Дике полювання короля Стаха

Розділ сьомий

Коли ми наступного дня гуляли з нею по алеї, я розповів їй про пригоди минулої ночі. Може, мені й не варто було робити цього, не знаю, але я ніяк не міг позбутися думки, що тут щось нечисте з економкою. Вона не здивувалася, подивилася на мене великими лагідними очима й повільно відповіла:

— Бачите, а я цієї ночі так перехвилювалася за вас, що спершу не спала, а потім заснула так міцно, що навіть нічого не чула. Не варто вставати вам уночі, пане Білорецький. Коли що-небудь станеться, я собі цього не подарую… А щодо економки ви помиляєтесь. Власне кажучи, вона може ходити всюди, я не дотримуюсь давніх правил, що економка може приходити на другий поверх тільки тоді, коли її кличуть. Тут найжахливіше не вона, а Блакитна Жінка. Знову вона з'явилася. Неодмінно станеться щось погане. — І з суворою мужністю додала: — Скоріше за все це буде смерть. І я маю всі підстави думати, що помру я.

Ми сиділи в старій альтанці, розміщеній глибоко в чагарнику. Каміння від старості все обросло мохом, який після останніх дощів молодо зазеленів. Посеред альтанки стояла мармурова дівчина з відбитим вухом, і по обличчю її повз слимак. Яновська подивилася на неї і сумно посміхнулася:

— Отак і ми. Мерзенність запустіння — наше життя. Ви казали, що не зовсім вірите, що це привиди. Я з вами не згоджуюся. Але хоч би й так — що міняється? Чи не все одно, від чого мучитися, коли мучитися треба, треба покутувати гріхи.

— Ви їх спокутували двома роками, — почав я.

Але вона не слухала мене.

— Люди гризуться, як павуки в слоїку. Шляхта вимирає. Колись ми були міцні, мов камінь, а тепер ми… знаєте, коли розколоти камінь із старого будинку, в ньому будуть слимаки. Невідомо, чим вони там живляться, але варто стукнути об такий камінь, як він розпадеться. Так і ми. І нехай стукають скоріше.

— І не шкода вам цієї краси? — повів я рукою довкола себе.

— Ні, тільки б скоріше. Я взагалі давно готова зникнути разом з цим гніздом і не шкодувала б ні його, ні себе. Але з якогось часу я зауважила, що мені стає трошки шкода життя. Напевне, воно не така погана річ, як я думала. Напевне, і в ньому є сонце, друзі, кучеряві дерева, сміливість і вірність…

— Це дуже добре, що ви так думаєте.

— Ні, це дуже погано. У сто разів гірше помирати, люблячи життя, ніж так, як я гадала померти раніше. Раніше жах був звичайним станом моєї душі, тепер він перетворюється у щось таке, чому нема наймення, чого я не бажаю. І все тому, що я почала трішки вірити людям. Не треба цієї віри, не треба цієї надії. Краще так, як раніше. Це і спокійніше.

Ми помовчали, вона нахилила собі на коліна жовту напівопалу кленову гілку і гладила її.

— Люди не завжди кажуть неправду. Я дуже вдячна вам, пане Білорецький, за це. Ви повинні мені пробачити, я чула вашу розмову з Світиловичем, чистою, доброю душею, єдиною, окрім вас та, може, ще дядька, людиною у цій окрузі. Дякую за те, що не всюди на землі люди з плоскими головами, товстим черепом і чавунним мозком.

— До речі, про Дубатовка. Як ви вважаєте, чи не повинен я відкритися йому, щоб спільно взятися за викриття цього паскудства.

Вії її здригнулися.

— Не треба. Ця людина триста разів довела відданість і вірність нашому дому, він добра людина, він не дав Горобурді подати на погашення наш вексель ще за життя батька і зробив це не зовсім дозволеним шляхом: викликав його на дуель і сказав, що всі його родичі викликатимуть Горобурду доти, доки справа не закінчиться для нього погано. От саме тому я і не хочу, щоб він втручався. Він занадто запальний, дядечко.

Очі її, променисті й тихі, раптом заблищали.

— Пане Білорецький, я давно хотіла вам сказати щось. Після учорашньої нашої розмови, коли ви клялися, я зрозуміла, що чекати не можна. Ви повинні залишити Болотяні Ялини, залишити сьогодні, найпізніше завтра, і їхати до міста. Годі. Відспівали скрипки. У свої права вступає смерть. Вам нема чого робити тут. Їдьте. Залиште цей забруднений століттями дім, гнилих людей, їхні злочинства тому, що їм пасує: ночі, дощу. Ви занадто живий для цього, і ви чужий.

