Чотири танкісти і пес – 3

Розділ XVI ТЕОРІЯ НЕЙМОВІРНОСТІ

До штабного підвалу крізь закладені мішками вікна сочилося холодне світло. Похмуро тут було й на перший погляд майже порожньо. Лише коли очі звикали, можна було розрізнити силуети офіцерів та солдатів, які спали на лавках, сиділи під стінами. Не спав тільки черговий телефоніст у кутку й двоє, що схилилися над столом, у крузі світла акумуляторної лампочки. Полковник і сержант дивилися один одному в очі, як після стомливої дискусії, а може, навіть, суперечки. Мовчали.

На столі лежав мальований Косом ескіз: те, що було видно з даху будинку в районі станції. Поряд – невеличка книжечка, яку Стасько витяг з бібліотеки в жовтому будинку, і розгорнений, вклеєний у неї план берлінського метрополітену.

Врешті полковник підсунув тарілку з нарізаним хлібом, ніж і відкрив бляшанку консервів.

– Їж.

Сержант намащував чорний хліб тушонкою, а офіцер говорив.

– Твій ескіз поверхні й план підземної мережі збігаються з нашими. Правда й те, що там, де затопили тунель, не повинно бути їхніх постів.

– Не повинно, – кивнув Кос, жуючи хліб.

– Я зважував усі «за» і «проти». А тепер час кінчати дискусію, – урвав полковник. – Переходимо до дій.

Сержант хотів устати, але командир полку простяг руку й притримав його за плече.

– Їж. Протягом дня візьму в саперів водолаза, перевірю, чи під водою нема перешкод… Ризик великий, але на одній шальці терезів – шанс здобути станцію та прорватися до рейхстагу, а на другій – життя п'яти людей.

Кос проковтнув кусень хліба, додав квапливо:

– І пса.

– Танкістів і пса, – ледь помітно всміхнувся полковник, кивнузши головою, і наказав: – Зараз усьому екіпажеві відійти з танком у спокійніше місце і спати. Сам розбуджу.

Крізь відчинене вікно на першому поверсі видніла башта «Рудого», вкрита пилюкою, з-під якої ледве просвічувала зелена фарба. В ніші сидів з автоматом на колінах вартовий Юзеф Шавелло. Тепле повітря смерділо пилюкою й горілим.

В кімнаті на м'якому кріслі дрімав Костянтин з дротяними окулярами на носі. Розбуджений скрипом вікна, взявся пришивати відірваний погон. За вікном гриміла битва, яка охоплювала величезне місто, але гуркіт її не заважав нікому спати.

Густлік, Саакашвілі й Черешняк полягали впоперек ліжка. Індивідуаліст Віхура примостився на зсунутих кріслах, накритих периною.

Маруся спала на невеликій канапі. Пальці лівої руки вплела в волосся Янекові, який лежав на килимі, підклавши рюкзака під голову. Шарик дрімав біля ніг свого хазяїна.

Нараз у руїнах за вікном хтось засвистів мелодію повстанського маршу. Юзек спустив ноги з підвіконня, обсмикнув мундира й став струнко саме в ту мить, коли Лажевський входив до кімнати.

– Тс-с-с, – старший Шавелло приклав палець до губів. – Хай поки що відпочивають.

– До вечора недалеко. Вже по них ідуть, – відповів підпрапорщик. – Краще, щоб мали час помитись і прочуматись після сну.

Змінивши тон, він крикнув різким, «капральським» голосом:

– Підйом, підйом, вставайте!

Єлень простяг руку позад себе й, ледве розплющивши очі, шпурнув чобота. Магнето відскочив, спіймав чобіт на льоту.

– Ех ви,зелене військо!

– Де це ми? – спитав Густлік, сідаючи на ліжку.

– В Берліні, – чітко відповів Шавелло.

– Той, що відбій грає, кращий від того, що сигналить шикуватися. Правда, Магнето?

Прокинулись усі, повставали, розминали м'язи, які боліли після вчорашнього бою, а Єлень, взувши один чобіт, ганявся по кімнаті за Лажевським.

– Зелене військо, зелене! – вигукував підпрапорщик, спритно викручуючись.

