Чотири танкісти і пес – 3

Розділ II РОЗЛУКА

Янек і Маруся, обнявшися, ішли узбіччям пагорба поміж рідкими кущами, вкритими яскравою весняною зеленню. Місто лишилося далеко позаду і звідси, з висоти, здавалося дуже гарним: похмурі сірі стіни ховалися в блідо-рожевому гіллі садів; над морем червоними капелюхами широко розкинулись дахи будинків. Янек подумав, що десь між тими будинками ростуть троянди обер-єфрейтора Кугеля, і зрадів, що квіти вціліли, – ворота від шлюзу були виламані поступово, а це ослабило напір води і врятувало вулиці міста від затоплення.

Маруся, немов відчувши, що хлопець думає про неї, глянула йому в вічі й зупинилася. Янек пригорнув її міцно, поцілував. Губи дівчини були як весняний дощ – запашні й холодні.

Шарик, що гасав між кущами, негайно обернувся, гавкнув і стрибнув передніми лапами їм на груди. Висунувши рожевенький, наче шматок свіжої шинки, язик, витягував морду то до свого хазяїна, то до хазяйки- теж хотів цілуватися.

– Не заважай, Шарику, – попросила Маруся.

Янек підняв із землі палицю, поплював на неї і кинув якнайдалі. Собака побіг, вхопив палицю і хотів був принести назад, але сувора команда зупинила його:

– Сидіти на місці!

Пес присів на задніх лапах над палицею, незадоволено заскавчав, проте підкорився наказові. Маруся засміялася:

– Он як наказ виконує!

– Так, як і ми, – відповів Кос. – Уперед, вліво, вправо, кроком руш, струнко…

Янек і Маруся зустрічалися часто, тому що армія, до складу якої входили розвідники Чорноусова, нерідко діяла поряд, стикаючись флангом із польською армією. В жодному статуті не написано, яке значення на війні відіграє солдатська дружба, проте великі воєначальники охоче посилають на стикування армії або дивізії, що раніше разом брали участь у боях. В штабах цих підрозділів офіцери знають один одного,, знайомі між -собою і:командири полків, а там, де знайомство та особиста дружба, частіше буває перемога, ніж поразка.

Ось у чому й полягала таємниця зустрічі під Варшавою, під Гдинею і в Гданську, на східному й західному березі Одеру. Сержанти Кос і Вогник зустрічаються, коли воюють поруч їхні армії, але ненадовго – на день, на годину, на кільканадцять хвилин. Саме тому радість зустрічі ніколи не буває повною. Завжди вони звикли чекати, що хтось із начальства скомандує одному з них – іди, а другому – залишайся…

– Ще сьогодні напишемо обоє, – поважно сказав Янек. – Тільки-но повернемося з прогулянки. Я командуючому польською армією, а ти своєму…

– Тобі простіше: попросив дозволу на шлюб, та й годі, – із сумом відповіла дівчина. – А мені треба писати рапорт із проханням про переведення не лише до іншого підрозділу, армії, але й про дозвіл змінити батьківщину.

– Ні, це не так, – заперечив Кос. – Тепер буде інакше, ніж до війни. Зараз кордон між Радянським Союзом і Польщею буде не залізною завісою, а мостом між нашими народами. Адже ж і я ніколи не забуду про ті роки, про Юхима Семеновича, про кедрову хату в Приморському краї. Нас, тебе і мене, на обидві батьківщини вистачить…

– Але як мені писати про розлуку зі старшиною Чорноусовим – він же став для мене рідним батьком, – говорила Маруся, незважаючи на Янекові слова. – Під Волгою, на спаленій землі, залишилися жінки, тисячі людей, покалічених кулями й осколками. Хоч би які слова я написала в рапорті, вони означатимуть: я не хочу до них повернутися.

– Після цієї війни ніде, а тим більше в Польщі, не забракне людей, яким будуть потрібні твої добрі руки, твоя допомога, – тихо відповів хлопець. – А втім, – додав іще тихіше, – в твоїх словах є багато правди, проте я вже не можу уявити собі життя без тебе.

– Я також, – прошепотіла Маруся.

