Чотири танкісти і пес – 3

Розділ XIII ВИНАГОРОДА

Що ближче до шосе, то більше понівечено будинки бомбами та артилерією. Серед чимраз густіших воронок од снарядів на вулиці чорніли розбиті, обгорілі скелети автомашин. Покалічені гармати барикадували дорогу, ніхто навіть не збирався прибирати вбитих – вони лежали там, де наздогнали їх кулі або осколки. В темряві не можна було розрізнити їхніх мундирів.

Десь за кілометр попереду вулиця вибігала на невеличкий пагорб. Саме там її перетинало шосе зліва направо ним просувалися темні силуети ваговозів, гармат, колони піхоти. Вибухали там щоразу снаряди далекобійних гармат; спалахи на мить освітлювали людей і зброю, проте ближче, поміж будинками, схожими на порохняві пеньки, було темно й тихо.

Швидкі кроки задудніли в брамі, але, навіть поруч не видно було людей, що принишкли в темряві під стінами.

– Нікого, – сказав хтось пошепки.

– Перевірте наступний.

Дві постаті вистрибнули з брами, пригнувшись, пробігли кілька метрів під стіною і розтанули під чорними стінами будинку. Довга хвилина чекання, потім блиснув ліхтарик, подаючи сигнал, що дорога вільна.

Розвідники викотили з брами мотоцикла і, важко дихаючи, заходилися штовхати його до ближчої схованки. Лажевський просигналив ліхтариком.

З-поміж будинків поволі висунулася дивовижна потвора, наїжачена шматками погнутої Жерсті та збитими з дощок хрестами. Повзла й тихо гуділа, але то не був характерний звук танкового мотора. Лише коли потвора зупинилася за розбитими вантажними машинами, можна було все-таки пізнати Т-34, побачити зблизька колеса, обмотані ганчір'ям, і незграбні, горбаті обриси гаубиці, яку тяг на буксирі танк.

– Ну, як? – спитав Кос, вихилившись з башти.

– Поки що нікого, – відповів Лажевський, вилазячи на танк. – Нема кому захищати, всі тікають.

Шарик, благально повискуючи, намагався висунути морду в передній люк.

– Не смій, – посварився на нього Григорій. – Йди на свою подушку, – відштовхуючи пса, хлопець натрапив рукою на чималий пакунок, обмацав його й буркнув: – Що за дідько?…

– Не лайся, – сказав Черешняк, який сидів навпочіпки поруч з грузином. – Це музика.

Попереду тричі коротко блиснув ліхтарик.

– Хай йому грець, хлопці остерігають. Почекай, – прошепотів Данило Косові й побіг під стіною будинку до розвідників.

У темряві забіліла хустина, якою розвідники подавали сигнал. Данило став мов укопаний.

– Де? – запитав пошепки одного з розвідників.

– Ліворуч, у другій брамі, навпроти поваленого стовпа.

– Скільки?

– Четверо на велосипедах.

– Брати без шуму, – наказав Магнето розвідникам. Тишу сколихнув вибух важкого снаряда поблизу шосе. Блиснуло й потемніло ще більше. Розвідники стояли нерухомо, вдивляючись у браму, де зникли оті четверо.

Врешті щось ворухнулося в темряві, зашелестіло. З брами одна за одною вийшли чотири людські постаті, посідали на велосипеди й покотили вулицею під будинками.

З вікон першого поверху, мов яструби на зграйку куріпок, кинулися на них розвідники. Все заклубочилося в мовчазній нічній сутичці, такій тихій, що чути було приглушений стугін і шелест колеса, яке оберталося після падіння велосипеда.

– По макітрі його, Юзеку! – сказав хтось урешті стишеним голосом.

– Припинити бійку! – гукнув неголосно Лажевський і запитав: – Поляки?

– З ними дівчина? – здивувався якийсь розвідник.

– А ви що думали? Де ваші очі були?

– Не сердьтеся, батьку. Ви від німців їхали?

– По шосе не можна. Там фриців, мов мурашок.

– Учотирьох не можна, але нас більше, та й танк маємо. Підете з нами?

– Танк? А який?

– Нормальний.

– Та ми ж… – почав старий, але дівчина, смикнувши його за рукав, промовила:

– Ми йдемо з вами.

Данило хотів був запитати, чому це баба сержантом командує, але передумав. Адже йшлося про те, щоб якнайшвидше зайняти вихідну позицію. Кожна згаяна хвилина збільшувала небезпеку викриття їхньої групи.

