Чотири танкісти і пес – 3

Розділ X ВТЕЧА

За кілька кілометрів од лінії фронту, в селищах, розташованих осторонь шосе, у лісових видолинках, крилися армійські госпіталі. Ворог не визнавав міжнародних законів, не шанував знаків Червоного Хреста, отже, госпіталі, старанно маскувалися від авіації, лікарі в польових умовах, безсонними ночами й днями боролися за життя солдатів, прострелених кулями, пошматованих осколками, травмованих контузіями.

Тут не було ні вигод, ані зайвих ліків, операції робили на простих столах, при миготливому світлі лампочок, що живилися енергією від польових електростанцій, під полотном намету. Наркоз застосовували в крайніх випадках, знеболювали рідко. Тут солдат мусив мобілізувати всю силу волі та відвагу, щоб перемогти біль.

Не допомагало провітрювання – у перев'язочній вже за годину робилося жарко, стояв нудний, солодкуватий запах крові та поту. Тільки тепер, коли дивізії почали переслідувати ворога, поранених було значно менше, ніж під час форсування Одеру і в перші дні боїв на передмостовому укріпленні. Цей з простреленими м'язами правої руки був сьогодні останній.

Коли йому чистили рану, лежав спокійно, тільки закам'яніле обличчя зрошував щораз рясніший піт. Біль довго не вщухав, але врешті настало полегшення, і солдат кволо всміхнувся до санітарки.

Фельдшер Станіслав Зубрик насилу розігнувся, обтер рушником обличчя, а Маруся, нахилившись, добинтовувала нерухомо в лікті руку. Хоча в самої ліве передпліччя було перев'язане, робота йшла добре, тільки поволі.

– На сьогодні кінець, – з полегкістю зітхнув свіжоспечений хорунжий.

Він скинув білого фартуха й, відхиливши вхід до намету, щоб впустити більше повітря, почав надягати мундира, застібати пояса.

– Чудова робота, – похвалила його Вогник.

– П'ятнадцять років практики. Немало зшивав: після весіль, хрестин, за окупації. Мене знають не тільки в Мінську Мазовєцькому, але й у Венгровському, Гарволинському, ба навіть Луковському повітах. Але я, Марусю, – він стишив голос, немов звіряв їй велику таємницю, – я фахівець зовсім іншого профілю. Якщо у вас буде син або дочка, то прошу тільки до мене.

– Ну, що ви… – зашарілася Вогник, але очі в неї радісно заблищали.

– Серйозно – рука в мене вправна. І щаслива. Семеро трійнят маю на своєму рахунку, а близнюків уже й не пам'ятаю. – Зубрик ставав дедалі веселіший, але раптом посмутнів, згадавши про фронт. – А тут… Правду кажучи, я боюсь стрілянини. Мирна в мене вдача, панночко. Мушу старатися, мобілізувати волю, щоб не втрачати свідомості, коли десь близько гримне…

Помахавши рукою санітарці й пацієнтові, хорунжий Зубрик вийшов з намету на сонце. Біля Марусі залишився чуйний Юзек Шавелло, який, тримаючи в лівій руці ножиці та пластир, а в правій бинти, асистував, немов справжня операційна сестра.

– Прошу, – подав англійську шпильку. – Вказівний не ворушиться, але ж середній згинається.

Вогник сколола бинта й легенько плеснула пораненого по плечу.

– Готово.

Солдат підвівся і сів на столі.

– Дякую, сестричко, – сказав од щирого серця.

– Нема за що, – засміялася й легенько погладила його по голові.

– І я дякую, – Шавелло нахилив трохи голову, щоб Марусі легше було дістати.

– За що?

– Що дозволяєте допомагати вам.

Юзек не дочекався, щоб і його погладили, бо раптом загули мотори, і в рідкому березняку з'явилася колона, що просувалася до гоепіталю. Попереду їхали розвідувальні мотоцикли, за сто метрів позаду – автомашини, а останнім – кутастий бронетранспортер з товстим кулеметним дулом над бортом. Вогник не встигла скинути білого фартуха, як санітарні машини були вже біля наметів.

– Запитай, чи їм ніхто не зустрівся, – наказала Юзекові Маруся і перша побігла до прибулих.

З усіх наметів виглядали поранені, звідусіль шкутильгали назустріч. У блакитних полинялих фланелевих піжамах, зовсім не схожі на солдатів, але серця й думки в них залишилися ті ж самі.

– З якої дивізії?

– Де поранили?

– Є хто з четвертої?

