Чотири танкісти і пес – 3

Розділ XV МІЦНИЙ ГОРІШОК

Минуло добрих чверть години, поки вщухла стрілянина біля командного пункту піхотного полка, поки телефоністи з'єднали обірвані проводи, що вели до батальйону під кодовою назвою «Росомаха». Потім ще довгенько було чути, як охорона штабу полює на німецьких автоматників, котрі сховалися в будинках на сусідній вулиці; далі спалахнула густими чергами гостріша сутичка й згасла, придушена гарматними пострілами.

Трохи згодом на дверях до пивниці з'явився посивілий від перемеленої на борошно штукатурки хорунжий-жандарм і доповів:

– Артилеристи!

– Де? – запитав полковник.

– Сюди йдуть.

– То не стій в дверях.

Протяг захитав полум'я лампи. На стінах, заворушилися химерні тіні. Увійшов командир гаубичної бригади, й обидва офіцери потиснули один одному руки.

– Сідай, – запросив хазяїн. – Мабуть, голодний, вип'єш трохи?

Подав знак, і за хвилину на карті з'явилася тарілка з хлібом та консервами, темно-зелена пляшка коньяку.

– Трофейний, – пояснив командир полку, наливаючи в чарки, – ця фірма виготовляє коньяк з тисяча сімсот п'ятнадцятого року, щоб тобі сьогодні догодити.

– Не підкупиш, – буркнув артилерист і цокнувся з піхотинцем. – Коли тебе вогнем підтримати?

– О другій, о пів на третю. Щоб хоч за годину до світанку.

– А що треба розбити?

– Станцію метро.

– Бетонне склепіння. Мої зуби не вкусять. Тут треба б снаряди калібру двісті три міліметри.

– Але як кинеш зо дві тисячі снарядів, то хоч оглушиш. Останній міцний вузол опору, розумієш? А там три з половиною кілометри парком – і відразу рейхстаг, Бранденбурзька брама…

Командир гаубичної бригади, слухаючи, крутив у руках склянку, вдивляючись у золотавий ароматний напій. Випив ковток, почекав, доки тепло розіллється по всьому тілу.

– Гаразд. Постараємось. Подарую ще тобі танк і трохи піхоти.

– Танків маю доволі, але і твій згодиться. Звідкіля він у тебе?

– Командування армії прислало. Номер сто два.

– Я знаю його екіпаж, фахівці по шлюзах, – осміхнувся хазяїн і гукнув: -Хорунжий!

– Слухаю, – виструнчився в дверях жандарм.

– Знайомі приїхали. Ті, що ви їх хотіли саджати й розстрілювати… Попросіть сюди сержанта Коса, дам йому завдання.

Руїни на передовій скидалися на поверхню місяця і ніби хиталися в різкому сяйві пожеж. Верхівки бетонних будинків-велетнів були яскраво освітлені, нижче панувала темрява. Ударна група сержанта Коса розташувалася в темному, розбитому бомбою будинку.

Кожен дістав уже завдання, мета атаки – жовтий чотириповерховий будинок на тому боці вулиці. З його підвалу вибивалося ліниве полум'я і освітлювало псевдо-готичні обриси вікна. Чекаючи артилерійського вогню, а згодом сигналу до атаки, солдати ще раз перевіряли зброю, кишені, думали кожен про своє.

Під захистом товстої стіни біля вікна стояв м колінах Кос із снайперською гвинтівкою в руках і дивився на той бік вулиці. Біля нього навпочіпки присіла Маруся, повторюючи:

– Командир повинен бути в танку, в танку!

– Не завжди.

– Завжди!

– «Рудий» вестиме вогонь з одного й того ж місця. Вистачить трьох чоловік.

– Я піду з тобою.

– Ні. Ти сама заявила, що хочеш прикривати танк і як когось поранить…

– А Зубрик для чого?

– Хорунжий піде з нами.

– Він же боїться пострілів.

– Це добре. Буде берегтися… Марійко, – хлопець ніжно торкнувся її волосся, що вибилося з-під каски, – облишмо суперечку. Як гадаєш, буде галас, коли наші побачать, що ти поміняла мундир?