– Віддай! – спіймав його врешті Густлік, одібрав чобота і, взувши, притупнув. – Хлопці, та ж сьогодні Перше Травня! Все свято проспали.

– З водою погано, – нарікала Маруся, прямуючи до сусідньої кімнати.

– В бочку наносили! – гукнув їй услід Юзек.

– Ще перше не закінчилось. Встигнете до півночі посвяткувати, – ущипливо промовив Лажевський і гукнув: – Янеку!

– Чого? – відповів Кос, що вмився над мискою і витирав обличчя свіжим простирадлом.

– Ти чому не береш мене з собою?

– Тільки екіпаж потрібний. Навіщо ризикувати?

– Але вас за це доля покарала. Дають вам шостого до танка.

– Можу поступитися, – обізвався Віхура.

– Кого це дають? – запитав Янек.

– Командира.

– Навіщо він нам? У нас є свій! – гукнув Густлік, що саме голився.

– На біса! – вилаявся Саакашвілі. – Не треба!

– Офіцера полковник вам дає. Капітана. Та ще й росіянина.

Всі замовкли. Вмита й зачесана Маруся саме повернулась до кімнати з гарячим чайником у руках:

– Кому тепленької? – наливаючи до миски, спокійно запитала вона. – А що, капітан-росіянин гірший?

Костянтин Шавелло, який сидів найближче до дверей, схопився на ноги і скомандував:

– Струнко!

– Вільно, – промовив заходячи полковник. – Не доповідайте, я сам хочу вам доповісти, що водолаз перешкод не виявив. Можемо починати. А для зміцнення екіпажу я вам привів мінера-віртуоза, коли так можна сказати, – відступив од дверей, пропускаючи капітана.

До кімнати увійшов офіцер у радянському мундирі, в кашкеті з червоною зіркою, став струнко і тренованим рухом підкинув пряму долоню до чорного козирка.

Четверо присутніх на мить скам'яніли. Єлень щораз міцніше стискував бритву в руці, аж лопнула колодочка, проте він цього не помітив. Маруся стояла з нахиленим чайником, струмінь гарячої води лився на підлогу біля вікна. Саакашвілі безгучно розтулив рота, закрив, рвонув під шиєю коміра – клацнув об шибку відірваний ґудзик. Кос, осміхаючись, дивився в обличчя капітана, таке схоже на обличчя їхнього першого командира, і, штовхнувши пса, сказав:

– Привітайся, Шарику.

Собака глянув, немов запитуючи, чого від нього хочуть, підійшов до прибулого, байдуже понюхав його долоню і повернувся до свого хазяїна. Це було вирішальним фактором – обличчя всіх чотирьох умить змінилися, напруження щезло.

Капітан, як і личило за радянським статутом, не відриваючи руки від козирка, відрекомендувався:

– Капітан Іван Павлов, мінер.

Тунель освітлювали яскраві електричні лампочки в дротяних сітках. Гув двигун пересувної електростанції, отруюючи вихлопними газами повітря, якого тут і так бракувало. На дні повзли зігнуті, порвані рейки, вилазили На невелику купу руїн, за якими виднів чорний отвір тунелю, що опускався вниз і зникав у воді і в темряві.

Кілька роздягнених до пояса саперів, обливаючись потом, кирками й лопатами копали рів під стіною. Почувши стугін танкового мотора й брязкіт заліза, підвели голови, розпростали спини, а один, витираючи піт з лоба, запитав:

– Оцей піде під воду?

– Еге ж, – відповів взводний, який наглядав за роботою. – Поспішайте, бо він хоч от стільки повітря під стелею мусить мати, – показав руками скільки. – Адже не підводний човен.

Знов узялися до роботи, прискорили навіть темп, час од часу поглядаючи в бік, звідки неквапом під'їздив «Рудий».

Танк зупинився. Густлік підняв руку до низького склепіння, подивився на відблиски світла в нерухомій воді.

– Пішов у танкісти, а з мене моряка роблять, – сказав до Коса. – Якби тут була Гонората, то сказала б тобі, що я про це думаю.

– Стеж за гарматою й прицілами.

– Не хвилюйся. Так заткну, що жодна краплина не просочиться.

Стрибнули на землю; за ними Томаш, Саакашвілі та Шарик вилізли переднім люком. Пес підбіг до води, хлебнув.

