Чотири танкісти і пес – 3

Розділ XI ПИВНИЦЯ

На трофейних картах, які мали Янек і Данило, Берлін скидався на величезного павука, що простяг шість лап у різні кінці світу. Поміж ці лапи із заходу втискувалися ліси й довгасті озера, ніби намагаючись підступити якнайближче до центра. Танкісти вирішили використати одну з тих зелених смуг, проскочити між Ген-нігсдорфом та Шенвальде й вступити в Шпандау біля цвинтаря.

Звернувши із шосе на південь, «Рудий» і мотоциклісти незабаром опинилися на майже безлюдній території. Дивізії, що переслідували ворога, просунулися вже далі на захід, полки, які штурмували Берлін, уже ввійшли на його вулиці і, здобуваючи будинок за будинком, стискали противника в залізному кільці. Артилеристи далекобійних дивізіонів установили гармати на галявинах, на полях далеко від видимих неозброєним оком об'єктів і давали про себе знати лише громом залпів, шелестінням крупнокаліберних снарядів, які, мов риби, пливли в повітрі до пожеж і диму.

«Рудий» просувався бічним шосе під прикриттям двох мотоциклів. Третій, розвідувальний, крутився попереду і тепер, повернувши назад, мчав назустріч танкові. На його місце, відразу збільшивши швидкість, висунувся інший мотоцикл, а Лажевський, який їхав на першому, порівнявшися з «Рудим», показав жестом Янекові, що тут недалечко можна заправитися пальним.

– Добре! – крикнув Кос, кивнувши головою.

На ближчому розгалуженні доріг повернули вліво й зупинилися біля заправної станції на околиці містечка. Сотні зо дві будинків, критих червоною черепицею, дрімали внизу на узбіччях похилих горбів, що обступали невеличке озерце. Звідси їх було видно, мов на макеті, зробленому старанним учнем.

Не лише на всіх будинках, але майже з кожного вікна звисали білі прапори – простирадла, рушники, білизна. Містечко немов вимерло – такі тихі були його вулиці.

Незважаючи на цю тишу й спокій, двоє мотоциклістів з кулеметами зайняли позиції обабіч станції.

– Бензин, мастило, нафта, все, що хочеш, – скинувши кашкета, говорив Магнето до Коса, який саме зістрибував з танка. – Струму нема, проте ручні помпи діють.

– Віхуро! – наказав Янек, пригладжуючи скуйовджену чуприну. – Наливай повні баки, щоб до Берліна вистачило.

Густлік і Саакашвілі теж злізли з танка і стали позаду «Рудого», не знаючи, як повестися.

– Ходімо подивимось на місто, – запропонував Косові Лажевський.

– Я б зараз пива випив, – нерішуче відповів Янек і зразу додав: – Гаразд. Капрале Віхуро, залишаєтесь за старшого.

– Слухаюсь. – Водій виструнчився і, почекавши, поки начальство відійшло на кілька кроків, мовив до покараних: – Не скажеш, що друг. Дає вам прикурити.

– Не твоє собаче діло, дає чи не дає. Це нас стосується, а не тебе, – пробурчав Густлік.

Він потяг за собою Григорія до місця, де миють машини, зняв мундира, сорочку й почав одкручувати кран.- Якось треба виправити становище! – сказав Григорій.

– Спершу полий водою макітру, – відповів Єлень, підставляючи голову під холодний струмінь.

Віхура глузливо поглядав на них, тримаючи кінець шланга біля отвору бака, а Томаш завзято помпував бензин. Гонората дивилася то на одного, то на другого і врешті сказала:

– Може б, я попросила за вас командира?

– Ви, Гонорато, не втручайтеся не в свої справи, бо все почалося через чорну кішку й вас, – відповів капрал.

– Хоче мене вирядити звідси.

– Правильно хоче, – кивнув Томаш.

– То чому до німця, та ще й до обер-єфрейтора, коди я в генерала служила?

– Поміж обер-єфрейторів хороших людей більше, – пояснив Черешняк. – Я того Кугеля знаю. Він для взводного Єленя старатиметься і вас не скривдить.

Дівчина задумалась. Командир танка говорив те ж саме, але запитати його ще раз немає змоги – подався до міста. Ще видно, як вони разом з підпрапорщиком ідуть безлюдною вулицею. І пес із ними – зараз мчить попереду.

