Чотири танкісти і пес – 3

Розділ XXI ВИКРАДЕННЯ ГОНОРАТИ

Опівночі, між 8 і 9 травня 1945 року, в місцевості Карлсгорст, на околиці Берліна, маршал Жуков наказав привести фельдмаршала Кейтеля і його двох колег до зали, де на столі лежав підготований акт беззастережної капітуляції.

«Ми, нижчепідписані, діючи від імені німецького головного командування, погоджуємось на беззастережну капітуляцію перед Головним Командуванням Радянської Армії і одночасно перед Головним Командуванням Експедиційних Сил Союзників усіх наших збройних сил" на суші, на морі і в повітрі…»

В нуль годин за московським часом акт капітуляції було підписано, і війна закінчилася.

О другій годині ночі московська радіостанція передала цю звістку, і тоді на всій лінії фронту спалахнула стрілянина, як ніколи під час боїв – усі стріляли на радощах, уже не в противника, а в зоряне темно-синє небо. Наступного дня в усіх арміях, дивізіях і полках почалися гучні бенкети, прийоми, святкування. Всі, хто залишився живим, хотіли гуляти.

Танкісти звикли діяти рішуче і швидко, тому в танкових і моторизованих підрозділах столи було накрито, тільки-но колони підійшли до районів зосередження.

Травневе сонце виблискувало на міді інструментів, засвічувало вогники на срібній паличці диригента і в окулярах худого капрала, який дудів у найбільшу трубу. Оркестр грав, стоячи на сходах білого великого будинку. З яблунь, груш і слив несміливо падали пелюстки в такт ударів бубна.

Під деревами, за столами, поставленими в ряди і застеленими простирадлами, сиділи танкісти, генералові гості. Співали під музику «Землянку», «Оку», «Розшумілися верби плакучі», піднімали тости, які закінчувались неминучим: «Хай живе!»

Екіпаж танка 102 сидів за невеличким столиком під розлогою яблунею, всипаною блідо-рожевим пахучим цвітом. Столик угинався від страв, не бракувало й пляшок, але здалека було помітно: ці четверо не дуже веселяться.

Може, тому сумували, що саме сьогодні вранці попрощалися з капітаном Павловим – його призначили комендантом містечка. Запрошував усіх у гості, але не знали, чи буде їм по дорозі.

Віхура, розмахуючи руками, вже довгий час пояснював щось, а коли оркестр обірвав музику, щоб передихнути й перекусити, закінчив, стукаючи по столу кулаком:

– Усі будинки позаймають, роботу розберуть, найвродливіших дівчат до шлюбу поведуть, а нам з нашими орденами доведеться горобців на городах лякати.

– Не так уже й погано, – заспокійливо буркнув Густлік. – Ти сам казав, що або автомобільну фірму відкриєш, або вірші писатимеш…

– Що там вірші, – урвав його Франек. – Я старим парубком залишуся. Один Кос може не журитися.

– Я теж, Панночка Гонората…

– Не будь такий упевнений. Може, її давно вже в Рітцені нема або за Кугеля вийшла заміж.

– Є і не вийшла, – всміхнувся Густлік, але відразу посмутнів, бо подумав -з дівчатами все може статися.

– Франеку! – Григорій штовхнув під бік Віхуру. – Напишімо разом листа до Гданська, щоб сестри Боров'янки приїхали нас навідати.

– Перепусток їм не дадуть, – капрал зморщив носа й потер лоба долонею.

– Може, хай спробують приїхати до Лідки й Марусі, до госпіталю, – порадив Янек і одразу ж додав: – Я одержав листа від Марусі, але не все там розумію.

– Покажи, може, разом… – запропонував Григорій. Проте читати листа не довелось, бо підійшов генерал, який з келихом у руці ходив од столу до столу, усміхався, поздоровляв і цокався, як доброму господарю личить. Він дуже здивувався, помітивши, що екіпаж «Рудого» майже не доторкнувся до їжі й напоїв.

– Що це таке? Піст? – спитав, перекрикуючи оркестр, який заграв вальса.

– Так, – відповів за всіх Саакашвілі. – Спершу піст, потім торт.

– Не розумію.

– На солодке чекаємо, громадянине генерал, – пояснив Кос. – Старший сержант Шавелло попередив, що він сьогодні з нагоди закінчення війни…

– Щось таке приготує, чого ніхто з нас не куштував, – докінчив Густлік.