– Що ти п'єш, дурню? – буркнув Янек. – Ходи-но сюди.

Черешняк засунув у люк руку, дістав термоса й налив собаці в миску води.

– Як священик… – бурмотів у кошлате вухо. – Своє маєш, а до чужого носа пхаєш.

Під'їхав ваговоз, з кабіни вистрибнув капітан Павлов і наблизився до танкістів.

– Мені потрібне місце.

– З правого боку внизу. Кулеметник не їде, – доповів незичливо Кос; водночас він і весь екіпаж мов зачаровані дивилися саперові в обличчя.

– Я знаю танк, – спокійно відповів росіянин. – Треба багато місця. Все, що зайве…

– Вже викинули, – сказав Кос.

– Особисті речі теж у машину. Одержите перед станцією, в місці зустрічі з ударною групою Ша-велла.

– Аби тільки з цієї проклятої діри вилізти… – пробурмотів Густлік.

– Як не виліземо, – відповів приглушеним голосом капітан, – то й не будуть потрібні. Однак хто не хоче, може не їхати.

Кос мозчав. Єлень оглянув обличчя танкістів і пояснив Павлову:

– Товаришу капітан, ми – екіпаж. Розумієте? Екіпаж. Або всі їдемо, або ніхто.

– Забирайте речі! – наказав Кос і додав, звертаючись до Єленя. – Візьми мої.

Троє членів екіпажу полізли до танка, а сапер мовив до сержанта:

– 3 самого початку дивитесь на мене, наче в мене на голові роги ростуть. Скажіть, у чому річ?

– У вас, громадянине капітан, є або, може, був близнюк?

– Двоє хлопців, – пожвавішав той і дістав з кишені фотографію. – Ванько й Сашко. Не близнюки, але схожі один на одного. Зараз із дружиною в Новосибірську. Туди Гітлер не дійшов. І я ввесь час був на японському кордоні. Тільки тиждень, як перекинули. І до польського війська. Не встиг поміняти мундира.

– Чому до польського?

– Мову знаю. Виріс під Житомиром. Там польських сіл чимало.

Густлік заніс два рюкзаки, Саакашвілі один, Шарик волік у зубах свою гаптовану подушку. Стали біля машини. Останнім насилу виліз Томаш із важенним мішком і чималим довгастим брезентовим пакетом.

Кос показав на відкритий люк.

– Прошу.

Пропустив уперед капітана й, минаючи Черешняка, кинув приглушеним голосом:

– Що це за мотлох знову?

Павлов, присвічуючи ліхтариком, розглянувся в танку. Кружальце світла впало на ротмістрів кашкет, що висів ліворуч од сидіння механіка.

– Чекаєте підвищення по службі?

– Ні. Поранений офіцер просив його кашкет до Берліна довезти.

Капітан кивнув головою і торкнувся ефеса шаблі.

– Механік – кавалерист?

– Грузин.

Капітан легко доторкнувся до снарядів, гарматного затвора, радіостанції, затримав погляд на орденах, на Хресті Хоробрих і Віртуті Мілітарі, а потім – на фотокартці, приклеєній до броні.

Витягши з кишені дзеркальце, Павлов глянув у нього, порівнюючи своє обличчя з фотографією. Нарешті збагнув ситуацію, в якій опинився.

– Давно?

– Шість тижнів тому, під Вейгеровом.

Капітан випростався, скільки міг підвів руку до козирка і відсалютував двійникові на фотокартці. Потім виліз із танка й наказав:

– Екіпаж – до мене!

Танкісти обступили його тісним півколом.

– Я не прийшов зайняти чиєсь місце, – поволі говорив капітан. – Не мине й двох годин, як розпрощаємося. Але на цей час мусите прийняти мене до свого гурту…

– Громадянине капітан, – почав Кос, хвильку подумавши. – Ми бачили вас у Шпандау й потім на мосту через Гавєль. Думали, що, може…

– Починайте конопатити, – урвав його сапер. – Двоє допоможуть мені переносити вибухівку.

– Я, – зголосився Густлік.

– Я, – приєднався до нього Томаш.

Підходячи до автомашин, Єлень випередив офіцера і розмахнувся, щоб одним ударом одкрити замок на задньому борту. Капітан притримав його за руку і показав білий напис на темно-зелених дошках: «Стукнеш – щезнеш».