– Та ні. Генерал одержав папери та й наказ, мабуть, де говориться про моє переведення до польської армії…

Чотири метри нижче від них, з підвалу, обережно виглядав хорунжий Зубрик і атакував запитаннями Лажевського, який сидів серед своїх розвідників під захистком решток брами й курив цигарку.

– Будуть стріляти?

– Будуть. Треба бігти вперед, тільки-но гаубиці припинять вогонь, тоді не вб'ють.

– Найнебезпечніше тому, хто відстане, – доброзичливо жартував якийсь солдат, – бо як спіткнеться, то нікому буде підтримати.

Навколо всі нервово засміялися.

– Я не відстану, – промовив Зубрик. – Питаю, бо я тільки-но з Мінська, лише чотири тижні в армії служу, то маю право запитати, га?

Хвильку всі мовчали.

– Дай, – попросив солдат.

– Бери, – другий подав йому половину запаленої цигарки.

– Пане Магнето, – стишуючи голос, прошепотів Зубрик, присунувшись ближче до підпрапорщика.

– Що?

– Я, хай йому чорт, часом непритомнію зі страху, отже, коли щось таке трапиться, то ви мені ляпаса по пиці! – показав жестом.- Зробіть мені цю послугу.

– Гаразд,- поважно кинув Лажевський, бо добре знав – тіло не завжди слухається людини, і додав, щоб змінити тему: – А ці купаються/ мов на Великдень.

Нахилився, взяв грудку бетону і, розмахнувшися, кинув угору, звідки проникало жовте тьмяне світло.

У вцілілій чудом ванні на поличці біля дзеркала горіла свічка, а біля неї, замість склянок з зубними щітками, стояли дві пари чобіт. Григорій та Густлік, сидячи край ванни, мочили у воді ноги. Щоб не гаяти часу, Саакашвілі нахилився ближче до свічки й вивчав фотокартки близнючок.

– А що, як забули? – запитав трагічним тоном.

– Нагадаєш,- по-діловому заспокоїв його Густлік, шаруючи пемзою п'яти, і з великою пошаною додав: – Гарний камінь, стирає, немов наждак.

– А ще я собі думаю: пороху не нюхали, в танку не сиділи, то чи будуть добрі дружини солдатові?

– Дружини? Тобі, бусурмане, дві потрібні?

– Ні, одна, але непогано мати б спільні переживання, як от, наприклад, з Лідкою…

– Наприклад, як тоді, коли вас у возовні, мов поросят, зв'язали,- пригадав Єлень, витираючи ногу узорчатим рушником.

– Я ж розв'язався.

– Не ти, а пес,- уточнив Густлік, вилазячи з ванни. Немов на підтвердження, внизу двічі гавкнув собака.

Єлень прислухався. Крізь гомін берлінської ночі ледве пробивалася бадьора, весела мелодія. Слів не можна було розібрати, але взводний знав їх напам'ять.

– «Тигра» бери на приціл і бий! – співали Стасько та Черешняк.

Віхура диригував; зразу після слова «бий!» він подав знак Шарикові, і той загавкав під гармонію:

Гав, гав!

З гармати в «тигра» бий!

Гав, гав!

– З собакою добре виходить,- сказав Стасько,- тільки, як на вашу думку, з оцими склянками?

– Склянки – то непогано,- впирався Віхура,- але може що інше треба поправити.

– Як здобудемо Берлін, то сядемо разом, одшліфує-мо… Нумо, Томеку, ще раз:

Черешняк узяв кілька акордів, і всі дружно завели:

Зростає вибухів чорний кущ,

Кулі дзвонять, як склянки.

Перша бригада в полях чимдуж

Валить на штурм Студзянки.

«Тигру» ламає зуб тупий…

Гав, гав!

Взяв «тигра» на приціл і бий…

Гав, гав!

З гармати в «тигра» бий!

На цей раз вийшло не найкраще, бо в руїнах свиснули, й Шарик помчав туди, покинувши своє місце в хорі.

