Дике полювання короля Стаха

Розділ п'ятий

Через день я підходив до будинку Дубатовка. Я не хотів іти, але господиня сказала: «Ідіть, я наказую. Мені не буде тут страшно».

І я пішов. Йти мені довелося зовсім в інший бік від дому, на південний схід. Заросла травою алея, обабіч якої стояв похмурий, як ліс, парк, довела мене до огорожі. В одному місці тут не було прута (то була таємниця Надії Яновської, яку вона мені відкрила), і можна було пролізти. Це було добре, бо мені не довелося, таким чином, іти на північ тією алеєю, якою я приїхав, обминати весь парк і тільки тоді йти до будинку Дубатовка. А так я проліз крізь огорожу і вибрався на рівне місце. Ліворуч і прямо переді мною були безмежні вересові пустки з поодинокими купами дерев, праворуч якісь зарості, за ними повна, як око, річка, потім болотяний скарлючений ліс, а далі, видно, справжня і безнадійна драговина. Десь дуже далеко бовваніли за вересовими пустками верхів'я дерев, якими, мабуть, була обсаджена садиба Дубатовка.

Я повільно йшов пусткою, тільки часом потрапляючи на щось схоже на стежку. І хоч осіннє поле було похмуре і непривітне, хоч двічі над моєю головою пролітав величезний крук — мені було тут легко після Болотяних Ялин. Тут було все звичайне: мох на купинах болітець, сухий верес поміж ними, мишка-крихітка, яка тягнула з високого будяка білий пух, видно, у своє гніздо, готуючись до зими.

Я підійшов до будинку Дубатовка тільки присмерком, коли вікна його були яскраво освітлені. Це був звичайнісінький шляхетський будинок. Старовинної будови, приземкуватий, з дуже маленькими віконцями, він був укритий гонтом, чисто побілений, мав ґанок з чотирма колонами.

Провінційний архітектор не знав, мабуть, відомого секрету, І тому колони здавалися трохи випуклими посередині, як бочки. Оточували будинок старі жовті, уже майже облетілі величезні липи. За будинком великий, переважно фруктовий сад, за ним — клапоть зораної землі.

Я, видно, спізнився, бо за вікнами вже лунали голоси. Зустріли мене палко й радісно.

— Голубчики, святі мученики! — кричав Дубатовк. — З'явився-таки, з'явився блудний син. За стіл його, за стіл. Антосю, де ти там, лобуряко? Розгінну гостеві. Проморгали, чорти, навіть не салютували йому, стремінної не піднесли. У, бовдури…

За столом сиділо осіб десять, усі мужчини. Знайомі мені були тільки Світилович, Олесь Ворона, Стаховський. Майже всі вже були досить п'яні і розглядали мене чомусь з підвищеною цікавістю. Стіл угинався від страв: видно, Дубатовк був із заможних місцевих шляхтичів. Заможність, однак, була відносна. Їсти й пити було що, але покої, через які я йшов, не відзначалися багатою обстановкою. Стіни побілені, вікна різьблені і яскраво пофарбовані, меблі старі й не дуже добрі, зате дуже важкі. Старосвітчина визирала з кожного кутка. В їдальні, крім широкого дубового стола, табуретів, обтягнутих зеленим шовковистим полотном, двох данцігських крісел, оббитих позолоченим сап'яном та потрійного дзеркала в коричневій рамі, яка зображала місто я церковними банями, нічого не було. Строкато одягнені гості дивилися на мене.

— Чого ви очі витріщили? — гаркнув Дубатовк. — Столичної людини не бачили, ведмеді, чи що? Ану, допоможіть гостеві, покладіть йому на його тарілку, що вам до смаку.

Волохаті пащі заусміхалися, лапи почали ворушитися. Хутко на моїй тарілці лежав величезний гусак з брусничним варенням, індикова ніжка з яблуками, солені гриби, десяток колдунів, а з усіх боків тільки чути було:

— А ось пампушки з часником… А ось, пане, шматок шиночки дикого вепра, наперчений, огнем горить. Пам'яттю матері заклинаю — візьміть… А ось чудова… А ось надзвичайний…

— От як у нас по-білоруському частують, — реготав господар, побачивши, що я зовсім розгубився.

Переді мною виросла гора. Я спробував протестувати, але викликав такий вибух обурення (у одного з гостей навіть сльози потекли: правда, він був трохи напідпитку), що я здався.