Не всім на війні випадає однакова праця. Тим часом, коли одні армії наступають, інші стоять на пасивних дільницях фронту. Навіть у одній роті може статися так, що одні потом обливаються, а інші сплять або шукають собі роботи, аби тільки не нудитися.

У напівзруйнованому будинку, в кімнаті на другому поверсі займали бойові позиції Зубрик і Віхура. Підсунули стіл до стіни між вікнами і, вмостившися на принесених з кухні табуретках, різались у карти.

З боку сходової клітки, крізь отвір, вибитий, певно, не інакше, як фаустпатроном, увійшла Маруся.

– Граєте?

За нею, мов тінь, з'явився Юзек Шавелло і сів у кутку.

– Граємо, – підтвердив капрал і, кинувши оком за вікно, крикнув: – Нижче голову!

Вогник присіла, кулі відбили шматок штукатурки, яка посипалась на стіл.

– Впертий фриц, – сказав Віхура.

Вхопив з колін автомата, різко повернувся і через ліве плече, не підводячись з табуретки, рубонув двома короткими чергами у вікно на тому боці вулиці. Потім спокійно повернувся до дівчини.

– Нащо? – спитала Маруся.

– Щоб його заспокоїти. Тепер півгодини сидітиме тихо.

– Питаю не про стрілянину, а про гру. На що граєте: гроші, спирт?

– За гроші мало купиш, а протягом тих кількох днів, які залишаються до кінця війни, не варто пити. Після чарки людина стає гарячою, легше на той світ потрапити. Ми на бензин граємо.

– Навіщо тобі бензин?

– Не зараз. Після війни в Мінську Мазовєцькому має Зубрик мені віддати три бочки і сім каністер. Знадобиться тобі транспорт – звертайся до мене. Відкрию фірму: «Привіз – вивіз, капрал запасу Віхура».

– Віхура, – повторила мов ехо дівчина й раптом запитала: – Любиш мене?

Спантеличений капрал узяв під стіною гранату, знизав плечима, вирвав кільце І, ніяково всміхнувшися, жбурнув через вулицю. Гримнув вибух. Обережно висунувши голови, Віхура й Зубрик подивилися на порожній віконний отвір, з якого валив дим.

– Постежте тут, пане хорунжий. Я зараз повернуся. Взяв Марусю за руку, вийшли разом на сходи, присіли під закіптюженою стіною.

– Чого баньки витріщили, рядовий Шавелло? Що тут дивного? Чоботи собі почистіть.

– Поки що не варто, – всміхнувся Юзек. – Скрізь пилюка.

– То повернись хоч спиною, – буркнув водій і звернувся до Марусі: – Я, Вогнику, всіх гарних дівчат люблю. Така вже дурна макітра. – Ляснув долонею по лобі. – І все для них зроблю. Що хочеш? Ось тобі, – не даючи дівчині відповісти, витяг з кишені шовкові панчохи.

– Ой! – прошепотіла Маруся і, витерши руки об штани, підклала їх під прозору павутинку.

– Від щирого серця, даром.

– Ні, – зітхнула і рішучим рухом одсунула подарунок. – Я про інше. Поясни, що вони повинні зробити?

Віхура знизав плечима, загорнув панчохи в носовик і сунув назад до кишені. Вийняв складаний ніж і коротким вістрям до відкривання консервних бляшанок почав креслити на закіптюженій сажею стіні, пояснюючи рисунок якомога стисло:

– Тут ота проклята станція, яку ми вранці не могли взяти. Поки наша артилерія б'є, фрици сидять спокійно г.ід товстим склепінням, а тільки-но припиниться вогонь, вилазять і б'ють наших. Є прохід через тунель, його ніхто не пильнує, бо там, де рейки йдуть униз, все затоплено. Наші пройдуть під водою сто метрів і атакують з тилу, а ми водночас ізгори, і тоді дорога відкриється до самого рейхстагу, де сидить Гітлер.

– А як не пройдуть?

– Все одно візьмемо, тільки людей сила-силенна загине.

– І навіщо це Янек вигадав?

– Бо гарячий.

– А ти залишився?

– При тобі була розмова, що місце для сапера потрібне. Мені в танку душно.

