Дике полювання короля Стаха

Розділ шістнадцятий

Вогник свічки маячив десь далеко за темними шибками. Коли я піднімав очі, я бачив поруч з ним відбиток свого обличчя з різкими тінями в очницях.

Я розбирав папери Бермана. Мені здавалось усе-таки, що я зможу знайти в них щось цікаве. Берман мав занадто складний характер, щоб жити простою овечкою.

І от я, з відома господині, витягнув усі папери із бюро на стіл, переклав на нього ж книжки, листи, документи й сидів, чхаючи від пилюки, яка густо вкрила ці реліквії.

Цікавого було, однак, мало. Трапився лист від матері Бермана, де вона просила про допомогу, і чернетка листа Бермана їй, де він писав, що на його утриманні перебуває брат, що брат тепер не перешкоджає матері жити так, як вона хоче, а в останньому вони — квити. Це було давно. Який брат, де він тепер?

Потім я знайшов щось на кшталт щоденника, де поруч із грошовими видатками й вельми розумними зауваженнями щодо білоруської історії я прочитав і деякі міркування Бермана. Ось окремі з них:

«Північно-Західний край як поняття — фікція. Річ у тому, можливо, що він кров'ю і мозком своїм служить ідеї цілком усього космосу, а не п'ятьох губерній, розплачується за все і готує у глибині своїй нового месію для врятування людської породи. Тому його доля — покутувати. Йдеться, однак, не про його кращих представників, людей сили, аристократів духу».

— Ач ти, лицар духу, людина сили у драних штанях, — буркнув я.

«Єдина любов моя — брат. Часом мені здається, що всі інші люди є карикатури на нього і потрібний чоловік, який переробив би усіх на його копил. Люди повинні бути людьми темряви. Тоді в їхніх організмах краще виступає наперед те чудово-тваринне, що ми повинні зберігати і любити. Хіба геній не відрізняється від ідіота тільки фіговим листком, який вигадали самі люди.

Білорецький мене дратує своєю звичайністю, і, їй-богу, для нього було б краще, якби він скоріше зник».

— І ще один запис:

«Гроші — еманація людської влади над статками інших (на жаль!). Треба було б навчитися робити мозкову кастрацію всім, хто не вартий свідомого життя. А кращим давати безмежне щастя, бо така річ, як справедливість, не передбачена самою природою. Так і зі мною. Мені потрібен спокій, якого тут більше, ніж де-небудь, і гроші, щоб виносити ідею, для якої я з'явився на світ, ідею великопишної і надзвичайної несправедливості. І мені здається, що першою сходинкою могла б бути перемога над тим, до чого прагне моє тіло і що, однак, необхідно знищити: над господинею Болотяних Ялин. Вона все одно засуджена сліпою долею на знищення. На ній прокляття збувається появою дикого полювання під мурами палацу. Вона міцніша, ніж я думав, — досі не збожеволіла. Король Стах не сильний, і виправити його помилки суджено мені. І, однак, я ревную її до всіх молодих людей і особливо до Білорецького. Учора стріляв у нього і був змушений ретируватися. Погано стріляю».

Наступний аркуш:

«Можливо, коли я виконаю роль божої сили, найвищого повеління (було ж таке із звичайними смертними), духи зла покинуть ці місця, і я стану господарем. Переконував колись Білорецького, що головна небезпека — полювання. А яка небезпека від примар? Інша річ — Малий Чоловік.

Золото! Золото! Тисячі панегіриків треба співати владі твоїй над душами людей. Ти все: пелюшка дитині, куплене тобою тіло дівчини, дружба, любов і влада, мозок найбільших геніїв, навіть пристойна яма в землі. І до всього цього я проб'юся».

Я зіжмакав папірці і до болю стиснув пальці.

— Бридота!

І раптом серед інших папірців рука моя натрапила на складений учетверо аркуш пергаменту. Я розклав його на колінах і тільки головою хитнув: це був план будинку в Болотяних Ялинах, план XVI століття. І на цьому плані чітко було позначено, що слухових отворів у мурах палацу аж чотири, і вони так сховані у плафоні, що знайти їх ніяк не можна. Між іншим, один з них вів од підвалів під палацом до кімнати біля бібліотеки (напевне, щоб підслуховувати розмови в'язнів), а другий з'єднував бібліотеку, занедбані кімнати для слуг на першому поверсі і… кімнату, в якій жила Яновська. Два інші були невідомо де: виходи їхні були в коридорі, де жили я і Яновська, але дальший їх хід був старанно затертий пальцем.