Затриманий на хвилину механізм знову почав діяти – спершу йперед пішли поодинокі розвідники, потім мотоцикли, що їх солдати штовхали від схованки до схованки.

– Чому ви, Марусю, за рукав смикали, не дали запитати? Може, саме вони?

– Ні, – рішуче відповіла Вогник. – Ходімо.

– Ви що, з глузду з'їхали? – неспокійно запитав хорунжий Зубрик. – Адже ми на власні очі бачили – там німці. Ми ж оце мало не…

– Ей ви, піхото! – Лажевський підійшов ближче. – Тримайтеся ближче до машин, а потім я поясню, що і як.

Почекав хвилину, дивлячись, як новаки допомагають штовхати мотоцикли, і повернув до танка.

– Що там таке? – запитав Кос.

– Нічого особливого. Я підібрав чотирьох піхотинців. Як так далі піде, то приведемо до артилеристів цілий батальйон.

– То що, рушаймо?

– Краще трохи почекаємо, розвідаємо місцевість, а потім уже будемо діяти напевно.

– Гаразд.

– Піду до своїх, а тоді повернуся по вас.

Коли підпрапорщик зник з очей, Кос, не довіряючи артилеристам, з якими недавно познайомився, вирядив Віхуру й Томаша в дозор. Сам сидів у башті й дослухався. Шосе обстрілювали дві або три батареї, бо коли давали недружний залп, можна було розрізнити вісім, дев'ять пострілів. Снаряди не пролітали над танком, отже артилерійські позиції розташовані, мабуть, на південь од шосе. Калібр важко визначити по вибухах, а звук пострілів теж губився серед мурованих стін. Поручик, звичайно, зумів би. Він не тільки погоду вмів передбачати, а й усе. Несправедливо, що така людина загинула.

Янек усвідомлював собі: хоч рішення пробитися через шосе було спільне – його прийняли після наради з Лажевський, Густліком і Григорієм, – але ж цю пропозицію подав саме він. Якщо вони нарвуться на гармати або танки, якщо не зуміють заскочити противника зненацька – втратять техніку й людей, не виконають завдання.

Може, й справді краще почекати підходу якогось більшого радянського чи польського підрозділу? Німці прорвали кільце, повзуть, мов мурашки, але ж їм, безперечно, не дозволять довго тікати. В штабі фронту, напевно, вже дали команду підтягувати резерви, й ще до сходу сонця…

Повернувся Лажевський, дав знак рукою й повів «Рудого» між розбитими машинами, потім бічною вуличкою далі через подвір'я, через невеличкий скверик з поламаними деревами – аж до товстого бетонного МУРУ. густо подзьобаного кулями, осколками й снарядами.

– Янеку, – покликав тихо. – Йди-но сюди.

Кос виліз долішнім люком. Шарик рвався за ним, вищав обурено, але Кос наказав Саакашвілі:

– Держи собаку! Рветься як дурний.

Далі жодного прикриття. Треба зважитися на раптову перебіжку.

Обережно вийшли перед стіну на розвідку.

За кілька метрів од танка стояла в темряві Маруся, обоє Шавеллів і фельдшер. Звідси видно білі цифри й орла на башті та напис на бортовій броні.

– Я вас ніяк не можу зрозуміти, – бурчав Костянтин. – Адже ви, Марусю, весь час…

– Що тут розуміти? – шепнула дівчина, кладучи палець на губи.

Стасько відійшов од своєї гаубиці, став біля танка. У відкритий передній люд виглянув Віхура.

– Командир казав, що ви, пане підпрапорщик, вірші складаєте? – спитав він зацікавлено.

– Складаю.

– У мене буде до вас діло. Звуть мене Віхура.

– Стасько. Зараз чи потім?

– Потім, бо вже повертаються. – Ховаючи голову, Віхура вдарився, як завжди, об броню і зморщив кирпатого носа.

У виломі стіни з'явився Кос і крізь передній люк поліз у танк. Лажевський на мить зупинився біля Шавеллів.

– З нами, піхото?

– 3 вами.

– Поки танк не вистрілить, ідемо навшпиньках, а потім, як хто хоче, то може й з гиком, свистом.

– Але ж там німці, – намагався пояснити Зубрик.

– Як когось поранить, громадянине хорунжий, то покладемо ззаду на танк або в причеп якогось мотоцикла, – сказала Вогник і погладила фельдшерову руку, додаючи йому відваги.

