Дике полювання короля Стаха

Розділ дев'ятий

Ця ніч принесла мені розгадку одного цікавого питання, яке виявилося зовсім нецікавим, якщо не враховувати того, що я зайвий раз переконався в тому, що підлість живе і в дурних, добрих загалом, душах.

Річ у тому, що я знову вийшов уночі на кроки, побачив економку з свічкою і знову пройшов слідом за нею до кімнати з шафою. Але цього разу я вирішив не відступати. Шафа була порожня, отже, шукати треба було там. Я похитав дошки біля задньої стінки (шафа стояла, засунута в нішу стіни), покрутив усе, що можна було крутити. Потім спробував підняти їх угору і переконався, що мої спроби мають успіх. Бабуся була, напевне, глухувата, а то б вона почула моє порпання. Я насилу проліз в отвір і побачив склепистий хід, який спускався стрімко вниз, немовби у підземелля. Вищерблені цегляні сходинки збігали вниз, і хід був такий вузький, що я чіплявся плечима за стінки. Насилу спустився по сходинках і побачив невеличку, також склеписту кімнату. Біля її стін стояли скрині, окуті штабами заліза, дві шафи. Усе було відчинене, і аркуші пергаменту й папери лежали повсюди. Посеред кімнати стояв стіл і біля нього грубий стілець, а на ньому сиділа економка й розглядала якийсь пожовклий аркуш. Мене вразив вираз неситості на її обличчі.

Коли я ввійшов, вона закричала з переляку і спробувала сховати аркуш. Я встиг схопити її за руку.

— Пані економко, дайте мені це. І чи не скажете ви, чому щоночі ходите сюди, у таємний архів, що робите тут, навіщо полохаєте всіх своїми кроками?

— Ух ти, батечку мій, який спритний!.. — невдоволено сказала вона. — Усе йому треба знати.

І, мабуть, тому, що перебувала на першому поверсі, заговорила з виразною народною інтонацією:

— А дулі з маком ти не хочеш? Бачите, що йому треба! І аркуш сховав. Щоб від тебе твої діти так хліб на старості літ ховали, як ти від мене той аркуш! У мене, може, більше права тут сидіти, ніж у тебе. А він, бачите, сидить та запитує. Щоб на тобі так чиряки сиділи й не питалися!

Мені це набридло, і я сказав їй:

— Ти що, в тюрму захотіла? Ти чого тут? Чи, може, ти звідси дикому полюванню знаки даєш?

Економка образилася. Обличчя її зібралося у великі зморшки.

— Гріх вам, пане, — ледве вимовила вона. — Я жінка чесна, я по своє прийшла. Он воно, у вашій руці, те, що мені належить.

Я глянув на аркуш. Там була виписка з постанови комісії у справах однодвірців. Я пробіг очима по рядках і в кінці прочитав:

«И хотя оный Закревский и до сей поры утверждает, что у него есть документы в подтверждение своих дворянских прав, а также того, что наследником Яновских по субституции является именно он, а не господин Горобурда, дело сие за длительностью двадцатилетнего процесса и бездоказательностью следует предать забвению, а прав дворянства, как недоказанных, г-на Закревского Исидора лишить».

— Ну, й що з цього? — запитав я.

— А те, батечку мій, — уїдливо проспівала економка, — що я Закревська, ось що. А це мій батько так судився з великими і могутніми. Не знала я, та спасибі добрим людям, напоумили, сказали, що повинні тут десь бути документи. Узяв суддя повітовий десять червоненьких, але ж і пораду дав добру. Давайте аркуш.

— Не допоможе, — сказав я. — Це ж не документ. Тут суд відмовляє вашому батькові, навіть його право на шляхетство не визначає. Я про цю перевірку дрібної шляхти добре знаю. Якби ваш батько мав документи на право субституції після Яновських — інша річ. Але він їх не подав — отже, не мав.

На обличчі економки з'явився вираз болісного бажання збагнути такі складні речі. Потім губи її поїхали наперед, і вона запитала недовірливо:

— А може, Яновські їх підкупили? Крутіям цим тільки дай гроші! Я знаю. І відібрали в мого батька документи, і тут сховали.

— І двадцять років судитися ви можете? — спитав я. — Ще двадцять років.

— Я, батечку, до того часу, напевне, піду панові богу штани прати.

— Ну, от бачите. І документів нема. Усе ж перерили.

— Усе, батечку, все. Але ж свого шкода.

— Так це ж тільки непевні звістки.

— Але ж своє, свої грошики, червоненькі, синенькі.

— І це дуже погано: порпатися уночі в чужих паперах.

— Батечку, свої ж грошики, — поквапливо й тупо туркотіла вона.

— Їх вам не відсудять, навіть коли б документи були. Це майорат Яновських протягом трьох століть чи навіть більше.

— Так своє ж, батечку, — ледь не плакала вона, і обличчя її зробилося пожадливим до огиди. — Я б їх, дорогесеньких, зараз у панчоху. Гроші б їла, на грошах спала.