– Отже, треба написати рапорти. Ще сьогодні.

Хвилину стояли мовчки. Війна привчила їх вирішувати справи, від яких залежало життя або смерть людей, але ж більш прості: там ворог – тут друг, там ганьба – тут слава, там фашизм – тут воля. В бою не залишалося місця на сумніви, а подробиці вирішували накази.

– Усміхнись, – попросила Маруся.

Слова й погляд, що їх супроводив, були мов вітер, вони прогнали хмари з Янекового чола. Він усміхнувся і, схопивши Марусю за руку, потяг її за собою. Весело сміючись, побігли трав'янистим узбіччям до цегельні. Вогник накульгувала, бо той позичений чобіт був трохи завеликий.

Коли зупинилися попід товстим, пощербленим снарядами димарем, біля довгої, зарослої бур'яном печі з величезною дірою в стіні, між покинутими тачками й заржавілою формувальнею, знову затихли обоє. Янек довго і ніжно цілував дівчину в чоло, щоки та губи, а потім вона, показуючи пальцем то на себе, то на нього, як роблять діти, починаючи гру, промовила по складах:

– Я те-бе лю-блю. А ти?

– Пан Твардовський на півні, – теж почав по складах хлопець і швидко закінчив: – Одна нога в капці, друга у чоботі.

І засміявся, показуючи на Марусині ноги.

У старій печі щось грюкнуло. Янек рвучко повернув.голову й поклав долоню на рукоятку маузера. По сипучому, мов попіл, піску котилися крихти випаленої глини. Хлопець знизав плечима, ступив крок уперед і крізь отвір у стіні витяг сіру цеглину.

– Невипалена, – пояснив Марусі. – Сохне і тріскається.

– Ходімо назад. Якщо сьогодні хочемо написати…

– Встигнемо. Почекай тут хвильку, – попросив, побачивши за піччю на урвищі квітучий бузковий кущ.

– Хвильку почекаю, – кивнула Маруся.

Сіла на перекинутій тачці, скинула позичений чобіт і, старанно витрусивши з нього камінці, стала перемотувати онучу.

Там, де стояла піч, знову щось грюкнуло. Дівчина здригнулась, але навіть не оглянулася, гадаючи, що то тріскаються невипалені цеглини.

Аж раптом вона почула поряд із собою шелест, хотіла повернутися, та було вже запізно. Хтось високий і дужий однією рукою вхопив її за горло, другою вправним рухом засунув у рота ганчірку й, викрутивши за спину руки, потяг за собою. Якусь мить Маруся ще бачила скинутий чобіт, що лежав біля тачки, на утоптаній, вкритій купками свіжої трави глині, а потім напасник накинув їй на голову пропотілу блузу з грубого військового сукна.

Видираючись на стрімке узбіччя і весело висвистуючи пісеньку про радиста, Янек вишукував у кущах фіолетові та білі, найпишніші китиці бузку й робив з них букета. Глянувши вниз і не побачивши на перекинутій тачці Марусі, тільки всміхнувся, впевнений, що вона сховалася навмисне.

Нахиляючи високі кущі, він зірвав ще кілька гілок, зв'язав їх добутим з кишені шматком кабеля і збіг униз, долаючи великими стрибками перешкоди й весело гукаючи під мелодію пісеньки:

– Це я, це я, це я, кличу тебе, люба, я…

Добігши до тачки, занімів, побачивши чобіт. Простяг руку до пістолета, та в цю ж мить хтось притулив йому дуло до спини й вирвав зброю з кобури.

– Мовчати. Повернися, – тихо сказав напасник по-німецькому і, міцно вхопивши хлопця за плече, допоміг виконати наказ.

Повернувшись, Кос заціпенів: в отворі печі стояла Маруся з кляпом у роті і зв'язаними за спиною руками, а росллй есесівський офіцер приклав їй багнета до шиї- шкіра злегка вгиналася під натиском вістря.

– Твоя дівчина… Життя або смерть! – Той, що цілився в Янека з пістолета, намагався підбирати найпростіші слова: – Померти або жити. Нам потрібен інший одяг, – показував жестами, що хоче перевдягнутися. – Розуміти?