– Уперед… уперед… уперед… Команда поповзла вздовж цепу, і люди, зігнувшися, виходили перед стіну крізь виломи й діри. Рідкий і короткий був той цеп, але вночі міг видатися взводом: сім артилеристів, чотири піхотинці та десять розвідників.

Мотоциклісти котили своїх «коней» на лівому фланзі, ближче до вулиці, яка, ширшаючи в цьому місці, виходила на шосе. Німці йшли зліва, отже звідти загрожувала більша небезпека, там більше потрібні були кулемети.

За цепом, ламаючи стіну, викотився «Рудий», з якого танкісти зняли потворне маскування. Ганчір'я, намотане на колеса, глушило металевий брязкіт гусениць. Хитаючись на вибоїнах, ззаду сунула гаубиця, прив'язана до танка короткою линвою.

В танку, під бронею, у тьмяному світлі лампочок для підсвічування прицілів і приладів, у заграві далеких пожеж, що проникали сюди крізь перископи, екіпаж готувався до бою.

Віхура перевірив кулемета, дістав з кишені дві грудочки цукру, одну засунув у рот, другу дав Шарикові.

– Держись!

Саакашвілі зручніше вмостився на сидінні, перевірив, чи добре висить над ним ротмістрів кашкет, чи на місці шабля.

Томаш Черешняк ногою пхнув далі в куток рюкзак, навпомацки порахував снаряди, перевірив, чи добре пам'ятає, де осколочні, де бронебійні і де підкаліберні, придатні для найбільшого звіра.

Густлік пересів од прицілу до перископа, який давав більший сектор огляду. Побачив у цепу немовби постать дівчини, й навіть видалась вона йому знайомою.

– Янеку, – штовхнув ліктем командира. Кос, не одриваючись від перископа, буркнув:

– Чого тобі?

– Нічого. Я думав… Але ж не в польському мундирі.

– Хто? Не розумію, – нетерпеливився сержант.

– Ніхто. Добре, що Гонорати з нами нема, довелось би переживати за двох.

Кос знизав плечима і з прикрістю подумав, що Єлень не зосереджує всієї уваги на прицілі, раптом вихоплюється з дивними спогадами. Хвилину тривала тиша. Тільки в навушниках шуміло, наче в морських черепашках, коли їх прикласти до вуха. Кос у перископ бачив, як попереду просувалися гармати й вантажні машини. Зиркнув угору, де на броні в темряві неясно видніла фотокартка. Час починати, подати команду. З-під шоломофона по щоках стікали тоненькі струмочки поту.

– Ліворуч десять – транспортер. Бронебійним заряджай! – Голос у Янека був спокійний, приглушений і в той же час напружений, як струна.

Гітлерівський транспортер стояв у мілкому рові, прикриваючи дорогу. На тлі червоного від заграв неба чорніли стволи вчетверо спряжених двадцятимілїметро-вих гарматок і силует вартового. Німець, мабуть, щось помітив, бо заворушився. З транспортера висунулося ще двоє, і навідник почав опускати стволи вниз.

Лажевський бачив усе це краще, бо був ближче до ворога й знав: нема чого зволікати. Діставши з-за пояса ракетницю, він вистрілив просто в гітлерівців.

Зашипіли ракети. Двічі кудкудакнули гармати, але не встигли закінчити черги – снаряд, пущений з двохсот метрів, розпоров транспортера, мов сокира, навпіл.

Постріл був сигналом, а транспортер – смолоскипом. Короткий цеп бігцем кинувся вперед, стріляючи на ходу з усіх стволів.

Заторохтіли мотоцикли, і розвідники, стріляючи з трьох ручних кулеметів, вихопилися на шосе, запалили ваговоза.

Наступні снаряди, що їх випустив танк, розтрощили дві гармати, розірвали колону.

Якась величезна автомашина, зарипівши гальмами, з'їхала до рову, нахилилась набік, і з неї посипалися ворожі піхотинці. Частина гренадерів по команді вибігла на шосе і, не встигнувши зайняти бойові позиції, зіткнулася з нашими лице в лице. Довгими чергами заговорили автомати. Якийсь цибатий чолов'яга з пласким багнетом на гвинтівці шарпнувся до Марусі, але Юзек зрізав його автоматною чергою.

