Дике полювання короля Стаха

Розділ перший

Я їхав із губернського міста М. у найглухіший куток губернії найманою підводою. Моя експедиція наближалася до кінця. Зоставалося ще якихось тижнів зо два ночувати в клунях або просто на возі під зорями, пити з криниць воду, від якої зводить щелепи, слухати протяжні, як білоруське горе, пісні молодиць на призьбах. А горя тоді в нас вистачало: наближалися до кінця прокляті вісімдесяті роки.

Не думайте, однак, що ми в той час тільки те й робили, що кричали і запитували селянина: «Чому біжиш, мужичок?» і «Чи прокинешся ти, сповнений сил?».

Це прийшло пізніше — справжні страждання за народ. Людина, як відомо, найсумлінніша до двадцяти п'яти років, у цей час вона органічно не терпить несправедливості, але молодь занадто прислуховується до себе, їй цікаво дивитися, як новими думками і почуттями (вона впевнена, що такого не думав і не відчував ніхто) вруниться душа.

І тільки потім приходять безсонні ночі над клаптиком газети, на якому надруковано такими самими літерами, як і все, що сьогодні взяли на шибеницю трьох, зрозуміло, трьох, живих і веселих. Потім приходить і бажання офірувати собою. Усі ми, і я в тому числі, пройшли через це.

Але в той час я в глибині душі (хоч і вважався «червоним») був переконаний, що не тільки з шибениць ростуть на землі ліси і не тільки стогін відчувається у наших піснях.

Для мене в той час було значно важливішим зрозуміти, хто я, яким богам повинен молитися. Прізвище моє було, як казали в ті часи, «польське» — хоч я й досі не знаю, що в ньому такого мазовецького було, — у гімназії (а це було тоді, коли ще не забувся чорної пам'яті попечитель Корнілов, сподвижник Муравйова) називали нас, зважаючи на мову батьків, «найстародавнішою паростю російського племені, чистокровними, істинно російськими людьми». Он як, навіть більш російськими, ніж самі росіяни. Проповідували б нам таку теорію до початку цього століття — обов'язково б Білорусія переплюнула Німеччину, а білоруси стали б першими ґвалтівниками на землі й пішли б відвойовувати в росіян, які не справжні росіяни, життєвий простір, особливо ще коли б добрий божечко дав нам роги.

Я тоді шукав свій народ і починав розуміти, як багато хто в той час, що він тут, поруч, тільки за два століття з нашої інтелігенції добре вибили це розуміння. Тому й працю я обрав собі незвичайну — пізнання цього народу.

Я закінчив після гімназії університет і став ученим-фольклористом. Справа ця в той час тільки започатковувалася і вважалася серед можновладців небезпечною для існуючого ладу.

Але повсюди — і тільки це полегшувало мою справу — я зустрічав увагу й допомогу. І в особі малописьменного волосного писаря, який опісля надсилав мені записи казок, і в особі сільського вчителя, що тремтів за свій хліб, і (мій народ жив!) навіть в особі одного губернатора, надзвичайно доброї людини, справжньої білої ворони; він дав мені, рекомендаційного листа, в якому наказував під загрозою суворих заходів надавати мені всіляку допомогу.

Дякую вам, прості білоруські люди! Навіть тепер ще я молюся на вас. Що й казати про ті роки…

Поступово я зрозумів, хто я. Що змусило мене це зробити?

Може, теплі вогні сіл, назви яких і досі якимось теплим болем входять у моє серце: Липове, Сорок Татар, Березова Воля, урочище Розбитий Ріг, Діброва, Вивірки?

А може, нічліг у лузі, коли діти оповідають казки і дрімота крадеться до тебе крізь кожух разом із холодом? Чи луговий дух молодого сіна і зорі крізь драну стріху клуні?

Або навіть і не вони, а просто соснова глиця у чайнику, курні, чорні хати, де жінки в запасках прядуть і співають нескінченну пісню, схожу на стогін.

Це було — моє. За два роки я обійшов і проїхав Мінську, Могильовську, Вітебську, частину Віденської губернії. І повсюди я бачив горе народне, бачив замурзаних дітей, бачив сліпих жебраків, бачив горе мого народу, дорожчого за який — я тепер знаю це — у мене не було нічого на світі.

Тоді тут був етнографічний рай, хоч казка, а особливо легенда, як найнетривкіші продукти народної фантазії, почали забиратися далі й далі, у глухі закутки.

Я побував і там, у мене були молоді ноги і молода жадоба. І чого тільки мені не доводилося бачити!

Бачив я церемонію із заломом, кропив'яні святки, гулянку в забутого навіть тоді «ящура». Але найбільше я бачив останню картоплю у мисці, чорний, як земля, хліб, сонне «а-а-а» над колискою, великі виплакані очі жінок.

Це була візантійська Білорусь!

Це був край мисливців і номадів, чорних смолокурень, тихого, такого приємного здалеку, дзвону позабутих церковок над драговиною, край лірників і темряви.

Тоді якраз наближався до кінця довгий і болючий процес вимирання нашої шляхти. Ця смерть, це гниття живцем тяглося довго, майже два століття.

І якщо у вісімнадцятому шляхта помирала буйно, з дуелями, помирала на соломі, промантачивши мільйон, якщо на початку дев'ятнадцятого помирання її ще було оповите тихим смутком позабутих палаців у березових гаях, то за моїх часів це було вже не поетично і зовсім не сумно, а бридко, іноді навіть жахливо в наготі своїй.

Це було помирання байбаків, як позалазили в свої нори, помирання жебраків, предки яких відмічені в Городельських привілеях, а самі вони, хоча й жили в багатих напівзруйнованих палацах, носили мало не кожухи, хоч їхній гонор був безмежний.

Це було здичавіння без просвітку: бридкі, часом криваві вчинки, причину яких можна було шукати тільки на дні їхніх, близько або занадто далеко одне від одного посаджених очей, очей нелюдів, дегенератів.