Янек кивнув, що зрозумів, а той, розчепірюючи пальці на руці, пояснював далі:

– П'ять одягів… Цивільних костюмів, не мундири. Ти маєш десять хвилин часу, – знову показав, що йдеться про п'ять цивільних костюмів і десять хвилин. – А то…

Есесівець, який стояв поряд з Марусею, зробив вимовний жест багнетом.

– Розумієш?

Кос знову кивнув головою і, за дозволом німця, кинувся туди, де, видніли найближчі будинки містечка. Біг мов очманілий, жах проймав його всього. Кущі, трава і щораз ближчі будинки мріли наче крізь імлу, липку й сіру, освітлену блиском багнета, прикладеного до Марусиної шиї.

Він не знав і навіть багато пізніше не міг пригадати, до якого увірвався будинку, з якої шафи, а може, скрині витяг П'ять чоловічих костюмів. Отямився лише, женучи назад, коли мало не спіткнувся об труп солдата, якого на околиці йіста наздогнала куля. Лежав горілиць, розкинувши руки, а з його сумки викотились у траву важкі яйцеподібні нарізні оборонні гранати. Кос мимоволі помітив – гранати з запалами, і пригадав собі, що одне таке «яйце» дає понад сотню осколків, які смертельно б'ють у радіусі п'ятдесяти метрів.

Вхопивши гранату, він помчав далі. Обличя заливав рясний піт, що пік очі, каламутив зір. Оберемок цивільних костюмів, перекинутий через руку, дедалі важчав і важчав. Пагорб ще затуляв фундамент димаря і перекинуту тачку, коли, боячись, що запізниться, Янек загукав:

– Алло! Алло! – і жадібно хапав ротом повітря, а коли вже був близько, закричав по-німецькому: – Кому передати одяг?

– Мені, – відповів есесівець у сорочці й чорному галіфе, виходячи назустріч хлопцеві з автоматом у руці:

– Ти говориш по-німецькому, – сказав здивовано і простяг руку по костюми.

Кос позадкував.

– Де дівчина?

Від міста почувся лункий удар годинника. Німець секунду прислухався, чи не вдарить удруге, а потім підняв дуло автомата і змінив тон:

– Твоя дівчина, ти, дурню… – промовив, хапаючись лівою рукою за одяг, і вираз його обличчя не віщував нічого доброго.

Янек зненацька накинув одяг на автоматне дуло. Заторохтіла приглушена черга. Кос рвонув запобіжника, однією рукою вхопив ворога за шию, а другу, з гранатою, сунув перед самісінькі очі есесійцю.

– Моя дівчина або…

Німець уже виплутав автомата з одягу, але, побачивши гранату, опустив зброю – постріл став би для нього самогубством.

Цю ж мить усередині печі звалилася купа цегли. Крізь діру в стіні бурхнув клуб рудуватої пилюки, хтось заверещав. Мов із катапульти, вилетіли звідти двоє есесівців, за ними, перевернувшися в повітрі, – третій; на спині четвертого з гарчанням виїхав Шарик і повалив його на землю.

Все це тривало хіба що дві секунди. Потім з темної пащі печі показалися Густлік і Томаш, підтягуючи рукави й оглядаючи кулаки.

– Четверо були всередині, а цей п'ятий, – порахував Єлень. – А навіщо ти їм одяг приніс?

– Погрожували, що вб'ють Марусю. – Кос показав очима на Григорія, який під руку виводив дівчину з середини печі і, вибачливо всміхнувшися, докинув: -Хвилиночку, ось у руці граната із знятим запобіжником, вже пальці задубіли.

Він підбіг до димаря, крізь вибиту снарядом діру кинув сталеве яйце і стрибнув убік.

Гримнув приглушений вибух, просвистіли в повітрі поодинокі осколки, вивалився клуб сажі, і раптом звідкілясь ізнизу долинув стогін, а потім слабий голос покликав по-німецькому:

– Люди! Рятуйте!

– Хай йому чорт! – вилаявся занепокоєний Густлік і перший зник у каналі, що вів під димар.