Лобуряка Антось приніс мені на таці «розгінну» чарку Я дуже міцний на хміль чоловік, але тут розгубився. У чарці було не менше пляшки якоїсь жовтої прозорої рідини.

— Не можу.

— Як це «не можу»? Не може тільки цнотлива дівка, та й та швидко згоджується.

— Багато, пане Дубатовк.

— Багато, коли три жінки в хаті, і то не для кожного… Е-е, хлопці, нас не поважають. Просіть шановного гостя.

— Не кривдіть… Випийте, — заревіли гості ведмежими голосами.

Довелося випити. Рідина обпекла всі мої нутрощі, вогняні кола заходили в голові, але я стримався, не скривився.

— Мужчина! — похвалив Дубатовк.

— Що це? — проковтнувши добрий шмат шинки, спитав я.

— Го! Старку польську знаєш, горілку знаєш, українського спотикача також, а нашого «Трис дзивинірис» не знаєш. Це, брате, по-литовському «тричі по дев'ять». Горілка на двадцяти семи травах. Ми її секрет у литовців вивідали століття тому. Нині її й самі литовці забули, а ми ще пам'ятаємо. Пий на здоров'ячко, потім я тебе добрим медом почастую.

— А це що? — спитав я, торкаючи виделкою щось темне на тарілці.

— Голубчику ти мій, це лосині губи в підсолодженому оцті. Їж, брате, підкріпляйся. Ця страва для богатирів. Предки наші, земля їм пухом, не дурні були. Їж, обов'язково їж.

А через хвилину, позабувши, що рекомендував «губи», кричав:

— Ні, брате, ти у мене звідси, не покуштувавши холодних пирогів з гусячою печінкою, не підеш. Антосю, сюди!

Прийшов Антось з пирогами. Я відмовився.

— Падай гостеві в ноги. Бий дурною головою об підлогу, проси, бо гість нас кривдить.

Через хвилину я також був напідпитку. Довкола кричали, співали, але я не забував їсти. Дубатовк висів у мене на плечі і дуднів щось, а що саме, я не дуже й слухав. Кімната почала розгойдуватись.

ревів хтось. І раптом я згадав далекий будинок в ялиновому парку, бороду моху на деревах, камін, сумну постать біля нього. Мені стало сумно. «Я п'яна свиня, — повторював я, — не можна розкошувати, коли іншому погано». І так мені стало шкода її, що я спробував заплакати і… одразу зробився тверезим. Гості вставали з-за стола.

— Панове, — сказав Дубатовк, — прогуляйтеся трошки, треба стіл підновити.

Боже, це був ще тільки початок! А вони ж уже були добре п'яні. Була восьма година вечора. Нічого. Ще рано. Я знав, що, так раптово протверезівши, я більше не буду сьогодні п'яним, але все-таки вирішив пити обережно, бо ще в болоті загрузнеш — буде тоді історія.

Розважалися. Дубатовк показав добру колекцію зброї. Дуже хвалив одну стару шаблю, яку випросив у Романа Яновського. Казав, що російський булат бере мідну пластину, польська «зигмунтівка» — доволі товстий цвях, а це — наша, секрет ще татари за Вітовта завезли. Всередині ртуть, удар такий, що не тільки тонку мідну пластинку візьме, а й товсту. Йому не вірили. Він розкричався, загадав Антосеві принести чурбак. Антось уніс до кімнати коротку колоду завтовшки в три людські шиї, поставив на підлогу.

Всі притихли. Дубатовк примірився, вищирився, і раптом шабля описала в повітрі майже невидиме півколо.

Хакнувши нутром, Дубатовк потягнув шаблю на себе і… перерубав колоду навскоси. Помахав кистю руки в повітрі. Усі мовчали, приголомшені.

— Ось як треба, — коротко сказав він.

Під час цієї перерви мені вдалося відвести Світиловича на ґанок і, нагадавши йому його слова, розповісти про все, що відбувається у Болотяних Ялинах. Він надто схвилювався, сказав, що чув про все це й раніше, але не дуже вірив.

— Тепер вірите?

— Вам вірю, — просто сказав він, — і обіцяю вам, доки я живий, жодна волосина не впаде з її голови. Диявол це, привид або щось інше — я стану на його шляху.

Ми домовилися, що будемо розслідувати цю справу разом, що він через день прийде до мене і розповість, про що він довідався в околиці (різні чутки і плітки могли принести певну користь). Дубатовка вирішили поки що до справи не залучати: старий міг розгніватися і, за своїм звичаєм, рубати з плеча.