– А може, він вас обдурив, і залишитесь голодні, – засміявся командир і простяг руку з келихом до Коса. – Випиймо за цю зірочку, щоб не остання…

– За другу велику ми теж не пили, – підказав Єлень, показуючи на генеральський погон.

Випивши трішки вина, командир пішов далі.

– Чому про перепустку не попросив? – буркнув Янек.

– Не встиг, – виправдувався Єлень.

– Може, й справді Шавелло нас дурить? – занепокоєно запитав Віхура.

– Ідуть, – перший помітив Григорій.

Між деревами з'явився довгий ряд кухарчуків у білих фартушках, з тістечками- й тортами на тацях, а попереду в розкішному ковпаку крокував сержант Шавелло з окулярами на носі, які одягав лише в найповажніших випадках. Побачив генерала і, виструнчившись, попрямував туди, щасливо всміхаючись. На кришталевій таці ніс запашний торт, удвічі більший за протитанкову міну, який виблискував глазур'ю і кремом. Навіть не помітив, як минув екіпаж «Рудого».

– Пронесе повз нас, негідник, – прошепотів Густлік.

– Не пронесе, – крізь зуби відповів Віхура і, повернувшись у кріслі, спритно підставив ногу Шавеллу.

Той захитався, витяг уперед руки. Саакашвілі перехопив тацю і поставив торта на стіл. Віхура кинувся піднімати сержанта і робив це так, щоб той якнайдовше не міг устати. Аби не Юзек, який поставив тацю з тістечками в траву і теж поспішив дядькові на допомогу, тривало б це дуже довго.

– Іде людина, іде й раптом спотикається, – бурчав Костянтин, стріпуючи пісок з колін. – Добре, що хоч торт…

З подиву й розпачу сержантові враз одібрало мову. Танкісти, облизуючись, наминали торта. На таці лишилася вже тільки половина з ножем, що стримів у шоколадному пагорбі.

– Танкісти! – заверещав мов навіжений Шавелло і, вириваючи з-під кітеля пістолет, прошепотів крізь сльози: – Моліться, поки не пізно…

– Дядьку, що ви? – схопив його за руку Юзек.

Ззаду підбігло двоє чергових розпорядників з пов'язками, вирвали пістолета й попід руки повели сержанта до будинку.

– Що сталося? – запитав суворо генерал, підходячи від сусідніх столів. – П'яний?

– Та ні, здається, – відповів Янек. – Не знаю, чому він на нас з пістолетом…

– З'ясуємо.

Командир пішов перший, за ним підпоручик Кос, Єлень і слідом Віхура. Швидко минули столи, обійшли будинок. Юзек Шавелло з поясом у руці й солдат у дверях стали струнко. У відповідь на нетерпеливий жест вартовий одчинив засув.

Не звикнувши ще до темряви, що панувала в приміщенні, генерал грізно запитав:

– Ви що, збожеволіли, Шавелло?

– Нерви… – схлипнув голос десь у кутку.

– Війна закінчилася, то ви в своїх хочете стріляти? Старший сержант вийшов без пояса з темряви, став струнко і, схлипуючи, пояснював:

– Я ж усю ніч старався… Губи зробив з апельсина, носа й очі з горішків, волосся виклав з шоколаду, а вони ножем у саме лице – і зубами… – розпачливо махнув рукою.

Слова на мить потонули в сльозах, але Шавелло опанував себе й доказав до кінця:

– Я ж портрет улюбленого генерала на торті зробив, а вони зжерли, й ніхто не побачив…

– Випустити, – наказав генерал і, сердито глянувши на танкістів, пішов у сад,

– Пане Костянтин, ми не навмисне… – примирливо простяг руку Кос.

– Хіба можна було впізнати портрет? – лагідно докинув Віхура.

– Придивившись, можна було… – схлипнув Шавелло, потискуючи Янекову правицю. – Тепер уже пізно, нічим не зарадиш. Але якби за руку не вхопили… – застібаючи пояса, відійшов убік, заспокоюючись.

Слідом за ним, як тінь, подався Юзек.

– Тепер кілька днів про перепустку і не згадуй, – сказав Кос до Єленя.

– Сам одпусти. Скочимо з Франеком, одна нога тут, друга там.

– Дозволь йому, – підтримав приятеля Григорій.