Коли пес підбіг до танка, тут уже стояли Кос, Лажевський, офіцер-артилерист та сержант Шавелло.

– Поручик повідомив, що незабаром почнуть,- звернувся до Костянтина Янек.- Однохвилинний наліт з усіх стволів – і вперед, бо зі снарядами скрутно.

– Триста снарядів,- пояснив поручик і неофіційним, доброзичливим тоном запитав:- Візьмете станцію?

– Наше завдання – захопити лише отой будинок,- показав Лажевський.

– Історія покаже,- по-філософському мовив Шавелло.

– Ну, то по місцях! – скомандував Кос.

– Ми з Томашем три елегантні діри в першому поверсі зробимо,- жартував Густлік, залазячи до танка.- А ви мерщій туди стрибайте.

Франек Віхура із знятим з танка кулеметом став біля Коса.

– Пісенька вийшла гарна. Я навіть Шарика навчив співати.

– Зовсім непогана пісенька,- підтакнув підпрапорщик.

Кос махнув рукою, щоб одчепилися з піснею, і підійшов до артилериста.

– Ви, громадянине поручик, знаєте всіх офіцерів у обличчя? – спитав значущо.

– Всіх до одного,- осміхнувся той.

– У вас є поручик або капітан…

Аж тут за їхніми спинами застогнала земля, захурчало повітря, і останні слова Кос вигукнув уже крізь цей гуркіт і свист:

– …був тоді командиром танка, а до армії синоптиком, це такий, що передбачає погоду.

Гаубичні снаряди, описуючи криву дугу, падали за кільканадцять метрів од їхньої позиції, на тому боці вулиці, вибухи зливалися в невпинне ревище. Янек і артилерист попадали на землю, бо в повітрі густо захурчали осколки. Поряд з ними, схована в руїнах, різко гавкнула польова гармата піхотинців. Захищений рештками стін «Рудий» рубонув першим снарядом у протилежний будинок.

– Ні! – гукнув поручик просто у вухо Янекові. – Такого не було й нема, напевне нема.

Кос підвівся, за ним Віхура, Стасько… В руїнах зароїлися зігнуті фігури піхотинців. Солдати вибігли на широку вулицю, кинулися просто в полум'я, в дим, у пекло вибухів артилерійських снарядів. Гармати замовкли. З будинку навпроти із трьох місць водночас, із різних поверхів, затріщали трасуючі черги. Кос прицілився із снайперської гвинтівки і зняв стрільця з даху. Віхура чергою з ручного кулемета змусив замовкнути третій поверх.

Прудкий Лажевський уже встиг перебігти вулицю і, притиснувшись до стіни біля самісінького ствола, що бризкав вогнем, кинув гранату в підвал, де засів ворожий кулеметник. Там блиснуло, бухнуло звідти курявою, стогоном і димом.

– Ура-а-а-а!

Крізь проломи, слідом за снарядами «Рудого», до будинку з криком увірвалися спішені розвідники, а за ними – решта солдатів. Між мурами, освітлюючи високу браму, горіла скирта всякого мотлоху.

– Наглядай за підвалом! – наказав Магнето своєму розвідникові, а сам метнувся сходами вгору.

Випередила його низька безшумна тінь. Шарик дременув з танка, щоб узяти участь у бою. Коли підпрапорщик вибіг на наступний поверх, з темряви бризнула черга, але враз пішла в стелю і змовкла, обірвана криком і оскаженілим гарчанням собаки.

Десь вище пітьму розрізали блиски другої черги. Магнето стрибнув убік, а Віхура знизу послав у ворога жмуток куль з ручного кулемета.

У жодному бою немає стільки несподіванок, як у нічному бою в місті. Попередні дані розвідки втрачають вартість уже за кілька хвилин – щойно порожні руїни може зайняти противник, якого перекинуто сюди з сусідніх вулиць. Ситуація змінюється блискавично, і той, хто наступає, мусить пильно стежити, щоб його не заскочили зненацька контратакою, щоб не потрапити в оточення.