– Ти не дуже гарячий.

– Ні, – твердо відповів Віхура.

Чвиркнула автоматна черга, кулі засвистіли крізь вікно, відбившись од стін, гидко завили. Одна з них одколупнула шматок штукатурки від капралового креслення. Віхура доторкнувся до білого краю, свіжого, мов рана, і тихо сказав:

– Не мороч голови. Під землю хай мене інші кладуть, сам не піду.

Якусь мить ще дивився їй в очі. Відчував – сказав не те, що треба, але не знав, як виправити становище. Мовчки запхнув у кишеню дівчині панчохи, підвівся й повернувся на свою бойову позицію.

– Ви, Марусю, відпочили б трохи, – запропонував Юзек.

Дівчина неначе й не почула. Підвелася й пішла сходами на вищий поверх. Юзек подався слідом з автоматом напоготові.

Вогник увійшла до кімнати, такої самої, як попередня, тільки що менш зруйнованої. Лажевський, який у чоботях лежав на канапі, побачивши її, сів, осміхнувся. Дівчина машинально кивнула йому головою, попрямувала в куток, де біля стереотруби вартував сержант Шавелло..

– Мені треба побачити Коса.

– Побачите, Марусю. Вони внизу, а ми з того боку. Ще й перші півні не заспівають…

– Я раніше мушу, – сказала благально, із слізьми на очах. – До того, як під воду підуть.

– Тихо, тихо, – старий кінчиками пальців змахнув солону краплину з рожевої щоки. – Ось тобі й маєш. Тихо… Коли вже так треба, то слід вигадати якусь імовірну небилицю, щоб полковник дозволив.

З-під танка виповз Саакашвілі, замащений тавотом.

– Добре законопачений, – похвалив Томаша, який стояв навколішки біля гусениці, і мовив до Коса: – Машина готова, командире.

Янек мовчки обійшов танк довкола, уважно його оглядаючи. Всі щілини було замащено грубим шаром жовтого густого тавоту. Над баштою стирчала труба, майже сягаючи склепіння тунелю. Брезентові чохли на дулах кулеметів і гармати обклеєно ізоляційною стрічкою і також обліплено грубим шаром тавоту.

– Ну, якщо і в Шарика хвіст замащений, то можемо вирушати, – сказав Єлень, затягуючи останню гайку.

Пес, почувши своє ім'я, підбіг ближче й почав ластитися.

– Руки!

Перший Кос, а за ним інші помили руки в риновці з нафтою, а потім сполоснули їх водою.

– Томеку, що в тому брезенті? Соромно за тебе.

– Грамофон.

– Який ще там грамофон?

– Той, що на ньому політичний сержант грав, хай земля йому буде пухом. Якби я не взяв, то так і пропав би. А коли в селі заведу, то в усіх хатах почують.

– Село електрифіковане?

– Ні, але небіжчик Стасько казав, що буде електрифіковане після війни.

Витерши долоні клоччям, Кос обсмикнув мундира й пішов до капітана. Павлов стримав його жестом-стояв над викопаним саперами каналом, кидав у воду дерев'яні тріски, дивився на годинника й щось обчислював на логарифмічній лінійці. Закінчивши, підвів голову, всміхнувся.

– Машина готова! – доповів Янек.

– Вирушаємо за чотирнадцять хвилин.

– Чому не тринадцять або п'ятнадцять?

– Так вимагають підрахунки. При такій течії за п'ятнадцять хвилин у найглибшому місці каналу буде досить повітря над рівнем води. При швидкості три кілометри на годину за хвилину будемо саме в тому місці.

– Як цим користуватися? – Янек показав на логарифмічну лінійку. Зараз він скидався на зацікавленого хлопчика.

– Потім.

У тунелі загудів мотор, блиснули прожектори й під'їхав газик. З машини вийшов піхотний полковник, зупинився в світлі ліхтаря.

– Струнко! – скомандував Павлов. – Усе готово. За одинадцять хвилин вирушаємо.

– В такому разі опівночі можна сподіватися?

– Так.

– А вибух добре буде видно?

– Гадаю, що добре, – всміхнувся сапер..

– Якщо до дванадцятої не впораємось, почнемо самі. Дайте команду «вільно!».

