Чотири танкісти і пес – 3

Розділ XVIII ШТУРМ

Чай не п'ють з ополоника, суп не розливають з казана чайною ложечкою – ополоник і ложечка мають своє призначення. Так само й на війні: зброю слід застосовувати за її призначенням. Кулемети можуть вести ефективний вогонь з відстані тисячу метрів, але все ж найкраще, коли вони стрічають ворога раптовими тергами з шестисот метрів. З такої самої дистанції починають стріляти снайпери, з чотирьохсот метрів б'ють із гвинтівок, з двохсот – з автоматів. Зважаючи на все це, скажіть: хіба розумно стріляти з гармати на сто метрів?

Та все залежить від обставин. Життя багатше, ніж наша уява, тому неможливо в статутах та інструкціях передбачити всі ситуації. Ніде не написано, як повинен діяти танк у затопленім тунелі метро. Ніхто теж не передбачав, як вести артилерійський вогонь з горішніх поверхів будинків.

– Разом… взяли! – командував приглушеним голосом молодий поручик. – Увага, тепер угору… взяли!

Двадцять артилеристів, мов мурашки, обліпили і насилу підняли на плечі ствол гаубиці.

– Ви з лівої, а ви з правої, – вів далі поручик. – Уперед… кроком руш! Раз-два, раз-два!

Незграбна людська сороконіжка рушила з подвір'я до будинку, поповзла вгору по сходах.

– Раз-два, раз-два! – Голос поручика лунав щораз вище.

За всім цим спостерігав командир гаубичної бригади. Повернувся, почувши кроки кількох людей Г гучний голос поряд з собою.

– Громадянине полковник, ударна група жандармського взводу готова до атаки.

– Тихше там! – гукнув артилерист.

– Здрастуй, – привітав його командир полку. – Чому на моїх кричиш?

– Щоб не репетували. Фрици на тому боці вулиці, а каноніри ствол піднімають. їм спокій потрібний.

– Високо?

– Всю батарею на шостий поверх.

– Вдаримо з повітря, з землі і з-під землі.

– Не думав я, що матиму вогневу позицію на горищі.

– А думав, що свої пукалки приведеш під рейхстаг, на одну третину дальності дії гаубиці?

– Звідти його видно, – артилерист показав рукою на шостий поверх, – а правіше монумент перемоги і Бранденбурзькі ворота. Пожежі все освітлюють. Подивитися хочеш?

– Веди.

Коли ввійшли до будинку, дорогу їм заступив сержант у насунутій на очі касці.

– Громадянине полковник, ударна група сержанта Шавелла…

– Готова до атаки, – доказав командир полку. – Знаю, але вже одинадцята давно минула – і нічого… Тиша… Санітарко, підійдіть ближче, – угледів у темряві Марусю. – Той ваш хлопець завжди такий повільний? Хто кому перший освідчився в коханні?

Якусь мить стояла тиша, підкреслена близькою автоматною чергою, а потім Вогник чесно сказала:

– Я.

– Ото ж то.

– Але на них можна покластися, – докинула швидко Маруся. – Екіпаж зробить усе, а то й більше, ніж усе, якщо тільки через воду…

– Побачимо.

Вогник і Шавелло повернулися до кімнати на першому поверсі, в якій були замуровані вікна на вулицю і де зібралася ударна група. Всі в касках, з гранатами за поясами. Двоє солдатів з вогнеметом, одягнені в, сталеві напівпанцирі та азбестові ковпаки, сиділи осторонь.

– Чого так відокремилися? – запитав сержант.

– Подалі від курців.

В іншому кутку, біля Зубрика, Віхури й Лажевсько-го, молодий Шавелло зробив вигідне містечко, поскладавши під стіну валики з дивана.

– Чому це так? – Вогник звернулася до Костянтина, коли тільки сіли. – Не маєш нікого, серце ниє. А коли є, ще більше.

– Бо світ по-дурному влаштовано, – сказав Віхура.

– На те й серце, щоб інколи боліло, – відповів Костянтин.

– Котра година? – занепокоєно спитала Вогник.. – За чверть дванадцята, – вихопився Юзек.

– За п'ятнадцять хвилин північ! – доповів Зубрик.