Намагаючись бути ближче до своїх ударних груп, командир полку спостерігав атаку крізь напівзатулене мішками з піском вікно третього поверху. Сюди проведено телефон, тут зосереджено резервну роту автоматників.

Бінокль був зайвий. З відстані кільканадцяти метрів полковник бачив, як цеп добіг до стін, як солдати пробували вдертися в будинок через вибиті снарядами в стінах діри, як з темряви били по них ворожі автомати й кулемети. Тих, що хоч на' мить зупинилися в атаці, притиснув до землі перехресний вогонь ворога. З верхніх поверхів і з перетворених на фортеці дахів будинків полетіли гранати. По асфальту повзли поранені, застигли на тротуарах убиті.

З глибини, від видимої між будинками станції загриміли гармати «тигрів», закопаних по башти в землю. Над будинками горів ріг напису: «Станція метро».

Танкам щоразу частіше відповідали наші польові гармати, але вони не могли пробити товсту лобову броню на баштах «тигрів».

– Так! Розумію!… – кричав у трубку начальник штабу й пояснював командирові: – «Росомаха» здобула один будинок, але на всій лінії наступу затримана… Так, чую!… – кричав знов і доповідав: – На лівому фланзі, над самою Шпрее, німці контратакують.

– Накажи їм одступити на вихідні позиції! Відкрий по противникові мінометний вогонь! Прокляті фрици, пересиділи артилерійську підготовку в підвалах, а тепер повилазили! А що з жовтим будинком?

– Знов у німців, – відповів майор, дивлячись у бінокль. – Танкісти не втримали.

Майорові слова були близькі до правди, хоч не зовсім точні. Противник після навальної контратаки оволодів першим поверхом, але верхні поверхи були ще в наших руках.

Тим часом, як ударні групи Коса й Лажевського рвалися сходами вгору, за кількадесят метрів од жовтого будинку, з підземель станції метро широкими сходами вибігали штурмові групи есесівців. Одна з них, обминувши прострілювану територію, ввірвалася в широку браму, де догасала пожежа.

– Вгору по сходах! – скомандував офіцер.

У темряві сходів знову закипів бій. Знизу летіли що-раз^густіші черги, згори падали гранати. Наші відступили й організували оборону третього поверху.

Раптом стрілянина вщухла. На вулиці гриміли часті постріли й вибухи, а в жовтому будинку запала така тиша, що чути було кроки й рипіння підлоги. У смугу світла, яке падало крізь вікно, задом увійшов Зубрик, сів, спершись головою на полицю з книжками.

– Пане Стасько, – попросив підпрапорщика, – коли доведеться йти далі, то зробіть мені послугу…

Фельдшер підвів голову, а потім знову сперся нею об полицю.- Звичайно, – чемно відповів сержант. Перекинув пістолета в ліву руку, машинально витяг кілька томів, оглядав обкладинки. Сховав маленьку книжечку, повну малюнків і планів, до кишені, і, помітивши Коса, позадкував, немов спійманий на гарячому.

Янек підійшов до вікна, обережно визирнув і наказав Шарикові:

– Стрибай!

Пес якусь мить принюхувався і не послухався наказу: боявся висоти.

– У танк! Марш! – рішучим, грізним голосом повторив Янек, легенько штовхаючи пса…

Шарик нарешті зважився, плигнув у вікно й опинився на невеличкому дахові над сходовою кліткою. Звідти стрибнув на вулицю й зник у темряві, прорізаній навхрест чергами трасуючих куль.

Німці в будинку, видно, закінчили підготовку до атаки, бо вдарили відразу з усіх стволів.

– Янеку! – гукнув Віхура.

– Я тут, – відповів Кос, стріляючи в есесівця, який біг сходами вгору.

Кілька хвилин захищали третій поверх, але до ворога прибували й прибували підкріплення, а наша піхота, хоч була на тому боці вулиці, нічим не могла допомогти. Есесівці розбили фаустпатронами склепіння, видерлись поставленими один на одного столами та шафами нагору, атакою з флангу змусили танкістів покинути позицію біля сходової клітки.

