Дике полювання короля Стаха

Розділ восьмий

День був сірий і похмурий, такий байдужо-сірий, що плакати хотілося, коли я вирушив у фільварок Жабичі, який належав Кульшам. Низькі сірі хмари повзли над торф'яними болотами. Казармений, нудний лежав переді мною краєвид. На рівній коричневій поверхні рівнини там-сям повзли брудні плями: пастух пас овечок. Я йшов краєм Велетової прірви, і окові буквально ні на чому було відпочити. Щось темне лежало в траві. Я підійшов ближче. Це був величезний, метрів зо три завдовшки кам'яний хрест. Повалили його давно, бо навіть яма, в якій він стояв, майже зрівнялася з землею і заросла травою. Літери на хресті були ледь помітні.

«Раб божий Роман помер тут наглою смертю. Подорожні люди, моліться за душу його, щоб і за вашу хтось помолився, щира молитва ваша особливо богові до душі».

Я довго стояв біля нього. От, виходить, місце, де загинув Роман Старий!..

— Пане, пане милосердний, — почув я голос за спиною.

Я обернувся. Жінка у фантастичному лахмітті стояла за мною і простягала руку. Молода, ще досить вродлива, вона мала таке обтягнуте жовтою шкірою страшне обличчя, що я опустив очі. На руках у неї лежало дитя.

Я подав їй.

— Мо’, хліба буде трішки в пана? Я, боюся, не дійду. І Ясик помирає…

— А що з ним?

— Не знаю, — тихо сказала вона.

У моїй кишені знайшовся цукерок, я дав його жінці. Але дитина не їла.

— Що ж мені робити з тобою, голубко?

Селянин на волокуші їхав дорогою. Я покликав його, дав йому карбованця і попросив завезти жінку в Болотяні Ялини, щоб її там нагодували й дали де-небудь відпочити.

— Дай вам боже здоров'ячка, пане, — безвольно сказала жінка. — Нам ніде тут не давали їсти. Покарай боже тих, хто зганяє людей із землі.

— А хто зігнав?

— Пан.

— Який пан?

— Пан Антось. Худий такий…

— А як його прізвище, де ваше село?

— Не знаю. Тут, за лісом. Гарне село. У нас і гроші були, п'ять карбованців. Але зігнали.

І в очах її було здивування перед тими, хто не взяв навіть п'яти карбованців і зігнав їх із землі.

— А чоловік де?

— Вбили.

— Хто вбив?

— Ми кричали, плакали, не хотіли йти. Йосип також кричав. Потім стріляли. Він упав. А вночі прийшло дике полювання і затягло в болото найбільших крикунів. Вони зникли… Більше ніхто не кричав.

Я поспішив відправити їх, а сам пішов далі, не тямлячи себе від розпачу. Боже мій, яка темрява! Яка затурканість! Як звернути цю гору? У Дубатовка ми зжерли стільки, що вистачило б сорок Ясиків вирятувати од смерті. Голодному не дають хліба, його хліб віддають солдатові, який стріляє у нього за те, що він голодний. Державна мудрість! І ці нещасні мовчать. За які гріхи караєшся ти, мій народе, за що ти мечешся по власній землі, мов осіннє листя? Яке заборонене яблуко з'їв перший Адам мого племені?

Одні жерли не в себе, другі помирали під їхніми вікнами. Ось повалений хрест над одним, який казився з жиру, а ось помирає дитина. Віками лежала ця межа поміж одними і другими — і ось кінець, логічне завершення: здичавіння, темрява в усій державі, тупий жах, голод, божевілля. І вся Білорусія — одне поле смерті, над яким виє вітер, гній під ногами гладкої, задоволеної всім худоби.

Не помоляться над тобою подорожні люди, Романе Старий. Плюне кожен на твій повалений хрест. І дай боже мені сили вирятувати останню з твого роду, яка ні в чому не винна перед невблаганною правдою мачухи нашої — білоруської історії. Невже такий затурканий, невже такий мертвий мій народ?