– Артилеристи, до нашого намету!

З цієї маси вигуків і запитань виринув могутній баритон сивіючого водія.

– Відчепіться! Фронтовиків немає. Тільки в'язні з німецького концтабору.

З першої машини вийшла лікар Ірена. Перед нею виструнчився взводний, командир мотоциклістів.

– Дозвольте повертатися, громадянко хорунжа.

– Чому такий поспіх? Пообідайте в госпіталі.

– Слухаюсь, – відповів взводний, повернувся і гукнув до своїх: – Шлунки заправимо тут!

Ірена помітила серед поранених руду голову Марусі.

– Сержанте Вогник, підійдіть сюди!

– Слухаюсь.

Дівчина, як і всі поранені, була в госпітальній куртці, проте у власній спідниці та чоботях. Вигляд мала простий і водночас елегантний. Лікарка дивилася на неї допитливо й уважно. Подумала, що молодий командир танка має добрий смак, і тепло всміхнулася.

– Я зустріла «Рудого» й екіпаж.

– Усі здорові?

– Всі.

– Танк одержали?

– Одержали. Дуже приємні хлопці. Я з ними після вахтангурі.

– Після чого? – запитала здивована й трохи налякана санітарка. – Що це таке – вахтангурі?

– Грузинський брудершафт. Ми пили чудове вино, називали одне одного по імені…

Ірена взяла Марусю під руку і, розповідаючи далі, повела до штабу госпіталю. Коли обидві зникли між пораненими, Юзек Шавелло, який одним вухом прислухувався до їхньої розмови, знову закружляв біля машин, заговорюючи до санітарок і водіїв. Після кількох невдалих спроб натрапив урешті на більш балакучого взводного, командира мотоциклістів, що супроводили санітарну колону.

– Дозвольте запитати?

– Про що?

– Чи ви часом не зустріли десь дорогою славний танк «Рудий» з екіпажем?

– Аякже! – засміявся взводний. – Кілька днів од самого Рітцена ми були разом у бою. Вони тепер на Берлін пішли, до району Шпандау, і з ними командир нашого взводу із своїми хлопцями… Де тут можна пообідати?

– Я проведу.

Вони відійшли з дороги, пропускаючи санітарів, які несли ноші з колишніми в'язнями до лазні, а потім молодий Шавелло відвів мотоцикліста туди, де парували польові кухні.

– Юзеку! – гукнула здалеку Маруся.

– Вже біжу, – помчав на голос Вогника хлопець.

– Важливі вісті. Приведи дядька під каштани.

– Я б теж хотів послухати, бо…

– Послухаєш, але біжи швидше, не гайся, – дівчина махнула рукою і всупереч власним словам затримала його: – Не знаєш, де командир оцих мотоциклістів?

– Наминає.

– Що ти сказав?

– Їсть на кухні.

Маруся швидко знайшла взводного й підсіла поруч на лавці.

– Привіт! – привіталася, примруживши око. – Смачно?

– Привіт! – хлопець усміхнувся всім обличчям. – Коли на таку дівчину дивлюся, то й камінь стає тістечком.

– Скоро будете повертатися?

– Тільки-но поїмо.

– Підвезете?

– За поцілунок? Хоч до самого Берліна. Розвідник простяг руки, але Вогник притримала його за долоню.

– Доїдайте спокійно. Я незабаром повернуся.

Вона побігла до намету забрати польову сумку й деякі дрібниці – все своє майно. Поспішала дуже, але біля входу зупинилася мов укопана, побачивши на лавці Лідку.

– Привіт!

– Здорова була!

Дівчата обнялися й поцілувалися.

– Добре, що ти тут, Вогнику, бо я на хвильку. Наш транспортер супроводить поранених, і ми зараз вирушаємо далі. Я тільки хотіла тобі сказати…

– Вже знаю, що всі живі та здорові, одержали новий танк, поїхали на Берлін.

– Хто тобі сказав?

– Листа дістала, – збрехала Маруся і на мить задумалась. – Куди тепер їдеш? – запитала в радистки.

– До штабу армії.

– Генерала коли побачиш?

– Увечері. Хотіла тобі сказати…

– Лідко, люба! Маю до тебе велике прохання. Візьми цього конверта, віддай генералові та скажи, що командуючий армією…

– Якою армією?

– Моєю, радянською… Скажи, що коли він провідував своїх поранених у госпіталі, то я подала йому рапорта, і він одразу підписав.