Топили грубки, викладені голландськими кахлями, уламками потрощених безцінних білоруських меблів сімнадцятого століття, сиділи, як павуки, у своїх холодних покоях, вдивляючись у навколишню темряву крізь вікно, по шибках якого стікали навскіс флотилії крапель.

Такою була та доба, коли я їхав в експедицію у глухий Н-ський повіт губернії. Я обрав поганий час для поїздок Влітку, звісно, фольклористові добре: тепло, довкола чудові краєвиди. Але за своїми наслідками наша праця найкраща в глухі осінні або зимові дні.

Тоді відбуваються ігрища з їхніми піснями, досвітки з нескінченними історіями, а пізніше — селянські весілля. Це наш золотий час.

Але мені випало поїхати тільки на початку серпня, коли не до казок і тільки тягуче наше «жнива» лунає над нивами. Я проїздив серпень, вересень, частину жовтня і мав зачепити тільки два тижні, самий початок глухої осені, коли я міг сподіватися на щось варте уваги. Опісля на мене чекали в губернії невідкладні справи.

Набуток мій був зовеш мізерний, і тому я був злий, як той піп, який прийшов на похорон і раптом помітив, що покійник воскрес. Мене мучила давня, застаріла хандра, яка ворушилася тоді на дні кожної білоруської душі: зневіра в цінності своєї справи, безсилля, глухий біль — основні прикмети лихоліття, те, що, як сказав хтось із польських поетів, з'являється від настійної загрози, що хтось у голубому побачить тебе і мило скаже: — Прошу до жандармерії!

Особливо мало було в мене стародавніх легенд, а саме на них я й полював. Ви, мабуть, знаєте, що всі легенди можна поділити на дві великі групи. Перші живуть повсюди, серед більшості народу. У білоруському фольклорі це легенди про вужеву королеву, про бурштиновий палац, переважна частина релігійних легенд.

А інші, мов ланцюгами, прикуті до якоїсь однієї місцевості, повіту, навіть села. Їх пов'язують із дивовижною скелею на березі озера, з назвою села або урочища, тільки з однією, ось цією печерою. Відомо, що такі легенди, пов'язані з невеликою кількістю людей, вимирають скоріше, хоча вони часом значно поетичніші, ніж загальновідомі, і, коли їх надрукують, мають велику популярність.

Так, наприклад, вийшла на люди легенда про Машеку. Я полював саме на другу групу легенд. Мені треба було поспішати: легенда і казка вимирають.

Не знаю, як іншим фольклористам, але мені завжди було важко передчасно їхати з якої-небудь місцевості. Мені все здавалося, що за зиму, яку я пробуду в місті, тут помре якась бабуся, яка одна, розумієте, одна знає нині чарівну давню оповідь. І ця оповідь помре з нею, і ніхто, ніхто її не почує, а я і мій народ залишимося обікраденими.

Тому нікого не здивують моя злість і хандра.

Я був у такому настрої, коли один мій знайомий порадив мені поїхати в Н-ський повіт, місцевість, яка навіть у той час вважалася глухою.

Чи думав він, що я там ледве не збожеволію від жаху, відкрию у собі чоловічу мужність і знайду… Але не будемо забігати наперед.

Збирався я недовго, упакував невеликий чемодан, найняв підводу і хутко залишив «столицю» цього порівняно цивілізованого повіту, щоб зректися усякої цивілізації, переїхавши до сусіднього лісового і болотяного повіту, який територією мало чим поступався перед якою-небудь державою на кшталт Люксембургу.

Спершу обабіч дороги тяглися ще ниви з розкиданими тут і там дичками, схожими на дуби. Траплялися села з цілими колоніями чорногузів, але потім родючі поля закінчилися і потяглися нескінченні ліси. Дерева стояли як колони, глиця на дорозі глушила стук коліс. У лісових ярах пахло пріллю і цвіллю, раз у раз зривалися з-під самих кінських копит зграї тетеруків, тут і там визирали з-під глиці й вересу червоні або почорнілі від старості брилі симпатичних гладких боровиків.

Двічі ми ночували в лісових глухих сторожках і раділи, коли бачили крізь нічну темряву кволі вогники їхніх сліпих вікон.

Ніч, плаче дитинча, яке кусають прусаки, коні надворі тривожаться чогось — напевне, близько проходить ведмідь; над верхівками дерев, над лісовим океаном — рясний зоряний дощ.

У хаті не продихнути, дівчинка люляє ногою колиску. Давня, як світ, мелодія: «А-а-а…»

О, яка жахлива, яка вічна і незмірна твоя туга, Білорусь! Ніч. Зорі. Первісний морок лісів.

І все-таки навіть це було Італією порівняно з тим, що ми побачили через два дні.

Ліс почав зникати, рідшати, і незабаром перед нашими очима постала безмежна рівнина.

Це не була звичайна рівнина, на якій котять руді хвилі наші жита, це була навіть не драговина — драговина все-таки не така одноманітна: там є трава, жалюгідні скарлючені деревця, там може блиснути озерце. Ні, це був найжахливіший, найбезнадійніший із наших краєвидів: торфяні болота.

Треба бути людиноненависником, щоб вигадати таку місцевість, і уявлення про неї може з'явитися тільки в печерному мозку злісного ідіота. Але це не було вигадкою, ось вона лежала перед нами…

Неосяжна рівнина, рівна, як стіл, була коричневого, навіть бурого кольору, безнадійно рівна, нудна, похмура.

Часом траплялися на ній величезні купи нагромадженого каміння, інколи бурий конус — якийсь покривджений богом чоловік вибирав торф невідомо для чого, — часом самотньо дивилася на дорогу одним віконцем хатка з високим комином і довкола неї — ані деревця. І навіть ліс, який тягнувся за цією рівниною, здавався похмурішим, ніж насправді.

Через якусь годину почали й на цій рівнині траплятися острівці лісу, чорного, у моху й павутинні, тільки подекуди рівного, а більш за все скарлюченого, як на малюнках до страшної казки.

Але ці переліски з'являлися й зникали, і знову тяглася рівнина — рівна, бура рівнина.