Звідти, з вулиці, також видно було Гонорату: в барвистій спідниці стояла біля танка – міцного, зграбного, з висунутим уперед, мов кавалерійський спис, дулом.

Вітер гнав по вулиці зірваний плакат і на мить притиснув його до розбитої автомашини. Великі чорні літери виголошували гітлерівський лозунг: «Ein Reich, ein Fuhrer».

Здавалося, з-за фіранок, із темряви помешкань стежать чиїсь очі. Лажевський штовхнув ногою консервну бляшанку, щоб порушити моторошну тишу. Шарик, сприйнявши це як запрошення до забави, покотив бляшанку далі. Хлопці засміялися й, згадавши про футбол, мов школярі, почали бігати за бляшанкою та бити її ногами.

Бігали, граючись, аж поки зупинилися біля будинку з продірявленим кулями вікном. За шибкою побачили піраміди однакових скляних банок з написом «Штучний мед». Між банками висів чималий портрет – Гітлер з широко роззявленим ротом, витріщеними очима та піднесеною рукою.

– Бачив сучого сина? Наші, мабуть, зненацька захопили місто, і продавець не встиг зняти. – Магнето простяг руку до кобури.

– Облиш, – стримав його Кос. – Ліпше пошукаємо пива.

Лажевський пильно подивився довкола.

– Он там, напевно, є.

– Подивимось.

У поперечній вулиці, над однією з крамниць висіла вивіска «Bierstube». До пивниці вели два східці вниз, а далі були важкі двері з латунною ручкою, витертою за баґато років тисячами рук. Од поштовху двері розчахнулися, задзеленчав дзвінок.

Стіни пивниці були темні, склепіння – в готичному стилі; столи – з товстих дощок; важкі стільці. Хлопцям, які зайшли сюди з вулиці, видалось би тут спершу зовсім темно, якби не'запалена свічка на прилавку. За прилавком стояла гладка, мов налита жінка в чоловічому піджаку. В глибині зали над недопитими кухлями мовчки сиділи кілька цивільних. Вони не звернули уваги на нових гостей. Лажевський і Кос сіли в кутку біля дверей, щоб бачити всю залу.

Підійшла дівчинка у фартушку й коротенькій спідничці.

– Два кухлі пива й води, – замовив по-німецьки Кос.

– Зараз, – чемно відповіла кельнерка й, стукаючи черевиками на товстій дерев'яній підошві, попрямувала до прилавка, налила й принесла.

Янек поставив миску з водою долі. Шарик хлебтав, не спускаючи очей з німців, – відчував чужий запах. Янек і Данієль пили мовчки, насолоджуючись холодною гіркуватою рідиною. Від прилавка долинав дзенькіт скла об метал, од столиків – гомін притишеної розмови.

– Я б ще випив, – сказав Лажевський.

– Ще два кухлі!

Кельнерка принесла, поставила і, боязко позираючи на пса, забрала порожні кухлі та витерла столик. Кос дав їй дві окупаційні банкноти. Підпрапорщик узяв свій кухоль, глянув на світло й буркнув:

– Скажи їй, щоб чесно наливала. Половина піни.

Дівчина широко розкрила очі, побігла до прилавка й повідомила хазяйку шепотом, який чути було по всій залі:

– Це поляки.

Сивий, мабуть найстаріший з усіх присутніх, німець одразу підвівся і, дуже виразно вимовляючи слова, сказав:

– Місто вже капітулювало.

– Зброя? – запитав Кос.

– У нас немає.

– Перевір, чи справді не мають зброї! – наказав Кос Шарикові.

Пес, принюхуючись, почав обходити залу. В пивниці запала глуха, напружена мовчанка. Всі позаклякали на місцях. Біля одного столика в кутку пес зупинився і остерігаюче гавкнув. Хлопці зірвалися з-за столика, схопили автомати. Кос підійшов ближче й повторив:

– Зброя!

Високий чоловік одгорнув полу піджака, витяг із-за пояса пістолет і, тримаючи його за дуло, простяг уперед. Кос забрав зброю.

– Це чужий, – пояснив сивий.

– Дай йому в зуби, – сказав Лажевський. – Щоб його не спокушали більше пістолети.

– Ходімо, – підвівся Янек, залишивши пропозицію без відповіді.