Мерзотник розшукав план в архіві і сховав його.

І було ще дещо цікаве. У зовнішньому мурі палацу була порожнеча, чітко був позначений прохід і три якісь комірчини. А вихід з проходу був позначений якраз за поворотом коридора, де я колись відчиняв двері у справді забитій кімнаті.

Я лаявся так, як ніколи в житті. Багато неприємностей можна було б уникнути, якби я обстукав там стіни, обшиті панелями. Але не пізно було й зараз. Я схопив свічку, глянув на годинника (пів на одинадцяту ночі) і хутко побіг переходами до свого коридора.

Стукав я, напевне, з півгодини, поки не натрапив на місце, яке відповіло на стук лунким відгуком, немовби я стукав у дно бочки. Я шукав на панелі місце, за яке можна взятися і відірвати її від решти, але даремно. Потім побачив у одному місці легкі подряпини, залишені немовби ножем. Тому я дістав складаний ножик і почав торкати ним у ледь помітні щілини між цією частиною панелі й іншими. Досить швидко мені вдалося намацати лезом ножа щось, що піддавалося. Я натиснув дужче — щось зарипіло, і потім панель повільно почала обертатися довкола свого центра, відкриваючи мені вузьку щілину. Я подивився на протилежний бік панелі в тому місці, куди торкав лезом, — там була глуха дошка, зсередини панель відчинити в коридор не можна було. Я навіть спустився було вниз сходинок на п'ятнадцять, але двері за спиною жалібно заспівали. Я побіг до них і якраз своєчасно встиг притримати їх ногою, щоб вони не зачинилися. Ні, залишатися в якійсь пацюковій норі самому, із загрозою просидіти тут до другого пришестя, та ще з недогарком свічки — це було нерозумно.

Тому я залишив двері напіввідчиненими, встромивши біля осі власну хустку, а сам сів неподалік на підлогу, поклавши на коліна револьвер. Свічку довелося погасити, бо світло її могло злякати істоту, коли б вона надумала вилізти з потаємного ходу.

А втім, свічка за поворотом коридора, яка горіла цілу ніч, хоч тьмяно, але освітлювала коридор, та й у вікно лився непевний сірий відблиск.

Не знаю, скільки я так просидів, уткнувши підборіддя в коліна. Було близько дванадцятої, коли дрімота почала раптом знемагати мене, навалюватися тягарем, стуляти повіки. І я вперто клював носом, як не намагався боротися зі сном: далися мені взнаки минулі безсонні ночі. В один з моментів притомність відмовила мені, і я провалився кудись у темну, душну безодню.

Вам доводилося коли-небудь спати сидячи, притиснувши спину до стіни або, ще краще, до дерева? Спробуйте. Ви переконаєтеся, що почуття падіння, яке ви часом відчуваєте, лежачи під теплою ковдрою, є шосте почуття, яке ми успадкували від предка нашого, мавпи, що воно було їй необхідне, щоб не впасти з дерева. І, сидячи біля дерева, ви уві сні будете падати дуже часто, і розплющувати очі, і знову засинати. І, зрештою, дивовижні сни оволодіють вашою душею, зникне мільйон років людського існування, і вам здасться, що під деревом допотопний мамонт іде на водопій і очі печерного ведмедя горять з-під скелі.

Приблизно в такому стані був і я. Сни… Сни… Мені здавалося, що я сиджу з довбнею на колінах десь на дереві і мені страшно злізти, бо піді мною, по землі, іде якийсь пітекантроп. І ніч, і виють вовки за деревами. В ту саму мить я впав і розплющив очі.

Просто в темряві рухалася повз мене дивна істота. Зелене стародавнє вбрання було в пилюці й павутинні, голова довга, витягнута назад, як біб, замислено опущена, повіки, як у жаби, мало не закривали сумні очі, а руки були опущені вниз, і довгі-довгі пальці їх ледь не торкалися землі.