– Повинні вже…

– Що повинні, те зроблять! – різко урвав дівчину Лажевський, а за мить, глянувши на неї, додав: – Ну, що ти? Зовсім як моя сестра, – не доказав і одвернувся, бо заболіло серце від спогаду.

– Він для мене найближчий у світі! – прошепотіла Костянтинові Маруся, витираючи сльози. – Якщо живий з-під землі вийде, то до свого села не повернуся, залишуся з ним назавжди. Аби тільки…

– Нема чого нервуватися, все буде гаразд, – заспокоїв Шавелло.

На сходах загупотіли солдатські чоботи. Віхура вибіг на розвідку.

– Привіт, дротяний бог! – узяв за плече зв'язківця з котушкою на спині. – Куди?

– Пусти, – шарпнувся телефоніст і, побачивши погони капрала, пояснив: -На горище тягнемо, Старому.

– Ще хвилина залишилася, – промовив полковник, дивлячись на годинника. – Складні маневри рідко проходять вдало.

– Бригада… – сказав артилерійський командир у мікрофон, – зарядити, доповісти.

У телефонній трубці шуміли голоси, а поблизу піхотний полковник говорив, дивлячись у бінокль:

– Нічого не вдієш, мусимо починати самі.

Він бачив освітлені пожежею руїни будинків і рештки станції метро. На великій білій вивісці, що чудом уціліла, чітко виднілися чорні літери.

Отже, не дійшли. Не можна мати до них претензії. Адже знав – весь план побудовано на теорії неймовірності. Час уже відкривати вогонь. Артилерист даремно зволікає.

Раптом у входах до зруйнованої станції блиснуло, і, мов з кратера вулкана, звідти шугонули клуби пилюки та диму.

– Дійшли! – радісно прошепотів піхотний полковник.

До спостережного пункту долинув протяжний грім вибуху, і дальші слова треба було вигукнути на повний голос.

– Починай!

– Бригада, залпом вогонь! – скомандував артилерист у мікрофон.

Навколо загриміли гармати, а за мить майдан біля станції закипів блисками й вибухами, що зливалися в суцільне ревіння.

На першому поверсі не видно було блиску, але тільки-но здригнулася земля і в світлі каганця завирувала пилюка, всі кинулись до вікон. Віхура й молодий Шавелло раз у раз били ломами в надбиті цеглини. Не минуло й хвилини, як кинули ломи й, важко дихаючи, відступили під стіну. Ще хвилину тому замуровані вікна зяяли проломами.

Солдати зі зброєю в руках поставали густою шеренгою під стіною, готові за першою ж командою кинутися в атаку.

Зубрик витирав спітніле обличчя і шию вийнятим з кишені рушником.

– Є? – запитав Віхура, доповнюючи слова жестом.

Капрал дістав з кишені пласку пляшку й подав фельдшерові. Той тремтячими руками відкрив корок.

– Що поробиш? – зітхнув він скрушно. – Коли я не люблю пострілів, просто не зношу!

Відкинувши голову, хильнув добряче з пляшки.

Найспокійніше тримався старий Шавелло, який пошепки молився.

Лажевський докурював цигарку біля вибитого в стіні отвору, ховаючи вогонь у долоні.

Маруся проштовхалася вперед і запитала підпрапорщика:

– Спершу був вибух, артилерія потім одкрила вогонь?

– Потім.

– Значить, наші почали.

– Наші, Вогнику. Хотів би я там бути, – сказав Данило і подумав, що радіти ще рано, бо вибух не розбирає, де чужий, де свій, отже, міг бути останнім привітом од «Рудого» та його екіпажу.

– Так воно й було, панночко, – пояснював Юзек. – Тільки-но блиснуло, дядько сказав: – «Рудий».

Вогник зопалу поцілувала молодого Шавелла в щоку і гукнула:

– Дійшли наші, дійшли!

В Юзека від щастя запаморочилася голова, він почервонів. Квітів, певна річ, близько не було, тож відчепив од пояса гранату.

– Візьміть, Марусю, – подав дівчині. – Це найгарніша з усіх, які я маю.

Вогник зважила гранату в руці й приязно осміхнулася.

