганця? Не було?

Шарик, гавкнувши, підтвердив: не було, бо не вловив чужого запаху.

– Гадаєш, сам майор ставив детонатора? – спитав Віхура.

– Руку десь покалічив. Біля якоїсь роботи, напевно. Думаю, що тут.

– А коли ні? Він же, мабуть, мав помічників. Одні білий прапор вивісили, але знайшлися й такі, що власної голови, набитої божевільними гітлерівськими ідеями, не шкодували.

– Не мороч голови. Треба було тобі залишитися.

– Тут сто таких складів, як цей, – втрутився Григорій. – Значить, по п'ятнадцять секунд на кожний, щоб знайти, а потім дві хвилини на розміновування.

– Янеку! – покликав Павлов, який стояв біля танка і уважно оглядав подвір'я форту.

– Що? – хлопець підбіг разом з Шариком.

– Німці люблять порядок і запаси…

– Авжеж, – підтвердив Кос.

– Гадаєш, що весною вони готували паливо на зиму?

Під ногою Саакашвілі захрустіла чимала грудка коксу.

– Ні. Тим більше наприкінці війни. Зрозумів, – сказав Янек.

Він ступив кілька кроків, дивлячись під ноги: скрізь валявся кокс, а найбільше – перед низькими металевими дверцятами.

– Замкнені.

– Стривай, – підійшов Віхура і плечем одсунув командира.

Не було часу на балачки, отже, не вагаючись, дістав з-за халяви тонку пилочку для металу і спритно розпиляв скобу.

– Добра сталь на танки пішла, – буркнув, одкриваючи дверцята. – Не залізо, а барахло.

– Зачекай, – стримав Янека Павлов. – Тепер моя робота.

Присвічуючи ліхтариками, один за одним почали спускатися вниз. На сходах під ногами теж хрускотів кокс. Зразу за першим півповерхом на сходинці лежав укритий пилом і павутинням пістолет відомої бельгійської марки, з товстою рукояткою, куди влазив магазин на шістнадцять патронів.

– Це мій, я перший побачив! – сказав Віхура і, нахилившись, метнувся вперед.

Проте Гриць був спритніший: стрибнув до Франека, вжшив його за руку і викрутив її назад.

– Ти що? Пусти.

– Вірі!

– Що «вірі»?

– По-грузинськи значить осел, – сказав Саакашвілі. – В тебе що, зайві пальці?

– За ріг! -наказав Павлов.

Коли танкісти відступили назад, сапер, тихенько насвистуючи, наклав зашморг з тонкої мотузки на ствол пістолета. Потім одступив за ріг і смикнув за мотузку. Гримнув вибух.

Капітан підняв одкинутий вибухом пістолет, оглянув його й подав Віхурі. Капрал мимоволі сховав руку за спину.

– Бери. Здається, цілий.

Зійшли сходами ще на один поверх нижче, і тут вузький коридор розгалузився. Глиняна долівка була чисто підметена – ані сліду вугілля.

– Куди? – спитав Павлов.

Янек дав ще раз понюхати собаці німецьку шапку і наказав:

– Шукай!

Шарик знову втяг у ніздрі неприємний запах німецького сукна. Принюхуючись, обійшов усі коридори й повернув назад. Покрутив головою, помахав хвостом – нема.

– Мусить бути, песику, – переконував його Янек, нахиляючись до собаки. – Шукай!

Шарик знову заходився шукати. Був зосереджений і точний, заходив у коридори, повертався назад.

Павлов глянув на годинника.

– Скільки ще? – спитав Кос.

– Вісімнадцять.

В одному коридорі, на півтораметровій висоті від землі, вздовж стіни тяглося дерев'яне поруччя з заглибленнями – можливо, туди ставили гвинтівки. Шарик зупинився, підвів голову, принюхався, стрибнув на стіну й заскавчав. Побіг далі коридором, стрибнув ще раз на стіну і тріумфуюче гавкнув.

– Знайшов! – зрадів Кос і наказав собаці: – Веди! Тупаючи ногами, присвічуючи ліхтариками, побігли за Шариком. Раптом собака стрибнув, долаючи якусь перепону.

– Стій! – наказав Павлов. – Зупини його.

– Шарику! – гукнув Кос. – Ні з місця!

За метр попереду легенько тремтіло павутиння тонких дротів, що їх зачепив собака.

– Сам не впораюся, – сказав капітан, – Ні одна з цих чотирьох струн не повинна бути ослаблена.

– Ясно, – відповів за всіх Віхура.

Всі троє обережно підступили до дротів, і кожен по-своєму взявся гіальцями за дріт. Віхура сперся ліктем на коліно, Григорій приставив кулак до чобота, Кос ліг і вхопив дві металеві нитки біля самої землі.

Шарик хотів допомогти: поволі піднімаючи лапу, присувався ближче.

– Стій, не смій!

– Готово? – запитав Павлов і, глянувши на зосереджені обличчя, сказав: – Ріжу.