— Надіє Романівно! — закричав я. — Що ви кажете! Мене вже називали тут чужинцем. Чи міг я чекати, що і з ваших вуст долетить до мене те саме жорстоке слово? Чим я заслужив його?

— Нічим, — сухо сказала вона. — Але пізно. Усе на світі пізно приходить. Ви занадто живий. Ідіть до свого народу, до тих, хто живе, голодує і сміється. Ідіть перемагати. А мертвим залиште могили…

Я розізлився до нестями:

— А ви не мій народ? А ці люди, залякані й голодні, це не мій народ? А Світилович, якому я повинен буду зрадити, це не мій народ? А ці прокляті богом болота, де чиниться мерзота, це не моя земля? А діти, які плачуть уночі, почувши відлуння копит дикого полювання, які тремтять від страху все життя, це не діти моїх братів? Як ви сміли навіть пропонувати мені таке?!

Вона ламала руки.

— Пане Білорецький… Невже ви не розумієте, що пізно пробуджувати до життя цю місцевість і мене? Ми стомилися сподіватися, не будіть нашої надії. Пізно! Пізно! Невже ви не розумієте, що ви один, що ви нічого не зробите, що загибель ваша — це буде жахливо, це буде непоправно! Я не подарую собі цього. О, якби ви знали, які це жахливі примари, які ненажерні до чужої крові!

— Надіє Романівно, — сказав я холодно, — ваш будинок — міцна фортеця. Але коли ви проганяєте мене, я піду в менш надійну, але не залишу цієї місцевості. Тепер треба або померти, або перемогти. Померти — коли це примари. Перемогти — коли це люди. Я не поїду звідси, не поїду нізащо на світі. Якщо я заважаю вам — інша річ. Але якщо ваше прохання викликане тільки тим, що ви боїтеся за мене, не хочете ризикувати моєю шкурою, — я залишаюсь, (рештою, це моя шкура, і я маю повне право користуватися нею, як сам захочу. Розумієте?

Вона подивилася на мене розгублено, зі сльозами на пчах.

— Як ви тільки могли подумати, що я не хочу бачити нас у цьому домі?! Як ви могли подумати? Ви мужня людина. Мені спокійно з вами. Мені, нарешті, добре з вами, навіть коли ви такий грубий, як зараз були. Шляхтич так не сказав би. Вони такі ґречні, витончені, так ховають свої думки. Мені так набридло це. Я хочу бачити вас у цьому домі, я тільки не хочу бачити вас таким, як учора, або…

— Або вбитим, — підхопив я. — Не хвилюйтеся. Більше ви мене таким не побачите. Зброя зі мною. І зараз не я від них, а вони од мене тікатимуть, якщо хоч крапля крові в їхніх безтілесних жилах.

Вона встала і пішла з альтанки. Біля самого виходу постояла хвилинку спиною до мене, повернулася і, дивлячись униз, сказала:

— Я не хотіла б, щоб ви ризикували життям. Дуже б не хотіла. Але після вашої відповіді я думаю про вас у сто разів краще. Тільки дуже стережіться, Білорецький. Не забувайте ніде зброї. Я… дуже рада, що ви не послухали мене, не вирішили їхати… Я згодна з вами, що людям треба допомогти. Моя безпека — дурниці, але інші люди — усе. Вони, може, тут більш варті щастя, ніж ті, на сонячних рівнинах, бо вони більше мучилися, чекаючи його. І я згодна з вами: їм треба допомогти.

Вона пішла, а я ще довго сидів і думав про неї. Я був вражений, зустрівши в цьому болоті таке благородство і красу душі.

Ви знаєте, як підносить і зміцнює людину усвідомлення того, що на неї хтось покладається, як на кам'яну гору. Але я, очевидно, погано знав себе, бо наступна ніч належить до найжахливіших і найнеприємніших спогадів мого життя. Років десять опісля я, пригадавши її, ревів і стогнав від ганьби, і дружина запитувала мене, що зі мною сталося. І я ніколи, аж до сьогоднішнього дня, не розповідав про цю ніч і мої думки нікому.

Може, і вам би не розповів, але мені спало на думку, що не так важливі ганебні думки, як те, чи змогла людина їх перемогти, чи не приходили вони до неї опісля. І я вирішив розповісти вам це для науки.