Лідка взяла сірий прямокутник, навскіс прошитий білими нитками, запечатаний сургучем. Зважила в руці, прислухаючись до нетерпеливих сигналів транспортера, а потім тихо промовила:

– Гаразд. Оддам генералові. Бувай здорова, Марусю, водій уже сердиться.

Повернулась і побігла, а Вогник залишилася стояти з простягненою на прощання рукою. Якийсь час іще дивилася вслід транспортерові, а потім швидко пішла до березового чагарника, а звідти вузькою стежиною вгору.

Над лісистою долиною, де розташувався госпіталь, піднімалась пласка височина. На самісінькій вершині ріс крислатий каштан, що вже почав укриватися молодими листочками. Під деревом лежала гранітна брила. На цьому сірому камені Маруся не раз уже сиділа у вільний час, дивлячись на зелене дерево і думаючи про весну, що надходила після років воєнної зими, про свою майбутню долю.

Під каштаном на неї чекали обидва Шавелли. Швидко обмінявшися одержаними інформаціями, вони схилилися над трофейною картою, розстеленою на камені, мов на штабному столі.

– Ми хотіли в'їхати в Берлін зі сходу, але тепер мусимо змінити план, – сказала Маруся. – Шпандау лежить на тому боці.

– Тоді треба в'їхати з заходу, – озвався Костянтин Шавелло, показуючи напрям кінцем ліщинової палиці, з якою ходив, відколи його поранено.

– Транспорт є. Мотоцикли чекають, – похвалилася Вогник.

– Зброя б не завадила, – сказав Костянтин.

– Воно-то так, але без мундирів швидко спіймають, – зітхнув Юзек.

– У мене є план, – промовила Маруся. – Коли б ви, товаришу сержант, відвернули увагу начскладу…

– План підходящий. Я їй так баки заб'ю! – зраділо вигукнув Шавелло, знімаючи й ховаючи до кишені окуляри. – Тільки було б добре, щоб ви, Марусю, в нашому мундирі, польському.

– Чому?

– На контрольних пунктах у союзників не так документи вимагають, як у своїх…

Ще якийсь час обговорювали подробиці. Основну проблему – тікати чи не тікати – вирішено ще чотири доби тому, тільки-но в Марусі затяглася на плечі рана, а сержант Шавелло почав ходити. Всі троє зійшлися на думці, що не для того роками воювали, аби тепер, коли настав останній момент, вилежуватись у госпіталі. Проте ніхто не хотів тікати будь-куди. Щоб не наскочити на жандармів і не опинитися під арештом, треба було знати розташування своєї військової частини. Швидкість і точність дії давали шанс пробитися на фронт. Саме тому вони розпитували всіх водіїв, які возили поранених, та пощастило їм лише сьогодні.

Після наради під каштаном перший побіг униз Юзек, підтримуючи завеликі на нього госпітальні штани. Діставшися до господарської частини госпіталю, зайшов у великий, мов клуня, намет, де під товстим брезентом ховалося справжнє царство простирадел, піжам, сорочок і кальсонів.

У наметі, захаращеному полицями й заваленому сотнями мішків, ніс службу сам начальник складу, а точніше, могутня, дебела пані капрал. Вона була така заклопотана, а може, тільки хотіла таку вдати, що зовсім не помітила Юзека.

– Рядовий Юзеф Шавелло! – вигукнув хлопець і виструнчився.

– Ну?

– Мені треба… – простяг руку до мішків на ближній полиці.

– Не руш, там бабські мундири. Чого тобі треба?

– Куртка тріснула, і в спину дме.

– Так би й сказав. Ось тобі голка, нитки. Сідай і зашивай.

– Слухаюсь.

Начскладу знову заходилася перелічувати цілу скирту кальсонів, щойно привезених із пральні.

Так, як і хвилину тому на Юзека, не звернула вона уваги й на Костянтина Шавелла, що ввійшов, накульгуючи, і зупинився перед нею, спершись на ліщинову палицю. Могла його не помічати, бо на блакитній піжамі не було погонів ані жодних відзнак; та, зрештою, в госпіталі по-іншому ставляться до чинів.

– Але ж… – почав сержант глибоким басом.

– Чого? – перепинила його начскладу. – Нещодавно міняли, чистих не дам.

– А я б і не взяв, – спокійно відказав сержант, присуваючись ближче до столу. – Тільки дивлюсь я, дивлюсь і думаю собі: які ви бліді, бо в наметі сидите й сонця майже не бачите.