Я ладен був заридати вголос від кривди.

І погода, як на те, почала псуватися: низькі чорні хмари повзли нам назустріч; то тут, то там з них звисали навскіс до землі свинцеві смуги дощу. Жодної пташки-посмітюхи не траплялося нам на дорозі, а це була погана прикмета: мав піти затяжний нічний дощ.

Я хотів було звернути до першої ж із хаток, але й вони більше не траплялися. Поминаючи лихом мого знайомого, я сказав фурманові, щоб він їхав швидше, і щільніше закутався у плащ.

А хмари накипали, чорні, низькі, дощові; над рівниною тягнувся присмерк, такий незатишний і холодний, що мурашки повзли по тілу. Десь сяйнула несмілива осіння блискавка.

Я тільки встиг відзначити неспокійною думкою, що це занадто пізно для грози, як на мене, на коней, на фурмана звалився океан холодної води.

Хтось кинув рівнину в пазурі ночі й дощу.

І ніч ця була чорна, як сажа, я не бачив навіть своїх пальців і тільки з поштурхування воза здогадувався, що ми ще їдемо. Фурман також, видно, нічого не бачив і цілком поклався на інстинкт коней.

Не знаю, чи справді був у них якийсь інстинкт, але незабаром віз наш почало кидати з вибоїни у вибоїну, з ями на якийсь бугор і знову в яму.

Шматки грязюки і якоїсь твані летіли у віз, на плащ, мені в обличчя, але я швидко освоївся з цим і молився тільки про те, щоб не заїхати в якусь прірву: найжахливіші твані трапляються саме серед таких боліт — проковтне і віз, і коней, і людей, і вранці ніхто навіть і не здогадається, що тут хтось був, що тут дві хвилини кричала людська істота, поки бура каша не налізла в рот, що зараз ця істота лежить, разом з кіньми, на три сажні нижче поверхні клятого місця.

Щось ревнуло зліва: довгий, протяжний нелюдський крик. Коні шарпонули воза — я ледь не випав — і помчали кудись, видно, навпрошки болотом. Потім щось тріснуло, і задні колеса посунулися вниз. Відчуваючи, що під ноги мені тече щось мокре, я смикнув за плече фурмана. Той з якоюсь байдужістю сказав:

— Гинемо, пане. Тут і капець.

Але мені не хотілося помирати. Я схопив руку фурмана, розщепив йому пальці і, вихопивши батіг, почав стьобати по тому місці в темряві, де повинні були бути коні.

Хтось несамовито закричав таким голосом, що коні, видно, схарапудившись, шалено смикнули воза, він затремтів увесь, немовби також намагався вирватися, потім щось голосно цмокнуло під колесами.

Віз нахилився, затрясся ще дужче, заіржала кобила. І щось сталося. Віз знову покотився і скоро загуркотів по чомусь твердому. Тільки тут я зрозумів, що несамовито кричав не хтось інший, а я. Мені стало соромно.

Я вже хотів було попросити фурмана, щоб він зупинив коней на цьому відносно твердому місці, щоб перечекати ніч, але тут дощ неначе стих, і водночас щось мокре і колюче хльоснуло мене по обличчю. «Ялинова лапа, — відзначив я, — отже, це ліс. Коні зупиняться самі».

Але минув час, лапи ще разів зо два торкалися моєї голови, а віз не стрибав по корінню, котився рівно й гладко. І коні жодного разу не зупинилися.

Отже, це була лісова дорога.

Я вирішив, що вона має кудись довести нас, і віддався на волю долі. І справді, минуло, може, хвилин тридцять, і попереду замерехтів теплий живий вогник, такий рожевий І привабливий серед цієї затхлої і мокрої темряви.

Через деякий час можна було побачити, що це не хата лісника і не будка смолокура, як я подумав був спершу, а якась велика споруда, занадто велика навіть для міського будинку. Перед нею — клумба, довкола мокрі шати дерев, чорне жерло ялинової алеї, звідки ми виїхали.

Ґанок був під якимсь високим козирком, на дверях висіло важке бронзове кільце.

Спершу я, потім фурман, опісля знову я грюкали цим кільцем у двері. Грюкали несміливо, грюкали трошки дужче, били кільцем з розмаху, зупинялися, гукали, потім гатили ногами — хоч би хто обізвався.

Нарешті за дверима заходили, невпевнено, несміливо. Опісля почувся звідкілясь згори сиплий жіночий голос:

— Хто такі!?

— Ми подорожні, тіточко, пустіть.

— А чи не з полювання ви часом?

— Яке там полювання, мокрі всі, ледве на ногах стоїмо. Бога ради пустіть нас.

Голос замовк, потім з якимись нотками нерішучості спитав:

— А хто ж ви такі!? Прізвище як?

— Білорецький моє прізвище. Я з фурманом.

Бабуся за дверима раптом пожвавішала:

— Граф Білорецький?

— Сподіваюся бути графом, — відповів я з плебейською неповагою до титулів.

Голос посуворішав:

— То й іди собі, добрий чоловіче, туди, звідки прийшов. Ти ба, він на графство сподівається. Іди, йди. Пошукай собі де-небудь у лісі барліг, якщо ти такий спритний.

— Бабусю, — почав благати я, — з радістю пошукав би, щоб не турбувати людей, але ж я не тутешній, я з повіту, заблукали ми, сухої нитки нема.

— Пріч, пріч, — сказав невблаганний голос.

Інший, можливо, схопив би у відповідь на це каменюку і почав би гатити у двері, сиплючи прокльони, але я навіть тут не міг позбутися думки, що це погано: силоміць вдиратися до чужої хати. Тому я тільки зітхнув і звернувся до фурмана:

— Ну що ж, ходімо звідси.

Ми рушили були до підводи. Видно, наша поступливість справила добре враження, бо голос, пом'якшавши, кинув нам навздогін:

— Стривайте, подорожні. Хто ж ви такі!?

Я побоявся відповісти «фольклорист», бо двічі мене після цього слова вважали за мазурика. Тому я відповів:

— Купець.