Коли артилеристи гаубичної бригади виносили на шостий поверх розібрані гармати, Янек Кос переживав найтяжчі хвилини в житті. Мотузка, прив'язана до Шарикового нашийника, все ще не піддавалася, значить, сталося щось непередбачене. Собака міг заплутатися або знепритомніти, або ж механізм діяв, і ніщо вже не могло запобігти вибухові – він мав настати так само неминуче, як ніч після дня або день після ночі.

Ковтаючи сльози, хлопець промовив до Павлова;

– Це відразу. Хоч не мучитиметься.

І саме тоді, коли вже втратив надію, відчув – мотузка попустила. Спробував намотувати. Пішла рівно й швидко.

– Молодчага, Шарик! – сказав капітан.

– Ослаб. Мусив відпочити, – говорив Кос, складаючи мотузку. – Хлопці! – закричав радісно. – Скочте хтось уперед, покличте Томаша. Зараз вирушаємо.

Перший вистрибнув і побіг Саакашвілі.

– Кілограмів сто добрячого толу залишилося, – бурчав капітан, прикидаючись незадоволеним.

– Головне, що там рвоне. За скільки?

– Хвилин за вісім.

У каналі зашелестіло, з темного отвору вистрибнув Шарик. Втримався на ногах і, гордий, що виконав завдання, помахав хвостом, оддаючи своєму хазяїнові сумку з запалом.

– Хай йому грець, – сказав Янек і мимоволі відсмикнув руку.

– Забери в нього! – наказав капітан. Насвистуючи крізь зуби свою пісеньку, взяв у Коса мішечок, підійшов до краю затопленого тунелю і закинув його у воду якнайдалі.

– Забираємось звідсіля, – сказав до Коса, – вся робота пішла марно.

Янек на руках доніс собаку до танка і подав його Густлікові крізь люк.

– Багато зробив! – виправдував Шарика. – Тільки в кінці помилився.

– Кожен може помилитися, – відповів Павлов, – але вибуху не буде.

Задихавшись, підбіг Саакашвілі.

– Томаш іде? – запитав Кос.

– Іде.

– Чим?

– Не знаю, як по-польськи…

Постукуючи по стиках рейок, під'їхала дрезина. Томаш загальмував перед самим танком і, щасливо всміхаючись, показав гору продовольчих запасів.

– Перевернемо? – запитав Густлік і нахилився, щоб ухопити за борт.

– Звичайно, – кивнув Густлік. – Дорогу загороджує. Черешняк, гадаючи, що друзі з'їхали з глузду, стрибнув уперед, розставивши широко руки.

– Почекайте! – крикнув Кос і звернувся до капітана, показуючи на невикористаний тол під стіною. – Від снаряда вибухне.

– Звичайно, – підтвердив Павлов, ще раз глянувши на годинника. – Завантажуйте.

Ящики блискавично мандрували з рук у руки. Черешник стояв між Густліком та Григорієм і, щоразу повертаючись уліво або вправо, намагався пояснити то одному, то другому:

– Ковбаса… зі складу… хліб і масло… а на пляшках які наклейки… певно, для високих чинів… або для Гітлера…

Павлов укладав ящики тісно один до одного, підривні капсулі висипав з коробки всередину, між тол. Зв'язав усе мотузкою. Кос допомагав йому.

– Розганяй, Густліку, а за стрілкою стрибай… Томаш допоможе.

Єлень і Черешняк вилізли на дрезину. Сілезець плюнув у жменю і почав командувати:

– На себе – від себе, на себе – від себе! Дрезина зрушила з місця, швидко набираючи розгін. Решта членів екіпажу стрибнули до танка. Загудів, розігріваючись, двигун, ще мить – і машина помчала вперед.

Не встигли далеко від'їхати, як позаду вода вдарила фонтаном у склепіння і помчала за ними широкою хвилею. Пролунав вибух, здуваючи з бетону пилюку.

Янек прикипів до гарматного прицілу, поволі опустив ствол трохи нижче.

– Механіку, вимкни світло, – скомандував. Прожектор згас. Дрезина попереду була схожа на чорну коробку; над нею ритмічно нахилялися і випрямлялися фігури Густліка й Томаша, які ставали дедалі чіткішими на тлі світла, що йшло від станції. Але замість повернути на стрілці, дрезина проминула її. Томаш і Єлень розгубилися, замахали руками.