На сержанта Шавелла – він саме замінював магазин-накинулось одразу троє з багнетами. В старого заблищали очі; згадавши довоєнні уроки фехтування, він одскочив убік, пропустив першого, як тореадор бика, і, присівши, рубонув прикладом у нахилену голову німця. Другого відбив багнета вниз і автоматом, якого держав обома руками, зацідив у обличчя. Останнього звалив ударом у коліно. Метнувся далі, а коли той третій повернувся і підняв зброю, цілячись у сержанта, підбіг фельдшер, відчайдушно замахнувся і прикладом насунув гренадерові каску на очі.

Наші солдати вже подолали шосе, танк з гарматою саме в'їхав на бетонну стрічку, коли з-за підпаленого німецького ваговоза вискочив швидкохідний гусеничний транспортер. Протаранив найближчий наш мотоцикл і, зім'явши його, повернув до другого. «Рудий» сповзав уже з шосе, коли Кос помітив, що діється. Танк повернув башту, вистрелив позад себе – сталева коробка розлетілася на шматки.

Від розбитого мотоцикла відірвався солдат, помчав у темряву, гімнастерка на його спині горіла. Маруся кинулась навперейми, підбила солдатові ноги і, коли він упав, накинула на нього плащ-палатку й заходилася гасити вогонь. Потім розрізала ножем гімнастерку, зірвала її і, вхопивши пораненого за руки, почала піднімати. На допомогу дівчині підбіг хорунжий Зубрик.

– До причепа! – вигукнув Лажевський, під'їхавши мотоциклом. – Чіпляйтеся.

Мотоцикл з п'ятьма людьми завив важко мотором, од коліс сипонуло гравієм і землею, перемеленою вибухами снарядів.

Мов дикі кабани, які, пробігаючи просіку, вриваються в лісові хащі, солдати пірнали в темряву, лавіруючи між руїнами. Щораз далі від машин, які палали на шосе, гриміла гармата «Рудого», щораз рідше йшли трасуючі черги його кулеметів, аж поки зовсім згасли, бо ніхто їх не наздоганяв. Опинилися знову на території, якщо не нічиїй, то, мабуть, з невеликою кількістю військ.

Мотоцикл Лажевського заточувався, мов важко поранена людина, лавіруючи серед руїн. За ним сунув «Рудий», тягнучи гармату. За гаубицею бігло кілька засапаних артилеристів.

Один бік вулиці було спалено, другий ущент зруйновано. Невеличка колона просувалася в тьмяному світлі заграви, яка кожні чверть хвилини, посилювалася блисками залпів. Солдати прямували на ці блиски, вірячи, що артилеристи знають одні про одних, то, може, дорогу до наших покажуть.

Підпрапорщик перший помітив над руїнами прапор з червоним хрестом, повернув у цей бік мотоцикл, загальмував.

– Є там хтось? Візьміть поранених.

– Хвилинку, – відгукнулися до нього. Блиснуло світло, з підвалу вийшли санітари.

– Звідкіля ви тут узялися?

– Обережно, спина обгоріла…

– Нога…

У тьмяному світлі силуети поранених, Марусі, яка їм допомагала, і фельдшера видавалися меншими, вростаючи в землю.

Лажевський глянув на танк, що з'їхав на узбіччя і, поваливши рештки якоїсь стіни, став, затулений руїнами.

– Ескулапе, – притримав за плече одного з санітарів.

– Чого?

– Де тут гаубична бригада?

– Ми з бригади.

– Чудово. А штаб не знаєш де?

– На тому боці вулиці. Хай йому грецьі Танк майже на самий вхід заїхав.

– До світанку не знайдеш, – пояснював Янекові Густлік. – Це все одно, що спіймати блоху за ногу в темряві.

– А де кінчається це місто? – спитав Томаш.

– Верста буде, ґаздо, – відповів ізнизу Віхура. – Від Студзянок вдвоє або втроє більше.

– Чого дурня клеїш? – буркнув Саакашвілі.

– Бо душно. Відкрий люка.

– Команди не було.

– Боїшся, що фрици під танком сидять?

Внизу під танком за якусь хвилину справді зашаруділо, а потім хтось сильно ударив ломом у броню.

– Що за дідько? – здивувався Саакашвілі.

– Танкісти! – гукав Лажевський. – Від'їдьте на п'ять метрів уперед.

– Давай, – наказав Янек механікові.

Не чекаючи, поки танк зрушить з місця і загальмує, він виліз на броню, стрибнув додолу. Хотів запитати Данила, навіщо пересувати танк, але не встиг. З місця, де стояв «Рудий», з вузького, майже вертикального проходу, виліз поручик і допомагав вибратись старшому офіцерові.