— А як же ви потрапили в парк, коли довкола мур і чавунна огорожа?

— А я й не знаю, — відповів я щиро. — Їхали десь, видно, болотом, кудись провалилися, ледве вибралися… Ревло там щось…

Я й не сподівався на такий результат моїх слів, але після них голос тихо ойкнув і перелякано закудкудакав:

— А-а, боже ж мій! А це ж ви, напевне, з Велетової прірви приїхали, це ж тільки там і нема огорожі. От пощастило вам, вирятувала вас цариця небесна. О матко боска! О мученики небесні!

І зараз така доброта і такий відчай вчувалися в її словах, що я дарував їй це очікування на ґанку.

Двері загуркотіли засувами, потім зарипіли, відчиняючись і пропускаючи в нічну темряву смугу рожевого тьмяного світла.

Перед нами стояла невеличка бабуся у широкій, як дзвін, сукні, бузковій шнуровиці, в якій, напевне, ходили наші прапращури за царя Caca, і у великому накрохмаленому чепчику. Обличчя у добрих зморшках, ніс крючкуватий, а рот великий, схожий на кліщі для горіхів, з трішки віддутими вперед губами. Кругленька, схожа на бочечку середнього розміру, з пухленькими ручками — вона так і напрошувалася на те, щоб її називали «мати». А в руках у цієї бабусі був великий пічний рогач: зброя. Я мало не зареготав, але вчасно згадав холодну драговину й дощ за вікнами і промовчав. Скільки людей і зараз стримує сміх з того, що варте сміху, згадавши, що за стіною дощ!

Ми зайшли в передпокій, де пахло мишами, і струмені води одразу побігли з нашого одягу на підлогу. Я глянув на свої ноги і вжахнувся, вони майже по коліна були в бурій каші, як у чоботях.

Бабуся тільки головою похитала.

— Бачите, я одразу сказала, що це та жахлива твань. Ви, пане купець, повинні поставити свічку за те, що так легко обійшлося. — І вона відчинила двері в сусідню кімнату, де палав камін. — Добре обійшлося. У вас є що одягти сухе?

Чемодан мій, на щастя, був сухий, я переодягнувся перед каміном, мій і фурманів одяг бабуся кудись потягла, а потім зайшла до кімнати з сухим — для фурмана. Зайшла, не звертаючи уваги на те, що фурман стояв зовсім голий і соромливо повернувся до неї спиною.

Подивилася на його синю спину і сказала неприхильно:

— Ти, хлопче, від мене не дуже відвертайся, я стара баба. На ось краще переодягнися швидше.

Коли ми переодяглися і трошки зігрілися біля каміна, бабуся подивилася на нас глибоко запалими очима і сказала:

— Ну, от і добре. Ти, хлопче, підеш зараз з Яном ночувати, тут тобі буде незручно. Яне!

Ян з'явився. Це був підсліпуватий чоловік років шістдесяти з довгою сивою чуприною, носом, гострим, як шило, запалими щоками, з вусами, які звисали до середини грудей.

Я дуже здивувався, що сама бабуся з рогачем у руці відчинила нам двері, не побоялася двох дорослих чоловіків, які невідомо звідки з'явилися вночі, але після того, як побачив Яна, зрозумів, що він стояв десь у засідці і жінка сподівалася на його допомогу.

Допомога була неабияка: у руках старого сторожа я побачив рушницю. Це була навіть не рушниця, до неї більш пасувала б назва «мушкет».

Рушниця була вищою голови приблизно дюймів на шість, дуло її було з насічками і широким розтрубом на кінці, ложе й приклад витерті, з брамки звисав гніт. Одне слово, їй давно було місце десь у музеї зброї. Такі рушниці звичайно б'ють, як гармати, і так віддають у плече, що непідготовлена людина падає на землю, як сніп.

І я чомусь із задоволенням подумав, що в моїй кишені зараз чудовий англійський револьвер на шість набоїв.

Ян узяв фурмана й повів його до дверей, човгаючи негнучкими старечими ногами. Я побачив, що навіть руки його тряслися. Варта була ненадійна.

«Добра допомога для господині», — гірко подумав я.

А господиня одразу ж торкнула мене за плече і повела в «апартаменти». Ми пройшли ще одну кімнатку, стара жінка відчинила двері, і я тихо ойкнув від подиву і захоплення.

Перед нами був великий передпокій-вітальня, як це водилося в старосвітських панських будинках. Але який передпокій!

Він був величезний, такий величезний, що моє невиразне відображення десь на протилежній стіні здалося не більше за суглоб мізинця. Підлога з дубових цеглин, тепер досить пошарпаних, неосяжно високі стіни, обшальовані чорними від старості, блискучими дошками, різьбленими по краях, вікна майже під стелею, маленькі, у глибоких стрілчатих нішах.

Видно, ми в темряві потрапили на боковий ґанок, бо просто праворуч від мене був парадний вхід: широкі, також стрілчаті двері, поділені дерев'яними колонками на три частини. На колонках була трохи пощипана часом різьба: квітки, пелюстки і плоди. За дверима, у глибині вестибюля, — вхідні двері, масивні, дубові, окуті потемнілими бронзовими цвяхами з квадратними головками. А над дверима — величезне темне вікно у ніч і темряву. На вікні — художньої роботи вигнуті грати.

Я йшов передпокоєм й дивувався. Яка краса і як усе це занехаяно, занедбано. Ось важкі меблі біля стін — вони риплять навіть у відповідь на кроки. Ось величезна дерев'яна статуя святого Юри, один з чудових, трохи наївних витворів білоруського народного генія — біля його ніг тонкий білий порох, немов хтось насипав борошна: цю неповторну річ зіпсував шашель. Ось на стелі люстра, також дуже гарна, — висульки її оббиті більше ніж наполовину.

Могло б здатися, що тут ніхто не живе, якби не палали у величезному каміні дрова й не заливали тьмяним, миготливим світлом усю цю картину.