– Звідсіля й тридцяти кілометрів не буде, а потім, як вирушимо на Нейсе, важко будо повертатися, – доводив Віхура. – Навмисне сьогодні навіть краплі в рот не брав…

– Гаразд, – дозволив Янек, розуміючи, що ситуація заплутується, – але щоб повернулися перед світанком.

Хлопців немов вітром здуло. Саакашвілі, зітхнувши, повторив своє прохання:

– Покажи того листа, може, разом розшифруємо. До столів уже не хотіли повертати, вийшли садом у поле, посідали в траві під терновим кущем, і там під весняний радісний щебет жайворонків Янек прочитав Григорію листівку від Марусі:

«Любий! Не знаю, чи ми коли-небудь зможемо віддячити Лідці за те, що вона зробила для нас. А тепер прошу і тебе, і всіх членів екіпажу – не приїздіть до госпіталю…»

Кос обірвав речення на середині й запитав:

– Розумієш щось?

– Не все, – зітхнув Саакашвілі. – Єдине певне – не хоче, щоб її навідували – бачили оте обсмалене волосся. А що Лідка для вас зробила, не знаю, але такої дівчини днем з вогнем не знайдеш…

Вже годину Віхурин газик підстрибував на корінцях і камінні лісової вибоїстої доріжки.

– Чорти б забрали таку дорогу! – лаявся Єлень, тримаючись, щоб не вилетіти з машини.

– По шосе без перепустки далеко не заїдеш, – крізь зуби відповів Віхура. – Найгірше ще попереду, бо, як не крути, а доведеться перетнути головну дорогу на Костжинь і Познань, а по ній невпинно ідуть війська.

– Не можна більше чекати. Як Гонорату Марусі до госпіталю віддамо, то всі троє разом до Пол'ьщі повернуться. Вже не загубиться.

– Невідомо тільки, чи ще чекає, – ущипливо промовив водій.

– Ти вже це казав, – спокійно промовив Густлік. – Дивись краще за дорогою…

Хвилину їхали мовчки. Ліс дедалі рідшав, і незабаром машина, долаючи мілкий рів, виїхала на узлісся та зупинилася в тіні крислатого куща ліщини.

Трохи ліворуч, на вигорілому викорчуваному полі, хлопець у довгому плащі вів за вуздечку сухореброго коня. Старий у сорочці з засуканими рукавами, у військових штанях і в пілотці, на якій залишилася пляма після відпоротого гітлерівського орла, тримав плуга. Закінчивши ряд, зупинилися відпочити і подивитись із пагорба вниз, на широке шосе, яким сунули війська, мов рвучка, неспокійна річка.

Віхура заглушив мотора, і тоді крізь гудіння військових машин хлопці почули веселі, бадьорі голоси солдатів, та й слова можна було розрізнити.

Перезирнувшися з Густліком, Віхура дістав з-під си-діня бінокля, подивився в нього, передав Єленю.

– Він.

– Справді, – підтвердив Густлік. – Варто б під'їхати, потиснути руку.

– Відразу б улипли. Треба перечекати якийсь час, а тоді на повному ходу.

У бінокль ясно видно було вусатого командира, який їхав попереду, вже не вахмістра, а поручика Калиту. Його легко було пізнати, хоч на щоці з'явився новий шрам і медалей на грудях побільшало. В першій трійці їхав баяніст, з боків найголосистіші співці в розвідувальному ескадроні. Виводили по-молодецьки і водночас тужно.

Голоси щораз більше заглушував гуркіт моторів. Бригада важкої артилерії під'їздила до перехрестя доріг.

У відкритих газиках -офіцери, на тягачах -тсоманди-ри гарматних обслуг, а на лафетах, як горобці на паркані, – артилеристи.

Під брезентом ваговозів для боєприпасів було повно солдатських пожитків, на бортах біліли свіжонамальовані лозунги: «Здрастуй, Вітчизно!», «Перемогли в бою, переможемо у відбудові країни».

Єлень повів біноклем і прочитав на дороговказі біля роздоріжжя два великі написи BERLIN, латинськими літерами й кирилицею; вістря затесаних дощок показували, звідкіля йдуть війська. Прямою дорогою до Костжиня було 20 кілометрів, до Познані – 207, а польські підрозділи, як кавалерійські так і артилерійські, повертали в напрямі Франкфурте, Котбиса й Шпрєм-берга.