Малий Чоловік Болотяних Ялин проминув мене і проплив далі, а я стежив за ним з револьвером. Будинок був йому, видно, добре знайомий. Він відчинив вікно, потім друге, потім виліз в одне. Я висунув за ним голову і побачив, що ця істота з мавпячою спритністю йде по вузькому, на три пальці, карнизі. Він майже біг, як павук, з нелюдською жвавістю. На ходу він відщепнув з гілки липи, яка підходила до стіни, кілька плодиків. Почамкав їх. Однією рукою він допомагав собі рухатися. Потім він знову поліз у коридор, зачинив вікна і повільно рушив кудись коридором, страшний у своїй нелюдськості. Одного разу мені почулося бурмотіння. Малий Чоловік ляснув себе по чолі і зник у темряві, куди не сягало світло далекої свічки. Я швидко попрямував за істотою, бо боявся, що вона зникне. Коли я опинився в темряві, то побачив двоє сяючих очей, що поглядали з кутка з невимовною погрозою.

Я кинувся до нього, але він важко застогнав і побрів кудись, похитуючись на ногах. Втупив у мене свій погляд, посварився пальцем.

Остовпівши на мить, я опам'ятався, наздогнав Малого Чоловіка і схопив його за плечі. І радісно стрепенулося моє серце, бо це була не мара.

Коли я витягнув цю істоту на світло, вона тицьнула себе пальцем у рот і сказала непевним, скрипучим голосом:

— Гам-гам!..

— Ти хто такий? — трусонув я його за плечі.

І Малий Чоловік, колишня мара, відповів завчено:

— Я Базиль. Я Базиль.

І раптом хитрість, яка буває і в ідіотів, освітила його очі:

— А я вас… бачив. Ги-ги! Я сидів під столом… під столом, брат мене годував. А ви раптом — шась!

І знову загамкав величезним, до вух, ротом.

Я зрозумів усе. Два негідники — керівник дикого полювання і Берман — додумалися, власне кажучи, до одного й того самого. Берман, який знав, що він доводиться родичем Яновської, приїхав у Болотяні Ялини і тут натрапив на план ходів і слухавок. Після цього він таємно поїхав до міста і, кинувши матір напризволяще, привіз сюди брата, який не тому уникав людей, що любив самоту. Брат просто був невиправним ідіотом. Коли він привіз ідіота сюди, то помістив його у своїй кімнаті, користуючись тим, що до нього ніхто не заходив, і загадав сидіти тихо. Під час одного з годувань я і застав їх на місці злочину. Малий Чоловік тоді сидів під столом, і я міг би схопити його, простягнувши руку.

Вночі Берман заводив його в хідники, і той ходив нічними переходами, збуджуючи в слухавках звуки, які чули мешканці будинку.

Зрідка його випускали і в коридор: у цьому випадку він одягав навмисне пошитий старий одяг, а Берман чекав його біля відчинених дверей ходу, бо відчинити їх Малий Чоловік не міг. Іноді йому дозволяли погуляти й на свіжому повітрі. З мавпячою, а скоріше з павучою спритністю він бігав по карнизах будинку, заглядав у освітлені вікна і, у випадку тривоги, блискавично зникав за багатьма рогами будинку.

Йому тим легше було це робити, що в його печерному мозку зовсім був відсутній інстинкт самозбереження. Він ішов по цьому карнизу так байдуже, як ми часом, забавляючись, йдемо по залізничній рейці.

Під час однієї з таких прогулянок і відбулася його зустріч зі мною. Що ж сталося потім? Лікол надіслав мені листа, в якому, аби виманити мене з дому, бовкнув здуру, що знає щось про Малого Чоловіка. Берман, який останнім часом стежив за мною, прочитав листа й пішов на місце зустрічі, щоб якось домовитися з невідомим. Там його прийняли за мене, і сталася трагедія, пізнім свідком якої я був.

А карлик сидів у ці дні в хідниках, не маючи змоги вилізти, і зовсім охляв з голоду. Якби я не відчинив двері — він, напевне, помер би, так і не здогадавшись, чому покинув його той, хто завжди годував його і пестив.

Що я мав робити з ним? Нещасний малий ідіот не був винен в тому, що його створили таким на світ. Тут він і вибуває з нашого оповідання. Я нагодував його, сповістив Яновську про кончину одного з привидів, які населяли палац Болотяних Ялин, і наступного дня відправив його в повітову лікарню для божевільних.

І вперше цього вечора я побачив, що надія зажевріла в очах господині Болотяних Ялин теплим, поки що кволим вогником.