— Документів нема, — втрачав я терпіння. — Законна спадкоємиця є.

І тут сталося жахливе й огидне. Жінка витягла голову, шия її зробилася довгою-довгою, і, наблизивши до мене обличчя, свистячим шепотом вона сказала:

— Так, може… може, вона хутко померла б.

Обличчя її аж просвітліло від такої сподіванки.

— Померла б, і все. Вона ж квола, спить погано, крові в жилах майже нема, кашляє. Що їй варто? Збудеться прокльон. Навіщо, щоб палац панові Горобурді, коли тут могла б жити я. Їй що, відмучиться — і кінець. А я б…

Боюся, що я змінився на обличчі, став страшний, бо вона одразу втягла голову в плечі.

— На падло летиш, вороно? — спитав я. — А тут не падло, тут жива людина. Тут така людина, підметки якої ти не варта, котра більше права має жити на землі, ніж ти, ступо дурна.

— Б-батечку… — мекала вона.

— Мовчи, відьмо! І ти її в могилу звести хочеш? Усі ви тут такі, гаспиди хижі! Усі ви за гроші вбити людину готові! Усі ви павуки. Усі ви матері рідної за синій папірець не пошкодуєте. А ти знаєш, що таке життя, що так легко про смерть іншої людини кажеш? Не перед тобою б перли сипати, але ти вислухай, ти ж бажаєш, щоб вона сонце живе, радість, добрих людей, довгі роки, які її чекають, на хробаків підземних зміняла, аби тобі на грошах спати, з-за яких сюди дике полювання приходить. Може, ти й Блакитну Жінку сюди пускаєш? Чому вчора вікно в коридорі відчиняла?

— Ба-ба-течку ти мій! А я ж його не відчиняла! А холодно ж було… Я ще здивувалася, чому відчинене! — майже голосила вона.

На обличчі цієї паскуди було стільки боязні, що я міг би змовкнути, але не міг. Я втратив усяку розважливість.

— Смерті їй бажаєш! Собаки люті, вороння! Пріч звідси! Геть! Вона шляхетна, ваша господиня, вона, може, й не прожене вас, але я обіцяю вам, коли ви не підете з палацу, який засмерділи своїм диханням, ви сядете в тюрму за моїм клопотанням.

Вона пішла до сходів, гірко плачучи. Я йшов за нею. Ми вибралися у кімнату, і тут я здивовано зупинився. Яновська стояла перед нами в білій сукні із свічкою в руках. Обличчя її було засмучене, і вона з відразою подивилася на економку.

— Пане Білорецький, я випадково чула вашу розмову, чула з самого початку. Я йшла майже за вами. Я нарешті знаю глибину чесності й підлості. А ти (вона звернулася до Закревської, яка стояла похнюпившись збоку)… залишайся тут. Я прощаю тобі, через силу, але прощаю. Простіть і ви, пане Білорецький. Дурним людям часом треба прощати. Бо куди вона піде звідси. Її ніде не візьмуть, стару дурну бабу.

Одна сльоза скотилася з її повік. Вона повернулася і пішла. За нею ішов я. Яновська спинилася у кінці коридора й тихо сказала мені:

— Люди гинуть через ці папери. Якби не заборона предків, з якою радістю я віддала б комусь цей гнилий темний будинок. Він мені сама лиш покута, як і моє ім'я. Хоч би померти скоріше. Тоді б я покинула його цій бабі з кам'яним серцем і дурною головою. Нехай раділа б, коли вона здатна так повзати на животі через цю погань.

Ми мовчки спустилися у нижню залу й підійшли до каміна. Стоячи, дивилися у вогонь, червоні відблиски якого лягали на обличчя Яновської. Вона змінилася за останні дні, можливо, подорослішала, можливо, просто почала перетворюватися на жінку. Мабуть, нічиє око, крім мого, не помітило цих змін. Тільки я один бачив, що в блідому пагінцеві, який ріс у підземеллі, затеплилося, поки що непомітно, життя. Погляд став більш осмислений і цікавий до життя, хоча застарілий жах, як і раніше, лежав маскою на виду. Трошки жвавішим стало обличчя. Блідий пагінець починав оживати.

— Добре стояти отак, Надіє Романівно, — задумливо сказав я. — Вогонь горить…

— Вогонь. Добре, коли він є, коли він горить. Добре, коли люди не обманюють.

Дикий, нелюдської сили крик пролунав звідкілясь знадвору — здавалося, що це кричить і ридає не людина, а демон. І одразу почулося впевнене владне відлуння кінських копит біля сходів. А голос ридав і кричав так по-нелюдськи немовби не з людських грудей виходив.

— Романе у двадцятому коліні — виходь! Помста! Остання помста! Авой! Авой!