Надвечір до мене прийшов Світилович. У господині боліла голова, і вона ще до його появи зачинилася у своїй кімнаті. Ми розмовляли перед каміном удвох, і я розповів йому про події минулого вечора. Вираз непорозуміння відбився на обличчі Світиловича, і я спитав, що його так дивує.

— Нічого, — відповів він. — Економка — це дурниці. Може, вона просто краде в господині з її мізерних пожитків, може, ще щось. Я давно знаю цю бабу: досить скупувата й дурна як ступа. Її мозок заплив жиром, і на злочин вона не здатна, хоч простежити за нею, здається, слід. Блакитна Жінка також нісенітниця. Наступного разу, коли побачите її, стрельніть у той бік. Я не боюся привидів-жінок. А ось ви краще відгадайте, чому я так здивувався, почувши про вчорашнє дике полювання.

— Н-не знаю.

— Ну, а скажіть, чи не було у вас ніяких підозр щодо Ворони? Скажімо так. Ворона сватається до Яновської, отримує гарбуза і потім, щоб віддячити, починає викидати колінця з диким полюванням. Ви не чули про сватання? Так, так ще два роки тому, за життя Романа, він пропонував тоді цьому, тоді ще дитинчаті, руку й серце. Тому і на вас злиться, тому і сварки шукав, а коли не вийшло — вирішив прибрати вас з дороги. Я тільки думав, що це буде трохи пізніше.

Я замислився.

— Признаюсь вам, що в мене такі думки були. Можливо, я навіть дав би їм волю, якби не знав, що Ворона лежить поранений.

— То якраз дурниці. Одразу майже після того, як ви пішли, він з'явився біля столу, зелений і похмурий, але майже тверезий. Кровопускання допомогло. Він був обмотаний бинтом, як головка капусти, лише ніс і очі виглядали. Дубатовк йому: «Що, хлопче, соромно, напився, як свиня, мене на дуель викликав, а наскочив на чоловіка, який дав тобі чосу?» Ворона спробував усміхнутися, але від слабості хитнувся: «Сам бачу, дядьку, що я дурень. І Білорецький так мене провчив, що я більше ніколи не лізтиму до людей». Дубатовк тільки головою похитав: «Ось що горілочка, міць божа, з йолопами робить». А Ворона йому: «Я думаю, треба в нього пробачення попросити. Незручно. Все одно — ніби покликали в гості і спробували вистьобати». Потім подумав. «Ні, — каже, — пробачення не проситиму, серджуся трохи. І, зрештою, він дістав задоволення». І я вам скажу ще, він сидів з нами, а ми пили до самого світанку. Дубатовк так напився, що почав уявляти себе християнським мучеником за часів Нерона, і все намагався покласти руки в миску з паленкою. Цей ваш секундант, бовдур років під сорок, усе плакав і кричав: «Матінко, прийди сюди, погладь мене по голівці. Кривдять твого сина, не дають йому більше горілки». Чоловіка зо три так і заснули під столом. Ніхто з них не виходив ані на хвилинку, так що до дикого полювання ні Ворона, ні Дубатовк відношення не мають.

— А ви що, і Дубатовка запідозрювали?

— А чому ні? — жорстко сказав Світилович. — Я нікому нині не довіряю. Йдеться про Надію Романівну. Чого ж я Дубатовка звідси, з підозрілих, викидатиму? З якої речі? Що добрий він? Ого, як людина прикинутися може! Я і сам… учора навіть не підходив до вас під час дуелі, щоб не підозрівали, якщо вони злочинці. І зараз не підходитиму, не треба. Я і вас підозрював: раптом… та потім схаменувся. Відомий етнограф іде в бандити! Ха! Так і Дубатовк міг ягнятком прикинутися. А головне, не сподобався мені отой його подарунок, портрет Романа Старого. Немовби навмисне, щоб дівчину з колії вибити.

— А що, — схаменувся я, — справді підозріло… Вона тепер навіть біля каміна боїться сидіти.

— Отож-бо, — пригнічено сказав Світилович. — Отже, не він король Стах. Подарунок цей якраз на його користь говорить. І вчорашня подія.

— Слухайте, — сказав я. — А чому б не припустити, що король Стах — це ви. Ви ж пішли вчора пізніше за мене, ви до мене без ніяких підстав ревнуєте. Ви, може, мені просто очі замилюєте, а насправді, тільки-но я вийшов, а ви: «На коні, хлопці!»

Я ні хвилини не думав так, але мені не сподобалося, що довірливий, щирий хлопець сьогодні тримає себе, як недовірливий дід.