Вечеря тривала далі. Знову частували, знову пили. Я зауважив, що Дубатовк підливає собі і мені рівно, п'є і допитливо поглядає на мене. Коли я випивав чарку, на його лиці з'являвся вираз задоволення. Це було своєрідне підбадьорювання на змагання. А в перервах він пропонував то «млинці з мочанкою», то «надзвичайні штанці з м'ясом, так і плавають у маслі, святі таких не їли». Видно, він випробовував мене з усіх боків. Я пив і майже не п'янів.

Решта, крім Світиловича, були вже в тому стані, коли кожний не слухає, що каже інший, коли обличчя червоні, коли один співає, другий розповідає приятелеві про історію з його коханою, третій силкується звернути увагу всіх на якийсь колоритний факт своєї біографії, а четвертий сам собі розповідає, яка добра була в нього мати, і який він п'янюга, і який він ганебний, не вартий такої матері син Співали, цілувалися. Хтось вив:

Другий тягнув своєї:

Хтось підвів голову від стола і проспівав свій варіант останнього рядка:

Всі зареготали.

Врешті Дубатовк покрутив головою, немовби відганяв очмаріння, підвівся й оголосив:

— Я знайшов, нарешті, серед молодих справжнього шляхтича. Він пив сьогодні більше за мене, я очманів, а він свіжий, як кущ під дощем. Ви всі тут не витримали б і половини цього. Дев'ять вас лежали б без ніг, а один мукав. Це мужчина! Це людина! Його і тільки його я із задоволенням обрав би собі другом юнацтва.

Усі почали кричати «Славу!». Тільки Ворона дивився на мене похмуро і в'їдливо. Пили за моє здоров'я, за шляхту — сіль землі, за мою майбутню дружину.

Коли захват трохи пригас, Дубатовк подивився мені в очі і довірливо запитав:

— Одружишся?

Я невиразно кивнув головою, хоч добре зрозумів, про що він запитує. Він, видно, був упевнений у цьому, а мені не хотілося його переконувати в протилежному. Старому я сподобався, він був напідпитку зараз і міг дуже образитися, коли б я щиро сказав йому, що я ніколи про це не думав і думати не хочу.

— Вона гарна, — замість відповіді ствердив Дубатовк і зітхнув, відводячи очі вбік.

— Хто? — запитав я.

— Моя підопічна.

Справа зайшла надто далеко, і більше крутити не можна було, вийшло б, що я скомпрометував дівчину.

— Я не думав про це, — сказав я. — А якби навіть і думав, так це справа не моя. Запитали б перш за все у неї.

— Уникаєш серйозної відповіді, — раптом в'їдливо процідив Ворона (я не чекав, що він може чути нашу тиху розмову). — Не хочеш просто і щиро сказати поважним людям, що ганяєш за грішми, за родовитою дружиною.

Я пополотнів. Намагаючись триматися спокійно, відповів:

— Я не маю наміру одружуватися. І взагалі вважаю, що розмова про дівчину в холостяцькій підпилій компанії не пасує справжньому мужчині. Помовчте, пане Ворона, не привертайте уваги п'яних до безвинної дівчини, не псуйте її репутації, і я, хоч це жахлива образа, дарую вам її.

— Хо! — сказав Ворона. — Він мені дарує. Цей кіт, цей хамло.

— Замовчіть! — крикнув я. — Як ви ображаєте її одним з цих слів, подумайте!

— Панове! Панове! — заспокоював нас Дубатовк. — Вороно, ти п'яний.

— Думайте самі. Я простив вам одного разу вашу провину, але цього більше не робитиму, — прошипів Ворона.

— Мерзотник! — вигукнув я, шаліючи.

— Це я?

— Так, ви! — крикнув я так страшно, що навіть той, що спав, підвів голову від стола. — Я змушу вас заткнути пельку.

Столовий ніж просвистів у повітрі і плазом стукнувся мені в груди. Я скочив з місця, схопив Ворону за петельки і трусонув. В ту мить Дубатовк схопив нас за плечі і розтягнув, мовчки штурхонувши Ворону в груди.

— Соромся, Олесю! — загорлав він. — Ти щеня… Зараз же мирися.

— Ні, стривай, Дубатовк. Справа серйозна. Пізно. Зачеплено мій гонор, — ревів Ворона.