… Мені довелося хвилин сорок продиратися через невисокий, дуже вологий лісок за Велетовою прірвою, поки я не вибрався на стежку, зарослу й вузьку. Обабіч неї стояли майже облетілі осики. Серед їх червоного масиву плямами виділялися жовті берези і майже зелені ще дуби. Стежка спустилася в яр, де біг струмок з коричневою, немов густий чай, водою. Береги струмка були зелені і м'які від моху, і такі самі зелені мости з буреломних дерев з'єднували їх. Переходили струмок люди по повалених деревах, бо на деяких мох був здертий.

Глухо й безлюдно було тут. Зрідка цвірінькала у верховіттях дерев маленька пташка, та ще поодинокі листочки падали звідти й повисали на павутинні поміж деревами. Вода струмка несла сумні жовті й червоні човники листя, а в одному місці, де був вир, листя кружляло у вічному танці, ніби там водяник варив з нього юшку на вечерю. Щоб перейти через струмок, мені довелося зламати на підпорку досить товсту, але зовсім суху осику, зламати одним ударом ноги.

За яром ліс став зовсім густий. Стежка зникала в непролазній гущавині, її оточували джунглі з малинників, сухої кропиви, ожини, дуднику та іншої погані. Хміль біг на дерева, як зелене полум'я, обплітав їх, видирався на волю і цілими снопами звисав звідти, зачіпаючи мене за голову. Незабаром з'явилися перші ознаки життя: кущі здичавілого бузку серед дерев, прямокутники краще угноєної землі (колишні грядки), супутник людини — величезний лопух. Незабаром бузок став такий густий, що не пролізеш. Я ледь видерся з нього на маленьку галявину, де стояв надійно схований будинок. На кам'яному високому підмурку, з кам'яним ґанком і дерев'яними колонами, які за пам'яті дідів були, мабуть, пофарбовані у білий колір, він нахилився на мене, як смертельно поранений, котрий ось-ось упаде. Перекошені лиштви, обідрана обшивка, шибки, веселкові від старості. На парадному ґанку поміж приступками виросли лопухи, вовчки, могутній іван-чай, які майже закривали двері. А до чорного ходу через калюжу були покладені дві цеглини. Дах був зелений, товстий від рясного, пухнастого моху. У сірому віконці хата всередині здавалася похмурою і занедбаною. Одно слово, хата на курячих ніжках. Бракувало хіба що баби-яги, яка б лежала на печі й казала: «Фу-фу, людським духом тхне!»

Але хутко з'явилась і вона. У вікно на мене глянуло обличчя жінки, таке сухе, що здавалося черепом, обтягнутим жовтою шкірою. Сиві патли волосся спадали на плечі. Потім з'явилася рука, яка кивала мені сухим, як куряча кістка, пальцем.

Я стояв надворі, не знаючи, до мене чи до когось іншого звернутий цей зворушливий заклик.

Потім відчинилися двері і надвір висунулася та сама голова.

— Сюди, ласкавий пане Григоре, — сказала голова. — Тут убивають нещасних жертв.

Не скажу, щоб після такого втішного запевнення мені палко захотілося завітати до цього дому, але стара зійшла з приступки і простягла мені над калюжею руку.

— Я давно чекала вас, мужній рятівнику. Річ у тому, що мій раб Ригор виявився душителем на кшталт Синьої Бороди. Ви пам'ятаєте, ми читали з вами про Жиля Синю Бороду. Такий ґречний, галантний кавалер. Я б дарувала Ригору, якби він убивав так галантно, але він хлоп. Що зробиш?

