Чотири танкісти і пес – 3

Розділ XXIII ВЕСІЛЛЯ

Спека стояла така, що навіть листя на вербах посивіло й прив'яло, але від води тягло прохолодою. Шавелли на збитому з дощок човні, який різко пахнув смолою, повертали через Нейсе на німецький берег. Костянтин сидів на носі, крізь окуляри оглядав на долоні стиглі колоски жита і подумки підраховував, що вже три місяці минуло, відколи скінчилася війна, а службі ще й кінця не видно.

Юзек веслував поволі, підставляючи обличчя сонцю, немов хотів розбагатіти на веснянки. Молоді завжди мають час. Лише біля берега дужче наліг на весла.

Причалили, як завжди, – біля стовбура, зваленого весняною повінню або, може, польським квітневим снарядом. Старий замкнув колодку на ланцюгу; а Юзек засунув весло в кущ лози, під засохле торішнє листя.

Крутою стежиною вийшли на горбок. Звідси вже вид-нілися на перелозі машини танкової роти, а праворуч – невеличке село з цегляними будиночками, що потопали в зелені.

– Зайдемо провідати? -запитав Юзек.

– Обов'язково, – відповів Костянтин і попрямував до села.

В саду, біля першого скраю будиночка, стояв старший сержант Саакашвілі і смачно їв яблуко. Біля нього за садовим столом підпоручик Кос уважно рахував і записував щось у обгорілому коричневому зошиті.

– Можна? – запитав Костянтин, спираючись на пліт.

– Звичайно, – запросив підпоручик і гукнув, повертаючись до будинку: – В нас гості!

– Які там гості, ми тільки так зайшли.

– Чудова пора.

– Ой, дуже чудова, – Костянтин сів на лавці й показав колоски: – З-за Нейсе, з нашого села повертаємося. Отож, хоч пізно засіяне, а вже визріло.

З саду й будиночка з'явилися решта членів екіпажу: сержант Єлень, взводний Віхура, капрал Черешняк. У нових випрасуваних мундирах, з Хрестами Хоробрих і медалями на грудях. Привіталися з гістьми і посідали біля них.

– Якщо за тиждень не почнуть косити, осиплеться, – пояснював Шавелло.

– Кому холодного квасу, кому? – весело гукала Гонората, несучи на таці запотілий від холоду глечик і глиняні кухлі.

– А ось і господиня. Де таку другу знайдеш? – чемно привітав її Костянтин. – Коли вже не для мене, то хоча б для молодого.

– Що ви, дядьку? Мені ще не пора, – засоромився Юзек.

– Ти думаєш, що в мене очей нема і я не бачу, як ти на ту радистку дивишся? Тобі пора, і житові пора. Тільки ти не дуже сміливий.

– Пора, – підтакнув Черешняк. – Я б, може, і жати допоміг, – пообіцяв, розгризаючи тверду зернину.

– Справді, сидимо тут без усякого діла, – буркнув Віхура і плюнув з огидою. – На батьківщині всіх гарних дівчат порозбирають, а нам почвари залишаться…

Григорій підійшов до нього і, обнявши, прошепотів на вухо:

– Ганка – гарна дівчина.

– Вже другий тиждень сердиться, – буркнув взводний.

– Якби не кохала, не сердилась би, – тихо сказав Григорій і, сумно усміхаючись, відійшов.

– Адже я тобі, шибенику, пояснював, чому тут мусимо сидіти! – гримів Густлік, гупаючи кулаком по столу.

– В армії постарієш і посивієш, а з місця без наказу не зрушиш, – зважився вставити Юзек.

– Не в цьому річ, зараз у Потсдамі радяться.

– Недалеко від того місця, де вас підпрапорщик Лажевський у полон брав, – додав Черешняк. – Від нашого уряду там також є представники.

– Відколи я тебе, Томеку, до Варшави послав, ти дуже мудрий став, – сказав Густлік.

– Іншим разом самі їдьте.

Єлень розмахнувся, щоб стусонути нахабу, але стримав руку на півдорозі і прошепотів до Коса:

– Командир.

– Струнко! – скомандував Янек.

– Вільно, вільно! – гукнув генерал од хвіртки. – Я в суто приватній справі. Зайшов до госпіталю по ліки, а сержант Вогник наказала мені заїхати до вас.

– А дівчата? – запитав Григорій.

– Одну я привіз, – генерал показав на Марусю, що вже бігла від хвіртки, – а Лідки не застав. Мабуть, муштрує своє військо.