І ще щось, чому не було назви. Я міг би зараз вискочити на сходи, і стріляти в це дике паскудство, і покласти на місці хоч кого-небудь, але на руках у мене лежала вона, я відчував через сукню, як колотилося її перелякане сердечко, як воно поступово завмирало, билося усе рідше, рідше. Неймовірно переляканий за її життя, я почав невпевненими рухами гладити її волосся. Вона повільно, дуже повільно приходила до притомності, і вії її ледь помітно тремтіли, коли я торкався рукою до її голови. Так затуркане цуценя приймає ласку людини, яка вперше вирішила погладити його: брови його здригаються, кожного разу чекаючи удару, коли піднімається рука.

А грюкіт тривав, і все єство моє з болем рвалося до того, щоб разом з нею вискочити на сходи, стріляти в цих нетопирів і разом з нею впасти на приступки і померти, відчуваючи її поруч з собою, тут, усю біля себе. Все одно не можна так жити.

А голос ридав здалеку:

— Романе! Романе! Виходь! Коням під ноги душу твою! Це ще не зараз! Потім! Завтра… Опісля! Але ми прийдемо! Прийдемо!

І тиша. Вона лежала в моїх обіймах, і немовби тиха музика почала награвати десь, може, у моїй душі. Тиха-тиха, далека-далека, ніжна: про сонце, малинові від конюшини луги під серпанковою блискучою росою, про дзвінкий спів соловейка в шатах великих лип. Її обличчя було таке спокійне, як у сонної дитини. Ось прорвався подих, розплющилися очі, здивовано подивилися довкола, посуворішали.

— Пробачте, я піду.

І вона попрямувала до сходів на другий поверх — маленька біла постать…

Тільки тут я, ще тремтячи від збудження, зрозумів, яка мужня, яка незламна душа була в цієї до смерті наляканої дівчини, коли вона після такого виходила мене зустрічати і двічі відчинила двері: тоді, коли я, невідомий, приїхав сюди, і тоді, коли я біг до її дверей, у тривозі, під виляски копит дикого полювання під самими вікнами. Напевне, воно й темні осінні ночі штовхнули її на це, як почуття довіри змушує зацькованого хортами зайця притулитися до ніг випадкової людини. У дівчини були занадто міцні нерви, коли вона витримала тут два роки.

Я сів біля каміна й почав дивитися у вогонь. Так, небезпека була жахлива. Три людини проти всіх цих темних сил, проти невідомого. Годі лірики. Вони приїжджають у парк біля Велетової прірви — завтра ж я зроблю там засідку. Руки в мене тремтіли: нерви були натягнуті, як струни, і загальний стан нікудишній.

«Може, поїхати звідси?» — ворухнулася у душі запізніла думка, відлуння тієї моєї «ночі жаху», і згинула перед натиском безнадійності, залізної рішучості й бажання битися.

Годі! Перемога або Велетова прірва — однаково.

Кинути? Ні, я не міг кинути цей огидний, холодний дім, бо тут жило те, що я покохав. Так, покохав. Не соромлюся цього. Досі в мене, як майже в кожної здорової, морально нерозбещеної і позбавленої зайвої почуттєвості людини, було до жінок рівне, дружнє ставлення, часом навіть не позбавлене незрозумілої огиди. Так воно й мусить бути, поки не з'явиться Справжнє. Воно прийшло. Іти? Я був тут, поруч, такий для неї могутній і великий (моє внутрішнє хитання її не торкалося), вона сподівалася на мене, вона вперше, напевне, спала спокійно.

Ця хвилина, коли я тримав її в обіймах, вирішила для мене все, що ховалося у моїм серці ще відтоді, коли вона стала на захист бідних там, біля верхнього каміна. З якою насолодою я взяв би її звідси, повіз кудись далеко, цілував ці заплакані очі, маленькі руки, прикривав би її, як теплим, надійним крилом, дарував би світові його безпритульність. Але що я? Як не важко про це подумати, вона ніколи не буде моєю. Я — жебрак. Вона теж бідна, але вона з числа найдавніших родів, блакитна кров, горда слава нескінченних поколінь за плечима. «Горда слава»? Я знав її зараз, цю горду славу, яка закінчилася здичавінням, але мені від цього не було легше. Я плебей. Ні, я про це мовчатиму. Ніхто, ніколи не скаже, що я для користі одружився з представницею давнього роду, за який, можливо, помирав десь на полі війни мій простий пращур. І ніхто не скаже, що взяв її, скориставшись її безпомічністю. Єдине, що мені дозволено, це лягти за неї в землю, віддати свою душу і хоч цим трохи віддячити за те сяйво неймовірного щастя, яке освітило мою душу в цей похмурий вечір біля великого незатишного каміна. Я допоможу їй врятуватися — і це все.

Я буду вірним, назавжди буду вірним цій радості, змішаній з болем, гіркій красі її очей і віддячу їй добром за добрі думки про мене. А потім кінець. Я піду назавжди звідси, і шляхи батьківщини нескінченною стрічкою ляжуть переді мною, і сонце прогляне у веселкових колах від сліз, які просяться на вії.