– Повільніше!… Стій!…

Кос вистрибнув на броню, з броні плигнув на землю і підбіг до роз'їзду. Дрезина під'їжджала заднім ходом.

– Хай йому біс, погано переведено стрілку! – вилаявся Густлік.

Зіскочив і перекинув важеля, проте рейки й не здригнулися.

– Розкрутили, поганці!

– Зачекайте, пане взводний, – попросив трохи наляканий Томаш.

Перекинув назад важіль, вийняв з кишені гайку і з'єднав зчіпку.

– Зараз закручу!

– Дві хвилини до півночі! – крикнув Павлов із люка танка.

Брязнули рейки, перекинуті важелем.

– Уперед!

– Давай!

– Тільки швидко, бо близько.

Німці помітили рух біля роз'їзду. Двоє чи троє попрямували в цей бік по колії. Ступивши декілька кроків, зупинилися, щось кричали, вимахуючи руками. Один засвітив ліхтарика, проте його світло було заслабке, щоб подолати майже двохсотметрову відстань.

Кос уперся ногами в шпали, штовхав щосили. Єлень натиснув важеля, Черешняк потяг, і дрезина різко зрушила з місця. Стукнули колеса на першому, на другому стиках рейок.

«Рудий» ревнув двигуном і пішов слідом. Командир ззаду стрибнув на танк, пробрався до башти. Хотів сам зарядити, але на місці Черешняка вже стояв Павлов.

– Осколочним! – наказав Янек.

Капітан спритно витяг снаряд із держаків, всунув у ствол і, закриваючи затвора, крикнув:

– Готово!

Приціл скорочував віддаль, і Косові здалося: дрезина вже в'їжджає на станцію. Майнула думка, що Густлік занадто ризикує. Такої думки був і Томаш, який з острахом оглядався через плече.

– Треба тікати! – крикнув, працюючи важелями.

– Ще! – відгукнувся Єлень.

Крізь брязкіт коліс чути було, як німець верещить до товариша:

– Gib mir Leuctkugel! Дай мені ракету!

– Відчалюй! – скомандував Густлік.

Черешняк зіскочив з дрезини. Дарма що поспішав і боявся – все ж устиг схопити кружальце ковбаси.

Єлень ще раз рвонув важеля. Стрибнув тої ж миті, коли по них вистрелили ракетою, яка впала на полотно і, догоряючи, освітила темний тунель. По стінах застрибали химерні тіні. Заграли автоматні черги, що їх німці посилали наосліп вздовж тунелю.

Томаш і зразу за ним Густлік уже домчали до танка, стрибнули на нього. Один за одним зникли в башті й закрили люка. «Рудий» рвонув уперед.

Янек увесь час не відривав очей від прицілу і бачив, як розігнана дрезина, вимахуючи важелями, вкочується на підземну станцію. Кілька солдатів одскочили їй з дороги. Хтось кинув камінь на рейку, щоб зупинити.

З перону на дрезину стрибнув офіцер у плямистій плащ-палатці, вхопився за гальма. Дрезина проїхала ще трохи і стала.

– Стоп! – наказав Янек.

Танк, уповільнюючи ходу, плавно опускав ствола, зупинився. Цей постріл мусить бути влучний. Хрестик у прицілі лягає точно в центр дрезини.

– Вогонь!

Густлік натискує спуск – і майже водночас з відко-том гармати всі перископи й приціли засліплює раптовий блиск. Грім вибуху б'є в броню, мов боксерський кулак – м'яко і сильно.

– Все нормально. Порядок, – чують танкісти приглушений спокійний голос Павлова в навушниках шоломофонів.

Дим і пилюка опадають, у перископах щораз чіткіше видно підземну станцію, завалену брилами бетону, трупами і покинутим військовим спорядженням. На відстані кільканадцяти метрів стіну розвалив вибух. Біля широких сходів, що ведуть нагору, горить і димить купа порожніх ящиків.

Чалапаючи гусеницями, «Рудий» повільно посунув уперед.

– Стільки добра змарновано, а пляшки, напевно, побиті, а там же коньяк…

– Закрий рота, Томеку! – перепинив його Густлік. Навіть у танку чути було, як нагорі вибухають снаряди.