Майже з середини передпокою широкі біломармурові сходи вели на другий поверх, розділялися надвоє і гарним заокругленням збігали майже в таку саму за розмірами залу. Тут було все те саме, що й на першому поверсі, навіть палав такий самий камін гарячим полум'ям, тільки що на стінах чорне дерево (напевне, це був дуб) чергувалося з пошарпаними штофними шпалерами кавового кольору. І на цих шпалерах красувалися портрети у великих чорних рамах. Та ще біля каміна стояв столик і два крісла. Бабуся смикнула мене за рукав:

— Я зараз відведу пана до його покою. Це недалеко, по коридору. А опісля… може, пан хоче вечеряти?

Я не відмовився, бо майже цілий день не їв.

— Ну, тоді нехай пан потім вийде сюди.

Через якихось хвилин десять я був у залі і там знову побачив бабусю, яка широко усміхнулася мені і сказала довірливо:

— Знаєте, село рано лягає спати. Але в нас не люблять спати, у нас лягають якомога пізніше… І господиня не любить людей. Не знаю, чому вона сьогодні згодилася прийняти вас у своєму домі і навіть дозволила бути присутнім на вечері. Мабуть, пан найбільш вартий довір'я чоловік з тих, що були тут за три роки.

— Як, — здивувався я, — хіба господиня не ви?

— Я економка, — з гордістю сказала стара. — Я економка у кращому з кращих маєтків, у доброї сім'ї, зрозумійте це, пане купець. У найкращої з найкращих сімей. Так. Це ліпше, ніж бути навіть господинею у ненайкращої з найкращих сімей.

— Що ж це за сім'я? — необережно запитав я. — І де я?

У старої гнівом спалахнули очі.

— Ви в маєтку Болотяні Ялини. А господарів вам соромно не знати. Це Яновські. Розумієте? Невже ви не чули?

Я одказав, що, звичайно, чув, і цим заспокоїв стару.

Жестом, вартим королеви, вона вказала мені на крісло (приблизно так у театрах королеви вказують на плаху нещасному коханцеві: «Ось твоє місце, бідолашний!»), попросила пробачення і залишила мене самого. Я дуже здивувався зміні, яка сталася із старою. На першому поверсі вона ойкала й жебоніла, розмовляла з виразною народною інтонацією, а перейшовши на другий поверх, одразу перетворилася бозна на що. Видно, на першому поверсі вона була вдома, а на другому була тільки економкою, тільки рідким гостем і, відповідно до переходів, змінювалася. Очі в неї були добрі, але пам'ятаю, що така зміна мені тоді дуже не сподобалась.

Я почав розглядати портрети, які тьмяно поблискували на стінах, їх було понад шістдесят, зовсім давніх і майже нових, — і це було сумне видовисько.

Ось якийсь дворянин мало не в кожусі — одна з найстаріших картин, — обличчя широке, селянське, здорове, з густою кров'ю у жилах.

А ось другий, уже в срібнотканому жупані, широкий бобровий комір спадає на плечі (хитрий ти був пройдисвіт, хлопче!). Поруч з ним могутній, з кам'яними плечима і щирим поглядом чоловік у червоному плащі (біля його голови щит з фамільним гербом, і верхня половина його замазана чорною фарбою). А далі інші, такі самі могутні, але очі тупуваті й масні, носи тупі, уста суворі.

А з ними жіночі портрети з похилими плечима, створеними для ніжності. У них такі обличчя, що заплакав би й кат. А напевне, хтось із цих жінок і справді склав голову на пласі за тих жорстоких часів. Неприємно думати, що такі жінки, брали їжу з підносів руками, а в балдахінах їхніх спалень гніздилися блощиці.

Я став біля одного такого портрета, зачарований тією дивною, незрозумілою усмішкою, яку так неповторно відтворювали часом наші давні художники. Жінка дивилася на мене співчутливо і загадково.

«Ти — маленька людина, — немовби казав її погляд, — що ти знав у житті? О, якби ти знав, як палають смолоскипи на стінах зали для бенкетів, якби ти знав, яка насолода цілувати до крові коханців, двох звести у бійці, одного отруїти, одного кинути до рук ката, допомагати чоловікові стріляти з вежі по ворогах, ще одного коханця майже звести в могилу своїм коханням і потім взяти його провину на себе, скласти на ешафоті свою голову з високим білим чолом і мудрованою зачіскою».

Присягаю життям, так вона мені й сказала, і хоч я ненавиджу аристократів — я зрозумів перед цим портретом, яка це страшна штука «рід», яку печать накладає він на нащадків, який тягар давніх гріхів і виродження лягає на їхні плечі.

І ще я зрозумів, які незліченні десятиліття пролетіли над землею з тих часів, коли ця жінка сиділа перед живописцем. Де вони нині, усі ці люди з гарячою кров'ю і палкими питаннями, скільки століть прогуркотіло по їхніх спорохнявілих кістках?

Я відчував, як вітер цих століть пролетів за моєю спиною і здибив волосся на моїй голові.

І ще я відчув, що в цьому домі стоїть холод, жахливий холод, якого не вигнати навіть камінами, що палають день і ніч.

Величезні похмурі зали з тріскучим паркетом, морок по кутках, вічний протяг, запах пороху й мишей і холод такий, що холоне серце, холод, настояний століттями, холод єдиного майорату, величезного, збіднілого, майже вимерлого за останні роки роду.

О, який це був холод! Якби пізніших наших декадентів, які оспівували занедбані панські замки, залишити тут хоча б на ніч, вони хутко попросилися б на траву, на тепле сонечко.

Щур сміливо перебіг по діагоналі залу. Мене пересмикнуло. Я знову повернувся до портретів. Але пізніші портрети були іншими. У чоловіків якийсь голодний, незадоволений вигляд, очі, як у старих джиґунів, на вустах незрозуміла, тонка і неприємна в'їдливість. І жінки інші: вуста занадто жадібні, погляд манірний і жорстокий. І явно слабшали руки: ми білою шкірою як у чоловіків, так і в жінок були помітні блакитні жилки. Плечі ставали вузькими і схиленими наперед, хоча хтивість навіть міцніла у виразі обличчя.