Ще не проїхали гармати, як узбіччям блискавично промчала мотоциклетна рота, і Густлік подумав, що, коли б не пилюка, то, може б, і підпоручика Лажевського розглядів.

На шосе вийшов радянський гвардійський піхотний полк. Попереду прапор і командири при орденах, за ними – розвідники, які співали пісеньку про Катюшу і квітучі яблуньки, присвистуючи після кожного куплета.

Марширували радянські піхотинці на Познань, і разом з ними – поляки, теж із командиром полку попереду. Колона повертала на південь, співаючи:

Коли я вернуся з Берліна, з Берліна,

То вийде стрічати дівчина, дівчина,

Буде повно сміху, буде трохи сліз,

І в дулах автоматів бузок заквітне скрізь.

Лунали пісеньки, як колись на тій сибірській станції, де вони зустрілися з Янеком. Солдати весело гукали і більше для забави, аніж з потреби обмінювалися цигарками й тютюном. Слів, звичайно, не було чути, а згодом і пісню заглушило ревіння танків, колона яких з'явилася на шосе, знявши хмару куряви.

Війська йшли, а вони так само сиділи в газику, що причаївся під ліщиною. Тінь пересувалася, сонце припікало в спини, Густлікові ставало дедалі сумніше й нудніше

– До осені думаєш тут чекати? – запитав Віхуру.

– Поки на шосе не утвориться пробка, нема про що й мріяти.

– А якщо ніколи не утвориться?.

– Стільки машин їде, якась і зупиниться, – впевнено сказав Франек.

Чекали ще хвилин з п'ятнадцять у напруженій мовчанці, і виявилося – Віхура мав рацію. З боку Берліна за півкілометра від їхньої схованки щось трапилось, якась машина з причепом перегородила дорогу, дві інші намагалися воднораз оминути її і заклинили шосе. По той бік пробки натовп густішав, а з цього боку стало вільніше.

– Держись міцно, – сказав Франек Густлікові, запускаючи мотора.

Рвонули вперед, немов на гонках. Піщаною доріжкою в хмарі пилюки проїхали викорчуване поле, різко загальмувавши перед ровом, подолали його і, сигналячи, мов на пожежу, проштовхнулися між піхотою.

Різко повернувши, Віхура розминувся з ваговозом, водій якого, нічого не підозрюючи, впевнено їхав головною дорогою і не думав змешувати швидкості. Через місток, продірявлений снарядом, з'їхали на бічне шосе, відірвалися від головного шляху і лише тоді, витираючи піт з лоба, капрал зітхнув з полегкістю.

– Я вже думав, що мене той гладкий зупинить, і будуть неприємності, – сказав до Густліка і, показуючи табличку з написом «Рітцен», додав: – Глянь, уже близько.

Сілезець на радощах гупнув його в спину, газик вилинув убік і ткнувся в кам'яний стовпчик.

– А щоб тебе дідько забрав! – вилаявся Франек, гальмуючи. – Слід залишиться.

Виліз з машини, оглянув ум'ятину на радіаторі, потім знов сів за кермо; далі їхали мовчки.

Коли з лісистого пагорба побачили Рітцен, місто видалося їм більшим, ніж раніше. Може, тому, що на вулицях було чимало людей, військових і цивільних. Місто вціліло завдяки тому, що вчасно було висаджено в повітря греблю і обійшлося без вуличних боїв.

Хлопці не знали адреси й вирішили почати розшуки з центра, з тієї трикутної площі, де раніше стояла зенітна батарея. Виявилося, що діяли вони правильно, бо в цегляному будинку, в якому вони колись жили, тепер розмістилася комендатура і міська управа. Біля дверей у юрбі жінок побачили чоловіка в костюмі, перешитому з німецького мундира: він давав розпорядження й тицяв у простягнені руки карточки, черкнувши на них кілька слів.

Радянський офіцер, що саме проходив мимо, відповідаючи на уклін, оддав німцеві честь.

Жінки з лопатами та граблями почали перекопувати газон, на якому залишилися ще сліди окопів.

Коли газик з Густліком та Віхурою під'їхав ближче, чоловік повернувся і радісно розкрив обійми.

– О, гер Єлень! Чекаю на вас з великою тугою. Густлік вистрибнув з машини, став за два кроки і, не подаючи руки, суворо запитав:

– Як себе почуває панночка Гонората?