– Війна, не час загоряти, – одрізала жінка, насупила брови й окинула поглядом Шавелла, ніби намагаючись угадати його наміри.

– Війні незабаром кінець, – правив своєї сержант, лагідно посміхаючись. – А від прогулянки часом більша користь, ніж од сидіння на роботі.

– Що ви маєте на увазі? -лише тепер жінка покинула рахувати. – Яка може бути користь од прогулянки? – спитала вона й замислено поплювала на хімічний олівець.

– А коли б, приміром, якийсь сержант, людина, може, і не першої молодості, але ще дядько хоч куди, хотів вам щось сказати…

– Хай каже…

– Тут він не скаже, – зітхнув Костянтин. – Є речі, про які можна говорити тільки на лоні природи, під весняним сонцем, а не, вибачте на слові, серед кальсонів, хоч і щойно привезених з пральні.

Начскладу вийшла з-за столу, пильно оглянула сержанта спереду і боків. її не часто запрошували на прогулянку, отже, подив якийсь час змагався в її серці з надією, аж поки надія перемогла і схилила до згоди.

– Катерина, – простягла вона руку, фіолетову від постійного писання хімічним олівцем.

– Костянтин, – сержант нахилився і ґречно поцілував руку, стукнувши, мов закаблуками, голими п'ятками в госпітальних капцях.

– Зашиваєш, малий?

– Зашиваю, – відповів з кутка Юзек. Начскладу хвильку роздумувала, чи не почекати, поки хлопець закінчить, але їй кортіло почути, що ж саме скаже сержант, отже, махнула рукою:

– Ну, то й ший собі.

Пані капрал підштовхнула Костянтина, вперед, і коли обоє вийшли з намету, справно зашнурувала вхід і повісила кілограмовий висячий замок на скобах, що з'єднували брезент зверху. Не могло бути сумніву – ніхто не проникне досередини. Глянула на сержанта, І він здався їй ще вродливішим, ніж у наметі.

– Ну, коли маємо йти… – вона відставила лівий лікоть.

– То ходімо, – підхопив Костянтин, узяв жінку під руку й повів у холодок під дерева.

– До лісу ведете, – сказала суворо пані капрал.

– Правда ваша, – відповів.

– Ви ж мали щось сказати.

– І то правда, – кивнув Шавелло. – Отже, пані Катерино, війна кінчається, весна буяє, кожна пташка, от хоч би ластівка, шпак, жайворонок, горобець, сойка, лелеченя, сорока…

– Скажемо, пане сержант, коротко: а також інші птахи, – начскладу хотіла пришвидшити хід подій.

– А також інші птахи, – згідливо мовив Костянтин, – гніздо мостять.

– І що з того?

– А те, що людина все-таки розумніша від пташки, також про майбутнє повинна думати… – розводився Шавелло і, оглянувшися, вирішив походити ще трохи, а тоді вертати назад, бо між деревами біля кухні помітив струнку Марусину постать.

Вогник підійшла до госпітальної їдальні під брезентовим дахом саме вчасно: за довгим, вузьким столом, сяк-так збитим із шершавих дощок, мотоциклісти вже дообідували. Взводний ковтав останні шматки, коли до нього підступив зброяр, літній чоловік з трьома автоматами, перекинутими за спину. Позаду нього стояла Маруся з оберемком магазинів через забинтоване плече.

– Санітарка казала, що вам потрібні.

– Нам? – здивувався взводний, але, побачивши сигнали, які подавала йому Маруся, змінив тон: – Ах, автомати, саме так…

– То беріть. Війна закінчиться, буде інвентаризація, а в мене на складі їх лишок.

Зброяр повернувся й пішов, а Маруся, прямуючи за ним, устигла ще прошепотіти мотоциклістові:

– За п'ятнадцять хвилин біля горба з каштаном. Проминаючи склад з мундирами, дала знак Костянтинові, щоб поспішав, а той кивнув головою – мовляв, розуміє. Начскладу не помітила їхніх жестів, бо саме відмикала замок, а потім, сміючись, розшнурувала брезент.

– Ох, пане Костянтин, ви таке кажете…

– Я вас прошу, пані Катерино.

– Отже, після вечері, – простягла йому руку для поцілунку. – Цікаво, як ви своє оповідання закінчите.

В кутку намету скромно сидів на стільці Юзек Шавелло, старанно зав'язував вузол і відкусував нитку.

– Готово?

– Так точно. Ось кладу нитки, тут голка, дякую, пані капрал.