Життя, як жорстоко жартуєш ти з тими, хто століття жив відрубно, а з народом мав стосунки тільки на той випадок, щоб народжувати на світ байстрюків.

Мені було важко, неприємно дивитися на це. І знову оте почуття пронизливого, незрозумілого холоду…

Я не почув кроків за спиною, неначе той, хто підійшов, плив у повітрі. Мені раптом просто здалося, що хтось дивиться мені в спину. Тоді я, притягнутий цим поглядом, обернувся. Жінка стояла за моєю спиною і запитливо дивилася на мене, схиливши голову. Я був приголомшений. Мені здалося, ніби той портрет, який щойно розмовляв зі мною, раптом ожив, і жінка, що стояла тут, за моєю спиною, зійшла з нього.

Не знаю навіть, що було між ними спільного? Та, на портреті (я глянув на нього і побачив, що він на місці), була, видно, висока, добре сформована, з великим запасом життєвих сил, весела й міцна, вродлива самка. А ця — просто замірок.

І все-таки схожість була, та надсхожість, яка змушує нас пізнавати в натовпі двох зовсім несхожих братів: білявого й чорнявого. Ні, навіть більше. У них було зовсім однакове волосся, ніс тієї самої форми, той самий розріз рота і ті самі рівні білі зуби. І, крім того, ще та загальна схожість у виразі обличчя, щось родове, споконвічне.

І все-таки такої неприємної особи мені ще не доводилося бачити. Усе те саме і все — не те. Маленька на зріст, худенька, тоненька, як гілочка, з майже нерозвиненими клубами і вбогими грудьми, з блакитними жилками на шиї й руках, у яких, здавалося, зовсім не було крові — вона була кволою, мов билинка полину на межі.

Дуже тонка шкіра, тонка довга шия, навіть зачіска якась незрозуміла, невиразна. І це було тим більш дивним, що волосся у неї золотисте, надзвичайної пишності і краси. Навіщо цей недоречний затрапезний кублик на потилиці?

Риси обличчя були виразні, чітко окреслені, такі правильні, що згодилися б як взірець навіть великому скульпторові. І все-таки я не думаю, щоб якийсь скульптор спокусився ліпити з неї Юнону: рідко мені траплялося бачити таке неприємне, варте жалю лице. Губи дивно перекривлені, біля носа глибокі тіні, колір обличчя сірий, чорні брови в якомусь чудернацькому зламі, очі величезні-величезні, чорні, але в них якийсь незрозумілий, застиглий вираз.

«Неборака, до потворності невродлива», — з жалем подумав я і опустив очі.

Я знаю багатьох жінок, які до самої смерті не пробачили б мені цих опущених очей, але ця, видно, призвичаїлася бачити щось недобре на обличчях усіх людей, яких стрічала: вона зовсім не звернула на це уваги.

Не знаю, чи хотіла вона піднести руку до моїх губів, чи просто подала її для рукостискання на англійський манір, а може, рука просто здригнулася, але я взяв її кволі пальчики і шанобливо підніс їх до губів. Може, я навіть затримав їх довше, ніж треба було: я ж повинен був трошки спокутувати той гріх опущених очей.

Коли я опустив руку, в очах цієї дівчини — ні, навіть дитини — з'явилося щось гарячкове, болюче, дивне. Вона так само, як і раніше, мовчки вказала мені рукою на крісло перед каміном. Я, однак, не сів, поки не сіла вона. І знову той самий дивний вираз в очах. І тут я пригадав, як тремтіла її рука біля моїх губів, і зрозумів, що вона просто не вміла подавати, що їй ніколи не цілували руки. А й справді, що можна було чекати від цієї проклятої богом болотяної нори серед лісів.

… Коли та сама економка з міцно стиснутими губами принесла нам вечерю і залишила нас самих, я запитав, з ким я розмовляю?

— Я господиня Болотяних Ялин. Надія Яновська.

— Даруйте, може, мені треба було відрекомендуватися раніше? Я, сам того не бажаючи, обдурив вашу економку. Я зовсім не купець…

— Я знаю, — дуже спокійно сказала вона, — купці не такі, а я вас уже бачила. Там, над дверима, є… високо… непомітне вічко, щоб дивитися. Коли до нас приїжджає хтось, я одразу бачу, завжди. Тільки вельми, вельми рідко приїжджають до нас люди. І вони бояться. І я також мало кого можу пустити до нас. Ви не такий, як інші… Рідко бувають у нас варті довір'я люди.

Мене неприємно вразила така, м'яко кажучи, відвертість. Що це? Тонкий розрахунок чи наївність? Але скільки я не вдивлявся в це перекривлене обличчя, я не міг помітити на ньому навіть знаку якоїсь прихованої думки.

Обличчя було щире, дитяче. Але найбільше мене переконував голос. Він був повільний, лінивий, байдужий і водночас тремтливий і уриваний, як голос нічної пташки.

— І до того ж я взагалі бачила вас… раніше.

— Де? — щиро здивувався я.

— Не знаю. Я багатьох людей бачу. Мені здається, що я вас бачила ві сні… Часто… А може, і не ві сні. Вам не доводилося відчувати таке… немов ви жили колись, давно… І тепер відкриваєте, знаходите багато з того, що бачили… давно-давно.

Я людина здорова. І я ще не знав тоді, що таке буває мисом у знервованих людей з дуже тонкою сприйнятливістю. У них якось порушується зв'язок між першими враженнями І наступними уявленнями пам'яті. Схоже їм здається тотожним, вони відкривають у предметах, які їм зовсім не відомі, щось давно знайоме. А свідомість — вічний реаліст — противиться цьому. Тому й виходить, що предмет водночас і цілком знайомий і таємниче незнайомий.

Повторюю, я не знав цього. І все-таки ні на хвилину не спадало мені на думку, що ця жінка може брехати, такою щирістю і звичайністю віяло від її слів.

— Я вас бачила, — знову повторила вона. — Але хто ви? Я не знаю вас.