– Томашу, пильнуй оцих душогубів, – наказав Янек. Вхопивши пістолета, він кинувся за Єленем.

– Вогнику, що з тобою? – запитав Григорій, дивлячись на зблідле обличчя дівчини.

– Господи… – злякано проказав Томаш.

– Поранили. В останню мить ударив багнетом. – Маруся доторкнулася до липкої плями на лівому передпліччі. – Та це дрібниця, рана неглибока, до весілля загоїться.

Густлік виніс із підземелля худющого чоловіка з поголеною головою, в якому неважко було вгадати в'язня, що про нього казав Кугель. У закривавленій на грудях сорочці, у тикових штанях, з-під яких, мов висохлі патики, стирчали ноги, в дерев'яних черевиках, що ледве трималися па ступнях, втікач видавався химерною потворою. Лише темні, змружені від світла очі на блідому, немов у трупа, обличчі робили його схожим на живу людину.

– Вогнику, бинти! – покликав Янек, не знаючи ще, що дівчину теж поранено. – Хай йому грець, осколок моєї гранати…

Шарик ішов поряд. Німець з жахом стежив за кожним рухом пса, намагаючись захиститися рукою, яка безсило звисала вниз.

Санітарна машина, що їхала вгору головною вулицею Рітцена, була переповнена; поранені лежали на носилках, поставлених одні над одними, по троє з кожного боку. В задніх дверцятах, наполовину зрізаних снарядом, спустивши ноги, сидів молодий Шавелло і сперечався з Костянтином, який лежав на нижніх носилках і димів здоровенною самокруткою.

– Ви ж бачили мене в бою. Ну й що з того, що вказівний негнучкий, коли середній палець згинається.

– Не марудь, Иосифе. Ми в госпіталі не забаримося: перев'яжуть, а потім побачимо, що доведеться робити.

– Ось зараз вистрибну і повернуся в полк.

– Не стрибай, любий. Хто ж дядька відведе, дужим плечем підтримає? Чекай-бо, чекай…

У бічній вулиці Костянтин помітив гурт танкістів, розігнав рукою густу хмару тютюнового диму, пізнав Томаша й Марусю, за якими йшли полонені, несучи ще когось на плащі.

– Стійте, пане хорунжий, стійте! – гукнув він і, вхопивши палицю, на яку спирався, загрюкав у кабіну.

У прямокутному віконці, з якого давно вже вилетіла шибка, показалося налякане обличчя літнього фельдшера.

– Наліт? – запитав, насупивши брови.

– Ні. Візьмемо ще одного пораненого, – пояснив сержант і додав, звертаючись до племінника: – Посунь-ся-бо трохи, звільни місце.

Побачивши, що санітарна машина гальмує, танкісти прискорили ходу. Кос підбіг до машини і, привітавшись із Шавеллами, заглянув до кабіни.

– Громадянине хорунжий, доповідає сержант Ян Кос, просимо…

– Станіслав Зубрик, – простягаючи руку у віконце, відрекомендувався той цілком по-цивільному, – з Мінська Мазовецького.

– Візьміть двох поранених.

– А можна? Я фельдшер, тільки три тижні як у війську, тож і не знаю, що можна, а що ні. А тут ще весь час стріляють…

– Мабуть, на дах їх покладемо, – буркнув водій.

– Таке скажете! – обурився Шавелло. – Ми зараз посунемося. – Засичавши з болю, він сповз на підлогу: – Куля-дурепа ногу зачепила.

Густлік і Томаш обережно зняли пораненого з плаща й поклали на носилки. Есесівці похмуро стежили за їхніми рухами.

– Але ж і худенький! Сволота, мабуть, ваш ротний кухар, – обізвався до пораненого здивований Шавелло.

– Не розуміє, – пояснив Кос. – Німець.

– Ану забирайте його! Хай йому чорт! Для наших місця не вистачає… – розсердився водій і, вистрибнувши з кабіни, підбіг з карабіном у руні.

– Спокійно, – Кос поклав руку на кобуру. – Хорунжий дозволив.

– Звичайно, якщо помістяться, – фельдшер заглянув крізь віконце в кузов.