– Допивати не будеш? – здивувався Магнето, підсуваючи йому кухоль.

– Ні. Наші вже, напевно, заправилися.

Янек притримав двері, пропускаючи підпрапорщика, який в одній руці тримав автомат, а в другій – повний кухоль пива. Дзвінок над дверима знов задзеленчав. Шарик кілька разів озирнувся. Хлопці поверталися замислившись.

– Дідько б їх узяв! – сказав раптом Кос- Пам'ятаєш, що ти говорив у таборі?

– Щоб нищити, поки не пізно. Пусте.

– Але той, у кутку, пістолета сховав. У кого він хотів стріляти?

– Я ж казав: дай у зуби.

З-за рогу по вулиці, де вони нещодавно «грали в футбол», викотилося чорне кружалко, наткнулося на бровку тротуару й розкололося на кілька кусків. Шарик гавкнув, побіг і, підстрибуючи, намагався вхопити зубами друге, третє і четверте кружалка, які викотились услід за першим.

Кос, звернувши в бічну вуличку, побачив Саакашвілі та Єленя, які сиділи в дверях магазину грампластинок. Біля них лежало їх на порозі аж два стоси. Хлопці брали пластинки по одній, виймали з конвертів і пускали згори по асфальту. Вони так захопилися цією роботою, що лише в останню мить помітили свого командира.

– Навіщо б'єте?

– Їм це вже не згодиться, – збентежено пояснював Густлік. – Самі фашистські марші.

– Облиш. Дурна гра.

– Хочете ковтнути холодного пива? – Лажевський показав кухоль.

– Ні, – різко відмовив Густлік.

– Ні, – повторив Григорій, облизуючи губи й ковтаючи слину.

– Ми, Янеку, вийшли тобі назустріч, – вів далі Єлень, – сказати, що тепер уже ані краплини.

Єлень і Саакашвілі виструнчились.

– Ані краплини, ніколи? – Кос насмішкувато примружив око.

– Ніколи! – рішуче вигукнув грузин.

– Хіба що трапиться якась надзвичайна нагода… – засумнівався Густлік.

– Здається, зараз трапиться, – сказав Кос, який помітив нових гостей і швидко пішов назустріч.

До заправної колонки під'їхали три ваговози. До одного ззаду прив'язано візок, на якому гордо майорів французький прапор, а збоку виднів напис французькою мовою: «В Париж».

– Привіт, союзники! – гукав русявий радянський солдат, вилазячи з першої машини. – Заправитись дасте? Можна заливати баки?

– Звідкіля і куди їдете, хлопці? – запитав Кос.

– А ти хто такий, що питаєш?

– Командир, – пояснив Густлік. – Має право питати.

– Вашим артилеристам снаряди возимо. Снаряди для польських гармат.

– Для стодвадцятиміліметрових гаубиць?

– Точно.

– Це вони стоять?

– Як у Шпандау за поперечне шосе проїдеш, зразу ліворуч побачиш.

– Тепер куди?

– На той берег Одеру.

– Через Рітцен?

– Так.

Розмовляючи, солдат водночас устромив кінець шланга в бак. Віхура став помпувати.

– Дівчину візьмете з собою? – запитав Кос.

– Гарна?

– То не твоє діло, – втрутився Єлень. – Помацай, – підставив йому руку, напружуючи м'язи. – Мою дівчину повезеш.

Саакашвілі саме підводив Гонорату, яка зацікавлено глянула на молодого та вродливого радянського водія, а потім одвернула голову, вдаючи, що плаче.

– Мало того, що до німця, – схлипувала вона, – а ще й більшовики везтимуть мене.

– Дівчино, та що ви? – знітився водій. – Довеземо, чесне комсомольське.

– Годі! – крикнув Янек, бо хоч бак був уже повний, солдат цього не помітив, а Віхура помпував далі, і бензин лився через край.

– Що він сказав? – допитувалася Гонората.

– Сказав, що неодмінно довезе, – відповів Густлік.

Із кузова другого ваговоза виглянув заспаний довгов'язий француз і протер очі, гадаючи, що це сон. Врешті стрибнув на землю і доторкнувся до Віхури, який стояв найближче:

– Добрий день, це ви?

– Ми, – відповів капрал. – Не в той бік вас везуть, що ви хотіли.