– Квасу вип'єте, пане генерал? – спитав Густлік. – Чи, може, чогось міцнішого?

– Є спирт, настояний на меду, – запропонувала Гонората.

– Налий квасу, якщо холодний.

Генерал тільки-но підняв до вусів запотілий кухоль, коли за парканом залунало бадьоре сопрано, і слідом за цим до яблуневого саду вбігла Лідка, а за нею дві однакові з лиця радистки. Всі три зніяковіли не так од присутності генерала, як від його веселого сміху.

– Якби їй раніше дали звання сержанта і цих двох дівчат, то ми б війну у квітні закінчили, пане генерал, – сказав Густлік.

– Лідка – справжній командир, – похвалив Кос. – Щоб легше підлеглих розрізнити, підвищила Ганю до старшого стрільця.

Допомагаючи сісти на лавці, подав дівчині руку і легко потис вузьку долоню, на якій вогонь залишив білий шрам.

Боров'янки не обзивалися. Скромно стояли збоку, проте зайняли таку позицію, щоб Аня могла дивитися на Юзека Шавелла, а Ганя – стати спиною до Франека Віхури.

Генерал допив, витер долонею губи і, поставивши кухля на стіл, вклонився Гонораті.

– Чудовий квас. Чим я можу віддячити за нього?

– Може, якась добра звістка надійшла? – запитала дівчина. – Бо ми тут радилися… – обірвала, помітивши суворий погляд Густліка.

– А про що радилися? – спитав командир. Хвилину всі мовчали, дивлячись на Коса, найстаршого серед них за званням.

– Про дім, громадянине генерал. Хочемо вже до Польщі повернутися. Шавеллів, наприклад, демобілізують, тільки-но перейдемо кордон. Одержали господарство під самою Нейсе. Жито достигає…

– Тебе, мабуть, жнива не цікавлять. Дам дозвіл – і одружуйтесь хоч завтра.

– Що ви? – засоромилась Маруся. – Почекаємо.

– Ми домовились з Густліком, що разом, в один день, – пояснив Кос.

– І йому дам дозвіл.

– Поки мої батьки й Гоноратині не дадуть благословення, нічого не вийде, – обізвався Єлень. – Треба чекати, поки повернемось додому.

– Ми тут стоїмо й пильнуємо, щоб стіни спільного дому стояли на своєму місці, – замислено мовив генерал.

– Сержант Єлень пояснював, пане генерал, – промовила Гонората, – але нам дуже тужно.

– А мене на те весілля запросите?

– А як же інакше? – обурився Єлень. – Усіх, хто тут є.

– Вас першого, – запевнила Маруся.

– В такому разі скажу під секретом, що завтра кінець Потсдамської наради і, мабуть, уже за три дні… – показав туди, де за рікою зеленіла Польща.

Того ж дня увечері, коли вже всі, крім вартових, полягали спати, Гонората вийшла в сад і при місяці, дивлячись на схід, зірвала троє яблук на добру ворожбу.

Застав її за цим Густлік, який саме вартував, ніжно взяв за плечі й спитав:

– На мармелад?

– Ні. На повернення. Щоб уже не затримали.

– Згода, – сказав Єлень. -

Навіщо було заперечувати Гонораті – коли начальство вирішить, то й ворожба не перешкодить.

Зайняті собою, вони не помітили, що в другому кінці саду, за густими кущами пахучої малини, був ще хтось, кому місяць і думки спати не давали, хто снував плани на майбутнє.

– Серце не капрал, що сержанта слухається, і не полковник, який мусить виконати наказ генерала, – говорив тихо Саакашвілі, спершись на паркан. – Що таке слово, сказане під час забави, стрічка або фотографія порівняно зі справжнім почуттям…

– Другий тиждень сердиться, – перепинила його Ганя.

– Не сердився б, якби не кохав. Франек шершавий, як броня, але то тільки зверху. А всередині він людина, справжня людина.

– І такий вродливий, – зітхнула Боров'янка.