Я пішов за нею. У передпокої лежав на підлозі кожух, поряд з ним сідло, висіла на стіні нагайка і кілька зашкарублих лисячих шкур. Окрім того, стояв триногий ослінчик і лежав боком портрет якогось чоловіка, брудний і роздертий навскіс. А в наступній кімнаті панував такий гармидер, немовби тут містився чотириста років тому філіал Грюнвальдської битви і з тих часів тут більше не змітали пилу і не мили шибок. Стіл з ніжками у вигляді античних гермів був поставлений косо, біля нього крісла, схожі на ветеранів війни, безногих і ледь живих. Шафа біля стіни нахилилася і погрожувала впасти комусь на голову. Біля дверей стояв на підлозі великий бюст Вольтера, дуже схожого на господиню, і кокетливо поглядав на мене з-під онучі, яка замість лаврів вінчала його голову. В одному кутку приткнулося трюмо, забруднене чимось схожим на курячий послід. Крім того, верхня половина трюмо була вкрита шаром пилу, зате з нижньої половини пил був старанно стертий. Черепки посуду, шкуринки хліба, кістки риби вкривали підлогу. Усе це було, як у гнізді пташки-рибалки, дно якого вистелене риб'ячою лускою. І сама господиня нагадувала рибалку, цю похмуру і: дивну птицю, яка любить самотину.

Вона повернулася до мене, я знову побачив її обличчя, на якому ніс звисав майже до підборіддя, і рот з великими чубами. Зуби здавалися особливо великими, бо були відкриті разом з яснами, немовби на обличчі не вистачало шкіри, щоб прикрити рот.

— Лицарю, чому б вам не стерти цей порох на верхній половині трюмо? Я хотіла б бачити себе на весь зріст. В усій красі.

Я тільки хотів виконати це, як вона раптом сказала:

— А ви дуже схожий на мого покійного чоловіка. О, яка це була людина! Він живим вознісся на небо, перший з людей після Іллі-пророка. А Роман живим потрапив у пекло. Це все злий геній Яновської округи — дике полювання короля Стаха. З того дня перестала прибирати в цьому домі на знак своєї жалоби. Правда, гарно? І так романтично!

Вона кокетливо усміхнулася до мене і почала грати очима за неписаними правилами пансіонів благородних дівиць: «оченята на співрозмовника, потім убік з легким нахилом голови, знову на співрозмовника, у верхній кут зали і додолу».

Це була зла пародія на людські почуття. Все одно як мавпа почала б несподівано співати пісню Офелії в англійському оригіналі.

— Тут гарно. Тільки жахливо! Ой як жахливо! Бр-р-р!.. Бр-р-р!..

Вона раптом кинулася від мене на підлогу і залізла головою під купу якогось брудного ганчір'я.

— Геть! Геть звідси! Ви король Стах!

Жінка билася і кричала, її жовта нога виглядала з брудного лахміття. Я з жахом подумав, що, можливо, така буде доля усіх людей округи, якщо незрозумілий жах і далі чорним крилом висітиме над цією землею.

Я уже хотів відступити, як чиясь рука лягла на моє плече і грубий чоловічий голос сказав:

— Чого ви тут? Хіба не бачите, що вона трохи… дивачка?

Хлоп пішов у передпокій, приніс звідти подертий портрет чоловіка у фраку, з «Володимиром» у петлиці і поставив на стіл. Потім витягнув жінку з ганчір'я, посадовив її перед портретом.

— Пані Кульша, це не король Стах, ні. Це з'явився пан фельдмаршал подивитися на славетну тутешню красуню. А король Стах, ось він, на портреті, він зовсім мертвий і нікого не може вбити.

Жінка подивилася на портрет, стихла. Чоловік дістав з-за пазухи шматок хліба, чорного, як земля. Стара подивилася на невідомого, радісно засміялася і почала пальцями щипати хліб і класти в рот, усе поглядаючи на портрет.

— Король Стах. Чоловічок ти мій. Чого відвертаєш своє лице?!

Вона то дряпала портрет, то радісно щось шептала йому і все їла хліб. Ми дістали можливість розмовляти. Я дивився на чоловіка, одягненого в селянську свитку і поршні — шкіряні поліські постоли, а він дивився на мене. Чоловік був років під тридцять, дуже високий і кремезний, з могутнім! випуклими грудьми, трохи сутулий, коли сидів, із засмаглою шиєю. Довгі вуса робили лице суворим і жорсткуватим Це враження підсилювали ще дві зморшки поміж бровами широко поставлені пекучі очі. Біла магерка була насунута низько на лоб. Чимось привільним, лісовим віяло від нього.