— І мій гонор як господаря. Хто тепер приїде до мені в гості? Усі скажуть, що в мене можна наткнутися на таке, — гув Дубатовк.

— Начхати, — вигукнув, вищирившись, Ворона.

Дубатовк мовчки заїхав йому в ухо.

— Тепер ти будеш перш за все битися на шаблях зі мною, бо він тільки взяв тебе за петельки, — прошипів він таким голосом, що багато хто здригнувся. — Я зроблю так, що мій гість піде звідси живий і здоровий.

— Помиляєшся, — майже спокійно сказав Ворона. — Хто перший образив, той перший і в черзі. А опісля вже буде справа і з тобою, хоч і вбий мене.

— Олесю, — майже благав Дубатовк. — Не ганьби моєї хати.

— Він битиметься зі мною, — твердо сказав Ворона.

— Ну й добре, — несподівано погодився господар. — Байдуже, пане Білорецький. Будьте мужнім. Цей підсвинок зараз такий п'яний, що не зможе тримати пістоля. Я, чого доброго, стану поруч з вами, це буде найнебезпечніше від куль місце на всьому місці дуелі.

— Що ви, пане Ригоре… — Я поклав долоню йому на плече. — Не треба. Я не боюся. Будьте мужнім і ви.

Ворона втупив у мене свої чорні мертві очі.

— Я ще не скінчив. Стрілятимемося не в садку, інакше цей джигун утече. І не завтра, інакше він виїде звідси. Стрілятимемося тут, зараз, в пустій кімнаті біля омшаника. І кожному по три кулі. У темряві.

Дубатовк зробив протестуючий жест, але в мою душу вже закралася холодна, скажена лють. Мені було все одно, я ненавидів цю людину, забув Яновську, роботу, себе.

— Я згоджуюся з вашим побажанням, — в'їдливо сказав я. — А ви скористаєтеся темрявою, щоб утекти від мене? Зрештою, як хочете.

— Левеня! — почув я переривчастий голос Дубатовка.

Я глянув на нього і вразився. На старого шкода було дивитися, обличчя його скривилося, в очах були нелюдська туга і сором, такий сором, хоч лусни… Він ледь-ледь не плакав, і на кінчику носа висіла якась підозріла крапля. Він навіть мені в очі не глянув, відвернувся і махнув рукою.

Омшаник прилягав до будинку, велике приміщення з сивим мохом у пазах стін. Павутиння, як розмотані сувої полотна, звисало з солом'яної стріхи і хиталося від кроків. Два шляхтичі несли свічки і привели нас у кімнату біля омшаника, зовсім порожню, з сірою брудною отинковкою і без вікон. Тут тхнуло мишами і брудом пустки.

Правду кажучи, я боявся і дуже боявся. Почуття мої були схожі з почуттями бика на різниці або людини, яка сидить у дантиста. І кепсько, і бридко, але втікати не можна.

«Ну, що буде, як він ось зараз візьме, і стрельне, і влучить мені в живіт? Ах, це жахливо! Утекти б куди».

Мені чомусь особливо жахливою здавалася рана в живіт. А я ще тільки-но під'їв.

Я ледь не застогнав від туги й огиди. Але своєчасно схаменувся і подивився на Ворону. Він стояв із секундантами біля протилежної стіни, заклавши ліву руку в кишеню чорного фрака, а в правій, опущеній вниз, тримав дуельний пістоль. Два інших заклали йому в кишені. Його жовте і якесь зневажливе лице було спокійне. Не знаю, чи міг я сказати те саме про своє лице.

Два мої секунданти (один із них був Дубатовк) дали й мені пістоль, два інших пістолі поклали в кишені — я нічого не помітив, я дивився в лице людини, яку я повинен убити, бо інакше вона уб'є мене. Я дивився на Ворону з якоюсь жадобою, немовби бажаючи зрозуміти, за що він уб'є мене, за що він мене ненавидить.

«За що я його вб'ю? — подумав я, немовби тільки я стояв тут із пістолем у руці. — Ні, його не можна вбивати. І навіть не в тому, не в тому річ, але ось ця тонка, така слабка людська шия, яку так легко перервати». Я також не хотів помирати, я вирішив викручуватися, добитися того, щоб Ворона вистрілив три рази і тим скінчити дуель.

Секунданти вийшли і залишили нас двох у кімнаті. Двері зачинили. Ми опинилися в повній темряві. Незабаром пролунав голос одного з секундантів Ворони. — Починайте.