– Можливо, – визнав Григорій і, відразу ж змінивши намір, прчав розповідати: – Колись давно-давно, війна тоді тільки в Іспанії починалася, я поїхав на Далекий Схід змінювати світ і будувати комсомольське місто. Відтоді Грузії не бачив. А наші гори цілий рік у снігових шапках, ріки цілий рік мчать до моря, ліси цілий рік зеленіють. Обіцяй мені, що приїдеш до нас…

– Обіцяю, – сказала й міцно притулилася чорнявою голівкою до грудей старшого сержанта Григорія Саакашвілі, помічника командира роти по технічній частині і її помічника – в сердечних турботах. – Разом з Анею та її Юзеком приїдемо. Восени, коли вже менше роботи і Костянтин сам припильнує…

– Можна й восени, – погодився Григорій. – В листопаді дозрівають мандарини, молоде вино набирає сили, а барани жирні та соковиті.

Ганя перша пішла додому. Саакашвілі тихенько проспівав пісню про меча, згадуючи найважчу для нього годину війни, а потім пішов малинником; здивований, помітив під яблунькою знайоме обличчя.

– Чому не спиш? – запитав.

– Плутаєш мене з Ганею, – тихо сказала дівчина, показуючи на погони без личок.

– Пробач, – усміхнувся Гриць.

– Не біда, пане сержант, – відповів Юзек Шавелло, виходячи з темряви. – В таку ніч гріх спати, і ми з панночкою Анею про життя розмовляємо.

За ці три дні, мабуть, разів сто оглянули машини і карти, перевірили запаси палива й мастил. На четвертий день прийшов наказ, а на п'ятий на світанку вирушили через Нейсе понтонним мостом.

На пагорбі стояв високий стовп, біло-червоний, з орлом І написом «Польща». Минаючи його, підрозділи салютували, як бойовому прапору.

– Наш із грузинською горою, – пригадав Єлень, – бо Гриць його малював.

Косові здалося, що це було дуже давно – тоді ще їздили на старому танку, не знали ні Лажевського і Стаська, ні хорунжого Зубрика і капітана Павлова. Тоді тільки-но познайомилися з Шавеллами, які тепер стояли тут поряд, тримаючись за держаки на башті, в святкових мундирах, без зброї.

– Тут? – спитав Янек, пізнаючи кущ ліщини і каштан на межі, що, мов зелений купол, стирчав над ланом.

– Тут, – підтвердив Костянтин.

Злегка притискуючи ларингофона, Кос скомандував:

– Рота, стій! Привал!

Машини звернули на узбіччя.

«Рудий» зупинився, за ним інші дев'ять танків. Всі повилазили з машини. Відчепили прив'язаний ззаду до танка дволемішний плуг і гуртом перетягли його через рів на край поля.

– Ось тобі, Костянтине, від нас дарунок, – сказав Густлік. – Щоб глибоко брав.

– Од щирого серця дякуємо вам! – відповів Костянтин, і обидва Шавелли низько вклонилися.

Костянтин підняв грудку землі, розтер на долоні.

– Ліс тут не такий великий, і криниці без журавлів, але земля добра.

Попрощавшись, ще якусь мить стояли один.проти одного, а потім підпоручик Кос, повернувши голову до шосе, наказав:

– Рота!… По машинах!

Коли Янек просигналив прапорцем «Заводь мотори», Костянтин гукнув:

– Викопаємо картоплю – приїдемо! Пишіть нам!

– Будемо дзвонити! – відповів Єлень. Заревіли мотори, і танки рушили.

Шавелло довго дивився їм услід, а потім мовчки розстебнув мундира під шиєю, закинув пояса на плече. Зітхнув і, перехрестивши себе й лан, почав косити.

Юзек почекав, поки дядько зайде далі в пшеницю, і, рівно змахуючи косою, розпочав другий покіс.

Нахилялись і випростувались в одному ритмі. Блискали на сонці коси, брязкотіла тонка сталь, мов далекі розгойдані дзвони на костьольній вежі.

Розгойдані дзвони на костьольній вежі поперемінно виглядали з темних стін на сонце і ритмічно виблискували, мов коси на жнивах. У повітрі, вже заснованому нитками бабиного літа, линула весела музика.

Темно-зелені, зарослі ялинами гори відповідали луною. Музики в капелюхах, оздоблених стьожками та квітами, по-молодецьки насвистуючи і приспівуючи, мчали на возі по шосе.

Фурман тричі стрельнув батогом над спинами в коней, оркестр затих, обізвалася кобза, підказуючи мелодію, а бояри й дружки з задніх возів завели:

Женяться, женяться солдати;

Ой, кожний дівчину свата,

Ой, вояк покидає друга,

Бо життя настало друге.