– Я гадаю, дуже добре…

– Ну, то…

Лише тепер він схопив німця за руку, міцно потис її, а потім одрекомендував:

– Обер-ефрейтор Кугель. Капрал Віхура. Де вона?

– Зараз їдемо, тут близько. Кілька кроків.

– Поїхали, – жестом запросив Франек.

Газик різко розвернувся, помчав праворуч у бічну вуличку і зупинився перед віллою, що тонула в білому й рожевому тумані яблуневого, грушевого та вишневого цвіту. Над брамою великі літери: «MILITARANSZTALT».

– Що. це за військовий ansztalt? – спитав Єлень.

– Це і є фрейлейн Гонората, – з пошаною відповів Кугель.

Гонораті вже не раз снилося, що по неї приїхав Густлік, вона вже й скриньку наготувала, а назавтра із слізьми в очах мусила розпаковувати.

Дівчина сиділа на другому поверсі в кімнаті, захаращеній меблями, заваленій скатертинами й накидками, прикрашеній безліччю фаянсових статуеток, знесених з усієї вулиці на розпорядження Кугеля, який сказав, що очищення їх од пилу трохи заспокоїть панну Гонорату. Сиділа біля вікна, тихо й сумно підспівуючи:

Рятуй мене швидше, рятуй, боже милий,

Рятуй мене швидше, рятуй, боже милий,

Бо мені серденько горе й сум здавили,

Закохалась в тебе аж по самі вуха…

Співала, не стільки вишиваючи білих орлів, скільки випорюючи гітлерівських із серветок та обрусів. Залишала лише гарно вишивані вензелями готичні букви, схожі на польські.

В одній косі дівчина мала червону стрічку, кінець другої був розплетений на згадку про певну подію, що сталася місяць тому. На пальці виблискувала шестигранна гайка, що правила за обручальний перстень.

Коли на першому поверсі пролунав дзвінок, Гоно-рата покинула роботу, підвела голову і, зашарівшись, чекала.

Чути було брязкіт замка, гомін приглушеної розмови, а потім швидкий стукіт черевиків на дерев'яній підошві по сходах. В дверях зупинилася покоївка в фартушку і мереживному чепчику.

– Гер Кугель з двома солдатами.

– Не хочу його бачити, – тупнула ногою Гонората. – Ані його, ані тих… – обірвала на півслові і вколола себе голкою в стегно – пересвідчитись, що не спить.

За покоївкою у відчинених дверях з'явилися, крім Кугеля, двоє польських солдатів; один із них був взводний Єлень. Гонората, побачивши його, давно очікуваного, хотіла підвестися, піти назустріч, проте не мала сили.

Єлень ступив кілька кроків, зупинився перед кріслом.

– Ось і я, Гоноратко.

Дівчина несподівано для самої себе грізно насупилася.

– Чому так пізно? Скільки днів тут сиджу і сиджу, двадцяту скатертину випорюю.

– Війну кінчали. А тепер ходімо…

– Не піду за вас, пане Густліку.

Єлень хитнув головою, немов хтось уперіщив його палицею, і мовчки повернувся до дверей.

– Йди-бо сюди. Забери перстень.

Не змогла зняти гайку з пальця і прохально простягла руки.

– Густлічку…

Хлопець упав на коліна, нахилився до рук дівчини. Вона сором'язливо, закриваючи монограму на скатертині, підняла її до вологих очей.

– Чистий, – подав їй Густлік свій носовичок. – Не витирай очей цією гітлерівською поганню.

До них підійшов Віхура і, віддаючи честь, сказав:

– Ну, Густліку, забирай свій скарб – і мерщій назад! Командир наказав швидко повертатися.

– Не поспішайте! Тут командую я! – озвалася Гонората.

Підвелася, простягла руку Єленю, а потім ударила в латунний гонг.

На цей сигнал з усієї вілли збіглася челядь: садівник, двірник, кухар, його помічник і дві покоївки. Поставали шеренгою під стіною, немов добре вишколене військо. І Гонората взялася в боки й заявила:

– Загальна тривога! Різати, варити, смажити! Сьогодні ввечері прийом. Таке велике свято, якого ви ще не бачили.

В нічне небо високо шугонула ракета, описала дугу й розсипалася різнобарвними зірками. Кугель, який стояв біля відчиненого вікна, знов заряджав ракетницю, але. Єлень схопив його за руку.

– Годі!

– Остання.