Я зробив лівою ногою два «кроки» вбік і потім обережно поставив її на попереднє місце. Дивно, але всіляке хвилювання зникло, я діяв, як автомат, але так розумно і швидко, як ніколи не зміг би зробити це під контролем мозку. Не слухом, а скоріше шкірою я відчував присутність Ворони в кімнаті, там, біля другої стіни.

Ми мовчали. Зараз справа залежала багато в чому від того, хто буде стриманіший. Палець мій так і тягнувся скоріше натиснути спуск.

Спалах освітив кімнату. Не витримав Ворона. Куля свиснула десь з лівого боку від мене, цокнула в стіну. Я міг би стріляти в ту мить так точно, як при денному світлі.

Але я не вистрілив, тільки помацав рукою те місце, куди вдарила куля. А потім залишився на тому самому місці.

Ворона, видно, не міг навіть і подумати, що я вдруге вживу той самий засіб. Я чув його хрипке дихання.

Другий постріл Ворони пролунав у кімнаті. І знову я не стріляв. Але стояти далі на місці було несила, тим паче, що я чув: Ворона почав підкрадатися біля стінки, а потім, здається, у мій бік.

Нерви мої не витримали, я обережно почав кудись іти. А темрява дивилася на мене тисячами пістольних дул. Дуло могло бути в будь-якому місці, я міг налізти на нього просто животом, тим паче, що згубив ворога і навіть не міг сказати, де двері в кімнаті і де яка стіна.

Я спинився, щоб прислухатися до таємного інстинкту. І ось в ту мить, коли я спинився, щось примусило мене з гуркотом кинутися боком на підлогу.

Постріл пролунав просто наді мною, навіть волосся на моїй голові ворухнулося.

А в мене ще були три кулі. На хвилину майнула дика радість, але я пригадав кволу людську шию і опустив пістоль.

— Що там таке? — пролунав голос за дверима. — Стріляв хтось один? Що там, вбито кого, чи що? Стріляйте скоріше, годі вам воду товкти в ступі.

І тоді я підвів руку з пістолем, відвів її убік від того місця, де був у момент третього пострілу Ворона, і натиснув спуск. Треба ж було мені випустити хоч одну кулю.

У відповідь, зовсім несподівано для мене, почувся жалісний стогін і звук від падіння людського тіла.

— Гей, сюди! — крикнув я. — Скоріше! Допоможіть! Я, здається, убив його.

Жовта сліпуча смуга світла навкоси впала на підлогу. Коли люди зайшли до кімнати, я побачив Ворону, який лежав горілиць, витягнутий і нерухомий. Я кинувся до нього, підняв голову. Руки мої натрапили на щось тепле і липке. Обличчя Ворони ще більше пожовкло.

Я не витримав більше, я схопив його за щоки, припав лицем:

— Вороно! Вороно! Прокинься! Прокинься ж!

Дубатовк, похмурий і суворий, виплив звідкілясь, немов з туману. Він заметушився біля лежачого, потім зиркнув мені в очі і зареготав. Мені здалося, що я збожеволів. Я підвівся і, ошалілий, майже непритомний, витягнув з кишені другий пістоль. Мені здалося дуже простим узяти його, піднести до скроні і…

— Не хочу, не хочу я більше!

— Ну, чого ти, хлопче, чого, любий, — почув я голос Дубатовка. — Це ж не ти його образив, він нас із тобою хотів зганьбити. Нічого, за тобою ще два постріли. Ти ба, як тебе корчить! Це все з незвички, від чистих рук та сумлінного серця. Ну… ну… ти ж не вбив його, ні. Він тільки оглушений, як бугай на різниці. Ач, як ти його ловко. Відстрелив шматок вуха та ще й на голові шкіру розпоров. Байдуже, полежить тиждень, відлежиться.

— Не треба мені ваших двох пострілів! Не хочу! — кричав я, як дитинча, і мало не тупав ногами. — Дарую йому ці два постріли!

Ворону підхопили мій секундант і ще якийсь шляхтич, в якого все обличчя складалося з величезного кирпатого носа і неголеної бороди. Вони понесли його кудись.

— Хай бере собі ці два постріли!

Тільки тут я зрозумів, який це жах убити людину! Ліпше, мабуть, здохнути самому. І не тому, що я був такий уже святий. Зовсім інша річ, коли це станеться в сутичці, у бою, в запалі. А тут темна кімната і людина, яка ховається від тебе, як пацюк від фокстер'єра. Я вистрілив з обох пістолів у стіну під стелею, кинув їх на підлогу і пішов.