– Добре, добре, синку, – відповіла лагідно жінка. Вона знову взялася рахувати білизну, але робота не йшла так справно, отже, перегодом усміхнулася сама до себе і, вийнявши з кишені дзеркальце, почала поправляти зачіску.

Молодий Шавелло ще раз уклонився й, покинувши намет, поволі обійшов його довкола. Оглянувся, чи ніхто не бачить, і, вхопивши кінець мотузки, що виглядала з-під брезенту, сховався в густих кущах ліщини край лісу. Присівши в траві, став тягти мотузку, мов рибалка, який знає, що гачок його вудки ковтнула велика риба. І ось у траві біля хлопця з'явилися три чималі мішки. Юзек ухопив їх і, не гаючи часу, шмигнув у березняк.

Якийсь час між деревами не було видно нікого. Потім прилетіли двоє жовтодзьобих закоханих шпаків – тупцювали одне біля одного на траві, заглядаючи під торішнє листя. Прибігла білочка, викопала.з-під пенька якийсь скарб і втекла, залишаючи вітрові на забаву рудий пух із зимової шубки.

Сорока заскрекотала на вершечку берези, попереджаючи про прихід Станіслава Зубрика. Хорунжий крокував весняним чагарником, насолоджуючись тишею та запахом молодого весняного лісу. Йшов стежиною, яка завела його на вершину горба; тут Зубрик зупинився мов скам'янілий, бо на близькій берізці, вкритій тільки ніжними листочками, раптом зависли дві госпітальні куртки й пара штанів. Зубрик підняв руку і, хто знає, може б, і перехрестився, щоб прогнати злих духів, коли б за густим кущем не побачив Марусю, яка застібала мундира, та обох Шавеллів.

– Агов! Агов! – гукнув безжурно фельдшер, зрадівши, що дивовижа з'ясувалася сама собою.

Проте ті троє не виявили радості, знітились, сховали назад руки.

– Я вийшов на прогулянку. Хочете разом зі мною? – запропонував Зубрик.

– Ми краще… – почала Маруся.

– Вам, громадянине хорунжий, туди? – спитав Костянтин Шавелло й показав у глиб лісу, а коли фельдшер ствердно кивнув, додав: – А нам, пробачте, он у той бік.

Хорунжому стало прикро. Він насупив брови, розвів руками й, похнюпившись, подався далі. Але, ступивши декілька кроків, розсердився на невдячність нижчих за чином і повернув назад.

– Що означають ці піжами на дереві? Хто їх на склад однесе? – спитав, заклавши за спину руки. – І чому саме ви, пані Вогник, у польському, а не в своєму мундирі? Га?

Усі замовкли. Ті, до кого звертався хорунжий, були неспроможні дати тямущу відповідь, а Зубрик не знав, як їх до цього змусити і на додаток з жахом повідомив: його пацієнти ховали за спиною не що інше як автомати.

Хтозна, чи довго стояли б мовчки, та на шосе з'явилися мотоциклісти і зупинились, як було домовлено, біля горба.

– Гей, змовники, готові? – гукнув взводний, перекрикуючи торохтіння моторів.

– Тікаєте з госпіталю? Куди? – занепокоївся хорунжий.

– В Берлін, – відповіла Маруся і попрямувала до шосе.

– Але ж там найзапекліші бої, вогонь, бомби, снаряди.

– Саме тому, – підтакнув старший Шавелло й пішов услід за Марусею.

– Голову мені зніме комендант госпіталю, кола довідається, що я дав вам утекти! Може, навіть розстріляєі

– Отож-то, – вдруге підтакнув сержант.

Становище, напевне, видавалося хорунжому безнадійним, і він навіть подумав, чи тут його поховають, чи все-таки тіло повезуть до Мінська Мазовєцького.

– Товаришу військовий фельдшер, їдьмо з нами, – несподівано запропонувала Вогник з чарівною усмішкою.

– Я?! – Зубрик, жахнувшися, аж позадкував і заточився.

Розмовляючи, всі наближалися до шосе, на якому ждали мотоцикли із заведеними моторами. Вогник, не дочекавшися відповіді на свою пропозицію, засалютува-ла хорунжому й зграбно скакнула до причепа, обидва Шавелли зробили те саме. Молодий допоміг старшому, якому ще трохи заважала поранена нога.

За ці кілька секунд Станіслав Зубрик зробив най-рішучіший крок у своєму житті: з розпачливим виразом на обличчі стрибнув на сидіння останнього мотоцикла, що зрушив уже з місця, і рішуче насунув кашкета на самісінькі вуха.