Торохтячи високими колесами, їхала бричка, позичена в старшого лісничого. Обабіч мчали вершники, серед них чорніла шкіряна куртка Саакашвілі та зеленів мундир капрала Черешняка, на грудях якого видзвонювали медалі. Біля коней, весело погавкуючи, біг Шарик.

У бричці сиділи Гонората в білому вбранні і розвіяному вітром серпанку, Маруся в польському мундирі з квіткою в косах замість шапки, а навпроти у випрасуваних мундирах Янек і Густлік. Правив кіньми веселий і щасливий Віхура. Їхали, підставляючи обличчя сонцю та вітру, міцно обнявшися, а може, й трохи налякані цією швидкістю і кучером-новачком.

Попереду знову залунали тонкі голоси дружок:

Танкісти, танкісти, Які ж ваші мислі?

На що бояри загули басами:

Мислі наші чисті, Готуйте колиски…

Вози один за одним повертали на бічну дорогу, повним ходом влетіли у воду і, промчавши по камінню через річку, уповільнили швидкість на дорозі, що круто піднімалася вгору.

Перший уже спинився біля паркана, за яким серед саду стояв високий дерев'яний білий будинок.

Музики скочили на землю, настроювали інструменти. Позлазили з возів веселі гості.

– Думав, що не приїдеш, – генерал простяг руки до Станіслава Коса.

– Прямо з поїзда. Три доби зі Щеціна разом з Лажевським їдемо.

– То ти, Даниле, не в Варшаві?

– Кордон, громадянине генерал, стережу. А коли демобілізуємося, разом з Янеком думаємо до політехнічного інституту вступати, щоб потім кораблі будувати. Море є, то і флот великий потрібен.

– Кажуть, ти секретарем, – звернувся генерал до Веста.

– Ні, але майже.

– Мене, пане генерал, секретарем вибрали, – встряв Томашів батько.

– У гміні? – запитав командир.

– Не в гміні, а партійним.

– Я не знав, що ви такий політик, – щиро здивувався генерал.

– Делегат у Крайову Раду, але який там політик… То коли ми землю поміщиці ділили, селяни сказали: непогано було б, щоб я партійним став. Тоді, кажуть, напевно землю панам не віддамо, – пояснював старий, зиркаючи вбік, де біліли серпанки.

Обидві молоді пари стояли біля брички, дружки поправляли вбрання й букети.

Трохи осторонь, сумно всміхаючись, приглядався до них Зубрик, одягнений у цивільний одяг, єдиний, мабуть, у цьому товаристві з чорною мушкою під білим комірцем.

– Добрий день, – привітався до нього Костянтин Шавелло. – То ви вже не хорунжий?

– Вигнали мене за те, що до Берліна з вами втік, – зітхнув фельдшер і показав на вилогу піджака. – Медаль дали, але вигнали з війська.

– А де зараз працюєте?

– В тому самому госпіталі.

– Пане Зубрику, а хто там, пробачте на слові, кальсони на складі рахує? Патлата?

– Патлата.

– Якби ви дали мені її адресу… Бачите, син одружився з начальницею поштового відділення, а я сам лишився, мов борсук, хоча ще козак моторний.

– Привіт! – гукав, підходячи, Віхура. – Як там мій бензин?

– З кожної зарплати відкладаю.

– Тільки-но демобілізуюсь, відразу фірму «Привезу – вивезу» організую.

– Прохання є, пане взводний. Як тут усі посідають, то, може б, ми…

– Що?

– В очко. Хочу відігратися… – пояснив Зубрик. Віхура вхопив фельдшера за лікоть, одвів убік і тихо сказав:

– Нічого не вийде, пане Станіслав, дружина не дозволяє.

– А котра ж це? – спитав колишній хорунжий.

– Отих двох однакових бачите? Одна Шавеллами командує, а друга мною.

– Четвернята можуть бути, – по-фаховому визначив Зубрик і, побачивши зблідле обличчя Віхури, швидко додав: – Звичайно, мається на увазі дві пари близнюків. Бо це, пане взводний, як і колір очей або волосся, може бути спадкове.

До молодих підійшов боярин у гірському вбранні й сказав:

– Тільки музика заграє – відразу йдіть!

Бояри кинули цигарки, затоптали недокурки. Дружки поправили мережива на голові. Біля них повільно йшов Григорій, крутив головою, розглядаючись навколо. Під сливою, рясно всипаною плодами, побачив Лідку. Зайшов ззаду, зірвав кілька слив і, поклавши одну до рота, решту подав дівчині.