Бій не вщухав. Коли автомати замовкали на кілька секунд, то лише для того, щоб застрочити з подвійною силою. Дедалі коротшими, ощаднішими чергами стріляли поляки, дедалі довшими – німці.

Невеличка-група наших бійців стрибками відступала нагору. Врешті, кинувши гранати, щоб хоч на мить стримати натиск ворога, солдати видобувались на горище. Один за одним виповзли вузьким лазом на плаский дах. їх було семеро – хорунжий Зубрик, обидва Шавелли, Стасько, Віхура, Кос і Лажевський.

– Ось і кінець будинку, – сказав Янек.

– Треба було залишитися в танку, хоч там і душно, – відповів -Віхура, плескаючи долонею по лобі.

Знизу стріляли по лазу, кулі виривали тріски з дощок. Фельдшер, широко розкривши очі, дивився на лаз і поволі сповзав на поруділу бляху – зомлів.

– Шкода, що гранат уже нема, – покрутив головою Костянтин. – Я ж казав: Юзеку, бери більше.

– В мене було сім, – виправдувався'племінник.

– Молоде – зелене, взяв та й порозкидав, – бурчав сержант, просуваючись щораз ближче до лазу й, використавши перерву, пустив униз довгу автоматну чергу.

– Товариство, живемо! – крикнув Лажевський, вибігаючи з-за комина з трофейними гранатами в руках, які тримав за держаки, немов макогони.

– У них, гадів, тут була позиція.

Почав кидати гранати одна за одною в темний лаз. Гримнули вибухи, відбиваючись луною в бетонному колодязі сходів. Знизу заверещали, застогнали, крізь лаз захуркотіли кілька осколків.

– Бережіть очі! – весело вигукнув підпрапорщик, знову вирушаючи по гранати.

– Не сиди без діла, Юзеку, коли старші носять, – нагадав Шавелло.

– Магнето! – покликав Янек, який лежав скраю даху й поглядав униз.

Підпрапорщик ліг поряд, і якусь мить обидва дивилися мовчки: із станції метро виходили нові й нові резервні взводи. Звідціля видно було закопані в землю «тигри», густу мережу траншей і огорожі, що перешкоджали доступу піхоти.

– Ясно, – сказав Лажевський і притиснув за руку Коса, який підтягував до себе снайперську гвинтівку, – облиш.

– Не так швидко до нас доберуться.

– Помиляєшся. Підпалять горище. У Варшаві навчилися, як такі фортеці здобувати.

На початку атаки Вогник разом з усіма вела вогонь з автомата. Пильно вдивлялася, звідки стріляють фашистські автомати й кулемети, і посилала туди короткі прицільні черги. Розуміла, що в такий спосіб найкраще допомагає Янекові. Потім цілі зникли, з'явилося декілька поранених; дівчина їх перев'язала й довідалася від них про невдалу атаку.

– Міцний горішок, – говорив вусатий солдат з медаллю за Леніно на грудях. – Тут потрібні були крупнішого калібру.

Маруся занепокоєно дивилася на жовтий будинок, до якого знову вдерлися гітлерівці. Вона зовсім занепала духом, коли Шарик повернувся один. Сіла під стіною біля танка і, забувши про те, що має охороняти «Рудого», плакала, обнімаючи за шию собаку. Шарик скавчав, ніби намагався потішити дівчину, та, не вміючи пояснити ситуацію, лизав їй руки шершавим рожевим язиком.

«Рудий» раз у раз стріляв з гармати. Крізь одкритий люк Черешняк викинув гільзи, які ще курилися, помітив дівчину.

– Чого плачеш?

– Шарик повернувся без них.

– Вогнику, годі рюмсати! – гримнув Густлік. – Пса вирядили, бо по сходах бігати не вміє. Пильнуй, щоб нам ніхто не заважав працювати.

Обидва зникли в башті танка, знову гримнула гармата, і снаряд, пробивши стіну, глухо вибухнув усередині будинку.

На останньому поверсі вмить пояснішали вікна, світло ставало щораз яскравіше, аж урешті звідти вгору шугнуло полум'я.

– Густліку! Густліку! – щосили гукала Маруся.