Спочатку поодинокі, а потім групками почали збігати вниз німецькі піхотинці, яких артилерійський вогонь заганяв під землю. Хтось помітив танк, хтось по-німе-цьки репетував:

– Танки! Увага, танки!

– Стій! – подав команду Кос.

Уперед крізь натовп пробивалися винищувачі танків з фаустпатронами, ховаючись за купами розбитого бетону.

– По піхоті прямою наводкою, осколочним…

– Готово! – брязнув затвором Томаш.

– Готово! – доповів Густлік.

– Вогонь! – скомандував Янек.

Майже водночас блиснуло біля вихідного отвору ствола і вибухнув снаряд на сходах. Злетіла вгору брила бетону, спорядження і покалічена зброя.

Один фаустпатрон, ударивши в стіну, прикипів до неї вогненною плямою. Другий влучив попереду в жерстяний фартух, зірвав і відкинув його.

– Вмазали нам?

– Ні, – відповів Саакашвілі, – прикриття полетіло.

Застукотів кулемет, бив короткими чергами у вправних руках Павлова. Гриміла танкова гармата, строчив другий, спряжений з нею, кулемет, з якого стріляв Густлік.

Раз у раз лунало:

– Готово!… Готово!…

– Вогонь!… Вогонь!… – командував Кос.

– Ура-а-а-а-а!

Ударна група Шавелла, перебігши вулицю, опинилася серед зруйнованих будинків. Солдати йшли швидко, автоматними чергами просічуючи темні закутки. Не стрічали опору. Слабо диміли свіжі воронки від снарядів.

Перші бійці вже дісталися асфальтового подвір'я. З льоху затріщав важкий кулемет. Солдати попадали на землю, залягли у воронках, відповідаючи вогнем.

Двоє бійців у азбестових костюмах, з панцерними бляхами на грудях нишком промчали під стіною, зникли в темряві, і раптом струмінь вогню освітив сутінки, червоний омах полум'я сягнув до кулемета в підвалі і погасив його вогонь.

Ліворуч на руїнах показалися якісь постаті. Солдати навели на них зброю, не знаючи ще, свої це чи чужі.

– Варшава! – вигукнули ті, що надійшли.

– Варшава, – відповів сержант Шавелло і наказав: – Вперед!

Лажевського куля зачепила під час перебіжки. Він присів, скривився од болю, притис до грудей ліву руку, але побачив, звідки в нього стріляли, зняв поодиноким пострілом снайпера, який причаївся високо на рештках стіни.

Біля підпрапорщика з'явився Зубрик, розрізав мундир на плечі і взявся вправно бинтувати рану.

– Швидше, – квапив Данило.

– Швидко тільки…

Від станції загриміла гармата вкопаного «тигра». Влучена прямою наводкою, стіна повалилася. В повітрі захурчали, засвистіли осколки. Хорунжому стало погано, голова йрго схилилася на плече.

– Зав'язуй! – зарепетував Магнето. – Після штурму будеш мліти.

– Вже зав'язую, – фельдшер допомагав собі зубами. Поряд з ними Віхура лаявся, показуючи на танк:

– Гранатою до погані не дістанеш!

– Зараз ми його… – відповів Костянтин Шавелло. Поволі опускаючи долоню, щоб відчути потрібний кут підйому, він прицілився з ракетниці, вистрелив, і світлова куля, описавши дугу, розсипалась над танком зеленкуватими зірками.

Зірки віщували погане для танка, освітили башту й гармату. З шостого поверху артилеристи ясно побачили величезну прямокутну сталеву коробку.

– Згідно з координатами ракети готуйсь! – вигукнув командир гарматної обслуги, вихилившись за підвіконня.

– Трішечки ліворуч, – бурмотів навідник, дивлячись крізь відкритий затвор у дуло. – Можна заряджати!

Снаряд зник у стволі, брязнув затвор, і артилеристи відскочили вбік. Один із них натяг мотузку.

Гаубиця вагою в дві з половиною тонни стояла посередині великої кімнати, зарившись лемешами в розбиту ломами підлогу. Із своїм короткуватим стволом вона скидалася на фантастичного звіра, що виглядав у вікно.

– Вогонь!

Шарпнулась мотузка, гармата, відкочуючись, зітхнула, гнівно підстрибуючи на покришках.