Світилович дивився на мене, як очманілий, кліпнув разів зо два очима й раптом зареготав, одразу перетворившись на доброго, чистого юнака.

— Отож-бо, — відповів я його тоном. — Не зводьте даремно наклепу на старих, як Дубатовк. Образити людину недовго.

— Та я і не думав зараз про нього, — усе ще регочучи, відказував він. — Я вам казав, вони були зі мною. Коли почало світати, Вороні стало дуже погано, пішла знову кров, почав марити. Послали одного за дідом-знахарем, потім навіть лікаря привезли, не полінувалися у повіт поїхати. Приїхав він зовсім недавно й наказав Вороні тиждень бути в ліжку. Сказали, що рану отримав випадково.

— Ну, а хто б ще міг бути?

Ми перебрали всіх довкола, але ні на кому не зупинилися. Думали про Бермана навіть і хоч розуміли, що він — теля, вирішили написати листа до знайомих Світиловича в губернське місто й довідатися, як він там жив раніше і що він за людина. Це було потрібно тому, що він був один з людей округи Яновської, про якого ми нічого не знали. Ми думали й так і сяк, але ні до чого не могли додуматися.

— Хто найбагатший в околицях Болотяних Ялин? — спитав я.

Світилович подумав:

— Яновська, здається… Хоч багатство її мертве. Потім іде Горович (він не живе тут), потім пан Горобурда, — до речі, головний спадкоємець Яновської у тому випадку, якби вона померла тепер. Потім іде, мабуть, Дубатовк. Землі в нього мало, господарство й будинок, самі бачите, бідні, але, видно, є приховані гроші, бо в нього завжди їдять і п'ють гості. Решта — дрібнота.

— Ви кажете — Горобурда спадкоємець Яновської. Чому він, а не ви, її родич?

— Я ж вам казав, батько сам відмовився від права на спадщину. Небезпечно, маєток не дає доходу, на ньому висять якісь векселі, як кажуть.

— А ви не думаєте, що Горобурда…

— Гм. А яка йому вигода злочинством заробляти те, що все одно може належати йому. Скажімо, Яновська вийде заміж — вексель у нього, коли це не байка. Та він і боягуз, яких мало.

— Так, — задумався я. — Тоді підемо іншим шляхом. І ось яким: треба довідатися, хто виманив того вечора Романа з дому. Що ми знаємо? Що дитина була в якихось Кульшів? А може, Роман зовсім не по неї поїхав? Я ж це знаю зі слів Бермана. Запитаю у Кульшів. А ви наведіть довідки про життя Бермана в губернському місті.

Я повів його до дороги і повертався вже у присмерку алеєю. Бридко й неприємно було в мене на душі. Алея, власне, давно вже перетворилася на стежку і в одному місці огинала величезний, як дерево, круглий кущ бузку. Мокре, серцеподібне листя, ще зовсім зелене, тьмяно блищало, а з нього падали прозорі краплини, і кущ плакав.

Я обминув його і відійшов кроків на десять, коли раптом щось сухо ляснуло ззаду. Я відчув пекучий біль у плечі.

Соромно сказати, але в мене одразу затрусилися жижки. «Ось воно, — подумав я, — зараз пальнуть ще раз». Треба було стрельнути просто в бузок чи навіть просто кинутися бігти — усе було б розумніше за те, що я зробив. А я, з великого переляку, повернувся і кинувся бігти просто на кущ, грудьми на кулі. І тут я почув, що в чагарнику щось затріщало, хтось кинувся тікати. Я гнався за ним, мов шалений, і тільки здивувався, чому він не стріляє. А він, видно, діяв також інстинктивно: утікав чимдуж і так швидко, що тріск стих, а я так і не побачив його.

Тоді я повернувся і пішов додому. Я ішов і майже ревів од кривди. У кімнаті я оглянув рану: дурниця, подряпина верхнього плечевого м'яза. Але за що? За що? З пісні слова не викинеш, напевне, після потрясінь останніх днів сталося у мене загальне зрушення нервів, бо я години зо дві буквально корчився від жаху на своєму ліжку. Ніколи б я не подумав, що людина може бути таким мізерним слимаком. Я мало не плакав.