Коли я зайшов до кімнати, де відбулася сварка, Ворону поклали вже в одному з дальніх покоїв під наглядом родичів Дубатовка, а компанія знову сиділа за столом. Я хотів іти одразу ж — не пустили… Дубатовк посадив мене поруч із собою і сказав:

— Нічого, хлопче. Це від нервів у тебе. Він живий, буде здоровий — чого ще? І він тепер знатиме, як натикатися на справжніх людей. На, випий… Я скажу тобі, що ти справжня людина. Так диявольськи хитро і так мужньо чекати всіх трьох пострілів — це мало хто зробить. І це добре, що ти високородний, ти ж міг вбити його останніми двома кулями — і не зробив цього. Моя хата зараз до останньої хрестовини вдячна тобі.

— І все-таки погано, — сказав один із шляхтичів. — Така витримка, вона не від людини.

Дубатовк хитнув головою:

— Сам винен, свиня. Сам поліз, п'яний дурень. Хто б іще подумав кричати про гроші, крім нього. Ти ж знаєш, що він до неї сватався і отримав гарбуза. Я впевнений, що пан Андрій значно забезпеченіший, ніж Яновська. У нього голова, праця, руки, а в останньої жінки їхнього роду — майорат, на якому треба сидіти, як собаці на сіні, здохнути з голоду на скрині з грішми. І звернувся до всіх:

— Панове, я сподіваюся на шляхетність усіх нас. Мені здається, про те, що сталося, треба мовчати. Це не робить честі Вороні — чорт з ним, він заслуговує каторги, але це не робить честі і вам, і дівчині, ім'я якої чорнив п'яним язиком цей блазень… Ну, а мені й поготів. Один, хто поводив себе, як мужчина, це Білорецький, а він, як справжній мужчина, скромна людина.

Всі погодилися. І гості, видно, уміли тримати язика за зубами, бо в окрузі ніхто й словом не обмовився опісля про цю подію.

Коли я йшов звідти, Дубатовк затримав мене на ґанку.

— Коня тобі дати, Андрусю?

Я умів їздити, але хотів пройтися пішки й очуняти після всього.

— Ну, то дивись.

Я пішов додому вересовою пусткою. Була вже глибока ніч, місяця не було видно за хмарами, але якесь непевне, хворобливо-сіре світло заливало пустку. Часом здригався під поривами вітру сухий верес, часом панувала тиша. Величезні стоячі камені траплялися біля дороги. Похмура це була дорога! Тіні розросталися, перетинали її. Мені трохи хотілося спати, і я вжахнувся від самої думки, що треба йти дорогою, обминаючи парк, біля Велетової прірви. Краще було знову піти пусткою і відшукати потаємний лаз в огорожі.

Я звернув з дороги, майже одразу потрапив у якусь твань, забруднив чоботи, потім вибрався на сухий верес, знову потрапив у грязюку, вперся у довге й вузьке болото. Лаючи себе за те, що зробив великий гак, я узяв ліворуч, ближче до кущів на березі річки (я пам'ятав, що там було сухо, і до того ж річка трохи осушує біля себе вологу місцевість), вибрався швидко на ту саму стежку, якою йшов до Дубатовка, і, опинившись за півверстви від його хати, пішов біля кущів у напрямку Болотяних Ялин. Парк уже вимальовувався верховіттям дерев верстви за півтори попереду, коли якесь незрозуміле почуття спинило мене. Чи чуття мої, загострені цього вечора горілкою і небезпекою, чи якесь незрозуміле шосте чуття виразно сказали мені, що я не сам на рівнині. Що це було, друге, я не знав, але був упевнений, що воно ще далеко. Я прискорив ходу, швидко обминув той виступ драглистого місця, в яке вліз недавно і яке перетинало мені шлях. Вийшло так, що я стояв майже біля кущів, просто переді мною за верству був парк Болотяних Ялин, драглиста улоговина метрів з десять завширшки відділяла мене від того місця, де перебував сорок хвилин тому, де вліз у твань (я згубив ці хвилини, щоб зробити гак). За улоговиною лежала пустка, рівно освітлена все тим самим непевним світлом, а за нею — дорога. Коли обернутися назад, то далеко з правого боку блимав останній вогник у хаті Дубатовка, мирний і рожевий, а ліворуч, так само далеко за пусткою, бовваніли крислаті й величезні верховіття Яновської пущі. Але вона була дуже-дуже далеко, на межі пустки і боліт.