– О-ля-ля, ото біда, адже нам на Париж! Французи засмутилися, що мимоволі подовжили свій шлях додому. Поспіхом одв'язали візок і відкотили вбік.

– Попробуйте, – почастував їх Лажевський, простягаючи кухоль з пивом, який терпляче тримав у руці.

– Добре, – сказав довгов'язий, жадібно відпивши половину.

– Візьми оце собі на дорогу. – Магнето подав йому відібраний у німця пістолет.

– Ні! Ніколи! Ми не солдати. Хай живе мир! – відмовився сміючись довгов'язий.

– У дорогу! – вигукнув Кос.

– Гаразд! – кивнув Лажевський.

Водночас застугоніли всі мотори. Екіпаж танка й мотоциклісти зайняли свої місця. Лише Густлік ще стояв біля радянського ваговоза, розмовляв про щось з Гоноратою, яка сиділа в кабіні. Довго тиснули одне одному руки і врешті сором'язливо поцілувалися.

Радянські ваговози рушили на схід, а мотоцикли й танк у інший бік – на південь.

Троє французів ще стояли біля свого візка. Жартували й голосно сміялися. Потім довгов'язий показав рукою на захід, потяг візка. Його товариші гальмували, тримаючи за задні колеса.

Ще хвилину постояли, а потім, видно, погодивши всі питання, рушили вниз до містечка. Візок,'хоч його й стримували, з'їжджав щораз швидше саме туди, де на металевій вивісці видніли позолочені літери «ВіегзіиЬе».

У кабіні ваговоза, навантаженого боєприпасами, якщо не брати до уваги гуркоту мотора, довгенько стояла тиша. Русявий радянський водій не обзивався ані словом до Гонорати. Позирали одне на одного: вона трохи лякливо, а хлопець думав, з чого б почати розмову. Врешті зважився.

– Гарна погода, – сказав.

– Не така я вже там і гарна, але поговорити можу, – відповіла дівчина.

Знову хвилину тривала ніякова мовчанка. На цей раз наважилася Гонората – показала крізь шибку:

– Квіточки.

– Любиш квітки? – зрадів солдат і загальмував. Вилазячи з кабіни, водій помітив, що Гонората перехрестила його.

– Ти що це?

– У селі казали, що більшовик не страшний, як його перехрестиш.

Водій весело засміявся, зірвав у рові кілька блакитних братків і подав дівчині.

– А в нас кажуть: полька не страшна, коли їй квітку подаруєш…

Зненацька з-за повороту виринуло кілька мотоциклів, їхали швидко. Сонце блиснуло на кулеметних дулах.

– Лягай! – водій смикнув Гонорату за руку.

Сам узяв автомата, відтяг затвора, але, пізнавши, що це свої, поклав зброю. Проте звелів Гонораті не показуватись і зачинив дверцята кабіни.

Мотоциклісти загальмували, і взводний, який їхав попереду, запитав:

– На Шпандау правильно їдемо?

– Правильно.

– Польський танк 102 бачили? – дзвінким голосом гукнув молоденький солдат із причепа, дуже схожий на дівчину.

– П'ять хвилин тому попрощалися. Разом пальним заправлялись. Мотоцикли там теж були.

– А командир який? – занепокоєно питав взводний.

– Нормальний, тільки в нього ось тут, – показав на рукав, – як у генерала.

– Спасибі.

Потиснули один одному руки, росіянин сів у кабіну, і ваговоз поїхав далі.

– В кабіні у цього росіянина була якась дівчина, – сказав сержант Шавелло, злазячи з мотоцикла.

– Але він не впізнав, подумав, що я хлопець! – раділа Маруся. – Зараз доженемо «Рудого».

– Далі не поїду! – несподівано рішуче заявив взводний.

– Чому?

– До дідька на роги, але не туди. Як піймає підпрапорщик Магнето, що зійшов з дороги…

– Має слушність, – підтвердив Шавелло…

– Тоді ходімо, – поквапила Маруся.

– А поцілунок? – нагадав взводний. – Такий не годиться, – запротестував, бо Вогник послала йому поцілунок рукою.

– Як довіз, так і цілую.

Хорунжий Зубрик і Юзеф Шавелло теж стояли вже готові в дорогу. Всі четверо рушили вперед. Сержант, дарма що трохи накульгував, ішов так швидко, що фельдшер мусив бігти підтюпцем, аби не відстати. Молодий Шавелло оглядався на хорунжого і, буцімто чекаючи на нього, крадькома зривав придорожні братки.