– Чого тобі?

– Це від снаряда?

– Ні, не від снаряда. Німець сам підпалив.

– Навіщо? Бо наші на даху?

Густлік не відповів, лише шолома насунув на лоб, немов захищаючи очі від сяйва, і вдивлявся в пожежу, яка блискавично охоплювала будинок.

Коли Лажевський сказав, що есесівці не будуть штурмувати, а підпалять горище. Коса кинуло в холод. Може, досвітній вітерець подув по спітнілій спині, а може, то жах простяг несподівано свою лапу до нього.

Якусь мить Янек лежав не рухаючись, нічого не чуючи, та й, мабуть, ні про що не думаючи. А втім, про що мав думати в цьому безвихідному становищі? Отямився, немов прокинувся від сну, коли підпрапорщик поклав йому руку на плече.

– Чуєш, бензином тхне. Зараз Підпалять. Треба тікати.

– Як тікати? Маєш парашута?

– Є інший вихід. Глянь-но.

Повів Коса на другий бік даху й показав вертикальну драбину на сліпій стіні.

– Протипожежна! – закричав на весь голос, бо метрів за п'ятсот далі пікірували бомбардувальники, скидаючи бомби; гуркіт стояв жахливий. – Я її побачив, ще коли ми були на вихідній позиції. Відразу подумав, що може згодитися…

Першого привели старого Шавелла, який, перехрестившись і сказавши, що вперше в житті бачить драбину, «по якій, поставивши десять клунь одна на одну, можна б вибратися на найвищу», спритно поліз униз, мов той кіт.

Перші омахи полум'я бурхнули з-за ринви, коли за дядьком поліз Юзек. Слідом – підпрапорщик Стасько та Віхура.

– Встигнемо, поки нагріється, – зрадів Лажевський, але, як виявилось, зарано. Хорунжий Зубрик учинив рішучий опір.

– О ні! Нізащо! – Зубрик, наче рак, одповзав якнайдалі від драбини, що спускалася в безодню. – Я навіть до вікна другого поверху боюся підходити…

Не доказавши, ліг горілиць і зомлів.

– Не зможемо спустити. Доведеться залишити на вишкварку, – буркнув люто Лажевський до Коса.

Обидва лежали біля непорушного хорунжого край даху, а за ними щораз дужче шаленіла пожежа. Полум'я охопило лаз, високо шугало вгору – гуло внизу на сходах, немов у могутньому димарі.

Внизу на щаблях драбини темніли силуети тих, що злазили додолу. На протилежному даху блиснув поодинокий постріл, за секунду повітря донесло його гуркіт, внизу зойкнув поранений. Хтось упав із найнижчих щаблів на руїни.

– Хай йому грець! Снайпер прокинувся, познімає нас усіх із стіни.

Кос помітив, звідки блиснув постріл, миттю прицілився і закам'янів з прикладом біля плеча. Поволі натискуючи спуск, спокійно вистрелив і відповів Лажевському:

– Цей уже не познімає.

З-за комина викотився ворожий снайпер, з'їхав по даху й упав додолу.

Постріл привів до тями Зубрика.

– Поранений чекає! – гукнув Кос.

– Правду кажучи, я пострілів боюсь, – квапливо промовив Зубрик, який ще не зовсім оговтався й лише за хвилину збагнув, що звертаються до нього: – Де?

– Внизу.

– Двадцять років стажу, – пробурмотів Зубрик і, долаючи страх, поповз по гарячій уже блясі, – але ще ніколи…

– Ногами вниз, – притримав його Лажевський.

– Добре, – ледве не плачучи, кивнув Зубрик. – Це теж брати з собою? – запитав Коса, простягаючи руку з автоматом.

– Ні, я візьму.

– Бодай би той негідник Гітлер здох… – Хорунжий поліз униз.

Лопнула перегоріла кроква, ширше шугонуло полум'я, сипнуло іскрами. Покотилася головешка, пропалила мундир на рукаві. Кос засичав, одкинув її, вдарив рукою по мундиру.

– Пора, – сказав Лажевському.