Шавелло, який нетерпеливо чекав пострілу, помітив куточком ока блиск, і майже в цю саму мить побачив, як у схованого в окопі «тигра» згори мов грім ударив важкий снаряд, розірвав броню. В небо високим стовпом шугонуло полум'я – загорівся бензин.

Сержант скочив на ноги, обсмикнув мундира і крикнув щосили:

– Уперед марш, синки!

Зірвалася вся ударна група і рвонула вперед.

– Варшава! – вигукнув пароль Віхура.

– Варшава! Варшава! – зірвалися з усіх боків голоси.

Піхотинці висипали з руїн, з воронок – йшли в атаку, стріляючи з автоматів. Відповідали їм нервові, поспішні черги. Де-не-де рвалися снаряди. На великій площі назустріч піхотинцям вистрибнули есесівці. Закипіла рукопашна.

Солдати Шавелла билися біля подірявленого бункера лопатками, прикладами автоматів. Лажевський пістолетним пострілом поклав офіцера, і відразу мов по команді фашисти кинули зброю, підняли руки вгору.

– Пильнуйте їх! – наказав Віхура вогнеметникам.

– А ти?

– Чого будете з отим шлангом бігати! Я танк шукаю.

– Вниз! За мною! – кричав Шавелло, але голос його потонув у загальному гармидері.

– «Рудий»! «Рудий»! – гукнув Лажевський, і це слово подіяло мов пароль, зібрало розвідників докупи.

Проштовхуючись між полоненими й солдатами, побігли Сходами вниз. Німці, що хотіли здатися, зачіпали їх, кричали:

– Гітлер капут! Ми здаємося!

– Іди к бісу, – Костянтин штовхнув з дороги товстуна в офіцерському мундирі.

– Нагору! – гукнув Магнето, щоб вилазили нагору, на майдан.

Увірвалися на станцію, завалену вбитими, мовби ганчір'ям, поламаною зброєю і бетонними брилами.

– Геть! Геть! – Лажевський одганяв останніх німців.

– Я не можу встати, – стогнав унтер-офіцер, який лежав долі, стискаючи руками пробите осколком стегно. – Ох, перев'яжіть мені рану.

Маруся присіла поряд, розрізала холошу. Перев'язуючи пораненого, неспокійно питала:

– Хлопці, де «Рудий»?

– Пошукаємо – і знайдеться, не голка, – пробурмотів Шавелло і побіг у тунель.

– Панове, я хвилиночку відпочину, бо, далебі, вже не можу, – попросив Зубрик, простягаючись на землі.

У глибині станції, під однією з колон, що підпирали склепіння, грюкнув ящик. Магнето глянув туди і побачив офіцера СС, який цілився в Марусю. Блискавично підняв пістолета, проте ворог раніше встиг натиснути спуск. Підпрапорщик влучив у німця після перших його пострілів, фашист упав горілиць, і решта черги з автомата вдарила в стелю.

Підбіг Юзек, став на коліна біля Марусі.

– Панночко!

– Дрібниця, – заспокоїла його дівчина, дивлячись на свого мундира, немов ножем розрізаного на стегні, – можна зашити.

– Ось він! -крикнув сержант Шавелло. – Ось де сховався!

Віхура стрибнув на колію і немов у танці замахав руками.

– Хлопці, станція наша! йдіть сюди! Ура-а-а!

Голосніше загурчав мотор, що працював до цього на малих обертах, під низьким склепінням загуркотіло, і, побрязкуючи гусеницями, на станцію в'їхав «Рудий». Один за одним одкрилися всі люки.

Машина ще не зупинилася, а Віхура вже стрибнув на броню, обняв теплу гармату й зарепетував:

– Молодці, молодці!

Обняв Янека, але той вилаявся й побіг до Марусі, тоді Віхура схопив за голову Густліка, який вихилився до пояса з люка, і поцілував у обидві щоки.

– Облиш, бо дощ буде, – буркнув сілезець і, оглянувшись навколо, несподівано заявив: – А ніхто не скаже, як ми звідси виліземо?

– Як заїхали, так і виїдете, – посміхнувся Лажевський, потискуючи йому руку.

– То ще раз купатися? Краще машину по частинах винесу.

Віхура вхопив в обійми Григорія, щиро поцілував. Грузин відповів тим же, але зразу ущипливо запитав:

– Душно тобі не було?