– Вільно!

Маруся, яка досі ховалася в темряві, підбігла до Янека.

– Привіт екіпажеві! – весело гукнула до всіх. – Не сподівалися мене побачити?

– Думали, що стрінемось уже нагорі, – сказав Саакашвілі. – Скучила?

– Ні, я в службових справах. Сержант Шавелло просив, щоб ви взяли з собою фляжку.

– Юзек не може поносити? – забурчав Єлень. – У танку повно-повнісінько, нікуди впхнути, сам укладав…

Кос штовхнув друга в бік, і Густлік не доказав, що саме він укладав.

– Що у фляжці? – спитав Янек.

– Ліки, настій з мурашок од ревматизму. Під час атаки треба стрибати, може вилитись, а у вас як у сейфі.

Кос ніжно взяв дівчину за руку, відвів убік.

– Непогана вигадка з оцими ліками, – сказав тихо, – але нас не треба дурити. Скажи правду, хто тебе прислав і з якою метою?

– Хто прислав? – Маруся торкнулася пальцями грудей в тому місці, де б'ється серце, і пояснила: – Воно… Щоб притримати стремено бійцеві, який кидається в атаку на сталевому коневі…

Хлопець слухав ці слова, і на якусь мить йому видалось, що спала пекельна задуха в тунелі, повіяло свіжим вітерцем і не так дере горло повітря, отруєне бензиновим чадом. Подумав, що не може статися нічого лихого з екіпажем і з ним самим, бо це завдасть горя Марусі.

– Пора, – сказав спокійно капітан Павлов. Екіпаж мовчки поліз на танк. Танкісти зсувалися досередини, мов до підводного човна, крізь єдиний ще відкритий горішній люк.

Павлов, надівши шолома, став ще більш схожий на першого командира «Рудого». Саакашвілі послав поцілунок рукою Марусі. Томаш, підтримуючи Шарика, благально всміхнувся водієві саперної машини. Густлік, виглядаючи з люка, висунувся трохи більше, зробив глибокий вдих і опустився вниз, буцімто ниряв у ставок.

Командир полку, всміхаючись, спостерігав за посадкою, але тепер обличчя його трохи спохмурніло. Взяв під козирок, так само зробила Маруся. Кос оддав честь полковникові, дівчині махнув рукою і зник у танку, закривши за собою люка.

Водій-сапер увесь час стояв біля башти з коробкою матеріалів для законопачування. На якусь мить у щілину танкового люка визирнуло Томашеве око.

– Не побий, – наказав.

– Не хвилюйся, – відповів той і, притиснувши люк лядою, почав приклеювати ізоляційну стрічку, замащувати щілини тавотом.

Полковник і Маруся, які стояли біля самого танка, чули ізсередийи приглушені, проте ясні голоси.

– Механік готовий, – доповідав Саакашвілі.

– Готовий, – зітхнув Черешняк.

Відповідаючи на перекличку, коротко гавкнув Шарик.

– У мене, як у домовині. Порядок, – пожартував Густлік.

Сапер тричі стукнув у башту й зліз на землю по гусениці.

– Машина готова, – сказав Кос.

– Затримка під водою означає кінець. До того, мій вантаж не любить поштовхів, – поволі говорив Пав-лов. – Пора.

– Заводь двигун.

Свиснув стартер, зашуміло махове колесо. Полковник торкнув Марусю за плече. Обоє відійшли під стіну, де в рові стиха плюскотіла вода.

– Ви віддали їм ліки з мурашок?

– Забула, – знітилася й закашлялась дівчина.

– Гадаю, – сказав, усміхаючись, офіцер, – це не так важливо.

Рикнув танковий двигун, хвилину дуднів на малих обертах. Потім механік раз, другий перевірив перемикання швидкостей і засвітив прожектори.

Машина поволі зрушила з місця, перелізла через зсув і обережно почала спускатися в темну і ніби густу воду. Світло прожекторів лягало на неї щораз більш горизонтально, врешті потьмяніло й згасло під поверхнею води.

Ще трохи – і хвилька, яка йшла від ствола гармати, сягнула кігтів орла на башті. «Рудий» зник у мороці. Чути було ще рівне, але дедалі тихіше й глухіше гудіння двигуна.