— Мене зовуть Андрій Білорецький, пані. Я вчений-фольклорист.

Вона зовсім не здивувалася. Здивувався я, довідавшись, що ці слова їй знайомі.

— Що ж, дуже цікаво. А чим ви захоплюєтесь? Піснями, приказками?

— Легендами, пані. Давніми місцевими легендами.

Я перелякався не на жарт. Вона раптом випрямилася, немовби її катували електричним струмом, лице поблідло, повіки закрилися, але я згоден був забожитися, що за ними очі її закотилися.

Переляканий, я підтримав її голову і підніс до губів склянку з водою, але вона вже опритомніла. І тут очі її заіскрилися таким обуренням, таким невимовним докором, що я відчув себе останнім мерзотником, хоч і не знав, чому повинен мовчати про свою професію. Я відчув тільки, що тут щось пов'язане із старим правилом: «У домі повішеного не говорять про шворку».

Уриваним голосом вона сказала:

— І ви… І ви також… Навіщо ви мене мучите, навіщо мене всі…

— Господине, пані. Ради бога, я не думав, я не знаю. Дивіться, ось посвідчення від академії, ось лист губернатора. Я ніколи не був тут. Даруйте, даруйте мені, якщо я вам чимось завдав болю.

— Байдуже, — сказала вона. — Заспокойтеся, пане Білорецький. Це так… Я просто ненавиджу ці темні витвори дикунського розуму. Може, і ви колись зрозумієте, що це таке, ця темрява. А я зрозуміла давно. Тільки перш, ніж зрозуміти до кінця, — я помру.

Я знав: неделікатно розпитувати далі. Я промовчав. І тільки опісля, коли вона помітно заспокоїлася, сказав:

— Пробачте, якщо я вас вразив, пані Яновська. Я одразу став вам неприємний. Коли ви хочете, щоб я від вас поїхав? Мені здається, краще зараз.

Лице її знову дико скривилося.

— Ах, хіба в тім річ! Не треба. Ви вельми, вельми скривдите мене, якщо поїдете зараз. І до того ж, — голос її затремтів, — що, якби я вас попросила, розумієте, попросила вас лишитися тут, у цьому домі. Хоча б на два-три тижні, до того часу, поки закінчаться темні осінні ночі.

Погляд її почав блукати. На вустах з'явилася жаліслива усмішка.

— Потім буде сніг… І сліди на ньому. Звичайно, ви робіть, як хочете. Але мені було б неприємно, якби про останню а Яновських сказали, що вона забула стародавню гостинність.

Вона так сказала «остання з Яновських», ця вісімнадцятирічна дівчинка, що мені чомусь аж по серці різонуло жалем.

— Що ж, — продовжувала вона, — якщо цікавитесь цим, бридким, хіба я можу перечити. Інші збирають навіть зміїв. Я повинна вам сказати, що ви приїхали у заповітний край. Тут привидів і примар більше, ніж живих людей. Селяни, яких трясе трясця, розповідають дивовижні й жахливі історії. Вони живляться картоплею, голодним з половою хлібом, пісною вівсянкою і фантазією. Ночувати вам у їхніх хатах не можна: там бруд, скупченість і трясця. Ходіть по навколишніх хуторах, вам за мідяки, які підуть на хліб чи горілку, що на мить зігріє вічно холодну від трясці кров, розкажуть усе. А увечері приходьте сюди. Тут вас завжди-завжди чекатиме стіл, ліжко і вогонь у каміні. Запам'ятайте, я господиня тут, селяни слухають мене. Згода?

У цей час я достеменно знав, що ніхто цього дитинчати не слухає, ніхто його не боїться і ніхто від нього не залежить. Можливо, усім іншим я усміхнувся б просто у вічі, але в цьому «наказі» було стільки ще не зрозумілого для мене благання, стільки жалісливого й очікуючого, що я опустив повіки й сказав:

— Добре. Я підкоряюся бажанням панночки.

Вона не помітила іронічної іскри в моїх очах і навіть почервоніла на мить, очевидно, тому, що її послухали.

… Дуже скромну вечерю прибрали з стола. Ми залишилися у кріслах перед каміном. Яновська озирнулася на чорні вікна, за якими шуміли й терлися об шибки величезні дерева, і сказала:

— Пан Білорецький ще не хоче спати?

Цей дивний вечір так настроїв мене, що спати мені розхотілося. І от ми сиділи поруч і дивилися в огонь.

— Скажіть, — раптом запитала вона, — люди повсюди живуть так, як у нас?

Я з подивом глянув на неї: невже вона ніколи не покидала цього будинку? Вона, немов зрозумівши, відповіла:

— Я ніде не була, крім цієї рівнини в лісах. Батько мій, він був найкращою людиною на світі, сам учив мене, він був дуже освіченою людиною. Я, звичайно, знаю, які є на світі країни, знаю, що не всюди ростуть наші ялини, але скажіть, чи всюди людині так незатишно й холодно жити на землі?

— Багатьом холодно жити на землі, пані. Винні в цьому люди, які прагнуть влади, непосильної, нестерпної для людини. Винні також і гроші, заради яких люди хапають одне одного за горло. Але мені здається, що не всюди так сиротливо, як тут. Там, за лісами, є теплі луги, квіти. Там також злидні і темрява, але люди якось шукають порятунку від цього. Вони прикрашають хати, жінки сміються, діти бігають. А тут усього цього мало.

— Я здогадувалася, — сказала вона. — Цей світ вабить, але я непотрібна ніде, крім Болотяних Ялин. Та й що я там робитиму, коли там потрібні гроші? Скажіть, а такі речі, як кохання, як дружба, там бувають хоч часом? Чи це тільки в книжках, які є у батьковій бібліотеці?

Я знову ні на мить не подумав, що це двозначний жарт, хоча моє становище було досить незручне: сидіти в нічному покої і розмовляти з малознайомою панночкою про кохання, та ще й з її ініціативи.

— Там воно часом буває.