– Ото справді невезіння, що саме…

– Яке там невезіння! – штовхнув його в бік Магнето. – Доповідай, бо це той, кого шукаєш.

– Жартуєш? – запитав Янек.

– І не думаю, – Лажевський підняв два пальці немов до присяги.

Танкіст витяг пакета з планшетки і клацнув підборами.

– Громадянине полковник, пакет од командування армії. Доповідає сержант Кос.

Артилерист у відповідь оддав честь, узяв пакета.

– Вам що, казали до штабу танком в'їжджати? – буркнув незичливо.

Відійшов під склепіння вцілілої брами, розрізав ножем нитки, зламав печатки і почав читати при світлі ліхтарика, що ним присвічував офіцер, який допоміг йому вийти з підземної квартири штабу.

– Вирушаємо за годину, – сказав полковник поручикові. – Попередьте полки. Пересуваємось до Шарлоттенбурга підтримувати Костюшківську дивізію, що наступає.

Поручик оддав честь, зник у дірі, а полковник підійшов до Коса, який стояв по формі «струнко».

– Поїдете з нами.

– Окрім танка, є ще четверо піхотинців, п'ять розвідників і гаубиця з обслугою.

– Гаубицю включимо до батареї, а решту заберіть як десантників.

– Слухаюсь.

– Не думав, що мене хтось знайде в цій каші, та ще й уночі.

Потиснувши руки сержантові й підпрапорщикові, полковник повернув до брами.

– І я з вами, – запропонував Стасько. – Гаразд.

– Янеку! – гукнув Густлік. – Иди-но сюди, шибенику, бо не витримаю.

– В чім річ? – неспокійно спитав Кос.

– Глянь на піхотинців, які нас у бою прикривали! – показав на обох Шавеллів.

– Вже з госпіталю? – здивувався Янек. – А як сержант Вогник?

– Повний порядок! – переможно вигукнула дівчина, висуваючи голову з-за спини Костянтина та Юзека.

– Марусю, – тихо промовив хлопець, застигши на місці. – Ти пробивалася з нами крізь це гаспидське шосе? Чому не сказала?

– Твоє місце в танку, моє – в цепу. Не було коли говорити.

– Навіщо ти сюди прийшла?

– По перстень, – усміхнулася дівчина й обійняла Янека.

– В польському мундирі? – не тямився з дива Кос.

– Авансом, – відповіла Маруся й, усміхаючись, пригорнулася до хлопця, прошепотіла на вухо: – Я написала так, як ти мене просив, командуючий армією черкнув на папері згори: «Згоден» і розписався червоним олівцем.

– Екіпаже, дивитися в інший бік! – скомандував Густлік.

Усі відвернулися, даючи змогу поцілуватися зарученим, а Єлень мовив до пса:

– Йди-бо сюди, Шарику. Дивись ось сюди. Обійняв Шарика за голову, щоб теж не дивитися, і раптом приголомшений закляк на місці. Побачив: із штабу виходить поручик, їхній поручик, перший командир танка, тільки що в радянському мундирі І в званні капітана. Хлопець затулив рукою очі, а потім знову глянув на капітана, який замість розтанути в повітрі так само прямував вулицею.

– Янеку!…

– Не заважай! – засміявся Кос.

– Григорію! – гукнув на мить Єлень, коли капітан уже зник у темряві: – Слухайте, я бачив на власні очі!

– Удруге сьогодні. Кого?

– То не він загинув під Вейгеровом! Я його щойно бачив.

Хвильку всі мовчали, а потім обізвався Кос:

– Якщо це жарт, то, їй-право, дурний!

– Янеку!

Густлік сказав це так, що Косові стало раптом прикро. Підійшов ближче і обійняв друга за шїечі.

– Ну, годі. Чого наприндився? В таку ніч що завгодно може примаритися.

Коли генерал вечеряв, Лідці здалося, що він уважніше, ніж завжди, дивиться на неї і мовби хоче заговорити, але вагається. Допиваючи склянку міцного чаю, мовчав, грався невеличкою зграбною коробочкою з чорного дерева, а потім, кинувши її в куток, пішов до своєї кімнати. Крізь прочинені двері видно було його важку чорняву голову, схилену над паперами.