– Годі, кажу! Час їхати.

– Давно пора, – підтвердив Віхура. – Що це за гульня, коли не всі можуть пити.

– Вистрелю, тоді поїдете. Щоб ми ще колись зустрілися.

– Я побіг до машини, а ви виносьте манатки.

– Тільки щоб наша зустріч, Кугелю, була не така, як тоді на шлюзі.

Густлік підняв недопитий келих і цокнувся з німцем.

– Спати хочеться, – сказала Гонората, простягаючи руку. – Дякую вам, пане Кугель. Справді, серед обер-єфрейторів трапляються люди.

– Сон перейде, Гоноратко, як вирушимо в дорогу, і вітер тебе обвіє.

Тим часом до кімнати повернувся Віхура і сердито сказав:

– Нікуди не поїдемо.

– Чому?

– Бо в нас машину поцупили! Була – і нема. Якийсь час усі стурбовано мовчали.

– То заночуємо тут, – запропонувала Гонората, яка була трохи напідпитку.

– Армія завтра вирушає на Нейсе. Запізнення на двадцять чотири години рівнозначне дезертирству, – пояснив Віхура, підняв невидимий карабін до плеча і голосно клацнув пальцями.

– Та невже? – налякалася дівчина і відразу протверезилась.

– Де ж машину роздобути, коли війна закінчилася? – вголос бідкався Єлень.

– У більшовиків тут зараз, мабуть, сотні автомашин, – несміливо підказала Гонората.

Кугель, почувши ці слова, явно занепокоївся і позадкував до сходів.

– Пишіть, – говорив, водночас піднімаючись сходами.

– Бувай, – кивнув йому головою Віхура і повернувся до Єленя: – Іншої ради немає.

– В союзників, з якими разом кров проливали? – обурено гукнув Єлень і запитав Гонорату: – Пильнують добре?

– З одного боку вартовий, з другого – дротяна огорожа, – пояснила дівчина, витягаючи з кутка передпокою садові ножиці.

Сілезець узяв їх і, перевіривши, повторив за Віхурою:

– Іншої ради нема. Треба позичити.

Рівними щільними рядами стояли великі ваговози, зграбні півторатонки й кремезні, приземкуваті газики. Ось один із них раптом тихенько зрушив з місця, викотився крізь діру в сітці на газон у парку, з газону на алею і зупинився біля густих кущів.

З кущів вибіг Віхура, миттю повантажив у машину три валізи й скриньку, посадив на них Гонорату, сам сів за кермо і крізь зуби скомандував:

– Перша швидкість!

Газик, підштовхуваний невидимою силою, слухняно зрушив з місця, набрав швидкості, виїхав на вулицю, повернув за ріг будинку, й лише там з-за машини вийшов засапаний Густлік.

– Вистачить. Зможеш завести? – запитав утомленим голосом і сів біля водія.

– Ключик підходить, – зрадів Віхура.

Мотор завівся відразу. Набираючи швидкість, виїхали на шосе. Позад них у небо злетіла прощальна ракета обер-єфрейтора Кугеля.

– Порядний фриц, – сказав Франек.

– Але ми нечесні, – сердито буркнув Густлік. – Хай йому чорт – у своїх красти!

– Позичати, – поправив Віхура.

Виїхали з-поміж будинків; на шосе, обсадженому фруктовими деревами і осяяному місяцем, було видніше.

– Щось муляє, – сказав сілезець.

Підвівся, підняв сидіння і витяг з-під нього номер машини.

– Глянь, Віхуро, мабуть, наша…

– Точно, – підтвердив капрал.

З'їхав на узбіччя, загальмував, вискочив з машини і оглянув радіатора.

– Йди-но сюди, – покликав Густліка. – Глянь. – Показав ум'ятину, що залишилася від удару об кам'яний стовпчик. – Власну машину позичили.

– Оце історія! – здивувався Єлень, залазячи в машину і дбайливо вкриваючи ковдрою Гонорату, яка солодко спала.

– А що тут дивного? – знизав плечима Віхура, вмикаючи першу швидкість. – Нормально, як це між сусідами буває, – філософствував далі. – В сумі на одне виходить: скільки було машин у нас і в них, стільки й залишилося.

Їхали дедалі швидше порожнім шосе, щоб устигнути вирушити разом з усією армією на південь, на землі над Лужицькою Нейсе, які знову стали територією Польської Народної Республіки.