– Сам забирайся геть звідси, – сказав Магнето. – Я останній. Маю досвід – брав участь у повстанні.

Лежали поруч край даху і якусь мить дивилися у вічі один одному.

– Я командир, – сказав Кос. – Іди! Магнето скорився наказові.

Янек ще якийсь час мусив залишатися на даху, щоб Лажевський устиг спуститися хоч на кілька метрів нижче – і це, мабуть, були найважчі секунди. Навмисне поволі чіпляв на плечі Зубриків автомат. Спробував засвистати мелодію пісеньки про битву під Студзянками.

Зламалася ще одна кроква, ще вище бурхнуло полум'я. На горищі гримнув снаряд, який раніше не розірвався; вибух кинув у повітря зім'яті листи розжареної бляхи, які, описавши дугу, заскреготіли по стіні.

Цей несподіваний гуркіт зовсім налякав Зубрика. Хорунжий зашпортнувся за металевий щабель, пустив поручні. Впав, але, на щастя, вже з нижчих щаблів – просто в обійми Віхури.

– Сюди, пане доктор! – гукав старий Шавелло, добинтовуючи ногу підпрапорщика Стаська. – Поламана.

– Нога – то дрібниця, – прошепотів поранений до Зубрика, що нахилився над ним, – але ось тут болить дедалі дужче, – притиснув долоні до живота, а між пальцями просочувалась кров, майже чорна в цьому дивовижному освітленні.

Фельдшер негайно взявся до діла, руки в нього були швидкі та вправні. Допомагав йому Шавелло. Поранений зціпив зуби, його очі вряди-годи скліли з болю. Мов крізь вату чув Зубриків голос:

– Знаю, що болить. Трохи мусить. Радій, друже, що ти мужчина, бо якби так, приміром, близнюки…

– Поета рубонули, хай йому чорт, – пробурмотів Віхура до Лажевського, який стрибнув з драбини.

Але підпрапорщик не підбіг до пораненого, тільки уважно розглянувся навколо. Вони опинилися в руїнах між двома глухими стінами будинків, зайнятих ворогом. Доки сидітимуть тут, нічого їм не загрожує, хіба що німці проб'ють бійниці в стінах.

Кос, якому надокучило лізти по драбині, повернувся на металевому щаблі і, стрибнувши з висоти другого поверху, приземлився біля Магнето.

– Сидіти тут довго не можна, а через вулицю хіба що половина живими проскочить, – сказав підпрапорщик.

Кос мовчки відповз убік і нахилився над пораненим. Біліли бинти, блищав лоб і щоки Стаська, мокрі від поту і сліз. Янек витер йому обличчя тим, що було під рукою, – жмутом клоччя, яке витяг з кишені.

– Практики вже не набуду, – говорив поранений утомленим голосом до Шавелла, а потім повернув голову в бік Віхури, – і слів до кінця не виправлю. А втім, вони непогані, – слабо всміхнувся й тихенько заспівав:

Криваво блиснув зуб тупий, Взяв «тигра» на приціл і бий…

– Годилося б… – почав Янек.

– Ноші готові, – перепинав його Шавелло.

– Косе! – покликав раптом Стасько і поволі, але виразно сказав: – Ось тобі, згодиться, – простяг невеличку книжечку. – Я поцупив її в одному будинку з бібліотеки.

Янек мовчки сунув книжечку за пазуху, поклав руку на гарячий лоб Стаська.

– Піднесіть його ближче до вулиці.

– Я залишуся тут. Не варто. Менше болітиме.

– Не мудруй! – різко обірвав Янек.

Підбіг до руїн, хвильку вдивлявся в темряву, вибираючи вигідну позицію для атаки; в руках тримав готовий до пострілу автомат хорунжого Зубрика.

Біля «Рудого» Густлік, виструнчившись, доповідав полковникові. Трохи ззаду стояли Саакашвілі, Череш-няк і Маруся з собакою.

– Рапортую, громадянине полковник: завдання було виконано, будинок здобули. Тільки потім знизу, з підвалу, повилазили німці й наших нагору погнали.