— От і я кажу. Не може бути, щоб люди обманювали. Але тут нічого цього нема. Тут багно і морок. Тут вовки. Вовки з палаючими очима. У такі ночі мені здається, що ніде, ніде на землі нема сонця.

Мені стало страшно, коли я побачив сухий чорний блиск її очей, і, щоб перевести розмову на щось інше, сказав:

— Невже ваші батько й мати не кохали одне одного?

Вона загадково всміхнулася:

— У нас не кохають. Цей дім тягне з людей життя. І потім, хто вам сказав, що в мене була мати. Я її не пам'ятаю, її ніхто не пам'ятає в домі. Часом мені здається, що я з'явилася на світ сама.

Незважаючи на глибоку наївність цих слів, я зрозумів, що це не є відома сцена «Декамерона» і тут не можна сміятися, бо це жахливо. Переді мною сиділа вісімнадцятирічна дівчина і розмовляла зі мною про те, що давно повинна була ховати в серці і що, однак, мало для неї не більшу реальність, ніж для мене ангели на небесах.

— Ви помиляєтесь, пані, — буркнув я, — кохання усе-таки дається нам, хоч зрідка, на землі.

— Вовки не можуть кохати. І як можна кохати, коли попереду смерть. Он вона, за вікном.

Худенька, прозора ручка вказала на чорні плями вікон. І знову забулькотів голосок:

— Ваші брехливі книжки пишуть, що це найвеличніша таємниця, щастя і світло, що людина, коли воно приходить без взаємності, убиває себе.

— Так, — відповів я. — Інакше не було б ні жінок, ні чоловіків.

— Брехня. Люди вбивають не себе, а інших, вони випустили на землю тисячу привидів, примар. Я не вірю, я ніколи не відчувала цього, отже, його нема. Я ні до кого не хочу доторкатися — я хочу сховатися від кожного. Я нікого не хочу, як дивно пишуть ваші книжки, «цілувати» — люди кусаються.

Навіть нині така розмова лякає деяких чоловіків — що ж казати про ті часи. Я не належав до нахабних чоловіків, але мені не було соромно: вона розмовляла про кохання так, як інші жінки про погоду. Вона не знала, нічого не знала про це, вона була нерозбуджена, зовсім холодна, як крига. Вона навіть не могла розуміти, соромно це чи ні. І очі її відверто дивилися у мої, не прикриті повіками. Це не могло бути кокетуванням. Це було дитинча, навіть не дитинча, а живий труп.

Вона щільніше закуталася у шалю і сказала:

— На землі панує смерть. Це я знаю. Я не люблю, коли брешуть про те, чого ніколи не було на землі.

Ми ще посиділи. Вітер лементував надворі. Вона знизала плечима і тихо сказала:

— Жахливий край, жахливі дерева, жахливі ночі.

І знову я побачив той самий вираз на її обличчі і не зрозумів його.

— Скажіть, це великі міста — Вільно, Мінськ?

— Досить великі. Але Москва, Петербург більші.

— І що, там теж людям недобре вночі?

— Ні, що ви. Там за вікнами вогні, цілу ніч горять ліхтарі, дзвенять конки, там люди сміються на вулицях.

Вона замислилась.

— От бачите. А тут ніякого вогню. Довкола будинку старий парк на дві верстви у кожний бік, а за ним сплять без вогнів самотні хати. У будинку близько п'ятдесяти кімнат, не рахуючи коридорів і різних переходів із закутками. Він так давно побудований. І він дуже холодний, бо предки заборонили робити в ньому груби, тільки каміни, щоб не було схоже на простих сусідів. Каміни палають день і ніч, але все одно по кутках вологість і повсюди холод. У нас на п'ятдесят кімнат тільки три людини. Економка спить на першому поверсі, там і сторож. Ще в одному з флігелів, за алеєю, живуть сторож парку, куховарка і праля. Тим добре. А в другій прибудові будинку, з окремим входом, живе ще мій управитель Гнат Берман-Гатевич. Навіщо він потрібний, управитель, не знаю, але такий закон. А в будинку на весь другий поверх, на тридцять кімнат, я сама. І так незатишно, що хочеться забитися кудись у куток, закутатися з головою, як дитина, у ковдру й сидіти отак. Ось зараз мені чомусь дуже добре і так спокійно, як не було вже два роки, від того дня, як помер батько. І мені зараз однаково, чи є вогні за цими вікнами, чи нема. Знаєте, це дуже добре, коли поруч є люди.

Вона довела мене через годину до моєї кімнати (її кімната була тільки через одні двері від моєї) і, коли я вже відчинив двері, сказала:

— Якщо ви цікавитеся старими легендами — пошукайте в бібліотеці, у шафі для рукописів. Там має бути рукописний том переказів, наших сімейних переказів. Та й ще деякі документи. — І додала: — Дякую вам, пане Білорецький.

Я не зрозумів, за що вона мені дякувала, і, признаюся, навіть не дуже думав про це, коли увійшов у невелику свою кімнату без защіпки на дверях і поставив свічку на стіл. У кімнаті було ліжко, широке, як поле бою під Койдановим. Над ліжком старий балдахін. На підлозі витертий чудовий килим. Ліжко, видно, застеляли за допомогою особливої палиці (як двісті років тому), таке воно було велике. І палиця стояла поряд. Окрім ліжка, були комод, висока конторка і стіл. Більше нічого.

Я роздягнувся і ліг під ковдру, погасивши свічку. Одразу ж за вікном виступили на синьому тлі чорні силуети дерев і долинув їх рівний шум, що наводив сон.

І чомусь це відчуття запустілості зробило те, що я витягнувся, закинув руки за голову і, мало не засміявшись від щастя, заснув, немов провалився у якусь темну і приємну прірву.

Крізь сон мені здалося ще, що хтось ішов маленькими й обережними кроками по коридору, але я не звернув на це уваги, я спав і радів уві сні, що сплю.

Це була остання моя спокійна ніч у домі Яновських на Болотяних Ялинах.

Довкола на багатьох десятинах шумів і хвилювався під осіннім дощем занедбаний, глухий, чорний від старості й вологості парк.