Я стояв і слухав, хоч якесь неспокійне чуття і казало мені, що воно зараз ближче. Я ж не міг повірити в передчуття: повинна була бути якась реальна причина цього душевного стану. Я не міг нічого бачити: легкий туман вкривав рівнину. Я нічого не чув. Що ж це могло бути, звідки цей сигнал? Я ліг на землю, притиснув до неї вухо і через півхвилини відчув якесь рівномірне тремтіння землі. Не скажу, що я дуже смілива людина, інстинкт самозбереження у мене, може, навіть міцніший, ніж в інших, але я завжди був вельми допитливий. Я вирішив чекати і швидко мав винагороду. З боку пущі пусткою рухалася якась темна маса, досить велика і рухлива. Я довго не міг здогадатися, що це таке. Потім я почув дрібне і рівне відлуння копит. Шамотів верес. Потім усе зникло, маса, видно, спустилася в якийсь ярок, а коли з'явилася знову — відлуння стихло. Вона мчала безшумно, немовби пливла в повітрі, наближалася усе ближче й ближче. Потім зробилася більшою, видно, звернула і замість голови показала мені бік. Ще хвилина, і я аж подався вперед. У хвилях блідого прозорого туману чітко вимальовувалися силуети вершників, які мчали шаленим чвалом, аж кінські гриви розвівалися од вітру. Я почав рахувати їх і нарахував двадцять. Двадцять перший скакав попереду. Я ще сумнівався, коли вітер приніс звідкілясь здалеку луну мисливського рога. Холодний сухий мороз пройшов по моїй спині.

Тьмяні тіні вершників бігли від дороги навскоси до драглистої улоговини. Розвівалися од вітру плащі-велеїси, вершники рівно, як ляльки, сиділи в сідлі, і жоден звук не долинав звідти. Саме в цьому мовчанні й було найжахливіше. Якісь світлі плями вирізнялися на цьому туманному тлі. А двадцять перший скакав попереду, не метляючись у сідлі, очі його закривав низько насунутий капелюх з пером, лице було похмуре й бліде, губи стиснуті.

Дикий верес співав під їхніми ногами.

Я допитливо дивився на гострі носи, які стирчали з-під капелюхів, на тонкі, знизу волохаті ноги коней якоїсь невідомої мені породи.

Безшумно скакало по вересу дике полювання короля Стаха, мчали сірі, тьмяні, нахилені наперед постаті.

Я не одразу зрозумів, що вони, блукаючи болотом, натрапили на мій слід і зараз ідуть ним по мою душу. Вони спинилися, все так само безшумно, біля того місця, де я заліз у твань. До них було не менше десяти метрів через драговину, я бачив навіть, що їхні коні — тьмяні коні, вороної і строкатої масті, але не почув жодного звуку, тільки десь біля пущі часом співав приглушений ріг. Я тільки бачив, що один з них, повиснувши в сідлі, подивився на сліди, знову випрямився. Отаман махнув рукою у той бік, куди пішов я, огинаючи улоговину, і полювання помчало. Ще хвилин п'ятнадцять, і воно, обминувши улоговину, повинно було бути тут. Холодна лють вирувала в моєму серці: е, ні, привиди ви чи хто, але я вас зустріну як належить!.. Револьвер, шість набоїв — і подивимося. Я швидко засунув руку в кишеню, і… холодний піт виступив на моєму лобі: револьвера не було. Я тільки тут згадав, що залишив його в шухляді стола в моїй кімнаті.

«Це кінець», — подумав я.

Але чекати кінця, склавши лапки, не в моїй натурі. Через п'ятнадцять хвилин будуть тут. Місцевість нерівна. Подекуди є болотця, які можна перебігти мені, а не вершникам (хоч, може, коли вони привиди, вони перелетять їх у повітрі). Я можу заплутати сліди.

Я скинув чоботи, щоб у перші хвилини не привертати уваги погоні шумом своїх кроків, і пішов, спочатку не поспішаючи, а потім, коли улоговина сховалася, швидше. Я петляв, біг по вересу, ноги мої змокли від роси. Я попрямував спершу вздовж улоговини, а потім круто звернув до Болотяних Ялин кущами. Кілька разів я біг по воді — чи зважати мені було на це? Незабаром я знову добіг до стежки, а коли обернувся, то побачив дике полювання уже на цім боці. Воно з тією самою впертістю рухалося по моїх слідах. Погоня мчала, гриви і плащі маяли в повітрі.