— Ви, мабуть, Ригор, сторож Кульші?

— Так, — відповів він іронічно. — А ви, мабуть, новий гість пані Яновської? Чув я про таку пташку. Добре співаєте.

— І ви завжди так з нею? — Я показав на стару, яка зосереджено плювала в портрет.

— Завжди. Ось уже два роки, як вона така.

— А чому ви не повезете її у повіт лікувати?

— Шкода. Як була здорова, так гості їздили, а тепер ніяка собака… Шляхта! Панки наші, туди їх…

— І важко доводиться?

— Та ні, коли я на полюванні, то Зося доглядає її. Але, вона не часто шаліє. І не вимагає багато. Тільки хліба дуже багато їсть, а так нічого не хоче.

Він витягнув з кишені яблуко і простягнув старій.

— На, пані шановна.

— Не хочу, — відповіла та, наминаючи хліб. — Скрізь отрута, тільки хліб чистий, божий.

— Бачите, — сказав Ригор похмуро. — Силоміць раз на день гарячим годуємо. Пальці мені часом кусає, коли даємо, так і хапає. А непогана була пані. Та хоч і погана, не можна кидати божу душу.

І він усміхнувся такою винуватою дитячою усмішкою, що я здивувався.

— І чого це вона?

— Перелякалася після смерті Романа. Усі вони тут у чеканні живуть, і, я скажу, більшості так і треба. Мудрували над нашим братом.

— Ну, а Яновська так само?

— Про Яновську не скажу. Добра жінка. Її шкода.

Я нарешті осмілів. Я розумів — це не зрадник.

— Слухай, Ригоре, я прийшов сюди, щоб запитати про те-се.

— Запитуй, — сказав він, також переходячи на «ти», що мені дуже сподобалось.

— Я вирішив розплутати цю справу з полюванням короля Стаха. Розумієш, ніколи не бачив привидів, хочу руками помацати.

— Привиди… — гмикнув він. — Добрі привиди, коли їхні коні справжнісінькими кізяками свої сліди забруднюють. І потім, навіщо вам це, пане ласкавий? Які причини?

Мені не сподобався цей поворот.

— Не називай ти мене паном. Я такий самий пан, як і ти. А причина — що ж… цікаво просто. І шкода господиню і багатьох людей.

— Так. Про господиню і я чув, — скоса глянув Ригор і похмуро посміхнувся. — Ми ці речі розуміємо. Це все одно, як Зося мені. А чому ти мені не кажеш, що ти на них злишся, віддячити хочеш? Я ж знаю, як ти від дикого полювання біля річки втікав.

Я був вражений.

— Звідки знаєш?

— У людини є очі, і кожна людина залишає слід на землі. Тільки сліпі не бачать. Утікав ти, як людина з розумом. А ось гірше те, що я їхні сліди завжди гублю. І починаються вони і кінчаються на гостинці.

Я розповів йому про все з самого початку. Ригор сидів нерухомо, великі вузлуваті руки його лежали на колінах.

— Я чував, — сказав він просто, коли я закінчив. — Ти мені подобаєшся, пане. З мужиків, чи що? І я так думаю, що ти коли не з мужиків, то біля мужиків близько лежав, І сам я давно думав цих «привидів» трусонути, щоб пір'я полетіло, та товариша не було. Якщо не жартуєш, давай разом. Але ж, бачу я, ти це тільки зараз придумав: звернутися до мене. Чому раптом так придумав? І що хотів до цього?

— Чому вирішив, сам не знаю. Про тебе казали, що ти Яновську, коли вона сиротою стала, жалів. Надія Романівна казала, що ти навіть хотів сторожем у Болотяні Ялини перейти, та не вийшло. Ну, й потім мені сподобалося, що ти незалежний, що хвору так доглядаєш. А до цього я просто хотів запитати, чому саме того вечора, коли загинув Роман, дівчинка затрималася в Кульшів.