Полковник, підвівши голову, дивився на охоплені полум'ям верхні поверхи й дах будинку.

– Дам вам для поповнення екіпажу двох людей.

– Не треба.

– Вірите в чудеса?

– Ні. В друзів.

– Візьміть тимчасово.

– Не треба. Екіпаж повний.

– З псом?

– Теж солдат. Пайок одержує…

Єлень обірвав і жестом попросив полковника помовчати, бо з того боку вулиці, з руїн, застукотів у дивовижному ритмі кулемет: та-та-та, та-та… Густлік слухав, і усмішка розлилася по його обличчі: риска – крапка – риска, потім три риски, три крапки.

– Кос! – радісно прошепотів до екіпажу.

– Що таке? – запитав полковник.

– Командир наш повертається, – вихопився вперед Саакашвілі.

– Командир, – пояснив Єлень, – просить допомоги. – В машину! – наказав.

Забувши про командира полку, стрибнув на броню, на башту, став навшпиньки і гукнув, немов у гучномовець:

– Піхота… на мою команду, вогонь!

Сілезець зник під бронею, загриміла танкова гармата. Мов полум'я по бікфордовому шнуру, пролетіла канонада по всій дільниці. Били автомати й кулемети. Зітхнув розбуджений міномет, викидаючи вгору міни. Гримнула поряд польова гармата.

В сірому світанку з руїн вибіг невеликий гурт людей з ношами, помчав через вулицю. Не встиг противник отямитись, як наші солдати зникли в брамі.

Затих вогонь, з башти вистрибнув Єлень.

– Вам дивізією командувати, – ущипливо мовив полковник.

– Таж не дають.

Обидва засміялися і пішли назустріч тим, що повертались.

– Громадянине полковник, сержант Кос доповідає про повернення шести…

– Помер, – голосно сказав Зубрик, схилившись над пораненим.

– …повернення п'яти солдатів ударної групи. Полковник нахилився над загиблим, дивився якусь мить у бліде обличчя і накрив його кашкетом.

– Дякую за мужність, – сказав, стаючи струнко, – хоч ви й не утримали будинку… – Помовчав трішки і додав: – А я не здобув станції метро.

– Є в мене одна думка, – обізвався Кос.

– Знаєш, у який спосіб виколупати їх звідти?

– Мабуть, знаю. Він допоміг, – Янек показав на мертвого Стаська.

– Ходімо.

Відійшли обидва, з чого Маруся була дуже незадо-волена.

– Отак воно буває, коли кохаєш командира, – Саакашвілі підійшов до дівчини. – Мене б полюбила! Чому мене ніхто не вибирає?

– Сам вибери, – пирхнула, мов кицька, Маруся.

На подвір'ї, на невеличкому газоні, біля самої стіни Юзек Шавелло лопаткою розкопував тверду землю. Віхура знайшов поламаного багнета, нашкрябав на кам'яній стіні хрест і викарбовував під ним великі друковані літери. «СТ» були вже гот'ові, працював над «А».

Старий Шавелло повернувся з Черешняком, посадив його на винесену з будинку канапу, оббиту зеленим оксамитом, сів біля нього й наказав:

– Грай політичному. Йому було б приємно.

Тихо заграла гармонія, і старий не так співав, як говорив під мелодію, дуже просто й буденно, немов розмовляв, а не декламував вірша:

Роками йде смертельний бій

За волю – не за славу…

За ним став Лажевський, зняв кашкета. Віхура,покинув карбувати, дивився і слухав.

Пароль і відгук твій і мій

Це – Сталінград, Варшава.

І на обох нас рветься «тигр».

Вогнем по «тигру» я і ти,

Вогнем і я, і ти!

Томаш хотів сказати, що війна незабаром закінчиться, тож люди не повинні гинути, але, пригадавши, слова Густліка над Одером, нічого не сказав і грав далі.

Займався день, і було відомо – не всі дочекаються ночі, бо, щоб скінчилася війна, треба ще цю станцію під землею_здобути. Либонь, десь у іншому місці й перечекали б, та тут, у Берліні, не можна. Треба здобувати.