Пригадалося попередження, кроки в коридорі, жахливе обличчя у вікні, Блакитна Жінка, біг по вересових пустках, цей постріл у спину…

Уб'ють, неодмінно вб'ють. Мені здавалося, що темрява дивиться на мене невидимими очима якоїсь потвори, що ось хтось підкрадеться зараз і схопить. Соромно сказати, але я накинув ковдру на голову, щоб не схопили з боку подушки, немовби ковдра могла захистити. І мимоволі невідомо звідки з'явилася підленька думка: «Треба втікати. Їм легко на мене звірятися. Нехай самі розбираються з цими огидами і цим «полюванням». Збожеволію, коли ще тиждень побуду тут».

Ніякі моральні критерії не допомагали, я тремтів, мов осиковий лист, а коли заснув, то був такий виснажений, немовби цілий вік тягав каміння. Напевне, коли б пролунали кроки Малого Чоловіка, я б заліз того вечора під ліжко, але його, на щастя, не було.

Ранок надав мені мужності, я був напрочуд спокійний.

Я вирішив того дня піти до Бермана, тим паче, що господиня ще хворіла. За будинком стояли величезні, вищі за людину, уже прив'ялі лопухи. Через них я добрався до ганку й постукав у двері. Мені не відповіли, я потягнув двері на себе, і вони відчинилися. Невеличкий передпокій був порожній, висіло тільки Берманове пальто. Я кашлянув. Щось зашаруділо в кімнаті. Я постукав — Берманів голос сказав переривисто:

— Х-то? Заходь-те.

Я ввійшов. Берман підвівся з-за столу, тим самим жестом запинаючи халат на грудях. Лице його аж пополотніло.

— День добрий, пане Берман.

— С-сідайте, сідайте, будь ласка, — він заметушився так, що мені стало незручно.

«Чого я приплентався до нього? Людина любить самоту. Ти ба, як злякався…» А Берман уже відійшов.

— Сідайте, сідайте, вельмиповажаний, сідайте, шановний пане.

Я подивився на стілець і побачив на ньому миску з якоюсь недоїденою стравою і десертну ложку. Берман хутко вхопив її.

— Пробачте, вирішив вгамувати свій, так би мовити, апетит.

— Будь ласка, їжте, — сказав я.

— Що ви, що ви!.. Їсти в присутності ґречного пана… Я не можу.

Губи порцелянової ляльки улесливо кривилися.

— Ви не зауважили, мосьпане, яке це неприємне видовище, коли людина їсть? О, це жахливо! Вона тупо плямкає, чавкає і нагадує якусь худобу. В усіх людей так виразно проявляється схожість з яким-небудь звіром. Той їсть, наче лев, той чавкає, як, пробачте, та тварина, котру пас блудний син. Ні, пане-добродію, я ніколи не їм на людях.

Я сів. Кімната була дуже скромно умебльована. Залізне ліжко, яке нагадувало гільйотину, стіл, два стільці, ще стіл, увесь завалений книжками й паперами. Тільки скатертина на столі була незвичайна, дуже важка, синя із золотом. Звисала вона до самої підлоги.

— Що, дивуєтеся? О, мосьпане, це єдине, що лишилося з колишніх речей.

— Пане Берман…

— Я слухаю вас, пане.

Він сів, схиливши лялькову голову, широко розплющивши сірі великі очі й підвівши брови.

— Я хочу запитати. У вас інших планів будинку нема?

— М-м… ні… Є ще один, зроблений років тридцять тому, але там просто сказано, що він перемальований з того, який я вам дав, і позначені тільки нові перегородки. Ось він, будь ласка.

Я подивився на план. Берман мав рацію.

— А скажіть, чи нема якогось замаскованого помешкання на другому поверсі, біля порожньої кімнати з шафою?

Берман задумався.

— Не знаю, мосьпане, не знаю, ваша мость… Десь там має бути секретний, особистий архів Яновських, але де він — не знаю. Н-не знаю.

Пальці його так і бігали по скатертині, вистукуючи якийсь незрозумілий марш.

Я підвівся, подякував господареві й вийшов.

«І чого він так перелякався? — подумалося мені. — Пальці бігають, обличчя біле! У, холостяк чортів, людей почав боятися…»

І однак якась думка свердлила мій мозок.

«Чому? Чому? Ні, щось тут не чисте. І чомусь крутиться у голові слово «руки». Руки. Руки. До чого тут руки? Щось має у цьому слові ховатися, коли воно так лізе з підсвідомості».

Я виходив від нього з твердою думкою, що тут треба пильнувати. Не подобався мені цей ляльковий чоловічок, і особливо пальці, у два рази довші за нормальні, які вигиналися на столі, мов гадюки.