– Хочеш сливку? Роздивився на дружок, усі гарні, але серце швидше не забилося.

Здивувався, що дівчина не обертається і не відповідає, обійшов навколо і глянув їй в обличчя. Помітив сльози на очах.

– Ти що? Скажи хто, то я його… Ну, скажи, – Зціпив зуби і почав засукувати рукави.

Дівчина тихо сказала:

– Пожартувати, поцілувати – то кожен лізе, а щоб так, як Янек і Маруся, то ніхто.

– Неправда. Кожен, аби тільки схотіла.

– Кожен? Ні…

– Правда.

– А ти?

– Я?

Саакашвілі дуже здивувався, бо справа була ясна і проста, але раніше якось про це не подумав. Скинув кашкета, надів знову, перевірив, чи серце б'ється дужче, зрадів, але за мить зажурився.

– Ти ж у Грузію не поїдеш.

– Поїду, Грицю, коли хочеш, – підняла заплакане обличчя, на якому щасливо сяяли очі.

Може б, і поцілувалися, та музики вдарили урочистий марш.

Обидві пари рушили крізь густий сад зеленою травою, мимо столів, що аж угиналися від багатих страв. За ними – різнобарвні ряди дружок та бояр, і серед них генерал та підпоручик Лажевський за Янеком, Томаш Черешняк і Костянтин Шавелло за Густліком. Шарик, хоч і не передбачений програмою, пробрався поміж обидві пари і поважно виступав у першому ряду.

Біля дому чекали Гоноратині батьки. Мати на таці, вкритій вишиваним рушником, тримала хліб і сіль. На півкроку за ними стояли Густлікові батьки, Янековий батько і старшина Чорноусов, що спирався на палицю.

Молоді низько схилилися над тацею і вислухали благословення батьків, яке глушила музика.

Гоноратин батько довго подавав знаки, щоб музики перестали грати. Нарешті оркестр замовк.

– Люди, солдати й ви, жінки! Щиро просимо до столу, чим хата багата…

– Люди, люди! – кричав високий сивий чоловік, який ніс великий апарат на штативі. – Спершу фотографію треба зробити, бо після бенкету всі криво стоятимуть…

– Фотографія… Давайте зніматися… Має рацію, тільки хутчій, – залунали голоси.

Перепрошуючи й запрошуючи одне одного, гості почали тісно гуртуватися під стіною, на східцях, на веранді. Попереду діти, в першому ряді хлопці поставали на коліна, полягали на траві.

– Старшино! – гукнула Маруся. – Ви тут мені за батька, підійдіть ближче!

– Гаразд, дочко. – Вусатий старшина, накульгуючи, підступив ближче. – Тільки ось по війні кривий став.

– На фотокартці не буде помітно, – втішив його Янек.

Підбіг Григорій, тягнучи за руку Лідку, і проштовхався в самісіньку середину.

– Куди? – стримав його Кос.

– Ті, хто не жениться, хай збоку, – буркнув Густлік.

– Щоб двічі не фотографуватися, – пояснив Саака-швілі. – Завтра шлюб.

– А хай йому грець! – крикнув Віхура, який лежав на траві. – Чий?

– Наш, – відповіла йому Лідка й показала язика.

– ЇЇ! – запищали на радощах обидві близнючки, з яких одна була вже Шавелло, а друга Віхура.

– От бачищ, Юзеку, який конфуз, – сказав Костянтин, – а ми тільки дві колиски в подарунок привезли.

– Дивіться сюди – зараз птичка вилетить! – гукав фотограф.

Усі замовкли, повитягували шиї, щоб їх краще було видно. Звичайно, об'єктив не міг усіх охопити, проте місця вистачить і для батьків молодих, і для найпочесні-ших гостей.

– Дивіться сюди, зараз птичка вилетить! – знову повторив фотограф.

Він зняв кришку з об'єктива, зробив нею магічний рух і знову закрив об'єктив.

– Вже? – запитав хтось збоку.

– Хвилиночку.

Замінив касету, накрив голову чорною матерією, піднявши штатива, ступив кілька кроків уперед.

– Готово!

Це, власне, був той самий знімок, на якому видно Густліка з Гоноратою, Янека з Марусею і Григорія з Лідкою, внизу лежать Томаш і Віхура, а посередині сидить веселий Шарик.

З польської переклав

Станіслав Савков

Художник

Георгій Малаков

Видавництво ЦК ЛКСМУ “МОЛОДЬ”

Київ 1973