– Кацо, – капрал, присунувшись, заглянув Григорію в очі. – Запам'ятай – з вами важко жити, а без вас іще гірше…

Томаш, скориставшися з метушні, виліз із танка і нишпорив навколо, заглядав під товсті бетонні колони.

Кос, привітавшися з дівчиною, повернув до танка, став біля Єленя, оглядаючись навкруги.

– Може, з того боку вдасться по сухому виїхати нагору?

– Не думаю, – сказав Густлік.

Капітан Павлов вийшов з машини останній, допоміг вилізти знесиленому Шарикові. Узяв його на руки й поставив на землю. Пес, насилу ступивши кілька кроків, простягся біля фельдшера.

– Що з ним? – занепокоїлась Вогник.

– Напрацювався.

Зубрик розплющив одне око, потім друге і, сідаючи, сказав:

– Зараз я його підкріплю.

Дістав із сумки ампулу і вправним рухом одбив шийку.

– Не зашкодить? – насупився Кос.

– Навпаки. – Хорунжий сам випив ліки, щоб показати їхню дію, а другу ампулу вилив на долоню й підніс собаці.

– Пий! – заохотив Янек.

Шарик обережно лизнув язиком, пирхнув і, поглядаючи на хазяїна, заскавчав.

– Не вередуй, пий.

Собака слухняно випив ліки, хоч губа тремтіла в нього від огиди, оголюючи білі ікла.

Павлов тим часом розглянувся, обстукав стіни станції і сходи.

– Виведемо танк, тільки треба ще трохи вибухівки.

– Юзеку! – гукнув сержант Шавелло. – Біжи пошукай толу для пана капітана.

Щасливий, з сяючим обличчям, повертався до товаришів Черешняк, несучи сплющені вибухом консервні бляшанки.

– Трохи погнулися, але їсти можна буде, – сказав, показуючи очима на трофеї.

Якусь мить усі мовчки дивилися на нього, дехто сердито. Така обстановка, а він лізе з консервами… Перший засміявся Густлік, потім Саакашвілі й Кос, а за ними Віхура, Павлов і решта. Навіть Зубрик тихенько хихотів, хапаючись за живіт.

Саме на цей сміх прибіг назад Юзек Шавелло, який хвилину тому метнувся шукати тол для капітана. Зупинився на останній сходинці й закричав щосили:

– Люди, тихо!

В його словах було щось таке, що райтом загасило сміх і наказало повернути голови.

– Чого ти, Юзеку, репетуєш? – запитав Костянтин.

– Німець по радіо пощади просить.

Настала така тиша, що чути було, як важко дихає молодий Шавелло, як десь далеко цокоче кулемет. Широкими сходами, разом із повівом вітру, долинув голос з недалекого гучномовця:

– Achtung! Внимание! Увага! – говорив дерев'яним голосом диктор з німецьким акцентом. – Говорить радіостанція командування оборони Берліна. О годині першій нуль нуль до віадука біля Шарлоттенбургерштрасе прибуде з білим прапором делегація командування оборони Берліна для обговорення умов капітуляції.

Люди так довго чекали на цю хвилину, так прагнули її, що зараз ледве повірили в неї.

Сержант Шавелло надів окуляри, щоб краще чути, і безгучно ворушив губами; Томаш усміхався і, не гаючи часу, взявся відкривати ножем бляшанку; Зубрик зітхнув з полегкістю і прошепотів до Юзека:

– Стріляти перестануть.

– Слід було б прапор пошити,- сказав Юзек Марусі.

– А не бреше той фриц? – запитав Віхура Лажевського.

Підпрапорщик закусив губу, махнув рукою, щоб той замовк. Гучномовець верещав, немов навколо були глухі.

– Прошу припинити вогонь і вислати уповноважених представників од Радянської Армії…

Маруся пригорнулася до Янека, він обійняв її.

– Achtung! Внимание! Увага! – знову заговорив той самий голос.

Павлов знайшов лом під колоною, підважив ним бетонну плиту.

– Можу допомогти,- запропонував Густлік.- Мабуть, це кінець.

– Може, ще не кінець, але напевно початок,- відповів капітан.- Що б там не було, а танк треба вивести нагору, поки не пішли поїзди.