Користуючись тим, що я схований від них кущами, а стежка іде під узвіз, я узяв чоботи в руки і дав по стежці такий клас бігу, якого не давав ніколи досі і, мабуть, ніколи опісля. Я мчав так, що вітер свистів у вухах, пекло в грудях, виїдав очі піт. А тупіт за моєю спиною, хоч і повільно, а наближався. Незабаром мені вже почало здаватися, що я впаду, я й справді двічі спіткнувся, але випростався і біг, біг, біг. Повільно, дуже повільно наближався темний парк, а тупіт лунав усе ближче й ближче.

На моє щастя, прийшло друге дихання, як сказали б зараз. Я біг навпрошки, через канави і ями, оминаючи горби, на яких мене могли помітити. І тупіт лунав то ближче, то далі, то з правого, то з лівого боку. Мені не було часу оглядатися, але один раз я все-таки оглянувся з кущів. Вони, люди дикого полювання, летіли за мною у молочному низькому тумані.

Коні їхні розпростерлися в повітрі, вершники сиділи нерухомо, верес дзвенів під копитами. І над ними, у клаптику чистого неба, горіла самотня гостра зірка.

Напруживши останні сили, я скотився з гори, перетнув широку стежку, стрибнув у канаву і побіг по дну, по воді. Канава наближалася до огорожі. Я вискочив з неї і одним стрибком підлетів до огорожі. Вони були за якихось двадцять сажнів од мене, але трохи забарилися, і це дало мені можливість проскочити у ледь помітну дірку і заховатися в бузку. На стежці було зовсім темно від дерев, і тому, коли вони майже безшумно промчали повз мене, я не зміг роздивитись їх. Але я добре чув, як головний простогнав: «До прірви».

Дике полювання помчало далі, а я сів на землю. Серце моє билося, як овечий хвіст. Але швидко підвівся. Сидіти після бігу не можна. Я добре розумів, що тільки одержав відстрочку. Вони можуть швидше домчати до будинку кружним шляхом, ніж я дійду до нього напрямки. І знову побіг. Ноги мої були збиті до крові, двічі я упав, спіткнувшись об коріння, ялинові лапи стьобали моє обличчя. Громаддя палацу виросло переді мною зовсім несподівано, і водночас я почув тупіт копит десь попереду. Вони знову лунали, вони гриміли так часто, що я шкірою відчував: вони мчали неймовірно швидким чвалом.

Я пішов ва-банк. Я міг сховатися, але в палаці була дівчина, яка зараз, певно, дуже злякалася. Я повинен бути там, там моя зброя. Кількома стрибками я опинився на ґанку і затарабанив у двері.

— Надіє Романівно! Надіє Романівно! Відчиніть!

Кричати не можна було. Вона могла зомліти від жаху. А цокіт копит був уже тут, на цій половині палацу. Я грюкав.

Двері відчинилися раптово. Я вскочив до зали, міцно замкнув двері і хотів було кинутися по зброю, але крізь вічко побачив, що тьмяні коні промчали далі і зникли за поворотом алеї.

Я глянув на Яновську, вона стояла вражена моїм виглядом, глянув у люстро і жахнувся: увесь обдертий, пошарпаний, з кров'ю на руках, із скуйовдженим волоссям стояв і дико дивився на мене мій двійник. Я знову глянув на Яновську: бліда, з мертвим обличчям, вона заплющила очі і спитала:

— Вірите ви тепер у дике полювання короля Стаха?

— Тепер вірю, — похмуро сказав я. — І ви не побоялися відчинити мені двері в таку мить?! Маленьке мужнє серце…

У відповідь вона розридалася.

— Пане Білорецький… пане Андрію… Андрію. Я так боялася, так боялася за вас. Боже… боже… боже! Хоч би взяв ти тільки мене саму!

Руки мої стиснулися в кулаки.

— Пані Надіє! Я не знаю, привиди це чи ні. Привиди не могли бути такими реальними, люди не могли бути такими примарними, палати такою нечистою люттю. Але я клянуся вам, клянуся. За цей ваш жах, за ці ваші сльози вони заплатять мені, заплатять дорогою ціною. Клянуся вам.

Десь далеко завмирало часте відлуння кінських копит.