Одне діло на колесах, а інше – ногами дорогу міряти. Кожен кілометр для піхотинця в десять або й більше разів довший. Вже добряче потомилися, поки побачили містечко. Коли підійшли до заправної колонки, із шланга ще капав бензин у підставлене відро, але навколо не було ані душі.

– Тільки-но поїхали! – засмутилась Маруся.

– Якщо обминути місто й вийти на дорогу, може, хтось підвезе, – голосно роздумував Костянтин.

– Через місто швидше, – сказала Вогник.

– Без потреби краще між будинками не вештатися.

– Немов людей нема, така тиша, – обізвався Юзек. Хлопець ховав свої братки – соромився дарувати.

Врешті зважився, простиг з-за спини руку – аж раптом одсмикнув її назад і стрибнув за помпу, бо в цю мить знизу долинув приглушений пістолетний постріл, потім ще два, один за одним.

Сержант і собі присів біля Юзека. Фельдшер одбіг кілька кроків під захист мурованого гаража, Маруся стала навколішки за бензоколонкою.

Раптом звідти, де пролунали постріли, щось заторохтіло – спершу тихо, потім чимраз дужче, і з бічної вулички виїхав на головну візок і вдарив у вітрину. Задзвеніло вибите скло, потім усе стихло.

– Біжімо? – спитав Зубрик.

– Авжеж, – відповів Шавелло й наказав: – Юзю, йтимеш праворуч і забезпечуватимеш лівий фланг, а панночка Маруся правий.

Рушили втрьох вулицею, тримаючи зброю напоготові.

Фельдшер, який пропонував тікати в інший бік, на мить завагався, але потім витяг пістолета і теж помчав серединою вулиці.

Вогник перша побачила вбитих і показала їх товаришам. Короткими перебіжками перебралися до них і зупинились навпроти пивниці. Маруся й Шавелло, притиснувшись до заглибини в стіні, стежили за вікнами. Прикривали одне одного й заразом Зубрика, який, нахилившись над постріляними, по черзі оглядав їх – чи всі троє справді мертві.

Раптом Юзек підкинув автомата, пустив коротку чергу вгору. З вікна в мансарді випав чорний німецький автомат і, вищербивши шмат черепиці, впав на вулицю. Вдарив об бруківку біля самого Зубрика, але на цей раз фельдшер не злякався, а тільки відсунув од себе зброю. Через декілька секунд підвівся і голосно сказав:

– Їм нічим уже не допоможеш.

Лише тепер з вікна, з якого випав автомат, до половини вивалився чоловік і завис на підвіконні головою вниз. Фельдшер глянув на нього, на зброю біля ніг, і раптом йому стало млосно, ноги зм'якли, підігнулися.

Підбігла Вогник, підтримала хорунжого, подали недопитий кухоль, що стояв край тротуару. Фельдшер жадібно припав до пива.

– Ми тут не потрібні, – сказав сержант. – Нас замало, щоб оволодіти містом, і забагато, щоб марно загинути.

Маруся підняла німецький автомат, всунула хорунжому в руки.

Тримаючи зброю напоготові, подалися назад. Знову минули французький візок з трикольоровим прапором, який в'їхав у вітрину, повну скляних банок із штучним медом. У крамничці на стіні, мабуть, нещодавно висів портрет, бо виднів ясний прямокутник.

– Дома будуть на них чекати, – зітхнула Маруся.

– Неспокійний зараз час, – відповів Юзек.

– На велосипедах зручніше, ніж пішки, – обізвався Костянтин.

В розбитій крамничці взяли велосипеди. Юзек з кутка витяг дамський для Марусі, прикріпив до керма пом'ятий букетик братків.

– Велосипеди як люди, самі лиш нікудишні лишилися, – нарікав сержант, оглядаючи свою машину. – Кращих відправили на фронт, проти нас воювати.

– Той з даху хотів у мене стріляти, коли я оглядав убитих, авжеж? – лише тепер здогадався фельдшер і, враз ослабнувши, прихилився до стіни, витираючи з лоба піт.

Незабаром усі котили на велосипедах, пильно озираючи вікна будинків, мимо яких проїздили.