Лідка винесла посуд до кухні, погасила світло, відчинила вікно й сіла біля рації. Сьогодні мала чергувати до півночі – п'ятнадцять хвилин слухати, п'ять хвилин відпочивати і знову слухати.

Дівчина скинула чоботи, спустила босі ноги на пухнастий килим. Поклала вигідно руки на бильця шкіряного крісла. На стінах темніли картини, в скляних шафах виблискували кришталь і срібло. Знадвору віяло приємною прохолодою, пахощами сосон та лісу.

Штаб армії розташувався в багатій віллі під Берліном. Тут було повно гарних речей, але Лідці чомусь здавалося, що вони крадені. Не сувора заборона стримувала її від того, аби щось узяти, а дивна незрозуміла огида. По-справжньому сподобалася їй лише коробочка, яку генерал кинув на підлогу.

Лідка підняла коробочку й поскладала туди свої дівочі скарби: губну помаду, пудру, ножички, напилок до нігтів, флакон фіалкових парфумів.

Потім вислухала два рапорти, розписалася в прийомі. Генерал, почувши стукотіння ключа, прийшов по них.

– Добре, – сказав, прочитавши радіограму, і спитав: – Де коробочка?

– Чорна? – здивувалася дівчина. – Та, що ви викинули? – вона поклала коробочку на стіл.

Командир кивнув головою, і, виклавши все, що там було, забрав коробочку до себе в кімнату.

Лідку взяла досада. Звичайно, не тому, що стало шкода коробочки, ні – дівчина була розчарована. Хіба так роблять? Спочатку викидає як непотріб, а потім… Певно, генерал помітив, як вона підняла коробочку з підлоги, і лише тоді вона впала йому в око…

Генерал знову прийшов, сів поряд і мовчки дивився на Лідку, яка була рада, що в темряві не видно сліз, що бриніли в її очах.

– Перерва, – сказав командир, дивлячись на годинника, і коли дівчина зняла навушники, спитав: – Маруся казала тобі, про що йдеться в рапорті, який ти привезла?

– Ні.

– То прочитай, – сказав генерал, підсуваючи аркуш паперу.

– Я здогадувалася, – сказала за хвилину Лідка.

– Знаю, що для тебе це не радісна звістка, – генерал говорив тихо й від щирого серця, – але ти молода й гарна, попереду в тебе все життя, де буде багато хорошого. Гадаю, ти не повинна заважати їм.

– Чому? – запитала Лідка, розгнівавшись, що командир втручається в її особисті справи.

– Бо це все одно, що простягати руку по раніше покинуте. Чи не тому це тебе зацікавило, що хтось інший його підняв?

Лідка, зовсім розсердившись, промовчала. Хіба можна порівнювати людину з коробкою?

– Маруся перейде зараз до нашої армії, а по війні владнаємо всі формальності, – вів далі генерал. – Головне зроблено. Ось цей аркушик паперу вирішує долю двох людей, долю закоханих, – він розгладив долонею папір і, повагавшись, додав: – Я б хотів, щоб ти все зрозуміла і не мала на них зла.

Віддав дівчині коробочку з чорного дерева, погладив по голові й вийшов.

Лідка, не обізвавшися й словом, включила рацію. Уважно прислухалася, чи з маси звуків не долинуть позивні «Рудого». Марила, що тримає в руці отой аркушик паперу, розриває на дрібні клаптики й розсіває по вітру. Або що кидає його в вогонь і дивиться, як він звивається, чорніє і скручується.

Опівночі, коли чергування скінчилося, дівчина заснула.

На світанку прокинулася від звуку сирени, яка вила на сполох; ту ж мить земля захиталася від вибухів. Коли Лідка вибігла на вулицю, літаків уже не було.

– Прилетіло три, – пояснив водій транспортера. – Одного наші зенітки збили. Накидали чимало невеличких фосфорних, а ліс сухий, горить, як солома…

Лише тепер Лідка побачила, що вілла, де вони поселилися, горить од горища, і полум'я повзе щораз нижче.

– Вже година минула, як генерала командуючий армією викликав, – говорив водій, – але в нас усе гаразд: нікого не поранило, рації та сейф учасно вивезли…

– На письмовому столі були папери, – прохопилася Лідка.

– Цього я не знаю. Ми не брали. Хіба що генерал, виходячи, сховав до планшетки. Але зараз перевірити не вдасться.

Лідка дивилася на яскраві омахи полум'я, що лизали віконну раму в кімнаті генерала, і серце її забилося дужче.