Довгу хвилину ніхто не промовив ані слова. Чути було тільки часте дихання і спокійне посвистування капітана.

Перерізавши металеве павутиння, Павлов перейшов на другий бік, став на коліна і почав блискавично працювати пальцями. Спершу відгорнув грудки глини, оголив кінець запалу, потім ухопив його пальцями і, відвівши вбік руку, що тримала дріт, почав викручувати детонатора з міни. Першого звільнив Коса, якому було найнезручніше тримати. Потім, глянувши на краплі поту, що рясніли на лобі Віхури, відпустив і його.

Найдовше тримав дрота Григорій, і коли вже пустив його, з пальців капала кров.

Капітан освітив ліхтариком коридор і уважно оглянув його.

– Чому стискав так міцно? – Янек розірвав перев'язочний пакет і подав Саакашвілі бинт.

– Я подумав, – відповів Григорій, – що коли втримаю, то в цьому році дівчина мені судилася.

– Вперед! – наказав Павлов.

Пройшовши кільканадцять кроків, потрапили до великого довгастого каземату, засипаного під однією стіною коксом до висоти людського' зросту. Зупинилися, вражені розмірами підземелля.

– Скільки? – ще раз запитав Кос.

– Тринадцять.

– Дня не вистачить, щоб перебрати, – почухав потилицю В]хура

– Хто його знає, чи саме тут.

Шарик, який, принюхуючись, мандрував уздовж купи палива, дійшов майже до самого кутка, голосно гавкнув і, стрибнувши передніми лапами на кокс, почав завзято гребтися. З шелестінням посипалися грудки коксу.

– Ах ти ж шибенику! – вигукнув Іван.

– Стій, Шарику, сюди! – кинувся до собаки Янек. Пес не слухав. Ще кілька разів шкрябнув лапами, загарчавши, схопив щось зубами і стрибнув на груди свого хазяїна з рукавичкою в зубах. Янек одібрав її, присвітив ліхтариком.

– Ліва й чорна. Тут її той гітлерівець загубив.

– Увага! – Павлов показав на чорний дріт, що стирчав із коксу. – Коли до нього доторкнутися, злетимо в повітря. Все залежить од того, чи вчасно доберемось до міни.

– Григорію, біжи до танка! – наказав Кос.

– Чому, я можу, – грузин показав на ліву руку, а праву сховав за спину.

– До танка! – різко повторив командир. – Бігом! Пришли Густліка з лопатою.

Ще не затихли кроки Григорія, а вже всі троє взялися до роботи. За прикладом Павлова хлопці легкими ударами пальців збивали вниз грудки коксу. Треба було робити це рівномірно, обережно. Віхура копнув заглибоко в одному місці, і кокс одразу посунувся лавиною…

Усі закам'яніли на мить. Іван грізно зиркнув і знову узявся до роботи.

– Скільки? – спитав капрал.

– Не має значення, – відповів капітан. – Вже й так не втечеш.

Кокс зсувався трьома струмками, а внизу під стіною працював Шарик, із запалом одкидаючи вугілля лапами за себе.

Прибіг Густлік з лопатою. Одразу зрозумів становище.

– Відсунься, Шарику. Відпочинь трохи, а я попрацюю.

Ритмічно побрязкувала лопата. Під трьома парами рук купа коксу меншала,- дедалі вище стирчали грізні вуса запалів, і врешті з'явився могутній корпус авіаційної бомби.

Тепер робота пішла швидше. Павлов дістав з кишені лікарського стетоскопа, засунув кінці у вуха.

– Стоп!

Приклав трубку стетоскопа до бомби – тиша. Просунув нижче і почув грізне, чітке цокотіння годинникового механізму.

– Підтримайте мене, щоб не посунувся.

Густлік широко розставив ноги, вхопив Павлова за поперек і, зігнувшись у дугу, застиг.

Капітан, посвистуючи, припасував спеціального ключа до обох округлих заглиблень. Легенько натиснув. Метал не піддавався. Різко смикнути за ключ було небезпечно, бо саме тут стирчали найгустіше грізні вусики дротів. Поступово, аж до болю, напружував м'язи. Та ось гвинтова нарізка заскреготіла. Кришка повернулася один раз, другий і нарешті зсунулася вниз по купі коксу.

Янек подав ліхтарика. Іван заглянув досередини, потім засунув туди руку і деякий час робив там щось пальцями. Врешті цокання вщухло. В тиші чути було лише дихання людей, посапування Шарика. Капітан двома пальцями вийняв невеличкий механізм, оглянув і кинув на кокс.

Ще раз засунув руку в бомбу й кількома швидкими рухами викрутив запал, поклав його до нагрудної кишені. Це був кінець. Сапер байдужим рухом торкнувся до дротяних вусів, що вже не загрожували смертю. Темне від вугільного пилу обличчя осяяла усмішка. Потім Іван дістав з кишені хусточку і витер спітнілий лоб Густліка.