– Це щоб я німцеві поступився місцем? – скоріше здивувався, ніж розсердився сержант.

– Пане Шавелло, – втрутився Томаш. – Цього німця гестапо до концтабору посадило. Це порядна людина.

– Хлопці, я не поїду. Залишуся з вами, – тихо просила Маруся. – Навіщо в госпіталь?

– Хто знає, який той багнет, – умов'ляв Янек. – Зроблять укол, продезинфікують… І простеж, щоб німцеві перев'язку зробили за всіма правилами.

Дівчина зрозуміла, що Кос має рацію, тож кивнула головою, що простежить, проте зачепливо додала:.

– Візьми перстень назад, коли ти такий.

– Візьму, – всміхнувся Кос, допомагаючи дівчині сісти в машину. – Приїзди по нього, тільки не барися.

Шарик, передчуваючи розлуку, голосно заскавчав, став на задні лапи, передніми сперся на машину й намагався лизнути Марусю, яка гладила його по голові.

– З тобою нічого не боюся, а сама…

– Ось бачиш, – Янек погладив її по обличчю. – Напиши рапорт і вишли з госпіталю.

– Голубонько, хіба ти сама? Ти ж із нами, – басом прогув Костянтин.

Томаш витягав зі своїх бездонних кишень якісь банки з консервами і тицяв їх у руки старому.

– Ви простежте, пане Шавелло. Саму її нікуди не пускайте.

Заревів мотор, водій із скреготом перемикав швидкості.

– Де вас шукати? – гукнула Маруся.

– У Берліні! – крикнув у відповідь Кос, насовуючи перстень на мізинець.

Танкісти весело махали вслід машині, аж поки та зникла на вулиці, забитій військами; проте незабаром їхні обличчя спохмурніли.

– Як під Студзянками, – сказав Янек.

– Ну то й що? – обізвався Григорій. – І місяця не минуло, як ви зустрілися.

– У госпіталі…

– Тьху, бодай тобі з такою мовою… – розсердився Густлік. – Але що з бабами завжди клопіт, то правда. Я не поспішатиму. Одружусь, коли посивію…

– Товаришу, – Саакашоілі зупинив червоноармійця, який вів групу полонених. – Бери й наших.

– Своїх вистачить, – відмовив той.

– Твої нікчемні, старці в мундирах, од вітру хитаються, – кепкував Єлень. – А наші, сам поглянь, кожен у два рази за Гітлера більший. За таких медаллю можуть нагородити.

– Почастуєш цигаркою, візьму, – погодився вартовий.

Томаш загнав своїх полонених у колону, яка повільно марширувала до Одеру, якийсь час простував поруч і, встановивши, що ніхто не бачить, рубонув підбором по мозолях есесівця, який погрожував багнетом Марусі.

– Не воюй більше з дівчатами! – наказав на прощання.

Згаяв на це довгу хвилину, отже, мусив наздоганяти своїх, проштовхуючись поміж військами, що сунули нескінченною колоною. Наздогнав аж біля входу до цегляного будинку на площі в центрі Рітцена. Там уже чекав Чорноусов зі своїми розвідниками.

– Де Вогник? – стурбовано запитав товариша.

– Поранили.

– Значить, не вберегли, – з докором сказав Чорноусов. – А вона нам усім у загоні як дочка.

– У засідку попали… – намагався пояснити Янек, але, бачачи, що так – у поспіху й на вулиці – не переконає, докинув: – За півгодини буде в госпіталі, за кілька днів повернеться.

– Наші підрозділи йдуть. Час прощатися. Чорноусов розкрив був обійми, але перешкодив йому Томаш.

– Там нагорі нікого нема?

– Всі тут.

– А речі?

– Думаєш, комусь оті твої годинники потрібні?- втрутився Густлік.

– Ні, але рюкзак там, – занепокоєний Черешняк поспіхом потиснув Чорноусову руку й бігцем кинувся до будинку.

– Де тепер зустрінемось? – запитав старшина.

– Давай у Берліні! – запропонував Янек. – 3 Марусею ми теж так домовились.

– Давай. У самому центрі, звідкіля Гітлер командує.