— Чому затрималась, я і сам не знаю. Того дня у моєї господині дівчата зібралися з довколишніх фільварків.

Весело було. А ось чому її, Яновську, запросили сюди — я не знаю, вона ж тут стільки років до цього не була. Але пані самі бачите яка, вона не скаже.

— Чому ні, — усміхнулася раптом майже розумно стара. — Я скажу. Я зовсім не збожеволіла, мені просто так зручно й безпечно. Порадив запросити бідну Надійку пан Горобурда. І його ж племінниця була тоді в мене. Такому лицареві, як ви, пане фельдмаршал, я все скажу. Так, так, це Горобурда дав тоді таку пораду взяти дитину. У нас усі такі добрі. Наші векселі в пана Дубатовка — він їх не подавав до погашення. Це, мовляв, заклад, що будете часто їздити до мене в гості, пити вино. Я зараз вас навіть силоміць можу запросити пити горілку… Так, усі запрошували Надійку. Горобурда, і фельдмаршал Камінський, і Дубатовк, і Роман, і король Стах. Ось цей. А бідна ж твоя голівонька! А лежать же твої коси поряд з батьковими кістками.

Мене пересмикнуло від цього голосіння по живій людині.

— Бачите, небагато довідалися, — похмуро сказав Ригор. — Вийдемо на хвилинку.

Коли ми вийшли і лемент старої стихнув, Ригор буркнув:

— Так давайте шукати разом. Кортить і моїй душі на це диво подивитися. Я на землі шукатиму і серед простих людей, а ви в паперах та серед шляхти. Може, й знайдемо.

Очі його раптом стали люті, вугільні брови зійшлися до перенісся.

— Жінки чортом вигадані. Їх треба всіх передушити, а за небагатьох, що зостануться, хлопцям усім передушитися. Але що вдієш… — І логічно закінчив: — От і я, хоч шкода лісової волі, хоч, може, і доживу вік сам у лісі, а все-таки часом про Зоську думаю, яка тут також живе. Може, й оженюся. Вона кухаркою тут. Так от що я скажу тобі, друже. Тому я і тобі повірив, що сам так часом починав шаленіти через чортові дівочі очі. (Я зовсім не думав про це, але не зважив за потрібне переконувати цього ведмедя). Але скажу тобі щиро. Коли ти прийшов підбити мене на це, а потім зрадити — багато хто тут на мене зуби гострить, — то знай — не жити тобі на землі. Ригор тут нікого не боїться, навпаки, Ригора всі бояться. І друзі в Ригора є, інакше тут не проживеш. І стріляє ця рука добре. Так що знай — уб'ю.

Я дивився на нього з докором, і він, глянувши мені в очі, засміявся, немов у бочку, і зовсім іншим тоном закінчив:

— А взагалі я тебе давно чекав. Здавалося мені чомусь, що ти цієї справи так не залишиш, а коли підеш розмотувати її — мене не обминеш. Що ж, допоможемо один одному.

Ми попрощалися з ним на узліссі, біля Велетової прірви, домовившись про нові зустрічі. Я пішов додому навпростець, через парк.

Коли я з'явився у Болотяних Ялинах, сутінки вже оповили парк, жінка з дитиною спала, нагодована, в одній з кімнат на першому поверсі, а господині не було вдома. Я чекав її з годину, і коли стало вже зовсім поночі, не витримав і пішов зустріти. Я не встиг далеко відійти похмурою алеєю, як побачив білу постать, яка полохливо рухалася мені назустріч.

— Надіє Романівно!

— О-о, це ви? Слава богу. Я так непокоїлася. Ви пішли навпростець?

І засоромилася, опустила очі додолу. Коли ми підходили до палацу, я сказав їй тихо:

— Надіє Романівно, ніколи не виходьте з двору вночі. Обіцяйте мені це.

Мені ледве вдалося вирвати в неї цю обіцянку.