– Ходімо на повітря, – сказав утомленим голосом.

– Скільки? – запитав Віхура.

– Чотири хвилини залишалося до вибуху.

Саакашвілі зняв нижній кулемет з танка, сів на башту і поклав зброю на коліна. Хлопець уважно роздивлявся навколо і сердито смоктав покалічені пальці правої руки. Зрадів, тільки побачивши друзів, які виходили з фортечного каземату.

Мундири на хлопцях були запорошені, обличчя вкриті вугільним пилом; мружили очі після різкого переходу з темряви на сонце, глибоко втягували свіже повітря в легені.

– Відпочинок, – заявив Густлік. – Грицю, якби ми не присяглися, то зараз би випили, чи не так?

– Аби ж то було, – невдоволено буркнув Віхура. -Мої запаси американці видудлили, а тут, здається, сухо.

– За годину нагодую вас і напою. Все буде як слід, – запевнив Павлов.

Кос підняв руку, наче збирався вдарити Єленя, той удав, що налякався, стрибнув на металеві сходи, прикріплені до стіни, за ним Шарик, і обидва вибігли на верх бастіону, порослий молодою травою. За ними, сміючись, помчали Віхура й Кос, і, нарешті, капітан.

– Хлопці, а я? – гукнув Саакашвілі.

– Покинь залізяку і гайда за нами, – дозволив Янек.

– Справді. Хто вкраде, як тут душі живої немає? -знизав плечима Віхура.

Пес качався в траві, витрушуючи пилюку з шерсті. Підбіг Саакашвілі, обійняв Густліка й Франека.

– Як чудово жити! – сказав. – Я ворожив, і випала мені ще в цьому році дівчина.

– Або й дві, – муркнув Густлік, обіймаючи грузина. Павлов і Кос стояли збоку. Внизу під ними у призахідному сонці розкинулось врятоване містечко.

– Гарне місто, – задумливо сказав Іван. – Людям тут буде добре, коли забудеться війна.

На тому боці рову стежкою мандрував чорний кіт.

– Шарику, поглянь туди! – показав Янек.

Пес підвівся, але дивився не на кота, а в протилежний бік, за спини хлопців, і щораз більше вишкірявся.

Тої ж миті гримнув постріл. Чотири танкісти блискавично обернулися, схопившись за зброю. За п'ятдесят метрів од них стояв хлопець з пов'язкою фольксштурміста на рукаві. Він кинув на землю карабіна й підняв руки вгору.

Павлов, який після пострілу немовби трохи випростався, ступив уперед, повільно повернувся і впав горілиць.

– Уб'ю! – просичав крізь зуби Віхура.

– Гад! – видушив з себе Саакашвілі.

– Почекайте, – стримав їх Густлік. – Я сам.

Кос опустився на коліна біля капітана.

– Іване!

Поранений намагався всміхнутися. Насилу підняв руку, витяг з нагрудної кишені запал.

– Викинь, Янеку, щоб когось не покалічило. Простяг удруге руку, подав логарифмічну лінійку, але не мав уже сили говорити. Корч болю промайнув по його обличчю, м'язи на щоках задубіли. Янек підняв з трави шоломофона, закрив Іванові лице і підвівся.

Єлень тримав за коміра позеленілого від страху стрільця.

– Останню кулю вистрелив. Більше в нього не було.

Хлопець, не розуміючи, про що йде мова, вкрай переляканий, дивився на вбитого, на автомати і, раптом збагнувши, що ніщо його не врятує, істерично заверещав:

– Хайль Гітлер!

Густлік ударив його в обличчя.

– Тихше! Якщо у вас ще один Гітлер народиться, то потім нікому вже буде по-німецьки розмовляти.

Янек стояв нерухомо. Сухими очима вдивлявся в фольксштурміста. Раптом відчув, як його пройняв дрож, і він порухом автомата дав знак Густлікові одступитися від німця.

Проте Єлень ступив уперед і сказав:

– Полонений. Та ще й дурний.

Жестом наказав Віхурі та Саакашвілі забрати вбивцю. Коли ті зникли на сходах, нахилився і підняв Івана. Кос раптом ніби збожеволів.

– Досить цього, досить! – натужно шепотів і, присідаючи, бив кулаком об коліно, а потім пожбурив геть автомата.

– Підніми! – грізно наказав Єлень.

Якусь мить люто дивилися один одному у вічі. Врешті Кос поступився, підняв зброю.

– Поки не домовляться, що всі на світі це залізо на землю кинуть, і ти не маєш права!

Густлік з Іваном на руках попрямував до залізних сходів. За кілька кроків побачив танк, що стояв унизу, а біля нього Григорія, Віхуру й полоненого. На мить зупинився, повернув голову і, глянувши на нерухоме обличчя Івана, на яке смерть уже кинула синювату тінь, лагідно сказав до Янека:

– Автомат не винен. І, ти його не кидав. Ніхто не бачив. Ані я, ані він.